 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
1
Матвій побачив, що пропустив брудну пляму, і знову почав терти шваброю підлогу. Щоденне прибирання вже давно сприймалося їм як відпочинок. Активний відпочинок. Бабуся багато років тому розповідала казки про спортивні заняття і ранкову зарядку, що були потрібні для здоров’я. І постійно вигадувала дивні історії, які Матвій слухав із захопленням, але зважав на бабусин вік. Він так і не зрозумів, що таке здоровий спосіб життя і з якого дива варто його сповідувати.
Можливо, якби свого часу бабуся не захоплювалася цим, як там вона казала... «во-лей-бо-лом», Матвій би зараз не мив підлогу в елітному санаторії, а лежав в одній з комфортних палат і насолоджувався життям. Це не він, а його б вивозили до парку подихати свіжим повітрям та порибалити до озера. Це не він, а йому б читали книжки і переказували зміст нових кінофільмів. А якби пощастило, то він би став відомим художником або композитором. Але де там – жодних генетичних аномалій або вроджених вад, тому й примарні шанси на нормальне життя. Простіше було вважати бабусини розповіді байками.
Матвій потягнув виливати відро з брудною водою до туалету. Ідеальне дзеркало на повний зріст показало йому стрункого високого хлопця – ідеальна статура, руки – ноги на місці, ясний зір і слух. Трясця! І не заподієш собі нічого. Матвій згадав, як його однокласник кинувся під автівку. Мріяв хоч ноги поламати. Але більше хлопця ніхто відтоді не бачив. Певно, повідомили, куди треба, що сам стрибнув. Ходили чутки про те, що його направили на примусову евтаназію, хоч у «Скрижалях гуманізму» це було заборонено. Як і незаконні способи опинитися серед Особливих.
Особливим можна або народитися, або заслужити таку честь важкою працею. Ось і влаштовувалися його однокласники працювати в шахти та копальні, на хімічні виробництва і металургійні заводи. Не всім щастило швидко втратити зір чи слух, – організм тримався до останнього. І омріяний відпочинок так і лишався недосяжним... Матвій надивився на таких невдах, які в гонитві за кращим життям померли у молодому віці, так і не отримавши статусу «особливих потреб». Він не такий. Краще не ризикувати. Якщо вже не судилося народитися Особливим, то й нема чого цього прагнути. Він майже змирився зі своєю долею і навчився бачити у житті найкраще. Хоч іноді і замислювався, чому в Особливих батьків народився він, нездара. Його мати, всесвітньовідома піаністка палко кохала свого чоловіка, який все життя писав музику. Для неї, тільки для неї. Обидва від народження були сліпі, і світ звуків був для них Всесвітом, який вони дарували людям. Переважно людям «з особливими потребами». Хто ж знав, що їх син народиться цілком здоровим, без шансів на унікальність.
Матвій ніколи не бачив своїх батьків – вони одразу віддали сина до дитячого будинку, а згодом він потрапив до спеціалізованої школи. Навіщала його бабуся, нечасто, раз на місяць. І розповідала казки...
– Матвію! – крикнула чергова медсестра. – Солярна година почалася. Мерщій!
Час повертатися до роботи. Візки із Особливими дітьми потяглися до виходу на терасу. Цього тижня Матвій опікувався примхливою тінейджеркою Софі, якій обіцяли велике майбутнє. У рідкісні хвилини внутрішнього спокою дівчина малювала. Хтось казав, що вона створювала нове мистецтво. Але Матвій не бачив у різнокольоровому різнобарв’ї нічого дивного. І підозрював, що бешкетне дівчисько використовує не лише фарби, а й їжу, бо впізнавав на картинах кавові смуги, сокові плями та відбитки пальців художниці. Спостерігаючи за тим, як Софі безсистемно мацає пензликом по паперу, Матвій шукав у лініях і плямах якісь закономірності. Марно... Ось тому він і миє підлогу та піклується про постояльців санаторію, а не працює мистецьким критиком.
– Мені холодно! – капризний голос Софі вивів його із задуму. – Ковдру!
Дівчина завжди давала короткі команди і нічого не пояснювала. Але Матвій уже звик до такого спілкування. І навіть навчився розрізняти, коли в Софі гарний настрій і коли їй сумно. Сьогодні настрій відповідав погоді – з ранку хмари обклали небо до обрію. Яка іронія! У солярну годину жодного промінчика. У таку погоду Особливі діти нервували і відмовлялися гуляти, але режим змінювати було заборонено. Прогулянка відбувалася за розкладом – у парку або на терасі.
– Зараз, – хлопець потягнув ковдру вище, а потім і закутав ноги Софі.
– Добре, дякую.
