– Тпру-у!
– Хіба вже приїхали, тату?
– Атож! Бачиш онде каменище коло дороги?
– Отой, подібний на палець?
– Тут і буде наше нове поле. Давай випрягай коней, а я тим часом плуг із воза зніму.
– Тату, а чому ми досі тут ніколи не орали?
– Бо я цю царину лише цьогоріч купив.
– А чому й інші не орали?
– Заборонено було. Ти хіба не знаєш, як ці місця називаються?
– Оці-о? А що це за місця?
– Й чому вас лише в школі вчать?
– Любити владику-імператора й ненавидіти його ворогів!
– І багато вже навчили?
– Е-е… а ще нас писати вчать, читати…
– Оце поле, щоб ти знав, називають іще Полем Чистих Сліз. Священна земля для кожного мешканця Імперії.
– А чому так?
– Років тридцять тому тут небачений бій відбувся. Армія владики-імператора зустрілася з військом короля Мізвіру, котрий хотів захопити нашу землю.
– Тату, але ж Мізвір маленький порівняно з Імперією – нам жрець Дукас на мапі показував. І як вони лише зважилися?..
– Ну… Не знаю вже, як і хто на кого… словом, давно те було…
– І хто переміг?
– Ми, звісно, хто ж іще! Така січа була – кров рікою лилася. Усі в ній полягли – і наші, і їхні. Навіть отець наш, владика-імператор, і той голову склав.
– Як це склав? А хто ж тоді нами править?
– Ох і не варить же твоя макітра! Це його онук зараз Імперією кермує. А дід його тут загинув за наше світле майбутнє. Тому й Полем Чистих Сліз це місце назвали.
– Але якщо всі тут полягли, то звідки ж відомо, що ми перемогли?
– Звідки, звідки… Мізвір Імперію не захопив?
– Хвала богам, ні, він же…
– Значить, ми перемогли.
– …Тату, а звідки ти знаєш, що це саме те поле?
– Ха! Та я ж у тій битві сам участь брав!
– Ти-и-и?
– Що, не віриться? Це я тепер розтовстів трохи через кляте корчмареве пиво, а тридцять років тому я знаєш який був! Дубка молодого з корінням виривав, підкови пальцями гнув!
– Але ж ти казав, що ніхто не вцілів у битві…
– Е-е… ну… майже ніхто… Декілька, може, й вижило… Та я таких щось не зустрічав. Так що я, вважай, чи не єдиний живий свідок тих подій!
– Татку, розкажи-и!
– Ми сюди навіщо приїхали? Орати ми приїхали, а не язиками плескати. Бач, сонце вже височенько підбилося!
– А коли полуднувати будемо, розкажеш?
– А тоді й видно буде.
– Татку, а чому ж досі на цьому полі орати не можна було, а тепер раптом стало можна?
– Гм… Бач, малий, нинішньому владиці-імператорові гроші потрібні. Живе-бо він на широку ногу – не те що його батько й дід… От і розпродує пустуючі землі. Вже й до Поля Чистих Сліз добрався. Нічого святого… Ех, давай орати, чи що…
***
– Ну то слухай. Батько мій, а твій дід, помер, коли мені було шістнадцять. Від нього ми з матір’ю, твоєю бабкою, успадкували лише хижу та кузню – дід твій ковалював. Ну, зробився ковалем і я – треба ж було на життя заробляти. І то неабияким ковалем – батько-бо встиг мене багато чого навчити…
Аж тут надумав наш владика-імператор укотре ворогів воювати. Й заходився збирати по всій Імперії військо. Ну, мене-бо боги здоров’ям не зобидили, а міркував я тоді приблизно так, як оце ти зараз, от і надало мені записатися новобранцем. Забрали нас спочатку до Орсоса, в кесарні. Почали навчати, де ліва рука, де права, як у строю ходити та як зі зброєю поводитися. Там-бо мене якось і вгледів один з імператорських тисячників – статура в мене, кажу ж, була ого-го! Ну, і взяли мене до столиці, в особисту гвардію самого владики-імператора! Муштрували страшенно, поки з нас пуття вийшло…
– Що-що вийшло?
– Ну, поки ми, значить, військової премудрості не навчилися.
– То ти бачив самого владику-імператора?!
– Як оце тебе зараз! Гвардія – вона ж якраз охороняє священну особу. Куди імператор зволить поїхати, туди й ми за ним чвалаємо. Ех, як же все це велично виглядало! Коні здоровенні, в багряних попонах; панцирі на нас чорні, з позолотою, на шоломах малинові плюмажі, списи з прапорцями, хоругви… Імператор, навпаки, у все біле вбирався, й кобилу під собою мав білу, як сніг…
– А який він був, імператор?
– Та який… Як усі імператори.
– Ну, чим він відрізнявся од простих смертних?
– Дурник ти, ось що. Імператор-бо також людина!
– Людина, але ж особлива!
– Особлива… Ну, може… Йому, бач, вільно багато що з того, до чого нам, простим людям, зась. Скажімо, забагне імператор щось – і подавай йому це негайно й неодмінно. Інакше – біда!
– Добре ж їм, імператорам, либонь, живеться!
– Добре, та не дуже. Ось у нас багато чого бракує, то ми маємо про що мріяти, до чого прагнути. А в імператорів є все, що лише заманеться. А чого нема, те легко можна дістати. Як не грішми, то силою. Словом, повна вседозволеність. А вона часом дуже псує людей…
– Ет, тату, ну як можна казати таке про самого владику?
– А чому ж ні? Що правда, то не гріх! Сам бачив, при самому-бо імператорі служив. І то ще при не найгіршому. Старий владика непоганим чолов’ягою був, але примхливим – боже крий! Як розлютується, бува… Відразу ще нічого, а от коли добув Сокиру Душ…
– Яку-яку сокиру?
– Сокиру Душ. Ти що, про неї ніколи не чув? А ще казки любиш!
– Не чув, тату, розкажи!
– Гм… розкажу, якщо обіцяєш про це нікому не патякати. Матері особливо. Однаково не повірить, а брехуном прославишся знаменитим. І ти, й твій батечко… я, цебто. А воно нам треба?
– Обіцяю, обіцяю!
– Бо інакше вуха повідкручую. Так от, почув імператор від котрогось із двірських чаклунів чи то легенду, чи то бувальщину: є, мовляв, серед боліт Орагонгу гора, а в тій горі – печера. Охороняють її вже сотні років вояки-служителі, вбиваючи кожного, хто вільно чи невільно наблизиться до їхньої святині. А в тій печері буцімто висить на стіні, прикута золотими ланцюгами, Сокира Душ – зброя самого бога війни Харука. І хто володітиме нею, той підкорить весь світ.
– Навіщо?
– Сам не знаю. Це нам, простим людям, дивниця. А от владика-імператор такими питаннями ніколи не задавався. Вже він-бо знав, навіщо… А може, просто нудився від неробства… Словом, надумав він ту Сокиру добути…
– А чому вона Сокирою Душ зветься?
– Ну що ти весь час перебиваєш батька! Так я й до вечора не закінчу, а нам ще он скільки орати лишилося!.. Переказували, що душі всіх, кого зітнула та сокира, пожиралися нею, і що більше сокира сікла, то дужчала її сила, й то могутнішим ставав її власник.
– Вона що ж, жива була?
– Хто його зна… Але що не мертва, то це точно…
– А далі? Як же імператор її дістав?
– Як дістав? Та звичайно, як і все решта діставав. Спорядив військо й рушив у Орагонг.
– А ти з ним ходив туди?
