20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Левченко Татьяна Число символов: 25921
Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур
Рассказ открыт для комментариев

al010 Світлячки


    

    Останнім часом мене мучить безсоння. Ночами я бачу чудові картини. Слова, мов метелики, б’ються зсередини. Я хватаю перо, сповнений бажання випустити їх на папір... Але замість віршів – лише відчай од безсилля. Напевне, я бездар і нікчема, не здатний переказати словами все чародійство завороженого світу. Втім, пан Метеликус вважає, що я замало купую його чудових світлячків. Це правда – я пишу безустанку, коли вони літають кімнатою. Але перечитую вранці написане – і згораю від сорому. А ще мені шкода світлячків, бо вони гинуть у перших променях сонця. Тиждень тому я виставив Метеликуса за двері. Відтепер я взагалі не спроможний писати, а Метеликус насилає щоночі помсту – рій зелених мух. Вони дзижчать над вухом і заважають спати.
    Щоби привести думки до ладу, я вирушив до парку. Сподіваючись, що прозоре небо над головою та купи золотого листя під ногами допоможуть мені скласти справжні вірші.
    Не пам’ятаю, звідки вона прийшла. В неї були зелені очі й вогняно-руде волосся. Важко було витримати цей зелений зміїний погляд, відсутній і шалений одночасно. Вона присіла до лави, сказала, що її звуть Віолою, і стала скаржитися на професора Тинктуруса, що він ловить золотих махаонів для пана Метеликуса. Я здригнувся, почувши це ім’я. Тоді Віола розповіла, що професор випускає п’явок у Чарівний струмок, що тече Лісовичковим гаєм.
    Вітер шурхотів її одягом і сторінками мого записника, а я слухав і слухав. І сам не помітив, як відправився за Віолою до Чарівного струмка. Вона жалкувала, що через тих бридких п’явок лісові духи не можуть купатися в струмку. Згодом ми довго гуляли Лісовичковим гаєм. Віола танцювала з осіннім листям і шепотілася з лісом. Інколи здавалося, що я бачу лісову фею.
    В одному місці струмок ставав досить вузьким, аби перебратися ним по камінню. Я стрибнув, послизнувся і, балансуючи, ледве втримався. Обернувся подати руку Віолі, проте її ніде не було. Я кликав її, впевнений, що вона вирішила пожартувати та сховатися – все марно.
    Заплутаними стежками я вийшов до невеликої драговини, край якої помітив похилу хатинку. Навколо росли дивовижні різнокольорові гриби. Біля хатинки нікого не було, але в маленькому віконці горіло світло. Я обережно підкрався і заглянув усередину. Спиною до мене стояв чоловік із розпатланим рудим волоссям. Він щось розкладав на столі. Стало цікаво, я притулився носом до скла. Аж раптом рудоволосий обернувся і втупився величезними очима – зеленими та круглими, немов у гігантській комахи. Метеликус! Я не витримав, я закричав од страху й стрімголов кинувся звідти. На щастя, незабаром натрапив на стежку, що вивела до парку.