Останнє слово Софі додала дуже тихо, Матвій ледве розчув. Раніше вона ніколи не дякувала. Він гадав, що і не знає, як це. Та й не дивно: ці діти були елітою, їм дозволялося все. Тож навіщо витрачати час на якусь обслугу? Може, Софі захворіла? Тоді проблемам краю не буде. Скажуть, що це він, Матвій, не догледів за Софі. І дивиться вона сьогодні осмислено. Як він одразу не звернув на це увагу?
– Софі, вам погано? Я можу допомогти?
Погляд дівчини спочатку зосередився на Матвієвому обличчі, але потім розфокусувався. «Та ні, наче все гаразд», – хлопець видихнув.
Скляний дах тераси пропускав достатньо світла, і в сонячні дні прогулянки нагадували ритуали сонцепоклонників. Про це Матвій знав зі шкільних уроків історії, яку викладав балакучий Іван Петрович. Учитель долучився до Особливих уже в поважному віці, опинившись у потрібному місці в потрібний час. Він постраждав від вибуху в метро. Пощастило. Терористів так і не знайшли, хоч і перевіряли усіх, хто вижив, дуже ретельно. Коли Іван Петрович вийшов з урядового табору, йому дозволили змінити професію, звинувачення зняли. Проте Матвій чув, як хтось згадував, що історик працював на заводі з хімічними реактивами і мав справу з вибухівкою.
Іван Петрович завжди заїжджав до класу на допотопному інвалідному візку, самотужки рухаючи колеса.
– Хто сьогодні вийде звідси зі щитом? А кого винесуть на щиті? – його потужний голос лунав на всю аудиторію.
Іван Петрович розповідав, як у древній Спарті хворих і слабких дітей скидали зі скелі у прірву. «Народу воїнів не потрібні були вчені й митці», – повторював історик.
Однак війни в усьому світі давно припинилися. Тепер ціниться не фізична сила, а почуття прекрасного і розум, тому Іван Петрович говорив про цінність людського життя і про те, що ніхто не має права його відбирати. Правда, говорив непереконливо. За кілька років розділ про Спарту прибрали з підручника, а потім і Івана Петровича зі школи.
– До кімнати! – Софі вивела Матвія із задуми. – Хочу в кімнату! – дівчина почала нервово стукати по підлокітнику візка. Її настрій передався іншим, хтось заплакав.
– Софі, все чудово, заспокойся! – Матвій взяв дівчину за руку. – Ще лишилось десять хвилин, ми не можемо раніше повертатися. Він присів біля візка і почав заспокоювати дівчину.
Переривати солярну годину не можна за будь-яких умов. У цей час кімнати прибирають, дезінфікують і кварцують. Після цих прибирань Матвій помічав, що деякі речі пропадали або змінювали своє місце. А, може, йому так здавалося.
– Не хочу тут! – дівчина продовжувала скиглити. А коли Матвій нахилився до неї нижче, схопила за руку. – Тримай, прочитаєш удома. А зараз продовжуй зі мною розмовляти. – Матвій застиг на місці, механічно погладжуючи руку Софі. Її погляд блукав по скляній стелі. А в долоні хлопець відчував згорнутий папірець.
– У вас уже все гаразд? – над Матвієм стояла старша сестра. – Допомога потрібна?
– Ні, все добре. Дякую
На терасі пролунав гучний сигнал завершення солярної години, і Матвій здригнувся від несподіванки.
2
Викинути записку Матвій побоявся, хоч і не знав, чого чекати. Софі його більше дратувала, ніж подобалася. Але інші мешканці санаторію були ще гіршими: іноді хлопцеві здавалося, що вони навмисно бруднять речі, перекидають склянки з компотом і тарілки з супом, влаштовують істерики. Що робити? Творчі натури...
І, закрутившись у справах, взагалі забув про той клаптик паперу. Уже діставшись оселі й повечерявши, Матвій, відкладаючи речі до прання, намацав у кишені папірець. До комендантської години ще є час, тож ніхто не зверне увагу на те, що в одному з вікон однакових будівель горить світло. Як працівник муніципального закладу і вихованець дитячого будинку Матвій мав право на користування спільним житловим фондом. Вікна його кімнати виходили на охайну вулицю, засаджену туями і ялівцями, тому вона так і називалася – Хвойна. Чи їх потім насадили, коли вулицю назвали? Матвій цим ніколи не цікавився. Але знав, що на Липовій – у червні цвітуть липи, а на Апельсиновій – стоять у величезних горщиках апельсинові деревця. І біля кожного паркану одноповерхових будиночків ростуть різнобарвні квіти – маргаритки, флокси та айстри. На його вулиці всі зеленувато-жовті. Правильно, гармонія має бути в усьому.
