 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Їх було троє: два юнаки і дівчина. Вони туго заплели своє довге волосся у коси. Дівчина пов'язала голову хустиною. Одягнені у брудний, подертий одяг троє йшли старими покинутими тунелями метро в окуповане місто Абу-тар. Ці тунелі не використовували вже п'ятдесят років, відколи закупили гравітаційні машини.
Хлопець на ім’я Гел ішов попереду, за ним його сестра Мілен, за нею молодший брат Нейл. По коліна у брудній застояній воді, у темряві. За кожним їх рухом слідкували тисячі очей. Це були пацюки напали на зайд. Мілен впіймала першого пацюка, що кинувся їй в обличчя, два інших, що встигли вп’ятися зубами у її ногу, самі відпали, дещо навіть ображені - ці люди виявилися не їстівними. Гел зміг достукатися до розуму головного щура. Той, відчувши енергію вожака, скомандував відбій атаки.
Щурі, які мешкали у закинутій підземці, досягали метрової довжини, у них було майже чорне коротке цупке хутро, передні лапи схожі на людські руки, озброєні гострими тонкими кігтями.
Аби залагодити конфлікт, щурячий король призначив прибульцям провідника - молодого пацюка. Той супроводжував гостей, поки не втомився. Потім вказав лапкою напрямок і поплив до найближчої нори, задерши довгий голий хвіст.
У передмісті тунелі виявилися затопленими до стелі, довелося плисти під водою. Тунель пішов вгору, вода вже заповнювала його наполовину. Закиданці виринули там, де раніше була одна зі станцій. Огледілися, не виходячи з води, побачили великий, прикрашений колонами зал, тут горіло багаття і смолоскипи. Біля багать сиділи люди - брудні, обірвані, хворі, озброєні рушницями та автоматичною зброєю, різноманітною і загалом трофейною. Ті люди чекали ранку, бо вдень у місті небезпечно через гравітаційні платформи з озброєними солдатами армії жерців, більше відомі серед людей як карателі. Вони постійно патрулюють вулицями, і краще було не потрапляти їм до рук. Вночі наставала комендантська година. Починалися облави, будь-який опір карався смертю. Лише рано вранці ще до сходу сонця на вулицях міста тиша, ніхто не прибирав мертвих, ніхто не контролював живих. Люди біля багаття мріяли дійти до центру міста, до фортеці. Там, якщо дотримуватися законів надзвичайного стану, була можливість вижити, а в головному святилищі прихожанам роздавали їжу й літрові каністри з чистою питною водою. У центрі біля фортеці верховного жерця була навіть електрика.
Трьох, що прийшли до міста, також цікавила фортеця, та вона охоронялася армією. Побудований з сірого граніту захисний мур був вищим, ніж сучасні будівлі ділової частини міста, тепер ця частина Абу-тару зруйнована. Навколо стін могутньої фортеці був рів з зеленою отруйною рідиною. До Фортеці можна потрапити тільки через ворота з боку площі, де завжди чергують дві наземні броньовані машини, озброєні гарматами та кулеметами. Старий навісний міст завжди піднято, замість нього дві гравітаційні платформи. Над стінами фортеці і дахом палацу патрулюють сотні малих бойових гравітаторів. Усе захищено силовим полем та магією.
Якщо зовні така охорона, то всередині охороняють менше. Отже, потрапити до Фортеці потрібно старою системою тунелів. Та підземка проходила під діловим кварталом, і все було зруйновано під час бомбардування. Довелося тим трьом, що прийшли до міста, вийти на поверхню.
Біле волосся Нейла після «купання» у міських стічних водах набуло бурого відтінку, чорне волосся Гела і Мілен стало сірим. Одяг, подертий та в плямах, висох, проте навіть в окупованому місті закиданці виглядали, наче жебраки.
На вулицях Аку-Тар настав ранок. До фортеці залишалось десять кілометрів. На краю міста часто вибухали бомби чи міни. Дорога між будинків перетворилася на стежку між купами сміття. Під ногами уламки віконних рам, бите скло, гільзи. Під стінами напівзруйнованих будинків лежать зламані меблі, каміння, цегла, уламки статуй, які колись прикрашали вулиці. А ще у смітті ховали тіла загиблих. Вулицями бродять великі й волохаті собаки з обрізаними вухами. Вони ще не здичавіли, але вже збилися у зграї, ще не полювали на людей, харчувалися дрібними ящірками, гризунами і трупами.
Тепле й ласкаве «сонце» піднялось над дахами, зазирнувши до руїн. Ще не настав період дощів, та вже прохолодно. Тут у цей період дерева згортають темно-зелене листя в тонкі гострі голки.
Біля великого святилища збиралися люди. Худі брудні діти та підлітки чіплялися до дорослих, випрошуючи талони на їжу.
