09:45 09.03.2019
Отпечатан тираж 38-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


10:02 03.02.2019
Поздравляем победителей 48-ого конкурса!
1 Юлес Скела ak003 Таємниця Живени
2 Ліандра ak024 Всі діти світу
3 Нездешний ak002 Подпольщики


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур

  Количество символов: 12883
Конкурс № 49 (весна 19) Первый тур
рассказ открыт для комментариев

al016 Один крок


    У його голові постійно крутилась одна й та ж думка. Ні, чесно кажучи, думок було набагато більше – десятки, сотні, може, навіть і тисячі. Проте одна з них визирала знову й знову, заглушуючи все навколо. Немов нав’язлива муха, котра дзижчить над твоїм вухом – проблема не така вже й велика, однак вона змушує тебе забути про всі інші справа. Та ні, яка муха? Цього разу проблема була більша, значно більша. Ця проблема важила, як увесь його світ.
    ***
     – Агов, Альфреде, ти як?
    – Що? – хоч голос Шері завжди і повертав його у реальність, втім, якусь мить Альфред іще продовжував витати десь там, далеко-далеко звідси.
    – Ти що, знову закуняв? Старість – не радість? – гиготнула дівчина, зручно вмощуючись на стільчику, котрого розвернула спинкою вперед.
    Чоловік відкрив було рота, та потім затих – жарт який він придумав, так і не зумів зірватись з його рота. Дивлячись на прекрасну молодість Шері, було б лицемірством говорити, що він іще сповнений сил. Втім, чоловік зробив усе, що міг – посміхнувся. А потім позіхнув – поспати іще кілька годин йому б точно не завадило.
    – Ну то як? – не вгавала дівчина, продовжуючи із допитливістю дивитись на нього своїми яскраво-жовтими очима. Сьогодні вона знову вирішила змінити лінзи.
    – Що як? – перепитав він, хоч прекрасно розумів, що саме вона з нього хоче.
    – Нуу…– протягнула дівчина, – це був сон радості, що все, нарешті, вийшло? Чи навпаки – хропів ти через безмежний відчай невідомого? – її губи знову розпливлись у посмішці, від чого химерний візерунок веснянок став іще більш дивним. Не чекаючи відповіді, дівчина вмить підхопилась зі стільця, стрімко направляючись уперед, до його столу. Її руде волосся коливалось із сторони в сторону, завмираючи зовсім не там, де було потрібно. Втім, Шері було байдуже до зачіски, зараз її цікавило лиш одне – записи, на яких щойно куняв Альфред.
    ***
    Він обережно провів пальцем по контуру. Прекрасний, приємний на дотик. Чому ж він так боїться того, що за ним? Здавалось, все настільки просто. Та ні, рішення було таким складним, таким складним.
    ***
    – Ну, що я можу сказати? – Шері почухала свого носика. Вона завжди робила так, коли над чимось задумувалась. Чесно кажучи, ні до чого хорошого це ніколи не приводило.
    – Отож, – Альфред вклинився доти, доки дівчина не сказала нічого такого, що змусило б його щось робити. Зрештою, день уже добігав до завершення, а відпочити воно ніколи не завадить. – Це глухий кут, тому подальші дослідження я вважаю нелогічним, – чоловік двічі плеснув в долоні, і графіки на сенсорній дошці на всю стіну змінились блакитною гладдю. Світло потьмяніло, увімкнулась музика.
    Ось, там, у воді, з’явилась смугаста рибка – чомусь такі подобались Альфреду найбільше. Їхні оранжево-білі смуги заспокоювали його.
    – Та цить ти, – перервала ідилію Шері. – Повернути графіки, – кинула вона до центральної системи, котра керувала всім будинком. Альфред нахмурився – комп’ютер одразу послухався дівчину, знову увімкнувши світло й забравши зі стіни його милих рибок. – Ніякого глухого кута. Навпаки, все видається таким правильним, що аж занадто. Зовсім не схоже на тебе.