Почуття прекрасного – це єдине, чого варто прагнути. Цього навчали ще в школі. Історія цивілізації знала інші часи, але пошуки життєвого орієнтиру спинилися з настанням Ери Особливих людей. Людей, для яких головним є багатий внутрішній світ. І цей світ вони несуть іншим – через мистецтво. Правда, не всі види мистецтва зараз у пошані – все, що вимагає від митців фізичного напруження, майже заборонено. Зникли скульптура й архітектура, така ж доля спіткала балет і всі танці. Ще трималася література... Проте обмеження поширилися вже на жанри й теми зображення: нічого зайвого, виключно внутрішня душевна краса. А, як відомо кожній дитині, Закон світової гармонії свідчить: внутрішня краса можлива лише всупереч зовнішній потворності. І чим відразливіше ти виглядаєш зовні, тим багатшим є твій внутрішній світ.
«Якщо хворий фізично, то здоровий морально. Якщо природа спотворює тіло, то зміцнює душу. Якщо доля дає каліцтво, то обирає тебе для високих справ» – Матвій прочитав уривок з «Кодексу догм гармонійного життя». Він знав ці правила напам’ять, але кожна звичайна людина повинна була повторювати це, як молитву перед сном. Камери, розташовані над вікнами, працювали цілодобово. Звісно, лише зовні будинків. Індивідуальний простір гарантувався Догмою особистої свободи. Матвій закрив Кодекс і пішов вмиватися й чистити зуби, тримаючи в руці записку від Софі. І, сподіваючись, що у вбиральні камер немає.
«Неділя. Центральний парк. Вербова алея. 16.00».
Матвій покрутив папірець. З іншого боку – нічого. І це все? І чого було нервувати? Схоже на призначення побачення. Дітей із санаторію батьки іноді забирали на вихідні. Коли зміна припадала на суботу чи неділю, Матвій бачив, що деякі кімнати порожні. А наступного тижня їхні мешканці поверталися. Можливо, і Софі буде на вихідних вдома та гулятиме зі своїми батьками чи опікунами в парку. Звісно, поговорити в санаторії під контролем армії охоронців, медсестер і лікарів неможливо. І про що взагалі можна говорити? Її зрозуміти не просто, бо періоди прояснень трапляються рідко. Тут Матвій згадав вираз очей Софі, коли вона передавала цю записку і замислився. Надто чітким і ясним був її погляд, цілком зрозумілими слова. Особливі діти так не поводяться! Хлопець пошматував записку і злив рештки в унітаз – так спокійніше.
Вже у ліжку Матвій ще довго розмірковував. Софі завжди була дивною, але він списував це на епатаж, природний для творчих натур. Хто їх розбере? Вони ж Особливі...
Дні тягнулися вервечкою одноманітних дій, але наступні вихідні манили Матвія передчуттям невідомого і небезпечного. Ніхто б його не назвав боягузом, але кидатися у прірву, не замислюючи над наслідками, хлопець ніколи б не став.
3
Вербова алея виходила до старого озера в малолюдній частині парку, тому вибір місця для зустрічі був дуже вдалим. Проте і тут подекуди траплялися Особливі – дехто з них полюбляв гуляти подалі від дбайливих наглядачів. Хтось прилаштувався з мольбертом під старою вербою, хтось наспівував тиху мелодію, а біля озера худорляве дівча штовхало перед собою інвалідний візок. Напевно, домашня доглядальниця, хоч вона і дуже молода для такої роботи. Дівчина здалася Матвію знайомою, вона також звернула на нього увагу і спрямувала рух візка в бік хлопця.
– Дякую, що прийшов.
Матвій насилу впізнав Софі. Ця впевнена в собі і жвава тінейджерка аж ніяк не була схожа на мляву художницю із санаторію.
Ще більшим було здивування, коли її підопічний в інвалідному візку трохи підняв капелюха, вітаючись:
– Юначе, добридень! – перед Матвієм був його шкільний вчитель історії Іван Петрович. – Давайте спустимося ближче до озера, там і поговоримо.
– Але як? Як це можливо? Софі, ти ж…
– Розбещене хворе дівча?
– Так. Ти ж не могла нічого зробити без сторонньої допомоги…
– Як бачиш, тепер можу. І завжди могла.
– Але це нереально! Обдурити Вартових Догм неможливо! Кожний Особливий проходить багаторівневу перевірку, зокрема на генетичному рівні.
– Неможливо? – і Софі, посміхнувшись, в мить опустила руки вздовж тіла, її погляд втратив осмисленість, а рухи набули хаотичності. Матвій ще ніколи не бачив таких швидких змін. – Та невже?
Софі демонструвала перетворення, але в цій картинці щось не складалося. Матвій чув дивні розмови під час спільного відпочинку прибиральників і санітарів на роботі, але вважав це все брехнею. То, можливо, це правда?
– Ти… трансформ? Але це вигадка! Мені говорили, що є люди, здатні одночасно бути Особливими і Звичайними, але я не вірив в це.
