16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Тень Тени Количество символов: 30436
Конкурс № 50 (лето 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

am010 Поганий хлопець


    За ілюмінаторами – одноманітний молочно-білий туман гіперпростору. Посеред кают-компанії за круглим столом четверо чоловіків мляво перекидаються в покер. Їх рухи сповнені такою нудьгою, що глянувши на них тягне позіхати. Сивочолий пасажир, що при знайомстві назвався доктором Кімурою, переглядає на великому моніторі мальовничі пейзажі з квітучих сакур, за якими, ймовірно, скучив. Проте я побився б об заклад на майбутню зарплату, що старий більше часу дрімає, ніж отримує естетичну насолоду.
    Єдиною з присутніх, що не піддається хандрі є симпатична дівчина, яку звуть Еліс. Вона читає з планшета, сидячи в кріслі віддалік усіх. І судячи із виразу гарненького обличчя – про щось вкрай захопливе. Кортить підійти до неї, поговорити. Та зваживши, що я не настільки гарний співбесідник, щоб скласти достойну конкуренцію добрій оповідці – стримуюсь. Спробую іншим разом: попереду довга дорога.
    Зненацька грюкає люк і до кают-компанії ввалюється високий кремезний чолов’яга. В його руках поблискує стилізована під старовину наполовину спорожніла пляшка. Це Ральф Деккер, бортінженер корабля. Він мені не сподобався ще при першій зустрічі. Пиха, наче піна з пива, так і перла з нього при спілкуванні: якби за завищену самооцінку нагороджували – цей тип неодмінно був би в числі призерів.
    Побачивши нас Деккер кривиться, мовби від чогось вкрай неприємного, та тільки його погляд натикається на Еліс – обличчя бортінженера вмить осяє вдоволена посмішка мисливця, що натрапив на цінну здобич.
    – Маде… муазель! Дозвольте пригостити справж-ж-жнім марсіанським вином, – пропонує Ральф дівчині, наближаючись до неї. Язик в залицяльника від випитого заплітається, тож враження він справляє скоріше комічне, ніж те, на яке розраховував. – На разі я вільний від вахти і готовий скл-л-ласти вам приємну компанію.
    – Ні, – відказує Еліс, не відриваючись від читання. – Дякую.
    – Ти що – принцеса? Не така як усі? – в голосі Деккера крім образи прорізаються погрозливі нотки. – Гребуєш моїм т-т-товариством?
    Дівчина здивовано підводить очі на знахабнілого члена екіпажу.
    – Знаєш хто я? Куди літав? В яких експед-д-диціях брав участь?
    – Будь-ласка, залиште мене в спокої, – прохає зблідла красуня.
    Увага присутніх прикута до грубіяна. Де і ділася попередня нудьга: картярі начисто забувають про ходи та ставки, навіть сивочолий доктор Кімура прокинувся та із непідробним інтересом чекає розв’язки інциденту. Для всіх це є гарною розвагою, ніхто й не намагається приструнити нахабу.
    – Вип’єш зі мною – відстану, – обіцяє Деккер, хитро мружачись. Напевно він з тих типів, що не терплять відмови. А почувши «ні» ще з більшою наполегливістю добиваються свого. В підкріплення принизливої вимоги бортінженер простягає Еліс пляшку, навіть не подбавши про пошук келиха для напою.
    Боляче щемить в грудях. Не пам’ятаю, щоб колись встрявав у чужі справи, але зараз я не можу стриматись. Це сильніше за мене. Чомусь не зупиняє і той очевидний факт, що нечема на голову вище мого зросту, а його кулак розміром з моїх два. Підвожусь і промовляю неголосно, але так щоб Ральф почув:
    – В тебе проблеми зі слухом чи з вихованням? Якщо з першим – тобі до лікаря, коли з другим – я можу допомогти.
    Бортінженер поволі повертається в мій бік. У виразі його розчервонілого обличчя вгадується бажання вимістити на комусь роздратування через невдале залицяння. І я ідеально підходжу на роль цапа-відбувайла. Зринає думка, що я геть втратив розум, насмілившись вчити людським манерам такого зарозумілого бугая.
    Та відступати вже пізно.
    