– Аякже! Хоч і не дуже кортіло, але що вдієш – гвардія завжди мусить бути біля свого володаря. Ну, довго ми блукали болотами – грузькими, туманними, моторошними, – але таки знайшли ту гору. Сторожі там виявилося не так щоб дуже багато – усі-бо навколо боялися Сокири й туди не забрідали. От охоронці й розслабилися… Але билися вони, треба визнати, запекло. Жоден не втік і не здався. Довелося нам їх усіх там покласти. Останній, їхній головний жрець, замкнувся в печері й навідріз відмовився віддати Сокиру його величності по-доброму. Кричав, старий чудар, щоб ми забиралися, що не відаємо, що чинимо, відтак почав погрожувати, що Сокира, мовляв, проклята, що в ній сидить якийсь чи до демон, чи то бог, чи то ще щось не від світу цього, що її не можна виносити між люди, інакше всім буде лихо… Та ми, звісно, не слухали, а владика-імператор не зважав тим паче. Він уже якщо постановив собі щось, то хоч кіл на го… Словом, наказав трощити браму. Але навіть коли вона впала, той жрець боронив прохід ще добру годину, укоськавши у вузькому коридорі з десяток дужих вояків. Так що довелося діставати його стрілами.
– Ну і як, була Сокира припнута золотими ланцюгами?
– Цього не знаю. До печери імператор зволив зайти сам, нікого з собою не пустив. Що він там бачив і чув – також невідомо, але вийшов владика блідий, мов полотно, погляд блукає, зуби цокотять – либонь від холоду печерного, бо ж вінценосні особи страху не знають… А в руках вона – Сокира…
– Страшна була, либонь?
– Та ні, звичайна з виду бойова сокира. Велика, щоправда, старовинна, та ще розцяцькована різними там візерунками магічними й написами заморськими. Але… мабуть, мав-таки слушність небіжчик-жрець. Коли на неї людина дивилася, відразу чомусь морозом по шкірі продирало. Й відчуття таке, мов гад перед тобою, холодний, слизький і отруйний…
От із тієї миті владика-імператор і перемінився неабияк. Немов сам не свій став… І раніше-бо він до підданих не вельми ласкавий був, а коли Сокиру собі добув – геть милосердя стратив, жорстоким зробився понад усіляку міру…
– І все через Сокиру? Так часто він її використовував?
– Еге ж… Але ще питання, хто кого використовував! Почав владика-імператор на сусідів скоса позирати. А вони, як на те, візьми й давай на нашу Імперію ні сіло ні впало наскоки чинити. Доводилося їх повсякчас відбивати, та ще й нещадно карати нападників. Сокира, словом, гуляла, як собі знала, бо наш владика-імператор мав звичку військо вести в бій особисто й завжди рубався в перших лавах. Цього в нього не віднімеш – мужній був чоловік, та й здоров’я мав залізне… Але от що я завважив: у розпалі битви здавалося, що то не імператор Сокирою орудує, а клята залізяка його, мов ляльку, за ниточки смикає, немов літає сама собою. Та якось несито так, зажерливо, спрагло, чи що… А крові навколо зазвичай чвахкало – жах! Люди мов снопи валилися. Далебі, звичайний чоловік на подібне й не здатен. Щось таки було в тій сокирі не те…
Але ж і налякав я тебе, малий! Хе-хе, добре, хоч день надворі. Ото щоб знав, як батька на небилиці розводити! А нумо тепер до роботи! Відпочили – і досить.
– А як же воно з Сокирою скінчилося, тату? Цікаво ж!
– Потім докажу, коли оранку скінчимо. Якщо не забудеш нагадати.
– Та вже не забуду!..
***
– Ну, хвала богам, вінок! Ох і важка ж була землиця на бойовиську! Ну та дарма, вона ще нам зародить! Завтра будемо сіяти. Вдома набереш торішньої соломи та наробиш жмутиків – позначатимеш мені межі, куди зерно лягатиме.
– А-а-га-а…
– Щось ти млявий став, хлопче. Невже втомився? Еге, я в твої роки…
– У-у-гу-у…
– Гаразд уже, йди запрягай коней у воза, а я доти плуга почищу.