– Тепер, певно, Іван Петрович встане на ноги, відкине інвалідний візок і ми втрьох погуляємо навколо озера?
– Ні, Матвію, – відповів колишній учитель, – моя травма справжня, хоч Вартові в це спочатку і не вірили. А коли переконалися, вирішити довести, що це самоушкодження. Ти знаєш, як у нас карають за такі дії. Проте я відбувся лише звільненням зі школи: батькам багатьох учнів не подобалося, що їх навчає Особливий з підмоченою репутацією. Але моєї провини так і не довели…
– Не довели чи її не було? – наважився спитати Матвій, відчуваючи, що стає на крихкий лід небезпечного шляху. Чи справді він хоче це знати?
– Я ж казала, що він наша людина, – прокоментувала його питання Софі і поплескала Матвія по плечу. Хлопець скривився, але промовчав, хоч і не любив, коли хтось його торкався. Робота з Особливими давалася взнаки, він навіть перейняв від них деякі звички й реакції.
Але на своє запитання відповіді так і не отримав.
– Софі – наша гордість, результат багаторічних генних експериментів. Трансформ – це людина нового покоління, яка поєднує в собі клітини Звичайної й Особливої людини. Це не лише гордість, це наша зброя!
– Зброя? І проти кого ви збираєтеся воювати?
– Звісно, проти Особливих! Вони не повинні вирішувати, як усім жити! – емоційно вигукнула Софі.
– Тихіше, навіть тут вистачає зайвих очей і вух.
Матвій озирнувся навколо. Вони відійшли досить далеко від інших відвідувачів парку, навряд чи хтось почує крамольні розмови. Однак хлопець звик бути обережним.
– Звичайні люди повинні мати однакові права з Особливими! Ти нічим не гірший за них. Хіба хтось винен, що народжується здоровим? Чому зовнішній вигляд або відсутність проблем зі здоров’ям стає перешкодою для нормального життя? Чому Звичайні здатні лише до фізичної праці? Хіба вони не можуть малювати, співати, мріяти? Ось ти, Матвію, хотів би займатися іншою роботою? Чи ти плануєш усе життя пересувати візки з Особливими і потакати їхнім примхам?
– Ні... Я давно мрію стати лікарем у санаторії. Мені не дуже подобається працювати прибиральником.
– Лікарем?
– Так, я хочу лікувати Особливих.
– А ти б хотів малювати чи писати вірші?
– Як? Я ж того не вмію. В мене немає таких здібностей.
Софі подивилася недовірливо:
– А ти колись пробував?
– Ні. Чого я мав це пробувати? Це заняття для Особливих чи… для трансформів, – кивнув Матвій у бік Софі. – Музичного слуху в мене немає, це зазначено в особовій справі. Малювати чи писати мене не тягне. Чого я маю займатися не своєю справою?
– Можливо, ти просто не знаєш, яка справа є твоєю, – переконливо заявив Іван Петрович.
– Усе можливо, але я і не хочу пробувати, бо для Звичайної людини в цих здібностях немає сенсу в Гармонійному суспільстві. Я повинен бути корисним, допомагаючи Особливим, бо вони не впораються самотужки. Це все закарбовано в Догмах: «Виконуй те, для чого ти народжений. Будь поруч з тими, хто потребує твоє допомоги».
– А тебе не хвилює несправедливість Догм?
Питання колишнього історика було настільки дивним, що Матвію здалося, наче весь парк замовк, прислухаючись до його відповіді.
– Несправедливість? Хіба? Догми визначають порядок нашого життя. А їхнє невиконання призводить до неприємних наслідків, суспільство без правил приречено на вимирання.
– Не потрібно нагадувати мені банальні речі. Я добре знаю історію, я її викладав багато років. Раніше основне населення нашої держави складали саме Звичайні люди. І саме вони все вирішували.
– Це відкрита інформація, Іване Петровичу! Але ж Ви також знаєте, яким було наше суспільство в минулому. Без гармонії, без справжнього мистецтва, без шанування «особливих потреб». Ніякої толерантності і взаємоповаги, лише анархія і насильство. Яка доля спіткала б Софі і таких, як вона, у минулому? – Іван Петрович мовчав. – Безпорадність, байдужість, забуття, хвороби і смерть. Кожний опинявся наодинці з власними проблемами, і це стосувалося і Звичайних, і Особливих людей.
– Я радий, що ти добре вчив історію.
– Зокрема, і завдяки Вам. Я добре пам’ятаю розповіді про Спарту. Але знаю, що ми покоління митців, а не воїнів. Війни давно в минулому, а для самореалізації вистачає самовдосконалення в професійній діяльності.
– Софі, ти впевнена, що він наша людина, як нещодавно стверджувала? Чи не надто глибоко Догми проникли в його свідомість?