    Виходить, я був близько від дому? Ніколи б не подумав, що в цьому гаю відбуваються такі дивні речі. Але чому я злякався Метеликуса? Чи... того, що він робив? Коли я, нарешті, дістався дому, виявилося, що підлогу встеляє жовто-помаранчеве листя. Напевне, нанесло вітром, забув зачинити вікно. Але звідки його стільки? Листя килимом покривало підлогу, ноги потопали в ньому. Може, це подарунок Віоли? Я підійшов до люстра. Блідий, зі скуйовдженим волоссям, у довгому чорному пальті, шия замотана червоним шарфом – звичайний я. Але мені тоді здалося, що очі вже не ті, що колись, і в них теж відчувалося божевілля.
    Просто в одязі та взутті я впав на ліжко, поринувши в тривожні сни. В них панувала Віола, вона танцювала у вихорі осіннього листя.
    Опівночі я прокинувся і сів за конторку. Кімнатою плив гіркуватий запах осені. Вперше за довгий час я написав вірші, за які не соромно і, виснажений, відразу заснув. Але на ранок знову прилетіли мерзенні мухи…
    Я покинув спальню на світанку. Сидів біля відчиненого вікна, чистив апельсин і дивився на сонце, що сходило. На підвіконні щулив золотисті очі, потягувався рудий кіт.
    – То що ж мені робити? – запитав я, крутячи апельсин. – Проклятий Метеликус передає куті меду. Скільки можна мучити і мене, і Віолу!
    – Деякі з істориків запевняють, що яблуками Гесперид були звичайні апельсини, – пронявкав кіт.
    Те, що розумію котячу мову, чомусь не злякало.
    «Мені обов’язково треба виспатися», – подумав я і похмуро втупився в уже повністю очищений апельсин. Акуратно відокремив часточку і з задоволенням почав жувати.
    Раптом пролунав дверний дзвіночок. Я не поспішав, розтягував час, повільно відправив до рота другу часточку й тихим кроком попрямував до дверей. Відчинив – і ледь не подавився. На порозі стояв Метеликус. Тримав у руці капелюха й нахабно дивився на мене. Я завмер, заворожений величезними яскраво-зеленими очима – вони були бридкі. Цей негідник із нудотною посмішкою насмілився знову з’явитися, ніби непричетний до моїх бід!
    – Я не потребую тих світлячків! – крикнув я запально та хотів зачинити двері.
    – Мені треба поговорити з Королем-Сонцем, – коротун сунув мені капелюха й без запрошення рушив до вітальні, на ходу пригладжуючи кудли.
    Я розгублено втупився в нього, потім схаменувся і кинувся слідом.
    – Вітаю тобі, мій любий, – звернувся Метеликус до рудого кота.
    – Рррняв! – потягуючись, відповів Король-Сонце.
    – Золотий мій, нам потрібно терміново дещо обговорити, – тихо вимовив Метеликус. – Віч-на-віч, – при останньому слові він пильно подивився на мене, люто зсунувши брови.
    – Вийди! – недбало махнувши хвостом у мій бік, пронявкав кіт. – І двері зачини.
    Це розлютило, але я підкорився. Але ж ця руда сволота Король-Сонце, звичайно, і словечком не обмовиться про бридких зелених мух, що вони терзають мене щоночі. Я приклав вухо до замкової щілини з наміром почути все, про що розмовлятимуть ці два негідники.
    – Знаєш, любий, – пищав комариним голоском Метеликус, – мені геть не подобається чинний порядок речей.
    – Рррняв!
    – Авжеж, я ціную зусилля твого іменитого родича Сонячного Рудого Кота з підтримки всесвітнього укладу. Але зараз я кажу про той уклад, що штучно створений людьми. Ти навіть уявити не можеш, як він мене дратує!