Мілен також підійшла до святилища, у натовпах частенько можна дізнатися безліч корисного. Її за руку схопив хлопчисько років п'ятнадцяти - високий, худий з запалими щоками. Його довгий чуб, пофарбований у зелений колір, стояв сторчма, смердів та блищав лаком для волосся.
- Ти що тут робиш, лялько?! - запитував хлопчак. - Ми тебе не знаємо!
Ще п'ятеро малих жебраків підійшли ближче, дві дівчинки підібрали камені, два хлопчика демонстрували у рукавах залізні труби, у третього під одягом був захований гумовий кийок. Зеленочубий штовхнув чужинку до своїх товаришів. Її зустріли ударами труб, вона ухилилася, висмикнула залізну іржаву трубу з рук нападника та вдарила тією трубою другого у живіт. Метушня підлітків привернула увагу. Мілен відчула наближення карателів, відступила у сторону і наткнулася на жерця з посохом. Служитель церкви у білосніжному ритуальному одязі, вишитому золотими нитками, гидливо відштовхнув її посохом й крикнув, привертаючи увагу пастви:
- Діти звіра! Як посміли ви в цей день, перед молитвою праведних та чистих, тут учиняти бійку?!
Люди з усіх боків обступили дітей, жерця й чотирьох карателів. Якась хвороблива цікавість керувала натовпом, хотіли бачити, як світлий жрець покарає малих голодранців. Діти намагалися втекти, але дорослі прихожани штовхали їх знову до жерця.
- Заходьте до дому Світлих богів, покайтеся, прийміть Світло, відмовтеся від темряви та зла, від звірячої люті у низьких своїх душах. Помоліться за порятунок нашого міста, він оточений темними ордами звіролюдей, які прагнуть знищити останній промінь Світла! - говорив жрець, женучи дітей у святилище.
Мілен і хлопчисько, який напав на неї, разом увійшли в дім Світлих богів. Натовп проводжав їх гучними бадьорими криками: «Кайтеся! Кайтеся!» Жрець штовхав їх до вівтаря. Мілен прошепотіла до хлопця:
- Сподіваюся, нас на тому вівтарі не заріжуть як жертву.
Він відповів їй переляканим поглядом.
А святилище Світлих богів було заповнено яскравим світлом. Електричним, звичайно. Потужні лампи, наче сцену, освітлювали велику залу з товстими колонами і височезною стелею. Фрески сяяли золотом, вівтар - дорогоцінними кристалами, біла мармурова підлога - чистотою.
Жорстокий жрець змусив дітей стояти перед вівтарем навколішках усю ранкову месу, а це дві години. Мілен ледь не перетворилася на камінь. Коли релігійний екстаз минув, люди почали шепотіти, незважаючи на те, що священик читав молитви, завиваючи наприкінці кожного повчального чи благального речення. За спиною Мілен двоє чоловіків говорили про постачання продовольства у місто. Жінка і чоловік - про те, як обміняти старовинну прикрасу на мішок овочів у фермерів, чиї господарства вціліли завдяки тому, що постачали їжу до фортеці. Ризикований план! Ферми ті охороняли військові з фортеці, а вони могли ще на межі господарства відібрати коштовність й убити за спротив, звинувативши у плануванні диверсії. Їх ще й нагородять за пильність та мужність посиленим пайком і медаллю.
А ще виявилось - не тільки Мілен з братами скористалися старими тунелями метро. Незважаючи на облогу і безперервні бойові дії, селяни, які вирощували овочі і зерно на фермах жерців, намагалися продавати залишки голодним городянам. З уривків фраз Мілен зрозуміла: жерці перетворили селян на рабів. Торгувати та роздавати їжу в Абу-тарі мали право лише релігійні організації. Вони й встановлювали вартість продуктів. Селяни дуже ризикували, перевозячи овочі до міста.
Загалом прихожани говорили про труднощі з продовольством, про бандитів і загони зачистки, про те, що безпритульні діти і собаки стають небезпечними, про те, що в комендантську годину краще бути подалі від вікон, і взагалі обладнати вікна дерев’яними щитами. Ще тихіше, але збуджено говорили про жінок, які віддаються за їжу, і блукати їм за це невпинно в темряві, бо гріх то великий. Мілен дізналася, що за законами нової віри звичний серед людей другого типу спосіб розмноження вважається звіриним. Безгрішні тільки ті, хто зачатий у пробірці. Віруючих запевняли, що з пробірки перевертні не народжуються.
А ще тихіше говорили ті, хто стояв ближче до виходу, що главу уряду, Верховного жерця Павкатара давно ніхто не бачив, він з фортеці не виходить. Промовляє до людей тільки за допомогою голограмної проекції. І виявляється, не всі аристократи розбіглися чи загинули. Є "слуги темряви", які хочуть знищити Павкатара.
Хлопчисько із зеленим чубчиком стояв поруч зі Мілен. Думав лише, щоб катування скінчилося, бо стояти коліньми на твердій холодній підлозі нестерпно боляче. Мілен озирнулась на інших п’ятьох, вони розхитувалися імітуючи релігійний транс, коліна у них почервоніли й набрякли.