– Ні, він нам підходить. Я останнім часом добре вивчила усіх працівників санаторію. Матвій має критичне мислення і здоровий глузд. У нього ще виникають запитання, і ця палка промова на захист Гармонійного суспільства – спроба переконати себе самого. Чи не так?
Матвій мовчав. Він сказав те, що мав би говорити в разі перевірки Вартовими Догм. Його не полишала думка, що все це відбувається не насправді, що ця записка – провокація, і від його реакції залежить майбутнє підвищення на роботі. Хлопцеві не подобалося, що для нього все визначено і що він нічого не може вдіяти. Але прагнення змін було ще більшим злочином, ніж недотримання Догм. Нарешті він відповів:
– Що може залежати від такого, як я? Чого вартують мої думки? Ми живемо в такому світі, який створено для нас і до нас. І цей світ є Гармонійним. У певному розумінні.
– А якщо я тобі скажу, що цей світ можна змінити?
– Змінити?
– Звичайні люди не повинні догоджати Особливим. Це наш світ, ми приходимо в нього не заради того, щоб прибирати лайно за хворими і каліками!
Матвій подивився на Софі. Кілька днів тому він займався саме тим, проти чого виступав зараз Іван Петрович. Але з боку Софі жодного незадоволення таким станом речей він тоді не чув.
– Я зрозумів. Але що ви хочете від мене?
– Я прошу тобі допомогти Софі. У неї є важливе завдання, і самій не впоратися.
– Розповідайте!
Дівчина зі старим непомітно перезирнулися. І Софі почала вводити Матвія в курс справи.
Уже вдома Матвій намагався збагнути, чому погодився на пропозицію Софі та Івана Петровича. Він давно звик до того, що колись, у дитинстві, здавалося несправедливим. І Догми гармонії його цілком влаштовували. Чи ні? Він розумів, що зворотної дороги немає. Але його завдання здавалося таким мізерним і неважливим, що навряд чи його виконання зможе щось змінити в майбутньому.
4
– Матвію, ти сьогодні дивний. Не виспався?
Симпатична медсестра Тіна торкнулася плеча. Тактильні контакти вказували на бажання неофіційних стосунків, і дівчина неодноразово в такий спосіб це демонструвала. Раніше Матвій навіть подумував про це, але зараз проблеми інтимного життя відступили на другий план. Зранку Софі повідомила, що акція призначена на сьогодні. Вже кілька місяців Матвій чекав на цей день, але уявляв це по-іншому. Він не знав, як саме, але не так буденно.
– Дякую, Тіно. Усе добре. Певно, трохи втомився.
– Може, краще звернутися до Центру релаксації? Тобі там допоможуть. Ти ж знаєш, що ми повинні бути спокійними і позитивними, бо Особливі діти відчувають наш емоційний стан.
– Я вдячний, що ти приділила мені увагу. Однак усе гаразд.
– Точно? Я готова допомогти. Можемо пройти курс релаксації разом.
– Я подумаю про це, – Матвій вичавив із себе усмішку. – Обіцяю.
Відповідь він почути не встиг, за вікном загриміло і заблимало яскравими спалахами, наче небо розкололося над санаторієм. Певно, це і є вибухи, про які попереджала Софі. Звідусіль почулися крики і плач – голоси персоналу і пацієнтів санаторію перемішалися і злилися в один. Тепер головне – не зволікати і не схибити. Тіна зблідла, але здатності раціонально мислити не втратила. Не дарма відбір працівників до санаторію передбачав тести на стресостійкість.
– Потрібно оголосити загальну тривогу! – медсестра зробила крок у бік пульту чергових.
Якщо вона зараз натисне на «тривожну кнопку», то всі двері в санаторії автоматично заблокуються, а коди доступу буде анульовано. Завдання Матвія полягало саме в тому, щоб цього не допустити. Як уві сні, хлопець стрибнув у бік Тіни.
– Що ти...
Договорити вона не встигла, Матвій схопив Тіну за шию і щосили вдарив двічі головою об стіну. Почуття небезпеки і страху вивільнило інстинкти, що міцно трималися вихованням і Кодексом догм. Дівчина непритомною сповзла на підлогу, але Матвія це вже не хвилювало.
– Що так довго? – Софі давно чекала на хлопця. – Твій доступ діє?
– Так, я заблокував відділ для персоналу, ніхто не зможе подати сигнал тривоги ще... – Матвій подивився на годинник, – сім хвилин.
– Часу вистачить. Швидше!
Софі знала, куди йти, але без Матвія вона не могла б зробити і кроку. Доступ до інших приміщень санаторію забезпечувався для працівників за відбитками пальців і сітчаткою ока. Звісно, для безпеки пацієнтів, які могли собі зашкодити, вийшовши з кімнат.
– Шість хвилини! Хутчіш!
– На зчитування інформації потрібен час! – Матвій приклав долонь до чергових дверей.