    ***
    
    Деккер виглядає певно так само грізно, як легендарний Голіаф, мені ж залишається вдавати Давида. Принципова різниця лиш в тому, що я не маю пращі та каменю, щоб поцілити ворогу в лоба. Випустивши з рук пляшку, яка з болісним дзенькотом падає на підлогу та котиться під стіл, розхлюпуючи залишки дороговартісного вина, Ральф суне на мене. Його кулаки стискаються з такою силою, що біліють кісточки пальців.
    – Що за дрібна приблуда роззявляє рота? Хто ти такий щоб сунути носа в мої справи? – усвідомлюючи беззаперечну перевагу в фізичній силі супротивник передусім бажає розчавити мене психологічно. – Хто ти є? Га?
    – Я – асенізатор, – кажу спокійно, не соромлячись спеціальності. Можливо вона знаходиться далеко не на вершині рейтингу популярних професій, але й цю роботу хтось має робити. – І готовий прийти на поміч, коли людям заважає таке сміття, як ти.
    – Що? – здивуванню бортінженера не має меж. Він вирячається на мене, наче на гидку почвару. – Асенізатор? Лай-но-зби-рач? І ти ще смієш пащекувати?
    – Ага! – мене розбирає нервовий сміх. Ну що я можу протиставити негіднику? Адже він зробить з мене відбивну просто стиснувши в «обіймах». А те, що я повідомив про свій фах – тільки ще дужче розпалює його гнів. І як таких покидьків приймають до екіпажу? Напевно вибирати не було з кого: на далеких колоніях контингент специфічний.
    Мій сміх і стає останньою краплиною, що вриває терпець бортінженера. Не витрачаючи більше слів він б’є правицею мені в голову. Далі відбувається настільки дивовижне, що інакше, як чудом назвати не можу. Якимось шостим чуттям я за мить до удару передбачаю його траєкторію і встигаю відхилитись так спритно, що кулак нападника розсікає повітря буквально за дюйм від моєї лівої скроні.
    Наступної миті я прицільно вдаряю нападника по печінці, одночасно пірнаючи під його праву руку і тручаючи Деккера на підлогу. Той з гуркотом падає й тут же, стогнучи та лаючись, згинається вдвоє, обхопивши руками живіт. Картярі відзначають мій успіх схвальними вигуками, а доктор Кімура, по-змовницькому підморгнувши, виставляє вгору великий палець. Я ж заклякаю над ворогом, до кінця не вірячи, що зміг таке утнути.
    За кілька секунд Ральф оклигує та підіймається. І якщо раніше його погляд не обіцяв нічого хорошого, то тепер в ньому вгадується хижацька жага крові. Кажуть, що поранений звір небезпечніший за неушкодженого. Перевіряти цю тезу аж ніяк не кортить. Нехай мені дивним чином пощастило виграти перший раунд, в якому нападник не очікував достойної відсічі від такого хиляка, як я, та далі усі козирі в його руках. Точніше важелезних кулаках, єдине потрапляння під які загрожує стовідсотковим нокаутом.
    Я мимоволі відступаю на крок, але тут же мало не втрачаю рівновагу: корабель сильно стрясається. За ілюмінаторами білявий туман гіперпростору змінюється чорним оксамитом з розсипами яскравих зірок. Це означає єдине: нашого «Сіріус 212» викинуто у звичайний космічний простір за десять днів до визначеного польотом терміну.
    Оживає система сповіщення, ретранслюючи заклопотаний голос капітана:
    – Проводиться планова перевірка гіпердвигуна. Бортінженера – у відсік керування! Повторюю: бортінженеру терміново з’явитись у відсік керування!
    Принаймні відсутня загроза життю пасажирів. І добре те, що Ральф Деккер, наміряючись ось-ось розквитатись зі мною за приниження – схопив величезного облизня. Скрипнувши від розчарування зубами, супротивник направляється геть з приміщення. Проте на порозі кают-компанії він на хвильку затримується, багатозначно обіцяючи:
    – Ти ще пожалкуєш про це Лайновозе! Навколішках повзатимеш та буде пізно!
    Сумніватися в його словах не доводиться. Такі покидьки полюбляють мститись. Та ще й підходять до цієї справи з небаченою фантазією. Проте мене зараз більше непокоїть затримка в дорозі. Дуже не хочеться підводити нових роботодавців.
    
