17:23 11.08.2019
Вітаємо переможців 50-ого конкурсу!

1 Юлес Скела am017 Річку перескочити
2 Shadmer am018 Интересная жизнь
3 Панасюк Сергій am002 Краплі дощу


17:41 01.05.2019
Вышел в свет НУФ-2018
Поздравляем писателей и читателей с этим событием!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 50 (лето 19) Фінал

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 28346
Конкурс № 50 (лето 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

am012 Біля воріт чужих зірок


    

    Професора Кулагу, начальника Десятої зоряної, вивів із півсну тихий зумер. Миттю прочнувшись, учений подався до столика. Викликала рубка керування. У грудях тенькнуло: даремно о третій ночі не будитимуть!
    Чотири години тому зореліт «Сфінкс» успішно здійснив стрибок у ще не досліджений позапросторовий тунель, виявлений неподалік від Сонячної системи. Випірнувши з «протилежного» боку, корабель змушений був зодягнутись компенсаційним полем – енергетичні збурення, викликані його появою «з нізвідки», здійняли справжню завірюху з різного космічного сміття, котрого зазвичай не бракує в цих вузлах простору. Тож потрібен був час, поки автомати скануватимуть довкілля й обчислюватимуть нові орбіти всіх цих піщинок, каменюк, брил і скель, вишукуючи оптимальний курс для відходу від невидимого виру. Робота була рутинною, й капітан М’Боло відправив усіх спати, залишившись на вахті лише з першим пілотом Віллісом.
    Притьмом схопившись із застеленої койки, професор поспішив до рубки.
    – Що трапилось? – видихнув він, мружачись од яскравого світла, що різко контрастувало з приглушеним нічним освітленням коридорів.
    – Та все гаразд, – пророкотів капітан протодияконським басом. – Може, ми вас і дарма підняли. Але ви просили підмічати все не зовсім звичне…
    Вілліс одірвався від приладів і пояснив:
    – Професоре, тут метал!
    – У якому сенсі? – не зрозумів Кулага, стаючи в нього за плечима.
    – Гравілокатори засікли на межі дальності… Начебто астероїд.
    – Ти кажи по суті, не огинайся, – буркнув М’Боло, схилившись над об’ємною мапою цього району – наразі попередньою й неточною.
    Невпевнено скуйовдивши руду чуприну, пілот уточнив:
    – Гм… Здається, об’єкт – поліметалічний композит… Я таких ще не зустрічав.
    Кулага відчув, як у душі здіймається збудження, й спробував замаскувати його незграбним дотепом:
    – Ну, формально ми зараз перебуваємо саме на такому об’єкті.
    Чорне лице М’Боло скептично зворухнулось.
    – Хочете сказати, що то корабель? Тут? Біля недослідженої «кротовини»?
    – Я взагалі-то пожартував… Даруйте, – знітився професор.
    – Тю, а я вже зрадів – інопланетник, – прищурився перший пілот по-лисячому. – От безталання!
    – Та показуйте його вже мерщій, хай вам усячина! – забувши про статечність, зажадав професор.
    М’Боло зареготав:
    – Овва, не так швидко! Поки що в нашому розпорядженні лише дані гравілокаторів, та й ті ще до ладу не опрацьовані. Наразі вдовольняйтеся цим.
    Кулага навпомацки опустився в сусіднє крісло й жадібно уп’явся в покази на екрані.
    – Професоре, а чи існують поліметалічні астероїди? – поцікавився цілком серйозно Вілліс.
    – Авжеж, – кинув той неуважно. – Проте вони досить рідкісні. Зазвичай їх відносять до спектрального класу М… Як правило, це невеликі тіла. Бачте, самородні метали…
    – Цей великий, – перебив Вілліс. – Приблизно двадцять кілометрів у діаметрі.
    – Ну, порівняно…
    – Так нема ж із чим порівнювати, навколо сама дрібнота.
    Кулага здивовано застиг.
    – Зачекайте… Він що, тут такий один?
    – Як перст, – підтвердив Вілліс. – Сам-один у всій сканованій сфері.
    Професор посмикав тремтячими пальцями нижню губу.
    – Стривайте, але ж так не буває! Металеві астероїди є уламками глибинних порід планетозималей чи загиблих небесних тіл. Якщо є один – неодмінно мусять бути й інші…
    – І все ж навколо саме кам’яне кришиво, – повторив перший пілот. – Найбільші уламки не дотягують і до тридцяти метрів… Власне, тому ми вас і розбудили.