На цьому рівні санаторію засоби безпеки були найвищими. Хтось із важливих осіб, певно, перебував на нижньому ярусі в кімнатах для Особливих дітей. Чи чиясь дитина... Раніше Матвія це не цікавило, але тепер він намагався зрозуміти, що потрібно Софі.
– Відчинено! Прохід вільний.
У довгому коридорі було лише двоє дверей – для персоналу і для пацієнта. Одного пацієнта, але важливого.
– Сховайся! – Софі штовхнула Матвія в нішу в коридорі.
І дуже вчасно, бо з кімнати персоналу вибігли двоє санітарів. Чи, радше, охоронців, бо в санітарів Матвій зброї ніколи не бачив. Софі вмить перетворилася на безпомічну дівчину з туманним поглядом, вдаючи дезорієнтацію у просторі.
– Де я? Що це? – пробулькотіла вона. – Страшно! Ба-бах!
Дівчина показала щось руками і зобразила, як вона ховається від «ба-баху». Охоронці, які чули вибухи і не знали, що відбувається в санаторії, опустили зброю. І це стало їхнею фатальною помилкою. Софі миттєво трансформувалася в бойову позицію. Матвій навіть не встиг помітити, як пістолети опинилися в її руках. Пролунали постріли. Один охоронець впав на підлогу, з-під його голови повільно почала розтікатися червона калюжа. А другий закричав, тримаючись за прострілену ногу.
– Матвію, допоможи! Притримай його, я сама не впораюся.
Матвій закляк, він був впевнений, що зброя шокова, і не заподіє нікому серйозної шкоди. Проте швидко зібрався і кивнув Софі. Удвох вони підтягли пораненого охоронця до других дверей, щоб відсканувати його пальці й око. Матвієв допуск прибиральника тут, звісно, не діяв. Замок тихо клацнув, впускаючи їх усередину. На диво, зсередини кімната не замикалася, індикатор горів рівним зеленим кольором. Її мешканець не бажає виходити чи не може? Раптом охоронець спробував смикнутися і збив Матвія з ніг, навалившись всім тілом. Його рука вже тягнулася до горла хлопця. Аж раптом почувся хлопок, і тіло охоронця здригнулося і завмерло.
– Це було обовʼязково? Ти ж обіцяла, що ніхто не постраждає.
– Не розслабляйся! Не завжди виходить так, як плануєш. – Обличчя Софі нависло над Матвієм, коли дівчина відтягла вже мертвого охоронця. – Ми вже на місці.
Матвій відтер чужу кров з обличчя, потім підняв пістолет, кинутий Софі, і непомітно сховав його під курткою.
Посеред кімнати в інвалідному візку сидів хлопець, який радісно посміхався прибулим. Невже через нього Матвій ризикував усім? Особлива дитина, яких тут повний санаторій. Правда, охороняли його за вищим розрядом.
– Гуляти? – хлопець подивився великими бездумними очима. – Гуляти?
– Зараз поїдемо гуляти! – запевнила його Софі.
І викотила візок з кімнати. І цей момент загула сирена, хтось увімкнув сигнал тривоги. Минуло сім хвилин, отже, всі коди допуску змінено. Вийти тим шляхом, як вони сюди потрапили, неможливо.
– Як будемо вибиратися звідси?
– Зараз побачиш! – Софі не втратила оптимізму. – Вези його за мною. І накинь ковдру на візок.
– Гадаєш, він замерзне? На вулиці тепло.
– Гадаю, що його не повинні бачити.
Софі спрямувала їхній дивний кортеж не в той бік, звідки вони прийшли. У кінці коридора виявилися маленькі дверцята, які Матвій одразу не помітив.
– Як їх відчинити?
Софі мовчки підсунула візок з хлопцем ближче до зорового індикатора, потім притиснула долонь Особливого до сканера. Двері тихо загули і відчинилися. Так хто ж ця дитина, у кімнаті якої немає замків, а двері назовні відчиняються за її бажанням?
– Ти з нами? Чи залишишся, як хотів? Завдання ти виконав, як і домовлялися.
– З вами. Гадаю, вже відомо, за чиїм допуском було відчинено і заблоковано всі двері. Бажання спілкуватися з Вартовими Догм у мене немає.
– Тоді мерщій. Допоможи з візком.
Тут викрадений Особливий повернувся до них, і Матвій завмер. На нього дивився сивий старий:
– І обережно, щоб нічого не зіпсувати. Мені ще на цьому їздити.
Софі не здивувалася таким змінам, а, здається, їх очікувала:
– Вітаю, Орегоне!
Крізь анфіладу коридорів і кімнат вони нарешті вибралися назовні, опинившись в санаторному парку біля фонтану.
– Швидше до порталу! – дивний старий показав у центр фонтану.
– Бери його! – Софі віддавала чіткі команди.