    ***
    
    Картярі повернулись до гри, доктор Кімура старанно медитує, точніше мирно похрапує. Все, як раніше, наче нічого й не сталося. От тільки те, що симпатична попутниця підійшла до мене, вказувало, що я не дарма наражався на серйозну небезпеку.
    – Вибачте, можна підсісти? – голос Еліс звучить ніяково. Очевидно вона ще не була в подібній ситуації й не знає, як тепер поводитись.
    – Будь-ласка! – я охоче посуваюсь на дивані, звільняючи більше місця. Цікаво, чи погодилася вона б з аналогічною пропозицією від мене ще до тієї сутички з Деккером? Та питати про таке було б неввічливо.
    – Дякую, що заступились, – каже дівчина, вмощуючись зручніше.
    – Не має за що, – привітно посміхаюсь я. – Кожен нормальний чоловік так би вчинив… Перейдемо на «ти»?
    – Гаразд, – легко погоджується красуня. – Тебе зовуть Нейтон? Я не помиляюсь?
    – Норман, – м’яко поправляю її. Не дуже приємно, коли твоє ім’я після знайомства забувають. З іншого боку я ж не якась знаменитість, аби мене всі впізнавали.
    – Вибач, – червоніє дівчина і від цього робиться ще милішою. – Де навчився битись? Такого здоровила кинути на підлогу – то просто диво!
    – Ніде. Просто пощастило, – зізнаюся щиро.
    По очам Еліс читається, що вона мені не вірить. Я б і сам узяв під сумнів таке пояснення результату бійки, якби подібне трапилося з людиною, яку погано знаю.
    – Ти справді… асенізатор? – шпортається на назві професії Еліс.
    – Ага, – я киваю та чекаю, маючи гіркий досвід, на іронічне зауваження.
    – Де працюєш? – красуня не подає виду, що моя спеціальність їй не до вподоби.
    – На Кеплер 440 набирають добровольців. Колонія досить велика, є проблем з утилізацією відходів. А раніше трудився на тау Кита та Глізе 667.
    – І тобі подобається робота? – в голосі дівчини вчувається непідробний інтерес.
    – Чому ні? – знизую плечима. – Знаю, що на таке мало хто погоджується. Грязюка, що в’їдається в спецодяг. Сморід, що проникає через найякісніші фільтри… Та головне в житті, по-моєму, не те, що тіло може забруднитись, а те, що совість залишається чистою.
    – У тебе гарна суспільна позиція, – доброзичливо всміхається співбесідниця. А потім переходить на шепіт, хоч навряд кому в кают-компанії є до нас діло. – Хочеш розповім один секрет? Щось дуже особисте?
    – А розумно ділитися таємницею з тим, кого донедавна взагалі не знала?
    – Напевно, ні. Однак ти, Нормане, справляєш враження надійного чоловіка.
    – Тоді кажи, – дозволяю я, вирішивши виправдати довіру.
    – Мені довелось працювати в «Оріон-індастріз». Це така трангалактична корпорація, що займається… та це неважливо, – каже Еліс, поправляючи волосся. – Я ненавиділа свою роботу й освіту, завдяки якій працювала в тій сфері. Так склалось, що я змалечку була слухняною дівчинкою й корилась волі батьків. Вони гадали, що чималий життєвий досвід дає право визначати, що для їх доньки буде кращим… Але прокинувшись одного ранку, я зрозуміла: якщо зараз не діятиму, то минуле керуватиме мною до скону. І того ж дня звільнилась та почала нове життя. Ось, лечу, щоб набратись вражень та стати письменницею. Тільки ще не знаю, про що буде моя перша книга.
    – І що тобою керує тепер? – відчуваю в запитанні забагато скепсису. Критикувати вчинки жінки, яка тобі подобається – не найкраща стратегія. Та лицемірно схвалювати те, що видається поквапним й невиваженим рішенням я також не можу.
    – Майбутнє.
    – Але ж воно нікому не відоме.
    – У цьому і є його перевага! – пояснює Еліс, радісно ляскаючи долонями себе по колінам. – Воно може бути всяким! Навіть таким, яке хочемо. І шанси добитися бажаного тільки зростатимуть, якщо твердо вірити, що ми у майбутньому вже цього досягнули… Ось у тебе є мрія?
    Питання було простим, але чомусь я не знаходив на нього відповіді. Мене охоплює дивне відчуття, наче я забув щось вкрай важливе, можливо найголовніше в житті, та пригадати, що саме ніяк не виходить. Зненацька заболіла голова і чим більше я напружувався – тим сильніше.
    – Тобі зле? Принести води? – зауважує дівчина, бачачи що я нервово потираю скроні. – Тебе ж напевно зачепило в бійці, а тут я ще пристаю зі своєю розмовою…
    – Все добре, – заспокоюю її, хоч у самого на душі незрозуміла тривога.
    
    ***
    
    Ігноруючи мої протести Еліс наполягла на тому, щоб провести мене до медвідсіку, бо в кают-компанії ліків од головного болю ні в кого не знайшлося. Дівчина й справді хвилюється за мене, навіть підтримує за передпліччя, хоч це й зайве. Йдемо довгим коридором, що пролягає по центральній вісі головної палуби зорельота. Сюди виходять люки кают пасажирів та різних технічних приміщень. На жаль кімната з медичним устаткуванням та препаратами знаходиться мало не в хвості корабля.
     Здалеку чуємо приглушені чоловічі голоси, що долинають з прочиненого люку до якогось відсіку, розташованого по ходу нашого шляху.
    – …А швидше ніяк, шановний? – так люб'язно звертатись до інших було притаманне лише капітану «Сіріуса 212» Малкольму Старку.
    – Вам і так неймовірно пощастило, що в цей рейс взяли саме мене, – цю нахабну інтонацію я також не зміг би ні з ким сплутати. Звичайно Ральф Деккер в присутності командира корабля стримував непомірне Его, але його брутальну вдачу було так само важко не помітити, як голки в дикобраза. – Якби на цьому місці зараз був хтось менш кваліфікований – він би волосся на голові дер од відчаю!
    – Все так погано? – непокоїться Старк.
    – Могло бути гірше, – бурчить бортінженер. Судячи з дикції хміль з нього майже вийшов. – Дайте дві-три доби і я все полагоджу. Де треба підпаяю, десь перепрошию… Все буде добре! Зі мною не пропадете!
    Ого! То ми дійсно серйозно зламались! І судячи з прогнозу на Кеплері 440 мене в обумовлений час не дочекаються. А я ж так сильно потрібен там! Без мене колоністам буде непереливки. Так болісно, коли підводиш тих, хто на тебе надіється.
    Я зупиняюсь біля люка та заглядаю у приміщення. Малкольм Старк та Ральф Деккер стоять до мене спиною, уважно оглядаючи осердя громіздкого пристрою, що розбурхує уяву хитросплетінням різнокаліберних деталей та проводів, що їх поєднують. Без захисних панелей дивовижний механізм нагадує нутрощі потворної чужопланетної істоти, в якій нещодавно старанно копирсався хірург-дослідник.
    Наче на підтвердження порівняння помічаю довкола різноманітні інструменти, деякі з яких й справді можна застосувати для різання як металу чи пластику, так і живих організмів. Крім того тельбухи чудернацького апарату щедро помережані сузір’ям червоних вогників-індикаторів, що нагадує кров, яка виступає на свіжих ранах.
    Еліс смикає мене за руку, бажаючи невідкладно зайнятися лікуванням і таким чином віддячити за допомогу. Але я залишаюсь на місці. Щось незбагненне тягне мене до того приладу. Ловлю себе на парадоксальному відчутті дежавю. Здається, що раніше й сам часто полюбляв порпатись в таких штукенція. Але ж цього ніяк не може бути! По спині прокочується холод від жахливого припущення. Невже я… божеволію?
    Дівчина кашляє за моєю спиною й це привертає увагу членів екіпажу.
    – Вибачте, шановні! Пасажирам сюди вхід заборонено, – підкреслено ввічливо повідомляє капітан. – Тим більше коли тривають ремонтні роботи.
    – Пашеш тут до сьомого поту, а тобі ще й заважають, – підтримує керівника бортінженер, кривлячи губи в єхидній посмішці. – Ніякої поваги до професіоналів.
    – Я тут бачу тільки спеціаліста по тому, як імітувати напружену працю, – чую наче з боку свій обурений голос. – Адже ми можемо продовжити політ за кілька хвилин!
    – Чому так вважаєте? Обґрунтуйте, шановний! – спантеличено вимагає Старк.
    – Мені легше показати, ніж пояснити. Дозволите? – і я стрімкими кроками підходжу до осердя центрального модуля гіпердвигуна. Пальці наче самі собою заглиблюються в китиці квантових мікропроцессорів та мюонних субгенераторів, швидко знаходять й з’єднують контакти лямда-контура. Тієї ж миті багрянець індикаторів усіх підсистем змінюється на приємний смарагдовий колір.
    Еліс вражено зойкає, а тоді з щирим захопленням аплодує.
    
