16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


17:39 03.11.2019
Вітаємо переможців 51-ого конкурсу!

1 Лара ao015 Стекляшки
2 Христя Хмиз ao006 Арбітраж
3 Сокира ao001 Не таке, як здається


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 51 (осень 19) Фінал

Автор: Панасюк Сергій Количество символов: 39921
Конкурс № 50 (лето 19) Фінал
рассказ открыт для комментариев

am002 Краплі дощу


    

    Дощ поволі змивав пил із нового хреста, збитого з двох струганих дощок. Глина зі свіжої могили розмокла і бралась до босих ніг густим шаром. Петро не зважав ні на дощ, ні на багнюку. Доросле життя прийшло несподівано і без попереджень. Рік тому не стало батька. Повстання проти магната Ковалевського було стихійне, не підготовлене, і його швидко придушили. Тоді Петро з матір’ю уночі ходили до стін замку. Порубане тіло знайшли неподалік палацу серед сотні інших постріляних, пошматованих односельців.
     А сьогодні біля батькової могили поставили ще одного дерев'яного хреста – мати пішла услід за чоловіком. Тихо померла, уві сні Господь забрав. Кажуть, таку смерть треба заслужити. Петро плакав разом із небом. Тепер він сам-один. Ні братів, ні сестер, лише старий батьківський кінь Сірий, що повернувся тоді додому без свого вершника. До бою вже не подужає, старий, хіба до плуга. Та не хотів Петро ставати до господарки. Ну яка рілля у шістнадцять років?
     На Січ! Геть із цього проклятого всіма святими села! До козаків! А там на чайки – і в похід на турка. Воля, вітер, брязкіт шабель і грім гармат! А що тут? Два хрести, шмат поля і ненависний пан? Ні. Нічого не тримає. Прощавайте, батьку! Пробачте, мамо! Ви мене там дочекайтесь на небі. Як не пощастить, то скоро побачимось.
    ***
     Битим шляхом швидше, та полями-лісами безпечніше. Кінь геть старий, хоч би дотягнув до Хортиці. Важка батьківська шаблюка теліпалась збоку, два старенькі пістолі за поясом, шапка набакир, ще б жупана справить – і справжній козак! І зростом вдався, і вродою – вуса он уже скоро закручувати можна. Ех, шаровари б ще нові, бо ці латані-перелатані, чоботи, і женитись можна. Хоча, ну їх до дідька, тих дівок! Важко з ними: то бісики з очей, то крига, то до танцю тягнуть, то дурнем називають – самі не знають, чого хочуть. Та й не беруть на Січ із жінками. Нічого, встигнеться. От після походів, світу надивившись, щоб було що дітям-онукам на ніч розповідати, побачимо. Нікуди ті дівки не подінуться.
    - Вони, може, і не подінуться, а от ти можеш. Із козацьких походів не всі повертаються, - озвався кінь у голові хлопця. Чи то не він, а хтось інший, бо хіба ж коні балакають?
    - Чого б це? Батько, царство йому небесне, навчив шаблюкою рубати, - вголос відповів Петро. Краще вже з конякою розмовляти, все не так сумно в дорозі.
    - Ага, герой – рубати за городом будяки, - ох і впертий. Як баран. Хоча на вигляд звичайнісінька шкапа.
    - А пістолі нащо? Та я з тридцяти кроків межи очі поцілю!
    - Угу. Це якщо без вітру і в слона, - от капосна тварина, звідки тільки про слонів знає?
    - Так, вези вже мовчки, - Петро зсунув брови і зробив страшну пику, щоб усі боялись, щоб не насміхались, як ця дурнувата коняка.
    - Везу-везу, - хлопцю здалось, що Сірий усе ж тихенько підсміюється. – Село попереду. Минаємо? Через ліс доведеться. Там заночуємо.
    - Геть здурів - до лісу вночі потикатись? Хіба не знаєш, скільки там нечисті усілякої? – хлопцю аж мороз по шкірі пішов.
    - Та кого там боятись? У тебе ж пістолі. А у вовків уночі очі світяться – дуже зручно межи очі цілитись.
    - Я не вовків боюсь, - Петро легенько смикнув вуздечку, скеровуючи праворуч до села. – Мавку куля не зупинить.
    ***
     Що ззовні, що зсередини шинок виглядав, як і всі інші. Навіть пейси господаря завдовжки були такими ж, як у шинкаря, який залишився у рідному селі Петра. Столи і лавки так само смерділи розлитою горілкою і баранячим жиром, а в повітрі висів ядучий дим від дешевого тютюну. Петро сів у найдальшому кутку неподалік якогось сивого стариганя, що дрімав над недоїденим шматком молодої телятини. Майже порожня пляшка горілки біля тарелі, глиняна люлька, що ледь диміла, і довгий пістоль на столі. А цей старий – не звичайний п’яничка. Жупан старий і потертий, але з дуже гарної тканини. Волосся довге і сиве, як молоко. Та Петро готовий був заприсягтись, що років двадцять тому на цій голові був довгий козацький оселедець, чорний, як дьоготь. А обличчя… Ці зморшки бачили Варну й Очаків, увібрали в себе морську сіль і дим пороху від обозних гармат, їх пекло південне сонце і морозили сніги півночі. От би побалакати з козарлюгою. Але пістоль на столі викладено не просто для хизування – це таке собі попередження: людина не бажає, щоб його турбували різні недолугі хлопаки. Петро зітхнув, відвернувся, перелічив крадькома гроші, сумно подивився на сусідський таріль із залишками м'яса і замовив куліш із чорним хлібом. Від горілки відмовився. Нічого. Аби до Хортиці дістатися, там того добра хоч залийся.
    - Випий за спасіння душі козака Василя, - перед Петром з'явилась повна чарка. Сивий козак дивився просто в очі хлопцю. Ох і погляд! І не лихий, і не добрий, а пронизує аж до спини. Ох і не простий дід! Так, як там батько покійний учив?
    - Врятуй, Господи, душу дитя твого, Василя, - і три швидких ковтки, поки дихання не перехопило. Ой, міцна! Де ж той шинкар клятий, хоч би хлібом занюхати!
    - Справжній козак! – таріль із телятиною і хлібом змінила стола. – На Січ ідеш?
    - Угу! – хоч би сльози не виступили. З чого її женуть таку ядучу?
    - А я вже звідти, - і голос дивний, низький. Таким хіба псалми у якомусь соборі співати. – До монастиря їду. Час виходить, треба гріхи відмолювати.
    - Багато начудили? – ляпнув хлопець і заціпенів. От бовдур! Людина ще образиться, а з шаблюкою старигань не на будяках вправлявся.
     З переляку Петро втупився в таріль і швидко запрацював ложкою, наминаючи принесений гарячий куліш, наче вчорашню холодну гречку. Та сивий козарлюга і не думав ображатись – він уже почав примирення з Богом, тож байдуже спостерігав за хлопцем, думаючи про своє. А може, згадував себе в юності, як так само тікав на Січ за новим життям і свободою. Коли ж це було? Чи тридцять літ минуло, чи вже й сорок – швидко біжить час, швидше за дніпровську воду на порогах.
     Двері прочинились, впустивши до шинку трохи свіжого повітря. Троє реєстрових козаків при зброї увійшли до брудного приміщення. Один залишився біля дверей, склавши руки на пістолях, що стирчали з нового широкого пояса, два інших пішли до шинквасу, уважно роздивляючись навсібіч. У шинку стихло. Козаки з міста не віщували нічого доброго. Утікача шукають або просто розваг. Здійняти бучу і порубати кількох задля сміху – на службі у магнатів і не так честь втратиш. Петро пополотнів. Він упізнав одного. Десятник у Ковалевського, особиста гвардія – отже, по його душу. Шкода, що тільки два пістолі. Третього на дверях не пройти, хіба через вікно дременути? Та надворі ще має один бути, за кіньми дивиться. От халепа! А думав, що далеко встиг від’їхати. І чого стару шкапу не послухав? Краще б уже яка мавка залоскотала. Кажуть, що вони гарні, як зоряне небо у літню ніч. А закінчити життя, висячи на стовпі у замку і повільно вмираючи від спраги і ґедзів, не годиться! Ех, шкода, що не висповідався перед дорогою, доведеться непрощеним помирати. Ще два кроки, півоберта голови, і один із козаків його побачить. Стріляти у груди, з трьох сажнів не схибить. Потім другий постріл, перекинути стола і три кроки до вікна. Як буде його щастя, то той, що біля дверей, не встигне витягти пістоля, занадто розслаблений. Четвертий надворі. Тут уже як пощастить. Ну, з Богом!
    - Стій, дурню! – тихо, але твердо пролунав низький бас поруч. Очі стариганя прибили Петра до лавки, наче гвіздками. Хлопець сидів, не в змозі поворухнутись. Руки під столом міцно стискали старі пістолі, чоло спітніло. Ось реєстровий повертає голову, на мить затримує погляд на сивочолому, провадить далі до Петра, проходить повз і… відвертається. Це як? Невже не впізнав?
     Козаки підійшли до шинквасу і тихо заговорили до господаря. Третій остаточно розслабився і відійшов від дверей, прямуючи до вільного столу. Реєстрові – теж люди, їм теж горілки хочеться. А ще як за рахунок закладу, то й від баранячої ноги не відмовляться. І, дивлячись на скорботну мармизу шинкаря, хоч би він цим і відбувся.
    - Тепер час, - а дідуган щось більше знає, ніж просто молитви, бо тіло знову повернулось до тями і реагувало, як раніше.
     Петро з сивочолим неквапливо встали і, похитуючись, наче випили трохи більше, ніж слід молодому і старому тілу, пішли до виходу.
    - Не думав, що побачу тебе без кайданів, - не зрозуміло було, чи то Сірий радий, чи засмучений.
    - Не дочекаєшся! Хочеш чи ні, але на Січ мене доправиш, - за звичкою уголос відповів Петро. – А будеш комизитись, продам на м'ясо.
    - Та ну! Гарний кінь! Підгодувати, вичистити, і він ще панським скакунам хвоста покаже, - козарлюгу, здається, зовсім не здивувало, що хлопець балакає з власною конякою.
    - От! Слухай, що старші кажуть! – і копитом так «цок». Образився чи що?
    ***
     Вечірній ліс зустрів двох подорожніх тривожним шелестом листя столітніх дубів. Петро міцно тримався за шаблюку і сторожко роздивлявся навсібіч, пригадуючи усі бабині казочки про мавок, лісовика, гука і блуда, що слухав їх малим довгими зимовими вечорами на теплій лежанці. Старий козак поволі їхав попереду, звісивши голову. Заснув? Стежка вужчала, розкішне гілля дерев затуляло останні шматки чистого неба, ще трохи – і темінь поглине ліс, а заразом і Петра, що якогось дідька поплентався за старим дідом. От чого питається? До монастиря рано, Січ в іншому боці, та й сивочолий його з собою не кликав наче.
     Вже зовсім по-темному коні вивезли вершників на невеличку галявину. Молодик із неба ледь підсвічував, ліс потроху оживав для нічного життя, Петра підтіпувало і лише старому козаку, здавалось, було до усього байдуже.
    - Тут заночуємо, - старий спинив коня і на диво легко зістрибнув із сідла.
    - Моя варта перша, - Петро швидко зліз і заходився шукати хмиз для вогнища.
    - Нема потреби, - сивочолий зняв із сідла торбу і почав у ній порпатись.
    - Та я все одно не засну. У вас куль срібних немає часом?