Матвій підняв старого, дівчина схопила візок, і вони всі разом занурилися у воду. Позаду вже лунали крики, але переслідувачі були ще далеко. По пояс у воді, піднімаючи якомога вище свою ношу, Матвій швидко дістався центру фонтану. У Софі виходило гірше, їй заважав візок, що ніяк не хотів згортатися до зручного розміру. Нарешті дівчина торкнулася мармурового постаменту.
– Усі в зборі? Тримай мене міцно. – Орегон зосередився, намацав щось у фонтані і пірнув.
Матвій – за ним, не відпускаючи старого. Софі також занурилася разом з ними. Вода забурлила, забракло повітря, і Матвій виринув на поверхню, тягнучи за собою Орегона.
І здивовано завмер. Санаторій зник, навколо них замість парку розкинулася гола рівнина.
– Агов! Вилазьте! Ми вже зачекалися.
Іван Петрович і з десяток молодих людей, незнайомих Матвію, оточили їх.
5
– І воно того вартувало, Софі? – Матвій доїв скромний сніданок.
– Ти не розумієш, все тільки починається. Орегон – перший трансформ, його мутації – це результат давніх експериментів. З його крові вже роблять сироватку, яка дозволить нам усім стати…
– Трансформами?
– Так. А ти проти? Ти не хочеш мати подвійні здібності – Особливих і Звичайних людей?
– Мене влаштовує те, що є.
– Але наша проблема в тому, що або Особливі, або Звичайні отримують більше прав і можливостей. Навіть твої Догми Гармонії передбачають таку можливість.
– Та невже?
– У кожній людині тепер буде поєднано особливі й звичайні здібності, здатність до фізичної праці і творчості, до мистецтва!
– Ти називаєш своє мацання пензлями мистецтвом? – Матвій подивився Софі в очі.
– Ну, я ще вчуся.
– Ти сама в це віриш? Хіба штучно введені видозмінені гени зможуть навити співати чи малювати? Або нададуть міцності мʼязам? Навіть після перетворення Орегон лишається калікою.
– Він просто перший серед нас, але методика вже опрацьована…
– Радий, що ти в це віриш. – Матвій помовчав. – Давно хотів спитати… Чого кімната Орегона була незамкнена? Він же міг вийти в будь-який момент. І ми б не ризикували, рятуючи його. І всі були б живі…
– У санаторії створювалося поле, що утримувало його в тілі Особливого, в якому Орегон безпорадний. Ти ж його бачив.
– І де закінчувалося це поле?
– Біля фонтану… До речі, Тіна жива і здорова. Легкий струс мозку. Я вирішила, що ти захочеш знати про це.
– Дякую.
Матвій згадав свої відчуття в момент, коли стиснув пальці на шиї медсестри. А вона йому навіть подобалася.
Життя в підземному бункері не дуже відрізнялося від того, що Матвій знав на затишній Хвойній вулиці. Такі ж однакові кімнати, лише без вікон і квіточок під будинком. Камери в коридорах, розпорядок дня, обовʼязковий для всіх. Єдина відмінність – можна не читати Кодекс Догм, його тут взагалі не знайти. Але Матвій знав Догми напамʼять і за звичкою перед сном повторював основні, щоб швидше заснути. Але сон все одно не йшов.
– Підйом! Збір у головному залі! – повідомлення гучно лунало по внутрішньому комунікатору. – Підйом!
Загони гуртувалися відповідно до розпоряджень, як і було на тренуваннях. Матвій потрапив до одного загону із Софі та Орегоном. Усім видали гвинтівки з капсулами замість набоїв. Усі знали, що робити далі. Портали мали відкритися одночасно в різних районах міста, вже підготовленого до перетворення Особливих і Звичайних людей на трансформів. Орегон і Софі не стримували радості. Як і інші члени загону, серед яких, як дізнався Матвій, було чимало колишніх Вартових. Саме вони найпершими погодилися зробити щеплення «від звичайності», як тут жартували. Мріяли помінятися місцями з тими, кого охороняли все попереднє життя. І ставати міцними і здоровими за власним бажанням.
Орегон вправно керував візком, не затримуючи рух загону. Перехід вивів їх на центральну площу міста до памʼятника Гармонії – дівчині з двома тілами і одним обличчям. Матвій лише зараз побачив, що вона схожа на Софі. Вартових ніде не було видно. Лише натовп переляканих людей, які не розуміли, що відбувається.
– Усім вишикуватися в колону по двоє! – неслося з комунікаторів.
Люди рухалися механічно, наче уві сні.
– Що з ними? – запитав Матвій у Софі.
– Силове поле, воно подавляє волю і знижує здатність раціонально мислити. Он позаду нас генератор, який його продукує.
– Але навіщо це? Ми ж хочемо зробити всіх рівними і щасливими? Хіба ні?
