17:41 01.05.2019
Вышел в свет НУФ-2018
Поздравляем писателей и читателей с этим событием!


17:31 29.04.2019
Вітаємо переможців 49-ого конкурсу!

1 Змей Горыныч1 al001 Капитаны бывшими не бывают
2 Соколенко al014 Ми – однієї крові!
3 ЧучундрУА al013 Сокира Душ


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур

Автор: Таурус Количество символов: 39045
Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

al003 Мрії повинні збуватися


    

    Фото 020
    


    Нуль проти дев’яти…
    
    Довгорукий прокинувся раптово із відчуттям тривоги. Щось ніби штовхнуло його зісередини. Він прислухався до нічної тиші і натренованим слухом почув, як озвалися струни найдальшої сфери. Невідомий космічний об’єкт пройшов перший захисний бар’єр, віддалений від планети на понад мільйон кілометрів.
    Довгорукий ліг, заплющив очі і перетворився на слух. Через три години – перед світанком озвалися струни середнього захисного бар’єра. Непроханий гість наближався до планети. Довгорукий не став тішити себе тимчасовою невизначеністю. Він відчував і вже майже напевне знав, що це – «вершники».
    Ще недавно інформаційні масиви у відкритому доступі попереджали про хижацьку суть цієї мандрівної цивілізації. У співтоваристві заселених планет Чумацького шляху лунали вимоги не впускати «вершників» до внутрішнього галактичного простору.
    – Якби їм кілька років тому відмовили у дозволі на транзитний політ через галактичний простір, то зараз усе було б інакше. – Пригадував хід недавніх подій Довгорукий. – Але Найвищий Галактичний Форум вирішив погратися в толерантність. Ми впустили їх до середини під чесне слово. Роботи-штурмани завели їх до входу у транзитний тунель для подальшого польоту. Усе, що сталося в тунелі, залежало від рівня їхньої технічної оснащеності.
    Тепер вже зрозуміло, що вони не полетіли транзитним маршрутом. «Вершники» зламали фільтраційні рифи тунелю і прошмигнули у внутрішній галактичний простір. Ймовірно вони створили собі «привида-двійника», і спрямувавши його за передбаченим маршрутом, обдурили менш пильну систему безпеки тунелю.
    «Привид», що виконує роль двійника космічного апарата, здатен прожити у системі від одного прийнятого рішення до наступного. Отже він долетить до кінця тунелю і розтане перед виходом. Система безпеки активується і повідомить про зникнення штучного космічного об’єкта.
    Довгорукий викликав плазмоїд і трансформував його в розгорнутий екран для оперативного зв’язку із центром безпеки. За попередні чотири роки було три польоти і вони тривали відповідно шість, сім і вісім земних діб.
    – Якщо вони не з’являться на виході з тунелю через вісім діб, то далі буде оголошена тривога і розпочнеться тотальний пошук зниклого штучного космічного об’єкта. – Констатував Довгорукий. – Пошук у режимі тривоги триватиме не довше за одну земну добу. Система безпеки увімкне загальногалактичну тривогу. Об’єкт знайдуть і не випустять до остаточного з’ясування причин затримки. «Вершникам» це не потрібно. Їхнє завдання – вшитися за межі галактики до завершення цього терміну. Отже, у них – дев’ять земних діб. Дев’ять діб ніхто не застосує проти них активних заходів протидії.
    
    Один проти восьми…
    
    – Вони приспали нашу пильність і привчили нашу систему безпеки до того, що час від часу вони з’являються, пролітають і, чемно вклонившись на прощання, зникають у космічних просторах. – Подумки констатував Довгорукий. – А тим часом вони сканували нашу систему безпеки, аналізували й досліджували надійність наших фільтраційних рифів. І схоже, що за час від першого до третього транзиту таки знайшли можливість зламати захист.
    Довгорукий розгорнув другий екран для зв’язку з масивом відкритих даних – і згенерував на обох екранах запит про «вершників» із максимальним охопленням джерел інформації. Екран оперативного зв’язку недоречно «замислився», а на сусідньому замерехтіли рядки текстової інформації. Довгорукий із тривогою відзначив, що з відкритих інформаційних масивів зникла майже все, що стосувалося «вершників». Розширивши межі пошуку за додатковим словосполученням «цивілізації-агресори», Довгорукий побачив вже знайоме йому ґрунтовне дослідження з поміткою про недавнє доповнення. Він пам’ятав основні положення цієї статті. Мандрівними здебільшого стають молоді цивілізації, які з різних причин були змушені покинути материнські планети. Переважна більшість мандрівних цивілізацій-сиріт потерпає від енергетичного голоду, бо не має звичної взаємодії з енергетикою материнської планети. Перед кожною з цих цивілізацій із жорстокою невблаганністю постає проблема поновлення енергетичного потенціалу. «Енергетичний голод» та недостатній рівень духовного, інтелектуального і науково-технічного потенціалу ставить молоді мандрівні цивілізації перед вибором: загинути або обрати долю мандрівних хижаків. Лише одиницям із них вдається уникнути ганебної долі космічних «гопників». У залежності від рівня розвитку цивілізації-агресора, поновлення її енергетичного балансу відбувається переважно за рахунок інших цивілізацій. Лише в поодиноких випадках цивілізації-мандрівники знаходять вільні джерела енергії завдяки подарованим, запозиченим чи навіть украденим технологіям, і таким чином не вдаються до відвертої агресії.
    Наприкінці великого тексту Довгорукому трапилося речення, яке, власне, й було останнім доповненням. І це речення стривожило його не на жарт. «У новітній історії сусідніх галактик зафіксовані випадки агресії розвинутих мандрівних цивілізацій щодо заселених розумними істотами планет з метою заволодіння їхнім творчим потенціалом».
    