    ***
    
    Навіть тоді, коли я кинув Деккера на підлогу він не виглядав так жалюгідно, як після того, коли мені в присутності свідків пощастило продемонстрував його абсолютну фахову некомпетентність. Куди й ділась непомірна пиха бортінженера. Перед нами з посірілим обличчя та зацькованим поглядом стояв пересічний нікчема. Здається він навіть схуд та зменшився в зрості, чи то так тільки видавалось?
    – Як це розуміти, Ральфе? – холодно питає Малкольм, упустивши додати своє звичне «шановний». – У вас непоганий послужний список. Невже на інших кораблях ви показували такий же рівень кваліфікації?
    – Там були гіперсистеми інших типів… – мимрить на свій захист Деккер, винувато шморгаючи носом. – Цього більше не повториться, сер! Обіцяю!
    – А ви, шановний, ким будете? Де навчались? – звертається до мене командир зорельота. – Як виявилось – на «Сіріусі 212» звільнилась посада бортінженера. Я б залюбки взяв такого професіонала, як ви, до екіпажу. Що скажете?
    Звичайно мені дуже приємно чути такий комплімент з уст каптана. Та важливішим було те, що вдалося швидко полагодити гіпердвигуна й ми зможемо вчасно дістатись до пункту призначення. Проте, як це сталось – залишалося таємницею за сімома замками для мене самого. Я глянув на долоні – нічого особливого. Навіть мозолі ще не встигли зійти з попередньої роботи. Однак руки вміли й знали набагато більше, ніж їх господар.
    – Вибачте, сер. Змушений відмовитись від щедрої пропозиції, – із жалем хитаю головою. – Мене ждуть на Кеплері 440.
    – Він не може зайняти моє місце, – заздрісно сичить Деккер. Якби його воля – він цієї ж миті порішив би мене одним з інструментів, що розкладені довкола нас на підлозі. – Асенізатори не працюють бортінженерами.
    – Ви – асенізатор? – морщить носа Старк. – Це правда?
    – Так, – зізнаюсь я і озираюсь на Еліс. Дівчина з розумінням всміхається.
    – А раніше ким працювали? – допитується командир «Сіріуса 212».
    – Так само, – знизую плечима. – Це моє ремесло відколи став повнолітнім.
    – Ну, якщо тепер асенізатори такі кмітливі, що можуть за виграшки полагодити гіпердвигуна – то бортінженери мають уміти весь корабель із заплющеними очима розібрати й зібрати назад, – робить висновок Малкольм. – Так що збирайте речі, Ральфе! Я висаджу вас на найближчому космодромі, як тільки туди прибудемо.
    По виразу обличчя Деккера видно, що зараз, коли йому вже нічого втрачати, він висловить все, що думає про капітана, мене та Еліс. Виллє на нас не одне відро словесного бруду, а потім, ймовірно, полізе в бійку. Можливо так воно й було б, якби не гулкий удар десь згори по корпусу зорельоту, від якого нас знову сильно трусонуло. Потім так заскреготало, що занили кутні зуби. Ще кілька дрібних ударів й настає напружена тиша.
    Капітан одразу простягає руку до навушного комунікатора:
    – Карлайте, що сталося?
    «Несанкціоноване проникнення… Радари не фіксували жодного об’єкту… Якісна система маскування…» – вловлюю я уривки відповіді схвильованого чергового.
    Тим часом з верхньої палуби чутно приглушений тупіт кількох пар взуття. Малкольм Старк підтюпцем кидається в напрямку відсіку керування. Я та Еліс поспішаємо за ним. Десь попереду лунає вибух та брязкання чогось металевого. А потім по трапу з верхньої палуби нам на перейми збігають чужинці у чорних скафандрах. Їх п’ятеро, кожен з нападників тримає плазмостріла. Похмурі лиця за прозорими забралами гермошоломів не провіщали нічого хорошого, так само як і срібляста емблема з черепа та схрещених кісток на лівому боці грудей прибульців.
    – Ви хто? Як потрапили на мій корабель? – до честі Старка його голос звучить без тіні сумніву в змозі приструнити агресорів. – Негайно складіть зброю!
    – Малкольме, а це вже не ваш зореліт! Вас звільнено з посади капітана, – долинуло позаду. Сюди повагом йшов Ральф Деккер. Змірявши нас презирливим поглядом, він кривить губи в злостивій посмішці садиста, що таки загнав жертви в пастку.
    
    ***
    
    Яким же я був сліпцем! Деккер пошив усіх в дурні ще тоді, коли організував про всяк випадок алібі, пристаючи до Еліс в кают-компанії. Навіть бійка з кимось на зразок мене входила в плани аби ніхто завчасно не зміг запідозрити його в гіршому. А потім Ральф тягнув час, імітуючи ремонт центрального модуля гіперсистеми, який же сам вивів з ладу! І фахівцем він був не найгіршим, може зірок з неба не хапав, але ж зумів підстроїти вихід «Сіріуса 212» з гіперпростору там, де його очікували пірати.
    – Що Лайновозе? Чия взяла? – задирає мене зрадник, вдоволено мружачись. – Здогадуєшся, як маю тобі віддячити? Ні, ти й уявити того не можеш!
    Грабіжники, що тримають нас на прицілі, й собі глумливо сміються.
    – А ти, крихітко, і зараз гидуватимеш моїм товариством? – насолоджується новим статусом господаря життів і доль колишній бортінженер, звертаючись до дівчини. – Не раджу цього робити, ой, як не раджу! Краще випий вина та розслабся!
    Еліс налякано тулиться до мене. Невже гадає, що я зможу захистити її, як і першого разу? Та куди мені тягатися голіруч з озброєними чужинцями! Навіть удвох з Малкольмом Старком не зуміємо впоратись з досвідченими в таких справах покидьками. Супроти зухвалої бандитської зграї, що бере зорельоти на абордаж, погрожуючи мирним співгромадянам плазмострілами, шансів на порятунок практично немає.
    – Баракудо! Це ти старий друже? – раптом вигукує один із нападників, підіймаючи забрало гермошолома. Це чоловік моїх років, що вирізняється з-поміж інших татуюванням ікластого хижака на лівій щоці та довгим чорним волоссям, скріпленим на потилиці червоною стрічкою. Він підходить ближче й згрібає мене ручищами. – Тебе ж на довічне засудили… Злиняв значить від копів? Я завжди казав, що ти фартовий мужик!
    – Ви мене з кимось плутаєте, – відказую, виборсуючись з міцних обіймів. Тип із татуюванням мені начебто когось нагадує. Але знати його я ніяк не міг, бо ніколи не водив компанію з грабіжниками. – Мене зовуть Норман... Норман Гросбі. Я – асенізатор.
    Патлатий пірат ще раз прискіпливо свердлить мене поглядом. А тоді як зарегоче!
    – Гарний жарт, Баракудо! Звичайно ти дещо змінився. Але того з ким ділив каюту, коли ми літали на «Черепі Гагаріна», я впізнати зможу! Й тобі мене не забути!
    – Вовкулако, облиш! – лунає низький рокітливий голос. Лисий чолов’яга зі шрамом через увесь лоб також наближається до мене. З того, як на нього позирають прибульці стає зрозуміло, що він серед них головний. – Баракуда й справді може нічого не пам’ятати.
    – Як це, Тамерлане? – піднімає густі брови Вовкулака. – Він – хворий?
    – Не обов’язково. Мені казали знаючі люди… Начеплять фараони кайданки на нашого брата й морять в буцегарні до втрати свідомості, – пояснює вожак, – а потім ліплять на нього нову особистість. Так, наче волоцюга був все життя звичайним трударем. Документи належні виписують, заднім числом закидають в мережу потрібну інформацію. Трішки змінюють зовнішність, відбитки пальців, сітківку ока й таке інше. Та відправляють бідолаху махати кайлом в глухомань, за сотні парсек від того місця, де його можуть впізнати. А він і радий гарувати! У підсумку і тюрми пусті, й суспільству користь.
    Еліс відсахується від мене, наче я вмить перетворився на гидкого рогатого чорта. Ось, як швидко жінки змінюють ставлення й забувають про вдячність! Малкольм Старк також робить кілька кроків у бік, остерігаючись того, кого нещодавно так люб’язно запрошував до свого екіпажу. Але найбільше дивується Деккер. В нього навіть щелепа одвисає. Певно він раніше гордився собою, як єдиним поганим хлопцем на «Сіріусі 212». А тут нізвідки у нього з’явився конкурент. Та ще й який бувалий!
    Але ж це все вигадки! Чужаки умисне наді мною збиткуються!
    – І довго тримається така фальшивка? – цікавиться татуйований бандит, що набивався мені в друзяки. В його голосі бринять нотки щирого співчуття.
    – В одних до скону, – каже лисий зі шрамом. – В інших – одлітає за кілька років…
    – Брешете! Не може бути! – волаю щосили, не тямлячись від справедливого гніву. Відчуваю нестерпний біль в голові та нудоту, що підступає до горла. – Я не злочинець!
    
    ***
    
    Стає так погано, що здається ось-ось помру. Тіло тремтить, його охоплює дивна млість. Серце наче завмирає, ноги підкошуються і я падаю навкарачки. Коліна боляче вдаряються об рифлену залізну підлогу коридору. А потім вміст мого шлунку вивертається назовні. Відчуваю, як разом із блювотою з мене виходить й особистість бідолашного асенізатора. Враз пригадується все, що було насправді. І я здригаюсь, адже у моєму реальному минулому зовсім не так сонячно та спокійно, як у вигаданому.
    Змалечку мені було важко. На далекій відсталій колонії підлітку, що втратив батьків аби вижити доводилось займатись усяким. В тому числі й відверто незаконним. А коли прибився до піратів – траплялося і вбивати інших, щоб самому не здохнути. Однак, я ніколи не принижував жінок та не збиткувався над дітьми. А ще я полюбив техніку, мені дуже подобалось майструвати. Я пристойно лагодив кораблі, які давно підлягали відправці на металобрухт. І цим заслужив неабияку повагу космічних бродяг.
    Чи жалів я в ту мить, що знову став тим, ким раніше? Можливо краще було ніколи й не згадувати всіх моїх колишніх поневірянь, од яких в звичайних законослухняних громадян стаються серцеві напади чи розлади травлення?
    Ні! То не для мене! Завжди надавав перевагу гіркій правді над солодкою брехнею.
    – Тамерлане, дякую за лікування, – підвожусь я з колін, поправляючи на собі одяг. – Шокова терапія таки працює… Хоч приємного в ній мало.
    – Багато хто на твоєму місці, коли їм відкривали очі, втрачали глузд або й віддавали Богу душу, – цинічно повідомляє очільник зграї. – Та я знав, що ти витримаєш!
    – Ну, Баракудо, ти з нами? – радісно горлає патлатий Вовкулака.
    А куди ж мені ще подітися? Не попрохати ж піратів відвести мене на Кеплер 440, щоб чиєсь лайно вигрібати? Всміхаюсь, бо це був би добрячий жарт. Хоч повертатись до Тамерлана та компанії грабіжників теж не хочеться. Проте, якщо відмовлюсь – нічого приємного не чикає. Я добре знайомий з традиціями братства веселого Роджера, за відступництво якому зрадник карається викиданням у відкритий космос без скафандру.
    – Так, – відказую старому приятелеві. Хоч ми й справді колись ділили тісне приміщення на двох, поки Тамерлан після вдалого рейду не поміняв «Череп Гагаріна» на більший корабель, та особливої дружби з Вовкулакою я ніколи не водив.
    – Коли тебе пов’язали в барі на тій станції, – тим часом вводить мене в курс справ лисий вожак, – нас також добряче поскубав патрульний крейсер. Мало не друшляк зробив з «Королівської кобри», та все ж ми встигли вшитись. Тому наше корито в дуже поганому стані. Я боявся, що й сюди не дістанемось… Значить візьмемо цей корабель. А з таким талантом до залізяк, як ти на борту – хоч зараз лети на інший край Галактики!
    – Я теж бортінженер, – запопадливо підказує Деккер, відчуваючи що може стати зайвим у нашій компанії. І додає, дивлячись на мене так улесливо, наче й не збирався безжально замучити до смерті. – Можливо я не такий хороший спеціаліст, але також можу стати в нагоді. Сподіваюсь не тримаєш на мене образи? Ну, побились трішки, наговорив я тобі зайвого. Я ж не знав, що ти один із наших… Вибач, що помилявся!
    Вкотре дивуюсь з цього осоружного покидька. І як у нього виходить так гнучко підлаштовуватись під обставини? Заради врятування своєї шкури він готовий на все! Навіть принижуватись перед колишнім ворогом. Тут же ловлю себе на думці, що і я не сильно відрізняюсь від Ральфа. Від цього стає неймовірно гірко. Кидаю погляд на Еліс: в її очах презирство до злочинця, якому вона довіряла. Так мені й треба. Заслужив.
     І мене розбирає така злість, що хочеться когось власноручно порішити:
    – З пасажирами та командою поступаємо, як завжди?
    – Ти ж знаєш, свідки нам ні до чого, – схвально киває лисий зі шрамом.
    – Коли ви заженете цей збрід на «Кобру» – можна їм особисто віддячу? – запитую я з неприхованим нетерпінням, хоч ніколи раніше не брав участь в подібних брудних справах. На моєму обличчі, певно, така жага помсти, що вона красномовніша за будь-які слова. – Тільки спочатку прихоплю звідси кілька інструментів. Гаразд?
    – Добре. Вони твої, – розтягує тонкі губи у вдоволеній посмішці Тамерлан. – Бачу ти скучив за нашим товариством. Ось що буває, як опадають ангельські крила!
    Вовкулака та інші поплічники підтримують вожака дружнім реготом.
    – Дозволь і мені піти з тобою? – жалісно проситься Деккер, складаючи човником долоні. – Я обіцяв кралі, що трішки з нею побавлюсь! Негоже наостанок не скористатись з такої хорошої можливості. Еге ж?
    – Йди до біса! – кидаю йому в хтиву огидну пику. – Вона моя! Як і всі інші. Я помічників не потребую! За те, що копи змушували мене чистити за такими, як вони вигрібні ями – не заспокоюсь, поки не розквитаюся від душі!
    
    ***
    
    За оглядовими ілюмінаторами – молочно-білий туман гіперпростору. Малкольм Старк, решта членів екіпажу та пасажири мирно відпочивають в кількох вцілілих каютах. Їм тісно, та потерпіти можна. На вахті – тільки я та Еліс. Ми сидимо майже поряд: я в кріслі першого пілота, вона – на місці навігатора. І нехай відсік керування «Королівської кобри» навіть після скромного ремонту, що я недавно затіяв, виглядає не презентабельно й вже точно не романтично – нам удвох тут добре.
    – Розкажи щось особисте, – просить Еліс. Її великі зелені очі знову сповненні жагою до життя. – Я ж тоді свій секрет відкрила! Пам’ятаєш?
    – Ти не робила нічого такого, що довелось мені, – зауважую я з болем в голосі. – Змінити долю коли ти слухняна дівчинка набагато легше, ніж повірити у можливість кращого поганому хлопчику… Та завдяки тобі тепер і мною керує майбутнє, а не минуле.
    Еліс щасливо посміхається. Так, вона може собою пишатись.
    – Коли твої колишні колеги, погрожуючи зброєю, загнали нас на цю розвалюху й зв’язали – я так нажахалась! Вважала тебе ще гіршим мерзотником за Деккера, Тамерлана, Вовкулаку та інших покидьків разом узятих. Дияволом, що майстерно ховався в тілі нормального чоловіка! Хотіла навіть очі тобі видряпати, як прийдеш нас мордувати.
    – Ти ж була зв’язана! – посміхаюсь явній прогалині в жіночій логіці.
    Ми обоє сміємось так весело й заливисто, як тільки можуть закохані, що чудом врятувались від смертельної небезпеки. А заспокоївшись, пояснюю:
    – Якби я не пішов за інструментами та, заодно, не поміняв місцями кілька деталей в гіпердвигуні – пірати догнали і стратили б нас. Тепер же вони неодмінно дочекаються патрульного крейсера: Ральф з його куцими мізками не зможе полагодити «Сіріуса 212». І потім, коли їх схоплять та наділять новими особистостями – хай злочинці вдосталь попрацюють на благо суспільства. Гадаю, моя помста піде їм тільки на користь.
    – Не заперечую, – Еліс підсувається в кріслі ближче. – Що далі робитимеш?
    Ніжно стискаю тендітну гарячу долоню в своїй руці.
    – З документами на Нормана Гросбі переді мною відкрито нове життя. І збираюсь його звікувати, мов я і є тією чистою й вільною людиною, про долю якої раніше так мріяв, – кажу тихо, майже пошепки, хоч нікого крім нас у відсіку немає. – А ти вже набралася вражень? Знаєш, про що писатимеш?
    – Ага, – дівчина мило всміхається, в очах її бешкетні іскорки. – Тільки імена героям інші придумаю. А ще хочу подати історію читачам так, наче ти її розповідаєш. Це справедливо, бо серед нас на тебе випало найбільше страждань… Згода?

  Время приёма: 16:56 21.07.2019