    – То чого вам бракує? – наїжачив вуса Король-Сонце. – Ви щовечора спокійно сидите біля хатини на Зелених Мочарах, палите файку й милуєтеся танцями чарівних світлячків. І жоден уклад вас при цьому не зачіпає.
    – Може, я бажаю, щоби скрізь були багнища та літали чарівні зелені мухи й світлячки? Вони ж такі славні. А що там про бабки говорити – це взагалі красуні!
    – Няв-няв. То що ви пропонуєте вчинити?
    – Зруйнувати цей уклад! Бо люди нічого, крім своїх нікчемних справ, не помічають. Крім мене, жоден не бачить танцю чарівних світлячків. Люди погано знаються на комахах, вважають їх чимось гидким. Мені потрібна твоя допомога!
    «Га! Цей рудий хитрюга так і кинувся тобі допомагати!» – посміхнувся я про себе.
    – І що ви бажаєте? – промуркотів Король-Сонце.
    – Я хочу, щоб одного разу не зійшло Сонце. Тоді я напущу на місто хмари мух і світлячків, перетворю його на велике багнисько і посію поміж людей любов до моїх маленьких друзів. І тільки ти можеш попросити про це Сонячного Рудого Кота.
    – Чекайте! Якщо мій родич вчасно не відрубає голову нічному змієві, той просто-таки зжере Сонце.
    – В жодному разі не можна цього допустити. Я не настільки дурний. Нехай лише пару днів не буде Сонця.
    «Ніколи!» – з жахом подумав я, бо знав, що таке зелені мухи пана Метеликуса.
    – А що мені буде за те, що допоможу? – мружачи очі, запитав кіт.
    – Я подарую тобі безліч жирних і дуже смачних зелених мух.
    – Заманлива пропозиція, муррр!
    «Так і знав, що його легко підкупити», – я був у розпачі.
    – Що ж, гадаю, ми домовилися, – хихикнув Метеликус. – Чи можу я прихопити ці чудові апельсинові шкуринки? На гниючій покиді зручно розводити мушок-дрозофіл.
    Пан Метеликус розпихав лушпайки по кишеньках єдвабного жилета, насунув капелюха й спритно підскочив на підвіконня, наступивши при цьому котові на хвіст.
    – Шшш…
    – Не забувай, мій любий, – смачні жирні мухи!
    Я не витримав, увірвався до кімнати, але Метеликус уже розправив смугасті, мов у колорадського жука, величезні крила плаща і з деркотінням полинув у ранкову голубінь.
    Я мовчки сів на стілець.
    – Підслуховував? – пронявкав Король-Сонце.
    – Чи ти дійсно вирішив допомогти цьому негіднику за жменю мух?
    – Ні, це клопітно. До того ж, мені подобається грітися на сонечку.
    – Але ти обіцяв…
    – Я обдурив, – кіт солодко потягнувся.
    – Він безумний. Безумний і злючий. Він перекинув моє життя догори дриґом, змусив мріяти про недосяжне – про успіх, визнання. Даремно я повірив у власний хист. Все, що пишу, на світанку летить до сміття. Сила-силенна зелених мух – ось уся моя нагорода. Навколо звичайне життя, а я не виспався, сиджу тут сердитий, їм апельсин і розмовляю з котом…
    – І щоранку тішиш око сходом сонця. Зараз це мало хто може собі дозволити.
    – Ото вже диво... Чому ти не попрохав Метеликуса залишити мене в спокої?
    Але Король-Сонце лише презирливо махнув хвостом.
     
    ***
     
    Я вирішив, що ввечері піду до Зелених Мочар і відверто поговорю зі своїм мучителем. А доки в чистому осінньому небі яскраво світило сонце, я знову попрямував до парку, аби спокійно обміркувати останні події. Звичайно, я сподівався зустріти Віолу. І як же зрадів, коли дійсно побачив її!
    – Де ти заподілася вчора?
    – Заподілася? – вона знизала плечима. – Я завжди тут.
    – Я натрапив на будиночок пана Метеликуса і застав його за дивним заняттям…
    Віола зітхнула:
    – Я знаю. Професор Тинктурус приносить йому махаонів. Метеликус обриває їм крила й золотими гачками прикріплює до мерзенних болотяних хробаків. Після цього хробаки літають і світяться, мов справжні світлячки. Але нікому не приносять радість.
    Помовчавши трохи, Віола уважно подивилася на мене своїм дивним поглядом. Зеленуваті вогники спалахнули в очах, вона усміхнулася і сказала:
    – Підемо до мене в Лісовичковий гай. Я пригощу лісовим вином.
    Я відразу погодився. Дійшли ми дуже швидко, проте я знову не запам’ятав дороги. Ми гуляли глухими стежками, Віола розповідала про духів дерев і зачаровані ліси. Раптом в її руках з’явився великий важкий келих.
    – Це подарунок лісового троля, – і подала келих мені.
    Він був доверху наповнений рубіновою рідиною з солодкуватим пряним ароматом.
    – Випий до дна. Не всякому смертному вдається покуштувати справжнього лісового вина. Воно відкриває таємниці творіння.
    Я зробив ковток. Тепла хвиля накрила з головою. Я пив і пив, аж ніяк не міг насититися. Здавалося, в того келиха немає дна.
    – Дуже дивне вино. Я ніби плив у теплій воді, – розгублено пробурмотів я, нарешті, відриваючись від келиха.
    – Це вино п’янить на все життя! – Віола голосно розсміялася, але щойно обірвала себе, обличчя стало серйозним, навіть стривоженим. – Треба йти до сірого каміння. Там чужий.
    Я хотів було спитати, що це за сіре каміння, але Віола вже взяла мене за руку й ми рушили через колючі хащі. Гілки до крові дряпали шкіру. Почулося дзюркотання води. Ми вибрались на галявину, де в траві виднілися великі сірі камені. Потім я побачив струмок – це його дзюрчання ми чули.
    Але увагу привернуло зовсім інше. Разом із осіннім листям, що поволі кружляло в повітрі, над галявиною танцювали золоті метелики, виблискуючи в сонячному світлі. Їх було незвичайно багато – ціла хмара.
    І тут я вперше побачив його. Глузливий погляд, обличчя в обрамленні сплутаного чорного волосся, клюкастий ніс... На ньому був бахматий смарагдово-зелений каптан. Він стрибав галявиною, мов великий незграбний жук. Ловив величезним сачком найкрасивіших метеликів-махаонів і випускав у скляну колбу, що стояла біля струмка.
    – Ні! – тільки й вимовила Віола.
    Мене неймовірно розлютив цей стрибун із сачком – чи то людина, чи то жук-носоріг. Миттю я схопив камінь і жбурнув, поціливши колбу. Пролунав звук розбитого скла – друзки й метелики розлетілися навсібіч. Професор Тинктурус – а це був саме він – завмер на хвилину, а тоді повільно повернувся до нас. На губах з’явилася злісна посмішка.
    – Напоїла чергового дурня лісовим вином, – гугняво пробурмотів Тинктурус. – Я казав, не заважай мені!
    – Ти несеш лихо цим місцям. Це мій дім! – з викликом відповіла Віола.
    – Ну що ж, догралися! – Тинктурус розсміявся старечим скрипучим сміхом. – Мій терпець урвався. Тебе, Віоло, я замкну в Мигдалевому Дзеркалі, як попереджав. А вам, шановний добродію, – він тицьнув у мене вузлуватим пальцем, – не варто бути таким нахабним. Вас слід покарати. Вино розпалило вам кров. Це не страшно, відтепер ви завжди будете в холоді й дрімоті.
    За мить Тинктурус опинився поруч зі мною. В його долоні лежала пригорща якоїсь порохняви. І всю цю порохняву він здув мені в обличчя. Я закашлявся. Потім здалося, що дерева креняться в мій бік. У паніці, з криком «Де ж мій розум?!» (чомусь хотілося кричати саме це) я кинувся геть – не тямлячи себе, ніби слідом женуться дикі звірі. Чіплявся за гілки, кілька разів спіткнувся та впав…
    Отямився я від мари лише тоді, коли зрозумів, що сиджу на лавці в парку. Я пам’ятав, що був не сам. Але з ким разом я гуляв Лісовичковим гаєм?! Намагався згадати ім’я, обличчя, голос... Нічого не виходило, тільки дужче боліла голова. Тоді я встав і повільно почвалав додому.
    У спальні підлога була так само встелена листям, панував безлад. Глянув у дзеркало – подряпане обличчя, пошматовані пальто і шарф.
    – Занепад і розпадання... занепад і розпадання, – пронявчав Король-Сонце, лагідно потершись об мої черевики, забруднені в баговинні.
    Я провалився в сон, мов то був вир.
     
    ***
     
    Прокинувся я навзаході з ватяною головою. Небо набуло багрянцю, здавалося страшним, можливо, на дощ. Із останніми променями сонця я покинув місто й відправився до Зелених Мочар. Де вони, я не знав, але сподівався, що ноги самі виведуть на таємну стежку. Король-Сонце солодко спав і не помітив, що я пішов. Дорогою я прокручував у голові всілякі капості, що очікував од підступного пана Метеликуса. Раптово по вогниках світлячків я зрозумів, що Зелені Мочарі вже поруч.
    Тут було світло від безлічі танцюючих комах. Я відразу впізнав похилену хатинку, біля якої росла просто гибель яскраво-зелених, блакитних, бузкових і рожевих грибів. Сам Метеликус сидів у фотелі. Немов у такт музиці, притупував ногами, взутими в лаковані черевики із загнутими носаками. На ньому був той само смугастий плащ-крила, червона єдвабна камізелька та картаті ногавиці. Він неспішно палив файку й витріщався на велетенських світлячків, що снували повсюди. Я підійшов до нього, зупинився навпроти. У незвичному фосфорному світлі його патлате руде волосся, величезні круглі очі та червоний клоунський рот під довгим і тонким, мов хоботок комахи, носом, виглядали страхітливо.
    Метеликус посміхнувся і ввічливо попросив:
    – Відійди, будь ласка, бо я не бачу, як танцюють світлячки.
    Я відступив у бік і промовив:
    – Я до вас у важливій справі, пане Метеликусе.
    – Ну?
    – Хотілося б почути, чи довго мені зазнавати тих мук?!
    – Яких мук?
    – Мені не до жартів. Вам не треба говорити, що ваші зелені мухи щоночі відганяють мій сон.
    – Ах! – Метеликус був здивований. – Вони досі прилітають до тебе? Вибач, забув. Хотів провчити тебе, помучити пару днів. Бачиш ці барвисті гриби? Знайди рожевий, відломи шматочок і з’їж. Закляття буде знято. Нумо! Чи злякався, що хочу отруїти? – Метеликус почав дратуватися.
    – Ні-ні! Як ви могли подумати! – я над силу прожував гриба, він виявився геть несмачним. – То й що?..
    – Закляття знято. Мухи не прилітатимуть.
    «Так легко!» – з подивом подумав я, розглядаючи крихітних смарагдових чоловічків, що пустували серед різнобарвних грибів.
    – У них і крила є…
    – Так, світлячки цього часу особливо красиві, – Метеликус простежив мій погляд.
    Він і далі безтурботно смоктав файку й любувався танцями загадкових істот. Несподівано спало на думку, що я теж чарівний світлячок, і мені кортить танцювати і пурхати над трясовиною. Я обертався з іншими світлячками в божевільнім танці, коли раптом почув:
    – Що тут відбувається?
