19:23 29.08.2019
Отпечатан тираж 39-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


17:23 11.08.2019
Вітаємо переможців 50-ого конкурсу!

1 Юлес Скела am017 Річку перескочити
2 Shadmer am018 Интересная жизнь
3 Панасюк Сергій am002 Краплі дощу


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс фентезі Первый тур

Автор: Олена Количество символов: 27982
Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

al009 Мертві риби


    – Чорт забирай, Алігаторе, якщо тебе знову зловлять, – ти труп. Ти трупачний труп, я тобі клянуся!
    – Не сци. Дай мені свою картку, я швиденько. Туди й назад. Буду гнати як прудконога лань, ти й не помітиш що мене не було.
    – Ти знову підсів? – Кріт вхопив мене за руку, ніби збирався втюхати нову страховку, або розказати про щасливе життя після смерті. – На що цього разу?
    “Досить вже цих церемоній,” – думаю я, вихоплюючи бейдж.
    Один швидкий кенгурячий стрибок і я вже поза кімнатою офісу. Через скляні двері бачу як на моєму робочому моніторі висвічується новий вхідний дзвінок. А щоб йому! Знову не вийшов із системи. Це вже точно штраф, доганою не відмажешся.
    – Я куплю цигарок і через десять хвилин буду на місці, – кидаю благальний жест Кроту і вказую на монітор.
    Той закочує очі, вмикає навушник і клієнт вже чує стандартне привітання: “Вас вітає Сіа-Груп, мене звати Кирило, чим можу вам допомогти?”
    Свобода! Якщо Кріт буде обробляти цього клієнта по протоколу, то це хвилин на двадцять.
    Ну що ж, глянемо що у нас тут новенького, переглядаю я надходження до віртуального Астіму на своєму ґаджеті. На екрані блимає значок бета-тестера. Дивно, повідомлення не з офіційної ігрової платформи, просто посиланнячко хтось на мій ак кинув. Це вже цікаво.
    “Вітаємо, ви перший гравець Мертвих Риб. Бажаєте розпочати?” – читаю я велетенські літери перед очима, поки вони переливаються синьо-зеленими відтінками.
    “Ого! Віртуреальна реклама! Чув що таке розробляють в Японії, але думав до нас не дійде ще найближчі років п’ять. Графоній теж такий нічо,” – я простягаю руку і натискаю “Так” прямо в повітрі. Напевно, навколо люди думають що я комарів відганяю.
    “Гра запитує доступ до екрану, надати?”
    “Так.”
    “Гра запитує доступ до звукового модуля, надати?”
    “Так.”
    “Гра запитує доступ до центральної нервової системи, надати?”
    – Так… Так.. Так... та скільки вже можна запитувати? – кажу я підтверджуючи ще з десяток дозволів навмання. – Зробили б одну кнопку та й по всьому. Юзабіліті нуляче.
    Я беру ґаджет до рук. Що ж це буде? Олдскульна стратегія? Може треба збігати додому по ВР окуляри? Чи це буде щось з новенького, типу голограматора?
    Екран мовчить. Батарея сіла? Ні. Струсонув його про всяк випадок.
    – Якась лажа, от тобі й бета, – бурмочу під ніс, запихаючи ґаджет до кишені, аж раптом руки торкається щось холодне і слизьке. Від несподіванки я аж скрикую.
    Біля мене пропливає велетенська сіра риба, розміром з собаку. Очі вибалушені, на лусці дивний візерунок з квадратів, наче якісь химерні геометричні стрілки. Риба обпливає мене, раз по раз відкриваючи рота, наче хоче щось сказати і не може.
    – Це якась маячня! Це грьобана наркоманія! Але така красива… – милуюся я рибою і простягаю до неї руку.
    Порівняно з оцим, ВР навіть поруч не валявся. Я покрутив ґаджет в руках, шукаючи звідки йде проекція, але екран і далі мовчав. Як воно працює? Картинка чітка настільки, що можна подумати що риба і справді справжня.
