al020 Справа труба

    – Справа наша – труба, – тяжко зітхає Іван, – догралися…
    – Не напускай страху, може, обійдеться, – відказую я. А сам думаю, влучно так сказав, краще й не придумаєш.
    – Та де там, – вперше за довгий час мовить Діт, – а все так добре починалося…
    Так, починалося все досить непогано.
    Два місяці тому ми прибули на Ауріку. Це нещодавно відкрита планета, дивовижна, зелений рай. Місцеві аборигени дещо нагадують людей: ноги, руки, голова – все на місці. На пів лиця білі очі з великими жовтими зіницями, наче яєчня. А ще якісь вони худющі і довгі. І сині, майже прозорі, наче мерці. В чому тільки дух тримається.
    Звісно, наші тут як тут. Табір розкинули, обживаються, розбудовують, досліджувати значить, будуть. Із аборигенами контакт встановлюють. Тільки не дуже поки що виходить. Наші їм і малюнки малювали, і кіно показували. А ті тільки втупляться, і ніякої реакції. Та не зрозуміло навіть, як між собою спілкуються. До людей вороже не ставляться, але й не шанують. Придивляються. А може, нас досліджують.
    Місцеві займаються сільським господарством, овочі, фрукти-ягоди вирощують. В них цілі сади розкинулися з невеличкими деревцями, рясно обвішані чудернацькими кольоровими плодами.
    Наче поживитися є чим, та й тут невдача спіткала. Нам до того всього зась. Чітка заборона – нічого не брати. Та й кажуть, не їстівне воно для людей. Еге ж, а нас «їстівними» консервами харчують.
    А ми тут на будівництві працюємо. Облаштовуємо місцеву станцію. За цей час геть занудьгували. Окрім роботи нічого в житті не відбувається. То спочатку цікаво було. Ми на місцеві поселення ходили дивитися, як на екскурсію. А вони до нас на будівництво приходили. Завітають, бувало, стануть, вилуплять білі оченята, і годинами роздивляються. Тільки-но хтось з наших спробує заговорити, розвертаються і йдуть геть.
    Та на щастя, робота була майже виконана, скоро об’єкт здаємо і додому. Діт мене штовхає у бік:
    – Ну що, Олексію, непогано було б відсвяткувати таку подію. Шкода, що тільки станцію будують. Могли б і крамничку приладнати, з відповідним асортиментом.
    Тут я й згадав край рідний, садочок свій вишневий, виноградничок любий. Яких тільки сортів було не надбав: тут вам і Трамінер рожевий, і Каберне Совіньон, і багато ще чого. Тільки зачепіть цю тему, мене вже не зупинити, розкажу все, від закладки виноградника до виготовлення вина. А які наливочки з вишеньок виходили – не відірватися. Та й не тільки з вишеньок. Я своє діло любив, весь вільний час присвячував. Та все пропало, згоріло в одну мить. Спекотне було літо, пожежі спалахували скрізь. І мене не оминуло лихо. Дещо вдалося врятувати, але більшість пропала. В мене й руки опустилися.
    А тут пропозиція така – на далеку планету командирують. Я ж далі місяця ніде не бував. От і наважився. Втрачати вже нічого, болісно на те було дивитися.
    Ось, згадав усе, защемило серце. І якого тільки біса бовкнув:
    – Ох, в мене вдома такий запас! І вина, і вишнівки, і слив’янки, навіть аґрусівки трохи залишилось! Як повернемося додому, всіх запрошую. Тоді і відсвяткуємо.
    Бачу, в наших хлопців аж слина потекла.
    Діт парубок відчайдушний, руда бестія. Та з ним не пропадеш. З любої халепи знайде вихід. Правда, варто сказати, іноді ідеї в нього, м’яко кажучи, чудні. Але він ними так і сипле. Як почув про мої наливочки, одразу повеселішав. Каже, чого так довго чекати? Треба роздобути тих ягідок, що в місцевих садах ростуть. А що означає те роздобути? Вкрасти, чи що? Наче підлітки, вночі дерева обносити? Та й не можна їх їсти, кажуть.
    – Авжеж, вам скажи, що можна, назавтра сади лисі будуть. Лякають, щоб не сунулися.
    Іван був проти крадіжки, він у нас тонка натура, митець. Як те почув, аж окуляри на носа сповзли. Стоїть, сопить осудливо. Та й я до таких справ не схильний.