    Кулага гарячково міркував. Ось вона, перша загадка, піднесена «кротовиною»! Про наявність побіля неї космічного сміття вчені знали, хоч наразі його походження ще не було переконливо пояснене. Воно купчилось біля кожної нововідкритої «ополонки», ускладнюючи доступ до цих позапросторових тунелів. З другого боку, сміття-таки допомагало виявляти їх гравітаційними локаторами. Крім того, летючі каменюки та щебінь відігравали роль лише своєрідного «корка» – при проходженні корабля крізь «кротовину» енергетична сфера відкидала їх навсібіч, і вони з часом розсівалися по системі.
    Звідки ж узявся в цих палестинах астероїд, та ще й металевий? Його наявність тут не вкладалась у жодну з існуючих теорій!
    – Ось що, – нарешті спромігся на слово професор. – Скиньте-но координати цього тіла на комп’ютер обсерваторії. Треба взятись за нього по-справжньому.
    – Своїх підлеглих не будитимете? – із вдаваною байдужістю поцікавився М’Боло.
    – Наразі нема потреби. Хай набираються сил – завтра буде напружений день. Гадаю, з попередніми дослідженнями впораюся сам. Може статися, нічого видатного ми й не відкрили.
    Від заквапився до дверей. Уже взявшись за клямку, ніби між іншим поспитав:
    – Е-е… Капітане, як довго ви скануватимете околиці?
    – Принаймні до ранку. Поки не картографуємо навколишній простір і не прокладемо курс від «кротовини».
    – Ага… Ну, якщо знайдете ще щось… гм, на кшталт цього астероїда… дайте мені знати, гаразд?
    Не чекаючи відповіді, професор пішов, щось бурмочучи собі під ніс.
    – Здається, розворушив ти осине гніздо, – крекнув М’Боло, розминаючись. – Тепер старий сич не засне.
    – Та я й сам, гляди, скоро задзижчу, мов оса, від цікавості.
    – Гм, чи ж те ще буде!
     

    ***

     
    Як і сподівався капітан, до ранку простір навколо «кротовини» було детально картографовано, що дало змогу зорієнтуватися, куди вони, власне, потрапили.
    З’ясувалося, що позапросторовий прохід виніс корабель до чорта на роги – у двадцяти астрономічних одиницях було виявлено жовтувато-білу зорю, ідентифіковану системами орієнтації як альфа Діви.
    – Спіка, – зачудовано прошепотів Кулага. – Триста п’ятдесят світлових років! Неблизько ж нас закинуло…
    На загальних зборах екіпажу капітан повідомив:
    – «Сфінкс» вийшов на оптимальний курс відходу од «кротовини». Політ триватиме рівно добу, після чого корабель ляже у дрейф і ввімкне енергетичні накопичувачі. В цей час до праці стане команда науковців. Словом, план дій стандартний… Однак деякі його аспекти потребують уточнення. Ви вже знаєте про нашу знахідку…
    Звістка про металевий астероїд миттєво поширилась між ученими й командою, хоча, проти сподівання, особливого ажіотажу не викликала. Нічого-бо не було відомо до пуття.
    – Колеги, – взяв слово професор Кулага. – Я провів попередні дослідження відкритого астероїда… Результати їх вельми дивують. Альбедо тіла доволі значне й відносно стале. Отож, поверхня планетоїда, вочевидь, металічна й менш-більш рівна, або ж він не обертається навколо осі. Спектральний та гравіметричний аналіз засвідчує наявність не лише заліза й нікелю, але й ще цілого ряду інших металів, включаючи золото й платину. Це досить дивно й незвично. Ще дивнішим є те, що густина астероїда надто низька для твердого металічного тіла.
    – Тобто, воно порожнисте? – присікався планетолог Манеллі й тут-таки заперечив: – Дурниці, це неможливо. Радше тіло має пористу структуру.
    – Пористий металічний композит? – засумнівався астрофізик Клос. – Я, звісно, не фахівець, але назвіть мені хоч один аналог.
    Кулага нетерпляче осадив їх:
    – Суперечки зараз недоречні. Доцільніше організувати вилазку й дослідити астероїд на місці.