Меса закінчилася, прихожани розійшлися, і дітям дозволили встати з колін, але розпростати ноги вони не могли, сідали й лягали на холодну мармурову підлогу. Мілен також сіла. Дівчата за її спиною стогнали й плакали від болю, холоду та приниження.
Підійшов жрець - діти дивилися на нього, як вовченята з пастки. Поруч зі світлим жерцем стояв молодший служитель у темному одязі. Жрець солодким голосом сказав дітям:
- Вимийте підлогу до блиску й можете йти...
Дорослим при виході роздавали коробки з їжею. Дорослі приносили у храм усе цінне, що було у них. А дітей можна використати, просто налякавши, силою примусити працювати задарма. Молодший служитель вказав безпритульним на невеликі двері підсобки, де були відра, ганчірки та швабри.
Мілен вирішила, що мити підлогу у святилищі Світлих творців їй ніколи. Зачувши погрози підлітків, що вони з нею зроблять, якщо виберуться з дому Світлих мучителів, дівчина рвонула до великих відчинених дверей храму, безпритульний із зеленим чубчиком побіг за нею, за його спиною двері зачинилися. Почулися крики і глухі удари, діти, що залишилися у храмі, розбивали собі руки, намагаючись вирватися з пастки.
Утікачі перетнули площу, забігли до першого під'їзду напівзруйнованого будинку.
- Стій, дурна! - кричав хлопчисько, стрибаючи за Мілен по сходах. - Стій! Я тебе бити не буду!
Вона зупинилася, озирнулася, усміхнулась:
- А ти спробуй!
Він наздогнав дівчину, важко дихаючи й зігнувся, відхекуючись. Мілен загубила хустинку, коса розпалася, огорнувши її маленьку постать чорною тінню хвилястого волосся. Хлопчисько підвів на неї погляд, замилувався. Запитав дружньо:
- Ти звідки така жвава?
- Звідси не видно ... - відповідала вона дитячої фразою.
- А ти майже доросла, - він простягнув до неї руку.
Вона відскочила й стрибнула на підвіконня розбитого вікна, п'ятий поверх, але до пологого даху сусіднього будинку лише метрів три. Мілен засміялася:
- А ти ще не доріс ... - і стрибнула на той дах сусіднього будинку, послизнулася, проїхала по бляшаній покрівлі, відштовхнулася, зіскочила на дах прибудови, звідти на потрісканий асфальт і побігла геть. Він щось кричав їй услід. Не слухала. Її вразила уся ця історія, ці діти й ті жорстокі храмовники.
Мілен прийшла на площу, де домовилися зустрітися із братом. Посеред площі зруйнований фонтан з розбитою статуєю, голова мармурової жінки лежала у гнилій зеленій воді, вкрита отруйною цвіллю. Час і справді вбиває красу - мають рацію філософи старого Світу.
На площі не багато людей. Кілька торговців, які продавали останнє добро, нишпорки жерців, крадії, діти, що просять у кожного вбраного у чисте їжу. Озброєний патруль пройшов лінивою ходою.
На гранітному бортику біля зруйнованого фонтану сидів Гел, поруч з ним - голомозий чолов’яга значної комплекції у тісній куртці, обличчя незнайомця заросле бородою, у зморшки навколо світло-зелених очей в'їлася пилюка. Голомозий ковтнув із фляги і простягнув її Гелу. Гел від випивки відмовитися не смів, не варто ображати цього небезпечного й впливового серед місцевих бандитів дядька.
Мілен підійшла, сіла поруч з братом. Голомозий нахилився вперед, розглядаючи її, запитав гучним басом:
- Сестричка?
Гел кивнув головою. Дядько забрав фляжку у Гела простягнув її Мілен:
- Тримай, сестричко, випий, зігрійся.
Вона взяла фляжку, відкрила, понюхала - всередині відмінний самогон, зробила ковток - міцненька штука.
- Ви, дітки, де живете? Я вас раніше тут не бачив? - запитав він начебто аби розмову підтримати.
Гел склав легенду:
- Ми з околиці, нас у центр раніше батьки не пускали, але вони померли, і ми прийшли сюди, тут, кажуть, легше вижити.
Голомозий посміхнувся:
- А тут, дітки, той добре живе, хто добре працює. На церковній милостині ноги простягнете й без добра залишитесь. А якщо будете без підтримки, у рабство потрапите -он скільки людей зникає, раби на фермах довго не живуть. - І знову простягнув Гелу фляжку.
Гарно він почав їх обробляти: обіцянки, залякування і самогон.
Гел випив, із сумом відповів:
- Спасибі ... ми тоді, напевно, додому повернемося ...
Чолов'яга криво усміхнувся, знову забрав фляжку у Гела й простягнув її Мілен, спостерігав, як вона п'є, відібрав фляжку після трьох ковтків і тільки тоді відповів:
- Чому додому? Є багато нічних клубів, де люди комендантську годину перечікують, ти хлопчик, міг би битися за угодою і добре заробляти, це навіть безпечно. Або супроводжувати багатих пані, якщо тебе відмити. А сестричка офіціанткою буде працювати, теж добре заробить, там і погодують. Самі ви ж з голоду помрете. Подумайте, завтра у цю годину вас тут чекаю. Важко дивитися, як діти гинуть ... шкода ... допомагати потрібно.
Самогон той міг звалити з ніг і мамонта. Мілен притулилася головою до плеча Гела.
Гел крізь туман сп’яніння зрозумів що затримуватись тут далі небезпечно, мовчки встав, підняв сестру, вона сховалася за ним. Лисий оглянув їх.
- Ми подумаємо, - відповів Гел відчуваючи як заплітається язик.
- Тоді до завтра, - посміхався вербувальник.
Гел потяг Мілен за собою до найближчої бічної вулиці. Нейл чекав за два квартали від площі, де вони знайшли квартиру для ночівлі у одному з будинків. Сп’яніння у них минало швидко.
На вузькій засміченій вулиці за братом і сестрою вже йшли два здоровили. Чужинці забігли у перший ліпший під'їзд, піднялися по сходах. Внизу гуркотіли важкі черевики переслідувачів. Брат і сестра подумали, що втечуть та на зустріч вийшов третій. озброєний коротким дерев'яним дубцем.
- Далеко зібралися? Дітки ...
Гел стрибнув на нього, вдарив долонею в ніс, і відібрав дубця, дядько влетів у стіну хапаючись за розбитого носа. Юнак і дівчина втекли через вікно на дах. Там їх оточили патрульні на малих гравітаторах, бігати виявляється заборонено особливо дахами, це карається виправними роботами на фермі. Близнюки заметушилися, потішили біганиною патрульних, й кинулись у різні боки. Гел видерся по стіні на сусідній дах будинку, Мілен стрибнула у маленьке вікно горища. За спинами лунали постріли. Патрульні не переслідували втікачів.
Зустрілися брат та сестра вже у знайденій для ночівлі квартирі. Нейл стояв на порозі:
- Де вас чорти носять? Я вже почав хвилюватися.
***
Вночі поспати їм не дозволили, люди бачили трьох чужинців і повідомили про те бандитам. Юнаки і дівчина встигли втекти до того як работоргівці вибили хисткі двері їх тимчасового прихистку.
Будинки у Абу-тарі були побудовані щільно, проміжок між стінам частенько не досягав і півметри. Навпроти вікна квартири де троє перечікували комендантську годину було вікно сусіднього будинку. Туди втікачі й перестрибнули.
Коли розбилося скло і у вікно залетів масивний стілець закричала жінка. Ще голосніше вона почала верещати, коли у слідом за стільцем у кімнату стрибнули невідомі. Господар квартири схопив рушницю і не встаючи з ліжка почав палити у все що рухалось. Юнаки й дівчина вибігли з тієї клятої квартири вдячно вибивши двері. Далі побігли сходами на верхні поверхи. Внизу гуркотіли чоботи, або патрульних або бандитів.
Гел Мілен і Нейл забігли у квартиру де було відчинено двері, а за дверима стояла тиша, у великій кімнаті на підлозі сиділи налякані діти. П'ятеро чи шестеро, зовсім маленькі. Щоб не лякати дітей юнаки тихо пройшли по кімнаті до вікна. Діти не ворушилися, тільки оченята блимали у темряві. Гел відкрив вікно, і всі троє один за одним прослизнули назовні, видерлися по стіні на дах будинку.
На даху черепиця сипалася під ногами, втікачам пощастило пробігти по ній і не провалитися. Перестрибнули на металевий дах сусіднього будинку. Промінь ліхтаря промацував будинки шукаючи наосліп втікачів, у підсилювачі пролунав наказ спускатися, Гел пробубонів:
- Так, так, вже спускаємося, ось тільки сходи знайдемо.
У відповідь постріли, кулі зі свистом впивалися в залізне покриття даху. Чужинці не зупинялися, кулі били по спинам і ногам. Майже одночасно стрибнули з даху триповерхового будинку у внутрішній двір, та тут їх вже чекали.
Хлопці з кийками важко дихали, не звикли вони стільки бігати. Бандитів було п'ятеро, напали вони одночасно з усіх боків. Юнаки та дівчина поклали бандитів швидко, парубки втратили свідомість ще до того як зрозуміли що програли бій трьом дітлахам.
Поки тривав короткий бій, єдиний вихід з внутрішнього двору перегородив гравітаційний бронетранспортер. Довелося знову дряпатися по стінах, до вибитого вікна третього поверху. Чкурнули до квартири з виваленими стінами, де була дірка у стелі, через ту дірку вони потрапили на горище. Сіли на підлогу біля слухового віконця, Гел тримав сестру за руку, Нейл обіперся в стіну.
Патрульні влаштували облаву виганяючи мешканців з квартир на вулицю почали перевіряти документи. У кварталі чулися крики, по очах било світло прожекторів, лунали постріли.
Втікачі заснули на горищі, під усі ті крики та постріли. Прокинулися на світанку. Гел і Мілен змерзли. Нейл не відчував перепаду температур. Мілен визирнула з вікна, навколо стояла тиша. Холодний туман лежав важкою ковдрою на будинках та руїнах. Дахи вкривав іній, навіть старі дроти й покручені антени блискотіли від першого морозу. Можна було спробувати знайти вхід до каналізації. Спустилися на вулицю, вологий туман огортав холодом. Мілен йшла обхопивши себе руками.
- Нічого, зараз знайдемо якийсь розбитий люк, під землею тепліше, - чи втішав, чи то жартував Гел, хоча його й самого тіпало від холоду.
Розбитий люк знайшли на вузькій бічній вулиці. Нейл спускався першим, Мілен пішла слідом за ним. У ту мить їх помітили солдати храму з броньованої гравітаційної платформи. З гучномовця лунав наказ лягти на «землю», чи як висловилися посіпаки світлих жерців:
- Писками у землю і руки на потилицю.
- Швидше Нейл! - крикнула Мілен.
Нейл стрибнув з драбини, вона почула, як хлюпнула вода, і теж полетіла вниз. Гел ледь не впав сестрі на голову, схопившись на ноги підхопив її під руку і відштовхнув. Зверху по них стріляли, але воїни світла спускатися до темної смердючої каналізації не наважилися заради якихсь малих задохликів не вартувало. Заварили люк та поїхали.
Отже назад дороги не було. У каналізації було трішки тепліше ніж на вулиці. Сморід, цвіль, отруйні речовини, слимаки що світилися і тіла мертвих яких прибирали з поверхні безпечно кидаючи у каналізацію.
***
Вони йшли тими довгими нескінченними тунелями, що постійно вели кудись убік. Мілен звиклася з запахом та слимаками, та не з тим, що фортеця наче не підпускала до себе. Нейл і той перестав гидувати та кривитися. Гел мерз, і йому було усе одно, що навколо нього, особливо якщо ніхто не переслідує.
Черговий поворот, новий тунель - Мілен зробила крок і відсахнулася. Тунелем пролетіло щось і впало поруч. Це був великий звір, швидкий та небезпечний, він чудово орієнтувався у темряві й миттєво атакував чужинців. Нейл кинувся вперед, схопив звіра під щелепу і вже готовий був гепнути його головою в стіну, щоб оглушити, та пролунав дзвінкий крик:
- Ні! Не вбивай його!
Звір нерухомо завис у руці Нейла. З бічного відгалуження тунелю вийшов хлопчик років десяти, в окулярах нічного бачення.
Нейл подивився на дитину й поставив звіра на підлогу.
Пес підтюпцем побіг до господаря, махаючи хвостом. Цей могутній звір був біороботом-охоронцем. Цікаво дізнатися, кого охороняє це надзвичайне чудо сучасної техніки?
- Якщо ви спокійно пройдете далі, ДЛОк вас не зачепить, - сказав хлопчик.
- Ми пішли б далі, але не знаємо, куди. Заблукали, - відповів Гел.
- Ви обманюєте, - малюк взяв свого ДЛОка за нашийник,
- Чому ти так вирішив? - запитав Гел.
- Тому що зловити ДЛОка можуть тільки давні люди, - малюк задер підборіддя.
- ДЛОк - дуже дорога іграшка, звідки він у тебе? – Нейл ступив крок у напрямку дитини і його охоронця. Робот загарчав, вишкіряючи ікла.
- Ви прийшли мене вбити? – малюк стискав нашийник механічного пса, дивився прямо в очі Гела.
Цим він себе й виказав.
- Ні, ми прийшли тебе врятувати, - відповів Гел.
- Вас прислав Павкатар? – за спиною хлопця збирався натовп дітей.
- Нас прислала Рада, - Гел не рухався з місця. Нейл повернувся до брата став поруч. Мілен стояла за братами - спостерігала, зчитувала думки та емоції дітей.
- Ідіть за мною, - дитя повернулося до чужинців спиною.
Діти із супроводу маленького принца відступили під стіни, пропускаючи свого правителя і його страшного охоронця. Та за спиною хлопчика знову зійшлися, захищаючи.
Діти вели тих, кого прислала галактична Рада, вузькими тунелями хвилин п'ятнадцять. Гел і Нейл мусили пригинатися, для них стелі у цьому підземеллі були низькими. Та ось коридор закінчився невеликим приміщенням з високою стелею, на протилежному боці металеві східці вели угору, до низеньких дверцят розташованих на рівні другого поверху. Діти один за одним піднялися сходами і зникли за дверима. Коли юнаки та дівчина зайшли у ті двері, їх чекав новий лабіринт, та тут тунелі були ще вужчі, довелося повзти ними метрів п’ять до сховку принца.
