al008 Інопланетний атракціон

    – Агов, хатинко, повернись до мене передом, а до лісу задом! – Алістар тричі повторив код і наблизився до входу в Заповідник.
    Величезна хата переступила з однієї ноги на іншу, трохи підстрибнула і почала рухатися. Для повної ілюзії казкової реальності не вистачало лише скрипу старого дерева. Але хатинка була виготовлена з надлегкого сплаву, до того ж техніки регулярно змащували коліщата поворотного механізму, тому громадина на курячих лапах граціозно і безшумно зробила півоберта і витріщилася маленькими вікнами на відвідувача. З-під дверей виповзла драбина, а на порозі з’явилася господиня.
    – І куди це добрий молодець зібрався? – запитала вона в Алістара, дивлячись на нього прищуреним оком і демонструючи два великих зуба й стільки ж сивих пасм, що вибилися з-під хустки.
    – А ти спочатку, бабусю, запроси гостя, нагодуй, спати поклади, а потім – питай! – Алістар звірився з мобільним екраном, щоб не схибити, повторюючи потрібні слова, бо на казкових правилах він знався погано.
    Андроїд серії «Baba-Yaga-18» посторонився і пропустив відвідувача всередину. Контроль пройдено, тепер Алістар діятиме за інструкцією.
    – Давай я тобі баньку затоплю, – тим часом віщала бабця. – У печі пироги достигають. Домашнього вина в погребі наточу. Вечеря вже готова. – Алістар намагався вставити хоч слово, але андроїд теревенив без упину. – Діжку гарячою водою наллю по вінця, спинку мочалкою пошкрябаю. Ти любиш з милом чи з гелем для душу?
    «А це з якої казки?» Алістар спробував скоригувати сценарій.
    – Ти ж піч натопила, то маєш запропонувати мені сісти на лопату, а потім зашкварити в печі, як гуся.
    – Ти з глузду з’їхав? Яка лопата? Я канібалізмом не балуюся. Та й що в тобі їсти? Суцільні кістки і шкіра, – і бабця весело підморгнула.
    Це було вже занадто! Алістар навіть образився. Усе відбувалося не так, як мало б бути.
    – Ти навіть не покажеш, як мені на лопату сідати?
    – Я тобі зараз покажу, як добрим людям голову морочити! – Баба-Яга підхопила рогача і сунула з ним на гостя.
    І Алістар вигукнув, не чекаючи на продовження, хоч готувався сказати кодову фразу лише після відповідних слів старої:
    – Покотися, повалися, Алістарова м’ясця наївшись!
    Баба-Яга завмерла з рогачем у руках. Алістар підійшов ближче, відшукав на спині «бабусі» панель керування і вийняв диск з програмою. Перше сканування показало відсутність жодних пошкоджень, але чим тоді пояснити таку дивну поведінку андроїда?
    ***
    ... А завдання спочатку здалося дуже легким, тому Алістар не розумів командира, який надав місії найвищий рівень секретності. Виклик на базу перервав заслужений відпочинок: лейтенант Бази-лік вже другий тиждень зависав на теплому морі, ненадовго виринаючи з блакитної лагуни, щоб вдарити з друзями по коктейлям. Але вже потроху нудився, тож термінове повідомлення з бази стало гарним приводом для завершення відпустки.
    – Лейтенанте, Ви бували в земних колоніях, – полковник стверджував, а не питав. Алістар лише слухав і намагався зрозуміти, до чого верне командир. – Більше 30 років тому на краю нашої Галактики було знайдено одну з «дальніх» планет, придатну для колонізації. Дістатися туди стало можливим завдяки відкриттю телепортаційної мережі, про що Вам добре відомо.
    У військовій академії Алістар вчився відмінно, тому знав, що на кожній планеті земного типу, тобто з наявністю води, атмосфери і умов для життя, портали виникають автоматично, корелюючись за координатами з центром на Землі.  Механізм цього процесу його не цікавив – хай учені досліджують нові світи, а інженери забезпечують технічну підтримку наукових і військових місій. Лейтетант звик виконувати накази, а не замислюватися над причинами своїх дій.