    На мить риба спиняється. Вибалушене око дивиться прямісінько на мене. І тут до мене доходить! Вона шепоче. Ця довбана наркоманська риба шепоче до мене. Я нахиляюся і чую:
    – Сьогодні ти народжений мертвим. Як і всі риби. Сиве твоє волосся і руки твої старі. Пройти шлях від смерті до життя чи зможеш ти? – голос був низький з ледь чутним ехом. – Я була першою твоєю. І рибою і правдою і підказкою. Коли ти підеш долиною смертної темряви, чи злякаєшся ти світла, що я дам тобі? Чи зловиш ти мене в сіті свої старцю? – від риби тхнуло гнилизною і сіллю.
    – Злущ свою зашкарублу луску, бо під нею блищить обладунок твій. Зброя твоя, заржавіла вже від часу, лежить під каменем мокрим на озері, де панує пітьма. Я загадку загадаю тобі, відгадку якої ти не знайдеш сам. Я провідник твій, я ворог твій, я друг твій, я тобі ти, а ти мені я, – останні кілька речень риба прошепотіла з закритим ротом.
    Я ще раз махаю рукою в бік риби, очікуючи, що якщо це якась дуже вдала голограма, то картинка просто зникне, піде пікселями чи щось в тому дусі. Натомість рука вдаряється об слизьку луску. Риба легенько здригається.
    Я дивлюся на свою руку. Вся у зморшках, наче в старого діда. Швидко підбігаю до найближчої вітрини і в мене відбирає мову: сиве волосся, довжелезна борода, очі скляні, наче в тої риби. Все тіло вкрите лускою, за спиною якась торба.
    Зап’ястя запекло. Чіп страхування здоров’я вмонтований в праву руку нагрівся і свербів. Зі мною таке вперше. Жодна гра не мала доступу до чіпу. Що це за бета така? Це взагалі законно? Де тут кнопка виходу?
    Риба знову підпливла до мене, цього разу прямісінько до вуха і зашепотіла:
    – Щоб вийти, пройди перший рівень. Тоді я надам тобі владу над собою. Я перевірю чи вірний ти мені. Покажу тобі хто прийшов по тебе. Твоє перше завдання: знайди…
    – Що знайти? – починаю нервувати я, а риба тим часом пливе вперед. – Чекай, тупа рибино! Ти куди?
    Щоб встигнути за нею, я переходжу на біг. Але зі мною щось не так. Не сказав би що я дуже вдалий бігун, але зараз я буквально ледве рухаю ногами. Здається що болять навіть не м’язи, а самі кістки. Хотів би я знати як їм це вдалося. Спроектувати тухлу рибу це одне, а от зробити мене дідуганом зовсім інше. То от вона яка, риб’яча старість? Поруч мене ходять люди, звичайнісінькі собі, без луски, без сивих борід. Так ніби я просто біжу з роботи погожим весняним вечором.
    – Перепрошую, – вибачаюся я перед жіночкою, яку ледве не збиваю з ніг, намагаючись наздогнати рибу. Якщо риба провідник, то не можна втрачати її з поля зору. Мені здається чи риба веде мене до міського парку?
    Так воно і є. Пробігши мало не півміста, зупиняюся на березі озера. Риба теж вже чекає мене. Лавки навколо обсіли закохані парочки, одна з них так близько, що я чую як стукаються їхні зуби. Фу, хто ж так цілується. Тепер головне вдавати нормального, не говорити самому з собою, щоб не подумали що я якийсь божевільний. Це все просто гра. Пройду собі перший рівень, а там далі подумаю що до чого. Погуглю відгуки.
    – Знайди… – знову шепоче риба.
    Я розводжу руками, намагаючись пояснити рибі без зайвих слів, що не розумію що вона має на увазі. В таких випадках NPC, ігрові персонажі, дають якусь підказку чи що. Але цій, очевидно, байдуже що я там розумію чи ні. Вона собі пливе далі аж до середини озера і я вперше помічаю що там є острів.
    Невеличкий такий, але є. Ледь нависає над водою і легенько світиться жовтим. За логікою жанру мені точно треба туди. Це ж всього лише гра, може я й по воді ходити вмію. З розгону застрибую в озеро і чую як позаду мене хтось голосно рже. Озирнувшись, бачу як хлопчина з найближчої лавки вказує на мене однією рукою, а іншою крутить біля виска.
    У взуття затікає смердюча вода, я мокрий майже по пояс через невдале приземлення. Холод приводять мене до тями, а щоки досі палають від сорому. Не полізу я перед очима усіх цих голубків в бридотне крижане озеро в парку. Думай, Алігаторе, ти ж не нуб якийсь, а геймер з десятилітнім стажем. Якби це був квест, не в реалі, а на компі, або на ВР, що б ти тоді робив? Перся б за підозрілою рибою не знати куди? Чи сів би й обдумав що робити? Я за логіку. Треба десь так на березі вмоститися, щоб не привертати зайвої уваги.
    Риба вже була на середині озера.
    Я сідаю на траву і думаю. Час від часу позираю в бік лавок, щоб перевірити чи хтось ще дивиться на мене. Як піти за рибою, не замочивши ноги? З сусідніх лавок чую сміх, всі парочки зійшлися до купи і щось кричать у мій бік, я розрізним тільки слова “придурок” і “наркоман”.
    Все, це мене дістало. Мені приходить в голову логічна така думка. Хто мені заважає просто залишити цю наркоманську рибу тут і повернутися на роботу? Вже пройшло напевно хвилин з двадцять. Кріт мене буквально закопає за таку недбалість.
    Риба досягла острівця і зависла.
    Так і зроблю. Просто кину це все тут, завтра спробую знову прийти сюди і продовжити з цього самого місця. Можливо, в цій грі є функція автозбереження? Я підводжуся під поглядом закоханих голубків і йду алейкою подалі від озера. Востаннє озираюся на рибу і бачу що вона змінилася
    Риба починає світитися зсередини. Спочатку загоряються вибалушені очі. Потім легко люмінісцує луска і ось, риба, розжарена до білого, потихеньку спливає вгору. Час від часу переливається синюватим кольором. Вона піднімається все вище і вище, але, як не дивно, меншою не стає. Ще хвилина і риба, розміром з собаку висить собі в небі, як другий місяць. Я проводжаю її поглядом, високо задерши голову і мимоволі в мене вихоплюється гучне:
    – Вааааау!
    Один голубок відділяється від стада і йде прямісінько до мене, напоказ, щоб всі його бачили. Я бачу як він говорить по телефону:
    – В нас тут псих в міському парку, приїжджайте швидше, ми його дуже боїмося. Він буйний!
    Маячня якась. Я розвертаюся і поспішаю подалі від цього дурдому. Ну риба, ну стала місяцем, ну гарно собі. Не терпіти ж мені усе це? Ступаю на темну алею, – найкоротший шлях до офісу. Тут немає ліхтарів, ледь-ледь світло від сусідніх вулиць і, як не дивно, від риби, що нависла згори. Алея довжелезна і з того боку хтось є. Видно лише темну тінь, яка поволі наближається. Очевидно, назустріч мені йде хтось дуже великий. Я б навіть сказав гігантський. І не йде, а пливе. Інстинкт самозбереження каже мені зійти з алеї на стежинку, що я, звісно, і роблю. Але на стежинці мене чекає ще одна тінь.
    За кілька метрів від мене нависає щось схоже на суміш акули з екскаватором. Я відходжу назад на алею. Вони ж мені нічого не зроблять, намагаюся втішити себе я. Це просто ця дурнувата гра. Треба йти і не зважати на них. Я так і роблю. Акулоекскаватор наступає зліва, велика темна постать спереду. О, чудово, та інша нагадує якийсь космічний крейсер з ножаками по боках. Хоч вони й несправжні, але їхні зуби все одно не вселяють мені довіри. Ось я вже обходжу це незрозуміло що і нічого не трапляється. Я видихаю з полегшенням. Так я і думав.
    Зненацька мене сильним ударом відкидає на клумбу. Я боляче вдаряюся головою об камінь. Намацую ґулю і бачу на руці кров. Справжню кров. Через кілька секунд після шоку приходить і біль. Це вже вам не іграшки! Як якась голограма може так просто вперіщити мене? Судячи з вигляду рибин, вони легко перекусять мене навпіл і навіть не вдавляться. Мої лускаті старечі ноги починають ледь труситися, від холоду і страху цокотять зуби.
    Трясця! Ці дві каракатиці вже сунуть на мене. Поки я підводжуся, та що схожа на крейсер витягує свої гострезні леза на щупальцях, одне з яких рубає мене по передпліччю. Луската шкіра пом’якшила удар, але неглибокий поріз лишився. Відступати. Підвівшись, я щосили рвонув до озера. Пливти так пливти. Риби не відставали, раз по раз за спиною свистіли леза, але жодне не дістало мене. З розбігу я застрибую в озеро під улюлюкання закоханих парочок. Біля берега по коліно води. Риби нависають над берегом, далі не йдуть, ніби їхня життєва мета загнати мене в смердючу воду і не випустити назад.
    Треба перевести подих. Отож, назад дороги нема. Дубль два. Заперечувати гру більше не будемо, доведеться грати. Я обмацую голову, кров ще досі тече, але, здається, нічого серйозного. Зазвичай дають зброю низького рівня, щоб бити мобів, ігрових монстрів, а я з голими руками. Та ще й старигань на додачу. Хоча такі марафони які я сьогодні бігав мені б і в звичайному стані офісної амеби були б випробуванням. Скільки вже кажу собі що треба займатися спортом. Аж тут я розумію що впустив таку важливу деталь, в мене за спиною торба! Оце я дурень, аж ляскаю себе по лобі. З сусідньої лавки підводиться парочка і йде геть. З їхньої розмови я вловлюю слово “божевільний”. Так воно напевно й виглядає збоку, але їх риби лезами не різали, їм мене не зрозуміти. Тут твої рідні рученьки і ніженьки страждають.
    Я дістаю торбу з надією знайти там хоча б якийсь складений лук, або мечаку щоб рубати цих каракатиць. Бажано, звісно, з безпечної відстані. Все що я бачу це якась невеличка сіточка на паличці, схожа на дитячий сачок і синя мушля. І це все? Що мені з цим робити? Витанцьовувати ритуальні танці? Пошити собі броню-наперсток з сачка? Кручу в руках мушлю, прикладаю до вуха, – нічого. Навіть дмухнув туди. Доведеться пливти. Там риба про якийсь мокрий камінь говорила, очевидно це там на острівці. Біля озера всі парочки ніби в повітрі розчинилися. Замість них біля кожної лавки висіло по парі мертвих очиць, що зеленкувато світилися. Кожна тінь виглядала страхітливішою з іншу.
    Острівець наближався. Раніше я не помічав, що на ньому похитуються ледь помітні жовтуваті квіточки на тонких стеблинках. Пливлося все важче і важче. Ще, мене раптом дуже почала тривожити темінь води піді мною. Хто його знає що там всередині ховається? Я так і бачив як мої старечі ноги теліпаються в мороці як принада для якогось лох-неського кракена. Я намацав внизу каміння. Видряпався на острівець. Навколо мене квіточки і нічого більше, ніяких тобі захованих ельфійських бойових мечів, ніяких вказівників. Я дістав з торби сачок і мушлю. Подивився на рибу-місяць.
    – Ну й що мені далі робити? Мокрий камінь я вже знайшов, де обіцяна зброя? – прокричав я вгору. З берега я точно виглядав навіженим, але на цій стадії, якщо чесно, мені було вже байдуже.
    Як відповідь на мої молитви, одна з жовтих квіточок відірвалася від стеблинки і впала у воду. Я взяв сачок і підхопив її. Мене опанувало незрозуміле бажання з’їсти її прямо зараз. Бажання було не моє, міркував я собі, а згідно сценарію, тому я підкорився. Довкола мене квіточки почали хилитатися і скидати свої жовті голівки у воду. Якби я не був у такому безвихідному становищі, я б напевно замилувався цим видовищем, бо дощ із жовтих квітів це насправді прекрасно. Я виловлював квіточки і їв їх, поки не запершило в горлі. Я прокашлявся, але не допомогло. Раптом мені забракло повітря. Я задихався.
    – Це ж так очевидно, пливи на острів, лови квіточки довбаним сачком, жри їх щоб здохнути, геніальна гра, блін, – бурмотів собі під ніс я, все глибше і глибше вдихаючи, але легше не ставало.
    Я глянув на свої руки, луска почала жовтіти. Може алергія на квіточки? Я спробував змити жовтизну і коли занурив руку у воду, луска стала сторчма і залилася жовтим. Я вдихнув, але рукою. Цього разу було зовсім не холодно, навіть приємно, ніби легенький ніжний вітерець обдуває спраглу шкіру в жаркий день. Швиденько опустив ноги, потім увесь тулуб. Голова страшенно пересохла. Ось я вже повністю під водою, осяваю собою це темне озеро в міському парку. На хвильку я завис, насолоджуючись як вода проходить крізь мої пори, я був легкий всередині, майже невагомий. Пірнув глибше, перевернувся, риб’ячого ревматизму як не бувало!
    Куди далі?
    Бачу рибу-місяць десь вглибині, чи може то просто віддзеркалення? Пливу туди. Щомиті чекаю що на мене от-от хтось нападе, але поки мені щастить. Риба-місяць на дні виявилася зовсім не рибою, а великим білим каменем, на якому була намальована мушля. От тобі й мокрий камінь і мушля знадобилася, може це нарешті скінчиться? Хоча, мушу визнати що дихати під водою набагато цікавіше ніж відповідати на нудні дзвінки. Невеличкі мінуси це бути старим і що тебе хочуть вбити, але то дрібниці.
    Прикладаю мушлю до каменю і готуюся до небезпеки. В таких випадках зазвичай на тебе чигає якийсь підступний бос. Оборонятися можу хіба що сачком. Але ніхто не нападає. За каменем тунель, весь вкритий різнобарвними мушлями, які легенько похитуються, коли я їх пропливаю. Рухаюся далі. Чим глибше я занурююся, тим вужчає тунель, моє світло трохи тьмянішає, здається запас квіточок всередині закінчується.
    Я стрімко гасну, луска стає сіро-зеленою і коли настає морок, мені знову не вистачає повітря. Я вже проплив добряче вглиб, назад не встигну, тому тільки вперед. Сподіваюся наркоманська риба не дасть мені так бездарно померти. Луска на тілі тьмяніє. Я ковтаю воду. З останніх сил загрібаю руками, наче від цього залежить моє життя. Є велика вірогідність що і справді залежить.
    Навколо мене темрява і тиша, горло знову стискає спазмом. Мені здається що й в очах у мене потемніло, чи то просто мені вже приходить кінець. Якби ж то тут не було так темно, ніби все світло світу розчинилося в цій непроглядній темряві. Якби хоч маленький промінець, щоб знати що надія є. Можливо, вже й не варто боротися? Зрештою, скласти ласти у міському озері не так вже й погано, буде про що газетам писати. Я перестаю рухатися, у мене зовсім немає сил…
    – Ти знайшов мене, – каже голос із темряви і я бачу світло як уперше.
    Здається, я кашляв цілу вічність, вибльовуючи смердючу озерну воду. За останні півгодини я мало не вмер від задухи двічі: на суші і у воді. Отямившись, я глянув на дівчину, що сиділа, склавши ноги під великим каменем і тримала в руках спис. По каменю стікали невеличкі струмочки, один з них спадав дівчині на волосся. Від цього воно відсвічувало синюватим кольором. Дівчина теж була вкрита лускою, але вигляд мала набагато молодший.
    Я лежав, досі важко дихаючи, і чекав коли вона заговорить першою. Вона мовчки дивилася на мене. Зрештою, я не витерпів:
    – Ти NPC?
    – А що схожа? – відрубала вона і підвелася.
    Ненавмисно я окинув її з голови до ніг. Справді не схожа, якби вона була NPC, в неї точно були б більші цицьки.
    – Нарешті доперся? Думала я вмру тут, чекаючи тебе. Довбана гра. Давай бери свою зброю і виходимо звідси, поки ще якась чортівня не припливла по нас.
    – То ти теж гравець? Виходить, якщо я заберу меч то ми разом пройдемо перший рівень і зможемо вийти?
    – Я тобі не нуб якийсь. В мене дванадцятий рівень і я сиділа в цій смердючій печері три дні, поки ти спав в комфортному ліжечку. Я знаю про цю гру таке, що тобі й не снилося. Давай вже, хапай свого списа, – вона ткнула в мене руків’ям.
    Я простягнув руку і осікся.
    – Розкажи мені, – попросив я.
    – Слухай, я хочу спати і не завадило б поїсти. Якщо так хочеш знати, приходь післязавтра в кав’ярню на розі Мазепи і Липинського, в мене вечірня зміна. Запитай Аліну.
    Дівчина кинула мені спис, я інстинктивно впіймав його і опинився на березі озера. Сухий, з нормальними руками. В кишені дзвонив телефон.
    – Алігаторе, я тебе закопаю! Пройшло вже тридцять хвилин, нам обом буде повна срака якщо нас піймають! – зі слухавки почулося волання Крота.
    ***
    Наступні два дні пройшли настільки буденно і нудно наскільки могли. Мені виписали штраф і я відпрацював одну додаткову зміну. Як би не намагався нагуглити хоча б що-небудь про “Мертвих риб”, мені видавало лише фото якогось дохлого оселедця. Мушу сказати, видовище не з приємних. За пошуком “мертві риби гра” мені показали світлину якихось шпротів на шахівниці. Після цього я припинив свої пошуки. Лист з посиланням на гру зник, тому свою шизофренію мені підтвердити не було як. Кріт думав що в мене геймерська лихоманка, а батьки сказали якщо мене звільнять, то мене, дармоїда такого, виженуть з хати.
    Єдиною надією була зустріч з Аліною. Я пробував прийти раніше, але ніякої Аліни там не знали. Напевно, працюють в різні зміни. Тому я чекав. Гра була схожа на сон: яскравий після пробудження, але тьмяніє з кожною хвилиною. Очевидно, саме тому я не пішов перевіряти свій чіп. Мені вистачало що всі мої знайомі думають що в мене поїхав дах.
    За ці два дні зі мною не сталося анічогісінько незвичного. Мимоволі майнула думка що краще вже тікати від риб-мутантів ніж відповідати на нудні дзвінки, виносити сміття, заповнювати бланки протоколів, вкотре вислуховувати від батьків що я цілими днями протираю штани за комп’ютером, не маю дівчини, не виходжу з дому нікуди окрім роботи. Можливо, в момент коли мене різали наживо я б думав інакше, але маємо що маємо.
    Навіть звичні ігри були якимись прісними і зовсім нереальними. Я намагався знову віднайти сенс у своїх улюблених пригодницьких квестах, де раніше міг просиджувати не просто годинами, а цілими днями, але це була лише жалюгідна імітація. Що може зрівнятися з дощем із магічних квітів, або з диханням шкірою? Зрештою, я закинув ігри. Як би я не хотів це визнавати, але я справді хотів повернутися в гру. Але не знав як. Поки єдиною ниточкою була Аліна.
    – Чувак, ці ігри тебе вгроблять, – сказав Кріт коли я знову попросив картку, – живи реальним життям.
    Цього разу я просто вийшов через двері, без картки, без попередження і без наміру залишатися на цій роботі навічно. Рушив до кав’ярні на розі Мазепи і Липинського, всередині світилося. Я сів за столик і до мене підійшла Аліна.
    – Що будете замовляти? – знехотя запитала вона, потім глянула на мене і додала, – а, це ти. Молодший ніж я пам’ятаю.
    – Полуничне капучино і повний екскурс до “Мертвих риб”.
    В реалі Аліна виглядали точнісінько як в підводній печері. Тільки волосся було ще синіше. Дівчина сіла навпроти, так ніби її не цікавили ні інші відвідувачі ні його полуничне капучино.
    – Запитуй. Не хочу витрачати свій час тут на тебе.
    Я розгубився, не такого я очікував. Хоча, зрештою, чого саме я очікував?
    – Що це за гра? Хто розробник? Які технології використовуються? Чому я нічого не можу знайти в неті? Як мені знову увійти? – випалив я.
    – Ти справді нічого не зрозумів, якщо в тебе такі дурні питання. Шкода, я думала ти будеш відрізнятися. В грі ти був таким поважним дідусем, може краще б ним і лишився? Вже краще ніж оце, – вона вказала на всього мене з голови до ніг.
    – А що зі мною не так?
    – Якщо хочеш далі грати, тобі треба відходити від образу офісної амеби і набувати більш придатних форм. Тобі зараз вісімдесят років, до п’ятдесятника ще грати і грати. Такі дрищі довго не живуть. Дивно що тебе взагалі обрали.
    – В мене хороша геймерська репутація, – спробував заперечити я. – То як зайти назад в гру? Вона хоч справжня?
    – А звідки ти знаєш що ти справжній? – загадково підморгнула Аліна. – Коли гра побачить що ти житимеш довше ніж п’ять хвилин після логіну, з’явиться опція входу. Ти ж не думав що коли закінчиться твій захист новачка ти обійдешся лише кількома подряпинами?
    Аліна підвелася, бо за сусіднім столиком якийсь пенсіонер перекинув цукорницю.
    – Забула нагадати, про гру нікому ні слова. Сподіваюся ти прочитав пункт про нерозлогошення, той що був написаний дрібним шрифтом, інакше більше ніколи не потрапиш назад.
    Я відкрив рота і закрив його назад. Я розпатякав про гру всім кого знав.
     ***
    Ні завтра ні жодного дня потому я так і не знайшов Аліну в кафе, хоча був регулярним відвідувачем принаймні тричі на день. За постійні прогули мене врешті-решт звільнили з роботи десь через місяць після нашої зустрічі. Я продовжив грати в ігри майже увесь свій вільний час, але відчуття фальші завжди сиділо всередині. Від цього навіть найулюбленіші речі не приносили мені задоволення. Батьки висловилювали занепокоєння моєю ситуацією все частіше і далі погрожували вигнати з дому, якщо не знайду роботу найближчим часом.
    Я спробував втішити батьків іншим способом і почав бігати. Спочатку просто їм назло, щоб відчепилися, але з часом втягнувся. Це допомагало відволіктися від фальшивих ігор і я дуже хотів показати Аліні, що не такий я вже й дрищ. Ще через деякий час пішов на заняття з середньовічного бою. Найкраще, як не дивно, вправлявся зі списом. Трохи підтягнувся і мене тішила думка, що я вже не так схожий на офісну амебу. Хоч я й знав Аліну не більше хвилин п’ятнадцяти в сумі, я часто згадував її. Так ніби ми разом доторкнулися до чогось незвичного. Обоє були вибрані. Я фантазував як би ми разом лупили риб-мутантів. Вгадував яка в неї зброя.
    Зі мною й далі не траплялося нічого незвичайного і з часом закралася думка, що в гру мене більше не покличуть. Чим більше я про це думав, тим більше мені хотілося назад, більше за все на світі. Можливо, це бажання на мене так впливало, але я почав помічати дивні речі.
    Тепер коли у мене було більше часу щоб дивитися що робиться навколо, я помітив що біля мого будинку гуляє один і той самий собачник з червоним пакетом. Спочатку я не звернув на це уваги, але собачник здається обходив будинок цілодобово, не спав, не їв. Я слідкував за ним три дні. Потім вийшов, спробував з ним заговорити, той не відповів. Спробував штовхнути, той просто пішов собі далі. Точнісінько як якась декорація в грі. Я повторив процедуру з жебраком на центральній площі, з продавщицею в магазині і з кількома людьми у трамваї. Батьки теж вели себе дивно. Кожна ініційована мною розмова зводилася до одного: я нероба і скоро опинюся на вулиці. Я спробував кілька разів відійти від сценарію, їх відповіді не змінилися. Ніби заведені, або ніби NPC у грі, ціль який наставити мене на путь істинний.
