16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Панасюк Сергій Количество символов: 39707
Конкурс № 50 (лето 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

am003 Демони Північного королівства


    

    Світло мільйонів зірок вільно проходило крізь скляний купол зали Великої Ради Магів. Молодий місяць висів вгорі ліворуч, освітлюючи олтар у центрі круглої зали. Три ряди кам’яних сидінь оточували мене колом. Порожні, якими й мають бути опівночі. Це добре – зайві свідки мені зараз ні до чого. Ноги гуділи від довгих крутих сходів, руки трусились і намагались випустити найцінніший у світі вантаж – мою кохану Анабель, що не дихала вже цілих двадцять хвилин. Швидше! Ще десять кроків. Обережно покласти на кам’яне ложе. Ще приблизно десять хвилин. Якщо не встигну, то душа відійде на суд до Триликого. Ні-ні-ні! Рано! Не дам! Де Книга Темних?
     Я висипав вміст своєї торби на підлогу. Зошити, підручники, кілька горіхів, маленький кинджал, щоб ковбасу різати, два яблука, головка молодого часнику. Чорний фоліант із срібною застібкою гепнувся зверху на підручники останнім. Схопив, розгорнув. Де ж воно? Я ж бачив. Блискавка для нерухомої цілі – ні, перетворення людини на вовка – ні, отруєна вода з далекої відстані – не те! Є! Знайшов! Оживлення людини, час смерті до тридцяти хвилин. Ще вісім. Встигаю! Яке ж довге заклинання! І слова не всі знайомі. Прибив би цих магів – ну от на холеру таку складну мову придумали?
     Свічки не запалював, ніч безхмарна – світла досить, літери чіткі й великі. Тремтячим голосом я читав заклинання над олтарем, на якому лежало тіло коханої. Це я винен! Мій гріх! Я мав спочатку випити той еліксир вічного життя. Я знов щось наплутав! Все у мене криво й косо, не так як у людей. Мабуть родове прізвище Криворучко не задарма дається, котрийсь з моїх пращурів був таким самим нездарою, як і я.
     Руки тремтіли: чи від перевтоми, чи від хвилювання. Літери стрибали перед очима, серце калатало, як церковний дзвін на пожежу. Ще трошки – кілька слів. Навколо посвітлішало, щось відбувалось, та мої очі втупились у книгу, намагаючись розібрати останні речення внизу сторінки – там наче хтось клопа роздушив.
     - Сантос моніке веррдес, - наче так? Немає часу, швидше! – Спірітус корва сапієнте. Амен!
     Я замовк і підняв очі. Поряд з олтарем сяяло повітря, потроху формуючи коло. У якусь мить по центру сяйва з'явилась дірка, засмоктуючи до себе світло. На якусь мить здалось, що ця чорна безодня поглине олтар, мене, купол і весь світ із місяцем і зірками. Та ще за мить вона почервоніла, потім пожовтіла й засяяла яскравим пекучим світлом, наче сонце в найспекотніший день липня. Зараз має з’явитись душа Анабель. Я створив прохід у потойбічний світ, сумнівів не було. Де ж ти, люба?
     І тут прийшла вона… Ні, не Анабель. І навіть не людина. Демонесса. Портал зачинився. Я знову напартачив. Переді мною стояло створіння з іншого світу. Прекрасне, витончене, ідеальне. Навіть довгий хвіст із гострим шпичаком на кінці не псував враження, а маленькі чорні ріжки, що стирчали з копиці вогняно-рудого волосся тільки додавали неземного шарму. Я перевів погляд на бліде тіло, що лежало на кам’яному ложі. Серце стисло лещатами суму.
     -  Пробач, Анабель! Пробач дурня криворукого.
     Швидко нахилився, поцілував у заплющені очі й розвернувся до демона. Істота нарешті помітила мене. Гарне личко ощирило пащу з двома рядами зубів-голок і висунуло роздвоєного зміїного язика. Я підняв з підлоги маленького кинджала й зробив крок назустріч…

    ***

    Рік тому
     Величезне місто з'явилось на горизонті. Нарешті. Від селянського воза, що не знав слова «ресора», немилосердно болів зад. Дерев'яні колеса голосно торохкотіли по дорозі, викладеною гранітною бруківкою, додаючи до болю нижче спини трохи головного. Довершувало картину палюче сонце, що сікло з неба променями, намагаючись підпалити степ, мого солом’яного капелюха й воза з вівсом. За капелюха байдуже, а от якщо не довезу овес... Додому тоді краще не вертатись – татко мене хоч і любить, здається, та за втрачені гроші може й прибити.
     Батько в молодості служив у гвардії, великий зростом, пишні вуса, блискуча кіраса, меч з інкрустацією, подарований капітаном за хоробрість і заслуги. І якби не кляті демони, що з'явились із самого пекла, то вже, певно, став би командиром особистої охорони короля. І жили б вони в місті, в гарному будиночку, з власним кухарем і покоївками. Та не так склалося, як бажалося. Двадцять років тому до сусідів з Північного королівства прийшла біда. Величезна гора, що височіла на схід від їхньої столиці, одного вересневого ранку вибухнула. Чорний розпечений дим зі скаженою швидкістю попер вгору й навсібіч. За годину він досяг міста. Ніхто не врятувався. Попечені тіла людей і худоби знаходили потім за кілька миль від столиці на Західній дорозі.
     -  Вйо! Курка лінива! – шмагонув я батіжком у повітрі, щоб пришвидшити стару шкапу, бо з таким сонцем можна так само на дорозі спектися, як і ті нещасні.
     Наш старий король тоді швидко зметикував що до чого й швиденько спорядив чималий загін на допомогу. Дивним чином складався він із самих вояків, тож збоку це могло здатися вторгненням, та кого це коли хвилювало? Батько тоді вже командував центурією, все йшло чудово, спротиву не було, тож здавалось, що це буде найлегше приєднання нових земель до володінь старенького монарха. Та і, якщо чесно, то Північне королівство останнім часом нахабніло й наша армія іноді отримувала від них прочухана, тож усі дружно раділи їхньому горю з виразом шанобливої печалі на обличчях. Та радість тривала недовго. Коли гора припинила куріти й попіл впав на землю, з неї полізли пекельні створіння – демони. Їх не цікавило збіжжя чи золото – лише плоть і кров живих істот. Почалась найкривавіша війна, ціною програшу в якій було само існування людства. Центурія, якою командував батько, однією з перших потрапила під навалу гострих пазурів темних істот. Тоді мало хто вижив. Батька вивезли з кривавого місива без ніг, якась скажена тварюка з потойбіччя схрумкала їх по коліна на сніданок. З того часу характер у батька остаточно споганився. Зі службою довелось попрощатись і переїхати на стару ферму, що дали йому за каліцтво і заслуги перед батьківщиною. Чи варто казати, що ріс я за таких умов дуже слухняною дитиною, бо руки у татка анітрохи не втратили силу, а величезні кулаки пахли смертю і трошки тютюном.
     Ще дві години спеки й стара шкапа дотягнула клятого воза до воріт Новограду – столиці нашого славного королівства. Перед ними утворилась невеличка черга з охочих увійти чи поважно в’їхати, от як я, до славетного старовинного міста. Сторожа була нова й ляклива, тож вперто дотримувалась указів молодого короля стосовно відвідин міста. Товстелезна книга лежала на столі біля воріт, куди старенький підсліпуватий писар ретельно вписував усіх, хто в’їжджав чи входив до міста. Пускали не всіх. На підйомному містку галасувала купка тих, кому відмовили у вході через зовнішній вигляд, як у жебраків, чи підозри в шпигунстві. Формально сторожа була правою, але, як на мене, то були ніякі не шпигуни з жебраками, а звичайні втікачі від демонів з Північного королівства. Дивно. Я думав, що їх там усіх давно пошматували на пекельну вечерю.
     -  Добродум з роду Криворучків, - гордо виголосив своє ім'я, коли дійшла моя черга. – Везу овес для коней міської сторожі.
     -  Проїжджай, - байдуже махнув алебардою високий охоронець, впевнившись, що писар все записав.
     Так, забувають у столиці славний рід. Ще кілька років тому струнко ставали, як почують. Уся надія на мене, бо братів-сестер не маю, після смерті матері батько не захотів більше одружуватись. Та трохи важко прославити рід, працюючи днями у полі, вирощуючи збіжжя. Навряд чи про тебе співатимуть барди, навіть якщо ти виростиш найбільшого гарбуза в історії, а ставати на службу батько суворо заборонив, мовляв, досить і одного каліки в родині. А час летить. Вже дев’ятнадцятий рік йде. За плугом і хлівом пройшло дитинство, вже й до науки не станеш – застарий. Сумно. Так і пролетить життя серед свиней і копиць жита, а так хочеться чогось більшого – хоча б на графині якій одружитись, а не на дебелій дочці Сліпого Могола, чия ферма межує з нашою. Та графині не кохають селюків, хай які гарні з личка вони є. Те, що я гарний, то усі кажуть: і жінка шинкаря, і всі п’ятеро сусідських дівчат, і навіть батько одного разу сказав, що на матір схожий. Щоправда він тоді п’яний був, як чіп, тож не факт, що то він про мене. А ще у нас люстро в хаті є старе, і якщо відмити його й мене від бруду, то покаже воно чорнявого хлопця з карими очима, високого і сильного, як дуб, хоч батько й кричить, що це порівняння скоріше для моїх розумових здібностей. Можливо він має рацію – хоч і назвали мене Добродумом, та часто дражнять Тугодумом. Самі винні, не треба було мене зі школи забирати після року навчання, тільки читати заледве навчився. Може варто було хоча б книжку яку мені купити, бо ту єдину, що була в хаті, я перечитав разів з тридцять, поки напам’ять не вивчив. Стосувалась вона історії якоїсь давньої невідомої країни, то ж користі з неї було не вельми багато, хіба корови мали гарні імена – Артеміда й Аврора, не те що сусідські Маньки й Мухи.
     Столиця мені подобалась. Щоправда я не був у інших містах нашого славного королівства, тож порівнювати міг лише з рідним селом, а на його фоні місто виглядало приголомшливо. Великі будинки на два-три поверхи, а ближче до центральної частини, то навіть на п'ять; безліч людей, що постійно кудись поспішали, міська сторожа в блискучих кірасах, купа шинків і борделів з мальованими яскравими вивісками. От би хоч одним оком туди глянути, кажуть, там дівчата у прозорих сукнях не лише око радують, а й ще дещо роблять.
     Я так замріявся, що незчувся, як стара шкапа самостійно довезла мене до місця. Зітхнувши, зістрибнув із воза й пошкандибав до канцелярії по начальника.
     -  Добродуме! – низенький чоловічок із напівлисою головою зустрів мене біля входу. – Радий бачити. Не так я, як голодні коні.
     -  Добрий день, пане Верес. Вашим коням трошки не завадило б схуднути, бо трапиться війна, посадять вершника в обладунках, то хіба за ворота вивезуть і захекаються.
     -  Ги-ги! – примружився начальник канцелярії. – Як здоров'я батечка?
     -  Дякую, нівроку. Вам передавав щирі вітання і сказав, що «не дочекаєтесь».
     -  От старий буркотун, - обличчя Вереса подобрішало. – Треба якось провідати побратима. У мене і пляшечка меду десь була.
     -  Він мене попереджав, що ви так скажете, і просив переказати, що з однією пляшкою краще не приїжджати, три – це його мінімум.
     -  Безсовісний! Я його витяг з-під демона, вивіз, власною сорочкою ноги перев’язував, а він з мене три пляшки вимагає! – скрушно похитав головою Верес і пішов до стайні. Я свиснув шкапі й почалапав за ним вивантажуватись.
     Звичайно я знав, що коли він приїде на ферму, то там і трьома пляшками не обійдеться. Минула зустріч тривала чотири дні, було випито діжечку пива, дві дюжини меду, кілька пляшок горівки й спалено старий хлів – це мені показували, як Верес витягував з пекельної битви мого пораненого батька. У тій битві сьогоднішній начальник канцелярії втратив чотири пальці на лівій руці, але за вміння читати, писати й рахувати його лишили на службі. Права рука полишила меча й взяла перо – королю і державі можна служити по-різному. Та, дивлячись на міцні м'язи й тверду ходу Вереса, мені здавалося, що далеко він меча не ховав.
     -  Пане Верес, можна я конячку тут залишу ненадовго? Хочу містом погуляти.
     -  Тільки не розраховуй, що я її годуватиму, як затримаєшся, - ці слова було мною розтлумачено, як згоду, і коли овес розвантажили, я прив’язав шкапу до воза, розписався у товстій книзі за отриману срібну гривню й вийшов зі стайні на вулицю.
     Місто зачаровувало пишнотою оздоблення кам’яних будинків, кольоровими вітражами соборів, вуличними музиками і гарненькими дівчатами в чистих сукнях. Ще б затулити носа, бо страшенно смерділо зі стічних канав і дешевих забігайлівок, і можна було б жити. Хоча, довелось би ще запхати щось до вух, бо галас стояв неймовірний. Жителі розмовляли дуже голосно, бо навкруги голосно шипіли, грюкали й стукотіли парові машини всіх форм і розмірів. Околиці міста були промисловими районами з безліччю дрібних і середніх мануфактур. Парові двигуни працювали всюди й дуже скоро обіцяли вийти просто на вулиці – возити людей замість коней. Коли це станеться, то доведеться нам з батьком із порядних фермерів перекваліфіковуватись у лісорубів. Це мене не дуже тішило, бо хоч робота в полі хоч важка й брудна, та в лісі значно більше шансів, що тебе зжеруть дикі вовки чи дурнуватий ведмідь.
     -  Тепер зрозуміло, чому за десять миль від столиці не лишилось жодного дерева, - пробуркотів я, згадавши палюче сонце передмістя.
     Тут сонця взагалі не було видно за хмарою диму, що висів у небі над містом, але спека й задуха дошкуляли так само. Слова, написані на дошках перед шиночками, спокушали не гірше за змія з його яблуком: «Холодне ПИВО». В кишені муляли двадцять копійок, майже чесно зароблені за кілька додаткових фунтів вівса, що зранку, потай від батька, докинув на воза. Врешті-решт я цей овес і виростив, хай і під чуйним татовим керівництвом, тож маю повне право витратити їх на холодне столичне пиво зі шматком сушеної риби або купити книжку.
     Де у місті книгарня я не знав, а привітні вивіски розважальних закладів манили розчиненими дверима на кожному кроці. Тілесні бажання переважили духовні, тож коли чергова дошка біля таверни «Рак під паром» пообіцяла найхолодніше пиво на всю околицю, я плюнув і увійшов до шинку. Тютюновий дим напівпрозорим туманом огортав довге приміщення. Людей було забагато, як для робочого дня, а може то вдалий напис на дошці зібрав тут охочих до холодного з усього кутка. Дешевий одяг, у багатьох брудний і подертий, непривітні вирази на обличчі місцевої публіки, - когось це могло відштовхнути. Та не мене – я нічим ззовні від них не відрізнявся. Кілька поглядів у мій бік і всі повернулись до своїх справ, мене прийняли за місцевого.
     -  Найхолодніше пиво й сушеного оселедця, - по-царськи замовив я, підійшовши до шинквасу. Десять копійок лягли на стійку, підтвердивши мою платоспроможність.
     -  Так, пане, сей момент, - видав чергову посмішку шинкар.
     Що не кажи, а два п’ятаки роблять чудеса. Хвилину тому був селюк задрипаний, а вже пан. Цікаво, якби гривню показав, то перетворився б на графа чи князя? Мертвого, щоправда, бо за такі гроші кожен другий із завсідників закладу порушить першу заповідь Триликого Бога й швидко доправить мою душу йому на суд. А я туди поки що не збираюсь. От зовсім. Начебто й не грішив за свого короткого життя багато, та зайвий раз ризикувати потрапити до пекла не дуже хотілось. У нашого священика був талант до проповіді – страх перед Судом і пеклом оселився в моїй душі назавжди, спонукаючи, щоправда, не до праведного життя, а до дуже обережного. Тому я уникав бійок стінка на стінку з сусідським селом, не відпливав далеко від берега і завжди ретельно пережовував їжу. Вдавитись шматком вареної ріпи – найбезглуздіша смерть, яка тільки могла трапитись.
     Пиво й справді було холодним. Трохи кислим, але холодним. Вгамувавши першими ковтками спрагу, я взявся до риби. От її пересолили. Мабуть, навмисно, щоб викликала спрагу, бо пиво раптово скінчилось. Остаточно попрощавшись з мрією про книгу, я замовив ще. Хміль потроху заповнив голову, настрій покращився, я сміливіше роздивлявся навколо й навіть легенько вщипнув руду дівчину, що розносила напої. Не врахував одне – піднос був вже порожній і відповідь не забарилась, голосно ляснувши мене тацею по лобі. От дурна! Я їй комплімент, можна сказати, зробив, а вона з усієї сили по морді. Всі навколо зареготали. І пиво знову скінчилось. Куди воно тільки дівається?
     -Дозволите? – сивий безбородий монах стояв біля стола й показував на порожній стілець.
     -  Так, отче, сідайте. Я вже збирався йти.
     -  Затримайтесь на хвильку, - монах усівся і клацнув пальцями, кличучи обслугу.
     -  Я поспішаю, - збрехав я монаху і піднявся трохи злий. Нагрішив на рівному місці, от хто мене за язика смикав? А з іншого боку – чого він вчепився? Тут не церква, щоб грішників сповідувати.
     -  Справді? Ну тоді мої найщиріші вітання батечку – славетному Всеславу з роду Криворучків.
     Я сів. На лобі в мене не написано, що є сином славетного батька. Уважно подивився на монаха, що шепотівся з тою самою рудою дівкою. Ні, як не тужився, не згадав. Може, підносом трохи сильніше отримав, ніж здавалося, а, може, просто забувся – не дарма ж Тугодумом дражнять.
     -  Моє ім'я – Янек, - монах нарешті відпустив дівчину.
     -  Добродум, - буркнув я. Тугодум чи ні, а таке ім'я, як Янек, точно не пам’ятаю.
     -  Ти дуже схожий на батька, - монах поклав руки на стіл.
     Срібний перстень із чудернацьким камінцем червоного кольору на безіменному пальці правої руки, чотки зі слонової кістки в лівій, ряса темно-сірого кольору з гарної міцної тканини. І чиста. Не місцевий – одразу видно. Тутешні служителі Триликого переважно неохайні, перебирають дерев'яні чотки й не мають такого пронизливого погляду. А ще не замовляють свинячі реберця зі слив’янкою, віддаючи перевагу дешевому темному елю під баранину з чорним хлібом. Може це не монах ніякий, а якраз той шпигун, якого безуспішно шукає варта на воротах? Піти сказати?
     -  Він каже, що на матір більше, - я залишився сидіти, що мені до указів короля? Та й на столі опинилось дві чарки, тож нехай почекають, поки у шпигуна все вивідаю.
     -  Я не знав твоєї матері. А Всеслава Криворучко знав. Йому було не набагато більше років, ніж тобі зараз, коли його скривавленого занесли у мою хату.
     О, ще один рятівник. Цікаво – Верес знає про конкурента?
     -  Коли тебе вгледів, то наче Всеслава побачив, - провадив далі монах, наливаючи в чарки густу слив’янку.
     -  Ви з Північного королівства? – невинно спитав я, взявши до рук солодкий напій. За роки дитинства мені в макітру було міцно утовкмачено, що до всього, що пов’язане з тою країною, треба ставитись із пересторогою. Допитлива сторожа на воротах тільки зміцнювала цю думку.
     -  Ні, тутешній. З Вишгорода. Це невеличке село на північ від столиці.
     -  Щось ви, отче, плутаєте. Батько хоч і здоровий бугай, та й у нього крові не стало б, щоб його аж сюди несли.
     -  Так, мій спостережливий друже, у той час я дійсно жив у тому проклятому людьми і Триликим Богом місці. Моя хатинка була просто біля Західної дороги.
     Ага! Таки шпигун, хоч і наш! Та у мене нюх! Треба Вересу сказати, щоб взяв до себе у варту, я їм там усіх до одного виловлю.
     Солодка слив’янка після кислого пива й солоної риби грала в роті всіма кольорами веселки, аж не хотілось ковтати. Десь глибоко в голові тихенько стукала думка, що час додому, та запах смажених реберець, що долинав з кухні, прибив мене до стільця не гірше гвіздків.
     -  Так ви монах чи..? – мені й справді було цікаво. У нашому селі самі фермери, що можуть хіба за жнива балакати, і панотець, що тільки й знає як пеклом лякати. А тут – шпигун! Справжнісінький. Кому розказати – ніхто ж не повірить.
     -  Вже монах. Довелось міняти професію, - чи то з жалем, чи то з прихованою гордістю відповів Янек. – Ти ж знаєш, чому демони досі не тут?
     -  Їх стримує Триликий Бог?
     -  Саме так, юначе, саме так, - монах поліз за пазуху і вийняв Знак – три обличчя в колі. – Наші молитви стримують навалу.
     -  А тато казав, що срібні ланцюги, якою перетягнута річка.
     -  І вони теж. Демони бояться срібла. Ми дійсно перегородили русло по всій довжині від Західних гір до Східних – вода, що омиває їх, стає непрохідною для пекельних істот. Усі мости було спалено, і навалу було тимчасово зупинено.
     -  Тобто це не кінець? – по спині пробігло щонайменше два мурашники. Так нечесно – лякати пеклом після смерті, коли пекло може стати причиною самої смерті!
     -  Боюсь, що це тільки початок, мій друже. Нещодавно були помічені нові, небачені раніше створіння. Вони літають…
     Принесли реберця. Пахощі кмину пішли шинком, спонукаючи публіку повертати голови в наш бік. Янек не зважав на погляди, обгризаючи соковите м'ясо з кісток. Я не відставав. Слив'янка допомагала проковтнути найжирніші шматки, острах перед демонами тимчасово відступив, і життя здавалось прекрасним, як ніколи.
     -  То що ж стримує зараз потвор з крилами? – спитав я, коли обгриз останню кісточку.
     -  Молитва, сину мій, лише молитва, - підняв очі догори монах. Такий погляд доречний у церкві, де куполи розмальовані файними картинами, а в шинку на стелі хіба мухи за художників. – Безперервною молитвою тисяч монахів утворюється невидима оку захисна стіна до самого неба.
     -  Це тому десятина на церкву перетворилась на двадцятину?
     -  Монахам немає коли працювати, а їсти щось треба.
     -  І головне – смачно їсти! – не витримав я. Безсовісний. Сам же хлептав ту слив'янку в два горла, та й від реберець не відмовлявся.
     -  Хто не любить, коли смачно…
     Ой, щось Янек не договорює. Стара шпигунська звичка, мабуть, або нова святенницька. Чорта лисого зрозумієш: що перших, що других. Наче й слова знайомі, а в голові каша після них.
     -  Дякую, отче, за вечерю! – я першим піднявся з-за столу. – Обов'язково передам батьку ваші вітання.
     -  Та я оце подумав, - прицмокнув Язиком монах. – Ти ж додому зараз? Я з тобою. Навідаю старого.
     От і добре. Буде час побільше розпитати за демонів, бо тато не розмови про них не йде, тільки голосно лається, як згадує. Може й молитви якої захисної навчить, бо перелетить випадково якась тварюка до нас, що тоді робити?

    ***

    Свіже повітря в місті поняття досить умовне. Якщо порівнювати з селом, то  смерділо тут цілодобово, а не лише коли корова ляпне, проходячи вулицею. Ми з монахом вийшли надвір, вдихнули повітря й закашлялись. Дим від тисяч парових машин змішався з вечірнім туманом і заважав дихати. Шипіння й грюкіт стали голосніше, бо людей на вулиці поменшало і не стало кому перекрикувати парові двигуни.
     -  Ви де спинились? Може речі які зібрати треба? Я поки на стайню схожу, заберу воза, потім під'їду.
     -  Немає потреби, сину мій. Все, що на мені, то і є мій багаж, - посміхнувся Янек. – То ж рушаймо.
     -  Може й Верес з нами поїде? А то ще медовуха скисне, - подумав я вголос.
     -  А він тут? – чи то здивувався, чи то зрадів Янек. – Це ж той малий, що…
     -  Так. Знаю. Той самий, - у мене виникло передчуття, що наступні чотири дні проминуть у спогадах шаленої молодості цієї трійці. Хоч би нового хліва не спалили.
     Попереду ворухнувся туман,позадухтось кашлянув. Ліворуч щось зашипіло, праворуч жалібно занявчала кішка – схоже, що хвоста прищемили. Не встиг я зрозуміти, що саме мені не подобається у місцевому антуражі, як три тіні виринули з небуття прямо перед нами.
     -  Не поспішайте, отче, до вечірні встигнете, - голос не віщував нічого доброго. Може дати драла? Прокурені легені точно не наздоженуть. Але чи буде гріхом кинути монаха напризволяще? Певно, що так. Що ж робити?
     -  Ми не затримаємо вас надовго, - голос позаду був ще грізніший. Цікаво, вони репетирують, як актори репризи, чи це у них так само виходить?
     -  Діти мої, невже ви не боїтеся гніву Триликого, що бажаєте зла його слузі? – Янек був на диво спокійним.
     -  Ми добрі люди й не бажаємо нікому неприємностей, особливо духовній особі. Проте нас нещодавно виперли з роботи – діткам немає що їсти.
     -  І давно вас звільнили?
     -  Років двадцять тому, - ось і праворуч виринула тінь. Це він кішці на хвоста наступив, гімнюк.
     -  Не ускладнюйте, отче, не доводьте до гріха, - тінь попереду вийняла ножа. – Зніміть перстень, бо пальця відріжу.
     -  Я тобі зараз серце виріжу! – психанув я і вихопив невеличкого кинджала, що батько власноруч викував на мій вісімнадцятий день народження. Ним добре різати хліб і сир, але, якщо пощастить, то одного чи двох заберу з собою на суд до Триликого. Мені ж зарахують, що то я монаха захищав? Чи ні?
     -  Весь в батька! – неголосно сказав Янек і підняв руку.
      За мить сталось щось неймовірне. З камінчика на персні з гучним тріском  вилетіла блискавка й вдарила найближчу тінь у груди. Тіло відкинуло на кілька футів і гепнуло на бруківку. Позаду хтось заричав. Я розвернувся й кинувся навперейми. Гостре лезо увійшло по саме руків’я в шию нападника. Прости мене, Триликий, та інакше його було не спинити. Тінь праворуч кинулась до мене. Тепер була черга Янека мене рятувати. Монах якось дивно крутнувся, присідаючи, з-під ряси вилетіла нога й вгатила тіні в живіт. Він спинився і впав навколішки. Я випустив свого суперника, витяг з горла кинджал і щосили засадив його в згорблену спину людини, що не любить котів і монахів. Озирнувся. Дві тіні зникли в тумані, як привиди. За хвилину три тіла на бруківці перестали хрипіти й хвицати ногами. Янек дістав чотки, Знак Триликого і присів до мертвих грішників, бурмочучи молитву.
     -  Сподіваюсь, ви й мені гріхи відпустите? – я подивився на монаха, витираючи лезо від крові. Треба буде подякувати батьку – гарна робота.
     З бокової вулички почувся тупіт кованих чобіт. О, сторожа, як завжди, вчасно!

    ***

    В’язниця смерділа гнилою соломою, людською сечею й немитими тілами. Нас з Янеком зачинили до ранку в одній з великих камер, поки не прийде старший офіцер для з’ясування всіх обставин. Я ліг на солому й скрутився клубочком, як у дитинстві. Мені було недобре. Я вбив двох людей. Хай розбійників і захищаючись, та легше від цього не ставало. Хрипіння й кров, що цвіркала з горла того нещасного, досі стояли перед очима. Навіть якщо мене визнають невинним і випустять звідси, то страшно уявити, що зі мною зробить батько. Про Суд Триликого вже й не згадував – тепер моє місце в пеклі. Єдине, що можна зробити в цій ситуації – відтягнути час зустрічі з Богом на якомога довший термін.
     Янек сидів на купі соломи й спокійно перебирав чотки, притулившись спиною до стіни. Йому добре – він слуга Триликого, то ж може йому і пробачать, а мене точно запруть до найгарячішого кола. І не поясниш нікому, що то міцна слив’янка надала хоробрості, бо в іншому випадку так чкурнув би, що конем не наздоженеш.
     -  Отче, а монахом важко стати? – у мене народилась геніальна ідея.
     -  Так, сину мій. Ти маєш відмовитись від усього майна, від батька й матері, ніколи не матимеш власну родину і дітей, натомість піст і молитва до кінця твоїх земних днів.
     -  І тоді Триликий візьме мене до раю?
     -  Можливо. Гарантій ніхто не дасть, але шанси, безперечно, вищі.
     -  Якось все складно. Хто тільки таку віру придумав? – мені стало сумно. Навіть у релігії, де мала бути чітка межа між чорним і білим, з'явилась купа відтінків. Що вже казати за звичайний світ.
     -  Колись віра в Триликого була трьома різними релігіями, з трьома різними Богами, - в кутку заворушилась солома. Там був третій в’язень! Голос приємний – жіночий.
     Ми з Янеком здивовано дивились, як на тьмяне світло вийшла дівчина моїх років. Може, трохи старша, замурзане в чорній кіптяві обличчя й солома в довгому нечесаному волоссі маскувала вік. Мешти з гострими носаками, одяг дорогий, але подертий і місцями пропалений – складалось враження, що вона втрапила сюди після пожежі. Лише мідний амулет із жовтогарячим камінцем у центрі сяяв чистотою. Та це ж маг!
     -  Чотириста років тому почалась велика війна між прибічників трьох Богів. Кожна з релігій вважала себе найправеднішою, а свого Бога наймогутнішим, хоча по своїй суті всі троє були за все хороше проти всього поганого, - продовжувала дівчина, з легким презирством дивлячись на монаха. – Десять років і сотні тисяч життів знадобилось жерцям, щоб зрозуміти, що перемогти у цій війні ніхто не зможе. Тоді вони зібрались разом і об’єднали Богів у єдиний  культ Триликого.
     -  Пів століття тому за такі слова тебе просто спалили б, - Янек дивився на мага зі зверхністю, хоч і сидів на підлозі.
     -  Ото тільки й вмієте, що вогнем лякати. Таких як він, - дівчина тицьнула в мене пальцем, - пекельним, а таких як я – священним інквізиторським.
     Ворожнеча між духовенством і магами була споконвічною – одні все пояснювали божественною силою, другі намагались докопатись до самої суті речей. Часто їм це вдавалось, але їхні відкриття виглядали так неймовірно, що люди називали це магією. Я їх боявся. У нас в селі їх не було, їхній форпост знаходився тут, у столиці – величезна башта з червоної цегли, на тридцять футів вища за міську ратушу, з прозорим скляним куполом на верхівці. Навіть королівський палац не міг зрівнятися за величчю з цією спорудою. Було в ній щось прекрасне й тривожне, вона примушувала затамовувати подих людей, що вперше її бачили, а палац на її фоні виглядав просто нудною купою сірого каміння, за яким ховався король зі своїми лизоблюдами.
     Як не намагались церковники дискредитувати магів, ті швидко набирали вагу в суспільстві. Вони вміли лікувати людей і худобу, могли викликати дощ у посушливе літо, знали, де копати криниці, щоб вода не пересихала, і подейкували, що ідею зі срібними ланцюгами для захисту від демонів саме вони монахам підкинули. А ще казали, що маги навчились красти в Богів блискавки й використовувати їх на свій розсуд, тому церква була вимушена припинити спалювати їх на вогнищах за вільнодумство – відповідь прилітала швидко й невідворотно. Простий люд магів не дуже любив за їхню зверхність і пиху, духовенство ненавиділо, король боявся, проте віддати своїх дітей до них в науку мріяли всі. Раз на рік двері башти відчинялись і сотні підлітків з усієї країни йшли на іспит. Щастило небагатьом. Три десятки кращих залишались на довге навчання, інші йшли далі містом, шукаючи свою долю. Геть невдахи їхали додому до батьків чи до моря на південь. Там, у двох величезних портах влаштуватись було легше, а коли працювати чесно на торговців набридне, то завжди можна стати піратом – романтика!
     -  Звідки в тебе цей перстень? – раптом спитала дівчина, примруживши очі.
     -  Подарунок, - монах не відвів погляд. Схоже, що правду каже.
     -  Від кого?
     -  Тебе це не обходить, - якби з очей могли вилітати блискавки, то від поглядів цих двох – старого монаха й дівчини-мага, вже ратуша згоріла б, а на місці в’язниці була б дірка до самого пекла.
     -  Це перстень моєї матері! – зло скрикнула дівчина й підняла руку. Я не сумнівався, що зараз шандарахне якимось міцним закляттям – вогняною кулею чи блискавкою, або перетворить нас на пацюків.
     -  Анабель?? – Янек підняв руку до очей, але не для захисту, а щоб краще роздивитись суперницю.
     -  Ми знайомі? – дівчина на якусь мить передумала перетворювати нас на гризунів і опустила руку.
     -  Мені сьогодні щастить на дітей моїх друзів, - штовхнув мене Янек ліктем.
     -  Мене звуть Добродум з роду Криворучків, а це Янек із Вишгороду, старий товариш мого батька – Всеслава Криворучко, - заговорив я, хоч мене ніхто й не просив. Просто дуже хотілось познайомитися з дівчиною, поки та не шваркнула по нам чимось гарячим і болючим.
     -  Я добре знав твою матір, дитя моє, - увімкнув Янек священика. – Ми були разом на березі річки, коли вперше з'явились крилаті демони. Вони впали просто з неба. Ми не очікували нападу, більшість наших ще спокійно дрімали в наметах, так і згоріли в них, не ставши до бою.
     -  Вогняні демонесси? – стишено спитала дівчина.
     -  Так, саме вони. Ми з твоєю матір'ю бились з ними спина до спини, вона була мужньою жінкою, безстрашною. Мені дуже шкода, що Марія загинула.
     -  Як це сталося?
     -  Отруйний шип на хвості демонесси пробив обладунок. Я обробив рану, дав усі відомі мені протиотрути – жодна не подіяла. Вона померла наступного ранку.
     -  Сильно мучилась?
     -  Ні. Я дав їй настоянку гірського маку – відійшла уві сні.
     -  Дякую, - тихо промовила Анабель і сіла поряд з монахом. Я й собі підсунувся ближче, тепер наглядачу ми видавались за дивну родину – старий батько й двійко дорослих дітей. Так дивно – ще зранку ніхто з нас і гадки не мав про існування інших, а тепер усі троє попритулялись один до одного й чекали ранку, що мав вирішити нашу подальшу долю.
     -  Вас за що сюди? – нарешті Анабель звернулась до мене. Ура! Мене помітили,  або просто Янек заснув.
     -  За вбивство, - ляпнув я й одразу схаменувся. – Це був самозахист. Розбійникам дуже сподобався перстень Янека, довелось втрутитись.
     -  Щось мені підказує, що йому захисники не потрібні були, - посміхнулася дівчина.
     -  Ну, я тоді про це не знав, і тому власноруч відіслав дві душі на Суд Триликого, - я не вмів залицятися до дівчат, а справити враження хотілось, то й молов про гріхи, як про досягнення. – А тебе за що сюди кинули?
     -  Невдалий експеримент з магії, що призвів до знищення громадського майна, - вона це так сказала, що у мене склалось враження – її не вперше ув’язнюють за таким звинуваченням. – Випадково спалила клуню біля ринку.
     -  Ми теж минулого року хліва спалили, - ні сіло ні впало ляпнув я. – Все село гасити прибігло.
     Ми замовкли. Я картав себе за дурного язика, Анабель дивилась у заґратоване віконечко на зорі, згадуючи матір, Янек тихенько сопів, поклавши руку під голову, навіть наглядач стомився ходити коридором і затих, примостивши свою дупу на стілець у кімнаті охорони, лише дурне мишеня порушувало тишу й голосно пищало десь у соломі, шукаючи свою мамку.

    ***

    -  Підйом, лежні! – загорлали у віконечко. Цей голос я не сплутав би ні з ким – Верес!
     -  До дупи! – буркнув Янек і повернувся до стіни з твердим наміром спати далі. Ото мені б таку витримку!
     Двері відчинилися – до камери увійшов наглядач, Верес і ще один офіцер з міської сторожі. Ми з Анабель швидко піднялися, обтрушуючи солому з волосся, а от монаха довелось трохи копнути. Тоді він теж повільно піднявся з такою невимовною погрозою в очах, аж офіцер відступив назад і сховався за наглядача.
     -  Янек? – вирячив очі Верес. Ага, значить знає таки про конкурента.
     -  Верес! – старий монах миттю забув, що збирався спопелити офіцера, що його копнув, і заграбастав невисокого начальника канцелярії в міцні обійми.
     Все вирішили швидко. Може Верес посприяв, а може черговий офіцер полінувався справу заводити, та нас відпустили, попередньо записавши свідчення, лише Анабель приписали штраф – срібну гривню. У бездумному пориві я вийняв з потайної кишені круглу монету і протягнув дівчині. Чим я думав у той момент – сам не знаю, не головою, це точно.
     -  Я віддам, - сказала дівчина, приймаючи срібло й дивлячись на мене  вдячним поглядом.
     Це було варте тих синців, що мені наставить батько, коли повернусь додому без грошей. Щоправда у мене були сховані два тузи в рукаві – Верес і Янек. Дуже повільно в голові визрівав план. Тугодум чи ні, але коли спині загрожує шкіряний ремінь, то коліщатка в мозку крутяться значно швидше.
     -  Панове! – протиснувся я між двома ветеранами, коли ми вийшли на вулицю. – Це знак долі, що зібрав нас тут разом. Батько не пощадить моє тіло й душу, коли дізнається, що я зустрів ще одного товариша й не запросив у гості. Пане, Верес, медовуха іноді кисне, тож чи не прийшов час розкоркувати й розлити її по чарках у нас вдома?
     -  Малий Криворучко має рацію! – монах виразно подивився на Вереса. – Час провідати старого Всеслава. До речі, що ти робив у в’язниці?
     -  Його шукав! – тицьнув на мене начальник канцелярії. – Прийшов зранку до стайні – шкапа так і стоїть до воза прив’язана. Я до трупарні спочатку, вже слова придумував, якими Всеслава розраджувати, коли тіло сина привезу, а він он який герой виявився – аж у буцегарні опинився. Здається мені, Янеку, що ти погано впливаєш на молодь!
     Обоє розреготались і почалапали в напрямку стайні. Я на хвильку затримався. Башта Магів була в іншому боці. Анабель самотньо стояла біля воріт, дивлячись услід Янеку. Певно, їй хотілось більше з ним поспілкуватись, та Верес, узявши монаха попід лікоть, відводив його все далі.
     -  За чотири-п'ять днів він повернеться, - прочитав я думки дівчини. – Пиячити довше – здоров'я не стане, старі вже.
     -  Дякую, - посміхнулась Анабель. – А ти?
     Я зашарівся. Мені й на думку не спадало, що то може вона питає, коли борг віддати.
     -  Ну хтось же їх має привезти, - вимовив я і замовк. Всі слова забулись, я мовчки пік раків, опустивши голову й дурнувато посміхаючись.
     -  Я чекатиму, - на замурзаному обличчі Анабель не було видно рум’янцю, але він там був, можу заприсягтись.
     У мене чомусь спітніли долоні, серце впало кудись до низу, я незграбно кивнув головою, розвернувся й побіг за двома стариганями. За кілька кроків повернув голову, щоб ще раз глянути на дівчину, перечепився, впав, піднявся, ще раз дурнувато посміхнувся і лише тоді остаточно кинувся наздоганяти своїх майбутніх гостей. Анабель ще довго стояла, безтурботно усміхаючись своїм думкам, потім зітхнула й повільно пішла до величної червоної вежі отримувати сувору догану від професора Варибора. Про клуню йому вже донесли, певно, а вінстрашенно не любив, коли на його студентів скаржились місцеві чиновники.

    ***

    На третій день грандіозної п’янки батько покликав мене до себе. Я зайшов до вітальні, не знаючи точно, що на мене чекає. За радощами від зустрічі зі старими побратимами тато не встиг згадати за гроші, але те, що він про них пам’ятає, було поза сумнівами. Чи не прийшов час знімати штанці для зустрічі з ременякою?
     Всі троє сиділи за столом, заваленим порожніми пляшками й тарілками з недоїдками. Вони про щось сперечались, та коли я зайшов, то балачки стихли і вся трійця почала свердлити мене не дуже тверезими поглядами. Я знітився. Сперечались точно про мене. Мабуть покарання вибирали.
     -  Виріс. Маєте рацію, друзі, - озвався батько. Чи не вперше в житті я почув сум в його голосі. – Я й не помітив за свинями, сіном, гнояркою. Геть дорослий став.
     -  Це ми йому за твої подвиги розказали, - якось винувато промовив Янек, смакуючи курячою ніжкою.
     -  І попросили відпустити до міста на службу, - докинув своє слово Верес.
     Я мовчав. Серце голосно билося в грудях у передчутті великих життєвих змін. Недарма я всю дорогу торочив цим двом про бажання до чогось більшого, ніж орати поле й чистити у свиней. Невже Триликий почув мої нічні бубоніння про кращу долю? Я затамував подих.
     -  Чого мовчиш? – батько ніколи не посміхався. Лише очі примружував так легенько, та я так і не навчився розрізняти, коли це посмішка, а коли погроза.
     -  Запрошую тебе до міської сторожі, - озвався Верес. – Триразове харчування, кіраса за рахунок міста, тепла казарма, три гривні на місяць, кар’єру можна зробити.
     -  Краще до мене на північні кордони, - полишив курячу ніжку монах. – Свіже повітря, смачна риба, запечена на вогнищі, повага суспільства, та й душу свою врятуєш.
     -  Або до війська на східні рубежі. Якщо не вб'ють у першому ж бою, то можна до капітана дослужитись, - докинув пропозицію батько. За вісімнадцять років я так і не зрозумів – любить він мене, чи просто терпить біля себе?  
     Треба було вирішувати. Просто зараз, поки хмільні голови не передумали творити для мене добро. Думай, Добродуме! Пропозиція монаха непогана, крім одного – завжди є загроза, що демони з півночі прорвуть заслони. Гасати степом за кочівниками під палючим сонцем теж не дуже хотілось. Залишалась міська сторожа. Три гривні на місяць – непогана платня, якщо тебе ще й тричі на день годують. Я вже відкрив рота, щоб дати відповідь, коли перед очима виникло замурзане личко Анабель.
     -  Я хочу стати величним Магом! – слова самостійно злетіли з язика швидше, ніж встиг їх обміркувати. Таки правильно Тугодумом дражнять…
     Батько з друзями дивились на мене, ошелешено вирячивши очі. Першим прийшов до тями Янек, змовницьки підморгнув і повернувся до батька.
     -  Професор Варибор – мій давній друг, можна спробувати.
     -  А як не вийде, то на міських стінах завжди знайдеться місце для дебелого вартового, - знизав плечима Верес.
     Батько сопів, зсунувши брови й дивився на зелену пляшку медовухи. Верес перехопив погляд, взяв її до рук і налив по чарках.
     -  Та не переживай ти так, - монах чокнувся з батьком чарками. – Магам хоч одружуватись можна, ще онуків дочекаєшся!
     Велес Криворучко мовчки випив і грюкнув чаркою об стіл. Мою долю було вирішено…
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 15:18 28.07.2019