Лемюель Барскі давно збирався відвідати цей богом забутий, а точніше, зовсім нещодавно відкритий людиною закуток Галактики – Сектор Пилу і Газу. Дикий Захід, як сказали б древні, якби тут були доречні поняття схід-захід. Окраїна опанованої частини Всесвіту – манлива екзотика свіжо-оприбуткованих просторів з їхніми загадками й таємницями – що може бути привабливіше для шукача пригод? Тим більше, що вередливе дівчисько Марго геть відмовилася здійснити з ним подібну романтичну подорож, а сама… А сама зараз зависала десь саме в цьому секторі, до паранорма не ходи, плануючи якусь чергову аферу… Та й нехай. Ми ж бо теж не “шиком” бриті! Так міркував собі блакитноокий коротко стрижений блондин в легкому тур-комбінезоні, виходячи з метро, що доправило його з платформ космопорта до холу Квінстаунського вокзалу. Ключовий транспортний вузол, з якого лайнери вистрибували по всьому сектору, розносячи заразу розумного життя. Вокзал гудів як розбурханий бджолиний вулик, тим паче, що крім земної раси, джанглійців, чхуні й рептилоїдів-хамелеонів, в натовпі доволі часто зустрічалися представники всіляких інсектоїдних рас. Під куполом величезного холу висіли миготливі 3D-грами гордості цього сектору – сорокаметрова туша кита в оточенні зграї двометрових скайтів-вітрильників. «Масштаб десь один до двохсот – задравши голову, припустив Лем. – Симпатично… І що ми тепер, як фахівці? Мабуть, треба знайти найближчий привокзальний кабак. Саме в таких місцях можна накачатися цілим океаном інформації… Аби не захлинутися». Винайнявши першого ліпшого рикшу – хамелеона на флайпеді, Лем попрямував на пошуки найближчого шинка, дотримуючись послужливих покажчиків. Фаст-бар, невдовзі знайдений неподалік, невигадливо іменувався «Чорна діра», з прозорим натяком на те, що тут завжди раді пригостити однойменним коктейлем. Відпустивши рикшу, Лем увійшов до бару, зайняв порожній столик і, зробивши замовлення, заходився роззиратися довкола. По залі ненав’язливим флером розливалася млосна музика, в якій Лем одразу ж упізнав одну з мелодій «Золотої книги». Ледь помітна посмішка промайнула на його обличчі. Еге ж, гарна музика швидко долітає навіть до самих околиць Ойкумени. Його думки перервала поява в барі літнього сивуватого джентльмена в пошарпаному дорожньому комбезі. Це був хвіст. Лем помітив його ще на лайнері, коли той потайки кидав на нього обережні погляди. Хоча, для серйозного нишпорки його поведінка видавалася занадто вже непрофесійною. Тоді, хто це? Між тим сивий, окинувши поглядом залу, впевнено попрямував до столика Лема. – З вашого дозволу… Якщо, звісно, не зайнято, – чемно пробелькотав джентльмен, сідаючи в крісло навпроти Лема. – Дозвольте представитися. Джетро Принтер, астробіолог, доктор наук. А ви, пане Барскі, можете не представлятися. Я ще на лайнері з вами заочно познайомився. Тим часом офіціант-богомол приніс Лему його замовлення – коктейль «Льодовик на вулкані». – Мені того ж, – недбало кинув науковець інсектоїду, що терпляче чекав з планшетом в лапках. – Обережно, доку, – посміхнувся Лем. – Коктейль міцний. Як би мені потім не довелося за вами доглядати! – Це неважливо, – відмахнувся той, рвучко подавшись уперед. – Важливо, щоб ви мене вислухали. Я мотаюся всією Галактикою в безуспішних пошуках інвестора для моєї, можна сказати, авантюрної справи. І ось саме це визначення і наштовхнуло мене на думку шукати серед авантюристів! І тут доля посилає мені авантюриста на прізвисько Барс! Сподіваюсь, я не сказав нічого образливого? – Та ні, я вже звик, що мене кличуть аферистом і шахраєм усі підряд, – спокійно відповів Лем, добряче відсьорбнувши коктейлю. – І всілякі книжкові віруси в тому числі. – Ну, от і чудово, – радісно закивав док, ігноруючи не занадто ввічливий випад у відповідь. – Тоді перейду до суті