– Не всі готові прийняти нову реальність, – Орегон тихо наблизився ззаду. – Вони потім відчують переваги нових можливостей. Готуйтесь вживляти всім трансформовані гени.
– А право вибору? Ми повинні дати можливість вибирати. Хто хоче – залишиться Звичайним чи Особливим.
– У суспільстві Рівних Можливостей не буде розподілу на Особливих і Звичайних! Вибір уже зроблено. І його зробили ми. І ти, Матвію, теж, коли погодився нам допомогти. Тобі ж не хочеться повернутися до нікчемного життя прибиральника в санаторії? Чи бажаєш знову виносити горщики і прибирати чужі шмарклі?
Матвій мовчав.
Тим часом колона почала рухатися до їхнього загону. Хтось клацнув затвором, посилаючи «ампулу щастя» назустріч новому життю. Матвію все, що відбувалося, здавалося нереальним. Він інакше уявляв собі нове суспільство. Ряди Особливих – хворих і калічних, але ні в чому не повинних людей, покірно вишикувались перед озброєним загоном. Звичайні залишалися поруч з ними, підтримуючи тих, хто не міг самостійно рухатися, – котили інвалідні візки, підставляли плечі, тримали за руки. Пролунали перші тихі постріли, люди почали непритомними падати на землю. Спочатку вони лежали нерухомо, але згодом тіла почала видозмінюватися, стаючи все потворнішими. Чи серед перших претендентів на щасливе життя були виключно Звичайні, чи гени подіяли неочікувано, але перед Матвієм зараз агонізували на землі аж ніяк не всемогутні істоти. Бійці опустили зброю, але Орегон не бачив проблеми. Чи він знав, що все так і буде?
– Цільтесь у наступних! Стріляйте!
Хлопець зробив крок назад.
– Куди ти? – Софі озирнулася.
– Це все неправильно! Хіба ти бачиш, що відбувається?
– Це просто процес мутації, я знаю, як важко його пережити. Не всім вдається.
– І який відсоток виживе після наших «щеплень щастя»?
– У найкращому разі чверть від усіх задіяних в експерименті. Це ціна нашої свободи, Матвію.
– І ти знала про це?
– Звісно. Я знала і тоді, коли сама погоджувалася на генну мутацію. Але мені пощастило. Я набула особливих здібностей.
– Тобі не пощастило, Софі. Ти втратила щось набагато важливіше, ніж ногу чи руку…
Матвій наблизився до генератора і дістав з-під куртки пістолет загиблого охоронця санаторію, який сховав під час «визволення» Орегона.
– Стій! – Софі зрозуміла, що він збирається зробити. Але було запізно.
Хлопець зробив кілька пострілів у генератор. Всередині щось зашипіло і пішов дим. Генератор замовк. Те, що силове поле зникло, стало зрозуміло, коли люди навколо почали зі здивуванням озиратися, не розуміючи, що відбувається.
– Стріляйте! – Орегон продовжував командувати. Хтось все ще тиснув на гачок. Люди заметушилися. Хто був сильнішим і здоровішим, хапали хворих Особливих, тягнули їх до укриттів. Дехто закривав дітей собою, але ніхто не намагався виступити проти озброєних членів загону, хоч тих було значно менше.
Орегон підʼїхав на візку до Матвія:
– Що ти наробив, довбню?! Ти вимкнув силове поле по всьому місту, це ж основний генератор! Зараз тут будуть Вартові!
– Ви вбиваєте невинних людей!
– Майбутнє належить сильним. Ті, хто здатен сприйняти гени трансформації, створять нове суспільство. Вони всі – мої діти в певному розумінні.
– Можливо, декому не варто розмножуватися!
Матвій наставив пістолет на Орегона. Але замість старого божевільного дідугана перед ним опинився маленький хлопчик, який почав скиглити:
– Невже ти поцілиш у беззбройну і беззахисну дитину?
Матвій натиснув на гачок, пролунав постріл. Перший трансформ уронив голову.
– Ні-і-і! – Софі підбігла до Орегона, але все було скінчено.
Вона мовчки закинула гвинтівку на плече і випустила в Матвія всю обойму ампул із трансформованими генами.
***
Візок рівномірно рухався коридором санаторію, як блискучою ковзанкою. Матвій наче впізнавав усе навколо, він уже тут колись бував. Але дуже давно. Зараз його вивезуть на терасу зі скляним дахом. Точно, це ж солярна година. Хлопець замислено подивився вгору. Його модифіковані очі розрізняли весь спектр світла в сонячному промені. Мозок працював у швидкому режимі, але тіло ніяк не хотіло йому підкорятися.
– Холодно! – промугикав він.
Симпатична медсестра нахилилася над Матвієм. Де він міг її бачити?
– У вас усе добре? Допомогти? |
|
|
|
Время приёма: 18:02 20.07.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев