20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Соколенко Число символов: 15441
Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур
Рассказ открыт для комментариев

al014 Ми – однієї крові!


    

    – Ларко, відчепися! Постійно тобі в голову якісь дурниці лізуть.
    – А от і не дурниці! Він такий, як ми, ось побачите. Тарику, скажи що-небудь!
    Тарас не відповів. Він, зовсім не кліпаючи повіками, уважно спостерігав за розбишакою-горобцем, що настовбурчив пір’я, сердито цвірінькав на непроханих сусідів і, поступово, підстрибував до них все ближче.
    – Ларко, зізнайся, запала на нього?
    Лариса різко, мов та кицька, змахнула рукою, намагаючись дати гарного ляща нахабі, проте, на місці очікуваної мішені вже нікого не було – Гриць стрімкою тінню зісковзнув з гілляки, на якій примостилася вся компанія, і, показавши язика, вигукнув:
    – Ларка закохалася! Закохалася! – після чого, від надлишку емоцій, зробив чудернацьке сальто, усівся на траві і почав корчити комічні гримаси.
    – Мавпа ти, а не Шер-Хан, – удавано презирливо відмахнулася дівчина. – Тарику, то що?
    Тарас вперто мовчав.
    Горобець більше не цвірінькав, та й скакав якось кволо, одначе, з кожним стрибком продовжував наближатися до хлопця.
    – Відчепися від пташки, відповідай! – не вгавала Ларка.
    Горобець стрибнув ще раз, зупинившись в якомусь десятку сантиметрів від розслабленої долоні Тараса.
    – От вже причепився! – Лариса сильно штурхнула Тараса голою п’ятою в бік.
    Хлопець на якусь мить відволікся від птаха, і той незграбно злетів у повітря. Політ, щоправда, був якимсь дивним, начебто горобець наклювався спозаранку чогось п’янкого.
    Тарас, ніби нічого й не трапилося, схрестив руки на грудях і заплющив очі.
    – Ти ось що, Ларо, – низьким, як для тринадцятирічного хлопця, баском прогудів Мишко, що до цього часу мовчки спостерігав за друзями. – Запроси його на наше місце.
    – А чого відразу я? – Лариса примхливо закопилила губу, немов пропозиція їй зовсім не сподобалася.
    – По-перше, його посадили за твою парту. Ось. По-друге…
    – По-друге, дівчині легше умовити хлопця на нічну прогулянку незнайомою місциною, – додав нарешті монотонним, без емоцій, голосом Тарас.
     

    ***
     

    – А що ми будемо там робити?
    – Так і скажи: злякався!
    Сашко знизав плечима. І не злякався він зовсім, проте, вештатися де попало потайки від опікунів давно відвик.
    – Це ж міський парк, вдень там не дуже цікаво, – продовжувала дівчина. – А от вночі…
    – Що вночі?
    – А от захочеш дізнатися – приходь, – Ларка величним жестом, мов доросла пані, відкинула з очей пасмо неслухняного темного волосся і зробила  вигляд, що вже збирається йти. Потім загадково усміхнулася і додала. – Пригоди, ось що. Мріяв коли-небудь про великі пригоди?
    – Було…в дитинстві.
    – Ну-ну. Заодно, з моїми друзями познайомишся.
    – Та знаю я твоїх друзів.
    – Не знаєш, – таємниче підморгнула Лариса. – Вони – незвичайні.
    – А ти? – Микола виклично подивився дівчині у вічі. Та відвела погляд:
    – А сам як вважаєш?
    – Ну… то куди, кажеш, приходити?
     

    ***
     

    Парк вже поринув у вечірні сутінки, лише подекуди в проміжках між гілками мерехтіли поодинокі ліхтарі, а зверху яскравим жовтим оком дивився на свої володіння місяць. Сашко зачаровано розглядав величні розложисті дерева, що сформували своєрідну живу арку на вході.
    – Ось ви де! – з кущів шипшини, ніби й не помічаючи колючок, вистрибнув Гриць. – Ларко, ходи сюди!
    – А де всі наші?
    – Скоро будуть. Тільки… Я поряд з протилежним входом щойно крутого пікапа бачив. Комусь вдома не сидиться. Може, сьогодні не будемо?
    – Бачиш, Сашо, Григорій, на прізвисько Шер-Хан, нікого й нічого не боїться, – в останніх словах дівчини вгадувався відвертий сарказм.
    – Та ні, це ж ти у нас смілива, – огризнувся хлопець. У кармані його потертих джинсів пролунала жвава мелодія і Гриць діловито продемонстрував новенький мобільний.
    – Все, наші на місці. Гайда!
    Грицько зірвався з місця і кинувся вузькою ґрунтовою стежиною углиб парку. Ларка майнула услід. Сашко лише знизав плечима й побіг за друзями.
    Один поворот стежини, наступний… Широка галявина.
    Нікого немає.
    – Ларко, ти де?! Хлопці!
    Сашко прислухався. Тихо. Тільки місяць заливає простір примарним світлом, малюючи чудернацькі фантастичні тіні.
    Ось одна тінь ворухнулася і у місячному сяйві яскраво блиснули очі загадкової істоти.
    Вже задкуючи, Сашко скоріше з подивом, ніж переляком, розгледів примару.
    З кущів виглядала молода граційна пантера.
    – Пррривіт! – на диво приємним голосом рикнула дика кицька і хлопець, мов той заєць, рвонув навтьоки.

    ***

    Отож, Ларка і її друзі – перевертні. Так, так, не дивуйтеся, самі звичайнісінькі перевертні, котрі споконвіку живуть поруч з нами, себто звичайнісінькими людьми. Ну, такими, що не здатні змінюватися.
    Насамперед, давайте спростуємо головні міфи про перевертнів. По-перше, вони зовсім не кровожерні. Гарний кусень свіжого м’яса на сніданок чи обід – і жоден перевертень, що себе поважає, не буде, висолопивши язика і витріщаючи червоні від люті очі, ганятися за вами з метою відкарнати ласого шматочка. Є, звичайно, винятки – як говорять, в сім’ї не без страшка. Але герої нашої оповідки з вихованих перевертнівських родин і всілякі аморальні витівки зневажають.
    Друга забобона – перевертні стають звірами лише місячної ночі і не за власним бажанням. От же нісенітниця! Звичайно, погасати у променях нічного світила – то у кожного перевертня в крові. Тому й селяться їх сім’ї по можливості ближче до дикої місцини. Особливо, якщо в родині є підлітки, такі, як от Ларка з друзями. Але перетворюються – коли заманеться.
    Ну, і третя Та ви вже й самі помітили – перевертні не втрачають розуму у звіриній подобі і досить пристойно можуть говорити. Як це виходить, ніхто не відає, бо ж із науковцями ділитися секретами не поспішають. Тільки й відомо, що у них після перетворення зберігається багато чого людського.
    Отож, батьки Ларки, Тарика, Гриця та Мишка збудували собі затишні будиночки на околицях провінційного містечка, майже біля самого узлісся. Місця тут для прогулянок – бігай донесхочу. Та ви ж знаєте цю молодь! Завжди їм хочеться екстриму. Тому час від часу (звичайно, потайки від батьків!) унадились дітлахи до центрального міського парку. А що поробиш, коли там цікавіше? Можна ганятися за приблудними котами. Ненароком злякати закохану парочку. А то й зробити так, щоб п’яний дядько, котрий задрімав на лавочці, миттю протверезів і заклявся більше ніколи не вживати спиртного.
    І все було чудово у наших друзів, та не вистачало їм у дружню компанію, що прозивалася «Брати Мауглі», пристойного вовкулаки. Подумайте самі: Багіра – то красуня-пантера Ларка. Пітон Каа – незворушний і могутній Тарас. Ведмідь Балу – щирий і злегка вайлуватий Мишко. А Шер-Хан, тигр – звичайно ж, відомий шкільний бешкетник Грицько. Тільки от вовченяти на роль Акели серед знайомих родин перевертнів не знайшлося. Дивина, та й годі! Для України, здавалося б, більшою екзотикою є тигр. Чи чорна пантера.
    Аж ось у класі з’являється новий хлопчисько. На перший погляд, нібито нічого незвичайного – середньої статури, мовчкуватий, акуратно підстрижене русяве волосся. Хіба що очі не по дитячому серйозні (воно й зрозуміло – кажуть, хлопчака з дитбудинку усиновили). Але вже на першому ж уроці фізкультури новенький показав, що він той ще козак – зокрема, нічим не поступався визнаним чемпіонам класу – Тарасові й Грицю. Та носа не дер, зізнався, що вже кілька років займається паркуром. Коли ж на екскурсії в міський зоопарк Сашко буквально «прикипів» біля вовчої клітки, а сіроманець приязно замахав кудлатим хвостом, Ларка зрозуміла: до новенького потрібно уважно придивитися. Ну, далі ви вже знаєте…
     

    ***
     

    Жваве вийшло «полювання»! Сашко з переляку показав все, на що був здатен – перескакував через височенні кущі, вистрибував на гілляки, котрі нависали над стежинами, робив неймовірні сальто. «Дикі» діти від захвату такий ґвалт зчинили, що всі місцеві коти й собаки чимдуж повтікали з парку. Здавалося: ще трішки, і вовче нутро Сашка не витримає тісної людської оболонки і вирветься на волю… Та коли новенький зробив чергове сальто через спину пантери, і застогнавши від болю в підвернутій нозі, з виглядом загнаного звіряти притиснувся спиною до стовбура прабатька паркових дубів, Ларка зупинилася. Присіла за кілька кроків від утікача й тихо зітхнула. До неї підповз Тарик і запитально заглянув у вічі.
    – Чого втупився? Я ж не горобець! Ну, помилилася… Сашо, це ми! Не хвилюйся, ми пожартували. І… вибач!
    Сашко здивовано розглядав дивовижних тварин, не довіряючи власним вухам. Спочатку, коли пантера промовила вперше, подумав – почулося! Та ні ж, хай їм грець, таки говорять! Хлопець опустив підібраного для захисту дрючка і знесилено присів під деревом. Тільки й зміг прошепотіти: «Ларка? Хлопці? Жерсть…»
    Юна пантера підвелася і почала поволі підходити до Сашка. Бідоласі необхідно негайно все пояснити! Він, нібито, не ляпачка, та й не повірить ніхто, але…
    – Ларо, для чого? – голос Сашка ще трохи затинався.
    – Ми сподівалися, що в такій ситуації ти зможеш перетворитися. Що ти рано втратив справжніх батьків і вони не встигли тебе цьому навчити…
    – Мишка… там… зловили! – Гриць смугастою примарою вилетів до друзів, а його тигряча фізіономія була по хлопчачому розгубленою.
    – Чого як навіжений… Тобто, як зловили? Хто?
    – Ті, з джипу. У них собацюра, і зброя є… Здається. Я ж казав – не варто сьогодні. А ви.... Ех! Отримаємо від батьків…
    Звірята знічено переглянулися.
    – Ти бачив, як це сталося?
    – Я тільки почув лемент, а коли прибіг на місце, Мишка, пов’язаного, вже вкидали в клітку у кузові пікапу. Таке враження, що вони спеціально приїхали, на полювання. Це ж виходить…
           Нас тут бачили! – зробила за Гриця невтішний висновок Ларка.
    Всі затихли.
    – І давно ви так можете? – порушило напружену мовчанку запитання Сашка. – Тобто, ви це можете робити, коли захочете?
    – Еге ж! – гордовито рикнув Гриць, на хвильку забувши про проблему. Та тільки на хвильку, бо ось його  фізіономія знову набула збентеженого вигляду. Гриця можна зрозуміти – у його татуся важкий характер.
    А лаписько ще важче…
    – То чого переживати? – Сашко на диво швидко повірив у реальність всього, що відбувалося. – Тільки ті дядьки втратять пильність, Мишко знову стане людиною. Його й випустять.
    – Ти сам розумієш, про що говориш? Садили ведмедя, аж раптом – голий хлопчисько. Скільки галасу буде! Доведеться звідси переїжджати. Це у кращому випадку… – голос Ларки затремтів і Сашкові на мить здалося, що в пантерячих очах блиснув не місяць, а сльозинка.
    – Ось що, – Сашко вже повністю оговтався й опанував себе. – Ви – відволікаєте увагу. Я – відмикаю клітку. Чого витріщилися? Хижаки називається. Вперед!

    ***

    Ларка обережно виглянула з-за кущів. Ага, людей вже немає! Отож, хлопці свою справу зробили справно.
    Ротвейлер сидів біля клітки, висолопивши великого червоного язика і капаючи слиною на асфальт. Пантера презирливо зморщила носа – її завжди дратувала неакуратність, хай навіть це звичайнісінький собака.
    Що ж, песику, пограємось!
    Ларка повільно вийшла на осяяну місяцем галявину і, кожним порухом виражаючи зневагу, «продефілювала» перед ошелешеним охоронцем. Той, нарешті, очуняв і, заливаючись гавкотом, кинувся вперед. Та ланцюжок утримав ротвейлера на місці і пес лише здавлено захрипів.
    Ларка кинула презирливий погляд через плече і з гідністю рушила до кущів.
    Пес, знавіснівши від люті, рвонув ще раз і ланцюжок не витримав. Загрібаючи дрібний гравій, пес кинувся вперед, проте, Ларка вже примостилася на дереві і виклично  помахувала перед носом собаки довгим пухнастим хвостом.
    У цей же час Тарас, повільно ковзаючи сухою гіллякою, уважно розглядав «бичачу» шию бритоголового велета, що маячила безпосередньо під ним. На шиї вилискував товстелезний золотий ланцюг. Отож, ще одна прикраса зайвою не буде – вирішив Тарас і всією вагою звалився прямо на плечі здорованя. Прикладати зусиль і душити противника, як належало його племені, пітонові не довелося. Всі ж бо знають – зовнішній вигляд не завжди відповідає нутру. Що й довів чолов’яга, з переляку втративши свідомість і простягнувшись посеред стежини.
    Тарас зашипів від болю (адже падати довелося разом зі здорованем!) і поклав велику плескату голову на землю. Хоч, на відміну від звичайних змій, слух мав досить пристойний, так міг отримати значно більше інформації. Ага! Он в тому боці гепають важкими черевиками, продираючись через кущі, кілька дядьків. То їм проводить «екскурсію» парком Гриць. Здається, смугастий чудово справляється і допомоги не потребує. А в протилежному боці вистрибує на одному місці дурнуватий пес. Ларка кого хочеш виведе з себе – у кицюні до цього талант! От тільки занадто близько все відбувається від автівки. Як би Сашка не спіймали на гарячому…
    І Тарик швидко поповз туди, де продовжував лементувати собака.
     

    ***
     

    Пес зовсім розгубився. Тільки-но не зміг зловити великої чорної кицьки – і ось новий сюрприз. На тебе дивиться двома блискучими очицями довжелезна товста ковбаса у різнобарвній упаковці. Ротвейлер такої зроду не бачив. Та вона ще й ворушиться! Цікаво, чи смачно пахне?
    Пес обережно підійшов до пітона і низько опустив кремезну морду.
    Якщо вас ніколи не кусали за кінчик носа, ви ніколи не зрозумієте відчуттів бідака. Ротвейлер завив так, що йому позаздрила б ціла зграя вовків, і кинувся в кущі. Нахабна «ковбаса» відчіплятися не збиралася і тяглася слідом.
    Ларка задоволеним поглядом провела все це дійство і м’яко зіскочила з дерева.
    Час допомогти Сашкові!
     

    ***
     

    Сашко підбіг до пікапу і одним вправним рухом застрибнув у кузов. Мишко, бідолаха, тихо стогнав, скорчившись у тісній клітці.
    – Зараз, друже, все буде добре! – Сашко, закусивши губу, почав розкручувати грубезний дріт, яким закрутили дверцята. Добре хоч, що замка не почепили!
             – Справляєшся? – Ларка з Грицем стояли поряд з пікапом. Тарас звисав з тигрячої шиї – вочевидь, так пересуватись йому було швидше.
             Сашко лише кивнув у відповідь і вже збирався смикнути дверцята клітки, коли за кілька кроків пролунала брудна лайка. Хлопець відреагував миттєво – зрозумівши, що господарі автівки зараз почнуть стріляти, він зробив неймовірний стрибок і закрив собою друзів.
    – Ні, дядечки, не треба! Вони ручні, з цирку!
    «Дядечки» завмерли. Що за дивний хлопчисько? Звідки? Несподіванка!
    Ще більшою несподіванкою для мисливців став громовий рик і потужний удар величезної смугастої лапи, від якого рушниця полетіла далеко в кущі…
     

    ***
     

    Добре, коли ви молоді, сильні, спритні. Коли любите пригоди. Коли їх знаходите. А ще добре, коли у вас є люблячі татусі й матусі, що можуть прийти на допомогу у потрібну мить і витягти з тієї самої пригоди без зайвих синців.
    Сашко трошки насторожено розглядав Грицевого татка, котрий сидів поруч. Оце так тигрище, таких у зоопарку не побачиш!
    Мисливці переляканою купкою принишкли біля пікапу, а навпроти чудернацько вигинався величезний пітон.
    – Що він робить? – обережно запитав сусіду Сашко.
    – Танок голоду. Читав Кіплінга?
    – Він їх…
    – Та ні, звичайно ж, не їстиме, – старий тигр прихильно поглянув на хлопця. – Тарасів тато їх просто загіпнотизує. Щоб забули про все, що сьогодні відбулося.
    Сашко полегшено зітхнув. Йому здалося, що співбесідник усміхається. Дивовижа – як їм вдається зображати на звіриних фізіономіях людські емоції!
     З кущів вибігли хлопчаки, а трохи згодом, поправляючи зачіску, Ларка. То он куди вони ганяли – одягатися!
    Молоді перевертні якусь хвильку щось жваво обговорювали, потім поклали руки одна на одну, як мушкетери у фільмі. Обернулися до Сашка.
    – Сашо, ти з нами?
    Хлопець підійшов і поклав свою долоню поверх інших.
    – Ми – однієї крові! – урочисто проголосила Ларка. Потім усміхнулася і додала. – Хоч і не бути тобі вовком… Мауглі!
    

  Время приёма: 16:51 14.04.2019

 
     
[an error occurred while processing the directive]