Нейл підштовхнув Гела до дверцят:
- Не бійся, не застрягнемо.
Гел зітхнув і, пересиливши страх, поповз у тунель слідом за братом і сестрою.
Коридор привів калтокійців до великої кімнати з височезною стелею. На стелі кілька заґратованих отворів, через які поступало свіже повітря, вода текла з труб, хоч і брудна, але після термічної обробки і фільтрації цілком придатна для пиття. Посередині кімнати багаття обкладене великим камінням, у ньому горять точно не дрова чи вугілля, по кутах смолоскипи, до стін приліплено свічки - краще не знати, з чого діти їх виготовляють: свічки були зелені та смердючі. Під стінами на старих матрацах, на якихось підгнилих ящиках чи на купах старого одягу й навіть сміття сиділи діти та пацюки, вони усі дивилися на незнайомців, готові кинутися в бій або втекти.
І раптом до Мілен підскочив вчорашній хлопчисько із зеленим чубом, він тицяв у неї пальцем і кричав:
- Це вона! Вона!
Гел звично затулив сестру. Принц наказовим жестом зупинив підлітка:
- Поясни причину твого обурення.
Хлопчисько підстрибував, не наважуючись підійти близько до чужинців:
- Ну, це та!.. Та сама ... ну, та! Яка бійку почала біля храму, а потім втекла! Чужа! А ми постраждали.
- Хто це постраждав? Ти також дременув! Нас кинув! От ми постраждали, - верещали на нього дві дівчинки, які через усю цю пригоду мусили мити підлогу у велетенському храмі.
Хлопчик правитель крикнув звертаючись до свого маленького народу:
- Ці люди прийшли врятувати мене, вони під моїм захистом!
Мілен мимоволі посміхнулася - прийшли врятувати й під захистом.
Агресивний підліток перестав стрибати і відступив. Йому тепер так хотілося знати, хто ця дівчинка, яка так вправно б’ється, стрибає по дахах та пащекує. Інші діти теж заховали до кишень рогатки, камені і аж ніяк не іграшкові пістолети. Пацюки також знову сіли біля дітей. Дівчатка, які хотіли вчора побити Мілен, показали їй язики, Мілен у відповідь і сама висунула язик.
Маленький принц запросив гостей до багаття. Навколо багаття лежали старі пальта та ковдри. Старша дівчинка років п’ятнадцяти, яка постійно супроводжувала маленького правителя, подала знак двом своїм подругам, ті поставили наповнений водою казанок на цеглу у багатті.
ДЛОк ліг за спиною маленького принца, поклавши голову на лапи.
- Ви, мабуть, хочете знати, що сталося з імператорською сім'єю? – запитав хлопець.
На очах маленького правителя з’явилися сльози, але він витер їх кулаком,
- Так. Та чи ти готовий розповісти? - запитав Гел.
Хлопчик-принц стиснув край подушки, на якій сидів, так міцно, що пальці побіліли.
Вода в казанку закипіла. Дівчата закинули у окріп суху траву, що пахла тапірго, брудно-жовтого борошна, влили маслянисту рідину і ретельно перемішали. Потім розлили вариво по глиняних мисках і подали їжу принцу та гостям, додаючи прозорі пошкрябані пластикові ложки.
Відмовлятися від їжі чужинцям було нечемно, та сьорбанка була цілком їстівною.
Казанок віднесли за край кола, де до нього підходили діти з чимось, що слугувало їм за посуд, набирали собі те вариво і сідали під стіною. Ніхто не бився, ніхто не сперечався, поводилися тихо.
Принц обхопив тонкими руками свою миску, поставивши її на коліна, дивився в вогонь. Почав розповідати:
- Уночі мене зіштовхнули з ліжка, випхали у коридор босого у піжамі. Погрожували зброєю, я не тямив нічого, було страшно. Мене заштовхали в кабіну ліфта, там уже була моя сестричка. Я почав плакати і кликати маму, мене вдарили по голові, наказали, як вони висловилися, стулити пельку.
Ліфт зупинився, двері відчинилися, за ними було дуже темно й холодно. Мене та сестру випхали з ліфта ногами. Сестра плакала, кликала маму. Я впав, та змусив себе підвестися, хотів глянути на тих, хто з нами таке чинив. У них був такий байдужий погляд… Офіцер наказав нам тікати і звів гашетку на голчастому кібер-пістолеті. Його солдати так повільно піднімали бойові лазери! Вони ж мали стріляти по нас. Розумієте? Вони збиралися нас розстріляти, і їм було байдуже!