справи… Я хочу розпочати вивчення місцевої фауни. Це ж унікальний біоценоз! Гігантські живі організми, що вільно борознять міжзоряний простір. І опанували гіперстрибки! Але в тім-то й заковика, що їх неможливо спіймати. Вірніше, поки що вдається ловити лише китів, та й то – тільки корпорації «Морган ранчо». Чули про таку? – Звісно ж чув, – задумливо відповів Лем, розтягуючи свій портативний електронний міні-кальян. – Крупний гравець в енергетичному бізнесі, швидко набирає оберти. Ну і як же вони ловлять цих китів? – Таємниця, – стиснув плечима док. – Але ходять чутки, що вони якимось чином знаходять знесилених голодних особин, чіпляють силовим арканом і починають відгодовувати. – І чим же вони їх годують? – О, вони їх просто випасають! Кити споживають пил та газ із хмар, а також зоряну радіацію. І виробляють при цьому величезну кількість енергії. «Морган ранчо» винайшли спосіб доїти їх, через якісь свої трансформатори перетворюючи їхню енергію в прийнятні для нас форми. Захопившись розповіддю, вчений сьорбав зі свого келиху, здавалось, зовсім не помічаючи міцності коктейлю. – Тож ви хотіли б, щоби я придбав у них кита і дав вам його препарувати? – Лем запитально підняв брови, випустивши тонку цівку кальянної пари. – О ні, що ви! – енергійно заметляв головою док. – Ні за які мільярди «Морган ранчо» не продасть вам і шмат плавника, чи що там у них. Це ж пряма загроза їхній монополії! А раптом хтось створить штучний генератор на тих самих принципах? – Ну так, логічно, – погодився Лем, не зводячи очей зі співрозмовника. – Але що ж тоді ви од мене хочете? – Є одна лазівка, – змовницьки примружився док. – Але все по порядку… Ви чули про кракенів? – Тут іще й спрути водяться? – Так! І це справжній бич для корпорації. Кракен виринає нізвідки й оплітає кита своїми мацаками. Пастухи, природно, відкривають вогонь. Але кракену все – байдуже! Він просто зникає, забираючи з собою в стрибок і кита! Уявляєте? – А не стріляти не пробували? – несподівано запитав Лем, задумливо попихкуючи кальяном. – Та що ви! Який же пастух буде, склавши руки, спостерігати, як вовк роздирає його дійну корову?! Дійшло до того, що кожного кита почали пасти по п’ять – шість пастухів на сторожових катерах класу «ковбой». Тільки все марно. Зайві витрати. Та от нещодавно корпорація обзавелася безпілотними автоматами типу «вівчарка». Тепер на одного кита – один «ковбой» і ціла зграя «вівчарок». І ось тут ми й підходимо до суті мого задуму… Містер Принтер зробив добрячий ковток коктейлю і, подавшись уперед, збуджено зашепотів: – Якось я познайомився з одним пастухом, котрий, розбазікавшись, повідав мені наступне. Одного разу на його кита напав кракен. І найближча «вівчарка» моментально відкрила вогонь. А той, перш ніж зникнути з китом, випустив у неї всього один імпульс, але який! Він її розпилив, розібрав на атоми, чи взагалі анігілював! Раніше кракени ніколи не відстрілювалися. Не дивно, що боси корпорації не повірили жодному слову пастуха… І повісили вартість «вівчарки» на нього! Бідоласі тепер декілька років доведеться виплачувати! І тоді я йому запропонував… Тут док нахилився майже до самої стільниці й зашепотів так тихо, що Лему й самому довелось нахилитися, щоб розібрати бурмотіння співрозмовника крізь звуки музики, що линула звідусіль. – Якщо він шмальне по вітрильнику, тобто по скайту, одночасно імпульсом і арканом… Це, звісно, заборонено… Але бідоласі дуже потрібні гроші… Зрештою, ми можемо отримати тушу скайта. – А що, скайти також нападають на китів? – в тон співрозмовнику зашепотів Лем. – Та яке там! Просто щось на кшталт риб-причеп або ж паразитів. Пастухи легко їх відганяють імпульсами… Так ось, хлопець готовий ризикнути, якщо йому сплатять вартість «вівчарки»… Щоправда, іще доведеться розжитися чималенькою вантажною