    Я подумав що тепер-то остаточно з’їжджаю з глузду. Вже не можу відрізнити гру від реальності. Згадалися слова Аліни: “А звідки ти знаєш що ти справжній?”. Та нізвідки. Зараз хтось зашепоче в моє вухо: “Прокинься, Нео!” і я вийду з цієї клятої матриці. Я зателефонував Кроту. Він єдиний, хто міг мене зрозуміти. Домовились зустрітися біля роботи.
    – Чувак, ці ігри тебе вгроблять, – знову сказав Кріт, – живи реальним життям.
    – І ти також? Зізнайся, ти NPC? – я помахав рукою прямісінько перед його обличчям.
    – Ти шизонувся? Твоя мама телефонувала вчора. Казала ти три дні не їв і не спав, дивився за сусідами у вікно, навіть штовхнув когось. Говориш дивні речі. Пам’ятаєш ти мені місяць тому про гру якусь розказував. Що типу глюки бачив, ніби в реальному житті. Ти так і не перевірив чіп? Я чув в новинах, що якісь махінації з цим чіпом відбуваются, знайшли вірус, може впливати на мозок і все таке. Але він просто так не розповсюджується, треба надати усі дозволи вручну, але хто ж при здоровому глузді дасть такий доступ. Ти ж нічого такого не давав, правда? Алігаторе, ти нам потрібен тут, а не там. Що ти в тих іграх знайшов?
    Я його не слухав. Голова Крота на мить пішла пікселями, а потім знову стала така як була.
    – Ти чуєш мене? Твої ігри це просто вигадка, навіщо тобі ілюзія якщо ти можеш мати справжня життя? Я поговорю з начальником, можливо він візьме тебе до нас назад, якщо ти пообіцяєш сумлінно виконувати свою роботу.
    – А звідки ти знаєш що ти справжній? – запитав я. – Мої ігри це моя реальність. Вони справжні.
    Ось би зараз знайти Аліну, розпитати що відбувається. Вона точно мала б знати. Я пішов до міського парку, до озера де востаннє бачив рибу-місяць. Зупинився на березі. Доки йшов, бачив як попереду вимальовувалася алея, буквально на два-три метри, далі не було нічого. Виглядало так, що світ навкруг малювався від центральної точки, тобто мене. Я був як камера у грі, куди поверну, те й визирає з піксельної темряви. Тут одне з двох: або матриця або галюни. Я схилявся до романтичнішого варіанту. Аліна була справжнішою за Крота, за всю мою сім’ю, вона не говорила завченими однаковими фразами, ніби замість власної думки їй вставили словник синонімів до слів “нероба”, “ігри -зло” і “працюй-спи-знову працюй”. Виходить я так і жив усе життя, тільки обхват камери був ширший. Все що я бачу – існує. Притому лише в той момент коли я з ним взаємодію, увесь інший час це лише велике пусте ніщо. Як не дивно, але ця думка мене не здивувала, наче я знав це завжди, десь глибоко всередині, просто буденні турботи відволікали мене від усвідомлення того, що все навколо лиш моя вигадка.
    Над озером зійшла риба-місяць. На правій руці нагрівся чіп. Поряд знову замиготів дощ з жовтих квіточок. Цього разу, вони падали з дерев наді мною, летіли в небо, де їх легко можна було сплутати з зірками. Я почухав чіп. Очевидно надто сильно, бо шкіра, яка вкривала його відірвалася, майже безболісно. Під нею виступила жовтувата луска. Я взяв шматок шкіри, що теліпався на руці і потянув на себе. Це ніби знімати задирку на пальці, тільки тут замість пальця ціла рука. Я знову потягнув, тепер шкіра клаптями звисала з мене, наче старий ношений комбінезон.
    – Виглядаєш молодшим, – поруч виникла Аліна з моїм списом в руках, – бачу ти не знехтував моєю спортивною порадою.
    – Благаю, поясни що відбувається. Ти справжня? Це все справжнє?
    – А ти й далі ставиш дурні питання. В цьому світі нічого не міняється. Ти йдеш зі мною чи хочеш залишитися?
    Аліна ніколи не відповідала на питання прямо, ні зараз ні всі рази після. Риба-місяць вже нашіптувала нам нові завдання, вказуючи шлях.

  Время приёма: 11:16 14.04.2019