    Погляди присутніх схрестились на капітані. Така пропозиція, вочевидь, не видалась йому несподіваною. Проте лице М’Боло лишалося незворушним.
    Натомість озвався штурман Ланда, жилавий і шпакуватий, мов Дон Кіхот:
    – На жаль, тіло віддаляється в бік, протилежний до прокладеного курсу «Сфінкса. Подібні погоні не передбачені жодною програмою, – він знизав плечима. – Корабель не має на це додаткових енергоресурсів.
    Кулага з досадою ляснув себе по колінах. Його колеги – астрофізик, астробіолог і планетолог, – невдоволено загомоніли. Ніхто, втім, не зважився вголос коментувати штурманів вердикт.
    М’Боло це сподобалося, й він поспішив підсолодити пігулку.
    – Одначе, як вам відомо, в нас є дослідницький катер. Частина екіпажу може злітати до астероїда й оглянути його. Щоправда, експедиція мусить бути дуже короткою.
    Кают-компанією прокотилось полегшене зітхання. Проте капітан ще не закінчив.
    – Годі й казати, що ні я, ні керівник експедиції не маємо права покидати корабель. До того ж катер невеликий – у ньому зможе полетіти лише двоє-троє людей. Один з них – пілот. Решту кандидатур прошу повідомити мені протягом години.
    Вчені тут-таки на підвищених тонах вдарились були в суперечку, але професор закликав їх до порядку:
    – Дозволю собі нагадати, що програму досліджень ніхто не відміняв. Рівно за дві доби ми мусимо повернутись у Сонячну систему. А тому за цю годину нам доведеться ще й суттєво відкоригувати графік робіт.
    Коли збуджені науковці пішли радитись, Вілліс співчутливо похитав головою:
    – Не заздрю я їм. Як би не надірвали пупа.
    – Вони зараз на становищі Буриданового віслюка. Позаяк і сюди гаряче, і туди боляче, – гмикнув капітан. – Нічого, здужають – у пізнанні нового цей народ ненаситний.
    
     

    ***

     
    На експедицію до астероїда відводилося п’ять годин, причому дві з них припадали на дорогу туди й назад. Цього було замало, але люди не володіли більшим лімітом часу. Виконання програми досліджень і так опинилося під загрозою зриву.
    В екіпаж катера увійшли другий пілот Жмих, а також астробіолог Гледіс Терн та планетолог Манеллі. Колеги позирали на цей учений дует із доброзичливою іронією: всім було відомо, що сором’язливий Манеллі був таємно закоханий у Гледіс, хоча й приховував це, здавалося, навіть од себе самого.
    Як тільки все було остаточно вирішено й узгоджено, катер негайно стартував і взяв курс на невидиме поки що космічне тіло, що летіло десь серед зір.
    Через півгодини бортовий телескоп зафіксував прямо по курсу появу нової зірочки, яка швидко нарощувала яскравість. Це й була мета їхнього польоту.
    Ще хвилин через п’ятнадцять астероїд уже можна було спостерігати неозброєним оком.
    Люди побачили на оглядовому екрані неправильну світляну плямку, що з кожною хвилиною віднаходила все більшу чіткість.
    – Дивна форма, – озвалась низенька білявка Терн. – Я не бачу прямих ліній чи заломів. Отож, це не уламок.
    Опасистий Манеллі пропихтів зі свого крісла:
    – Не обов’язково. Якщо речовина астероїда зазнавала впливу високих температур після утворення, він може виглядати навіть правильною сферою.
    – Але це й не сфера, – докинув пілот Жмих, бородатий здоровило з оманливо незграбними рухами. – Враження таке, що перед нами якась… гм, картоплина.
    Тепер уже було чітко видно, що астероїд мав ледь витягнену форму й горбкувату поверхню. З того, як вона відбивала скупе проміння далекої Спіки, було ясно, що поверхня металева, однак метал був не відполірований, доволі тьмяний.
    Тіло справді не оберталось навколо осі, а просто дрейфувало у просторі.
    – Спочатку зробимо кілька витків, – сказав пілот, поступово гасячи швидкість катера. – Ви наглядайте за приладами, я ж підшукаю зручне місце для посадки.
    Вже перший виток дозволив відкрити на поверхні астероїда цікаву деталь. На одному з його вужчих кінців виявилась чимала вирва з нерівними, проте згладженими краями. Ближче до її центру, котрий ховався в густому мороці, зблискували якість незрозумілі чи то стяжки, чи то ребра й громадилися невиразні безформні купи.