баржею… Ну, для скайта. – А який мій в тому інтерес? – наслідуючи дока, змовницьки прошепотів Лем, випустивши хмаринку пари, яка доповнила таємничість обстановки. – Якщо ми вивчимо їхній метаболізм, а вони ж бо – одного поля ягоди… – вкрадливо продовжував Принтер, – тоді ми зможемо продати результати досліджень… ну, хоча б тому ж «Морган ранчо». Вони з готовністю викладуть кругленьку суму, аби тільки інформація не отримала розголосу… З вашими талантами, ви зможете виторгувати дуже багато! Мені ж достатньо наукового інтересу, ну і, скажімо, відсотків двадцять від вашого навару. Здоровий глузд підказував Лему, що весь цей план божевільного вченого – чистої води ахінея. Але природна цікавість авантюриста раптом змовилася з інтуїцією професіонала, і вони дуетом заспівали: «Спробуй, Барсе, спробуй! Воно того варте!» * * * Величезна туша кита, довжиною в декілька кілометрів, повільно й величаво пропливала в тьмяному світлі газопилової хмари, займаючи собою добру половину оглядового екрану в рубці баржі. Навколо гіганта, як мухи навкруг корови, роїлися чорні цятки «вівчарок». Сторожовий катер пастуха скидався при цьому на великого джмеля. Трохи віддалік, кілометрах в п’яти, на невидимому аркані дрейфувало тіло спійманої в павутиння велетенської бабки – скайта, що розчепірив усі свої вісім райдужних плавників – чи то зоряних вітрил, чи то фотобатарей. – Гарна робота, Семе! Свій аванс ти вже відпрацював! – Принтера було не впізнати, так різко він перетворився з метушливого вченого-ентузіаста на розважливого ділка перед панеллю корабельного інкома. – А тепер – вантаж здобич до нас в черево й одразу ж отримаєш на рахунок всю решту. – Із задоволенням позбавлюся цього тягаря! – з неприхованим полегшенням прохрипіло обличчя пастуха з екрану інкома. – Десять годин на нервах – хто раніше заявиться – ви чи патруль! І Сем, спритно маніпулюючи арканом, пожбурив тушу скайта в розчахнутий вантажний трюм баржі, лиш злегка зачепивши одним з вітрил стулку люка. – Обережніше, Семе! Не пошкодь товар, – пробурчав док і озирнувся на Лема. А той тим часом уже влізав у скафандр, поглядаючи на покази електромагнітного і радіаційного фону в трюмі. – Куди це ви зібралися, колего? – наполегливо поцікавився Принтер. – Не забувайте, колего, – в тон йому відповів Лем, – що це моє придбання. І я хочу негайно його проінспектувати. Хто платить, той і замовляє музику. А ви тим часом подбайте відвести цю посудину куди-небудь в затишну місцину. Подалі від патрулів корпорації. І не чекаючи відповіді, він упевнено попрямував до шлюзу вантажного відсіку. Півкілометрова туша вітрильника, що ледь умістилася в трюмі через свої розчепірені плавники, здавалася завмерлим бездиханним трупом. Відкрита зяберна щілина скидалася на чималеньку печеру, що вела до глибин суцільного мороку. Поплескавши по твердій шкірі велетня, Лем, хвилинку повагавшись, увімкнув на наручному інкомі режим ліхтарика і ступив усередину. Просторий коридор з рівною підлогою і похилими стінами, що переходили в склепінчасту стелю, привів Лема до якогось гроту, оцінити розміри котрого не дозволяла потужність його слабкого ліхтарика. І тут стіни гроту залилися м’яким тьмяним світлом персикового кольору. Одночасно Лем відчув тупий удар просто всередині своєї голови. – Спокійно… Триває синхронізація… Це були навіть не слова, а скоріше, мислеобрази, що виникли у нього в голові. Але авторство належало комусь іншому. – Синхронізація завершена. Готовність – одна десята відсотка. – Ти хто? – насторожено запитав Лем, навіть не замислюючись, що говорить всередині скафандра, не використовуючи комунікатор. – Скайт. Він же вітрильник. В звуковому спілкуванні з вашого боку немає ніякої потреби. – Ти живий? – Лем змусив себе подумати, а не сказати. – Готовність – одна десята відсотка. – Що це означає? – Втрата всієї енергії, окрім аварійного запасу. Необхідна підзарядка. – Яким чином? – Повільно – від зоряної радіації. Швидко – від енергетичної станції – кита. – То ви, скайти, на них паразитуєте? – Кити створені для швидкого забезпечення енергією. – Створені? Виходить, вони штучні об’єкти. Скайтів теж хтось створив? – Так. – А вас для чого? – Вантажно-пасажирські перевезення. Скайт – міжзоряна яхта. – І хто ж це всіх вас таких сподобився понастворювати? – Інформація відсутня від початку. Закладені лише граничні параметри розумних істот, здатних зафрахтувати скайта чи кракена. – Зафрахтувати? А я можу тебе… чи кракена? – Всі параметри в межах допуску. Я зафрахтований? – Вважай, що – так! – Лем від такої думки відчув якусь суміш захвату й азарту. Чи це були емоції скайта? – Як ти звешся і куди внести платню? – Скайт – судно вільного фрахту. Тимчасову назву визначає тимчасовий господар. – А кажуть, безкоштовний сир – тільки в мишоловці. Ну що ж, назву тебе «Рокфор», а там побачимо. Мене, до речі, можеш називати Барс, коли ніхто не чує. Своїм можна. – Прийнято, Барсе. – Слухай, Роккі, а на якій відстані ми можемо з тобою спілкуватися? Ну, так, щоби я залишався твоїм господарем? – Від десяти до тридцяти парсеків. В залежності від насиченості простору. – Незрозуміло, але все одно, вражає… Швидкість думки неспівставно вище швидкості світла… – Вона нескінченна. Обмежена лише відстань – в залежності від потужності сигналу і середовища… Увага, Барсе! Продовження спілкування в наступні п’ять хвилин призведе до падіння енергозапасу нижче критичного рівня! Продовжити? – Ні-ні, малюче, – захвилювався Лем. – Вимикайся і відпочивай. Гаси світло і можеш не проводжати. Дорогу я й сам знайду. А там щось-таки вигадаємо… * * * Біля шлюзу вантажного відсіку на Лема вже чекав Принтер. – Ну що, ви задоволені оглядом тіла? – запитав він, допомагаючи Лему стягнути скафандр. – Коли я зможу розпочати дослідження? – Не поспішайте, доку. Всьому свій час, – заклопотаним тоном відповів Лем. – Малюк іще живий, але в дуже глибокому ауті. Його треба добряче нагодувати. – Нагодувати? Але як? – Принтер уставився на компаньйона, як на недоумка. – Ви що, пропонуєте закачати в трюм газопилову суміш з космосу? – Ні, це малоефективно, – цілком серйозно заперечив Лем. – Потрібен кит. Розвертайте чортопхайку назад до пастуха Сема. – То виходить вони дійсно паразитують на китах? Звідкіля у вас така впевненість? Але навіть якщо це і так! Він же одразу втече од нас, як тільки ми його реанімуємо! – збуджено затарахкотів док, енергійно жестикулюючи. – Та й як на це все подивиться Сем? – Послухайте, містере Принтере! – повільно і з натиском промовив Лем. – Я вам, здається, вже казав щодо музики. Це раз. Скайт від мене нікуди не втече, я гарантую. Це два. А з Семом я домовлюсь. Це три… Розвертайте корито! Через пів години баржа, не встигнувши сильно віддалитися від «ковбоя» Сема з його китом, знов підпливала до мирно дрейфуючої громадини. А в інкомі вже біснувався сам пастух: – Знову ви?! Хто ви такі, я вас не знаю! І так з вами стільки страху натерпівся! Чого вам іще від мене потрібно? – Спокійно, друзяко, – цього разу Лем сам спілкувався з пастухом. – Ми всього лиш звичайні клієнти. Ти либонь не тільки пастух, ти ж іще й заправник з касовим апаратом, чи не так? Ось ми й хочемо просто заправитись і чесно розрахуватися. І навіть дещо поза касою. Чи ти відмовляєшся виконувати свої обов’язки з обслуговування клієнтів? Тоді, кому я можу поскаржитися? Схоже, слова Лема справили заспокійливе враження на переляканого пастуха. – Не треба нікуди скаржитись. Викидайте конектори, я підберу. – Ти бачиш, Семе, – ласкаво заворкотав Лем. – Я готовий заплатити навіть подвійний лічильник… Але, за однієї умови… Нам би качнути чистого продукту… Сирцю, так би мовити… Тож відстебни на час трансформатори, га?.. – Ви що, збираєтеся… – здавалось, до Сема починало доходити, що відбувається. – Подвійний лічильник, Семе, подвійний лічильник, друзяко… Після недовгих вагань пастух, нарешті, з тяжким зітханням дав команду «вівчаркам» відстебнути трансформатори. Баржа підійшла до кита майже впритул і Сем з виряченими очима спостерігав, як із черева баржі, з прочиненої шпарини вантажного люка, до кита простяглося вісім тонких мацаків. Потім, з таким же подивом завважив, як шалено скачуть цифри на лічильнику мегават, і те саме – на лічильнику суми до сплати. Той самий танок цифр з кам’яним обличчям спостерігав і Лем у себе на моніторі. Коли ж цей кровопивця насмокчеться? – Через сім секунд, – прийшла в мозок відповідь. – Шість. П’ять. Чотири. Три. Дві. Одна. Все. Готовність сто відсотків. Сума до сплати завмерла, лишень якусь дещицю не дотягнувши до п’ятисот мільйонів. «Плюс пів мільярда зверху, – приречено подумав Лем. – Та я йому за саму ловлю скайта, і то менше відстебнув. Оце так афера!» – І як я це поясню хазяям? – ошелешено спитав Сем, дивлячись на лічильник енергії. – Знаєш що, ріднесенький, – скрушно протягнув Лем. – З чайовими у півмільярда в будь-кого… вистачить фантазії пояснити хазяям, що кит сьогодні їв без апетиту, а тут, як на зло, наплив клієнтів… Тим більше, що траса поруч… Чи ти хочеш відіграти все назад? Згадка про суму чайових вкупі з блефом щодо відіграшу повернули Семові присутність духу і впевненість у собі. – Та ні вже! Справу зроблено! Платіть, як обіцяли, і провалюйте! І ми одне одного не знаємо! * * * – Ну, і в чому сенс цього фінансового феєрверку? – докірливим тоном вимовляв Принтер. – Ну, накачали ви його під зав’язку, і що? Я тепер боюся його навіть опромінити чимось, не кажучи вже… – Доку, – перервав його Лем награно винуватим тоном. – Посудіть самі. Ми підібрали знесилену, голодну, майже мертву тваринку. Я його вже приручив, навіть ім’я дав. А в мене ж давно домашніх улюбленців не було, від самого дитинства. А який він тепер мені вдячний за порятунок! А ви його хочете одразу – під ніж! Я завжди знав, що науковці – найцинічніший тип сапієнсів! Промовляючи свою тираду, Лем зосереджено натягував скафандр. – Псих… – тільки й зміг відповісти Принтер в спину божевільному компаньйону, що вже крокував до вантажного відсіку. Іще навіть не встигнувши пройти шлюз, Лем уже на всю теревенів з Рокфором. – І як я зможу тобою керувати? – Так само, як і спілкуєшся – подумки. – Ну, припустимо… Але паритись в скафандрі… До того ж запас повітря обмежений. – Нема необхідності. Всі твої біологічні потреби й обмеження мною вже відскановані. В усіх відсіках сформований оптимальний мікроклімат. – Сім-сім, відчинися! Хазяїн прийшов! – подумки вигукнув Лем, підходячи до закритої «зяберної щілини». – Починаю опановувати опцію «почуття гумору» – відповів скайт. – Правильно, давай, в житті стане у пригоді! Прочинений прохід цього разу являв собою вже не темну печеру, а повноцінний шлюз, пройшовши який, Лем опинився все в тій самій порожній залі, але вже з більш сильним світлом від стін. – Рекомендую зняти скафандр… А то запаришся. – О, ми вже жартуємо! – посміхнувся Лем, роздягаючись. – А ти, Рок, швидко вчишся! Повітря в приміщенні було свіжим і чистим, але не стерильним. Відчувався якийсь ледь вловимий приємний аромат. Закортіло розвалитись і розслабитись, але довкола – жодного натяку на меблі. Не встиг Лем поскаржитися скайту на це непорозуміння, як в центрі зали з підлоги почав підійматися горб, прагнучи досягнути статусу чи то трону, чи то канапи. – Чудово, – зауважив Лем, плюхнувшись у крісло й оцінивши його м’якість та пружність. – Тільки все одно, якийсь бункер зі всіма зручностями. У тебе, що, зовсім ілюмінаторів нема? – Можу зімітувати в будь-якій точці поверхні. – Так уже і в будь-якій! Ану, продемонструй! І Лем моментально виявив себе висячим посеред порожнього трюму баржі. – Ти що, весь прозорий став? – Ні, це проекція. Повна прозорість в космосі уб’є твій організм. Транслюється лише частина інформації в безпечному для тебе діапазоні. – Гаразд, приймається, – задоволено кивнув Лем, ще більше розкинувшись в невидимому кріслі. – А тепер, Роккі, давай махнемо куди-небудь, прокотимося! – Куди? – Ну, скажімо… до найближчого кита… Тільки до дикого! Сподіваюсь, ти вже засвоїв, що тих, по котрим повзають мухи, треба обходити десятою дорогою? – Так точно, кепе! Не звольте турбуватися! – Ну, тоді… Стривай! А що буде з баржею, коли ти стрибнеш? – В трюмі вакуум. Для початку я просто вистрибну назовні. Енергетичний сплеск буде мінімальним. Жодних деструктивних наслідків ані для конструкції, ані для людини. – Поїхали! За мить Лем уже висів у міжзоряному просторі поруч з велетенською тушею дикого кита. Ось він – колос-енерговиробник. Тільки повного сил і енергії – спробуй ще наздожени та зааркань! Цікаво, а чи можна його теж зафрахтувати? – Ні. Вони для всіх. Ними тільки користуються. Для поповнення запасів енергії. – Авжеж, а деякі – для поповнення свого рахунку. Не зважай, тобі цього не зрозуміти. Краще скажи мені, ти чому сюди одним стрибком махнув? Що там тепер із доком? – Все гаразд. Стрибків було два. Перший – дрібний. Потім – одразу сюди. Просто твоє сприйняття не встигає фіксувати. – Ну, що ж, коли все гаразд, пострибали тоді… До речі, а ти мені казав, що я можу зафрахтувати навіть кракена. Що для цього потрібно? – Нічого. Наказати мені, я викличу найближчого вільного, передам йому всі твої параметри… – Стоп, стривай… Найближчого вільного? А що, є зайняті? Скайт задумався секунди на три. – Ні. Всі сто вісімдесят три кракени знаходяться в напівсплячому автономному режимі очікування. – От і ладненько! Клич сюди найближчого! Тільки з тобою також розлучатися якось шкода. – Є рішення. У відсіках кракена поміщається до трьох модулів моїх габаритів. І я завжди буду поруч. – Ох, щось мене ця казочка якось насторожує! Занадто вже все добре складається… Гаразд, чаклуй! Викликай сюди кракена, великого й жахливого! * * * Розташувавшись усередині кракена і замовивши йому прогулянку Галактикою, Лем, начебто сам по собі, нісся в невидимому кріслі пілота серед вогняних цяток зірок і кластерів, що стрімко проносилися поблизу і поважно пропливали вдалині. Він у повній мірі відчував захоплюючий рух об’єму, але був не в змозі оцінити всього масштабу навколишнього простору. – Слухай-но, Ктулху, – звернувся він до кракена. – Як ти це робиш? Це ж у скільки разів більше швидкості світла?! – В середньому – в триста мільйонів. – Але як, поясни? Тільки, я тебе благаю, без фундаментальних подробиць! – Якщо коротко – сотня стрибків за секунду, кожний – близько однієї десятої світлового року. Ти отримуєш кадроване зображення, але внаслідок повільності твого сприйняття – все зливається в суцільний потік. До речі, дуже енерговитратний і абсолютно неефективний спосіб переміщення. – Зате який видовищний! І не треба бурчати… Якщо видихався – давай поки що на цьому зупинимося й мотнемося до китів на заправку. В одну мить кракен опинився на киті, обвиваючи його своїми мацаками. – Добре, що без охорони, – зауважив Лем, озираючись навсібіч, користуючись можливістю повного огляду. – Хоча, я чув, що вам, кракенам, сам чорт – не брат!Я чув, нещодавно “вівчарку” одним імпульсом грохнули. Тільки чому ж ви раніше не відстрілювались, а тепер почали? – Без пілота всередині кракен не може стріляти в об’єкт з розумною істотою. “Вівчарка” – автомат. – Зрозуміло... Ктулху, а з пілотом ти можеш анігілювати будь-які об’єкти? – Розпилювати. Розривати міжатомні зв’язки. Локально. Якщо об’єкт більше чверті моєї маси – просто залишається пробоїна. – Ну, і це вже… в порівнянні з нашими пшикавками. А в поєднанні з твоєю стрибучістю! Та ще й цей ваш суперзв’язок! І як ви тільки так легко один одного знаходите?! До речі, а ти міг би для мене знайти одну людину? – Образ отримано. Пошук може зайняти деякий час. Все залежить від точності локалізації. – Ну… Давай, почни з Квінстауна. А далі – радіально розширюй пошук. – Принцип зрозумів. І Ктулху, відпустивши вичавленого, як лимон, кита, стрибнув у самісінький центр газопилового сектора. Приготувавшись до томливого очікування, Лем запихкав своїм кальяном і вигнав Рокфора назовні – розважати господаря феєричними піруетами в барвистих переливах восьми вітрил. Але, не пройшло і кілька хвилин, як Ктулху відшукав Марго, як і очікувалось, десь на околицях Квінстауна. – А зв’язатися зможеш? – запитав Лем для годиться, наперед знаючи відповідь. – Виконувати? – замість відповіді спитав кракен, уже звиклий розуміти хазяїна з напівдумки. – А як же! В номері Марго Солар зателенькав зумер інкома, відірвавши її від побудови в повітрі якихось складних об’ємних схем. Прийом виклику призвів до появи звичайної картини – тривимірного зображення абонента, що сидів у кріслі. Щоправда, абонентом неочікувано виявився Барс, а крісло під ним було вже якось занадто об’ємно-прозоро-зоряним. Для Лема ж момент з’єднання приніс куди більший сюрприз – він начебто сам перемістився в номер до Марго. З повним ефектом присутності й можливістю розглядати всю обстановку, в тому числі й схеми у себе над головою. Навіть якось незручно! Немовби підглядаєш. – Барсе! Знову ти мені звалився на хвіст! – скрушно змахнула руками Марго, не звертаючи уваги на те, що співрозмовник безсоромно розглядає начебто невидиму для нього кімнату. – Ну що тобі знов од мене треба?! – Солі, сонечко! – розплився у посмішці Лем, відкинувши вбік кальян. – Доброго часу доби! Я теж дуже радий тебе бачити! І зовсім я не збираюся лізти в твої сумнівні й…– тут він звів очі до повітряних побудов Марго, – і досить складні схеми. Навпаки, хотів тебе ненадовго відволікти від цього нудного заняття і запропонувати прогулянку Всесвітом... Серед зірок… З вітерцем. У мене є така карета! Це буде захопливо і… – Слухай, Барсику! – перервала його дівчина, виблискуючи бурштиновими очищами. – Давай домовимося! Якщо мені не сподобається – ти від мене назавжди відчепишся! Я погоджуюся зараз виключно заради цього! – Знов парі? – закивав головою Лем, не припиняючи всміхатися. – Ти же знаєш, я на все згоден. Будь-який каприз… Тим більше, що тобі сподобається… Вибирайся кудись на орбіту. Я тебе підхоплю… * * * Збоку це було ніяк. Як можна сприймати спрута, що носиться Галактикою велетенськими стрибками, затримуючись в кожній точці лише на кілька мілісекунд? Але парочкою тіл, що лежали в його череві, це сприймалося як запаморочливий політ в калейдоскопі зірок. – Це неперевершено, – з придихом прошепотіла Марго. – Я теж за тобою дуже скучив! – розплився в лінивій посмішці Лем. – Дурень ти самовпевнений! – Марго обдарувала Лема іронічною посмішкою. – Я про політ. Таке навіть уявити неможливо! Отже, вважай, парі я знову програла. А ти, підступний шахраю, знову скористався моєю вразливістю… Яке ж, все-таки, диво, цей твій кракен! – Еге ж, не те, що я, – філософськи зітхнув Лем, ховаючи посмішку. – А ще мій Ктулху здатен розпилювати матерію й робити кілометрові пробоїни в будь-яких об’єктах. – То що, – різко обернулася до нього Марго, перервавши споглядання зіркової каруселі, – ти хочеш сказати, що це потужний бойовий корабель? – Іще який потужний! Ще й який бойовий! – Барсику, ти розумієш, що це означає?! – Марго скочила з невидимого ліжка, продовжуючи карколомний політ уже стоячи. – І