    Метеликус так само спокійно сидів у фотелі, проте поруч із ним в очеретяному кріслі-гойдалці розташувався ще хтось у чорному капелюсі й мішкуватім смарагдово-зеленім каптані. Обох я бачив з висоти, тому не розгледів як слід обличчя нового гостя.
    Я піднімався вище. Зірки вже поруч. Ні, це не зірки! Величезний мушиний рій оточив мене зусібіч. Я закричав і став відмахуватися від настирливих комах.
    – Та що з ним коїться? – глумливо спитав незнайомець. – Тільки не кажіть, що дали спробувати тих чаклунських грибів.
    – Саме це я зробив. Бо кожен, хто завитав до Зелених Мочар, просто зобов’язаний покуштувати дари мого грибного саду, – важливо прорік Метеликус.
    Тим часом я зробив жахливе відкриття. Чарівні комахи – це зовсім не світлячки, а мерзенні білі черв’яки. До їх спинок крихітними золотими гачками кріпилися сяючі крильця. Це настільки вразило та налякало мене, що я пронизливо закричав, відчувши, як провалююся в темряву.
    – Ба ні, його тепер не заспокоїть навіть мій крижаний бальзам.
    – Ви маєте рацію, професоре!
    Професор? Це ж... Тинктурус! Я згадав! Лиходій із пробірками, колбами, тиглями. Відтепер я виразно пам’ятав, що саме сталося після того, як потрощив ту колбу з золотими метеликами. Я лежав голий на кушетці. До мого тіла були встромлені якісь голки й навіть одна скляна трубка. І по всіх по них вливався в судини крижаний синій бальзам. Іній покривав стіни, стелю. Я замерз настільки, що не в змозі був поворушити пальцем. При цьому всюди кружляли жахливі зелені мухи, вони гули, ніби просто в голові, а я хотів спати, спати, спати... У Башті Кажана, в лабораторії професора Тинктуруса, мені розбавили кров. Раніше вона була інша, яскраво-червона і п’янко-солодка.
    Проклятий професор Тинктурус!
    Але не до нього стрімко мчали лабіринтами мої думки. Ні…
    Я згадав її. Проте знайти не міг.
    Де ж ти тепер, Віоло?
    – Сподіваюся, та негідниця вже в Башті Кажана? – реготав Метеликус. – Тинктурусе, любий мій, зізнайся, що згодував її п’явкам!
    Я мовчки стояв, втупившись у яскраво-червоний клоунський рот цього вар’ята, і стискав кулаки. Тільки зараз я второпав, що Віола опинилася в біді з моєї провини. Якщо б я не розбив тоді колбу... але пізно про це жалкувати. Такі лютість, відчай, божевілля накрили мене, що я розвернувся і накинувся на Тинктуруса, якого зненавидів усією душею. Але Тинктурус мов розчинився, і я молотив кулаками повітря…
    Напевне, це дико виглядало. Метеликус, авжеж, зрозумів, що дія грибів закінчується, і я повертаюся до тями. З писклявим сміхом він схопився, стрибнув на фотель і, розправивши крилатий плащ, зі стрекотом злетів у небо. Я ж кинувся тікати з Зелених Мочар.
     
    ***
     
    – Віола вскочила в лихо! – крикнув я, увірвавшись до дому.
    Король-Сонце зістрибнув із підвіконня:
    – Рррняв! Я ж казав тобі, щоб поводився спокійно. Ось ти що накоїв – розлютив Тинктуруса, мррр…
    З безсилля я гупнув кулаком по стіні:
    – Де знаходиться Башта Кажана?!
    Кіт закружляв кімнатою, немов не наважуючись відповісти.
    – Не раджу туди ходити. Якщо сподіваєшся врятувати Віолу…
    – Говори! – закричав я в розпачі.
    – Тихо-тихо... Я все скажу. Проте, слід зауважити, ніхто ще так не розмовляв із Королем-Сонцем…
    – Ваша ясновельможносте, шановний пане Королю-Сонце, звольте сказати, як дістатися тієї клятої Башти!
    – З Лісовичкового гаю йди до Чарівного струмка. Від нього на північ веде Стежка Деревної Людини, вона приведе до Старих Дубів. Там ти знайдеш покажчик, як іти далі. Няв!
    Почувши, нарешті, те, що хотів, я кинувся до дверей.
    – Ти навіть не дочекаєшся світанку, га? – глумливо нявкнув Король-Сонце.
    До Чарівного струмка я добувся швидко, але там мене здолав сон, боротися з яким не було сил. Я сів на великий камінь, притулився до міцного стовбура та миттю заснув. Ніби провалився в порожнечу – ані снів, ані кошмарів – нічого. Розбудило мене світло, але не сонячне, а тремтяче фосфорне світіння, що струмувало з трави, крон дерев, та звідусіль. Неначе Сонце покришилося на найдрібніші друзки й віддало всю силу чарівним метеликам. Виходить, так і було. Я зрозумів, що Король-Сонце виконав прохання нахабного коротуна, і єдине світло наразі несуть полчища світлячків. А справжнього Сонця вже не буде…
    Я набрав жменю води з Чарівного струмка, але бажання вмитися зникло – вода була брудною. Мерщій! Треба дістатися Башти Кажана і звільнити Віолу!
    Стежка Деревної Людини знайшлася легко – на північ від Чарівного струмка йшла лише одна доріжка. Небо лишалося чорним, птахи мовчали. Навхрест панувала світла, але вічна ніч. Її розцвічували жовті й зеленуваті вогники світлячків, прикрашало сюрчання сарани, деркотіння мух, дзижчання комарів, жуків та інших комах. Дерев ставало більше, стежку вистилало сухе листя. Не знаю, чи багато минуло часу, поки я дістався місця, яке, мабуть, і було Старими Дубами. Проте дуб лишився єдиний, а навколо розташувалися три великі пні. До стовбура хтось прибив невеликі досточки зі стрілками-покажчиками: «Місто», «Зелені Мочарі», «Башта Кажана»... Мов аматорський театр. Напевне, я по-дурному вчинив, що кинувся до Башти, не маючі подальшого плану. Але відступати пізно. Незабаром я натрапив на руїни кам’яних стін, за якими піднімалася башта.
    «Виходить, це зовсім недалеко, – здивувався я. – Чому же в місті ніхто не знає про це?»
    До верхнього ярусу башти спіраллю вздовж стін вели стерті кам’яні сходинки. Подекуди стирчали штирі огорожі. Щоправда, через віконні прорізи падало досить світлячкового світла, аби можна було крокувати сходинками без страху звалитися в порожнечу.
    Ось і верхній майданчик. Я роззирнувся – прозірні труби, телескопи, дзеркала, просто товсті лінзи... Слабке світло далеких зірок відбивалося на гладких поверхнях оптики. Біля найбільшого телескопа стояв професор Тинктурус. Він єхидно посміхнувся:
    – Це ж треба, знову ми зустрілися!
    – Де Віола?! – крикнув я.
    – Там, де належить – у Мигдалевому Дзеркалі. Нехай погодує моїх п’явок.
    – Відпусти її!
    – Це неможливо, дзеркало наглухо закрито. Інакше і не можна – всередині могильний холод. На жаль, всі мої дзеркала та скла – холодні. Зате через ці телескопи я можу бачити інші світи. Шкода, що поки не знаю, як до них дістатися. Може, Віолі це вдалося, але вона тепер не розповість…
    Тільки зараз я помітив у руці Тинктуруса шприц, наповнений синьою рідиною. Знову крижаний бальзам.
    – Тільки бракувало, щоб ти до інших світів добрався!
    Я стримувався, тягнув час і разом із тим гарячково шукав вихід. Якщо не врятую Віолу, мене самого втоплять у Мигдалевому Дзеркалі.
    – Ти ще багато чого не розумієш, – професор зробив до мене крок. – Але це можна виправити. Мені потрібен учень, вірний і старанний. Попередній не зміг осягнути таємниць творіння, тож я його згодував гігантським зубастим п’явкам. Щодо тебе... – Тинктурус кинув на мене оцінним оком. – Ти досить божевільний, нівроку, аби витримати іспит. Ти хотів пізнати істину через слово, а я відкрию інший шлях. Наука і чаклунство – ось твоя стезя.
    – Не за цим я сюди прийшов.
    – Добре. Може, сам шукатимеш Віолу? – Тинктурус посміхнувся. – Мигдалеве Дзеркало тут, ти його відразу впізнаєш.
     
    Так, це воно. Громіздка металева рама з переплетених між собою змій. Від скляної поверхні йшло слабке зеленувате світіння і ледве відчутний запах гіркого мигдалю. Дзеркало викликало огиду, але виходу не було, я підійшов упритул і зазирнув у нього... Десь у темній глибині я розрізнив силует Віоли.
    Я розумів, що допомоги чекати нізвідки. Тинктурус нібито байдуже роздивлявся небо в телескоп та щось мугикав стиха. Я знову заглянув у дзеркало і з жаху кинувся геть – лице Віоли, мертво-бліде, з холодним виразом скляних очей, притулилося з того боку. Мене від неї відмежовувало лише тонке зелене скло. Оговтавшись од жаху й подиву, я знову підійшов до дзеркала.
    – Вона мертва! – вигукнув я.
    – Ні, не мертва, просто спить мертвим сном, – глухо, мов через вату, долинув голос професора.
    – Віоло! – я барабанив по склу.
    – Хе-хе... – пролунав за спиною отруйний смішок. – Міцно спить.
    Я миттєво кинувся до Тинктуруса й схопив за комір:
    – Звільни її!
    – Надії немає, – на диво спокійно відповів Тинктурус. – Тому що ти з іншого світу й не можеш впливати на тутешні події. Уяви, що ми просто наснились тобі. Що ми потворні карикатури, пародія на людей з твоїх мерзенних, нудних, слабеньких школярських віршиків…
    Якщо Тинктурус мав намір урвати мені терпець, йому вдалося. Я схопив його за шию і почав душити. Тинктурус хрипів, розмахував руками. Шприц із бальзамом упустив. І тут я помітив, що до Башти Кажана наближається яскрава золотиста хмара. Звідти лунали скрегіт і дзижчання. Коли хмара досягла башти, я здогадався, що просто на нас лине тьма світлячків пана Метеликуса. Миттю ми опинилися в центрі вихору. Я спіткнувся, а тоді зрозумів, що разом із Тинктурусом падаю на Мигдалеве Дзеркало. Воно не витримало ваги та з гуркотом розсипалося блискучими друзками.
    – Ні! – закричав я.
    Руку прорізав біль від встромлених у шкіру скалок. У повітрі гостро відчувався запах гіркого мигдалю. Професор Тинктурус, схилившись наді мною, розсміявся:
    – Диви, любий, твоя Віола розбилася разом із дзеркалом. Як я припускав... – Раптом обличчя його змінилося, він із жахом подивився на мою руку. – Це що?!
    Я до болю стиснув у долоні одну із дзеркальних скалок, і тепер відчував, що рукою стікає кров. Не холодна, не рідка, а справжня липка, гаряча кров. Дзеркальні друзки, на які потрапили краплі, розчинялися з шипінням, немов крижані. І тут я зрозумів, що професор дивиться кудись мені за спину. Що хтось там стоїть…
    – Отже, ти сама обрала, з ким лишатися, – тихо вимовив Тинктурус. – Ти не повернешся сюди ніколи. Але не забудеш і те, що трапилося. Нехай це буде твоєю мукою на все життя. Щоправда, на коротке, людське життя. Прощавайте!..
    Поруч із Баштою защебетали стрижі, а над обрієм з’явилася тонка світла смужка.
     
    ***
     
    Настала пізня осінь. Ми з Віолою ішли алеєю старого парку. Сіяв дощ. Я намацав у кишені скалку дзеркала, яку постійно носив із собою. Її краї настільки відполірувалися, що порізатися стало неможливо. Скалка була зеленого скла, проте, як інші дзеркала, відбивала тепер тільки те, що навкруги – і нічого іншого. Не було ні Лісовичкового гаю, ні Башти Кажана, ні професора Тинктуруса з його жахливими дослідами. Навіть настирливі мухи пана Метеликуса зникли разом із Зеленими Мочарами. Король-Сонце зостався, але чи то розучився розмовляти, чи то ми перестали його розуміти. Чудовий світ назавжди зачинив од нас двері. І тільки зелена скалка не давала забути, що інший Всесвіт десь існує.
    Але зі мною була Віола. Не лісова фея, просто – моя Віола. І ми йшли пустельною алеєю парку, єдині в усьому світі, не звертаючи уваги на дощ, у надії відшукати таємну стежку до світу натхнення і чарівництва.

  Время приёма: 23:51 09.04.2019

 
     
[an error occurred while processing the directive]