    Два проти семи…
    
    Довгорукий швидко згенерував тематичний запит авторам статті, позначивши його найвищим рівнем терміновості, що давав можливість отримати вичерпну відповідь у термін до двох земних годин.
    Очікуючи на відповідь, Довгорукий почув, як бризками звуків озвалися струни найближчого до планети бар’єра, віддаленого від земної поверхні лише на півтори відстані від Землі до Місяця. Це усього лише 50 тисяч кілометрів.
    Досвід підказував Довгорукому, що для початку нападу «вершникам» ще потрібен деякий час, але теоретично агресія могла початися кожної наступної хвилини.
    – І на цей момент я нічого не знаю про «вершників», окрім факту порушення трьох захисних бар’єрів і наближення до планети майже впритул за космічними мірками. Мені невідомі їхні наміри, я навіть не маю здогадів про ймовірний спосіб здійснення агресії. – Холодний клубок страху ворухнувся у сонячному сплетінні. Вперше за довгий час він майже фізично відчув холодні обійми відчуття безпорадності.
    
    Три проти шести…
    
    У його свідомості, наче бульбашки з глибин води, з’явилися спочатку Рейнджер, а за ним – Анет. Довгорукий знав цю дивну особливість своєї свідомості. У хвилини гострої небезпеки на допомогу йому із глибин підсвідомості з’являлася одна з двох сутностей – «Рейнджер» або «Анет» – і ставала його безжалісним опонентом, допомагаючи тверезо оцінювати усе, на що він звертав увагу. Коли це сталося з ним вперше у юнацькі роки, Довгорукий добряче налякався. А згодом збагнув, що в такий спосіб його єство мобілізує свій резерв – інтуїцію. Він жартома назвав цей ефект «антикризовою шизофренією». Але цього разу Рейнджер та Анет з’явилися удвох. Такого ще ніколи не ставалося. Рейнджер та Анет – були протилежностями. Він – холоднокровний прагматик і раціоналіст. Вона –ірраціональна, інтуїтивна, глибоко емоційна сутність, що в будь-якій ситуації відстоює пріоритет гуманізму.
    Прийшла відповідь на його запит. Довгорукий завантажив отриманий файл і побачив, що текстове повідомлення «розгерметизоване». У ньому не було відео-додатку, а текст перетворився на «вінегрет» із літер та розділових знаків. Інформація, закодована у промені-спалаху надпотужного лазера, має найвищий пріоритет захисту. У невідомій «м’ясорубці», через яку пройшов файл-відповідь, дивним чином «вижили» лише п’ять підзаголовків:
    «Творчий потенціал цивілізації – новий наркотик «вершників»;
    «Напад починається з інформаційної блокади приреченої планети»;
    «Байкери» – ударний спецпідрозділ «вершників»;
    «Усепланетна ейфорія – спосіб виявлення осередків найвищого творчого потенціалу цивілізації»;
    «Планета милих ідіотів – початковий етап загибелі пограбованої цивілізації».
    Додатковий запит до найближчого в сонячній системі транзитного інформаційного фонду результатів не дав. Зв’язку з фондом не було. Увімкнувши тестування мережі, Довгорукий переконався, що усі інформаційні пристрої планети відрізані від зовнішніх каналів зв’язку.
    – Вони блокують планету і повністю відрізають її від зовнішніх комунікаційних можливостей. – Пролунав у свідомості хриплуватий голос Рейнджера. – Таким чином ніхто на планеті не може повідомити галактичний центр безпеки про напад. Після тотальної інформаційної блокади у повітряному просторі планети і на її поверхні з’являються «байкери» – їхній спецпідрозділ, що поєднує в собі функції фронтової розвідки і ліквідаторів. Їхнє завдання – виявити точки можливого спротиву, провести розвідку їхніх оборонних можливостей і «зачистити периметр», тобто підготувати планету до фінальної фази агресії. Безпілотна авіація із ядерною зброєю на борту, точкові ракетні удари з-за горизонту та з сусідніх континентів, колони танків-роботів, масове винищення розумних істот, що населяють планету – усе це відміняється. Нічого подібного зараз не станеться. Їм більше не потрібна найгрубіша чорна енергія страху, передсмертного жаху і болю. «Вершники» стали гурманами, перейшли на вишукане енергетичне «харчування», на світлу, золотаву енергію натхнення і творчості.
    – А як саме вони організовують всепланетну ейфорію? – подумки запитав себе Довгорукий.
    На його питання озвалася Анет:
    – Думаю, що вони повинні затіяти якийсь глобальний «культурний захід». Це святкове дійство має привернути до себе увагу переважної більшості мешканців планети. Воно виконає роль «творчого магніту», притягне до себе насамперед найбільш обдарованих особистостей та групи, що займаються різними видами творчості. Далі «вершники» активують у розумних істот певні центри мозку, що відповідають за творчість, і переведуть їх у стан максимальної активності. Таким чином вони отримають всепланетне «цунамі» із творчої енергії. І там у цій енергетичній хвилі до небес буде все – нові задуми, ідеї, незавершені і щойно реалізовані проекти, радість від раптових знахідок та прозрінь, нестримний шал творчої праці, екстаз польоту на крилах думки і солодка творча втома… Але це буде останній політ на крилах натхнення. Після цього жива істота втрачає здатність мислити і творити… – Голос Анет затремтів і обірвався на півслові.
    Після тяжкої паузи заговорив «Рейнджер».
    – Усе вказує не те, що вони навчилися провокувати енергетичні викиди у потрібних їм діапазонах і фіксувати їх у багатовимірному форматі із можливістю подальшого відтворення. У підсумку вони отримують дуже близький до оригіналу, адаптований до своїх потреб вид енергії, яку можна умовно назвати «законсервованою». Від відомої землянам консервованої їжі ця енергія відрізняється тим, що вона практично невичерпна і має необмежений термін зберігання. Нею можна скористатися будь-коли, немов відеозаписом улюбленої пісні.
    – Із тією різницею, – додала Анет. – що енергонасиченість цього «харчу» просто зашкалює, вона вища від усіх дотепер відомих на кілька порядків. Бо в основі цього «концентрату» – зафіксована енергетика найпотужнішого, найвищого творчого злету живої розумної істоти. Коли енергетична хвиля на планеті вляжеться, вони вважатимуть свою місію завершеною і відлетять, залишивши по собі мертвий штиль у всьому. Після них на планеті зостануться мільярди мирних, тихих ідіотів. Вони сидітимуть у своїх домівках, монотонно похитуючись, усміхатимуться і пускатимуть слину по бороді. Представники нетворчих професій будуть уражені менше і ще якийсь час зможуть виконувати найпростіші операції на робочих місцях, аж поки все не прийде до остаточного занепаду. Нетривалий час в автономному режимі ще функціонуватимуть автоматизовані виробничі процеси. Першими зупиняться складні виробництва, що обслуговуються високоінтелектуальною творчою працею. Потім замруть решта підприємств. Далі – збої в системах життєзабезпечення і врешті – колапс. Найтяжчих уражень зазнає найбільш творча та високоінтелектуальна частина людства. Вони будуть найменш життєздатні і просто помиратимуть від голоду у своїх помешканнях, як немовлята без їжі. Представники найпростіших професій, в яких не використовується творча складова, залишаться обмежено життєздатними. Вони ймовірно вийдуть на вулиці, об’єднаються у групи і вирушать на пошуки їжі. Дефіцит їжі швидко стане причиною спалахів побутової агресії. Люті й голодні об’єднаються і убиватимуть на своєму шляху всіх, розглядаючи їх лише як конкурентів та ворогів. Планета зануриться в агресію. На вулицях паралізованих міст і сіл запанують найпримітивніші емоції – право сили, лють, заздрість, страх і жах.
    
    Чотири проти п’яти…
    
    – У нас мало часу і багато термінових завдань. – Озвався Рейнджер. – Варто почати з перевірки зовнішнього периметру.
    Довгорукий витяг зі шафи футляр зі скрипкою. Щоразу беручи її до рук, він згадував свого вчителя, який колись давно вперше вгледів його у дворі за грою у футбол. Зауваживши його непропорційно довгі руки, вчитель сказав:
    – Тобі казали, що ти – довгорукий?
    – Ні…
    – Тішся! Ти – майбутній скрипаль! Паганіні б тобі позаздрив!..
    Із цього моменту до нього назавжди пристало прізвисько Довгорукий.
    Вчитель узяв тоді хлопця за руку і повів до музичної школи неподалік.
    У класі, де пахло поезією звуків із минулих епох, Довгорукий вперше почув наживо, як звучить скрипка. Ніколи раніше музика не зачіпала його так глибинно. Він познайомився із потужністю та іншими вимірами енергетики звуку. У звичайному шкільному класі він збагнув, що звук може бути легким і прозорим як павутинка або ж могутнім і непорушним, як металевий борт авіаносця. Довгорукий тоді ще не міг здогадатися, що це соло на скрипці для нього, власне, був процесом його ініціації, уведення до храму пізнання природи звуку. Так він став причетним до вічної сили. Учитель умів діяти рішуче і водночас витончено. Він занурив учня в океан звуків і відкрив йому найпотаємніше – енергетичну складову музики. Довгорукий спочатку відчув, а тоді почав опановувати фантастичні можливості звуку. Він навчився бачити як змінюється енергетика звуків, об’єднаних в акорди. Він зробив для себе відкриття: кожен звук, народившись, не зникає після того, як ми перестаємо його чути. Він продовжує жити незалежно від нас і звучить вічно, долаючи простір і час, немов стріла, необтяжена силою земної гравітації. У всесвіті одночасно живуть і співіснують трильйони трильйонів звуків, які можна розділяти чи об’єднувати. Звуки, об’єднані в акорди. можна порівняти з людьми, об’єднаними в групу. Через деякий час Довгорукий почав відчувати, що оця група (акорд) – бойовий підрозділ швидкого реагування. Інша – підрозділ аналітиків, які глибоко проникають у суть подій, моделюють подальший розвиток ситуації і дають відповідь на одвічне запитання: кому це вигідно? А ця група – творці нової реальності, вони вказують на нові шляхи розвитку цивілізації і її творчого потенціалу.
    Довгорукий навчився впливати звуком на простір, досліджувати віддалені предмети чи явища, синтезувати у просторі енергетичні новоутворення і поступово створив систему захисту планети, що складалася із трьох бар’єрів.
    Але сьогодні усього цього було замало. Він поклав скрипку на плече і торкнувся смичком струн. Руки самі відшукали ритм і мелодію. Вервечка спокійних обережних звуків полинула у простір. Звучання кожної ноти несло зі собою в далекі простори необхідне Довгорукому чуття і миттєво давало йому картину простору.
    Процес сканування ближнього космосу дав перші результати. У північній півкулі – над Європою – завис велетенський космічний об’єкт. Попереднє сканування виявило лише нижню його частину.
    – Оце і є база «вершників». – озвався «Рейнджер».
    – Який же він величезний!.. – із безнадією в голосі констатувала Анет.
    Об’єкт мав форму гігантської сигари довжиною близько півсотні кілометрів.
    – Починаю детальне сканування об’єкта, – подумки оголосив Довгорукий.
    – Раджу використати для цього «Марі», – промовив Рейнджер.
    «Марі» – скрипка із вольовим тембром звучання, який можна було б порівняти з жіночим голосом – драматичним сопрано – не належала до улюблених інструментів Довгорукого, але Рейнджер добре знався на зброї і у питаннях нападу та оборони його слово було найвагомішим.
    «Марі» ожила і її звуки тонкими ледь чутними імпульсами торкнулися днища космічного монстра, досліджуючи його рельєф.
    – Два люки. Один великий, другий – менший. – Сказав собі Довгорукий.
    – Об’єкт має суто космічне призначення. – Доповнив характеристику об’єкта Рейнджер. – За мірками земної зброї це – авіаносець, який не пристає до чужих берегів. Він завжди – в океані і за потреби завдає удару сам або посилає авіаційний підрозділ.
    Довгорукий надсилав у простір короткі звуки, що нагадували бризки і, вслухався у зворотні відчуття.
    – Корпус об’єкта металевий з інтелектуальним покриттям, – продовжив Рейнджер, – яке надає зовнішній обшивці зорельота якостей живої шкіри, здатної до самовідновлення на випадок пошкоджень. Товщина покриття – до десяти сантиметрів.
    Раптом Довгорукий вловив ледь відчутну реакцію «шкіри» на свою музику.
    – Обережно, він тебе відчув!.. – озвалася Анет.
    – Знаю… – процідив крізь зуби Довгорукий.
    Тієї ж миті у ближньому ефірі довкола Довгорукого пролунав голос, синтезований у звуковому діапазоні мелодії, яку виконував Довгорукий:
    – Хто це там наважився полоскотати мені яйця?!..
    – Вони засікають твої координати. – озвався Рейнджер.
    – Хто ти? Озвися! – повторив голос і в його металевому тембрі дзвеніла неприхована вимога…
    – Нашу розмову варто почати з того, що ви відповісте на мої запитання… – озвався Довгорукий, не перестаючи грати.
    – Запитуй! – миттєво зреагував «вершник».
    – Ви двічі порушили вимоги Великої Галактичної Конвенції, а саме: параграф третій Конвенції – «несанкціоноване відхилення від маршруту польоту» і параграф сьомий – «несанкціоноване наближення до заселеної планети». Назвіть причину порушень.
    «Вершник» мовчав, оцінюючи почуте.
    У цю мить Довгорукий відчув, як у днищі космічного гіганта відчинився менший люк і з нього один за одним випали шість невеликих об’єктів. Довгорукий одразу ж протестував їх згустком звуків.
    – Чорні, металеві, непроникні… Обладнані зброєю. Наводяться за променем із бази. – окреслив ситуацію Рейнджер.
    Мов хижі птахи, що виглядають внизу свою здобич, об’єкти зробили коло і, вишикувавшись у бойовий стрій – двома тріадами – стрімко рушили у напрямку до Довгорукого.
    
    П’ять проти чотирьох…
    
    Голос Рейнджера звучав стривожено:
    – Вони поспішають до тебе. Готуйся до атаки. «Черепаху»! Якнайшвидше!..
    Довгорукий змінив мелодію, знизив тональність і простір довкола наповнився монотонним мотивом, що складався зі семи нот. Тепер він зрозумів, чому Рейнджер радив обрати «Марі». Нижня октава в її звучанні була найпотужнішою. Пальці автоматично витанцьовували вузьким тулубом грифа. Смичок торкався лише двох верхніх струн. Довгорукий спостерігав, як у просторі виникають і структуруються захисні пазли, вибудовуючи довкола нього монолітну прозору півсферу, схожу на панцир черепахи.
    – Встигають! – промовив Рейнджер, – при такій швидкості вони випереджають тебе на п’ять секунд!..
    – Не встигнуть, – спокійно відповів Довгорукий, прискорюючи темп.
    Фактура півсфери нагадувала товстий кришталь. Останній захисний пазл щільно увійшов на своє місце, немов патрон у патронник, остаточно ізолювавши простір довкола Довгорукого.
    Через півхвилини після завершення монтажу «черепахи» «байкери» атакували. Наблизившись на відстань близько сімдесяти кілометрів, вони вдарили тонким променем. Розпечений шнур лазера прошив простір, стіну будинку і дзвінко вдарив у півсферу. Кришталева «черепаха» спалахнула яскравим сяйвом. Промінь тріснув, зламався і розсипався маленькими блискавками та іскрами. Довгорукий подумки відзначив, що важили вони йому просто в голову. Довгорукий тим часом тримав монотонний медитативний мотив, спостерігаючи за тим, як мелодія і ритм викривлюють простір довкола нього. Він вибудовував конструкцію, подібну на плавно вигнуту півколом трубу. Довгорукий назвав її «петлею Уесіби». Простір трансформувався під впливом звуку, утворюючи вузький тунель у формі великої петлі. Він вчасно завершив свою захисну просторову конструкцію.
    Оцінивши результати першого пострілу, «Байкери» атакували вдруге. Цього разу вони вдарили із трьох точок. Три невеличкі чорні діри беззвучно і стрімко долали простір, наближаючись до Довгорукого. Усе сталося миттєво. Наблизившись до «черепахи» чорні згустки увійшли в зону викривленого гравітацією простору, тунель упіймав їх роззявленою пащею і спрямував по колу. Затиснуті в лещатах гравітації, три чорні діри покірно зайшли на віраж. Описавши коло, вони вилетіли з тунелю у протилежному напрямі назустріч «байкерам» зі швидкістю утричі вищою від початкової. Засновник боротьби айкідо Моріхей Уесіба був би задоволений отаким використанням енергії нападу супротивника. «Упіймавши» свої чорні діри, три із шести «байкерів» вмить зникли. Не було ні вибухів, ні полум’я, ні навіть диму. Їх просто не стало. Так, ніби й не було. Через секунду решта – три «байкери», що вціліли, – стрімко рвонули вбік і, петляючи, розчинилися вдалині поміж хмарами.
    Над Довгоруким пролунав голос «вершника»:
    – Я приємно здивований! Хто ти? Розкажи про себе…
    Анет заговорила паралельно, озвучуючи для Довгорукого розшифрований нею смисл прихованих думок та емоцій «вершника».
    – Я цього не чекав, я розлючений і навіть дещо наляканий… Я хочу знати про тебе усе, щоб якнайшвидше знищити тебе.
    – Я відповідаю за порядок на цій планеті. – Промовив Довгорукий. – Я тут у ролі місцевого шерифа…
    – Як тебе звуть, шерифе? – У голосі «вершника» бриніло роздратування.
    – Я хочу тебе добре вивчити, щоб гарантовано убити… – переклала слова «вершника» Анет.
    – Усі, хто мене знає, називають мене Довгоруким…
    – Як несподівано! – вигукнув «вершник». – А у тебе справді довгі руки?
    – Відносно тулуба…– спокійно відповів Довгорукий. Він не припиняв грати і стежив за трьома «вершниками», які зупинилися поза зоною прямої видимості. Якийсь час вони зависали у просторі, а тоді розвернулися і знову вишикувалися у бойовий стрій.
    – Можлива ще одна атака… – озвався Рейнджер.
    – Я поважаю тих, хто здатен мене здивувати. – промовив «вершник».
    – Я не почув відповіді на запитання про причини порушення вимог Великої Галактичної Конвенції… – перехопив ініціативу в розмові Довгорукий.
    – Та хіба це порушення?! – із удаваною радістю вигукнув «вершник». – Ми не втрималися і вирішили ближче познайомитися з вашою милою планетою. Вона така цікава і така … своєрідна… У неї така неповторна аура творчого потенціалу.
    – Ми обрали цю планету, як найбагатшу на творчий потенціал у цьому секторі галактики… – переклала емоційний зміст репліки Анет.
    – Я доповім про вашу недозволену присутність і додам до свого звіту результати молекулярного аналізу простору до вашого прибуття і під час вашого перебування.
    – Ти негостинний господар, шерифе… – процідив крізь зуби «вершник»… – Ми не маємо на думці нічого поганого. Ми в захваті від вашої планети і від твоїх братів-землян, шерифе… У нас із вами є одна важлива спільна риса – здатність до творчості. Шерифе, ми хотіли б продемонструвати вам наш потенціал і оцінити ваш…
    – Нам потрібен ваш творчий потенціал, і нас вже ніщо не спинить. – переклала Анет.
    – Залп! – Попередив Довгорукого Рейнджер.
    «Байкери» знову вистрелили трьома чорними дірами зі стратосфери. Але цього разу енергетичний потенціал залпу був значно вищий. Через дві з половиною секунди три чорні діри знову потрапили у гравітаційну петлю. Цього разу Довгорукий вчинив із «подарунком» інакше. Він спрямував чорні діри не в «байкерів», а в їхню базу. Через десять секунд залп досяг бази «вершників». Зореліт вчасно відреагував, вкрившись чимось подібним на сріблястий туман. Чорні згустки, спрямовані в його силует, зникли в цьому тумані і довкола об’єкта нічого не змінилося.
    – База упіймала нашу «відповідь». – Озвався Рейнджер. – Захист – сто відсотків. Пошкоджень – нуль.
    – Я бачу, що ми ще надто упереджені один до одного. – Промовив «вершник». – Але ми неодмінно зустрінемося і поспілкуємося, шерифе. – Із твердою упевненістю виголосив «вершник». – Ти чудово граєш, шерифе. У тебе незвичайна музика і я хотів би насолодитися нею. Ти зіграєш для мене, довгорукий шерифе?
    – Ти все одно умреш. – Озвучила приховані думки «вершника» Анет. – Це вирішено. Але спочатку я хочу заволодіти твоєю зброєю.
    – Звичайно. Я заграю тобі як тільки матиму таку нагоду. – відповів Довгорукий.
    – Чудово! – Вигукнув «вершник». – Я теж маю для тебе приємну несподіванку. Це буде вишуканий, королівський подарунок. Я розповім тобі про нього.
    «Вершник» зробив паузу. Довгорукий мовчав.
    – У мене є давня мрія. І я вже впритул наблизився до її здійснення. А зараз я подумав – чому б нам не здійснити її удвох. Я хочу подарувати тобі, довгорукий шерифе, здійснення моєї мрії. Я влаштую собі і тобі неповторну, фантастичну прогулянку космічними просторами. Але не на зорельоті! Ні! Ти коли-небудь літав зі швидкістю, наприклад, 50 тисяч кілометрів на годину? Я упевнений, що ні! Я мрію пережити це відчуття! А мрії повинні збуватися! Це відбудеться дуже скоро. Я прокатаю тебе на астероїді, шерифе! Уяви собі: жодної тисняви, як це буває у салоні спорткара чи в космічному човнику. Вдосталь місця. Можна пройтися чи навіть пробігтися. Чиста кам’яна поверхня. Тільки ти і я. І космічна тиша… І шалена швидкість... І незвично великі зорі... І твоя музика, шерифе… Як тобі така пропозиція?
    – Він має намір висадити тебе на астероїд і назавжди залишити там. – сумно промовила Анет.
    – Він говорить про недостатньо вивчений і ще не класифікований астероїд, що зараз наближається до Землі. За попередніми даними він пролітає повз Землю один раз на 480 років. Він має в поперечнику понад двісті кілометрів. Швидкість майже 50 тисяч кілометрів на годину. Науковці називають його «Африканцем» за густий чорний колір його речовини – твердого чорного базальту.
    – Як би не відбувалася наша зустріч, вона буде незабутньою для нас обох. – спокійно відповів Довгорукий і додав. – Кінець зв’язку.
    – Я з нетерпінням чекатиму нашої зустрічі… – хижо промовив «вершник» і зник із ближнього ефіру.
    
    
    Шість проти трьох…
    
    – Вони не знають меж твоїх можливостей і зараз посилено вивчатимуть тебе. – Озвався Рейнджер. – Вони почнуть атаку лише тоді, коли здобудуть достатньо інформації. Вони тримають паузу, бо вважають, що тобі нічого невідомо про агресію та її мету.
    – Кульмінація у них через чотири доби. Як же спинити агресію? – Міркував Довгорукий. – Звідки узяти стільки енергії, щоб стати на рівних із величезним космічним монстром, що завис на орбіті? Енергія – така ж вічна категорія, як час і простір. Кожен із земних володарів по-своєму вирішував питання оволодіння енергією. Кожен із них формував армію, як арсенал енергії, і кидав її вперед на завоювання простору. Усі великі завойовники дотепер були насамперед видатними організаторами. Вони збирали воєдино волю сотень тисяч особистостей і опинялися на вістрі цієї атаки. Але сьогодні, на моїх очах проти мене розпочалася дещо інша війна. У цій війні нема потреби застосовувати армію. Предмет завоювання не такий, як був раніше. Ворог не прагне золота, діамантів, територій, корисних копалин у надрах... Ворог хоче пограбувати нас духовно. Втративши творчий потенціал, ми втратимо все. Я уособлюю захист. Щоб вистояти проти агресора і перемогти його, мені не потрібна армія. Мені потрібне надпотужне джерело енергії. І це джерело треба відшукати.
    – Привіт, скрипалю! – Довгорукий телефонував своєму учневі, якого вважав найбільш обдарованим.
    – Вітаю тебе, вчителю. – відповів хлопчик.
    – Я потребую твоєї поради, скрипалю. Як ти гадаєш, чи можна при допомозі музики відшукати силу. Велику силу. Здатну похитнути планету.
    – Я упевнений, вчителю, що музика може все…
    – А як би ти це зробив, скрипалю?
    – Я шукав би цю силу в одній із чотирьох стихій, серед яких ми живемо… Земля, вода, повітря і вогонь. Я обрав би ту стихію, яка мені найближча.
    У цю мить Довгорукий вже знав, що саме йому потрібно. Він був зачарований простою й бездоганною логікою дитини і здивований тим, що хлопчик не повідомив йому нічого нового, але, разом із тим, сказав усе.
    
    Сім проти двох…
    
    Гелікоптер ледь торкнувся землі. Довгорукий відчинив дверцята і зістрибнув на землю. Оглянувши моторошний пейзаж довкола, пілот запитав, перекрикуючи шум двигуна:
    – Ви не помилилися? Вам справді треба сюди?
    Довгорукий іронічно усміхнувся, підморгнув пілотові і простяг йому правицю. Потужний потік повітря куйовдив йому волосся і шарпав за одяг.
    – Коли за вами повернутися?
    – Я озвуся, коли буду готовий… – відповів Довгорукий і рушив убік від гвинтокрила.
    Пілот збільшив оберти двигуна, вертоліт піднявся вгору і, схилившись набік, стрімко помчав вдалину.
    Довгорукий відпровадив поглядом гелікоптер і спокійно й твердо промовив до себе вголос:
    – Твій вихід, маестро!..
    За півтора кілометри перед ним здіймалася вгору конусоподібна вершина вулкана. Довгорукий зняв з руки годинник, поглянув на нього і поклав у кишеню. У нього було дві доби.
    Рівниною, вкритою чорними застиглими напливами вулканічної лави, неспішно ішов чоловік. Він був одягнутий у бездоганний чорний костюм і білу сорочку із чорним галстуком-метеликом. На ногах – чорне блискуче взуття. У руці він тримав футляр, в якому у зручному сповитку дрімав альт.
    Тепер йому нічого не заважало і усе залежало тільки від нього. Довгорукий наблизився до підніжжя вулканічної гори і оглянувся довкола. Відшукавши поглядом підходяще підвищення, він сів на ньому, оглянувся довкола, прислухався до енергетики місця і не знайшов у ній нічого ворожого. Заплющив очі і поринув у спокій. Довгорукий звично відрізав себе від усього зайвого, непотрібного і суєтного. Він озвучив у свідомості основну думку:
    – У всьому світі нема більше нікого й нічого, окрім нас двох – мене і тебе, вулкане.
    Вітер, що гасав рівниною і куйовдив чоловікові довге волосся, почав потроху вгамовуватися.
    Чоловік із альтом – маленький світляк на фоні підземного океану вогню – розпочав незвичну розмову з вулканом, яку ніхто раніше не провадив на цій планеті.
    – Ти і я – ми подібні один на одного. – Подумки промовляв Довгорукий. – Ти – бездонна прірва наповнена по вінця вогнем, я – маленька тепла цятка на твоєму високому березі. Ти – велетенська гармата, заряджена енергією, я – маленький згусток, частка цієї енергії, розсіяної по планеті. Ти – розпечений океан, я – крапля тепла. У вічній симфонії твого життя звучить і моя неповторна нота. У тисячах кубічних кілометрів твого могутнього гарячого видиху є малесенька частка мого теплого дихання…
    Виголосивши цей вступ, Довгорукий замовк і зосередився на чеканні.
    Секунди спліталися у хвилини, хвилини в години… Чоловік сидів непорушно, час від часу повторюючи своє звернення до підземної стихії вогню. До нього долинали голоси далеких хвиль океану, спів вітру, а він вслухався у тишу землі під ногами. Коли розпечений сонячний диск торкнувся далекого горизонту і на земну твердь упали довгі тіні, Довгорукий раптом почув ледь помітний вдих вулкана. Через деякий час – видих. Потім ще один вдих і видих…
    Насувалася ніч. Небо ставало чорним, подібним до землі. Довгорукий перетворився на слух і став суцільним чеканням. В його свідомості зупинився час, Десь тоді, у найдальшій глибині цього чекання, коли Довгорукий забув, що він – жива істота, котра має тіло, саме тоді раптом чітко й виразно йому відкрився ритм дихання вулкана. Ритм спокійного сну велетня, безтурботної байдужості, сповитої неосяжною силою. Він вичекав ще якийсь час і остаточно переконався, що упіймав це невловиме для звичайного вуха чергування вдихів і видихів велетня, що спав глибоко внизу у своїй полум’яній колисці.
    – Ритм є. – Подумки промовив Довгорукий. – Тепер можна розповісти йому про себе. Він поклав руку на футляр альта і повільно, обережно, не розплющуючи очей, відкрив защіпки обох замків. Обережно взяв альт до рук і звично поклав його на плече. Велетень, що спав глибоко під землею, зітхнув уві сні, повільно вдихаючи прохолодне нічне повітря.
    Довгорукий упіймав цю мить і на його глибочезному вдиху торкнувся смичком струни. Звук, що народився, у нічній тиші, був легким і природним, подібним на вічний спів вітру над чорною рівниною.
    Довгорукий розповідав вулканові про себе і про те, що кожна людина – маленький вулкан. Хтось приходить у цей світ, щоб раптово вибухнути і здивувати усіх, хтось марнує музику своєї душі у скороминущій суєті, а хтось має довше і складніше завдання: збирати – краплина до краплини – енергію краси й любові, щоб зберегти і примножити її у цьому куточку всесвіту. Довгорукий вплітав у свою розповідь фрагменти мотивів вічної музики видатних творців, малював вулканові величні пейзажі з океанами, морями, долинами і горами, розділеними ріками.
    Вулкан ворухнувся, почувши музичні образи панорам величезних міст, жорсткі лінії промислових пейзажів із їхньою суворою енергетикою. Довгорукий перевів увагу підземного велетня на людей і той зі здивуванням побачив, що кожна людина справді чимось подібна на нього. У грудях її пульсує маленький двигун, подібний на вулкан, довкола нього струмує яскраве життя, що складається з поєднань енергій води, тепла, світла, вогню і тонкої, як павутинки, енергії думок. Мільярди маленьких вулканів живуть на цій планеті, пульсують, випромінюючи радощі, щастя, сум, біль... І, осягнувши це, велетень у безодні вулкану зітхнув і промовив:
    – Я почув тебе, Майстре. Усе це справді треба захистити. Як я можу тобі допомогти?
    Довгорукий відповів йому мелодією:
    – Дозволь мені скористатися енергією твоїх надр. Я змайструю з неї знаряддя проти чужинців. Стань моїм однодумцем, вулкане.
    – У тебе чиста, щира і сонячна душа, Майстре. І я відкриваю тобі свою душу. – Промовив вулкан. – І подаю тобі кінчик нитки, що приведе тебе до глибин моєї сили… Запам’ятай: сила не зменшується лише тоді, коли застосовується справедливо і милосердно…
    
    Вісім проти одного…
    
    Довгорукий заплющив очі і торкнувся смичком одразу двох струн. Простір заповнила велична мелодія, яка впродовж кількох годин звучала у його свідомості. Це була мелодія відплати.
    Його напружене тіло стояло на чорній рівнині біля підніжжя вулкана. Його думки і почуття були далеко від земної поверхні. Високо вгорі за межами стратосфери він почав вибудовувати себе іншого. Того, який встане проти космічних зайд. Огледівшись там, високо вгорі, він побачив неподалік чорний зореліт. Не гаючи часу, Довгорукий почав розкручувати у просторі довжелезний майже стокілометровий, подібний на канат, шматок розпеченої магми. Він уже двічі обернув його довкола себе над головою, надаючи своїй зброї необхідної швидкості й потужності. На початку третього оберту Довгорукий збагнув що саме він тримає в руках. Ціп – прадавнє знаряддя праці і водночас – зброя його предків. Добрий замах ціпом і влучний удар бияком збивав вершника з коня. Другий удар переламував йому хребет. На четвертому оберті Довгорукий вже тримав у руках сформований вогняний ціп і встиг грубо прицілитися. Бияк пролетів метрів на десять вище від велетенської чорної «сигари».
    Вся бойова увага бази «вершників» була спрямована вниз – на поверхню планети – і вони із запізненням зреагували на рух вгорі. Верх космічного об’єкта ожив і почав наїжачуватися антенами, відчинилися люки, з яких виповзали комплекси зброї ближнього і віддаленого ураження. Але запізно... П’ятий оберт став для чорної сигари страшною несподіванкою. Бияк велетенського ціпа, немов лезо гігантської бритви, увігнався в обшивку бази «вершників» і пройшовся спиною космічного монстра, «виголюючи» разом зі «шкірою» все, що стирчало зі зорельота. Страшна за наслідками прогулянка бияка завершилася «ампутацією» одного з трьох двигунів, силует якого виростав убік із поверхні космічної «сигари». На наступному оберті Довгорукий спрямував удар вздовж днища вже напівсліпого і майже глухого космічного волоцюги. Здираючи штучне покриття із днища разом із двома двигунами, розпечений до сонячних температур бияк, обпік живіт монстра і заплавив обидва люки, перетворивши смертельно покалічений зореліт на величезну металеву капсулу без зовнішніх ознак життя.
    Довгорукий обертав ціп, міркуючи як йому далі вчинити із базою «вершників». Він вирішив різко змінити траєкторію руху своєї зброї і завдати остаточного удару посередині корпуса вертикально знизу вгору, розрубуючи космічний корабель навпіл і одночасно відкидаючи уламки в космос подалі від планети. І раптом у цю мить озвалася Анет:
    – Стоп! Ні! Цього не можна робити! Ти не можеш його знищити! Запам’ятай: не помста, а відплата…
    Довгорукий прислухався до своїх відчуттів. Десь далеко внизу, у глибині планети, погоджуючись із Анет, зітхнув вулкан…
    – Астероїд на підльоті. – Нагадав Рейнджер. – Менше ніж за годину він увійде в зону досяжності.
    – Ти чуєш мене! – Звернувся до «вершника» Довгорукий. – Я знаю, що ти мене чуєш! Менше ніж за годину твій космічний корабель опиниться на траєкторії руху астероїда. Приготуйся! Це – твій зоряний час!
    У ближньому ефірі озвався спотворений жахом і люттю голос «вершника»:
    – Шерифе, ти порушив галактичні правила гостинності. Я оскаржу твої дії у зверненні до галактичному форуму. Застерігаю тебе, не роби цього! Ми так не домовлялися!
    – А ми взагалі ні про що з тобою не домовлялися… – спокійно відповів Довгорукий. – Ти розповів мені про свою мрію. І як гостинний господар, що знає ціну своєму слову, я вирішив допомогти тобі її здійснити.
    Через 49 хвилин і чотирнадцять секунд Довгорукий побачив далеко у космічному просторі осяяного сонячним промінням «Африканця». Стоячи на планеті, Довгорукий заграв дивну мелодію, ритм якої відчутно сповільнювався і стрімко згущував простір, надаючи йому пружної в’язкості. Вулкан напружив свої підземні м’язи. Астероїд почав уповільнюватися, наближаючись до велетенської чорної «сигари», що застигла у просторі. «Африканець» остаточно зупинився так близько від бази «вершників», що, здавалося, можна було, розбігшись, перестрибнути з одного чорного небесного тіла на інше… Зближуючись із «Африканцем», чорна сигара ледь торкнулася його поверхні, здригнулася від поштовху і знайшла собі місце на його поверхні, заглиблюючись у широку розколину, що здатна була сховати космічний корабель майже повністю. І коли чорний зореліт влігся у розколині, Довгорукий розпочав плавне прискорення ритму мелодії, відпускаючи віжки часу. Немов виринаючи з океанських глибин, астероїд стрімко набирав швидкість, втискаючи силою інерції чорну «сигару» у свою ущелину.
    
    Дев’ять проти нуля…
    
    – Мрії повинні збуватися! – Вигукнув Довгорукий. – Я обіцяв тобі заграти на скрипці! Маю для тебе чудовий музичний твір! Його створив видатний землянин Вольфганг Амадей Моцарт! Цей твір називається «Реквієм за мрією»! Приготуйся слухати, я починаю!
    Довгорукий грав, забувши про втому і про важкі години пошуків. Аж поки у свідомості не пролунав спокійний і майже байдужий голос Рейнджера:
    – Астероїд досягнув звичної швидкості. Сорок вісім тисяч кілометрів за годину. Минуло тридцять дві хвилини. Політ нормальний…
    – А я ще ніколи не бачила нашу планету отак – здалеку. – Захоплено прошепотіла Анет. – Яка ж вона прекрасна!

  Время приёма: 06:24 14.04.2019