скільки ж їх усього? – Ну, якщо вірити статистиці, – Барс ліниво потягнувся за кальяном, – то десь близько ста вісімдесяти трьох… плюс-мінус. – А скільки в Галактиці безвідповідальних бовдурів, іще гірших за тебе? – Марго говорила з непритаманним їй спокоєм і навіть якось занадто серйозно. А це вже лякало. – І хто знає, до чиїх рук потраплять ці сто вісімдесят три диво-машини смерті?! Ти уявляєш, у що це може вилитись? – Солі, сонечко, ти, як завжди перебільшуєш… – примирливо почав Лем. – Ні, Барсе. Я зараз серйозна як ніколи. Хто постійно обіцяє «будь-який каприз»? Якщо своєю макітрою не добираєш, тоді користуйся моєю! Вважай, що це – мій найголовніший каприз. Або вирішиш цю проблему, або… До ненависті – один крок, ти знаєш! * * * В кабінеті голови корпорації «Морган ранчо» запищав зумер і господар, не вагаючись, натиснув «прийняти». Аби-когось бот-секретар все одно не пропустить. Але посеред кабінету виник абсолютно незнайомий білявий тип з нахабною посмішкою, та ще й в піжонському зоряному кріслі. – Доброго часу, містере Моргане! – Хто ви і як вас пропустили? – Морган внутрішньо напружився, але зовні залишився цілковито спокійним. – Утім, я й так це узнаю. Чого вам треба? – Хочу запропонувати вам послуги… скажімо, прибиральника, – з нудьгуючим видом викладав Лем. – Можу за символічну платню позбавити вашу корпорацію від надокучливих шкідників, таких, як наприклад, кракени. Причому від усіх одразу. – З чого ви взяли, що я повірю якомусь пройдисвіту? – Я можу легко довести вам свою компетентність. Назвіть будь-яку точку простору, з якою у вас є відеозв’язок, і я влаштую вам презентацію. – Доволі самовпевнено, – усміхнувся Морган, починаючи підозрювати в співрозмовнику банального божевільного. – Ну, гаразд, нехай буде чергова станція патруля в третьому астероїдному поясі зірки Ар-Зед-десять-сто вісімнадцять. – Дякую за довіру. Дивіться й насолоджуйтесь, – не припиняючи всміхатися промовив Лем і продовжив уже подумки: «Давай, Ктулху, запускай першого, ти почув, куди!» Перед Морганом, в самому центрі екрану, що транслював картинку з чергової станції, виник кракен, загрозливо розпустивши мацаки. Переконавшись, що Морган бачить монстра, Лем скомандував: «А тепер, Ктулху – вірус!» Вибух самознищення розцвів велетенською кульбабою на екрані Моргана. Так повторилося декілька разів. – Містере Моргане, містере Моргане! – голосно заговорив Лем, намагаючись знову привернути до себе увагу. – Я, звісно, можу до нескінченності знищувати їх один за одним всього по десять мільйонів за штуку. Але хтозна, як швидко вони будуть плодитися і в яку суму це вам стане? Пропоную більш радикальний варіант. Я знищу їх усіх! І всього-лиш за п’ять мільярдів! – Не сподівайтесь на більше, ніж один мільярд, – похмуро відрізав Морган. – Ну ось, ми вже дійшли до фази торгів! Це суттєвий прогрес! Але до повного вирішення питання – тимчасово призупинимо дератизацію... * * * Скайт Рокфор повільно, на досвітловій швидкості плив у міжзоряному просторі. На стрибки з такою шаленою частотою, як у кракена, йому просто бракувало потужності. Людям, що лежали всередині і замріяно розглядали зоряне небо довкола, такий дрейф взагалі здавався нерухомістю. Це налаштовувало на неквапливі філософські роздуми. «Не забути б відрахувати доку Принтеру його законні двадцять відсотків, – думав Лем, попихкуючи кальянною парою. – Ні, краще тридцять – треба ж якось компенсувати нереалізований науковий інтерес… А Ктулху шкода… Якщо би Солі-каприза дозволила б залишити хоча б одного… – Лем повернув голову до дівчини й зустрів задумливий і лагідний погляд бурштинових очей… – А все-таки, воно того вартувало! Врешті-решт, є ще скайти, а ще є дикі кити, недосяжні тепер для Моргана. І є ще до біса багато зіркового пилу. Вистачить не на одне покоління…» |