 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Тілом пройшла ледь відчутна хвиля темної енергії. Корабель вийшов з гіперпростору неочікувано і Сергія ледь не знудило. Він ще й досі не міг звикнути до ефектів переходу. Коли ти знаходишся в рубці і чекаєш цього моменту, то переносиш трохи легше, а як спокійно лежиш в ліжку і мирно дрімаєш перед своєю вахтою, то відчуття не з приємних. Темна енергія, яку використовує генератор переходу, у момент виходу вивільняється невидимою потужною хвилею, що пронизує все навколо не стільки на матеріальному рівні, скільки на якомусь метафізичному. Метал і пластик ніяк не реагують на хвилю, а органіка відчуває на якомусь підсвідомому рівні. Безліч досліджень, проведених на живих істотах, не довели, що темна енергія шкідливо впливає на органічні клітини, та приступи нудоти прозоро натякали на деяку упередженість дослідників. Врешті решт існування душі теж не було доведено, тому пілотам-далекобійникам просто призначалось додаткове медичне і психологічне обстеження раз на рік.
Сон як рукою зняло. Годинник вказував третю годину, закінчити стрибок мали на півгодини пізніше. Натягнувши лише підштанки, Сергій пішов до командної рубки. Соромитись не було кого, на тягачі крім нього і напарника Віктора нікого, а той товариш і сам не надто переймався зовнішнім виглядом, віддаючи перевагу не статутному комбінезону пілота-далекобійника, а старенькому і не зовсім чистому спортивному костюму. Не дуже охайна руда борода, напівлиса голова і похмура мовчазність теж не додавала напарнику шарму.
У Сергія це був усього другий рейс в кар’єрі. Ліцензію пілота міжзоряних перевезень він отримав лише три місяці тому. Після шести місяців інтенсивної підготовки, тренувань, медичних тестувань і психологічних експертиз йому, нарешті, вживили під шкіру правої руки мікрочіп з особистими даними і третім рівнем дозволів для міжзоряних переміщень. Щастя було безмежним. Для сироти з притулку, що виріс на околиці промислового міста, це було неабияким досягненням. Місто, де виріс Сергій, існувало лише завдяки Корпорації, що побудувало там завод з виробництва чистого діварію - палива для космольотів. Все місто так чи інакше працювало на Корпорацію, отримуючи навзаєм пристойні засоби для існування і таку-сяку впевненість у майбутнє. Рідко кому з місцевих мрійників вдавалося вирватись у безмежний світ можливостей у більш розвинений, але зарозумілий Сіті, або взагалі покинути рідну планету і долучитись до підкорювачів Всесвіту, що гасали галактикою у пошуках нових незвіданих світів. Сергій був одним з цих мрійників. Досягши повноліття він чітко усвідомив, що життя несправедливе, жорстоке і не існує чарівника, який би допоміг йому вирватись із зачарованого кола одноманітності нудного побуту дрібного клерка в офісі Корпорації. Там теж, теоретично, можна було зробити кар’єру, придбати краще житло, завести сім'ю і спокійно зустріти старість в оточенні онуків і з пристойною пенсією від Корпорації. Та Сергію було вісімнадцять. У ці роки про пенсію ніхто не думав – Всесвіт манив до себе своєю величчю і загадковістю, енергія молодості потребувала виходу і Сергій обрав єдиний можливий варіант у його становищі – підписав контракт з тридцятою бригадою Зоряної піхоти.
За п’ять років дослужився до сержанта і вже хотів писати рапорт про вступ до військової академії, щоб отримати офіцерське звання. Армія подобалась Сергію. Надсучасні розробки і озброєння, військове братерство, нові планети, пристойна платня і купа різних бонусів від держави. Та за все це іноді доводилось платити. Дехто платив життям, але Сергію пощастило – лише ліва рука залишилась назавжди на одній з планет у системі Водолія, а розшматовані ноги лікарі примудрились скласти докупи. Та з мріями про офіцерські нашивки довелось попрощатись. Отримавши від Армії безкоштовний біомеханічний протез, медаль і сертифікат на безкоштовну перепідготовку на цивільну професію, Сергій знову опинився там, звідки починав, на дні.
Тепер колишній піхотинець летів у якості другого пілота на вантажному міжзоряному тягачі, що перевозив три тисячі тонн коштовної і рідкісної діварійної руди з тої самої непривітної планети, де рік тому «загубилась» його ліва рука, на Землю, на той самий завод, де отримав перший запис на особистий біочіп про працевлаштування. Доля ніяк не хотіла випускати Сергія зі своїх цупких лап.
- Все нормально? – всівся на своє крісло колишній піхотинець.
- Та фігня якась. – здавалось, що напарник не помітив, що товариш прийшов на півтори години раніше. – Ми кудись не туди вистрибнули.
Тільки зараз Сергій побачив, що на центральному екрані замість тисяч далеких зірок сяяла одна велика жовта, а з лівого боку навперейми кораблю повільно наближалась червоно-жовта планета.
- Якого біса? – тільки і зміг промимрити Сергій. За технікою безпеки усі входи-виходи у гіперпростір здійснювались за межами зоряної системи і до потрібної планети добирались вже на звичайній тязі, не використовуючи темну енергію. Це було темою першого ж заняття на курсах пілотів. Безліч пілотів загинуло на початку епохи подорожей гіперпростором, коли при виході врізалися у планети чи потоки астероїдів, або спалахували як сірник від близькості зірки.
- Бетті! Що за лажа? – звернувся до центрального комп’ютера Сергій. Коли він хвилювався, то автоматично переходив на армійський сленг.
- Стрибок завершено за встановленими координатами. – сухий голос був абсолютно незворушним.
- Які координати, мля? Ми випали в систему! Тебе перепрошили? – колишній піхотинець не вірив своїм вухам.
- Стороннього втручання не зафіксовано. – механічний голос починав реально дратувати.
- Не кіпішуй, потім розберемось, - на диво спокійно промовив Віктор. – Бетті, готовність до запуску тягових двигунів?
- Починаю процедуру запуску, готовність три відсотки.
- Добре, - напарник, посміхаючись, повернувся до Сергія, - Ти як? Штанці не намочив?
Сергію хотілось зламати йому носа, та натомість він просто промовчав. Після армії і трьох бойових висадок на планети з агресивною флорою і фауною його мало що могло налякати до стану, коли можна забруднити спіднє. Та рудобородому про це знати не обов’язково. Врешті решт Сергій тут на рік-два, не більше. Він вже мріяв про роботу на пасажирському туристичному лайнері. А для цього треба стаж і гарні характеристики з роботи. І основну характеристику дає перший пілот, тож другий пілот твердо вирішив тримати себе в руках і отримати ту кляту позитивну характеристику.
- Де це нас викинуло? – порушив недовгу мовчанку Сергій. Координати на екрані дуже сильно відрізнялись від тих, що він вираховував ще перед вильотом. Порядок цифр був настільки інший, що здавалось тягач опинився у геть іншому рукаві Чумацького Шляху.
- Ого! – Віктор схилився над своїм монітором. – Далеченько, мля. Гіперпростір іноді викидає такі коники. Може десь супернова бахнула, чи дві чорні діри зіштовхнулись. Тоді такі бурі бувають, що мамо рідна.
На панелі заблимав червоний вогник – попередження про зближення з планетою.
- Бетті! Твою маму! Запускай вже ті кляті двигуни! – Сергію категорично не подобалась ситуація. Якщо корабель занадто наблизиться до планети, то доведеться витратити набагато більше пального, щоб перебороти гравітацію. А враховуючи, що вони Бог знає де від дому, кожен грам зараз був дорожче золота. Теоретично у них було три тисячі тонн діварію у вантажному відсіку, та від неочищеного і незбагаченого користі з нього не було.
- Готовність до запуску п’ятдесят три відсотки, - голос Бетті був незворушним і холодним, яким і мав бути у купки застарілого заліза.
- Встигнемо, - спокійний голос Віктора чимось нагадував голос залізяки. Все ж таки він на ній вже двадцять років відлітав і став частиною корабля. На брухт їх, мабуть, так удвох і здадуть.
Планета на центральному екрані збільшувалась і червоний вогник почав блимати частіше. Колишній піхотинець відчув, як десь у грудях народилось почуття небезпеки. За роки служби він навчився довіряти власним інстинктам та інтуїції. Ще не розуміючи до кінця, що відбувається, Сергій вийшов з командної рубки і швидко, наскільки дозволяли пошрамовані ноги, пішов до своєї каюти. Там вдягнув терморегулюючий тонкий комбінезон, а зверху натягнув штатний. Замість домашніх капців на ногах опинились армійські берці з посиленою підошвою.
« Це Віктор стопудово запише в бортжурнал і характеристику! Почав панікувати ще до початку аварійної ситуації.» - думав Сергій, дивлячись на себе в дзеркало. Та холодок у грудях нікуди не дівся. Вийшовши з каюти, він попрямував до аварійних капсул. Відчинив одну – скафандр на місці, зброя, генератори кисню, фільтри, запас води, аптечний бокс є. Трохи заспокоївся та за мить зрозумів, що не чує тягових двигунів. Процедура запуску мала завершитись ще кілька хвилин тому і вже повинно було чутно прискорення і гудіння генераторів тяги. Натомість з прочинених дверей командної рубки почувся попереджуючий сигнал про небезпечне зближення зі стороннім об’єктом.
- Вітя, шо за нафіг? Бетті! Що з тягою? – вскочив до рубки Сергій.
- Помилка запуску. Ініційовано процедуру повторного запуску. – Бетті наче знущалась.
- Не встигнемо! Відчепи баржу! Відійдемо на маневрових!
- Відставити! – Віктор навіть не глянув на напарника, наче його тут і не було. – Без вантажу нам краще взагалі не вертатись на Землю.
- Ну і хрін з нею! Продамо тягач контрабандистам і заляжемо на дно десь на околиці галактики! Я не хочу героїчно згоріти в атмосфері, рятуючи ці кляті камінці для Корпорації!
- Я теж не хочу! – визвірився Віктор. – Та у мене жінка і троє дітей! Якщо не викрутимось, то їм хоч компенсацію виплатять!
Сергія починало потроху лихоманити. Колись він уже прощався з життям – паршивеньке відчуття, якщо чесно. Може дати напарнику по голові і взяти керування на себе? Колишній піхотинець вже роздивлявся навколо у пошуках чогось важкенького, коли озвався напарник.
- Не сци, піхото! Не всеремось. Сядемо на планету, там буде видно. Не вийде злетіти – дамо сигнал тривоги. Корпорація за свої камінці всю галактику догори дригом поставить, а нас знайде. – голос Віктора пом’якшав, наче дитину вмовляв.
- Ага, довго шукати будуть. Не забув, що нас взагалі в інший рукав закинуло?
- Знайдуть! – Віктор вже все вирішив – Бетті! Запуск маневрових двигунів! Відскануй поверхню – знайди шматок рівного ґрунту! Протокол номер п’ять! Йдемо на аварійну посадку!
***
На вході в атмосферу тягач сильно затрусило. Швидкість була завеликою, маневрові двигуни працювали на повну потужність, намагаючись загальмувати важку баржу. Віктор зосереджено вдивлявся у свій монітор, періодично кидаючи короткі команди Бетті. Сергій, хоч і був зеленим новачком у пілотній справі, вже все зрозумів. Вони не приземлялись. Вони падали.
- Вітя, відчепи ти вже ту кляту баржу! Я потім сам всі камінчики до одного визбираю!
- Не можна! Згорять, нічого збирати буде. Біля самої землі відчепимо. – напарник був зосереджений і спокійний, так наче вони сідали на бетонну смугу у вантажному порту рідного Мелітополя, а не падали на богом забуту планету на краю галактики. – Бетті! Маневрові повна потужність на реверс!
- Повна потужність на реверс. – сухо підтвердила Бетті. – Швидкість завелика. Загроза зіткнення.
- Ми падаємо, - Сергій раптом перестав хвилюватись. Треба було діяти. Погляд знову ковзнув рубкою, вишукуючи важкий тупий предмет. Можна було і руками, звичайно, та Віктор був на тридцять кілограмів важчий і на голову вищий. Навряд чи він дав би себе вирубити без спротиву, а на бійку часу не залишалось.
- Слухай сюди, піхото! – напарник наче прочитав думки Сергія, а може просто перехопив погляд. – Йди у рятувальний відсік. Вдягай скафандр, бери шлюпку і катапультуйся. Я зроблю, що зможу. Якщо план провалиться, то дай сигнал S.O.S і чекай на рятувальників. За тиждень - два знайдуть, не переживай.
- Я без тебе не піду, - раптом Сергію не сподобалось, що героєм має бути не він. – Краще ти йди. У тебе жінка і діти. А я сам на світі, - ні батьків, ні родичів.
- Отож! У тебе ще все попереду. Не дуркуй! Це наказ! – і Віктор знову втупився в монітор. – Бетті, кут заходу сорок градусів, спробуємо трохи вирівняти цю бляшанку!
«Ну і хрін з тобою! – псіханув подумки Сергій – У мене вже є медалька, а ти геройствуй собі на здоров'я!» - і швидко пішов до шлюпок.
***
Аварійна капсула з шипінням вискочила з евакуаційної шахти. Тиску викидного заряду вистачило, щоб катапультувати шлюпку на кількасот метрів від корабля. Сергій відчув шалений тиск прискорення, що вчавив його тіло у крісло з силою шести g. У голові запаморочилось і він пропустив момент, коли повз нього пролетіла величезна баржа осяяна розпеченим іонізованим повітрям. Втративши імпульс, капсула на мить завмерла і, підкоряючись силі тяжіння, попрямувала вниз за тягачем – двигун не увімкнувся.
«Та що ж за день сьогодні такий?» - Сергій вже нічому не дивувався. Панель приладів світилась наполовину. Права частина була темною. Джойстик керма теж не працював. Часу залишалось обмаль – хіба на коротку молитву, та вони набридли йому ще в сиротинці. Адреналін у крові перетворився у норадреналін, страх зник, мозок врубив режим виживання, вираховуючи варіанти спасіння не гірше надсучасного комп’ютера. Загострений зір вчепився у маленьку деталь скупого інтер’єру шлюпки – маленьку щілину у шві пластикового облицювання контрольної панелі. Хтось не до кінця заклацнув кліпсу кріплення. Сергій ще не усвідомив до кінця, що ж тут такого, а руки уже видирали пластик, оголюючи нутрощі капсули. Червоно-жовта поверхня стрімко наближалась, шлюпку почало крутити у вихорі розпечених газів, що лишав по собі тягач. Мозок не зважав на невагомість вільного падіння, очі і руки перебирали жмути проводів, шукаючи проблему. Швидкість падіння вже не залишала часу навіть на молитву.
«Є!» - пальці натрапили на порожній роз’єм.
«Тепер знайти «папу»! Швидше!» - на аварійних капсулах мінімум деталей, пустих роз’ємів не буває, щось туди має бути вставлено. Пілот легенько посмикав проводку. Один зі жмутів піддався і, перебираючи пальцями, Сергій витягнув «папу». Клац - панель ожила. Ще секунда — і запрацювали двигуни.
Якби у запасі було ще секунд десять, то приземлення було б м'яким, як на тренуваннях. Та часу не залишалось – бортовий комп’ютер встиг зменшити швидкість і кут падіння, та не встиг стабілізувати капсулу. За мить до удару вистрілили зовнішні подушки, амортизуючи енергію зіткнення. Внутрішня подушка вистрелила у Сергія пластиковою панеллю, яку він досі виламаною тримав у руках, і якби не скафандр, то гарний прямий ніс міг би втратити свою ідеальну форму.
Капсула вдарилась у схил гори по дотичній і оповита повітряними подушками покотилась донизу. Ремені безпеки Сергій розстебнув ще раніше, коли виламував панель - тіло нещадно жбурляло всередині шлюпки, як кульку у дитячому брязкальці.
Гострі камінці одну за одною прорізали подушки і позбавляли захисту корпус шлюпки. За кілька секунд біля підніжжя спинилась вже сильно пожмакана купка металобрухту. Та свою місію шлюпка виконала – у її нутрощах лежала побита і непритомна, але жива людина.
***
Протипожежна система вимкнула всі системи капсули після падіння, ніщо не заважало колишньому піхотинцю мирно лежати у відключці. Крім датчика кисню. Найнеприємніший сигнал з усіх можливих. Б’є прямо у мозок. Тож Сергію довелось розплющити очі і прийти до тями. Роздивившись, він згадав де він і як сюди потрапив.
Відкритим залишалось питання, що робити далі. Дратівливий звук нестачі кисню підказав перший крок. Відчинивши один з бокових відділень біля крісла, дістав новий генератор кисню і натренованим ще в армії рухом швидко замінив колбу у скафандрі. Звук зник на наступні п’ять годин.
Хоч у капсулі було затишно та треба було вибиратись. Це виявилось складніше ніж здавалось на перший погляд – капсула висіла догори дригом між двома валунами, що затисли її з боків мов лещата. До ґрунту залишалось сантиметрів сорок, не більше. Сергій натиснув кнопку. Піропатрони, що мали відстрелити верхню частину спрацювали. Та верхня частина була тепер нижньою і врізалась в ґрунт, залишаючи зовсім малу щілину для виходу. Не було й мови, щоб протиснутись у цей отвір у скафандрі.
- Сьогодні точно не мій день. – зітхнув Сергій і поліз до задньої частини за зброярським сейфом.
Цивільна версія імпульсної штурмової гвинтівки мало чим відрізнялась від армійських зразків. Лише слабші акумулятори і через те менша скорострільність. Початкова швидкість куль і дальність пострілу теж була нижче, та Сергія це не обходило. Те, що йому треба продірявити, було за півтора метри. Руки відчули приємну вагу зброї, пальці переставили перемикач вогню на безперервний вогонь, ложе прикладу вперлось в плече. Сергій вперся ногами в крісло і натиснув на гачок. Кулі шматували легкий титан наче папір. Магазин на сто куль спорожнів за чотири секунди. Ще два магазини і носова частина капсули впала на землю, відкриваючи пілоту незвичайний краєвид невідомої планети.
Жовтий ґрунт з червоними прожилками нагадував затверділу глину. Рослинності видно не було. Сергій обережно, щоб не пошкодити скафандр, виліз з капсули. Останній магазин вже був вставлений, та представників місцевої фауни видно не було. Взагалі, крім гори, що нависла над ним і безкрайньої червоно-жовтої рівнини перед ним, нічого не було.
І що ще дивніше – не було баржі з тягачем, що мала впасти десь тут на рівнину і горіти ядучим темно-синім вогнем, виділяючи в атмосферу чорний токсичний дим.
На внутрішню поверхню скла шолому комп'ютер скафандру вивів дані про склад атмосфери. Кисень 88% від норми. Вже легше. Не треба буде тягати колби з генераторами кисню – лише фільтри, щоб ніяку бактерію не підчепити. Медицина, звичайно, сягнула неймовірних висот, але до найближчого лікаря було парсеків сто, тож ризикувати не хотілось. Зовні планета хоч і здавалася неживою, та високий рівень кисню вказував на наявність органічного життя. Але тут його явно не було. Вбудований у шолом маленький сканер пробивав на півмилі і на цій відстані не знаходив нічогісінько, схожого на флору і фауну. Кляту баржу він теж не знаходив.
Сергій подивився на схил вулкану і зітхнув – доведеться дряпатись вгору. По-перше, треба роздивитись, а по-друге, встановити аварійний маяк. Жовта зірка прямо над головою пекла немилосердно – система кондиціювання скафандру працювала на повну, виснажуючи акумулятор. Залишалось сорок відсотків. У капсулі було ще чотири запасні, але хтозна скільки доведеться тут стирчати, очікуючи рятувальну команду. Тому взявши маяк, запасний акумулятор, повітряний фільтр і гвинтівку з останнім магазином, Сергій почав підйом.
- Вітя, Вітя! Де ж ти подівся? – думав він вголос, розмірено крокуючи вверх по схилу. – І яка сволота висмикнула проводи живлення капсули? Невже це ти, напарничку? Ти ж такий весь правильний! Жінка, дітки. Нащо воно тобі? Поговори зі мною, Вітічка!
Навушник мовчав. Передавач сканував усі можливі частоти та марно – жодної активності, лише десь далека гроза потріскувала розрядами.
Вулкан був не надто високим і схил не дуже крутим. Може це і не вулкан ніякий, а гігантське кротовиння чи кратер від давнього астероїду.
За три години Сергій вже піднявся досить високо, щоб можна було трохи роздивитись навколо. Безмежна одноманітна рівнина, навіть міражів не було. До вершини було ще з півмилі, втома давалась взнаки. Після армії Сергій встиг набрати кілограмів вісім зайвої ваги. Скафандр, гвинтівка, ящик з маяком додавали ще двадцять п’ять. Втомлені ноги нили, хотілось плюнути на все і встановити маяк на першому ліпшому рівному метрі і спуститись назад до шлюпки, та природжена впертість і цікавість примушувала Сергія через силу йти до вершини. Може та клята баржа гепнулась з того боку?
- Може Вітя і не винен. Жінка, дітки. Хоч поховаю по людські. Та і маяк на тягачі потужніше. – Сергія дуже непокоїла одна деталь. – Чому ж ти, Вітя, одразу не послав сигнал S.O.S., ще до входу в атмосферу? На що розраховував?
Так, балакаючи сам з собою, пілот потроху дочалапав до вершини. Глянувши на вид, що відкривався перед ним, на величезні розміри кратеру, на форму внутрішніх схилів, Сергій переконався, що це не вулкан. Все ж таки це був кратер від астероїду. І на його дні спокійно, виблискуючи на сонці чорною лакованою фарбою, стояла баржа з тягачем. Ціла і неушкоджена.
***
Сергій стирчав на вершечку кратера і дивився униз.
Тягач цілий – це добре, але кратер від краю до краю був затягнутий електромагнітною маскувальною сіткою. Хтось дуже не хотів, щоб його можна було засікти з орбіти – це погано.
- Пірати? – Сергію не хотілось у це вірити. Це багато пояснювало, але не все. Теоретично вони могли дистанційно зламати захист Бетті, щоб їх викинуло у систему, та хтось же роз’єднав фізично контакти у капсулі! Розум підказував одну кандидатуру на роль зрадника, та якось Віктор до неї не пасував. Чого б це людині, яка все життя спокійно працювала на Корпорацію, мала сім'ю та гарний будинок у передмісті, зв’язуватись з піратами?
- Що тут думати. Треба йти вниз розпитати,- Сергій поставив на ґрунт аварійний маяк, перевірив гвинтівку і, увімкнувши на скафандрі режим маскування, почав спускатись.
Внутрішні схили кратеру були крутіші, у деяких місцях пілот ледь не впав і не покотився униз. Рятували армійські берці – підошва міцно тримала зчеплення з нестійким ґрунтом, даючи змогу триматись наміченого шляху. За годину Сергій вже був на дні і, сховавшись за чорною кам’яною брилою, спостерігав в оптичний приціл за баржею. Ніякого руху. Сканер у шоломі теж мовчав. Тягач виглядав покинутим і мертвим. Жодний ліхтарик не світився, усі системи були вимкнені. Може напарник теж встиг катапультуватись, а корабель якимось дивом посадив автопілот? Питань без відповідей ставало дедалі більше.
Просидівши десь з півгодини і не виявивши ознак небезпеки, Сергій почав обережно наближатись до корабля. На півдорозі до тягача ґрунт раптово став твердим і рівним. Пілот присів і розгріб рукавичкою пилюку. Бетон! Гарний міцний бетон. До прийому космічних кораблів тут явно готувались.
Сканер у шоломі озвався тривожним сигналом – виявлено рух! За мить у кількох сантиметрах від скла шолому блискавично промайнуло щось тонке і довге. Тіло зорієнтувалось самостійно – Сергій впав і двічі перекотився ліворуч. Палець клацнув запобіжник - режим вогню на чотири постріли. За метр від пілота черговий дротик несильно чиркнув об бетон. Очі шукали ціль. Сканер дав підказку – дві години, триста метрів. Дві короткі черги пішли у той бік навмання. Фонтанчики піску від куль здійнялись вверх. Одна з брил каміння ледь сіпнулась, порушуючи маскування. Є! Зафіксувавши ціль, Сергій трошки змістився ліворуч, притиснув приклад до плеча і гвинтівка виплюнула ще три черги по чотири кулі. Кам'яна брила вкрилась курявою від влучань, втратила свою показну твердість і повільно впала на землю. Сергій підхопився і, тримаючи у прицілі те, що недавно здавалось шматком каменю, обережно пішов до нього. Сканер замовк.
- Тільки б не Вітя! – колишній піхотинець досі не хотів вірити у очевидне. Здавалось, що тут, на дні цього кратеру, крім напарника, не могло нікого бути. От як пояснити трибуналу, за що він застрелив свого старшого товариша? Схоже з мрією про пасажирський лайнер доведеться попрощатись – туди брали лише з кристально чистою репутацією і лише факт перебування під слідством за таким звинуваченням закривав дорогу у пасажирський флот.
За хвилину пілот впритул наблизився до тіла. З під маскувального плаща стирчала старомодна голкова рушниця. Сергій стволом гвинтівки обережно піддів тканину і відкинув її убік. Під нею лежав людиноподібний дроїд попереднього покоління. Одна з куль влучила йому просто в голову, розтрощивши на друзки електронний мозок, ще три наробили великих дірок у тілі, пошматувавши складну систему гідроприводів, з яких на пісок витікала жовта рідина.
Сергій полегшено зітхнув. Дроїд був земного походження, хоч і трохи застарілий, - він не міг вбити людину! Піднявши рушницю і оглянувши магазин, пілот трохи заспокоївся і розслабився – всі дротики були із транквілізатором, його просто хотіли приспати. І їм це вдалося: сканер знову вереснув сигналом тривоги, та стомлене тіло вже не встигло відреагувати, тонка довга голка з легкістю пробила міцну багатошарову тканину скафандру і, зупинившись за кілька сантиметрів від правої легені, впорснула у тіло кінську дозу транквілізатору.
Небо крутнулось перед очима піхотинця, потім хтось клацнув вимикач і світло зникло.
***
В голові голосно гупало, очі боліли, у вухах дзвеніло – похмілля від транквілізатору було жахливим. Не відкриваючи очей Сергій трохи нахилив голову вперед, намагаючись пересохлими губами знайти кінець трубки подачі води. Не знайшов – довелось розплющити одне око. Шолом скафандру був знятий. Відкрив друге. Дзеленчання у вухах стихало, за стіною чулось ритмічне клацання, стукання, гул електромоторів, гідроприводів і ще безліч звуків, які він так добре пам’ятав з юних років, коли вперше потрапив на завод Корпорації. У самій кімнаті, де сидів пілот, було темно. А може то зір ще не відновився як слід. Відсутнім був не лише шолом, скафандру теж не було.
Сергій сидів у одному комбінезоні на якомусь незручному стільці з маленькими коліщатками. Ноги прикручені до ніжок пластиковими стяжками, руки заведені назад і теж міцно стягнуті пластиком. Рот був вільним, отже ніхто не боявся, що він здійме ґвалт. Скоріше навпаки – чекали цього, бо як тільки Сергій спробував щось промимрити пересушеним язиком, увімкнулось світло. До кімнати увійшов дроїд, точна копія того, що лишився лежати десь під пекучими променями безіменної жовтої зірки. Він мовчки обійшов Сергія і почав штовхати стільця до виходу. Одне коліщатко потрапило у ямку і пілот ледь не впав. Підлога, стіни і стеля з каменю. І це не декоративний облицювальний мармур – хтось просто вирізав у породі квадрат. Отже те, що вони не на кораблі, зрозуміло. Холодно і досить вогко. Отже підземелля. Ну ок. Залишалось небагато – зрозуміти, що відбувається взагалі.
Права стіна коридору була скляною. Ніхто не надівав мішка на голову, тож Сергій встиг роздивитись масштаби підземного заводу. Вони вражали. У величезному цеху розміщувалась точна копія заводу з переробки діварійної руди, тільки зменшена у декілька разів. Ніяких таємниць від Сергія вже не приховували і це трошки напружувало - відпускати його живим схоже не планували.
Двері у кінці коридору з простенькою табличкою “Адміністрація” автоматично відчинились і дроїд запхав стілець у кімнату. Вона була значно більша, стіни були оштукатурені, підлога була застелена килимовим покриттям ніжно зеленого кольору. Меблі непоганої якості, тепле світло від стелі, одна зі стін – величезний екран з сотнею маленьких, на які виводились внутрішні і зовнішні камери спостереження.
Дроїд підкотив стільця до столу і вийшов геть. Сергій скептично дивився на розвернуте в інший бік широке крісло, що не поспішало розвертатись до бранця і представити йому свого власника. Колишньому піхотинцю вже трохи набридли питання без відповідей, він прагнув пояснень і був певен, що тут їх отримає. Інакше який сенс тягнути його сюди?
- Кхе-кхе! – кахикнув Сергій, даючи зрозуміти, що він готовий поговорити.
Крісло повільно розвернулось. Тримаючи в зубах незапалену сигару з лівадійського тютюну, на Сергія радісно шкірився Віктор.
- Ти не уявляєш, який я радий тебе бачити! – напарник у незмінному спортивному костюмі, з дорогою сигарою і у широкому директорському кріслі виглядав досить карикатурно.
- Навзаєм! Я вже промову на твоїй могилці приготував, а ти живіше всіх живих. – Сергій дивився прямо в очі напарнику.
- Аналогічно! Я теж мав що сказати на місці твоєї трагічної загибелі! – Віктор не відводив погляд.
- Може поясниш? – від затягнутих пластикових стяжок права рука Сергія заніміла остаточно. Ноги були у не кращому стані. Єдиною рухливою кінцівкою залишався протез.
- Помста! - напарник перестав шкіритись, відвів погляд і, запаливши довгого сірника, заходився розкурювати сигару.
- Де ж я встиг так накосячити?
- До чого тут ти? – Віктор випустив в Сергія ароматний дим. – Ти просто опинився не на тому тягачі і не на тому рейсі.
- Тоді кому? Корпорації? Уряду? Усій планеті? Чи це просто відмазка, а справжня мета - банальні гроші від піратів? – Сергій дивився на Віктора, а сам обережно вивчав кабінет. Зброї не видно. Щоправда і Віктора через стіл не усього видно – може у нього на колінах примостився чималий ствол. Хоча і без зброї напарник був небезпечним противником – широкі плечі і відсутність пивного черева свідчили про досить пристойну фізичну форму пілота.
- Всім потроху. Ну і гроші, куди ж без них? Тільки я не з піратами, немає у них стільки.
- А у кого є, Вітя? Кому продався?
- Завали хавальник! Ти, шмаркач недороблений! – аж підскочив Віктор. Ствола не було, шанси вирівнювались.
Сергій не зводив очей з напарника і мовчав – чекав відповідь. Віктор вийшов з-за столу і підійшов до скляної перегородки, за якою ледь чутно працювали виробничі лінії.
- Я все життя гнув спину на цю кляту Корпорацію! Так само, як батько і дід. Батько загинув, коли мені було чотири роки. Бунт аборигенів – всіх робітників кар’єру вирізали. Діда зжерла якась потвора, коли той проводив геологічну розвідку. Мати померла від передозування під час експериментів зі збагачення – захист не допоміг. Вони всі працювали на цих ненажер! Ти ж сирота, правильно? Ніколи не цікавився, куди поділись твої батьки? А я скажу! Їх теж десь зжерли, поки вони шукали той клятий діварій на якомусь богом забутому планетоїді на краю галактики!