    – Однак за ці роки колонізація так і не завершилася. – Тепер уже Алістар не зміг стримати здивування. Хоч освоєння космосу відбувалося шаленими темпами, але на планети, комфортні для проживання, натрапляли нечасто. Командир наче почув його думки: – Колонізацію не припинили. Просто замість таборів колонізаторів вирішили розмістити на цій планеті інформаційно-розважальний центр. А точніше, звичайний атракціон... – командир брудно вилаявся. – Такий собі «казковий парк» для дітей товстосумів, де можна було б в реальності побачити усіх персонажів земних казок – Котигорошків, Колобків, Рапунцелів, Лускунчиків... Трясця! А ми повинні забезпечити їм відпочинок і налагодити безперервну роботу Центру. Але ж ми не брати Грім чи Джоан Роулінг!
    Алістар чув про цей «парк розваг», бо його сестра вже рік збирала гроші, щоб зробити сину – його племіннику – подарунок на день народження – екскурсію до цього «інформаційно-розважального центру». Але лейтенант цього прагнення потрапити до світу казок не розумів. Чесно кажучи, казок він не терпів і ними не цікавився: в реальності ж такого не буває, щоб все все добре закінчувалося. Скоріше навпаки.
    Колись, у далекому дитинстві, маленький Алістар у захваті слухав бабусини казки. Одного разу вона розповіла казку про Алістарових батьків, які начебто перетворилися на чарівних птахів. Хлопчик вірив, що невдовзі побачиться з ними, і чекав кілька років. Але чарівні птахи так і не прилетіли...
    Як же називалася планета?
    – Вся інформація по планеті «Басма» завантажена на цей диск. Активуєте, коли вийдете з мережі, пароль доступу отримаєте після перевірки можливості незахищеного з’єднання. У Вас буде час, щоб переглянути всю інформацію. Копіювати заборонено! Передавати іншим способом – заборонено!
    Алістар звик, що всі накази і повідомлення поступали одразу на монітор і сортувалися за допомогою ментальних команд. Він крутив у руках раритетний диск і не розумів, чим викликана така дивна поведінка командира. Що ж такого могло статися?  І чому для цього завдання обрали саме його, Алістара Бази-ліка?
    – Тепер неофіційно. І це головне: тривале перебування на планеті трансформує психіку людини. Усі колоністи – а їх було кілька сотень – або збожеволіли, або зникли, або загинули.
    – Так чому ж планету не закрили для відвідування і не прибрали з переліку можливих телепортацій?
    – За чинними правилами планета не становить загрози. Відсутні ворожі форми життя, наявні придатна атмосфера і вода... Вам це відомо. До того ж перебування на планеті до 48 годин не матиме жодних наслідків, тому всі екскурсії і тривають до двох діб.
    – Усі екскурсії?
    Полковник подивився Алістару в очі.
    – А ось тут починається основна частина завдання. Майже тиждень тому до «Парку розваг» відправилася донька генерала. Так, нашого генерала, – уточнив командир.
    Алістар не був схильний до поширення пліток, але навіть він чув про єдину улюблену дочку генерала – таку ж гарну, як і бешкетну. Між собою офіцери називали її «ходячою катастрофою». Чого тільки вартували візити на бойові кораблі! Вона навіть вмовила батька дозволити вчитися у військовій академії. Алістар  добре її пам’ятав.
    – Ви ж з нею вчилися на одному курсі, – знову не питав, а стверджував командир. – То буде легше її впізнати, якщо...
    Алістар зрозумів, яке «якщо» має на увазі полковник. І чому саме його обрали для виконання цього завдання.
    – Дівчина потрапила до планети у складі групи чи хоча б з провідником?
    – Дідько! Звісно, ні! Вона якимсь чином одержала коди доступу до телепорту, скачала мапу планети і вирішила створити собі «пригоди в казці».
    – У неї був повний доступ до інформації про планету?
    – Напевно, ні. Це закрита інформація. Навіть для мене. Потрібний був особливий дозвіл....
    – І що ж такого відбувається на цій планеті, що потрібно тримати це в таємниці?
    – Як я зрозумів, навколо неї існує дивне поле – на кшталт магнітного... Умовно його називають «магічним»...
    – Даруйте... – Алістар мало не розсміявся.
    – А це друга причина, лейтенанте, чому Вас обрали для виконання цього завдання, – продовжив полковник. – За результатами тестів Ви єдиний серед кандидатів є цілком раціональною особистістю. Інакше кажучи, Ви не вірите в усю цю маячню – лісовиків, драконів, відьом та інших казкових істот. Є думка, що Вам не загрожує вплив магічного поля планети «Басма».
    Лейтенант Бази-лік подумав, що варто було б образитися. Але психологи знали свою справу, і раціональність взяла гору: Алістар не був схильним до дрібних образ.
    ***
    ... Лейтенант сховав старий диск з програмою до кофра, дістав новий і запустив оновлення. За кілька хвилин зелені вогники сповістили про завершення тестового режиму і готовність андроїда до роботи.
    Баба-Яга озирнулася навколо, признала лейтенанта за старого знайомого і згідно з програмою запропонувала:
    – Ось чарівний клубок, він приведе тебе до каменя на роздоріжжі. Направо підеш – багатим будеш, прямо підеш – дружину знайдеш, наліво підеш – загинеш.
    Ще в дитинстві, коли бабуся розповідала майбутньому суворому і раціональному лейтенанту Бази-ліку казки, він ніколи не розумів, чому герой завжди обирав найгірший шлях. Усе ж так чітко і ясно – шукай собі грошей і жінку, а не пригод на одне місце. Ну що то за мазохистські нахили в казкових персонажів? І дійшовши до каменя, впевнено попрямував правою стежиною.
    Шлях неблизький, тому вистачало часу повторити все, що Алістар дізнався про планету. Диск вивів всю інформацію на шоломний монітор. Але вона була фрагментарною, все більше на рівні звітів і здогадок. Жодних свідчень очевидців, але велика кількість фотографій і відео з дронів. Єдине, що зрозумів Алістар: вибір планети для розташування «Парку розваг» був не випадковим. Невідоме поле впливало не лише на психіку людини, воно змінювало планету відповідно до очікувань відвідувачів. Звісно, основна схема казкового атракціону лишалася незмінною. Але її наповнення постійно коригувалося, бо кожний візитер додавав свої спогади і мрії до загальної картини: з’являлися нові персонажі, а окремі частини парку вже починали жити своїм життям. Навіть регулярні перевірки і модифікації не могли змінити ситуацію. Алістар натрапив у звітах на дивний висновок: деякі аналітики припускали, що колоністи не зникли, а перетворилися на казкових персонажів і продовжують жити на планеті.
    Як би там воно не було, але завдання зрозуміло. Знайти дочку генерала за 48 годин. І доставити її на Землю...
    Незабаром стежина різко пішла в бік, як і показувала електронна мапа. Продершись крізь лісові хащі, Алістар вийшов до замку. Тут на нього мав чекати великий пес, що охороняє в одній із замкових кімнат скриню з мідними монетами.
    На моніторі з’явилася інформація: якщо зі скрині нічого не брати, то в наступному замку на Алістара чекатиме скриня зі сріблом, а в останньому – із золотом. Правда, з кожним разом і собаки ставатимуть більшими і страшнішими. Раптом майнув спогад, як бабуся розповідала Алістару цю казку про три замка і трьох собак. Пригадав, що тоді не розумів, чому саме собаки охороняють скрині, – вони ж добрі тварини. Навіть маленьким хлопчиком він аж ніяк не боявся собак. Ось якби змії чи дракони – тоді справді казка була б страшною... Але завдання це не стосується, хоч сигнал «маячка» генералової дочки зник саме в одному з цих замків.
    Алістар обійшов порожні кімнати першого замку. Нікого. Навіть собака, який мав би сидіти на скрині, кудись подівся. Але відчувалася невидима присутність господаря: вогонь у комині слабко жеврів, а стіл було сервіровано для гостей. До того ж лейтенанту здавалося, що за ним хтось спостерігає. Проте в кожній кімнаті встановлено камери, то відчуття чужого погляду цілком зрозуміле. Логічне пояснення – завжди правильне. Інтуїції Алістар не дуже довіряв.
    Лейтенант повинен був скопіювати записи з камер за той день, коли зникла дочка генерала. У підвалі, де розташовано пункт керування цією частиною атракціону, також нікого не було, хоч черговому андроїду повідомили про перевірку з Центру. Де ж він? Допомога б не завадила. Алістар сів до пульту і запустив пошук потрібних записів. «За вашим запитом нічого не знайдено» – заблимало на екрані. – «Оберіть іншу дату».
    – Дідько! Що це таке?
    Він задав пошук на кілька днів раніше. На екрані з’явилися перелякані діти разом з екскурсоводом, що супроводжував групу. Було видною, як вони зайшли до таємної кімнати. На різьбяній  скрині сидів величезний пес, з ікл якого крапала слина. Діти тулилися один до одного, верещали від страху, а керівник їм щось пояснював. Але згодом вони заспокоїлися, організовано вийшли з кімнати і швидко залишили замок. За всі попередні дні записи виявилися подібними: відвідувачі атракціону, екскурсовод-андроїд, собака на скрині. І жодного запису, починаючи з дня зникнення дочки генерала.
    «За вашим запитом нічого не знайдено» – повторювалося на екрані знову і знову.
    «І куди подівся місцевий андроїд?» – це питання турбувало Алістара навіть більше, ніж відсутність собаки. Раптом він щось помітив на підлозі, біля ніжки стільця. Щось маленьке і кругле. «Це ж...» Алістар нахилився і підняв дрібну мідну монету. Подібну до тих, що наповнювали скриню в кімнаті нагорі. Потім зробив кілька кроків до сходів, щоб вийти  з підвалу на світло і роздивитися монету ближче.
    – Р-р-р-р!
    Позаду щось ворухнулося. Алістар швидко повернувся і майже впритул побачив величезного собаку. Звідки він тут узявся? Останні сходинки лейтенант подолав одним стрибком. Пес клацнув щелепами і також стрибнув. Алістар вихопив пістолет, але собака, здається, цього і чекав: схопив зброю зубами, різко смикнув, затиснув зубами і несподівано ковтнув. Після цього задоволено подивився на Алістара, виваливши язика. А за інформацією, яку отримав лейтенант, таких навичок у чотирилапого охоронця немає. І не могло бути. Але на цьому сюрпризи не скінчилися.
    – І де вас таких виховують? – прогавкав пес. – Хіба тобі мама не казала, що чуже брати погано?
    Алістар мовчав. На жодному з переглянутих записів собака не розмовляв. Він навіть не гавкав. І за сценарієм не повинен був цього робити. Лейтенант, щойно зайшовши до замку, перевірив диск з базовою програмою на головному вході: жодних відхилень не виявлено. Чому ж цей клятий пес з величезними жовтими очима зараз стоїть перед ним і щось питає?
    – Ти оглух? – собака торкнувся співрозмовника лапою.
    – Ні! Я просто вперше чую, що собака розмовляє. Перетравлюю інформацію.
    «Ні, такого не може бути!». Певно, це хтось зі своїх вирішив пожартувати і перепрограмував цього клятого пса. Тоді легко пояснюється і зникнення андроїда, і стерті записи.
    – Гроші на місце поклади – і перетравлюй собі, що хочеш.
    – Які гроші?
    – Ти дурником не прикидайся! Що в тебе в кишені?
    Алістар дістав мідну монету, знайдену на підлозі в підвалі.
    – Це?
    – Отож.
    – Але я не брав її зі скрині, а знайшов внизу.
    – Брав – не брав. Поклади на місце і йди, куди йшов. Я вже тиждень монети по всьому замку збираю.
    Алістар вже почав сумніватися у власному здоровому глузді. Але «лезо Оккама» допомогло і тут. Потрібно відкинути всі хибні припущення…
    – Тиждень, кажеш? – саме стільки минуло, як зникла дочка генерала в цьому парку розваг. – І хто їх розкидав ти, звісно, не знаєш?
    – Чого ж не знаю? Було тут таке нахабне дівчисько... Вирішила побігати за мною навипередки.
    – І як? – Алістар уявив собі цю картину.
    Пес сумно зітхнув.
    – Не повіриш! Виявилася швидшою за мене. Встигла добігти до воріт замку, поки я монети збирав по кімнатах...
    Ну тепер хоч стало зрозуміло, що тут сталося з дочкою генерала. Дівчинка вирішила розважитися. Чогось подібного Алістар і очікував.
    Під пильним поглядом жовтих очей він поклав монету до скрині. Пес одразу заспокоївся, зайняв своє місце і задрімав.
    ***
    До другого замку Алістар рушив, впевнений, що дочка генерала там. Хоч це знання вже ґрунтувалося не на холодних розрахунках, а більше на припущеннях, що здивувало лейтенанта. У голові мутилося, часом він здавався собі героєм бабусиних казок – Фет-Фрумосом, який шукав у степах страшне чудовиська – Лаура-Балаура. Певно, планетарне поле почало діяти і на Алістара.
    Другий замок був оточений водою з усіх боків. Лейтенант обійшов його по колу і знайшов потрібне місце – велику вербу, гілки якої схилилися над водою. Намацав біля коренів невеликий отвір і натиснув на важіль. Міст почав повільно опускатися, утворюючи вхід до замку.
    За мурованими стінами відкрився гарний краєвид: замковий парк з охайно підстриженими деревами і кущами, екзотичними птахами, яскравими квітами. Після хаосу попереднього замку тут все здавалося занадто ідеальним. Але офіцер Бази-лік звик довіряти не відчуттям, а своїм принципам, які свідчили, що розслаблятися не варто. Найпершим він вирішив перевірити програмний диск цієї частини атракціону. До того ж ходити далеко не потрібно, бо за схемою центр керування замком знаходився саме в парку, біля фонтану.
    Незвично високий фонтан бив угору прозорими струменями, що підсвічувалися сонячними променями. Краса! Алістар зазирнув в його кутову вазу, де мала бути розташована схованка з диском. Нічого. Підтягнувся на руках до вази – порожньо. Навіть помацав вазу усередині для переконання. Зник не лише диск з програмою роботи замку, а й весь пульт керування.
    – Щось шукаєш? – гучний голос пролунав згори над вухом лейтенанта.
    Від несподіванки той розслабив руки і впав на землю. Над ним нависала потворна шипаста голова... дракона. Судячи із зовнішнього вигляду мокрого і незадоволеного монстра, до появи Алістара дракон приймав ванну у фонтані. «Але де він узявся?» У фонтані ж нічого не було. «Чи нікого?»
    – Я водяний дракон, дурень! Дрімав на дні, відпочивав. А тут ти приперся! Чого треба?
    – Ти ще й думки читаєш?
    – Є такий додатковий бонус. Що в тебе там читати? Усе на обличчі написано.
    – Так тоді ти вже знаєш, чого я прийшов.
    – Так, але про дівчину нічого не знаю. – дракон наче прислухався. – А казки про перевірки з Центру залиш собакам. Мій із задоволенням послухає, йому одному нудно в замку сидіти. А сюди виходити боїться. Мене боїться... І з чого б це?
    Алістар прекрасно розумів пса з цього замку: дракон хоч і не був дуже великим, але симпатичним і лагідним його точно назвати не можна було. І за попереднім сценарієм в парку жодних драконів не передбачалося.
    – Ти не в курсі, куди подівся програмний диск? Разом з центром керування замком?
    – Авжеж, у курсі. – дракон смачно облизнувся. – Я його з’їв. Ти не думай, це я не через бажання зашкодити. Їсти дуже хотілося. У фонтані чогось ані риби, ані іншої живності не водиться.
    – Так злітай на полювання.
    – Що значить «злітай»?! Знущаєшся? – і дракон продемонстрував маленькі крильця, перепончасті, але схожі на страусині. – А ж тобі казав, що є водяним драконом! Ми не літаємо, ми плаваємо!
    – Добре, добре! Не галасуй! 
    Алістар вирішив не дратувати дракона, але подумав: «Тоді сходив би. Ноги ж то в наявності». Необачливо подумав.
    – Ось сам і ходи! Я дракон, а не якийсь крокодил, що має собі їжу шукати. Ми благородні ящери! Тут і так вистачає птахів і кроликів. Нехай лише ближче підійдуть, – і лусковий співрозмовник показав лапою в бік парку.
    Алістар збагнув, чому замковий пес не виходить назовні. Він би теж не волів бути з’їденим цим ледащим водяним монстром. І, попрощавшись з драконом, який майже одразу пірнув у фонтан, лейтенант пішов до замку. Але в голові промайнула думка: чи не він колись думав про драконів, які набагато краще за псів охоронятимуть замкові скарби? Планета реалізувала його фантазії? Ні, дурня!
    Як не дивно, місцевий собака виявився на місці. Він солодко спав на скрині з монетами, звісивши величезні лапи і голову. Голову? Алістар придивився і завмер від несподіванки. Ні, одразу три голови! Скриню зі сріблом охороняв такий собі волохатий Цербер. На одній з голів ворухнувся ніс, потім собака розплющив очі й уважно подивився на відвідувача.
    «Цікаво, а розмовлятимуть вони по черзі? Чи одразу втрьох?»
    Дійсність перевершила очікування лейтенанта. Собака встав, отряхнувся і, радісно виваливши язики з трьох пащей, ринувся до людини. Накидати п’ятами було неспортивно і принизливо. Та й куди тут бігти? Пес точно знає замок краще. Навіть підказки маршрутизатора не допоможуть. Лишалося, затамувавши подих, спостерігати, як величезна волохата куля несеться до дверей.
    – Стій! Припини!
    Собака не реагував. Він став на задні лапи, поклавши передні на плечі Алістара. А потім почав облизувати його обличчя одночасно трьома язиками, ритмічно стукаючи хвостом по підлозі. Реагувати на команди, як і розмовляти, цей пес, схожий на суміш Цербера з болонкою, категорично відмовлявся. Заспокоївшись, він із задоволенням супроводив Алістара по замку. Єдиною корисною знахідкою став зламаний андроїд-екскурсовод з відсутнім програмним чипом. Поруч лейтенант знайшов й уламки центру керування замком і зіпсований диск. Отже, дракон збрехав. Навіщо?
    «Зараз і спитаємо». Триголовий пес сміливо потрусив за лейтенантом.
    –       Хто взяв диск? Навіщо його знищили?
    – Вона мене змусила! Я не хотів! – верещав водяний монстр, коли Алістар розкрутив його за хвіст над басейном. – Я тут ні до чого!
    – Де вона?
    –       Я не знаю!
    –       Знаєш! – і Алістара помутилося в голові. – Говори! І де Лаур-Балаур?
    – Який Лаур-Балаур? – дракон припинив вереск і спитав здивовано. – Звідки я знаю? І хто це?
    «Що це зі мною? Справді, який Лаур-Балаур?» Востаннє це ім’я згадувала бабуся, розповідаючи про славного лицаря Фет-Фрумоса. На честь якого Алістара, власне, і назвали. І про що він намагався тривалий час забути. Як і про казкові історії, що відібрали його батьків. Як тоді здавалося маленькому хлопчику. Але тут вибудувана струнка логіка і раціональне мислення чогось не допомагали, а лише заважали.
    Алістар хитнув головою. Певно, це на нього діє поле планети. «Як командир його назвав? Магічне. Отже, потрібно поспішати. Незабаром стемніє».
    – Де дівчина?
    – Вона казала про замок на горі. Той, де скриня із золотими монетами.
    – Ясно! І чим вона тебе купила?
    – Вона пообіцяла зробити так, щоб я міг літати!
    – Та невже?
    – Якщо вона буде про це думати, воно справдиться! Потрібно лише вірити в те, що я зможу полетіти!
    – Що за дурня? – Алістар навіть випустив дракона.
    Втомлені, вони вдвох сіли, спершись на край фонтану.
    – Невже ти ще не зрозумів? – дракон важко дихав і підозріло дивився на лейтенанта.
    – Чого саме?
    – Тобі розповіли, що планета впливає на людей?
    – Так.
    – Звісно, – дракон ощирився на всю величезну пащу. –  Брехня! Це люди впливають на планету, а її поле лише продукує їхні приховані мрії, думки і спогади. Правда, це стосується лише фантастичної реальності. Не дарма тут оживають казкові персонажі, які постійно змінюються залежно від того, хто з ними спілкується. До речі, цей милий пес ще кілька днів тому був звичайним одноголовим вовкодавом... А ти питаєш, чому я допоміг Іляні.
    – Кому?
    – Іляні. Дівчині, про яку ти розпитував. Якщо з собакою вийшло, то чому зі мною – не вийде?
    – Щось я не бачу в тебе орлиних крил... Лише ці недомірки на спині.
    – І я не бачу. Інакше чого б тобі це все казав? Давно б кружляв над лісами і горами.
    На ніч Алістар лишився в замку, нагодувавши з власних припасів і собаку, і дракона. Все краще, ніж спати під відкритим небом у лісі. Притулившись до теплого величезного пса, лейтенант занурився у сновидіння. Там він розмовляв із собаками, лагодив андроїдів, вчив морського дракона літати. В Алістаровому сні крил у дракона стало чотири, і вони значно виросли. До того ж ящеру не вистачало впевненості в собі. Але найбільше Алістара непокоїв жіночий голос, який кликав його на ім’я і благав про допомогу...
    – Дякую! – зранку дракон чекав під брамою. – Я ж тобі казав...
    Він потиснув Алістару руку і легко піднявся у повітря, помахавши на прощання двома парами крил. Веселий триголовий пес залишився єдиним господарем чарівного парку.
    ***
    До останнього замку, як повідомляв маршрутизатор, дістатися було не просто. Його вирубили у скелі в горах, і, щоб потрапити всередину, потрібно подолати прірву з вогненною річкою.
    «І як це зробити?» Жодних інструкцій щодо перетину полум’яної прірви Алістар не знайшов. Він витратив півдня, щоб подолати цю перепону. Марно. З кожним наближенням на краю скелі лейтенанту здавалося, що вогонь стає дужчим, а полум’яні язики видираються вище. «Цікаво, а як Іляні вдалося осилити цей шлях?».  Не на крилах же вона перелетіла через вогняну прірву.
    – Як справи? – велика тінь впала на землю. – Що робити будеш?
    Морський дракон повільно опустився поряд з лейтенантом.
    – Познущатися захотілося?
    – Ні, просто поруч пролітав. Бачу – проблема в гарної людини. Чого б не допомогти?
    Алістар не встиг навіть відповісти. Новоявлений літун обережно підхопив його лапами і піднявся високо в небо – вище вогню, який здавався живим, намагаючись вхопити лейтенанта за ноги.
    Перелетівши через прірву і гірський хребет, дракон опустився на подвір’ї замку.
    – Бувай! Ти мені допоміг, я тобі віддячив. Не люблю бути в боргу. Але далі ти сам. – І зник у хмарах.
    Замок значно відрізнявся від попередніх. Алістару стало моторошно: замість фонтанів, дерев, птахів і світлих стін перед ним розкинувся сірий кам’яний двір, оточений гранітним муром. Високі стіни замку замість вікон дивилися на нього вузькими решітчастими отворами.
    «І де тут шукати Іляну?»
    Двері виявилися відімкненими, тому Алістар без перешкод зайшов до величезної кам’яної зали, посеред якої був розташований комин. Такий великий, що зміг би вмістити і Алістара, і дракона, і місцевого андроїда, і ще місце б лишилося. Власне, обгорілий андроїд там і відшукався. Але саме в комині знаходився пункт керування замком. Лейтенант зробив кілька кроків і вже простягнув руку, щоб вийняти програмний диск. Раптом полихнуло полум’я – таке ж жадібне і гаряче, як у вогняній річці навколо замку. Комин ожив. Лейтенант Бази-лік встиг відсахнутися.
    «З диском все зрозуміло. Потрібно виконати основне завдання».
    І Алістар рушив на пошуки дочки генерала. Обходив кімнату за кімнатою. Нікого. Раптом зовні почулося страшне виття – наче зграя вовків наближалася до замку.
    – Постривай, Лауре-Балауре! – вигукнув лейтенант
    «Знову це! Що за дурня?».
    Алістар вирішив не зважати на марево, зараз його цікавило інше.
    «Де могло подітися це дівчисько?»
    І собаки не видно – ні звичайної, ні триголової. І скрині в жодній кімнаті не знайшов. Але ж вона точно має бути в замку! Не знайшовши нікого в численних кімнатах, Алістар вийшов на двір. За замком прямо зі скелі росло величезне дерево, на гілках якого вітром розхитувало скриню.
    «Що це таке?»
    Якщо діяти за казкової логікою, а лейтенант вже збагнув, що тут це єдине, що працює, то в скрині мають бути відсутні частини цієї загадки. Луку зі стрілами немає, але тут і плазмовий пістолет влаштує. Алістар кілька разів вистрелив, влучивши по ланцюгах, що утримували скриню. Нічого не відбулося.
    Тим часом виття посилилося. Напевно, шалена зграя наближалася до замку. Чи не зграя? Вже здавалося, що то один звір виє, лякаючи всіх навколо.
    І не знайшовши нічого кращого, лейтенант Бази-лік поліз на дерево. Торкнувшись нарешті скрині, обхопив її руками і видерся нагору. Він не уявляв, як зняти скриню з дерева.
    «Що там за сценарієм? Скриня розіб’ється, з неї вистрибне заєць, потім із зайця качка, а в качці яйце з голкою. І це лише за умови, якщо влучити в них по черзі стрілою. Нема чого робити...»
    А чи потрібно? Алістар придивився: щось сиділо на скрині – маленьке і сіро-зелене. Він наблизився впритул і побачив жабу. Звичайну – пузирчасту і бридку.
    «Невже замість собаки в цьому замку скриню охороняє жаба? Не пригадую це у своїх фантазіях».
    Він обережно взяв тварину в руки. Жаба як жаба. Хіба що... Жаба щось незрозуміло пробуркотіла, роздуваючи міхур під ротом. Із жаб’ячого ока викотилася сльоза і крапнула Алістару на руку.
    «Ніколи не бачив, щоб жаби плакали».
    Лейтенант засунув жабу під комбінезон. Потім розбереться, в чому річ. А поки що потрібно спуститися на землю. Жаба не заперечувала.
    «Що з нею робити? Як там у казках? Жаба скидає на ніч шкуру і перетворюється на прекрасну дівчину. Побачимо».
    Тим більше день добігав кінця. На ранок спливали відпущені на рятувальну операцію 48 годин. А завдання досі не виконано. Ще й це моторошне виття вже під стінами замку. Але страшний звір всередину не вдерся, бо замкові мури виявилися напрочуд міцними.
    «Ранок мудріший за вечір».
    Алістар обрав одну з порожніх кімнат і влаштувався на ніч. Жаба завмерла біля нього. Певно, також заснула. Спав напрочуд спокійно. За ніч прокидався кілька разів, але жаба не ворушилася. І на красуню, здатну виткати килим і наготувати пирогів, не перетворювалася.
    Вранішнє сонце нагадало лейтенанту, що часу лишилося не більше години. Але за ніч прийшло і рішення. Він узяв обома руками жабу, наблизив до свого обличчя, заплющив очі й поцілував тварину в холодний слизький рот. Сонце різануло по очах.
    У цей момент щось загриміло на дворі. З боку муру почулися гучні удари в скелю і посипалося каміння. Стіни почали піддаватися невідомій силі. Жаба збільшилася в розмірах, роздулася і змінила форму. За кілька хвилин перед Алістаром стояла дівчина – та сама зникла дочка генерала.
    Ну що ж... Завдання виконано.
    Лейтенант вибіг на вулицю. Від коливань муру дерево настільки розхиталося, що ланцюги на скрині луснули. Вона з гуркотом впала на землю і відчинилися. Але замість золотих монет, як очікував Алістар, з неї вивалилися лук зі стрілами і величезний меч.
    Лейтенант схопив меч, наче завжди вмів ним користуватися.
    – Стережися, Лауре-Балауре! Я вже йду до тебе!
    І побіг до замкової брами. Іляна Косензяна визирнула через вузьке віконце, спостерігаючи за битвою славетного лицаря Алістара Фет-Фрумоса з Лауром-Балауром.
    ***
    ...Відведені на виконання завдання 48 годин вичерпалися. Коли лейтенант не вийшов на зв’язок, полковник розгорнув теку з документами претендентів, дістав з неї справу Алістара Бази-Ліка і перекреслив червоною ручкою титульну сторінку. Потім відчинив невелику скриню на столі й поклав її до двох десятків інших справ. З такими ж червоними смугами.
    Іграшковий пес зайняв своє місце на скрині й захитав рухомою головою.