    А Діт все за своє – якщо вкрасти не можна, тре купити.
    Ми з Іваном переглянулися і зареготали. До чого їм наші гроші? Хіба що мідяки місцевим леді на намисто.
    Фантазія в Діта не має меж:
    – Значить, треба на щось виміняти.
    А на що? Ми ж голі, як соколи.
    – Є ідея. В нас повно залишилося труб та всякого брухту, а я бачив, як місцеві на наші будівельні матеріали витріщаються… Може, їм щось стане у пригоді.
    Ну, з непотребом він, звісно, загнув. Тут у господарстві кожен гвинтик на рахунку. Та про це я чомусь промовчав. Хоча, якщо розібратися, можна сплавити таке, що вже не стане в нагоді. Може, ніхто й не помітить.
    Та нащо їм наш непотріб? Невже погодяться? Я засумнівався.
    Діта вже не зупинити:
    – Хоч спробувати можна? Не вийде, то й годі.
    Так поміркувавши, що нічого лихого наче не робимо, вирішили позбавитися надлишків.
    Як звечоріло, заманили місцевого пастуха і на малюнках показали, чого хочемо. Той мабуть, нічого не второпав, окатими яєчнями покліпав та й пішов геть. Думали, не вигоріла справа.
    Та десь за годину повертається вже не сам, одноплемінників привів. Один з них дивний, на синій макітрі пір’ячко, в руках теж якась курка. Мабуть, вождь місцевий.
    Вийшов вперед, чекає. Хлопці мене підштовхують, йди, Олексію, домовляйся. Теж мені, знайшли дипломата.
    Ну, що тут вдієш, взяв я себе в руки й почав переконувати: товар демонструю, розхвалюю. І звідки тільки той хист в мене взявся, не знаю, але виходило непогано. Аборигени дивляться так уважно, а реакції нуль. Коли вождь тицяє довгим пальчиком десь повз нас. Повертаюся, а позаду труби лежать гарненькі такі, жовтенькі. Я головою мотаю – ні, ці не можна. Знову наш товар рекламую. Та вождь невблаганний. Тицяє своє, і все тут.
    Ми аж засумували. Плакало наше свято.
    Відійшли порадитися. Діт каже, мабуть аборигенів жовтий колір приваблює. Треба наш непотріб перефарбувати, от і буде всім щастя.
    Навіть Іван оживився, каже, зараз все оформлю, та й пішов трубу прикрашати.
    Діт знову ідею підкидає. Каже, це вже інша справа, одними вишеньками не відбудуться. Треба ще курку виторгувати. Закуска буде доречною, я цілком згоден. Та й час треба потягнути.
    Ми з Дітом повернулися до місцевої делегації. Показую, мовляв, і пташку нам давайте. Вождь як второпав, що ми від нього хочемо, ледь не зомлів. Дістав одну пір’їну з голови і на курку лаштує. Тут я здогадався, що вона в них теж важлива персона. Нас би якась інша тваринка влаштувала, та як їм те показати? Мабуть, прийдеться трубу вважай задарма віддавати. Ми з Дітом порадилися і вирішили, краще ягідки в руках, ніж курка в небі.
    Я головою хитаю, що згодні. А тут якраз Іван і трубу підтяг, жовтеньку, як замовляли. Вождь на радощах аж прицмокнув. Іван швиденько замотав у мішковину, маскує, значить, і простягнув. Вождь задоволено замотав синьою макітрою, пір’ячко поправив, плетеного кошика з ягідками до нас підсунув. Ну все, справу зроблено. Ми радіємо, буде таки наливочка з місцевих «вишеньок».
    Розподілили обов’язки між собою. Я каністру підходящу пішов шукати, Івана в місцевий лазарет за медичною рукавицею відправили. В Діта саме відповідальне завдання – цукор в місцевій їдальні роздобути. Як то йому вдалося, навіть думати не хочемо. Каже, що не поцупив, то все його харизма. Таки подобається він панянкам, та щоб настільки…
    Тут я за свою улюблену справу взявся. Звісно, умови не ті, ягідки не ті. Та роблю на совість. Вишеньки розім’яв, водички долив, цукром засипав. Медичну рукавичку на отвір приладнав і поставив цю споруду у тепле містечко, на даху біля віконечка, подалі від чужих очей. Мені зручно – далеко бігати на треба, навідуюся кожного дня до своєї підопічної.
    Тижні зо три роботу закінчили, а тут і наливочка настоялася, якраз вчасно.
    Після роботи побрели в їдальню. Неохоче так посьорбали супчик з консервованої квасольки. На друге – рагу з тієї ж квасольки, то ми тільки ложками пошкребли по тарілкам. І скоріше до нашої наливочки.
    А там вже гості нас чекають. Стоять наші синенькі, в руках кошики тримають. Як нас побачили, йдуть назустріч, вклоняються. Що таке? Нічого зрозуміти не можемо. Вони скарби принесені нам віддають. А там і плоди різні, і тушка якоїсь місцевої тваринки, схожа на наше поросятко. Еге ж, значить, зрозуміли таки нас.
    Закралася в мене підозра, що знов трубу хочуть. Оце вже ні, в мене ще за ту душа болить, щоб не викрили. Підходжу, махаю руками, мовляв, діла не буде. А вони кошики поставили, чемно так вклонилися і пішли геть.
    Зрозуміли ми тоді, що то нам така подяка. Зраділи, не гадали навіть, що все так гарно вийде.
    Забрали ми нашу наливочку, пішли до лісу на галявинку, пікнічок влаштовувати. Багаття розвели, «поросятко» зажарили, наливочку по скляночкам, з їдальні запозиченим, розлили. Смакуємо… М’ясце виявилося не дуже, кирзовий чобіт краще жується. Та й наливочка трохи кислувата, мабуть, цукру замало, або то місцеві ягідки підкачали. Та ми не нарікаємо. Повеселішали, розтеревенилися, планами на майбутнє ділимося. Іван каже, як повернеться, кине роботу, поїде до якоїсь екзотичної країни, пейзажі писати. Діт свою справу відкриє, правда, ще не вирішив, яку саме, – ідей, як завжди, ціла купа. А я їм про своє розповів, як буду сад з виноградником відроджувати. Хлопці підтримали, кажуть, не хвилюйся, допоможемо.
     Гарно вечір провели. А як наливочка скінчилася, сліди злочину загребли, як зуміли, і с чистим сумлінням спати пішли.
    А зранку таке… Одне на одного як глянули, ледь не вмерли. Морди сині, опухлі. Ми бігом до місцевого лазарету. А як пояснити, що з нами трапилося? Довелося у всьому зізнаватися. От лежимо тепер під крапельницями, і міркуємо, що нам за ту кляту трубу буде.
    А їжа місцева для нас і справді непридатна – якась там речовина отруйна, набряк – це в кращому випадку. Хто ж знав? Не могли відразу по-людські пояснити.
    Нарешті заходить бригадир. Він у нас людина серйозна і відповідальна. Зараз і дізнаємося, що заробили. Та чекати на смерть гірше за саму смерть.
    – Ну все, – каже Іван приречено.
    Я вирішив його підбадьорити:
    – Все, це коли ноги холодні, а так може пронесе…
    Після цих слів Іван болісно зітхає, – побічних ефектів нашої вечері виявилося багато.
    Бригадир одразу до діла:
    – Ну, поганці, я б вам, звісно, показав, де раки зимують, та бачу, самі себе вже покарали. Буде вам наука, як добро розбазарювати.
    Ми аж голови у плечі повтягували.
     – Та ви тепер герої. Як підлікуєтеся, одразу до завідуючого станцією. Він вам розкаже, що до чого. Будете контакт з аборигенами налагоджувати. Вони тільки з вами справу хочуть мати. Ви тепер на посаді консультантів.
    Ми аж з ліжок поскакували. Як так?
    А бригадир продовжує:
    – Зізнавайтесь, хто з вас Пікассо?
    Ми повертаємо голови до Івана. Хто ще? Художник в нас один. Той винувато розтягує пухлі губи:
    – Та я теє… пожартувати трохи хотів.
    Виявилося, поки ми курку виторговували, наш художник намалював на трубі якусь рожу з пір’ячком, а місцеві той витвір як божественний знак розцінили, встановили на священному пагорбі і моляться. А нас за божих посланців сприймають. Тож контакт налагоджується.
    Тепер наш відліт скасовується, доведеться ще тут затриматися. А то й лишитися. А що? Ми не проти. Може й звикнемо тут, облаштуємося. Івану пейзажів місцевих вистачить. Діт зі своїми шаленими ідеями ніде не пропаде. А я садочок висаджу, хай не вишневий, та не гірше за місцеві буде.