- Це був їх вибір. – тут Сергій вірив напарнику. У особовій справі було зазначено, що мати померла при пологах. З сучасним рівнем медицини навіть дитині це здавалось неймовірним.
- Не було у них ніякого вибору! Це ілюзія! Вибір тут може бути лише один – як саме ти здохнеш в інтересах Корпорації? Ми з народження приречені на це! Ми раби! – у голосі напарника з'явились істеричні нотки. Сергій чув про кризу середнього віку, та якось не так її собі уявляв.
- Вибір є завжди! Кожен сам господар своєї долі. – колишньому піхотинцю дискусія почала набридати.
- Ти ще малий, - чомусь полагіднішав Віктор. – У твоєму віці я теж думав, що цілісінький Всесвіт до моїх послуг. Ти думав, як підписав контракт з армією, то втік від них? А можна спитати, що саме ти робив на тій завошивленій планеті, де тобі руку відгризли?
- Готували плацдарм для висадки…
- Шахтарів Корпорації! – закінчив за Сергія напарник. – Бінго! І де ти тепер? Возиш той клятий діварій для них. Коло замкнулося, від них не втечеш. – Віктор здувся, він зроду так довго не розмовляв.
- І що пропонуєш? – Сергію все ж хотілось почути, крім лозунгів, трохи деталей.
- Тобі нічого. Ти надто малий гвинтик у машині. А я хочу знищити всю махіну!
- Пупок не розв'яжеться? – Сергій потихеньку переконувався, що від напарника тхнуло легеньким божевіллям.
- Байдуже. Двадцять років стрибків. Темна енергія все ж діє на клітини. Мої почали розвалюватись. Це не лікується. Корпорація навіть страховку не виплатить, бо не доведено взаємозв’язок між хворобою і впливом стрибків. Хто ж доведе, якщо всі експерти працюють на цих козлів! – важкий удар кулаком струсонув скляну перегородку. Щось не дуже схоже на те, що Віктор розвалюється.
- Тоді на холеру тобі гроші? – Сергій вже все вирішив і тягнув час. Кілька секунд тому він дав команду на інтегрований у нервову систему протез. Шматок штучної шкіри біля ліктя розійшовся, випустивши на поверхню маленького ремонтного дроїда-павучка.
- Це просто компенсація замість страховки. Не хочуть так, візьму у іншого. Може хоч мої діти розірвуть це зачароване коло. З таким грошима для них відчинені двері будь-якого університету у Всесвіті.
- У кого візьмеш, Вітя? Хто спонсор? Росіяни? – павучок швидко добіг до пластикових стяжок і взявся до роботи.
- Китайці, - знизав плечима Віктор. – Першій нації на Землі дуже не подобається, що якась зачухана корпорація на околиці Європи тримає їх за причинне місце. Технології у них вже є, як бачиш. Потрібні люди в уряді давно куплені. Коли зникне Корпорація, всі права і ліцензії будуть продані китайцям.
- Корпорація це фактично величезне місто. Десять мільйонів жителів. – Сергій відчув поколювання у пальцях правої руки, кровообіг відновлювався. Павучок, звільнивши руки, побіг вниз.
- Десять мільйонів рабів! А як ти знаєш, - рабів до раю не пускають! Вони загинуть разом зі своїм господарем! – розпад клітин у напарника вочевидь почався з мозку.
- Не боїшся, що десь там у пеклі зустрінешся з усіма ними? – маленький лазер павучка розрізав пластик, що тримав ліву ногу.
- Бога не існує. Люди самі обирають свою долю!
- Браво! Десять хвилин тому ти був певен, що вибору немає! – Сергій поворушив пальцями, перевіряючи чутливість. – Отже ти сам можеш вибрати хто ти сьогодні – Бог чи Диявол?
Віктор мовчав. Потім підійшов до столу, довго гасив сигару, втираючи її в попільничку і, нарешті, почав говорити. Тихо, але твердо. Мабуть не раз прокручував цей монолог у своїй голові. Можливо навіть запис зробив і послав жінці з грифом «дивитись після моєї смерті».
- У мене вже немає вибору. Коли я дізнався за хворобу і те, що страхування компенсує лише мої останні дні у хоспісі, то утнув дурницю. Я почав грати на біржі. Спочатку виходило. Я навіть заклав будинок, так хотілось провести одну ризиковану операцію. Вклав гроші у одну молоду австралійську компанію. Вони розробляли абсолютно новий тип двигуна, що не потребував діварію. Якби у них вийшло, то я заробив би купу грошенят і втер носа Корпорації. Та моїх акцій було замало. П’ять місяців тому Корпорація через підставні компанії викупила контрольний пакет. Розробки були зупинені і за деякий час компанію оголосили банкрутом. Я втратив все! І мої діти були приречені на роботу у цих клятих рабовласників! Вони знову не залишили мені вибору. Коли на мене вийшли китайці я не вагався ні хвилини. За три дні переробка руди закінчиться. Чистий діварій буде завантажено назад у баржу. Більше того – він буде критично збагачений і у такому стані вибухонебезпечний. Ще за три дні я доберусь до орбіти Землі і запрошу посадку. Коли тягач сяде і баржу затягнуть до сховища, я натисну кнопку. Вибух спричинить ланцюгову реакцію, до цих трьох тисяч тонн додадуться ще кілька десятків, що є на заводі і у сховищах. Корпорація припинить своє існування, розлетівшись на атоми. – Віктор замовк, павучок Сергія розрізав останню стяжку.
- Людей шкода. Вони не ідеальні, але на таку долю не заслуговують. – Сергій спробував востаннє переконати напарника не робити дурниць. – І ти думаєш тебе отак пустять на Землю, нічого не спитавши про те, де ти шляйкався більше тижня і куди подів вірного товариша?
- Саме для цього і була розіграна сцена з падінням тягача і твоєю евакуацією! Я просто вишлю їм запис з рубки. Ти загинув, я врятував тягач, три дні шукав несправність і ремонтував корабель, щоб героїчно доставити вантаж у місце призначення! – Віктор аж світився від своєї геніальності. До задоволеної пики було метра півтора.
- Та нє. – похитав головою Сергій. – Здається це мені дадуть ще одну медаль.
Піхотинець рвучко нахилився вперед, встав і зробив крок. З-за спини вилетів протез, стілець, описавши дугу, врізався у праве вухо пілота. Голова сіпнулась від удару, Віктор крутнувся і впав животом на стіл. Перехопивши стілець двома руками, Сергій розмахнувся і наступний удар опустився на широку спину напарника. Зроблений з легкого пластику стілець - поганенька зброя, розлетівся на друзки, не зробивши значної шкоди. Віктор тільки крекнув і, швидко оговтавшись, вже піднімався від столу і розвертався до Сергія. Та той не мав наміру чекати, поки колишній напарник випростається на весь зріст. Маленький крок неслухняними ногами і хук справа у ліву скроню. Протез зліва прилетів точно у ніс. Легенький хруст засвідчив про зламану переносицю.
Та щоб завалити стокілограмового товариша цього було замало. Напарник і не думав вирубатись. Наступний удар летів точно у щелепу, та в останню мить Віктор трохи відхилив голову і кулак Сергія промайнув повз. Цього вистачило. Віктор встиг перевернутись і, обпершись спиною в стола, ногою вгатив Сергія в живіт. Удар був повільний і не сильний, та ноги ще погано тримали – колишній піхотинець втратив рівновагу і впав. Віктор піднявся. Кров текла з розбитого носа і правого вуха. Та він не зважав – очі шаленіли від ненависті і люті.
Сергій піднявся на одне коліно і чекав атаки. Він був нижчий і легший, у боксерському поєдинку шансів не було. Та він пройшов армійську виучку і заняття з тактики і рукопашки не пропускав. Сергій чекав, що Віктор намагатиметься вдарити ногою знизу, як футболісти м’яч, і не помилився. Напарник зробив крок лівою ногою і замахнувся правою. Важкий черевик сорок п’ятого розміру з металевою підошвою мав розтрощити голову. Та Сергій не чекав удару. Він почав рух назустріч одночасно з першим кроком, крутнувся на підлозі і з усієї сили вгатив знизу ногою в колінний суглоб. Хруст зламаних кісток, свист над вухом важкого черевика і за мить скажений рев пораненого звіра. Стокілограмова туша важко гупнулась на підлогу.
Сергій повільно встав. Колишній напарник лежав у крові на килимі з вивернутим не в той бік суглобом. Дивно, але жодних відчуттів. Чомусь не було ані ненависті, ані жалю, лише відчуття виконаної роботи. Сергій дивився на знерухомленого ворога і автоматично, наче досі був у армійському шоломі на зв’язку з групою, пробурмотів: «Чисто!»
- Су-ука!!! – у ревінні Віктора проявились слова. – Ненавиджу!!! Зі мною здохнеш, падло!!!
Рука Віктора опинилась в кишені штанів, Сергій миттєво стрибнув до нього. Недовга боротьба - і у Сергія в руках опинився малесенький пульт з крихітним дисплеєм і однією єдиною кнопкою. Вона була натиснута. Колишній напарник вже не кричав. Він закрив очі і тихенько сміявся.
На дисплеї миготіли дрібні цифри - до самознищення об’єкту залишалось двадцять хвилин.
***
Сірі понурі стіни камери попереднього ув’язнення вганяли в депресію. Навіть стеля, в яку втупився Сергій, не радувала око білизною. Три на три метри бетонних стін – то і уся нагорода від людства за десять мільйонів врятованих життів. І ще допити. Найогидніше, що допитували не сам на сам, а через голограмний зв'язок. Пещений слідчий сидів десь у Сіті і ставив купу дурних запитань, а Сергій сидів у підземній буцегарні на Марсі і вдесяте розказував мерехтливій голограмі, що не тільки не крав тягача, а і врятував пів країни від психа з діварієвою бомбою. Його не чули. Або не хотіли чути. У голові чітко лунали слова Віктора про те, що потрібні люди в уряді давно куплені і чекають свого часу. Йому навряд чи дадуть дожити до суду. Ну ок. Сергію вже не вперше починати все спочатку із самісінького дна.
Через стіну почулось характерне підвивання турбін вантажного корабля забезпечення, що сідав прямо у широкому дворі буцегарні – привезли запаси і нових в’язнів. Колишній піхотинець підійшов до дверей і сперся на них спиною, заклавши руки назад. Маленький ремонтний дроїд-павучок вибрався зі своєї схованки в протезі, переліз на металеве полотно і швидко задріботів лапками вниз до щілини між підлогою і дверима. За хвилину тихо клацнув замок, відчиняючи Сергію шлях у інше життя. |
|
|
|
Время приёма: 20:46 04.04.2019
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев