16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Донна Количество символов: 16247
Конкурс № 50 (лето 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

am024 Король Ящірка


    Я вирішив написати тобі. Не робив цього раніше, бо не бачив сенсу. Його немає і тепер, я нічого не зможу пояснити, лише розповісти, про все, що трапилося. Я хотів лишитися для тебе приємним (я сподіваюся) спогадом, та дізнався, що ти і досі не припинила пошуки. Розміщуєш об`яви, на які ніхто вже не звертає уваги. Знову розпитуєш тих, хто бачив мене востаннє, хоча вони можуть пригадати все менше. Ти не дбаєш про себе, втрачаєш друзів, ще трохи і родичі запроторять тебе до лікарні. Мушу визнати, ти права. Ти єдина, хто відчув, що в цій історії щось не зійшлося, і вона мучить тебе. Єдине, що я можу зробити, це розповісти тобі правду, яка нічого не змінить. Сподіваюся лише, що вона звільнить тебе від безглуздих пошуків минулого, яке неможливо повернути. Намагатимуся нічого не впустити, розповідь буде довгою, та, можливо, мені вдасться пояснити хоча б щось з того, що трапилося, і застерегти тебе від небезпеки, що чекає на шукачів правди.
    
    Повертаюся в той день, коли ми домовилися зустрітися біля театру Музкомедії. Я був майже поруч, коли згадав про квіти. В запасі було більше, ніж півгодини, я вирішив пробігтися до Благбазу, щоб придбати букет. Я давно не був тут, двох і трьох поверхові будинки з червоної цегли здалися ще старішими, ніж раніше. Деякі дерева були вже вищі будинків, замість дахів видно було лише зелені крони, а над ними проглядала сама верхівка соборного хреста. Я прямував до Благбазу і замислився, коли Благовіщенський базар отримав таке скорочення. Вочевидь, в двадцяті – тридцяті роки, разом з такими назвами як Держпром або, скажімо, робкор. Така була мода все переназивати і всьому давати нові імення. Як студент історик я тепер цікавився багатьма речами, які раніше здавалися звичними. Та чи варто було звикати до них?
    
    Малим я дуже хворів і боявся Охмадіту. Коли дорослі промовляли це заклинання, я потрапляв у палату з продавленою сіткою ліжка, де мусив лежати і терпіти різні знущання. Я звик до уколів і смердючих мазей, які не припиняли свербіж моєї вкритої рубцями шкіри. Не міг звикнути тільки до так званого білого супу, єдиної їжі алергіка. Він переслідував мене в снах роками. Скоро я вже знав, що означає його поява. Все йшло звичною чергою, та вночі я потрапляв до шкільної їдальні, де всі штовхаються і кидають один в одного хлібними кульками. Хлопці поглинають свої котлети, а на мене насувається велика миска або каструля і я вже знаю, що в ній, але до останнього сподіваюся. Сірий холодний клейстер міг опинитися навіть в чашці замість чаю і я повинен був його пити. На ранок починався свербіж і невдовзі лунало те слово. Батьки самі везли мене на заклання, яке могло тривати багато днів.
    
    Одного разу хтось промовив його у школі, і це розвеселило дітей. Вони вигукували «Охмадіт» і реготали. Я побіг до туалету, щоб вони не бачили, як тремтять мої руки. Треба було їх попередити, сказати, щоб не гукали це лихо, та моє горло здавили підступні сльози і довелося тікати. Це не могло минутися. Охмадіт почув заклик і наступної перерви направив камінь у вікно, а шматки скла в дітей. На щастя вони вже виходили з класу і ніхто не постраждав сильно. Але швидка приїхала і було розслідування з допитами і викликами батьків. На мій подив ніхто звинуватив того, хто був дійсно винний. Здавалося, вони свідомо уникають промовляти його ім`я, зосередившись лише на невідомих хуліганах. Або вони самі боялися його, або дійсно не знали про нього – так чи так, а виходило, що мені самому прийдеться протистояти цій силі. Бо я вже був добре з нею знайомий, і я достатньо настраждався він неї. І я кинув їй виклик.
    
    Звісно, скоро я дізнався, що означає це слово. Ці дурні скорочення, як общепіт, раднарком вміли вдавати з себе простаків. Поки люди намагалися втопорати, що означає цей дивний, дикий і смішний гібрид, зліплений абияк зі шматків інших слів, ці монстри оживали і робили свою справу. Чи міг малий хлопчисько, хворобливий, потерпаючий від насмішок, протистояти могутньому чудовиську? Якби я мав зброю, яку міг би брати в свої сни… Я не міг захистити себе від хлопців, які хотіли мене принизити. Зазвичай я останнім виходив з класу і йшов додому сам, щоб ніхто не чіпав мене. Того разу я зробив так само, та задумався і пройшов далі, ніж було потрібно. Це була вулиця, на яку я не заходив раніше. Хотів вже вертати, та помітив магазин Рибалка. Цікаво, вони мають на увазі особу чи процес, - я замислився, підійшов ближче і помітив друге слово –Мисливець. Мені дуже подобалося рибалити з татом, та він не часто мене брав із собою, все через нескінченні хвороби. Мені не було нудно сидіти і спостерігати, чекати на рибу і слідкувати за найменшими рухами на воді. Востаннє ми обрали місце, з якого бачили весь ставок, він сяяв на сонці і я уявляв, що це море, яке ми долаємо на невеличкому кораблі.
    
    Двері магазину прочинилися і з них вилетіло щось чорне. В мить воно опинилося біля мене і клацнуло зубами. Ноги приросли до землі, долоні спітніли, та я несподівано для себе вигукнув «Фу!» і собака припинив гарчати. Огрядний чоловік в червоній майці і шортах підбіг і схопив собаку за нашийник. Він важко дихав і сварив пса, потім звернувся до мене : «Вибач малий, сам не знаю, як налигач відчепився, ніби і з карабіном все гаразд… А ти і не злякався, молодець! Добре, що не тікав, це такий пес, дожене кого хочеш… Вибач, добре? Все гаразд?»
    - Так. Все гаразд. Я піду.
    - Слухай, малий. Ти цей, не переймайся, добре? Не хотів я тебе налякати… Ти послухай, - він поліз у кишеню спортивних штанів і витяг щось металеве. - Ось, візьми.
    - Не треба.
    - Візьми, це на знак вибачення. Це така річ, що в поході знадобиться. Ти ж також мисливець, бачиш, який сміливий.
    Здається, він не сміявся з мене. Великий чорний пес налякав би і дорослого, і будь-кого. Тепер він був спокійний, та чоловік тримав собаку за нашийник, і закривав його собою. Вільною рукою простягав мені блискучий невеликий предмет.
    - Прошу, малий, візьми. А то в мене камінь на душі, напав це телепень на дитину.
    Собака глянув на хазяїна і відвернувся з такою образою на морді, що я не стримав посмішки. Простяг руку до великої гарячої руки і взяв нагріту тією рукою річ. Пес підхопився і насторочив вуха.
    - Дякую.
    - Це я тобі дякую. Вибач, малий! Собака вже тяг чоловіка, вони побігли і зникли за кутом магазину.
    
    Я вже знав, що отримав. У тата був ніж, який він називав швейцарським. Але цей був крутіший. Він розкладався на такі частки, призначення яких я не одразу міг зрозуміти. Крім власне ножів, тут була пилка для нігтів і навіть маленьке дзеркальце. Я ховав його, бо не зміг би пояснити, звідки в мене така річ. Ніхто б не повірив, що я не злякався собаки і за це отримав подарунок. Та ще який. Кожен хлопець хотів би володіти ним. Тому я не показував його нікому. Постійно носив у кишені, рюкзаку, вдома, коли був сам, розкладав і складав ніж безліч разів. На ніч не міг його лишити і клав під подушку. Він став частиною мене. Коли нервував, стискав його рукою в кишені і відчував полегшення. Я почав відповідати вчителям впевнено і однолітки поглянули на мене з подивом. Я почав відповідати і на їхні жарти і виявив, що діти здатні не тільки ображати. Навіть для дівчат я став помітним. Одна мене штовхнула в їдальні, сказала «А ти змінився, дорослий вже. Чи що?» - і захихотіла. Так, я подорослішав. Охмадіт більше не приходив по мене, а мама з полегшенням сказала, що я переріс хворобу.
    
    Мабуть, тобі важко повірити в те, що малим я був самотнім, страждав від хвороб і насмішок. Ти взнала мене, коли я вже давно був іншим. Коло друзів, успіхи в навчанні і робота, яку я знайшов і яка вдавалася мені, - все це тривало, поки зі мною був ніж. Я йшов по квіти, а назустріч рухалися двоє. Вони були схожі на військових чи, вірніше, на акторів, що грають військових радянських часів. Я чув, що в місті знімали кіно, навіть, перекривали деякі вулиці задля цього. Вони впевнено крокували назустріч. Блискучі чоботи, галіфе, захисного кольору сорочки… Дві пари очей дивилися з-під кашкетів просто на мене. Ці погляди примусили мене вповільнити крок. Рука звично ковзнула до кишені, щоб стиснути ніж, і не знайшла його. Ті двоє швидко наближалися, я був певний, що саме до мене. Відчув, як похололи долоні, а спиною побігли краплі поту. Я позадкував, а тоді розвернувся і побіг. І вони побігли за мною. Я не розбирав напрямку, повернув раз, і другий. Тут будинки були низькі, в над ними височіла смугаста вежа собору. Обрав її за напрямок і побіг далі. В очі кинулася вивіска «вул. Благовіщенська» і поруч з нею - «Карла Маркса». Тут було доволі багато людей, хтось йшов собі по справах, інші чекали на зупинці автобуса. Мої переслідувачі грубо розштовхували тих, хто траплявся на шляху, чути було невдоволені вигуки позаду.
    
    Ще школярем я почув по радіо питання вікторини для знавців нашого міста. Пропонували вгадати, що знаходиться на перетині вулиць Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Я завернув за ріг і звично затримав подих, як і кожного разу, коли бачив його зблизу. Смугасті стіни собору піднімалися високо в небо і, ніби, тримали його. На відкритому просторі ця споруда нагадувала величезний святковий пиріг з білими і червоними шарами-смужками. Я задер голову, захоплено вбираючи поглядом всю велич собору. Поки намагався віддихатися, перевірив всі кишені і рюкзак, ножа не було ніде. Натомість мої руки зробилися червоними, шкіра почала свербіти і тріскатися просто на очах. Я задихнувся, відчуваючи, як повертаюся в нещасливе дитинство. Тієї ж миті почув жіночий зойк. Дівчина в смугастій сукні вилетіла з-за рогу, намагаючись не впасти, а за нею мчав той, хто вочевидь з силою відштовхнув її. Я побіг і побачив, що другий переслідувач несеться просто на мене. Вони взяли мене в оточення і не лишили вибору, довелося стрибнути в двері і бігти сходами нагору.
    
    За ці хвилини свербіж з рук перейшов на плечі, груди і живіт. Я обливався потом, тремтів і важко дихав, та з усієї сили намагався скоріше піднятися сходами вище. Почув кроки внизу і прискорився ще. Нарешті підійматися вище стало нікуди, а кроки знизу наближалися. Я штовхнув низькі двері і опинився в маленькій кімнаті з якимось мотлохом. Тут було вікно, а за ним смугасті вежі собору. Не лишалося нічого, як спробувати відкрити вікно, я штовхнув дерев`янну раму, вона заскрипіла і піддалася. У відчинене вікно увірвався вуличний гамір, і ще почулося дивне покашлювання, а може сміх. Не було часу розбирати, що мені почулося, головне, що за вікном виступи фасаду могли утримувати мене. Я пересувався ділянкою стіни і знову почув кашель чи сміх. Кам`яний схил грав роль рами, всередині якої було мозаїкове панно. Пам`ятаєш, як ми розглядали ящірок, зображених там? Зблизу вони ще прекрасніші. Одна з них подивилася мені просто в очі, прокашлялася і світським тоном запитала, чим може допомогти. Друга неприємно кахикнула і відсторонено повідомила, що мені вже нічим не допоможеш. Тоді перша зашипіла і я побачив, як нервово затремтів її хвіст.
    - Ми не віддамо його! – перша зблиснула очима.
    - Ми не врятуємо його. – друга позіхнула і клацнула зубами.
    - Лишимо його тут, вони не зможуть забрати його звідси.
    - Лишимо, він сам винний, що втратив свій захист.
    Перша ящірка підібрала праву лапу, під якою виявилася смарагдова трава і квіти, такі прекрасні, що їм не підібрати назви. Я зробив крок і опинився серед цієї трави і квітів, вони огорнули мене лагідною ковдрою, і все, що мені боліло вмить відійшло. Чекісти гупали в кімнаті з прочиненим вікном. Не знаю, чи зрозуміли вони, що сталося, чи згубили слід і пішли. Шибка заскрипіла, дунув вітер і крук пролетів повз ящірок, а за ним ще один чиркнув крилом по стіні. Вони подалися геть за річку, а я лишився на тому лузі, що прекраснішого в світі немає.
    
    Коли довго розглядати з вулиці мозаїкові картини на фасаді, можна помітити, як багато кольорів і відтінків складають зображення. Коли на них потрапляють промені сонця, вони зблискують золотом, а коли світло ліхтарів - переливаються і мерехтять. Тепер я всередині цього мерехтіння. Воно хвилями проходить крізь мене, від чого хочеться забути все, що колись було важливим, бо все важливе насправді приносило лише страждання. Тут по-іншому рухається час, і можна дізнатися багато речей, які для більшості людей лишаються недосяжними. Варто лише заглибитися в той сяючий смарагд, що виблискує за ящірками, які охороняють його від сторонніх поглядів.
    
    Стражі пильнують перехрестя і не пускають нікого до потаємного саду, а охочі час від часу з’являються. Ті, хто відчуває, якої сили можна набратися від цього сяйва, намагаються викрасти хоча б частку його. Ми проганяємо їх, якими б могутніми вони не здавалися собі, і з яких часів би не з’являлися. Стражі вчать мене слухати думки людей і сприймати вібрації споруд і механізмів. Спочатку вони не дуже хотіли зі мною ділитися знанням, та я теж їх навчив дечого. Пояснив, як розуміти сучасних людей, як вони залежать від своїх пристроїв, і навіщо дають вулицям подвійні назви. Коли я повідомив, що не так давно наш будинок називали «Фрідріх на Енгельса», Перший Ящір роззявив пащу і почав сипіти, закотивши при цьому очі. На мить я злякався, а тоді зрозумів, що це напад нестримного сміху. Другий Ящір при цьому закрив очі лапою і похитав головою, чим страшенно налякав голубів, які саме всілися на виступ стіни.
    
    Крім іншого я пояснив стражам, як діють інформаційні технології, і якими вони стали важливими для людей. Для такої форми життя тут мало дивного. І стражі, і ті, хто мешкає в смарагдовому саду, і зрештою, я сам – це все прояви енергій. В цьому світі ми живимо, і звідси можемо керувати фізичними світом, бо він є частиною нашого. Я маю здатність думати дуже швидко і про багато речей водночас, ніби в моїй голові потужний комп’ютер. Точніше, я сам є цим комп’ютером. Інша справа, що в мене все менше бажання думати про щось, крім смарагдового сяйва, яке вабить мене. Але я ще не готовий наблизитися до нього.
    
    А тим часом, виявилося, що я можу сприймати не тільки думки людей, яких бачу, а і тих, хто на далекій відстані. Можу відчувати наближення ворогів задовго до того, як їх відчують стражі. А головне, я бачу наскрізь і можу контролювати самих стражів. Відтоді, як це сталося, вони вклонилися мені. Маленький хворобливий хлопчик не мав зброї, коли несподівано для себе спинив великого чорного пса. Так само я дію зараз. Я намагаюся спиняти тих чудовиськ, що настирливо прориваються з минулого. Вони прагнуть повернути собі владу, і часто їм вдається заволодіти думками людей. Тоді ці люди нагадують вам, яким солодким було морозиво в дитинстві і обіцяють зробити знову так, як було колись. Про те, що відчути себе дитиною для дорослого значить втратити розум, вони мовчать. Тих, хто не бажає втрачати розум і відмовлятися від майбутнього, вони прагнуть знищити, як це було зі мною. Якби ніж був при мені, вони б не наважилися наблизитися. Отже, де моя зброя?
    
    Тепер, коли я можу бачити все, до чого дотягнеться мій розум, я знаю, що сталося. Коли пішов від батьків, я довго жив сам. Звик сам дбати про себе, та і ніколи не любив зайвої турботи. Все змінилося, коли з’явилася ти. Я нікому раніше так не довіряв і так багато не розповідав. Сам не помітив, коли ти огорнула мене ніжністю і почала піклуватися про все дрібниці нашого спільного життя. Я втратив пильність і не звернув уваги, що вдягаю чистенькі джинси, хоча вчора лишив їх брудними. Звісно, ти перевірила кишені, перш, ніж їх прати. Кілька монет, олівець і маленький складений ніж так лежать на поличці в ванній кімнаті. Якщо ти носитимеш ніж з собою, я буду спокійним за тебе.
    
    Деякий час я ще уважно сприймаю інформаційне поле і зберігаю здатність до спілкування. Я чую думки, телефонні розмови, можу читати листування в мережі, з`являтися в снах чи утворити бота, який напише за мене листа. Та це потребує багато зусиль, а їх не варто витрачати. Сила потрібна для захисту. Якщо не захищати світло, його могутність розкрадуть, скористаються нею і приведуть до влади пітьму, ще на багато років. Тому цей лист останній, я більше не зможу говорити до тебе. Можливо, ти відчуєш мою присутність, якщо прийдеш на перетин Благовіщенської і Різдвяної і, крім того, щоб милуватися смугастим собором, поглянеш на будинок з мозаїковим панно.

  Время приёма: 18:53 23.07.2019