    – Вочевидь, сюди не так давно влучив метеорит, – припустив Манеллі. – Втім, кратер доволі незвичний.
    – Скидається радше на жерло кометного гейзера, – зауважила Терн.
    – М-м… я б не сказав, – заперечив планетолог. – Металева комета – нонсенс.
    – А якщо не комета?
    – Тоді чужинський дредноут, – невинно запропонував Жмих. – А що, чим не гіпотеза?
    Манеллі з Терн іронічно перезирнулись. Відкрити інопланетний зореліт у космосі було б заманливо, але те, над чим вони пролітали, мало скидалося на творіння розуму. Навпаки, у вигляді астероїда чітко проступав характерний почерк матінки-Природи, котра любить експериментувати з розмахом, але вельми сліпо й марнотратно.
    Згодом на поверхні космічного тіла було помічено ще декілька заглибин, але вже маленьких, явно ударного походження. У всіх випадках кратери були згладжені й неглибокі.
    – Гадаю, найкраще сісти біля найбільшої вирви, – поділився пілот своїми міркуваннями з ученими. – Так ви матимете безпосередній доступ до оголених глибинних шарів і, можливо, не доведеться свердлити поверхню.
    Манеллі з Гледіс не заперечували. В передчутті висадки вони сиділи мов на голках, не відриваючи палаючих очей од лискучої поверхні планетоїда, що заповнила вже більшу частину екрана.
    Посадку Жмих виконав майстерно. Катер опустився майже без поштовху – вистрелив униз чотири електромагнітні якорі, крізь них відразу пішов струм, і судно надійно прикріпилось до металевої поверхні.
    Пілот енергійно потягнувся.
    – Вітаю з прибуттям! А нумо глянемо, що в нас за бортом.
    Навкруги тягнулася слабо погорблена сірувата рівнина. Дивно, але звідси вона майже не блищала, та й на металеву скидалась не надто. Обрій був зовсім близько, над ним розверзалось бездонне провалля,  густо запорошене зірками.
    Терн із зітханням зауважила:
    – Не надто мальовничий пейзаж.
    – Це тому, що темнувато, – пояснив Жмих. – Доведеться ввімкнути бортові прожектори.
    Але освітлення допомогло мало. Щоправда, воно дещо оживило панораму, додавши до сіруватого трохи блакиті й іржавості, але й тільки.
    Пілот зв’язався зі «Сфінксом» і коротко повідомив про посадку. Розбалакувати, однак, часу не було: хоч як нетерпеливилися люди на кораблі, власної роботи в них було під зав’язку, а всі інструкції дослідники отримали заздалегідь. Тож домовилися про черговий сеанс зв’язку за годину, після чого пілот вимкнув радіо й бадьоро промовив:
    – Ну що, колумби, ваш вихід. Ех, шкода, що мені, рабові галерному, такі маленькі радощі клята інструкція забороняє.
    – Кожному своє, – досить своєрідно втішив його Манеллі. – Ходімо, Гледіс. Я, як джентльмен, поступлюся вам честю першою ступити на ґрунт цього світу.
    – Ну, не те щоб на ґрунт, – засміялася Терн, – та все ж спасибі, Маріо. Наука цього не забуде.
    Манеллі вдавано зітхнув.
    – Але й не згадає.
    За мить вони вже стояли на поверхні дивного астероїда.
    В шоломах почувся голос Жмиха:
    – Нагадую, не робіть різких рухів і, головне, не стрибайте. Тяжіння тут практично немає, вас тримають лише електромагніти в підошвах. Цього досить, щоб ходити, тож долю дарма не спокушайте. А то лови вас потім по всій місцевій системі.
    – Ми будемо обережні, – запевнила його Терн, пильно роззираючись довкола.
    Манеллі тим часом уже присів навпочіпки й помацав рукою поверхню. Вона виявилася явно металевою, але зовсім не рівною – ямкуватою, в дивних напливах. Зверху її вкривав тонкий шар пилу.
    – Здається, залізо, – пробурмотів він. – Спробую взяти пробу.
    Він підтягнув до себе валізу з інструментами й досить легко відокремив від поверхні кілька металевих шматочків. Узяв також зразки пилу.
    – В цього дредноута надто вже ненадійний панцир, – пожартував планетолог.
    – Ми ще не знаємо, якої він товщини, – не згодилася Гледіс. – А з верхнього шару я б не судила про ціле – він-бо постійно зазнає впливу середовища.
    – Ви говорите так, ніби й справді мова йде про панцир… якоїсь там космічної черепахи…
    – Або шкаралупу міжзоряного яйця… – підхопила Терн весело. – Фантазувати – то фантазувати, Маріо.
    Жмих скромно докинув із катера:
    – Я б не забував також про працювати. Гіпотези громадитимете на кораблі.
    – Йдемо до великого кратера, – похопився Манеллі.
    Вони почовгали вбік від катера, туди, де на близькому обрії спинався закруглений край вирви. Йти було легко, адже тіло практично нічого не важило. Це додавало всьому, що відбувалося, якоїсь нереальності, а вкупі з несподіваними ландшафтами дуже скидалось на химерний сон.
    Ось і згладжена крайка. За нею – ледь освітлений амфітеатр метрів сто в промірі. Манеллі ввімкнув прожектор.
    – Сили небесні! – вражено скрикнула Терн.
    Кратер виявився доволі глибоким. У широкому колі світла проступили його стінки, густо вкриті чимось на кшталт блискучих вусів та широких перетинок, що починалися десь посередині схилу і пнулися вниз, до центра вирви. Там виднілась чимала нерівна яма з прямовисними схилами, завалена на третину великими безформними брилами.
    – Та це ж каміння! – не йняв віри очам планетолог. – На поспіль металевому астероїді – каміння!
    – Мабуть, він зовсім не металевий.
    – У цьому годі сумніватися, ми ж облетіли його не раз. Суцільний шматок металу. Як свідчать спектрографи, далеко не єдиного. Але каміння!
    – Як туди спуститися? – розглядаючи шорсткий металічний «ворс» стінок, пробурмотіла Гледіс. – Можна порвати скафандр.
    – Ну, це не проблема.
    Манеллі повернувся до катера й припнув до однієї зі скоб тоненьку линву.
    – Тепер головне бути обережним і обачним.
    Терн зупинила його.
    – Краще давайте спочатку я спущуся. З вашою-бо комплекцією, помноженою на професійний азарт, недовго й наламати дров. І взагалі, пропустіть-но вперед даму.
    Манеллі знічено кашлянув, але змовчав, спробувавши втягнути черевце: у роздутому скафандрі він таки почувався вайлом .
    – Насправді мені потрібне страхування, – поплескала його по плечу Гледіс. – Я-бо не втримаю вас на вису.
    «В невагомості?» – хотів шпигнути її планетолог, але вчасно збагнув, що Терн його просто підбадьорює, й трохи відтанув.
    Пристебнувши кінець линви до пояса, астробіолог вимкнула електромагніти черевиків і почала обережний спуск. Манеллі тримав її у промені світла, поступово попускаючи линву.
    Раптом Гледіс шумно зітхнула й зупинилась.
    Планетолог насторожився.
    – Що там таке?
    – Здається, я щось зламала, – невпевнено озвалася Терн.
    – Руки-ноги? – почувся в навушниках стурбований голос Жмиха.
    – Ні-ні, оці вуси під ногами. З самого початку здавалося, що вони трохи пружинять. Щойно я мимоволі натиснула на один з них дужче, й він одламався.
    – Дивно. Вус металевий?
    – Ніби так, – після паузи продовжила Терн. – Такий собі прут у палець завтовшки. Зараз його підніму – матимете чудовий зразок. Лише заберіть це світло – креше просто у вічі.
    Манеллі відвів промінь прожектора, натомість Гледіс увімкнула свій і завовтузилася на схилі.
    – Ну, що там? – не витримав Манеллі.
    – Чорт… Здається, линва десь зачепилась. Тепер ні вперед, ні назад…
    Планетолог посмикав линву, але та й справді не рухалася.
    – Продовжу спуск без неї, дно вже видно, – вирішила Гледіс.
    Махнувши рукою на всі інструкції, Манеллі заявив:
    – Іду слідом за вами.
    – Перепаде вам, шановні, від капітана, – попередив пілот.
    – Не залишу ж я її там саму, – огризнувся планетолог і, знеструмивши свої електромагніти, крекчучи, поліз униз.
    Всупереч сподіванням, спуск проходив зовсім не складно. Просто треба було вважати, куди ставити ногу, й вивіряти кожен рух. Притримуватись було за що.
    Поки Манеллі дістався до місця, де зачепилась линва, і звільнив її, Терн досягла дна кратера.
    – Я на ґрунті! – радісно вигукнула вона, обережно зістрибуючи з металевого схилу на кам’яні брили.
    На її подив, стрибок затягнувся, але врешті ноги торкнулися землі. Навколо відразу здійнялися ріденькі хмарки пилу.
    Терн гукнула товаришеві:
    – Маріо, стрибайте! Так вийде значно швидше.
    Манеллі, що досяг уже середини схилу й гучно сопів від старанності, із сумнівом поглянув униз, але врешті вирішив, що стрибок у невагомості цілком безпечний.
    – Гей, стійте! – занепокоївся Жмих. – Ви чули, що я вам допіру казав? Ніяких стрибків!
    – Ну, ну, мова ж ішла про стрибки в висоту. А я – вниз, – примирливо пробурмотів Манеллі й таки стрибнув.
    Політ був направду плавним, достоту ширянням. Але планетолог не врахував, що зі втратою ваги маса й інерція тут зберігалися. Відштовхнувся він надто сильно. Що ближче було дно, то швидкість падіння наростала.
    – Чорт, я, здається, переборщив! – процідив Манеллі. – Гледіс, мерщій відійдіть убік!
    Наступної миті він хряпнувся об пласку верхівку найближчої брили. Удар був доволі відчутним. Далебі, планетолог міг добряче забитись, якби брила раптом не хитнулася, зм’якшуючи падіння злощасного літуна.
    – Все гаразд, – пробурмотів він, незграбно хапаючись за поблизьке каміння.
    – Справдешній тобі цирк! – гаркнув із катера пілот. – Скафандр хоч цілий?
    Гледіс поспішила до планетолога, допомогла йому підвестись і швидко оглянула зусібіч.
    – Начебто все обійшлося, – підтвердила вона й додала. – На щастя… Це я винна, даруйте. Ідея зі стрибком була дурнуватою…
    – А її втілення в життя ідіотським, – самокритично додав Маріо. – Але досить про це. До роботи. Так, схоже, тут у нас базальт.
    Вони вклякли на землю й заходилися збирати зразки.
    – Базальт, частинки кременю… все як належить, – пробурмотів здивовано планетолог.
    – Тепер-бо ви вірите, що це таки звичайний астероїд?
    – Так… Тобто ні… Нічого схожого наука досі не знала.
    – Принаймні, тепер ясно, чому його маса була меншою від очікуваної. Вочевидь, він кам’яний усередині.
    – Аж ніяк. Маса все одно замала… Крім того, яким дивом залізо опинилось назовні, перетворившись на суцільну оболонку? Радше, мало б бути якраз навпаки…
    Вони підвелися й заходились оглядати стінки, котрі внизу були вкриті металевими щетинками, перетинками і стяжками особливо густо.
    – Цей кратер мало скидається на ударний, – мовила Терн.
    – Так само це не схоже на жерло вулкана чи гейзера.
    По хвилі Гледіс невпевнено додала:
    – У мене таке враження, що астероїд заліковує тут якусь свою рану…
    – Астробіологові всюди ввижаються космічні монстри, – всміхнувся Манеллі й тут-таки спинився мов укопаний. – Гледіс, онде щось на кшталт печери!
    Вони обоє кинулися в той бік. Печера виявилась радше гротом, завішаним тонкими металевими фестонами. Стіни його були кам’яними, однак у декількох місцях їх пронизували грубі металічні жили, подібні на кручені колони. Склепіння вкривала якась шарувата чорна речовина, текстурою схожа на ніздрюваті пластинки гриба. Біля колон вона створювала концентричні потовщення.
    – Що скажете? – переможно всміхаючись, запитала планетолога Терн.
    – Не знаю, – пробурмотів Манеллі. – Щось незбагненне…
    – Підсадіть-но мене, – розпорядилась астробіолог. – Треба взяти пробу.
    Це виявилося не такою легкою справою. Те, що скидалося на грибний спорокарп, мало твердість каменю, й це трохи охолодило запал Гледіс.