     Гучний сміх розлякав їжаків у кущах, кажани хмаркою здійнялись у небо і зникли за деревами. Ну все! Тепер сюди точно збіжиться вся лісова нечисть. Може, він навмисно? І не козак це зовсім, а лісовик перекинувся на людину? Що ж так не щастить сьогодні? З дощу та під ринву!
    - Срібло тут не допоможе, хлопче. То проти упирів, тут їх немає, вони більше серед людей живуть, - от заспокоїв, трясця його мамі.
    - А що допоможе? У мене трохи солі є. Кажуть, якщо навколо себе посипати, то невидимим станеш.
    - Залиш собі до хліба, - сивочолий витяг із торби якийсь пакуночок і обережно розгорнув. – З лісовими жителями не треба воювати, з ними треба дружити.
    - А якщо вони не схочуть?
    - Тоді краще тікай. Якщо встигнеш…
     В руках у козарлюги опинились три великих медівники. Такі малому Петру батько колись на ярмарку купував, по копійці за штуку.
    - Дух лісу, до тебе з добром прийшов, діткам твоїм дарунки приніс. Дозволь у володіннях твоїх заночувати сьогодні. Уклін низький тобі, господарю, закон твій визнаю.
    - І все? – Петра раптом перестало тіпати. Кудись зникло почуття небезпеки, наче хтось невидимий у хащах перестав цілитись йому в спину отруєною стрілою.
    - Так, - посміхнувся сивочолий і присів. З гущавини вийшов великий чорний вовк і поволі пішов на козака. Той простягнув назустріч руки з медівниками, наче собаку підкликав, хіба «ня-ня-ня» не сказав. Страшна звірюка, недовірливо шкірячись, підійшла, понюхала гостинці й обережно взяла зубами солодкий гостинець. Позаду козака на м'яку траву глухо гепнувся Петро.
    ***
     Маленьке вогнище потроху гамцяло сухий хмиз і червоним світлом відвойовувало галявинку у ночі. З одного боку на землі лежав молодий хлопець, з іншого сиділи два дідугани. Один високий у жупані, другий маленький, у старій латаній свитці, зі світло-зеленою шкірою і одним великим вухом.
    - Що це з ним? – тицьнув у Петра маленький дідок половиною медівника.
    - Молодий ще. Чорних вовків не бачив, – знизав плечима високий.
    - Бачив, - розплющив очі хлопець. – А от щоб вони медівники замість оленів їли, то такого не чув, це правда.
    - Олені – гарні створіння! Ними милуватись треба, а не на м'ясо різати, - лісовик відкусив шматочок солодкого і повільно засовав щелепами. – А ще вони на смак недобрі.
    - А люди? – ох ти ж, мамо! Ну цього язика дурнуватого хоч вирви і викинь!
    - На смак, як курча, - спокійно, наче дійсно про птахів, промовив дідок і якось дивно глянув на Петра. Чуб у хлопця став дибки, щелепа відвисла, а витріщені очі на мить перестали бачити. Ну от. Кінець подорожі. Зжеруть замість оленя, приправивши його власною сіллю.
     Гучний регіт удруге за вечір розлякав лісових мешканців. Дрібний дідок аж впав навзнак із колоди, заходячись від сміху. От кляті жартівники, налякали, ледь штани не загидив. Хіба ж так можна? Отже, їсти його сьогодні не будуть, уже легше. А завтра вдень треба буде конячку перевірити, чи дійсно ще є міць і швидкість у старих копитах, чи то тільки ля-ля. І ще десь заїхати медівників купити про всяк випадок. Головне, самому їх випадково не зжерти.
     Діди вже пересміялись і тихенько гомоніли між собою, не помічаючи Петра.
    - Давно ти у гості не заїжджав, Василю. Я вже думав – знайшов десь свою кулю.
    - Не відлили ще такої, - посміхнувся козак. – Уже, мабуть, і не встигнуть. Час мій спливає. Це тобі добре – вічність у запасі. Скількох моїх попередників пережив?
    - Та вже пальців не вистачить усіх перелічити. Але і я не вічний. Хворію останнім часом, слабшаю. Зла забагато. Через те світ міняється – велика війна попереду, багато крові й лиха.
    - Так, я теж відчуваю, - Василь дістав люльку і заходився набивати її тютюном.
     Петро широко позіхнув, ледь пащеку не роздер. Війна війною, а спати хочеться. Такий день чудний пережити. Треба з козарлюгою ще трохи проїхатись завтра, вивідати, як то він робить, щоб люди тебе не бачили? Дуже корисне вміння на майбутнє: прибіжить жінка до шинку його шукати, а він так р-р-раз – і невидимий!
    - Обережно! Дивись куди свою макітру мостиш! – вкололо голову відразу і ззовні і зсередини. Їжак! Трохи незручна подушка. Добре, хоч не гадюка.
    - А щ-що ти проти нас-с маєш-ш-ш? – десь ліворуч хитнулась трава. Це вже сон чи шинкарева горілка в голові говорить? Змії, їжаки… Мало йому нестерпного коня було? Добре, що мурашки сплять, а то їх до біса, не переслухаєш.
    - Вибачте, друзі. Нікому не думав зашкодити, всіх вас люблю, але дайте, будь ласка, подрімати трошки, бо я не вмію, як кінь, стоячи, - промовив Петро до лісу і, перевіривши ще раз про всяк випадок траву, щоб нікого не причавити, розстелив ряднину і вмостився спати. Перед тим, як заплющити очі, глянув на дідуганів – обидва якось підозріло хитро посміхались, дивлячись на нього. Байдуже! Завтра розберемось: і з дідуганами, і з їжаками, і з чорними вовками, що люблять солодке.
