09:45 09.03.2019
Отпечатан тираж 38-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур

  Количество символов: 12276
Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

al018 Коли від страху закипає кров


    Яре переривчасто дихала, заховавшись у густій польовій траві. Вона знала, що зараз потрібно було б затамувати подих – та хіба таке можна зробити, коли насувається щось жахливе? Важко думати логічно, коли смерть знаходиться на відстані трьох кроків від тебе. Яре навіть відчувала, як стукотить його серце. Серце монстра.
    ***
    Джійя весело засміялась. Її милі світло-сірі оченята з довгими віями іскрились радістю та щастям. Яре нахилилась над племінницею, і почала легенько лоскотати її м’який животик – малеча засміялась іще сильніше. Втім, навіть цей сміх не міг заглушити тривожних думок в голові у Яре. І головна з них – що робити далі.
    Її брат Юсуф зі своєю дружиною Айрою повинні були повернутись уже давно. Останні три години розтягнулись для неї на цілу вічність. Та чекання все одно було марним – ніхто так і не з’являвся у проході печери, котра слугувала їхнім табором уже кілька днів.
    Молода Яре кинула оком на Джійю – та продовжувала посміхатись. Втім, пройде кілька хвилин, і вона знову попроситься до мами. Що Яре тоді їй скаже?
    Лиш би Юсуф з Айрою повернулись, якщо і їх не стане…Ні, Яре не хотіла думати про це.
    ***
    – Ну, чого ти хочеш? – злегка роздратовано промовила Яре, підсовуючи до рота малечі фруктову кашу. Джійя продовжувала капризувати – її невеличка пухленька ручка відбила в сторону ложечку, від чого їжа розсипалась по підлозі печери – в животі у Яре знову забурчало. Сама вона не їла уже більше двох днів. – Нестерпна дитина, – різко промовила Яре, встаючи на ноги. В її очах сяяв гнів.
    Втім, вона лютувала не через постійний плач Джійї, котрий продовжувався уже понад годину. І не через їжу – дорогоцінну їжу, – котра зараз лежала біля її ніг. Навіть на Юсуфа з Айрою, котрі не повернулись, заливши її із своєю донькою, Яре не могла гніватись.
    Ні, дівчина сердилась лиш на них – на монстрів, котрі спустились з небес, зробивши їхнє життя нестерпним. На істот, один вигляд яких змушує твою кров закипати від страху.
     – Ну все, тихо, тихо, – прошепотіла Яре, наближаючись до маленької Джійї, котра продовжувала лежати в своїй невеличкій плетеній колисочці, – з’їж бодай трішечки, ну ж бо, – знову простягнула Яре ложечку із залишками каші. – Я знаю, ти хочеш до мами. Я знаю, я б теж хотіла до мами. Та поки з’їж трошки кашки, а там і мама прийде, – при спогаді про свою матір на обличчя Яре навернулись сльози. Вона оплакувала її, як оплакувала й маму Джійї.
    ***
    Скільки хвилин вона вже стоїть отак, дивлячись на вихід із печери? Так і світанок скоро настане. Потрібно іти. Їжа закінчилась не тільки для неї, а й для маленької племінниці. Чекати більше не було жодного сенсу – тепер все залежить тільки від неї.
    Почулось шурхотіння – Джійя перевернулась у своїй колисочці.
    Ні, все добре, – малеча спить. Спить, і ні про що не підозрює. Якщо не заради себе, то заради неї вона просто мусить, мусить покинути це місце, і вийти туди, де водяться монстри.
    Так, вона боялась – кожен боїться. Та страх – не головне. Її воля сильніша за нього.
    – Коли від страху закипає кров, – говорила їй колись мама, – потрібно лиш заплющити очі, глибоко вдихнути, і зробити крок уперед. І все – страху немає, хай там що.
    Мама…як давно вже вона її не бачила.
    ***
    Очі вже давно звикли до темноти. Темрява – це друг. Таким було одне з перших правил, котрі вони засвоїли після пришестя монстрів. Ці істоти бачили уночі іще гірше, за них. Що ж, довелося призвичаїтись.
    Сама Яре мало пам’ятала, як виглядає світ удень – вона народилась за сім років до нашестя прибульців. Лиш одинокі сни нагадували їй, як прекрасно милуватись польовими квітами погожим сонячним днем.
    Та зараз навколо була ніч – зорі не осявали світ навколо достатньо, аби бачити бодай на десяток кроків уперед. Втім, дівчині це було ні до чого – дорогу до фруктових дерев вона знала напам’ять. Зрештою, вони залишились останнім джерелом їжі для них. Вирощувати щось у них просто не було можливості – монстри так і чекали, доки вони прийдуть на поле. Звірів же у лісах залишилось іще менше, аніж їх самих – істотам з небес було байдуже на кого полювати.
    Від згадки про тих потвор серце Яре застукотіло швидше. Та вона швидко вгамувала свій страх – десь там, у печері, її чекало маленьке дитя Юсуфа з Айрою. Вона остання, хто залишився у Джійї, і життя малечі залежить лиш від неї.
    ***
     Вона не могла змусити себе розплющити повіки вже більше десяти секунд. Серце шалено стукотіло, а на очі навернулись сльози – Яре готова була розпрощатись із життям.
    Втім, ні жахливого дихання, ні рику, від якого всередині все холоне, ні сліпучого сяйва не було – схоже, це просто суха гілка відвалилась від дерева, голосно зашурхотівши прямісінько за кілька кроків від неї.
    – Все добре, – промовили одні її губи. – Все добре, – її тремтяча нога спробувала зробити крок уперед, та трошки підвернулась, від чого прокотилась нова хвиля шурхоту.
    Тихо. Нікого немає. Все добре.
    Глибоко вдихнувши, так, як її вчила мама, Яре пішла вперед. Зрештою, хіба можна просто так боятися? Монстри ж не можуть бути всюди й одночасно?
    – Коли від страху закипає кров – не бійся, – говорила їй мати. – Просто рухайся вперед, бо поки ти живеш – іще не все втрачено.
    ***
    Солодкий сік покотився по її губам. Яка ж вона була голодна! Незважаючи на страх, на обличчі Яре з’явилась посмішка – все-таки життя не таке й погане. Звісно, якщо не думати про все навколо, а просто насолоджуватись тим, що ти маєш. А зараз вона мала повний рот соковитої м’якоті, котра легенько пощипувала її язик.
    Та ейфорія швидко проходить, залишаючи по собі те, що сидить глибоко в нас самих. В Яре це був страх.
    Надворі починало світати, а до печери потрібно добиратись не менше, аніж дві години. Їй тільки здавалось, що вона так добре пам’ятає шлях до саду – довелося трохи поблукати. Світло ж не приносить нічого хорошого.
    Сумка наповнилась швидко – уся поляна була устеленою фруктами. Раптом в голові Яре виник спогад, як колись, давним-давно, вона збирала в цьому ж місці ці ж фрукти. Тоді не потрібно було робити це вночі, навпомацки. Тоді день був для них. Та вдень монстри бачать так само добре, як і вони.
    Знову почулось якесь шурхотіння, і знову затрепетало серце. Ні, не можна піддаватись страхам, їй потрібно спішити – десь там, на півночі, її чекає Джійя. Напевне, вона уже прокинулась і плаче. Хто, як не Яре зможе її заспокоїти?
    ***
    Світла ставало все більше. Разом із ним росло і хвилювання Яре. Ні, монстри не обов’язково приходять на світанку – вони це роблять коли самі захочуть. Та шанси того, що вони з’являться вдень, значно вищі, аніж уночі. А додому ще йти і йти.
    І це ж треба було із жадібності своєї напхати цілу сумку їжі? Якби хоч трохи менше, вона б точно була вже поруч із своєю печерою. Втім, хоч ноги у неї нили вже давно, Яре не збиралась зупинятись. Принаймні, вона повертається не з пустими руками, і важка ноша гріла її душу. Аж доки не почулись звуки зі сходу.
    Всередині Яре все похололо.
    ***
    Це були вони. Їхні голоси.... Яре ніколи не чула їх. Принаймні, не пригадувала такого – час забирає усі спогади, особливо найгірші. Втім, сумнівів точно не було. Різкі, кусючі, переривчасті – такі звуки могла видавати лиш горлянка монстрів.
    Дівчина повільно пригнулась, глибше зарившись у польову траву – добре, що зараз та була густою та високою, ледь не по пояс. Поволі вона поповзла уперед. Кожен її рух був повільним та легким – так, щоб жодна необачна трісочка не хруснула під вагою тіла, видавши її місцезнаходження.
    – Як вони могли почути? – розпачливо пронеслась думка в голові у дівчини, коли звуки стали такими близькими. Там, неподалік, промайнула тінь монстра.
    ***
    Яре переривчасто дихала, заховавшись у густій польовій траві. Вона знала, що зараз потрібно було б затамувати подих – та хіба таке можна зробити, коли насувається щось жахливе? Важко думати логічно, коли смерть знаходиться на відстані трьох кроків від тебе. Яре навіть відчувала, як стукотить його серце. Серце монстра.
    Притиснутись до землі іще більше. Так, немов ти з нею єдине ціле – грунт був прохолодним після довгої ночі. Втім, що таке холод, коли від страху кров у твоїх жилах починає бурлити, коли ти не можеш більше думати ні про що інше, аніж…
    – Ні, вона не може, – думка була твердою та рішучою, – здатись – це не вихід, тим паче, коли там, у печері, тебе чекають.
    Дівчина зірвалась на ноги, кинувшись убік, в сторону дерев, котрі виднілись неподалік. Лиш там на неї могло чекати спасіння – посеред поля сліпучі промені монстрів випалили б її зсередини – і досі спогади про сотні мертвих тіл приходили до неї по ночам, хоч Яре й намагалась забути те, що було під час перших днів після пришестя небесних істот. Ні, вона воліла згадувати приємні і теплі слова матері: «Не бійся, бо страх нічого не вирішує. Відкинь сумніви, і просто живи. Заради близьких, заради рідних, заради себе самої. Живи, допоки ти можеш жити».
    Коли вона чула сміх матері, коли бачила поруч із собою Юсуфа з Айрою та іще з десяток інших вцілілих, не боятись були так просто. Та зараз лиш важке гупання ніг монстрів доносилось з-за спини, та ще сліпучі спалахи раз по раз блимали поруч із нею, і страх знову проник у серце Яре.
    Так, вона змогла добратись до дерев, та що тепер? З кожним кроком Яре все більше віддаляється від печери, з кожною секундою все вища ймовірність того, що новий монстр приєднається до цього полювання, де жертвою була вона.
    ***
    Хтось би сказав, що їй пощастило. Хтось, та не вона. Хіба це щастя мучитись ось так, жити, коли попереду невідоме, а позаду – лиш жахлива смерть. Ні, щастям тут і не пахне. Насправді це мука, і лиш думка про маленьку Джійю змушувала її рухатись далі.
    Все тіло нестерпно нило, ліва рука, розірвана до кістки об якусь гілку, безвольно теліпалась, а при кожній думці ворухнути бодай пальчиком, Яре ціпеніла від болю. По очах котились сльози.
    Втім, вона жива. Жива! Жива…
    ***
    Схоже, монстри відстали. Навіть ці істоти втомлюються від погоні. Тим паче, полюють вони не заради плоті, як це роблять інші хижаки. Ні, для них вбивство – це радість, можливість вдовольнити свої жахливі і неприродні потреби. Яре чула навіть, що вони забирають деякі тіла, аби потім милуватись ними у своїх химерних кам’яних печерах, котрі немов виросли із землі після прибуття монстрів. Але це все дурниці, страшні казки. Хіба таке може бути правдою?
    Яре без сил звалилась на землю поміж якихось чагарників. Їй було байдуже до колючок, котрі впивались у шкіру. Очі мимоволі заплющились. Відпочити, бодай мить. Бодай якусь секундочку, незважаючи на стукіт серця, що продовжує вириватись з грудей. Дівчина глибоко вдихнула: «Якщо стукіт серця перекриває звучання думок у твої голові, просто затамуй на мить подих, і тоді все знову буде добре» – лагідно шепотіла їй мама.
    Мама. Ось хто вона тепер для Джійї! І вона змусить себе виростити її, незважаючи ні на що. Пальці Яре стиснули сумку з фруктами – хіба могла вона її викинути? Ні, тоді все було б надаремне, тоді б знову плач голодної Джійї лунав би навколо.
    Яре рішуче рушила вперед, відсуваючи вбік гілку, вкриту густим зеленим листям.
    За чагарниками були вони. Високі – майже під два метри зростом. В руках істоти тримали якісь палиці, з яких і зривались пучки білосніжного сяйва, котрі несли з собою біль і смерть. Їхнє тіло вкривали якісь панцирі. Очі монстрів були спрямовані прямісінько на неї. Хриплий голос видав клич – напевно, він символізував про перемогу.
    На губах двоногих монстрів грала огидна гримаса. Дивно, якби не та лють в голосі, якби не хижий блиск в очах, можна було б подумати, що потвора посміхається. Та хіба можна радіти з чиєїсь біди?
    Яре зіщулилась, її трьохпалі руки міцніше стиснули мішок із спілими джайоями – Джійя так і не дочекається сніданку. Вона заплющила свої очі, аби не бачити рожевошкірих монстрів без шерсті на обличчі, лиш невеличкий химерний клубок волосся на голові. Та ще очі – такі схожі на очі її народу і, водночас, зовсім інші.
    Перед очима Яре постав образ матері. На її ніжно-блакитних вустах заграла посмішка – страху уже не було місця в серці.
    ***
    Коли від страху закипає кров, коли ти відчуваєш важке дихання за своїм плечем, коли обличчя монстрів уже прямо перед тобою – заспокойся, і згадай мій голос, – говорила їй мама. – Заспокойся, бо це ще не кінець, – лагідно пестувала вона свою доньку. – Заспокойся, бо скоро ти побачиш своїх рідних.