    Закінчивши зі склепінням, вони взяли проби зі стін. Урешті планетолог дістав портативне свердло і приступив до однієї з колон. Але не заглибилось жало й на кілька сантиметрів, як із отвору вирвалась біла цівка якогось газу.
    – Нічого собі… – тільки й мовив учений.
    Однак Терн не розгубилася.
    – Мерщій пробник!.. Уф, що далі, то більше! – задоволено виснувала вона, ховаючи прилад у наплічник.
    – Ви щось розумієте? – промимрив планетолог. – Це ж ні в які ворота…
    – Нічогісінько, – радісно проголосила Гледіс. – Але що тут дивного? Чого ви хотіли від Великого Космосу?
    Вже виходячи з гроту, вони раптом натрапили на те, що спочатку пройшло повз їхню увагу. Долівка вздовж лівої стіни, підозріло рівна, коли з неї мимохіть стерли пил, виявилась на декілька сантиметрів укритою якоюсь каламутною склистою речовиною жовтуватого забарвлення з безліччю дрібних темних украплень. Речовина легко подалася під ударом кирки.
    – Та це ж… – Манеллі перехопило подих.
    – Вітаю, колего! Ви знайшли лід!..
    Планетолог укляк, набрав повну жменю скалок. Але тут-таки висипав, різко випростався…
    – Щось негаразд? – занепокоїлася Гледіс.
    Манеллі здивовано зіпнув.
    – Чомусь важко дихати…
    Холонучи від страшного передчуття, Терн схопила його за рукав, глянула на дисплей манометра. Потічок цифр там швидко мілів.
    Планетолог усе збагнув із її мовчання. Промимрив вибачливо:
    – Вочевидь, пошкодив балони, коли впав. Сам винен, не зауважив вчасно…
    – До біса балачки, Маріо! Гайда звідси! У вас майже закінчився кисень!
    Гледіс, не тямлячи себе од тривоги, виволокла планетолога з гроту.
    – Агов, на катері! – крикнула в мікрофон.
    – Трясця! Де ви завіялись? – визвірився на них Жмих. – Зв’язок чомусь пропав…
    – Потім про це! – обірвала його Гледіс. – У Маріо витік у балонах. Відчиніть люк і… приготуйте про всяк випадок усе необхідне, – вона затнулась.
    – Зрозумів, – миттю зорієнтувався пілот.
    Маріо похитнувся, в голові йому паморочилось. Кортіло вдихнути на повні груди – але ніяк не виходило. Певно, починалось отруєння вуглекислотою.
    – Поспішімо, – тихо мовив він і, щоб заспокоїти Гледіс, пожартував. – Не хочу, щоб ви мене несли. Годилося б навпаки.
    – Ще встигнете, – відмахнулась та. – Тримайтесь у мене за спиною, економте сили. Все буде гаразд.
    Вони квапливо почали здиратися обтиканим металевими шпичками крутосхилом. Іти назад чомусь виявилося важче. Здавалося, залізних вусів та перетинок побільшало, повз низ доводилося протискуватись із особливою осторогою.
    Нараз Гледіс спинилася, тихо зойкнувши.
    – Що там? – не збагнув Манеллі. Він звів голову – і відчув під грудьми крижану порожнечу.
    Неба майже не було видно, його густо заткали металеві стрижні, котрі казна чому почали розпружуватись. Тепер у просвіт між ними пропхатись було проблематично, а якщо процес випрямлення ще тривав – то невдовзі вибратись узагалі не буде жодної змоги.
    – Кратер заростає! – розпачливо скрикнула Терн.
    – Або кристалізується, – спокійно припустив Манеллі. – В будь-якому разі, вуси, мабуть, не металеві.
    – Але що ж сталося?
    – Мабуть, ми нагодилися в невідповідний час, ото й усе.
    Терн здивовано вирячилась на нього, в очах її хлюпотів страх. Не за себе, зненацька зрозумів планетолог, відчуваючи в душі дивну суміш жалю й радості.
    – От халепа! – промимрив із катера Жмих, мабуть, гарячково намагаючись оцінити обстановку. – Це вже зовсім не смішно. Забратися встигнете?
    Йому ніхто не відповів.
    – Ось що, Гледіс, – укотре зіпнувши, Манеллі схопив супутницю за руку. – Негайно поспішіть на катер. Там інструменти… З пілотом ви щось придумаєте.