    ***
     Півнів у лісі не було, та безліч дрібних лісових пташок з першим промінням сонця розбудили Петра своїм голосним співом. Ліс не засинав ні на мить ні вдень, ні вночі – одні мешканці ховались до лігв, а інші займали їхнє місце у травах чи на деревах. Маленький дідок теж кудись зник, а замість нього на галявині з'явилась гарна молода дівчина у довгій білій сорочці, що тримала невеличке дерев’яне цеберко з водою, з якого потроху лила чисту воду у долоні сивочолого. Петро швидко звикав до чудес, то ж мавка посеред ранкового лісу його не здивувала. Хоча покійна бабця і казала, що мавки – переважно нічні створіння, та, вочевидь, різні бувають. Це, мабуть, Краса – бо гарнішої дівчини хлопець ще за життя не бачив, навіть у самому Києві, куди позаторік їздив із батьком на ярмарок. Старий козак швидко вмився і сів до казанка мішати куліш. Мавка підняла очі на Петра. Точно Краса! Бо за мить Петро вже не пам’ятав нічогісінько – ні звідки, ні куди прямує, ні якого він роду-племені. Ліс зник, і він бачив перед собою тільки шалено вродливе обличчя і великі глибокі очі, сповнені невимовною тугою.
    - Ти вмиватися будеш чи так і стовбичитимеш до обіду? – насмішкувато пролунало у нього в голові. Петро тільки кліпнув і слухняно склав долоні човником.
     Джерельна вода з цеберка виявилася холоднючою, як сама зима. Вона швидко змила залишки сну і невинні мавчині чари. На Січ! І швидше, поки ще якесь чудне лісове створіння його тут на собі не оженило. Тут, звісно, гарно і повітря свіже, та щось не хочеться залишатись, бо випрошувати у подорожніх медівники гордість не дозволяє.
     Поснідали швидко. Мавка сиділа поруч і мовчки балакала з козарлюгою. Петро дивився, як той іноді махає туди-сюди головою, наче підкріплюючи слова, сказані подумки. Сам хлопець нічого не чув, його до бесіди не запросили, лише до казанка. То ж Петро, не марнуючи часу на балачки, швидко запрацював ложкою і щелепами. Якби куліш був не такий смачний, то, може, хлопець і зауважив би кілька дивних поглядів у його бік, але шкварки у казанку привертали його увагу значно більше, ніж мовчазні співрозмовники.
    - Я проведу, - ось і Петра долучили до гурту. Голос у Краси був ніжний і приємний. Але це може просто так здається, бо він у голові лунає? А насправді він грубий і страшний? Ну не просто ж так вона мовчить, а тільки подумки балакає? Хоча з її красою можна і мовчати, все одно ніхто не встоїть.
     Вихід із лісу чомусь пролягав через найтемнішу гущавину. Йшли пішки, ведучи коней за віжки. Петро намагався йти поруч із Красою – не тому, щоб підтримати розмову, а щоб не побачити мавку ззаду. Йому хотілось якнайкраще запам’ятати її неземну вроду, а зі спини, кажуть, видно нутро мертвого тіла. Бр-р-р… Онукам такого краще не розказувати. Козарлюга спокійно йшов позаду, мугикаючи якусь пісеньку. У своєму житті він бачив забагато мертвих тіл, щоб лякатись ще одного.
    - То, як ти кажеш, звуть твого пана? – старий облишив спів, звертаючись до хлопця.
    - Колишнього, зауважте! Тепер я сам собі пан, - хвацько відповів Петро. – Ковалевським звуть, щоб його чорти забрали.
    - Не любиш його?
    - Ніхто не любить. Диявол, а не людина. На старість геть розум загубив. Останнім часом у замку і навколишніх селах коїться щось страшне – люди зникають. Дехто просто тікає, як от я, але більшість просто невідомо куди щезають. Іноді когось знаходять з розідраним горлом і знекровленим, іноді лише шматки тіл, а найчастіше від людини нічого не залишається, тільки спомин.
    - Упир десь завівся, - озвалась у думках Краса. – Сильний. Ми його аж тут відчуваємо.
    - Ми теж так подумали, - спробував так само подумки відповісти Петро. – Рік тому батько зі старостою ходили до Ковалевського, щоб допоміг упіймати. А той собак спустив. Батько ледь утік, а старого загризли.
    - І селяни повстали, - а бас сивочолого і подумки такий самий.
    - Так. Ніхто тоді не повернувся додому.
    Усі замовкли, поминаючи загиблих, лише кінь раптом струснув головою, наче щось згадав.
    - Я повернувся…
    ***
     Ліс усе не закінчувався. Петро і не уявляв його справжніх розмірів. Чи то, може, просто мавка водила їх колами, радіючи новому товариству, бо знудилась, бідна, у кумпанії білочок і зайців.
    - То, виходить, Ковалевський – упир? Справжній? – хлопчина не був схожий на дурника, але дурне питання все ж поставив.
    - Угу, - козарлюга витягнув люльку. – І дуже сильний. Якщо твій Сірий не понавигадував з переляку і він справді літає, то це дуже погано.
    - Але ж упирі бояться сонячного світла! А я сам бачив його вдень, от як тебе.
    - Це ще гірше. Отже, напівкровний, - голос Краси задрижав. Невже у мавки є почуття страху? Якщо так, то, може, і для любові знайдеться місце? Хоча про яке кохання мова – вона старша за нього років на триста.
    - Він став таким за власним бажанням. Віддав душу за вічне життя у тілі упиря. Але ми це виправимо, - схоже, що старий передумав їхати до монастиря. Або вирішив по дорозі якусь добру справу зробити, щоб не з порожніми руками до ченців.
    - А як? Вас двійко – в одного молоко на губах не обсохло, а з другого вже порох сиплеться, - ось і кінь знову за своє. Жодної поваги до людей.
    - Ніколи не думав, що я це скажу, але Сірий має рацію! – сумно промовив Петро. – У нього в замку більше сотні добре навчених і озброєних козаків, хоч і постійно п’яних.
    - Та і сам він, без охорони, має силу десятьох. Селяни за вами не підуть, ще не оклигали від торішнього повстання, - Краса на диво забагато цікавилась людським життям, як на лісову мавку. Чи не причетний якось Ковалевський до її сумної долі?
    - Ми не будемо брати фортецю в облогу чи лізти на штурм. Спробуємо виманити упиря за мури і влаштуємо засідку, - у козарлюги, схоже, з'явився план. – Він і так швендяє селами, шукаючи свіжої крові, нам просто треба, щоб тварюка прийшла туди, де буде легше нам.
    - До лісу?! Подуріли? – у голосі Краси відчувався страх, але швидше не за себе, а за своїх лісових друзів.
    - Нам потрібна допомога, - промовив Петро і озирнувся навколо. Ікла чорного вовка згодилися б. А ще сила ведмедя, зір беркута, отрута гадюки і швидкість зайця. Про їжака забув – ще голок, тільки більших і гостріших, особливо біля шиї, щоб клятий упир усю ротяку собі поколов, якщо добереться до горла. О! І саме час розпитати про штуку з невидимістю на випадок раптової втрати мужності.
    - А дівочої неземної краси не бажаєш? – у голові пролунав щирий сміх мавки. От, холера, забув, що тут усі думки чують.
    ***
     Тиждень минув як один день. Сивочолий Василь навчав Петра вправлятися з шаблею і пістолями, Краса водила хлопця лісом, знайомлячи з друзями і розкриваючи інший бік природи, Сірий спокійно від’їдався на лісових галявинах соковитою травою.
    - Сьогодні підемо до прадіда, - урочисто промовила Краса. От саме таким тоном людські дівчата кажуть хлопцям, що треба вже йти знайомитись із батьками. Наступний крок – сватання, і все, пропав хлопець навік.
    - Може, свата одразу прихопити? Є у мене один знайомий дідуган, - ляпнув Петро і почервонів. Яке сватання? Може, ще до сповіді мавку зводити перед вінчанням?
    - Не смішно, - сум в очах Краси промовив краще за слова. Мавками не стають просто так, за кожним перетворенням стоїть горе в обіймах кохання. Петро це знав. Як і те, що до нього прийшло останнє. Що більше хлопець був із Красою, то більше відчував до дівчини щось більше, ніж просто захоплення її досконалою вродою. У грудях виникло щось нове – сум навпіл із ніжністю, розбавлений дрібкою злості на закони всесвіту, що ніколи не дозволять поєднати живого з мертвим. Хтось має воскреснути або померти…
     Краса вела хлопця у саму гущавину лісу. Подекуди доводилось лізти навкарачки або, навпаки, вилазити на дерево, щоб злізти з іншого боку. Сонце майже не пробивалося крізь густе листя, тому у полудень здавалося, що вже вечоріє. Йшли мовчки. Петро думав, як його хатку побудувати тут, у лісі, щоб перезимувати, бо випитав у білок, що мавки і лісовик на зиму ховаються. Мрії про Січ, походи і морські хвилі ще іноді згадувались, але з кожною годиною втрачали свою принадність. Краса, певно, відчувала сум’яття у душі хлопця, та ніяк не реагувала. Минуле не відпускало, біль ятрив рани щодня, не даючи змоги іншим почуттям пробитись до мертвого серця.
    - Це ж дуб! – здивувався Петро, коли нарешті прийшли.
    - Так, найстарше дерево цього лісу, - захоплено сказала Мавка. – Наш оберіг і джерело життєдайної енергії. Він бачив те, про що не пам’ятають люди, бо їх тоді ще не було.
    - Цікаво, а бажання він виконує?
    - Хтозна. Можливо. А що б ти хотів понад усе?
     Петро не відповів. Уважно подивився на мавку, ледь посміхнувся і підійшов до величезного стовбура. Притулив долоні до теплої кори і заплющив очі. За мить невідома енергія піднялась з глибин землі, вдарила в ноги, вирвала з грудей душу і затягла до старого дуба.
    ***
    - Ти спізнився, - старий козак легко, ледь торкаючись землі, кружляв галявиною, крутячи навсібіч шаблюкою.
    - Час непевний. Важко кудись спізнитись, якщо не знаєш, куди прямуєш, - спокійно відповів Петро.
    - А, був у прадіда? – не зупиняючись, махав шаблею Василь. Рухи пришвидшувались, лезо виблискувало у шаленому танку уявної смерті. Петру на мить здалось, що навколо не ліс, а поле бою, а навколо козарлюги десятки яничар. І летять відрубані голови, і лезо вже горить червоним, і то сама Смерть тримає шаблю, збираючи свій врожай. Не простий дідуган. Характерник. А батько казав, що то все казки.
     Козарлюга поволі наближався до хлопця, запрошуючи до герцю. Петро озирнувся навколо у пошуках дерев'яних шабель для тренувань і побачив лише їхні залишки на згаслому кострищі. Отже, козацька наука вийшла на новий рівень. Добре. Батькова шабля миттю опинилась у руці. Саме вчасно, щоб відбити удар зверху. Ще один, ще. Збоку, прямий, зліва, згори, око ледь встигало стежити за рухами старого. Крок назад, другий, дідуган втомиться коли-небудь? Не схоже. Ну тоді тримайся, стара пердя! Оманливий рух ліворуч і миттєвий розворот в інший бік. Шаблюка блиснула на сонці і завмерла біля голови старого, ледь торкнувшись до срібної сережки у вусі.
    - Це тебе теж старий дуб навчив? – зіщулені очі козака усміхались. Отже, цю науку вивчив, чи не час дізнатись про штуку з невидимістю?