– Е-е-ге-е…
– Та ти чи не спиш на ходу, герою?.. Гм, бачу, заганяв я тебе нині, бідолаху. Добре, облиш коней, я сам запряжу. Сідай спочинь трохи. Та гляди не засни, а то мати на сміх здійме: що то, мовляв, за робітники, що з оранки сонні приїхали!
– Та ж вечір уже…
– То й що… До речі, спати тут я б не радив.
– Чому?
– Я ж тобі розповідав про битву. Тисячі люду полягло. Так от подейкують, що після заходу сонця їхні привиди люблять бродити тут, чигати на подорожніх… Брешуть, звісно.
– Я краще піду запряжу коней.
– Що, вже відпочив?
– Та якось… розрухався… Ага, тату, ти ж обіцяв про Сокиру доказати!
– Згадав нарешті. Пам’ять у тебе – що в нашого сільського жерця… після Ночі Винозбору. Чи не запізно вже для оповідок?
– А ти коротенько… Бо тут якось так тихо…
– Хіба якщо коротенько… Отож, гуляв наш владика-імператор зі своєю Сокирою непереможно аж до битви на оцьому Полі Чистих Сліз. І тут би, либонь, переміг – наше-бо військо було більше від ворожого. Але заманив його хитрий мізвірський король у пастку. Не тут, а за ген тим ліском. Поки основні сили рубалися на полі, старий лис нарядив одного зі своїх воєвод у королівські обладунки й наказав разом з усім почтом, бунчуками й хоругвами буцімто відступати. Наш владика-імператор на той час уже так упився січею, що міркував не вельми тверезо. Тож не довго думаючи кинувся в погоню, лишивши військо без проводу. Ми – гвардійці – за ним. Ось у одному з ярків і втрапили ми в мишоловку. Спочатку Мізвірець хотів владику-імператора живцем узяти, але коли побачив Сокиру в дії, різко передумав. І віддав наказ лучникам. А мізвірські луки знаєш які? Стріла пробиває панцир із двохсот кроків! От вони всіх там і повкладали…
– І владику-імператора з Сокирою?
– І його, небораку, звісно. Чим йому Сокира могла зарадити? Я того всього, щоправда, вже не бачив – у бою хтось добряче торохнув мене булавою. Якби не шолом, розчерепив би голову запросто. А так лише приголомшило, мов бика на бойні.
– А Сокиру король Мізвіру собі забрав?
– Хе-хе, укоськали короля. Певно, коли владика-імператор поліг, до наших якраз підкріплення підійшло. Помагати, щоправда, вже не було кому, тож вони зітнулися з мізвірцями. Й порубали одне одного.
Коли я очуняв, була ніч. Місячна, хвала богам, так що видно було пречудово – хоч мак збирай. Навколо – самі покійники. Жодного руху, жодного шереху. Крові – наче в різниці. Сопух такий, що хоч тельбухи вивертай. Еге ж, хлопче, війна – річ не лише страшна, але й гидка. Але тоді я не боявся, голова гула так, що думки там проблискували лише вряди-годи.
Бреду куди очі ведуть. Аж гульк – він лежить. Владика-імператор тобто. Я його лише за білим вбранням та панциром і впізнав. Вірніше, білого там було вже мало… Так от, стрілами його обтикали, як ото виглядає цей, як його…
– Дикобраз?
– От-от, їжак! А поряд клята Сокира забита. Стримить собі серед сукровиці й – віриш? – немов осміхається так ото злісно й радісно. Здалося, певно – чим би їй там осміхатися?.. Але щось таке нехороше в ній явно відчувалося. Й ось тут я казна-чому розлютився страшенно. «Ах ти ж пекельне поріддя! – гадаю. – Таких діл накоїла, та ще й тішишся? Скільки народу через тебе полягло! Сам владика-імператор… – що владика-імператор також до цього побоїща діяльно руку доклав, я якось тоді не подумав. – От я тобі зараз усе пригадаю!» Хапаю чиюсь кирею, накидаю на Сокиру – голіруч-бо взяти її якось боязно було, – замотую гарненько – й гайда з бойовиська.
– Як?! Ти взяв собі саму Сокиру Душ?! Ну ти, татку, даєш! Я б на таке нізащо не зважився!
– А що ж ти гадаєш, твій татко лише пироги лигати придався? В нас у роду всі такі зухи. Але слухай далі. Плетуся я з Сокирою якимись хащами, і поступово починаю їх упізнавати. Це-бо були околиці нашого села, я там виріс і знав їх, мов власну долоню. Словом, хутко я зорієнтувався – і просто додому (а жили ми тоді не там, де тепер, а на хуторі, де зараз коваль Сердега мешкає). Але не до хати – відразу в кузню. Матір сяк-так заспокоїв і попередив, щоб не заважала – й до роботи. Засипав вугілля, розпалив вогонь, роздмухав його міхами гарненько, дочекався білого жару, а тоді хап злощасну Сокиру – й просто в саме пекло.
– Але чому?
– Чому? Мені, бач, жити кортіло. Мав слушність отой жрець-язичник – Сокира лише біди й здатна була сіяти. А як її було позбутися? Сховати? Хтось рано чи пізно знайде. Розламати-понівечити? Полагодять. Однак десь від когось я чув колись, що нечиста сила вогню боїться. То я й того…
– І що?..
– І нічого. Як бурхнуло з горна – добре, що я тієї миті якраз біля міхів стояв, а то б обсмалило всього. Вогонь, либонь, навіть із комина шугнув. А потім як закричить щось у полум’ї, – та де там – як зареве, мов худобина! Певно, отому, що в Сокирі сиділо, непереливки було. «Нічого, – думаю, – нехай тепер покутує свої лиходійства вража сила!» Й далі працюю міхами. І – що гріха таїти, – трясуся, мов осиковий лист. Страшно було таки добряче.
Отак воно з півгодини з горна сапало вогнем та волало, але ради не було. Врешті розпеклася клята Сокира й почала плавитися. Коли вже геть форму втратила, я дав міхам спокій, щоби метал трохи прохолов. А тоді хап надібок кліщами – й у цебер із водою. Не сподобалася така лазня нечистому, загорлало з новою силою, шматок у кліщах засіпався, як ото риба на острозі. Але я не зважав – знову кинув залізо в горно. Роздмухую міхами вогонь і думаю: що ж мені далі робити? Викидати виливанець небезпечно: криця-бо дуже високого ґатунку. Кожен, хто натрапить на нього, неодмінно понесе до коваля, а той обов’язково викує якусь зброю – і все повториться. Виготовити щось самому? Але тоді що? Скільки я не міркував, ніяк не міг придумати нічого путнього. Хоч як поверни, а виходило, що будь-який більш-менш великий виріб із металу міг бути використаний на шкоду людям. А дрібнити клятий шматок я боявся ще дужче – тоді пожирачів душ лише побільшало б…
Аж під ранок мене раптом осяяло. Я навіть зареготав – таким простим виявилося рішення. Схопив до рук молот – і закипіла робота. Отут я вже постарався – так-бо приємно було гамселити втілене в залізі зло, відчуваючи, як воно неохоче, з безсилою люттю подається під молотом, мимоволі оформлюючись у те, до чого ніколи не прагло й не призначалося, й від того повністю перероджуючись…
Словом, не стало Сокири Душ… І ніколи більше не буде. Зникла її зла сила у вогні й під моїм молотом. Сподіваюся, боги мені це на тім світі зарахують… А от ковалювати я відтоді покинув. Моторошно якось стало в розпечене горно дивитися…
– Але що ж ти викував із Сокири Душ, тату?
– Ти ще не здогадався? Те, що ніколи не служитиме людині на зло. Наш старий добрий плуг, сину. Допоможи-но висадити його на воза… Бачиш, які в нього чересло та леміш – жодної щербини. Землю піднімає, мов масло ріже. А коли оре – мов сам біжить. Славно оре! З душею! |
Рассказ открыт для комментариев