Я наче спав, відчував тільки жах, вхопив сестру за руку, вона сиділа на підлозі, плакала, вмовляла катів не вбивати нас, та хіба їх можна було вмовити. Я кричав, щоб вона встала, тяг за собою. Вона старша, але ж тільки на рік. Я тяг її за руку, вона мені нагадувала механічну ляльку, дівчатка граються такими, а як вимикають, ті ляльки стоять у шафі і дивляться скляними мертвими очима. Я потяг сестру за собою – туди, де було темно, потрібно було десь сховатись… - Принц замовк, збираючись із силами закінчити розповідь, відставив миску у бік й закричав, дивлячись Гелу в очі: - А вони стріляли! Нам у спини! Анга впала. Вона так здивовано на мене глянула, коли впала. У неї з рота потекла кров... Я не хотів її кидати. Але вони стріляли. Стріляли!
Я потім повернувся в той коридор, вона там лежала, наче та механічна лялька. Наче зламана лялька. Не Анга. Лялька без очей. Там мене й знайшов мій ДЛОк. Він мене врятував.
Хлопчик знову вхопив миску з їжею почав сьорбати, сльози текли з його очей, він їх не зупиняв.
Діти у кімнаті також мовчали, тиша для пам’яті та смутку.
Гел Нейл і Мілен багато бачили воєн за своє довге життя. Та завжди дивувались жорстокості сильних й силі слабких. Потрібно було завершити справу та війну на Сапі.
***
Діти привели калтокійців до того місця, де лежав скелетик убитої царівни, вшанували її пам’ять, поклавши біля неї блискучі фантики, шматочки печива та брудні іграшки. Принц потис руки Гелу та Нейлу і поцілував руку Мілен, бажаючи їм успіху. З мстивою жорстокістю в недитячій усмішці він жадав Павкатару смерті - щиро, як уміють тільки ображені діти.
Усі пішли: діти, щурі та хлопчик-принц з його великим псом-біороботом.
Чужинці залишились біля бетонної плити, що закривала ліфтовий майданчик. Нейл озирнувся, чи ніхто не спостерігає, пильно подивився на плиту, і вона почала осипатися пилом. Мілен закашлялась:
- Можна це робити без пилюки? – підняла руки долонями вниз, пилюка осіла на підлогу.
За плитою був ліфтовий майданчик. На ліфті - кнопка виклику й камера спостереження. Мілен зацікавилася, чи спостерігають зараз за цим об’єктом?
Гел викликав ліфт. Швидкісний пристрій спрацював, і двері ліфта відчинилися, там стояло два солдати з автоматами. Гел витяг з кабіни того, що справа, Нейл - того, хто зліва. Вояки не встигли зробити жодного пострілу - їх оглушили. Гел висмикнув з тримача камеру стеження. Троє чужинців забігли до кабіни ліфта, його ще не встигли заблокувати, він слухняно рушив наверх. Коли двері відчинилися, з коридора в кабіну полився вогонь, кабіна вигоріла, спрацювала протипожежна система. Вогонь згас, і охоронці побачили, що кабінка порожня, а люк у стелі вибитий. Чужинці вже піднімалися на наступний поверх по ліфтовій шахті.
Гел розштовхав двері ліфта у різні боки, хлопці та дівчина опинилися у коридорі палацу. Тут кроки поглинали м’які килими, звуки й світло - щільні темні штори. На стінах висіли стереографічні картини, де було зображено парк, море, ліс - усе в нічному режимі.
Коридор вів до великої зали, де у блискучому паркеті відбивалося ранкове небо за скляною стелею. На всю стіну вікна оздоблені абстрактним вітражем, у кінці залу - відчинені позолочені двері у другій зал, у третій – анфілада.
На поверхах та сходах палацу вже чувся тупіт солдатських чобіт та крики.
Біля непримітних зачинених дверей стояла служниця з тацею, посуд на таці порцеляновий, синього кольору. Дівчина побачила брудних людей, таця випала з її рук, вона заверещала. Гел підскочив до неї, затулив їй рота рукою. Нейл відчинив двері. Перевірив, що там, і Гел затяг служницю у темну кімнату. Мілен роздивилася - у коридорі нікого більше не було, зайшла до кімнати за братами, зачинила за собою двері.
Гел повернув до себе служницю:
- Де ваш правитель?
Вона кивнула головою углиб кімнати. Нейл вилаявся, вони були у спальні Павкатара. Гел підштовхнувши служницю до вікна, наказав:
- Відчини завіси.
Вона побігла до вікна, не змогла відразу впоратися із масивною позолоченою мотузкою. Мілен стало її шкода: маленька, ще зовсім юна, у короткій сукенці з пухнастими жовтим волоссям, нагадувала курча.
- Досить! - почули чужинці владний голос із темряви, і за ним енергетичний удар, який мав паралізувати волю чужинців. – Хто ви? Навіщо, як щурі, приповзли сюди?
Павкатар був сильним магом - виявилося, саме він захищав фортецю магією, не даючи розібрати її на камені чи потрапити за її стіни.
Дівчина-служниця пискнула, відпустила золоту мотузку, поповзла в куток кімнати й зачаїлася там.
- Я поважаю щурів ... – Гел не рухався, очікуючи, коли верховний жрець сам вийде до них, - …і не вважаю це порівняння образою. Я прийшов запитати, що ти зробив з правителем Сапі та його сім'єю?
За дверима спальні чулися тихі кроки і шепіт. Мілен уявила собі, як охорона стоїть у коридорі, як вони тупцяють нерішуче, не можуть визначити, хто ж перший посміє потривожити Павкатара.
Жрець устав з ліжка, руки йому почали дрижати - зайди виявилися особливими: енергетичний удар поглинули з легкістю. Так ось хто намагався проникнути до його укріплення за допомогою магії, та стикнувшись із захистом, ці дивні створіння вирішили прийти підземеллям. Як тільки дізналися, де таємний вхід? Хто зрадив? Великий жрець надягнув на шовкову піжаму чорний халат і вийшов на світло - середину кімнати. Він був зростом два з половиною метри. Не належав до якоїсь певної раси. Чи то метис, чи то мутант з пробірки.
Павкатар презирливо запитав:
- Калтокійці?
- Так, - підтвердив Гел.
- Ви мене вб'єте? – поцікавився жрець.
- Так, - відповів Гел, - але спочатку ти розкажеш, що зробив з сім’єю правителя Сапі.
- Навіщо, якщо я все одно помру? – засміявся Павкатар.
- Бо я так хочу, - усміхнувся Гел.
У двері постукали.
- А якщо я викличу своїх солдатів? – жрець поглянув на двері, надіючись на порятунок.
- Буде важче, та ми впораємося й без зізнання, - Гел підійшов до вікна, розсунув штори. Вікна були дзеркальними, куленепробивними. Світло залило спальню. Портрети мертвих правителів Сапі заграли живими, яскравими кольорами.
- А якщо я безсмертний? – запитав диктатор, все ще не вірячи що за ним прийшли саме калтокійські найманці.
Охорона вже грюкала у двері кулаками. Гел наказав Павкатару:
- Відішли своїх людей.
Жрець підійшов до дверей, не бажав підкорятися проклятим найманцям Ради. Хотів закричати: «Рятуйте вбивають!». Та не встиг. Мілен, за мить перетворившись на величезного темно-сірого звіра, збила Павкатара з ніг, притиснувши лапою до підлоги, кігті вп’ялися йому у шию.
- Почвари, - хрипів він, - кляті калтокійці.
- Накажи своїм людям піти, - гарчала дівчина-перевертень, прибрала лапу відступила на крок назад не відводячи з Павкатара жовтих очей.
Він сів, розглядаючи справжнього аджара, оцінив розмір і міць звіра довжиною у чотири з половиною метри й висотою майже у два. Крикнув у бік дверей:
- Пішли всі! - і вже тихіше до своїх катів сказав своє останнє слово: - Я засудив сім'ю правителя Сапі - Нагі Ол. Нікого з цього роду не залишилося, крім третьої дитини, старшої. Дурного дівчиська, яке встигло втекти під захист Ради. Це вона вас сюди запросила?
- І першої дитини, - повідомив йому Гел, - твоїм катам не вдалося вбити десятилітнього хлопчика у підземеллі фортеці.
- Шкода, - знизав плечима Павкатар.
Мілен перерізала кігтями горлянку верховному жерцю.
Побачивши, як убивають господаря, закричала маленька служниця. У ту мить вибухнули двері, до кімнати вдерлися солдати.
Гел глянув на вікно, воно розсипалося дрібними сяючими уламками. Калтокійці стрибнули з того вікна на землю. Потрібно повернутися до ліфтової шахти, звідти до підземелля. Маленький принц мав стати перед своїм народом після демонстрації останнього слова жерця Пакатара.
Через три години по страті верховного жерця на кораблі Братерства, яке підтримувало його диктатуру, прийшов наказ відступити на базу. Через п'ять годин після страти Павкатара на усіх екранах, що за окупації використовували для релігійної пропаганди, було продемонстровано зізнання Павкатара. Перед народом Сапі постав спадкоємець правлячого роду Нагі, зі сльозами на очах розповів, що сталося з його рідними, закликав скласти зброю і запевнив: тепер на Сапі буде мир. Через вісім годин після страти Павкатара у супроводі кораблів регулярної армії Ради прибула старша сестра маленького принца, вона мала прийняти атрибути влади.
Кораблі Ради перебазувалися на Сапі. Армія Ради побудувала тимчасову базу-космодром на околиці міста Абу-тар. Лікарі планети Ргодкасон розгорнули похідний шпиталь для мирного населення Сапі. Налагоджували постачання продуктів та речей першої необхідності. Місто починало відбудову. |
|
|
|
Время приёма: 09:52 21.07.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев