17:23 11.08.2019
Вітаємо переможців 50-ого конкурсу!

1 Юлес Скела am017 Річку перескочити
2 Shadmer am018 Интересная жизнь
3 Панасюк Сергій am002 Краплі дощу


17:41 01.05.2019
Вышел в свет НУФ-2018
Поздравляем писателей и читателей с этим событием!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 50 (лето 19) Фінал

Автор: Христя Хмиз Количество символов: 36629
Конкурс № 50 (лето 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

am005 Жертва погодним духам


    Наталка закінчила поливати кабачки, і вони нарешті припинили рюмсати. Обрала найбільші й скомандувала:
    – За мною – кроком руш!
    Зеленувато-білі пузани вишикувалися і попрямували до льоху. Харитон, величезний чорний котяра, розтягнувся під смородиновим кущем. Здавалося, тільки коту добре, бо навіть кущ виглядав сухим і втомленим. Знову на небі ні хмаринки, і сонце пече нещадно, хоч уже п’ята година вечора. Прогноз не радував, скрізь спека і задуха. Наталка погортала погодну стрічку: У Парижі встановлено температурний рекорд: +46 за Цільсієм, у Лондоні люди втрачають свідомість на вулицях, в Іспанії лісові пожежі знищили третину країни. Наші Карпати потерпали від засухи, а що вже говорити про українські степи. Тут і раніше хіба що полин і ковил добре почувалися. Для приготування найпростішого зілля потрібно було їздити до сусіднього району, де ще лишився невеличкий лісок. Якщо не втрутитися, то невдовзі степи перетворяться на пустелі.
    Від роздумів Наталку відірвав дзвінок.
    – Скільки можна чекати? Відчиняй двері!
    Нюта, як завжди, вчасно, хоч сьогодні прибула велосипедом. У неї нова фішка – схуднути на два кілограми. Саме на два, більше чи менше не можна. І тепер всіх переконує, як корисно крутити педалі. Так ніхто ж і не сперечається. Добре, що є час покавувати.
    – Я перша? Наші пані знову запізнюються?
    – Агов, є хто живий?
    А це вже Оленка – припаркувала білого джипу біля воріт. Тендітна, елегантна. Її зайві два кілограми не турбують, бо їх немає і бути не може. Регулярні тренування в залі та натуральні соки зранку, приправлені зіллям хорошого настрою насправді приховують походи до клінік естетичної медицини.
    – Чекаємо на Тому? – Оленка поставила чашку на стіл.
    – Можна подумати, якісь двадцять хвилин. Зачекалися вони.
    Томка приземлилася посеред двору й одразу всілася до столу.
    – Я буду пиріжки! І пляцки! І тірамісу! Я навіть знаю, хто що приготував!
    – Ти хоч мітлу постав біля стіни.
    – Мені не заважає. Дівчата, як же це смачно!
    Наталка засміялася. Тепер усі в зборі. Хоч останнім часом подруги бачилися нечасто, але завжди розуміли одна одну з пів слова і пів погляду. Та й що могло змінитися за якихось двісті років?
    – Наталю, щось сталося? – Нюта в усьому бачила проблему.
    – Летимо відпочивати? Давно нікуди не вибиралися.
    – Розповідай, чому всіх терміново викликала, – Оленка як справжній антикризовий менеджер перейшла до головного питання.
    – Дівчата, у мене цього року, крім кабачків, нічого не вродило. Ну хіба ще абрикосів трохи було...
    – Серйозна проблема... – Оленка скривилася. – Ти знущаєшся?
    – Навіть винограду не буде, коріння не дістає до води...
    – ...бо води немає. Правильно? – Тома вже зрозуміла, про що йтиметься. – Навіть підземні джерела посохли?
    – Точно, якби на наливний колодязь, сиділи б без води. Навіть кави б не попили.
    – Можливо, це тимчасово? – Нюті не хотілося думати про погане. – Таке вже траплялося?
    – Такої засухи не було ніколи. Я пошукала в літописах, але останній раз щось подібне спостерігали 948 років тому.
    – І як тоді діяли?
    – За звичним середньовічним сценарієм – палили відьом. Хто у нас в усьому винен? Правильно – жінки.
    – А жінки є ким? Відьмами, – підтримала Тома. – Це ж ми були винуваті – у хворобах, пожежах, посухах, повенях.
    – Так нічого не змінилося, зараз ми також в усьому винні – у результатах виборів, маленьких зарплатах і пенсіях, брудних під’їздах і поганих дорогах.
    – Але відмінність є! – Олена зробила довгу паузу. – Відьом тепер не палять на вогнищах!
    – Дикі люди! На вогнищах! Навіть кави зі смаколиками б не дали попити, – Тома зробила ковток смачної чорної кави. Звісно, без цукру. Від нього ж можна погладшати, а від пляцків нічого не буде, суцільне задоволення.
    – Боюся, це тимчасово. Коли тут повіють буревії, піднімаючи цунамі на Чорному морі й перетворюючи поля на пустелі, візьмуться і за нас. Рецепт-то перевірений часом.
    – Хіба страти відьом хоч один чумний мор зупинили?
    – А хто буде розбиратися? Чуми наразі немає? Немає. Відьми є? І відьом немає. Отже, зникли відьми – зникли проблеми. «Совпадєніє? Нє думаю» – як казав один старий вурдалак.
    – Ну це вони думають, що нас немає...
    – Томо, скучила за камінг-аутом? Забула, що відбулося, коли ти вирішила зізнатися своєму хлопцю, що вмієш чаклувати?
    – Нічого страшного, співає тепер мені ранками, гойдаючись на жердині. Непоганий кенар з нього, до речі, вийшов. Правда, прокидається о п’ятій ранку. А у вихідні навіть о четвертій... Якщо не припинить, співатиме в зоопарку.
    – У клітці з дикими кішками? – Оленка відірвалася від краєвиду, який давно не радував. Річка обміліла і замість блакитної блискучої стрічки перетворилася на майже непомітну сіру смугу.
    – Усе зрозуміло! Наталко, що ти пропонуєш? Ти ж нас зібрала не кавою пригощати, хоч потрібно це робити частіше, – Нюта казала це кожного разу з періодичністю раз на десять років.
    – Я перелопатила всі старі книги в пошуках рішення і знайшла вихід.
    – Ну, не тягни!
    – Спосіб не змінився з часів мамонтів і шаманів: потрібно принести жертву погодним духам.
    – Жертву? То яка проблема?
    – Проблема в тому, яку саме жертву.
    – Гроші? Коштовності? – це Оленка.
    – Птаха? Змію? – Це Тома.
    – Живу тварину? Домашню чи дику? – Нюту пересмикнуло від цієї думки.
    – У певному розумінні так.
    – Боюся, що я здогадуюся. – Тома інтуїтивно відчувала такі речі. – Людину?
    – Не зовсім людину... Тьху, не просто людину, – виправилася Наталка.
    – Це як? – разом спитали всі.
    – Дорослого чоловіка!
    Повисла тиша. Відьми давно не вдавалися до вбивств. Навіть зашкодити людині чи тварині вважали неприйнятним. Ну хіба що в критичних ситуаціях. А тут взагалі свідоме продумане вбивство – навіть і заради високої мети.
    – Ні, я до цього не готова, – Нюта почала вставати з-за столу. – Нехай все перетворюється на пустелю. Нас це обходить, прилаштуємося. Я не можу знищити живої істоти.
    – Та невже? – Наталка теж підвелася. – А хто спопелив поглядом того хлопця, який за тобою упадав? Не настільки він був набридливим, щоб так чинити.
    – До чого тут набридливість? – Нюта сіла на місце. – Він сам винний, не потрібно було говорити «на протязі» і «укрАїнський».
    – І це все?
    – Ні, останньою краплею стало те, що він запитав: «Коли ми слідуючий раз встрінемося?»
    – Я б теж вбила падлюку. Це як філолог – філологу кажу, – посміхнулася Тома.
    – Припиніть! Як єдиний серед вас історик вважаю, що катастрофі потрібно запобігти у будь-який спосіб. Чоловік так чоловік! Хіба вперше? І не прикидайтеся білими і пухнастими. Наталко, ось твій Харитон – непоганий хлопак був. Так ти мало того, що на кота його обернула, так і чоловіком він тепер є досить умовно.
    – Не потрібно було за чужими кішками… тьху… бабами бігати, коли я у справах відлучалася. До речі, це не я, а ветеринар. І що тому коту буде? Он яку харю наїв. Я тепер його скорочено Хариком називаю. Та й в кожної поважної відьми повинен бути власний чорний кіт. Навіть такий ледащий, як Харитон.
    Кіт сумно нявкнув і перемістився далі в тінь кабачків.
    – Оленко, а як там твій Антон? Чи як він себе називає? Ентоні? – Наталка стримувалася, щоб не засміятися, згадавши невисокого лисого чоловіка, який останнім часом займав весь вільний час подруги. – Для такої важливої справи, як порятунок світу не підійде? Може, пожертвуєш? Ти ж кажеш, що запобігти катастрофі потрібно в будь-який спосіб.
    – Не нахабній. Я взагалі не розумію, чого вам Ентоні не подобається. Він спокійний, домашній, передбачуваний, як твій кіт. Хіба що не здатен скрутитися клубком і ноги погріти. Але я над цим працюю…
    – Ну нам, звісно, має бути байдуже, коли поруч з нашою подругою-красунею таке непорозуміння. Ну то твій вибір.
    – Авжеж. – Оленка повернулася до Томи, яка куртуазно доїдала маленькими шматочками тірамісу, четвертий шматок. – Ну тут усе зрозуміло, лише ранкові серенади замість особистого життя. Отже, бабоньки, в нашому найближчому колі кандидатур не знайдено. Що робитиму?
    – Є ідея! – Наталка знала, що до цього прийдуть, тому обміркувала свою пропозицію заздалегідь. – Давайте кожна з нас обере будь-який інший світ – кому що до вподоби, – і там знайдемо претендента на роль жертви. І своїх чіпати не потрібно, і в інших світах це легше зробити.
    – Чудово! Подорож намічається! Як давно ми з вами нікуди не вибиралися. Мені ця ідея вже не здається такою відразливою, – Тома потягнулася за п’ятим шматком тірамісу.
    – Коли рушаємо? Потрібно ж зібратися. – Нюта подивилася на смарт-годинник. – Мені сьогодні потрібно ще п’ять кілометрів проїхати.
    – А що збиратися? Ми вже тут. Уперед!
    – Ну тоді, Наталко, твій вибір. Ти ж запропонувала відправитися на полювання до іншосвіття.
    – Ходімо! Не будемо гаяти час.
    Чотири молоді відьми підійшли до льоху.
    – Заходьте, тільки кабачки не затопчіть. Їм ще до дорослішати зо три тижні, щоб можна було на автівку перетворювати.
    – Шкода, що карети вийшли з моди, – Нюта сумно зауважила.
    – Візьмемося за руки! Тримайтеся.
    У темряві льоху спалахнуло біле світло, і дівчата зникли. Кабачки стривожено перезирнулися.
    
    ***
    Після темряви льоху навіть тьмяне світло ранкового лісу різануло по очах.
    – Де це ми? Якесь Середземʼя? Наталко, ти Толкіна начиталася?
    – У книжкових реальностях жертву не знайти, суцільні фантоми. А цей світ цілком реальний. Я тут буваю іноді – в гостях у ельфів.
    – Ти ніколи не казала. Що ти в них цікаво знайшла? Вони ж холодні, як риби. Ще й з довгими вухами. Фу! – Нюта не любила експериментувати.
    – Не скажи, – Тома замріяно потягнулася, – був у мене один ельф. Погоджувався на всі мої забаганки. Ми одного разу навіть на бойовому слоні…
    – Стоп! Томо, припини, не хочу про це навіть чути, – Нюта демонстративно затулила вуха.
    – Якщо це ще когось цікавить, то я тут вчуся літати на драконі.
    Запала тиша.
    – Ти що робиш? – Олено перша відійшла від шоку.
    – Вчу-ся лі-та-ти на дра-ко-ні, – по складах вимовила Наталка. І приготувалася пояснювати, але в цю мить рухома тінь накрила ліс, і між деревами граціозно опустився невеликий зелений дракон.
    – Барсику! Ти за мною скучив? – Наталка підбігла до страшного звіра і кинулася його обнімати.
    Дракон заурчав від задоволення, майже як кіт.
    – Сподіваюся, що доля Харитона цій домашній тваринці не загрожує? – запитала Нюта.
    – Що має на увазі ця поважна чаклунка? – ввічливо запитав Барсик, чим остаточно шокував присутніх.
    – Не зважай, вона жартує.
    – Клас! «Поважна чаклунка»! Так мене ще ніхто не називав! Мені вже подобається цей світ!
    – Зважаючи на те, що Барсик для жертви не підходить, нам потрібно знайти когось іншого. А якщо врахувати романтичні стосунки Томи з ельфами…
    – То давно було, я не ностальгую, тож ельф підійде. Та й розлучилися ми не дуже добре… Вуха я йому трохи підкоротила. І не тільки вуха…
    – Ельфів чіпати не будемо. Я планую до цього світу ще навідуватися, – Наталка припинила дискусію. – У мене інша думка.
    – Гобліни?
    – Тролі?
    – Вам тут не Мордор! Цього добра і в нашій реальності вистачає. Але тут живуть гноми.
    – Ніколи не бачила живого гнома! – Оленка плеснула в долоні. – А як ми їх знайдемо?
    – Барсик покаже. Він їх недолюблює. Правда?
    – Правда! – підтвердив Барсик. – Капосні створіння. Мало того, що живуть у горах, де драконові гнізда, так ще й постійно шумлять, добуваючи щось у нетрях землі. Нема від них порятунку, їх там безліч, шановні чаклунки.
    – Так що зникнення одного гнома ніхто не помітить, – підсумувала Наталка.
    – Пані, а чому одного? – Барсик здивовано розвів лапами. – Якщо їх поменшає, дракони тільки зрадіють.
    – Не можна порушувати рівновагу в цьому світі, – дидактично промовила Нюта. – Лише один гном!
    – Один так один, шановна чаклунко! – погодився Барсик.
    – А як ми потрапимо в гори? До них далеченько, – показала Тома в бік синьої гірської гряди. – А дракон всіх не підніме.
    – Тут це не проблема. Візьміться за руки, як перед переміщенням сюди. Я всіх перенесу в потрібне місце. Барсику, ти теж. Дай лапу!
    Обійшлися навіть без спалахів, за кілька секунд компанія з чотирьох відьом і зеленого дракона опинилася перед входом у гірську печеру.
    – Можна я на вас тут почекаю? – заскиглив Барсик.
    – Ти боїшся? – недовірливо запитала Наталка.
    – Звісно, ні! Дракони нічого не бояться! Але там темно і холодно. Б-р-р! Я з тилу прикрою. Ви не проти?
    – Лишайся, самі впораємося. Нам не вперше.
    Печера зустріла холодом і темрявою. Наталка почала розуміти дракона: тут було неприємно і тривожно.
    – Обережно, дивіться під ноги.
    – Я вже активувала нічний зір, тримайтесь за мною, – Оленка йшла першою.
    – Ще довго?
    – Не знаю. Я тут не бувала раніше.
    Нарешті попереду показалося світло і почувся ритмічний шум. Хтось працював в боковій штольні. І це, напевно, гноми.
    – Стійте! Зачекаємо тут. Там їх багато, здійметься галас. А так можна одного впіймати, – запропонувала Нюта.
    – Слушна думка. І відпочинимо. Я вже ноги збила, – Тома присіла на камінь.
    Невдовзі почулися швидкі кроки. Хтось наближався до повороту. Оленка з Томою присіли, а Наталка приготувалася хапати гнома згори. Нюта причаїлася за рогом. Раптом кроки змовкли. Відьми зашептали, щоб не злякати жертву.
    – Куди він подівся?
    – Тут один шлях?
    – Пішли назустріч!
    – Тихіше!
    Гнома побачили за кілька кроків, він уже спустив штани…
    – Як тобі не соромно?! – вигукнула Оленка.
    І дівчата разом навалилися на маленького чоловіка.
    – Трясьця! Я просто відлити пішов! – заверещав гном.
    Але було пізно. Його сповили в Оленчиний шалик, заткнули рота хустинкою і рушили до виходу. Гном брикався, проте нічого вдіяти не міг.
    – Впіймали? Покажіть! – дракон чекав біля печери. – А я його знаю! Це ж Саморуб!
    Барсик почав сміятися.
    – З ним щось не так?
    – Ну як сказати? Це найвідоміший гном-невдаха. Він постійно відрубує собі то руку, то ногу. Постійний клієнт в ельфійських лікарів. Ми там познайомилися, коли я в шпиталі лежав.
    Саморуб через хустинку щось промугикав.
    – Чого тобі? – Наталка витягнула кляп. – Крикнеш – вб’ю.
    Погроза подіяла, чи гном взагалі був спокійний, але він прошепотів:
    – Сам ти невдаха! Хіба нормального дракона назвуть Барсиком?
    – А ну повтори!
    Гном виборсався із шалика і сховався за Нюту.
    – Ти ще розкажи, чого до шпиталю потрапив! – він визирнув й одразу сховався. – Сам собі пащу полум’ям обпалив. І це я невдаха?
    – Біжи, нещасний, бо…
    – Нічого ти мені не зробиш! Я тобі ще знадоблюся, коли наступного разу з лапи занозу потрібно буде витягати.
    – Гаразд, живи. Я сьогодні добрий!
    Відьми перезирнулися. Тома підсумували:
    – Здається, цього гнома ми приносити в жертву не будемо.
    – Мене – в жертву? Та ви збожеволіли!
    – Замовкни! Нам не тебе, а Барсика шкода, хто його рятувати і розважати буде?
    – Ходімо за іншим? Там ще було.
    Оленка замислилася.
    – Ні, це не варіант. Навіть якщо зловимо іншого, виявиться, що він разом з Барсиком на риболовлю ходив. Чи щось інше. Дарма послухали цього дракона про його нелюбов до гномів!
    – Що ти пропонуєш?
    – Спробуємо в іншому світі. Тепер моя черга. Бувайте, хлопці! Іншим разом потеревенимо. Заходьте в гості.
    Дівчата взялися за руки і заплющили очі. Невідомо, що там на них чекає. Оленка завжди тяжіла до давніх світів, як справжній історик.
    
    ***
    Нова реальність зустріла шумом прибою і великими пінними хвилями. Відьми опинилися на березі чи океану, чи моря.
    – Де ми?
    – Гадаю, за кілька тисяч років до нашого часу.
    – Ти закинула нас у минуле?
    – А чим ви незадоволені? У давнину чоловіки знали, як убити мамонта, забезпечити їжею родину та оберігати її від хижаків. Повна ідилія.
    – Яка ідилія – ходити у шкурах убитих тварин та їсти пересмажене на відкритому вогні м’ясо? – заперечила Нюта.
    – А комарі і москіти?
    – Припинили ниття! – Наталка подивилася на Оленку. – Ти тут бувала? Нам хоч пірнати не доведеться? Це не підводний світ?
    – Ні, звісно, хоч я вже років десять сюди не заглядала. Але колись мала дуже цікаві пригоди. У мене тут і подруга була – місцева воїтелька. На жаль, порталів немає, тому пройдемося пішки.
    – Пішки? – здивувалася Тома. – У мене ноги збиті.
    – Тут недалеко. Не розтанеш.
    – Покажи свої ноги, зараз вилікую. – Нюта нахилилася над подругою. – Ось і все. Можемо йти.
    Селище виявилося справді недалеко, за найближчим пагорбом. Звідси навіть було чути шум моря.
    – Прийшли! Зачекайте мене тут. Я з’ясую, що відбувається.
    – А що тут може статися?
    – Місцеві племена дуже войовничі. Спочатку нападають, а потім розбираються, що до чого.
    – Гаразд, тільки швидко.
    Троє відьом присіли в тіні великого дерева.
    – Хто пиріжків хоче? Я прихопила декілька, – Тома розгорнула пакунок.
    – Хто б сумнівався. Але я теж буду.
    – Навіть я зголодніла. Ділись! – Нюта протягнула руку.
    – А як там зайві два кілограми?
    – На подорожніх і хворих не поширюється!
    – Ти себе до якої категорії віднесла?
    – Дівчата, припиніть! Усім вистачить, – Тома поділила пиріжки, лишивши один Олені.
    Вони не встигли доїсти, як над головами просвистіла стріла і вткнулася в дерево. За мить відьом оточила юрба татуйованих аборигенів зі списами, мечами і луками.
    Тома впустила пиріжок на землю.
    – От халепа!
    – Ти це про зіпсований обід чи цих клоунів?
    – Про все разом. Може, перетворити їх на тарганів?
    – Чи на ящірок? – Нюта підтримала ідею.
    – Ні, не чемно так поводитися. Ми ж у гостях. Хотіли б вбити – то стріляли б не в дерево. Підкоримося, подивимося, що далі буде.
    – Тебе нічого не дивує?
    – Що ти маєш на увазі?
    – Я не бачу жодного чоловіка!
    – Можливо вони на полюванні, а вдома лишилися жінки з дітьми. А ми тут нагрянули неочікувано. Хто може, той і боронить табір.
    – Гарна версія!
    До місцевої табору пішли під збройним конвоєм. За високим парканом згортувалися кілька трав’яних наметів. З найбільшого вийшла Оленка, а слідом за нею висока жінка з рогами на голові. За плечима жінки виднівся лук зі стрілами.
    – О, ви вже тут! Довгенько! Маня давно за вами послала.
    – Маня?
    – Послала?
    – Знайомтесь – очільниця місцевого племені Манярівела Дорминайла Амазоніата.
    – Маня – прекрасне імʼя, – Наталка зробила крок до правительки для привітання.
    Вмить кілька списів опинилися біля її грудей і горла.
    – Я зрозуміла. Не буду.
    – Обережніше з різкими рухами. Тут цього не люблять.
    Рогата Маня зробила запрошувальний жест до свого шалашу.
    – Нас запрошують до столу, – переклала Оленка. – Зброю просять лишити назовні.
    – Яку зброю? В нас нічого немає!
    – Томо, вони хоч і дикі, але не дурні. Амулети й артефакти складайте сюди, ніхто не чіпатиме ваші речі. Злодіїв тут карають дуже жорстоко.
    – Сподіваюся, не перетворюючи на обід для незваних гостей.
    Маня голосно розсміялася.
    – Оленко, вона нас розуміє?
    – Звісно, а для чого в неї роги на голові? Це ретранслятор наказів і перекладач одночасно. Це мій подарунок Мані, я його ще в минулий візит начаклувала. Набридло все пояснювати жестами.
    – Мало з якої причини можуть роги вирости… – протягнула Нюта. – Зокрема, в чоловіків.
    – Ось з чоловіками тут проблема. Але спочатку перекусимо, – Оленка зголодніла, бо пиріжка їй так і не дісталося.
    Войовниче плем’я, на диво, м’ясну їжу не поважало: стіл заставили екзотичними фруктами, овочами та ягодами. Проте цього виявилося достатньо для ситного обіду і неспішної розмови.
    – Так у чому проблема, Оленко? Поясни, будь ласка.
    – Для пояснень доведеться почати з прадавньої історії племені. Багато століть тому…
    – Годі, екскурс в історію залиш на потім. Коротко можна?
    – Можна! Плем’я Мані – амазонки.
    – Амазонки?
    – Ну ви ж не схотіли слухати про матріархат, селекцію чоловіків, сильних жінок…
    – І про фемінізм і сексизм теж не хочемо. Поясни, де їхні чоловіки. Це ж племʼя повинно розмножуватися, якщо за минулі століття не зникло.
    – Вони розмножуються…
    – Брунькуванням? – Нюта роздратувалася.
    – Вони розмножуються за розкладом: кожна амазонка має раз на місяць контакт з чоловіком, щоб продовжувати рід.
    – Раз на місяць? – у Томи витягнулося обличчя.
    – Так, цього достатньо для підтримання родоводу.
    – Можливо, для підтримання родоводу і достатньо, але…
    – Ніяких «але»! – із сильним акцентом, але досить чітко вимовила Маня.
    – Так де ж ваші чоловіки? З якими ви раз на місяць…
    – У резервації, – Маня махнула рукою в бік лісу. – Можу показати.
    І Маня повела їх до непримітної будівлі, складеної зі стовбурів місцевих дерев. Двері до чоловічої оселі були привалені великим каменем, з обох боків якого чатували вартові.
    – Охороняєте як велику цінність?
    – Приблизно раз на тиждень маємо спробу втечі, тому вимушена міра.
    Маня підвела гостей до невеличкого вікна, щільно забраного гілками дерева. Крізь вікно було лише видно, як хтось лежить на підлозі спиною до виходу. Але чути було добре – гучне чоловіче хропіння.
    – Спить. Камінь зсувати не будемо, щоб не лякати, бо знову спробує втекти.
    – СпробуЄ? – Наталка вдала, що не розчула.
    – Це і є проблемою, про яку я вам намагалася сказати, – Оленка показала на резервацію. – Наразі там лише один чоловік, тому його так і стережуть.
    – Як тоді ми зможемо його забрати? Ми ж не лишимо дівчат без… – Тома намагалася дібрати слово.
    – Не лишимо. Хто ж знав, що в них самих нестача чоловіків? Раніше з цим проблем не було. Завжди знаходилися охочі потрапити до амазонок у полон.
    – Чому ж зараз таке безрибʼя чи… безмужиччя?
    – Давно походів не було, розслабилися. Потрібно частіше нагадувати про себе чоловічому світу. Будемо виправляти ситуацію, – качнула рогами Маня.
    – Що робитиме, дівчата? Тут теж облом…
    – Тепер я спробую, – виступила вперед Нюта. – Досить вигаданих і минулих світів! Пропоную пошукати жертву в майбутньому. Тримайтесь! Поїхали!
    
    ***
    Третій світ був взагалі не схожим на звичну Землю: ані блакитного неба, ані Сонця, чи Місяця. Відьми потрапили під великий прозорий купол, над яким мерехтіли величезні зірки. Усі, крім Нюти, здивовано озиралися навкола.
    Нюта ж легко махнула руко, і поруч з дівчатами приземлився літальний апарат.
    – Сідайте, таксі подано!
    – Що це за місце? – запитала Наталка вже всередині.
    – Один з можливих варіантів нашого майбутнього – технічний рай. Повна автоматизація, мінімізація людської праці, міжзоряні польоти, космічний туризм. Але разом з цим поширена і магія, – у Нюти засяяли очі.
    – І тобі тут подобається?
    – А хіба вам – ні? Я навіть маю власний приватний будиночок. У мене тут невеличкий бізнес – підпрацьовую віртуальним екскурсоводом.
    – Ким?
    – Проводжу екскурсії по різних містах планети, розповідаючи про те, що в них було раніше. До речі, найбільше цікавляться нашим часом, так що в мене клієнтів вистачає.
    – І де ми тут будемо шукати чоловіка? Щось я водія в цьому таксі не бачу.
    – Не переживайте, знайдемо. Тут недалеко військова база міжпланетарного десанту. Де, як не там, бути чоловікам?
    – Мені тут дискомфортно, – протягнула Оленка.
    – Я у твоїх амазонок не скиглила, тому помовчи, – обірвала Нюта.
    – Я також не в захваті, – Тома, на диво, реагувала спокійно, – але на хлопців у воєнній формі подивляюся із задоволенням.
    До бази дісталися швидко, таксі легко лавірувало між іншими літальними апаратами. Але пропускати чотирьох дівчат на режимний об’єкт чергові категорично відмовилися. Усі спроби переконати суворих вартових у тому, що жіноча делегація прибула з метою обміну досвідом, наштовхувалися на повне ігнорування з їхнього боку. Але навіщо відьмам здібності до чарування, якщо їх не використовувати?
    – Пропоную перетворитися на їхнє керівництво. Імітуємо позачергову перевірку військової частини, – Олена завжди мислила раціонально.
    – Прекрасна ідея. Ніхто не проти, якщо я буду генералом? – Наталка уявила себе із зірками на погонах.
    – З перевіркою може прибути не один генерал, а два, – додала Нюта.
    – Дівчата, мені все одно, ким я буду. Можна пришвидшити цей процес, бо я вже втомилися. Хочу додому – їсти і відпочивати, – Тома справді виглядала змученою.
    Четверо бойових офіцерів вищої ланки, серед яких два генерали, наблизилися до пропускного пункту. Але щойно вони перетнули невидиму межу, все маскування зникло: перед черговими знову стояли чотири дівчини.
    – Наука і магія в поєднанні, кажеш? Як вони навчилися розпізнавати і знищувати чари?
    – Іншого шляху всередину немає? – запитала Тома, коли вже відійшла подалі від бази.
    – Не знаю, – Нюта замислилася, – проте здогадуюся, хто знає. І увімкнула відеозвʼязок, хоч на екрані замість адресата з’явилася лише картинка з жовтим сонечком. – Потрібно зачекати.
    За півгодини у повітрі щось гримнуло, і невідомо звідки на землю випала… яскрава куля. Дівчата шарахнулися в різні боки, тільки Нюта не здивувалася і протягнула кулі руку.
    – Привіт!
    Куля виблискувала різними кольорами, серед яких переважали жовто-помаранчеві, тому була справді схожа на маленьке сонечко. Поверхнею кулі розходилися хвилі, вона наче вібрувала від внутрішньої напруги. Раптом із середини цієї дивної субстанції з’явилася ложеніжка чи ложеручка, яку Нюта і потиснула.
    – Знайомтесь, це – Блискавка Кульова.
    Кулька помахала ложеручкою у відповідь.
    – Це ім’я і прізвище? – у Наталці прокинувся філолог.
    Кулька активно почала рухатися, що нібито мало означати кивання головою. А через те, що в неї все тіло було головою, то вона просто перекочувалася у повітрі.
    – Блискавка – відомий контрабандист. Він тут знає всі таємні стежини, бо поставляє солдатам легкі наркотики й алкоголь.
    – А я гадала, що в майбутньому все це буде непотрібним людству – хімічні засоби для розслаблення і отримання задоволення, – Оленка здивувалася цьому поясненню.
    Кулька знову зарухалася.
    – Він щось говорить?
    – Так, але я не все розумію. Здається, «людям воно і не потрібно». Що він має на увазі?
    – Спитай краще, чи може він провести нас на базу.
    – Не лише може, а й проведе. Я для цього його і викликала.
    Нюта знову приклала руку до ложеручки і потримала кілька секунд.
    – Другу половину отримаєш після повернення. Усе, як домовлялися.
    Кулька поміняла колір на червоний, але потім повернулася до первинного стану. Напевно, заспокоїлася.
    Тепер відьми у супроводі розпеченої живої кульки пішли вздовж паркану, як подалі від пропускного пункту. Блискавка Кульова щось шукав, повільно пропливаючи поруч із натягненим колючим дротом. Нарешті зупинився, завмер і витяг кілька ложеніжок одночасно, торкнувшись дроту. Заіскрило, у повітрі повіяло озоном, але здалося, що кулька отримує від цього задоволення, змінюючи колір від жовтого до зеленого, а потім навпаки. Потім Блискавка збільшився в розмірі, перетворився на сяюче світло і роз’єднав суцільний дріт, що до того був під напругою.
    – Шлях вільний! – оголосила Нюта.
    Першим на територію бази повільно виплив Блискавка і показав однією з ложеручок в бік казарми.
    – Він з нами не піде?
    – Ні, навіщо? Самі впораємося. За місцевим часом зараз ніч, до підйому ще дві години, тому всі сплять.
    – Наша поява не змусить прокинутися весь гарнізон?
    – Сподіваюся, що ні, – замислено відповіла Нюта.
    Їхні побоювання виявилися безпідставними. У казармі панувала тиша, було чути лише тише сопіння майже однакових на вигляд вкритих ковдрами солдатів.
    – Якого беремо?
    – Того, що з краю. Чого далеко ходити?
    – Вибирай.
    Наталка показала на чорнявого хлопця, який поворушився уві сні. Інші дівчата з’єднали сили й обережно підняли солдата з ліжка разом з подушкою і ковдрою. На щастя, чари тут діяли, бо нікому не спадало на думку, що нахабні відьми вирішать вкрасти одного з космічних десантників. Наталка ще додала сонного пилку, щоб хлопець довше перебував у сновидіннях.
    До паркану дісталися без пригод. Блискавка вже нервував через їхню тривалу відсутність, бо незабаром ту має пройти караул, і втручання в систему безпеки бази ніхто не подарує. Але встигли вчасно. Нюта обмінялася з кулькою рукостисканням, віддаючи другу частину попередньо обговоренні суми за допомогу.
    – Додому?
    – Нарешті!
    – Взялися за руки так, щоб не впустити цього сплячого красеня.
    – Готові?
    За мить усі опинилися в Наталчиному саду.
    – А кава у кавоварці ще гаряча, – повідомила Тома.
    
    ***
    Майбутню жертву поклали під дерево, щоб ніхто не заважав, поки дівчата все обміркують. Але Наталку бентежили певні підозри.
    – Все ж таки, що Блискавка мав на увазі, коли сказав, що людям не потрібні наркотики й алкоголь?
    – І чому він тоді це поставляє воєнним?
    – Щось тут не складається…
    Нюта залишалася спокійною:
    – Коли наш підопічний прокинеться, тоді і запитаємо. Чекати недовго.
    Невдовзі хлопець заворушився, розплющив очі та зі здивуванням запитав:
    – Де я?
    – Ти у нас в гостях, – відповіла за всіх Олена і посміхнулася симпатичному солдату, на якому з форменого одягу в наявності виявилися плямисті труси по коліно.
    – М-да… Воєнні дизайнери старим ідеям не зраджують. А могли і пофантазувати… – вичавили Тома, мало не вдавившись пляцком.
    – У гостях – це де? – повторив хлопець, жодним чином не реагуючи на заклики Оленки, яка не звикла до такої демонстративної зневаги.
    – З ним щось не так, – резюмувала Олена.
    – Ти це вирішила через те, що він на тебе не ведеться? Можливо, в нього інший смак, – Тома підколола подругу.
    – І йому до смаку такі, як ти?
    – Я не претендую, не переживай. Мені до вподоби досвідчені зразки. А цього ще навчати і навчати…
    – Де я? – не заспокоювався хлопець.
    – Що ти заладив? Збій програми? – Наталка підійшла ближче.
    – Збій програми, – слухняно повторив солдат, кліпаючи очима.
    – Стривайте, підійдіть до нього ближче. Дивіться! – Наталка засміялася вголос. – Треба було так ризикувати, щоб припхати сюди андроїда без статевих ознак для жертвоприношення! І я знаю, що мав на увазі Блискавка: він поставляв засоби розслаблення для андроїдів, а не для людей!
    – Як – без статевих ознак? – Оленка ще не розуміла, що сталося.
    – Ми викрали звичайного біоробота, завдання якого – завойовувати чужі планети. На щось інше він не здатен, – почала сміятися Нюта.
    – І попри міцні м’язи і кремезну статуру вважати його чоловіком можна не більше, ніж Харитона.
    Чорний кіт ображено зиркнув на Тому, але цікавість пересилила, і він підійшов до дезорієнтованого у просторі хлопця та почав тертися у його ніг. На диво, андроїду це сподобалося, і він заспокоївся, ритмічно погладжуючи кота.
    – Залишимо його, я потім перепрограмую, якщо це можна зробити за допомогою магії. Давно мріяла про хатнього робітника, а в цього з дисципліною наче все в порядку… – резюмувала Наталка.
    – Усе це прекрасно, але ми так і не вирішили головного питання – кого будемо приносити в жертву?
    – Тепер твоя черга, Томо. Обирай світ, на тебе остання надія.
    – У мене є краща пропозиція. Навіщо нам шукати невідомо кого невідомо де, якщо і в нашому світі купа тих, хто винен за погодну катастрофу.
    – Президент?
    – Депутати?
    – Міністр охорони довкілля?
    – Авжеж, і сміття в парку теж вони всі разом розкидали. Дівчата, оговтайтесь, давайте принесемо в жертву якогось синоптика.
    – Точно! Навіть можу запропонувати кандидатуру: є один такий, «народний синоптик», веде колонку на відомому інтернет-ресурсі. Сашко Листопад.
    – А я його навіть по телевізору бачила. Сумний такий хлопець, розповідає постійно якість страшилки про погоду…
    – Так, Томо, це він. І так ситуація погана, а він людей лякає.
    – Ось на ньому і зупинимося. Чим синоптик гірший за гнома чи солдата?
    Знайти студію, де записували прогноз погоди, виявилося складніше, ніж проникнути на військову базу. Не кажучи вже про полювання на гнома. Але після блукань підворіттями і горищами нарешті знайшли невелику кімнату на 13 поверсі офісного центру, де серед ліхтарів і дротів сидів за столом переляканий синоптик.
    – Усім не рухатися! Операцію проводить спецназ!
    – Нюто, що це з тобою?
    – Завжди хотіла сказати цю фразу! Я накинула морок: ми зараз і виглядаємо як загін зі звільнення заручників.
    – Хапайте його і завершуйте цей цирк!
    За кілька хвилин у розгромленій студії лишився тільки оператор із синцем під оком і розбиті монітори.
    Відьми перенеслися одразу до місця жертвоприношення, щоб не зволікати з проведенням ритуалу. Жертву міцно закріпили на камені і приготували кинджал. Наталка розгорнула книгу заклинань.
    – Починаємо.
    Раптом синоптик почав ворушитися і розплющив очі.
    – Нюто, ти його зачарувала?
    – Звісно, він не повинен отямитися.
    – Але отямився!
    І тут пролунав крик:
    – А-а-а-а-а-! Відпустіть мене! Не їжте мене! Я не смачний!
    – Ти хворий? – поцікавилася Тома.
    – Ні, – вже спокійніше відповів хлопець.
    – Тоді можна їсти. Продовжуємо, дівчата.
    – А-а-а-а! Рятуйте! Допоможіть!
    – Не волай, тебе все одно ніхто не чує! Як ти взагалі отямився?
    – Що ви хочете робити?
    – Гадаємо, ти будеш не в захваті, але ми принесемо тебе в жертву. Потрібно допомогти погоді перейти в нормальний режим
    – А кому, як не тобі, знати, як це важливо?
    – Ви знаєте, хто я? – хлопець майже заспокоївся.
    – Нудний синоптик-невдаха, який лякає читачів і глядачів погодними прогнозами. Продовжуємо, дівчата, не зважайте на цього балакуна.
    – Зупиніться! Я не синоптик!
    – Та невже? А ми не відьми. Наталко, починай читати заклинання.
    – Стривайте, я синоптик. Але це не головне!
    – Вже краще, перед смертю краще говорити правду, це тобі зарахують на якомусь світі.
    Наталка почала читати, а Оленка взяла кинджал.
    – Я не просто синоптик! – хлопець намагався вирватися з пут. – Я погодний дух! Звільніть мене мерщій!
    Наталка зупинилася і мало не впустила книгу заклинань.
    – Усе цікавіше і цікавіше! Так це ще краще! Нам вдалося знайти потрібного чоловіка! Він не невинна жертва, як ми думали.
    – Це він винний у тому, що відбувається. А ми ще хотіли цим духам жертву приносити.
    – Краще принесемо в жертву самого духу, точно буде результат!
    – Та послухайте мене! Якби я міг щось змінити, то давно виправив би все. Хіба мені подобається те, що відбувається – землетруси, повені, снігопади, засухи?
    – А хіба – ні?
    – Ні! Я не можу самотужки нічого зробити! Для того, щоб виправити ситуацію, потрібно об’єднатися всім погодним духам.
    – Ось наша жертва їх і об’єднає! Нарешті візьмуться до роботи! Що ви взагалі собі думаєте?
    – А чого ви лише мене питаєте? Січню з Лютим набридло мерзнути, і вони чкурнули на Багами відпочивати, Березень мандрувати на Амазонку подався.
    – А Квітень в горах на лижах катається?
    – А Червень на екскурсію до пустелі Сахара?
    – Звідки ви знаєте?
    – Здогадалися! Ну ми вже все зрозуміли – один ти працюєш за фахом, так? – Оленка зіщулилася.
    – Ні, ще Липень, у нього все за розкладом – сонце, спека і посуха.
    – Клич їх сюди, бо буде зараз на одного погодного духа менше! Нам втрачати нема чого.
    – Вони будуть не в захваті від цього!
    – А від твоєї смерті вони будуть в захваті?
    – Гаразд, я зрозумів!
    Хлопець заплющив очі і почав тихо промовляти якість слова.
    – Віршик декламує? – поцікавилася Тома.
    – Може, все ж таки завершимо, що почали? Не вірю я цьому хлюпику, який з нього погодний дух?
    – Але він подолав наші чари, ніхто б не зміг так швидко отямитися після того, як я його приспала, – заперечила Нюта.
    Синоптик замовк, усі чекали. Раптом навколо жертовного каменю з повітря почали з’являтися молоді чоловіки – один, два, три… одинадцять.
    – Знову Листопад чудить?
    – А хто це його прип’яв?
    – І чого нас кликав? Сам вибратися не можеш?
    На дівчат вони не звертали уваги, і Наталка накрила синоптика міцним магічним ковпаком, щоб ніхто не міг допомогти йому вибратися. Нюта тим часом заблокувала всі портальні виходу з місця жертвоприношення.
    – У мене є пропозиція принести в жертву усіх дванадцятьох! – оголосила Оленка.
    – Навіть я підтримую! Нахабніших чоловіків ще не бачила. У них дах горить, а вони продовжують в ліжку курити, – додала Тома.
    – Слухайте уважно, братці-місяці, вас покликали не біля варти погрітися. Або ви беретеся до виконання своїх обов’язків, або рік стане на один місяць коротшим.
    – А згодом на два, – Оленка стиснула кинджал. – Пекельний Червень – наступний, хоч подихаємо весняним повітрям довше.
    – А Грудень взагалі знає, що він зимовий місяць? – запитала Нюта.
    Нарешті всі повернулися до відьом.
    – Ми вже зрозуміли. Відпустіть Листопада. Він-то точно не винний.
    – Авжеж, все кинули і відпустили. Спочатку робота!
    – Добре-добре!
    Чоловіки замовкли, але повільно почали видозмінюватися: зникла «арафатка» і кеди в Червня, лижний комбінезон у Квітня, гумові чоботи у Вересня. Не змінився тільки Листопад.
    Відьми чекали. Нарешті всі місяці повернулися до своєї звичної подоби, потім зосередилися і від кожного в небо вистромився промінь. Промені покружляли на лісом, потім зійшлися в одній точці і вдарили в землю одним яскравим струменем. У небі спалахнуло, хмари розірвала блискавка, загримів грім. Усі відчули, як наповнюються водою підземні річки, оживають дерева і падає дощ на спраглі поля.
    Дівчата зняли магічні заборони, але погодні духи не поспішали йти. Допомогли звільнити Листопада, а потім почали шептатися між собою.
    – Якщо такі справи, то хоч чаєм пригостіть! – висловив спільну думку Серпень. – Так би мовити закріпимо мирну угоду.
    – Як вам тепер відмовити? – засміялася Наталка.
    За великим столом, швидко накритим перепрограмованим андроїдом, вмістилися відьми і погодні духи. Тома накинула оком на Липня – стрункого високого красеня, а Оленка підсіла до Вересня. Із саду було добре видно, як річка під пагорбом несла свої бурхливі води в долину.
    – До вас можна?
    З льоху показалася зелена драконяча морда.
    – І приберіть своїх охоронців, – закричав гном Саморуб, намагаючись скинути з ноги кабачок. – Ми за запрошенням!

  Время приёма: 11:54 28.07.2019