    Очі Терн сухо блиснули.
    – Ми підемо вдвох, Маріо. Це не обговорюється.
    – Гледіс, благаю… Ви тендітна, ще зможете протиснутись у просвіти. Я надто товстий… Як слон у крамниці порцеляни… – Манеллі сумно всміхнувся.
    – Ні, – в голосі Терн забриніли здавлені сльози.
    – Це шанс урятуватися, – переконував її планетолог. – Можливо, і для мене теж…
    Гледіс безпорадно дивилась на нього. Знала, що Манеллі просто намагається її розрадити, зрозумівши, що для нього вже все скінчено. Бачила, що нічого вдіяти не в змозі. Та все одно не бажала схилитися перед неминучим.
    Планетолог лагідно підштовхнув її.
    – Йдіть… І… Гледіс, я… давно хотів сказати вам…
    – Я знаю, – самими губами прошепотіла Терн, відчуваючи, що зараз згорить на попіл од горя. – Я…
    – Я демон, вільний син ефіру! – заревіло нараз у навушниках. – Відступіться-но з дороги, діти мої!
    Ґрунт під ногами дослідників здригнувся. Мить – і згори на них пороснув град уламків. Терн із Манеллі ледве встигли припасти до схилу – гострі «бурульки» становили неабияку небезпеку. Відтак задерли голови й побачили в нерівному проломі броньоване черево катера.
    – Екіпаж подано, панове, – помахав їм із відчиненого люка Жмих, скидаючи вниз драбинку. – Ех, що б ви без мене робили?
    – Та ви просто варвар! – обурено закричала Гледіс. – Це ж унікальний витвір природи…
    Пілот манірно відмахнувся.
    – Ох, не дякуйте. Я такий соромливий…
    Маріо чи то схлипнув, чи то засміявся, квапливо відвертаючись.
     

    ***

     
    – Все гаразд, вони повертаються, – оголосив М’Боло, закінчивши сеанс зв’язку з катером.
    – Приголомшливо! – тільки й мовив Кулага, прихапцем переглянувши надіслані розвідниками дані. – На Землі це викличе справжній фурор.
    Розсудливий голос капітана повернув його з емпіреїв:
    – Але то буде на Землі. Наша робота тут ще не закінчена, незважаючи на перший успіх. Часу лишається обмаль. Тож усе зайве зараз – набік!
    – Звісно, – погодився професор трохи ображено. – Утім, ми тут також не байдикували. Відкрили дванадцять планет, із них «блакитний ряд» у Зоні Золотоволоски! І це ще не кінець!..
    – Не сумніваюся, – капітан сховав у кулаку посмішку. – Та все ж попереджаю: після повернення катера – жодних сторонніх досліджень! Програма є програма. Ось на Землі – скільки завгодно.
    Неуважно кивнувши, Кулага почвалав до виходу.
    – Хвилинку, професоре, – не втримався М’Боло. – Як ви гадаєте, що воно таке – отой астероїд?
    – Я не пророк, капітане. Не знаю. Можна лише припускати…
    – А ви спробуйте… Як то кажуть, для розвантаження розуму.
    Кулага закотив очі.
    – Це може бути що завгодно – без вивчення зразків годі стверджувати щось напевне. Можливо, направду винятково рідкісний астероїд, сформований за аномальних умов. Не виключено, шматок загиблого через космічну катастрофу населеного світу. Або якийсь анаеробний живий організм чи колонія організмів на кшталт хемотрофних бактерій, що будують своє тіло шляхом перетворення наявних в астероїді речовин…
    – А я чомусь згадав про панспермію, – озвався задумливо штурман Ланда. – Аналогія, звісно, далека, але… що, коли це міжзоряна зернина? Вона несе в собі зародки життя, так би мовити протоплазму, мандруючи в космосі мільйони років, аж поки не натрапить на відповідну планету, й тоді…
    – Але що ж вона робить біля «кротовини»? – зацікавлено спитав професор.
    – Ну… може, все так і задумано…
    – Що задумано? І ким?
    Ланда знизав плечима.
    – Світ наш повен таємниць…
    – А як же думка про чужий корабель? – похопився Вілліс. – Її що, остаточно на смітник?
    Кулага заклопотано відмахнувся.
    – Не спішіть поперед батька в пекло. Всьому свій час!

  Время приёма: 15:33 21.07.2019