    ***
     Краса більше не приходила. Востаннє Петро бачив її біля дуба, перед тим як розчинитись у ньому. Коли прадід відпустив, то мавки вже не було поряд. Хлопець картав себе, чи не образив, бува, дівчину, бо клятий язик без кісток, але рота хоч можна закрити, а як затулити голову від думок? Василь сказав, що навчить, та чи не пізно? Треба лісовика попитати, той дідок усе знає, що у лісі робиться, може, порадить щось.
    - У тебе медівників не залишилось часом? – присів Петро біля козарлюги, що лежав горілиць на траві, заплющивши очі.
    - Від солодкого зуби псуються.
    - Та то не мені. Лісовику хабаря треба, хочу дещо попитати у діда.
    - Про мавку? – розплющив одне око Василь. – Я тобі і так розповім.
     Хлопець мовчки всівся поряд. Брехати, що цікавить не Краса, а кількість та звички борсуків у лісі не було сенсу – все ж із характерником балакає.
    - Найкраще, що ти можеш зробити, – забути її. Знаю, що важко, сам колись у твоєму віці пережив це. Так, я теж її кохав, друже. Хіба ж можна не полюбити таку красу. Але ти маєш зрозуміти, що вона не належить ані тобі, ані цьому світу, ані потойбічному. Краса має тут незакінчену справу, через яку не може перейти до світу мертвих. Біда в тому, що вона сама не пам’ятає яку.
     Старий козак замовк, піднявся, обережно обтрусив мурашок з одежі і неголосно свиснув. За хвилину з гущавини вибіг його кінь, а за ним причвалав і Сірий. Петро теж підвівся. Глянув, як Василь сідлає свого, підійшов до Сірого, погладив по шиї. Осідлати і на Січ. А там життя покаже. Тут ніхто не допоможе: ні дуб, ні лісовик, ні старий характерник. Душу вилікує лише час. Або куля в серце…
    - То нащо так далеко їхати? – озвався з коня сивочолий. – Почекай до ночі, може, тут усе й закінчиться.
     Вершник зник з очей, залишивши хлопця наодинці з важкими думками. Сірий зрадів, що у далеку дорогу не сьогодні, задер хвоста і дременув до лісу пастись. А ще за мить на галявині з’явилась Краса і повільно підійшла до Петра. Мертві не мають нічого відчувати, та чомусь сьогодні пташки співали якось особливо, а пахощі лісових квітів паморочили голову, навіть цей пришелепкуватий хлопака здавався гарним і розумним.
    - Що тобі сказав прадід?
    - Нічого. Дуби не розмовляють, - хлопець не помітив змін, хіба туги в очах наче поменшало.
    - Розмовляють. Просто їхня мова надто давня, щоб її розуміли люди.
    - Можливо. Та, схоже, бажання він не виконує.
    - Ні. Але може вказати шлях. Люди самі мають виконувати свої забаганки, а не чекати мани небесної. Вовк, коли хоче їсти, виходить на полювання, а не сидить у лігві в надії, що до нього прибіжить заєць.
     Петро згадав свою подорож тілом тисячолітнього дерева. Не було там вказівників. Була дика енергія землі, гаряча – сонця, сила води і мудрість віків. Усього потроху дуб дав хлопцю. А ще трохи впевненості і надії. Тож хлопець зробив крок до мавки і, обійнявши її за плечі, невміло поцілував.
    ***
     Наближалась буря. Небо зі сходу вже вкривала темінь ночі, а із заходу – чорні хмари, що кидали донизу сліпучі блискавки. Петро з козарлюгою виїхали з лісу і стали між останніми деревами, дивлячись у поле.
    - А чому він має прийти саме сюди? – хлопець іноді кидав стривожений погляд на небо, не так зважаючи на бурю, як на те, що упир міг літати.
    - Бо саме сюди я привів його вивідача. Зробив вигляд, що тут заночую.
    - А на біса ти йому здався? По селах повно дівок – кров із молоком. Вибач, але ти застарий для наживки.
    - Ет, не кажи так. Моя кров хоч і густа, та це кров характерника. У ній багато сили. А в дівок що? Самий цукор від черешень та олія від насіння.
    - А якщо не прийде?
    - Припхається! Він застарий, йому вже час перероджуватись, а це багато сил забирає, я йому як знахідка.
    - Тобто перероджуватись? Він стане молодим – і все по колу? – Петро пригадав, що Ковалевський ніколи не був одружений, а про спадкоємця казали, що десь є байстрюк – вчиться у Варшаві, але ніхто ніколи його не бачив. Тепер стало зрозуміло чому.
     Десь позаду завили вовки. Місяць тому від цього виття Петро наклав би у штани, а зараз лише посміхнувся - лісовик підмогу збирає. Це добре, бо Ковалевський вирішив прийти не сам – до лісу наближалась сотня вершників. Або упир щось запідозрив, або просто злякався йти сам на сам з характерником. Хлопцю захотілось назад, до прадіда, бо та дещиця енергії, що дав старий дуб, почала згасати. Чотири пістолі і дві шаблі проти сотні – хто завгодно мужність втратить.
    - Не бійс-с-ся, - зашипіла трава між копитами Сірого. – Ти не с-с-ам.
    - Бережіться тих, хто з довгими піками. Якщо не вдалось одразу близько підскочити, то відступайте і обходьте ззаду, - дикий вепр ліворуч у кущах зібрав зо два десятки сікачів і давав їм настанови не гірше сотника.
    - Гармат немає, - десь згори озвався один із орлів, що літали колами, видивляючись ворога.
    - Я б здивувався, якби на одного старого козака ще й гармати притягли з фортеці, - глипнув хлопець на Василя.
    - А я ні, - величезний чорний вовк вигулькнув із кущів. – Характерник може відвести одну кулю, та не в змозі нічого вдіяти з гарматним пострілом картеччю.
    - Гармати не тягнули, бо упирю я потрібен живим або майже живим. А після заряду картечі в груди крові у тілі не залишиться, - старий козак виглядав абсолютно спокійним, наче то не по його душу йшла полем сотня на чолі з упирем.
    - Чому ви допомагаєте? Що вам до того? – звернувся Петро до вовка. – От Василь хоче наостанок добру справу зробити. Я мрію упирю за батька помститися. А чому звірі пішли за нами?
    - Бо ти попросив, - у голосі вовка почулось легке здивування.
    - І все? То будь-хто може попросити про допомогу?
    - Може, - втрутився старий козак і хитро підморгнув. – Та не кожному її нададуть.
     Хмари на небі дійшли до лісу одночасно з військом. Блискавки били все ближче, грім дужче лякав коней, пішов дощ. Сотня розійшлась полем ланцюгом і широким півколом рушила до лісу. У центрі, на чорному, як ніч, коні їхав сам Ковалевський. Вбраний просто, без шолома, кіраса без позолоти, шкіряні мешти без гаптованих візерунків. Блискавки час від часу освітлювали горду поставу й обличчя з глибоко посадженими очима, такими ж темними, як і його душа, чи що там замість неї в упиря.
     Ліс атакував першим. З риком, шипінням і ревінням лісове товариство кинулось на зайд. Вовки рвали коням сухожилки на ногах, і ті падали, гадюки кусали людей, впорскуючи у кров смертельну отруту, кабани іклами розпанахували животи і коням, і вершникам, що опинялись на землі. Праворуч почулось моторошне ревіння ведмедів – не дивно, що реєстрові з того флангу посипались першими.
     В одному місці коїлось щось незвичайне. Там ніхто не стріляв, не ревів і не верещав від страху чи болю. Повна тиша. Петро вдивлявся у пітьму, намагаючись зрозуміти, що там відбувається. Нарешті блискавка на мить осяяла ліс – біля молодої сосни стояла Краса, а навколо неї десяток реєстрових із відкритими ротами і без зброї. Пістолі, піки і шаблі лежали на землі, а коні, відчувши свободу і вовків поряд, дременули світ за очі. Мавка посміхалась найчарівнішою посмішкою і потроху відходила назад у хащі. Зачаровані чоловіки мовчки тяглись за нею з виряченими очима. Петру чомусь не кортіло дізнаватись про їхню подальшу долю – на десятьох менше, то й добре.
    - До бою! – гаркнув Василь і натягнув віжки. Кінь став дибки і за мить рвонув вперед.
     Упир тільки цього й чекав. Страшне потойбічне виття гучно розійшлось лісом, перекриваючи гамір бою і нічну бурю. Залишки охорони почали з боєм пробиватись до свого володаря. Незважаючи на втрати, їх усе ще було забагато. Василь із Петром рвонули по колу, рубаючи гвардійців, що бігли до центру. Блискавки на короткі миті освітлювали ліс і двох примарних вершників, що виринали з пітьми і завдавали швидких смертельних ударів. Лісове військо сп’яніло від крові і рвало на шмаття людей, що засмерділи ліс страхом і загидженими мештами. Коло звужувалось. Упир витяг меча. Ріденький ланцюжок перед ним дав нещільний залп із мушкетів просто на галас у морок лісу. Третина не стрелила через мокрий порох, більшість куль полетіли в нікуди, та одна влучила просто в голову коня старого козака. Василь перед падінням ледь встиг витягти ногу, щоб не придавило. Наче з-під землі біля нього виринуло троє реєстрових. Та коли ж ви закінчитесь? Постріл із довгого пістоля – один впав. Другий пістоль лише сухо клацнув – змок. Реєстровий ліворуч звів свого – постріл! Легкий рух рукою і ледь відхилена голова – куля просвистіла біля шиї і вдарила в осику позаду. Праворуч майнула тінь. Шабля в руках Василя ожила і відбила удар. Підскочив ще один зліва. Байдуже. Рухи характерника швидкі, а лезо гостре – за мить обидва впали порубаними на мокру траву. Петро підлетів до козака, коли все було скінчено.
    - Ти, як завжди, спізнюєшся, - розвів руками Василь.
    - За тобою не вженешся! – весело вигукнув Петро. Перший бій його сп’янив. Кров і смерть не так мають діяти на людину. Їй має бути сумно і страшно, а Петра аж розривало від цієї дикої первісної енергії.
    - До бою! – здійняв шаблю Василь. – На упиря!
    - До бою! – рикнув Петро і пустив коня на мокрих гвардійців.
     Ведмеді підтримали хлопця праворуч, зграя вовків проривалась ліворуч – ще трохи, і від людей з міста залишиться лише сморід. Залишався упир. Ковалевський, піднявши меча, пустив коня учвал. Вправність, помножена на силу і лють демона, робили свою справу. Вовки і ведмеді не встигали за чорним вершником, натомість, гостре лезо меча точно знаходило свої жертви. Серед рідких дерев смерть танцювала гопака. Упир і Петро кружляли колами, не маючи змоги зійтись у двобої через інших учасників битви. Петро рубонув з ходу чергового гвардійця і, не чекаючи, поки той впаде, розвернув Сірого на упиря. Вся увага тепер на ньому. Почуття загострились, як ніколи до цього – очі бачили у темряві, вуха серед лементу бою чули шарудіння миші у норі, сам час сповільнився. І так дивно було бачити, як упир довго зводить пістоль, натискає гачок, і зі ствола вилітає куля, що повільно наближається до нього, розбиваючи краплі дощу. Мабуть, Сірий бачив це теж, бо почав ставати дибки. Шматок свинцю вдарив коню в груди і зупинився у серці.
    - Я не вберіг тоді твого батька, мав спокутувати. Пробач, далі сам-один, - і Сірий впав, а час повернувся до свого звичного стану.
     Петро не був ще таким вправним, як Василь – не встиг зіскочити, і праву ногу притисло до землі. Упир вийняв другого пістоля. От лайно! Схоже, кінець звитягам. Позаду Ковалевського майнула людська тінь. Василь! Ну хоч ти ніколи не запізнюєшся, дяка Богу! В руках у характерника довга піка. Двадцять кроків до чорного вершника, що з кривим усміхом цілив у хлопця. Упир відчув. Десять кроків. Розвернув коня. П'ять. Постріл. Василь смикнувся, ще крок – і довга піка прохромила шию коня і дісталась до грудей вершника, вдарившись об залізну кірасу. На землю впали всі троє – Василь, кінь і Ковалевський. За мить упир підвівся. Василь лежав. Спалах блискавки вихопив із темряви сорочку з червоногарячою плямою на грудях. Упир відкинув пістоля, встромив меча у землю і протяжно завив. Тіло почало змінюватись, рости, перетворюватись з людини на демона. Шкіряні мешти репнули, ремінці кіраси теж, і посеред давнього лісу постала істота з пекла – кремезна, з блідою шкірою, жовтими котячими очима, гострими пазурами і довгими іклами. Крила за спиною нагадували ангельські, як їх малювали у церквах, але вони були чорні, як смола. Звірі відходили до гущавини, тут вони вже не допоможуть, битись з демонами – не їхня справа. Василь ще був живий. Руки мацали навколо мокру траву – шукали шаблю. Демон вишкірився і рушив до козака. Петро щосили борсався, намагаючись вивільнитися. Не можна, щоб демон скуштував крові характерника! Тоді цей жах ще сто років триватиме! Є! Звільнився. Де пістоль? Одна куля. Срібна. Василь дав перед боєм. Порох змок. Перезарядити. Швидше!
     Упир не поспішав. Уже ніхто не міг завадити йому насолодитися життєдайною енергією магічної крові. Крім мавки. Краса виринула з хащів і мовчки стала між козаком і демоном. Петро пополотнів. Доля знущалась з нього. Це така забавка – забирати у нього найближчих людей? Ні-ні-ні! Не треба! Що ж так руки дрижать? Зараз, друзі, тільки запхаю кляту кулю до пістоля.
     Демон спинився. Невже Краса може й упиря зачарувати? Навряд. Істота затрусилась – і ліс сповнився чи то гиканням, чи то гавкотом. Ця мразота реготала! Ну, курво, тримайся!
     Петро біг до демона, притискаючи до грудей пістоля. Краса вперто стояла навпроти упиря, завівши праву руку за спину. Василь помирав. Знесилена рука знайшла шаблю, та лише стисла руків’я – сил підняти вже не було. Обличчя мавки було гарним, як ніколи. Бо воно було живе. Лють, ненависть, любов, сум – усе це палало в чорних очах і міцно стулених вустах. Вона згадала. Ту давню літню ніч і цього демона, що причарував її у людській подобі. І наступний ранок – пазурі, що роздирали дівоче тіло, і хижу посмішку упиря. Згадала межу між світами, яку не змогла перейти, і нескінченну жагу помсти, що прийшла потім. Демон теж згадав. І підняв ліву руку з розчепіреними пазурами, щоб ще раз розірвати на шматки горде скажене дівча і назавжди забути про неї. Двадцять кроків, Петро звів пістоля. Краса зробила крок назад і вихопила з-за спини руку з довгим осиковим кілком. Постріл! Куля увійшла в спину, демон вигнувся і миттєво отримав удар в груди кілком. Срібло та осика пробили серце з двох боків. Проклята душа зі свистом вилетіла з упиря, закрутилась вихором і за мить всоталась у землю. Тіло спалахнуло яскраво-червоним пекельним полум’ям і швидко зникло без сліду, залишивши по собі лише купку чорного попелу, яку вмить змило дощем.
     Петро підбіг до Краси і обійняв. Мавка плакала. Сльози радості чи краплі дощу? Василь ледь чутно застогнав. Пробач, друже. Петро відпустив мавку і кинувся до козака.
    - Василю, ти ж не помри мені тут. Не повіриш, мені, мабуть, сват знадобиться, не до ведмедя ж іти. І дехто обіцяв навчити, як невидимим ставати. Почекай, старий, зараз лісовика покличемо, у нього зілля якесь має бути!
    - Не турбуй дарма старого, - посміхнувся козак. – Мені вже час. А тобі подарунок маю. Може проклянеш мене за нього, бо не кожному цей тягар до снаги, та я в тебе вірю. Якщо вже мавку причарував, то і силу характерника опануєш.
     Петро узяв у долоні ледь теплу руку старого. - А як силу матиму, то зможу тебе підняти, друже? Краса підійшла ззаду і ніжно поклала руку на плече хлопця. Щось вкололо долоню. Ще раз. А потім вдарила блискавка. Петро вигнувся колесом від шаленої енергії, що увірвалася до тіла, голова пішла обертом, і він м’яко впав на землю поруч із мертвим Василем.
     З гущавини вийшов маленький дідуган з одним вухом і, накульгуючи, спираючись на якийсь дрючок, підійшов до мавки. Дощ ущух, лише зрідка блимало небо і гуркотів здалеку грім.
    - Ти ж поясниш йому? – Краса присіла біля Петра і лагідно доторкнулась до його чола.
    - Краще б ти сама пояснила, - промимрив лісовик.
    - Ні. Мені теж час. Передай, щоб не поспішав. Попереду вічність – я дочекаюсь.
     Ніжний цілунок, останній погляд – і дівчина почала повільно танути, стаючи прозорою і легкою, як літній туман, поки не зникла остаточно. Маленький дідок зітхнув і поштурхав дрючком Петра.
    - Вставай, козаче. Часу обмаль. До зими я маю тебе дечому навчити. Прийшов твій час боронити цей світ від мороку. Ходімо, мій друже… Ходімо.

  Время приёма: 18:38 11.07.2019