    Альфред закотив очі – так, ніби він не знав, що там все правильно. Уже сотні разів дивився в ті стоси цифр та букв – і нічого. «Надто правильним» – хотілося перекривити її, та хіба ж може він – Він! – перекривляти когось? Десять років поспіль його називали кращим науковцем двадцять третього століття. Після винайдення колеса нічого видатнішого за його творіння годі й знайти. Куди там братися комп’ютеру чи телефону до його телепорта та маніпулятора гравітаційного поля. І оце якесь дівчисько говоритиме йому, що формули, написані Його рукою, «надто правильні».
    – Та годі бо тоді, – перервала його внутрішні самозвеличання Шері. – Знаєш бо, що я права.
    Альфред лиш хмикнув, і злегка відвернувся в сторону. Так, він знав, що вона права. Як і багато-багато разів досі. Немов свіжість її поглядів доповнювала його старечу мудрість та досвід. Не раз Альфреду здавалось, що цей експеримент з помічницею із університету, котра прийшла до нього на практику, був не таким вже й поганим. Втім, цього разу в серці жевріла образа – колись і він міг признатись собі, що щось таки неправильно, закреслити все і почати спочатку. Тепер – лиш бажання трохи відпочити, вмоститися в зручному ліжку, і…
    – Ти що, знову заснув? – безцеремонно затрусила його за плече дівчина. Здавалось, у неї не було і краплини поваги до великого метра науки. – Вставай, нам потрібно вершити діла, великі діла, – посміхнулась Шері.
    Ну хіба ж він міг противитись її посмішці? А радісним очам, що так і сяють в передчутті чогось прекрасного й нового? Необґрунтована образа враз пропала. Натомість, в серці поселилось трохи молодечої енергії. І де тільки береться та сила в його виснаженому тілі? Чи, може, це все від запаху м’ятних цукерок із терпким присмаком, що їх Шері так завбачливо захопила із собою?
    Втім, хай там як, а він знову взявся переглядати свої записи.
    ***
    В його руках зашелестіли папери? Та що воно дасть – знову дивитись на ті ж цифри, знову тонути в міріадах букв, які, хоч і мають сенс, та лиш на папері. В житті ж усе зовсім інакше.
    В житті залишається лиш один вибір: так, чи ні, зробити крок, або ж так і залишитись тут, зневажаючи себе до скону днів.
    ***
    – Чорт забирай, невже все було настільки просто? – Шері не відповіла, вона лиш знизала плечима, продовжуючи наминати щось із картонної коробочки. По різкому аромату, котрий доносився звідти, Альфред розумів, що приправ там не менше, аніж самої їжі. Чесно кажучи, в нього самого апетит давно пропав – хіба є час думати про їжу, коли ти стоїш на порозі чогось нового? Тим паче, коли це нове – не просто якась дрібничка, а щось дійсно незвичайне. Таке, про що до тебе ніхто і думати не міг, куди вже пробувати.
    – Алто плото витие, – не припиняючи плямкати, таки змогла вичавити із себе якийсь набір звуків Шері.
    – Що? – нахмурився Альфред. Він часто не розумів дівчину, навіть коли вона говорила нормально, тепер же, з її набитим східною їжею ротом, це була просто якась нісенітниця.
    – Варто просто зробити це, – смачно проковтнувши, врешті, промовила вона. Обтерши руки об свої блакитні джинси, котрі одразу ж вкрились світло-коричневими плямами, Шері рушила до столу.
    – Що ти робиш? – насупився Альфред, коли Шері схопила трансмогрифікатор, і направила його на стілець, на котрому вона щойно сиділа.
    – Як що? – Шері навіть не повела оком, коли почались метаморфози дерев’яної поверхні. – Нам же потрібні деталі?
    – Ти хоч уявляєш, скільки це все коштує?! – очі Альфреда вирячились, коли і другий стілець почав змінюватись. – Стільки енергії – і все надаремно. Нам би могли привезти все це за кілька годин. Ні! – ледь не викрикнув він, коли дівчина перевела трансмогрифікатор на третій, останній стілець у кімнаті. – Ти не посмієш! – Шері знову знизала плечима.
    – Хіба можна чекати? – підморгнула вона йому. Зараз лінзи були смарагдового кольору.
    Альфред ледве встиг відскочити. Його серце калатало. Втім, це було приємно.
    ***
    Чоловік чув, як серце стукає все швидше й швидше. Він відчував тремтіння пальців, котрі все наближаються до грані, за якою – все, кінець. Піт котився градом на його очі, та він їх не заплющував – милувався картиною. Милувався, і, в той же час, жахався її.
    Втім, незважаючи на все це, він знав, що не зможе. Хотів би змогти, та…Ні, це не для нього. Він вже не здатен до такого, він уже надто стомлений усім. Йому таки не вдасться змусити себе?
    Чи?
    На мить його подих перехопило, а в очах засяяло те ж, що й колись давно – віра у свої сили. Пальці потягнулись туди, вперед, до грані, що розмежовувала правду і вимисел, справжнє і надреальне, старе і нове. Він уже готовий був зробити крок для себе, котрий став би стрибком – польотом – для усіх.
    Та це тривало лиш мить. Потім руки знову затрусились, а тіло безсило опустилось на стілець. Пальці захотіли заглибитись у чуприну, та, натомість, знайшли лиш рідкі поодинокі пасма. Віра у себе остаточно погасла.
    ***
    – Ну як, ти готова? – чоловік затамував подих.
    – Ти так говориш, ніби ми зараз щось важливе зробимо, – підморгнула дівчина йому. Альфред думав насупитись. Як не як, а мова йшла про найвеличніший його винахід – найвеличніший винахід всього людства. Зрештою, це могло стати новим початком. Але ж він знав, що Шері жартує – от і носа свого почухала. Значить, також хвилюється. Його губи злегка здригнулись – ох і не подобалось це йому. Раніше всі називали його нестерпним буркотуном, і що ж вона лиш з ним накоїла? – Ну все, годі, – знову промовила дівчина, клацаючи перемикачем.
    ***
    Страх – таке цікаве відчуття. Насправді, його не існує. Біль, голод, бажання сну, навіть любов – все це є, все це реальне. Що ж таке страх? Ні, це не простий інстинкт самозбереження. Це щось глибше, те, що намагається поглинути нас. Те, що ми повинні подолати – таке очевидне, таке просте рішення.
    Тоді чому його так важко прийняти?
    ***
    – Ого, як заіскрило, – зачаровано промовила Шері. Схоже, її анітрохи не хвилювало, що уся підлога тепер була вкрита чорними плямами – добре, хоч не загорілось нічого. – Хіба повинно було?
    – Ні, – сухо відрубав Альфред, – поволі забираючи руку від своїх очей – сама ж дівчина, здавалось, не заплющила їх ні на мить, навіть, коли усе навколо спалахнуло.
    – Та, то пусте, головне – що вийшло.
    – Думаєш? – чомусь у голові старого було повно сумнівів. Зрештою, коли ти не можеш бути впевненим навіть у своєму тілі, що вже говорити за такі речі.
    ***
    Може просто забути про все? Хоча б на час. Влягтися в ліжко, розслабитись, поринути у солодке забуття.
    Втім, здавалось, це вперше сон вперто не йшов до нього.
    ***
    – Хмм, щось таки пішло не так, – промовив Альфред, дивлячись на половинку ручки. Інша її частина безслідно зникла, як тільки чоловік спробував проникнути нею через створений портал.
    – Не впевнена, – дівчина зачаровано дивилась на вібруючу поверхню зі срібла.
    – Це як – не впевнена? – нахмурився Альфред. – Було б усе добре, інша половина ручки не розчинилася б у повітрі, а була тут!
    – Її аналіз показує, що вона існує. От тільки ми її не бачимо, не відчуваємо. Точнісінько так, як і той зонд, що ми його відправили раніше. Отже, все вірно. Чи, можливо, розроблені тобою прибори брешуть? – весело підморгнула дівчина.
    – Помилки в обчисленнях, збої в техніці, – махнув рукою чоловік, ніяк не реагуючи на кпини Шері. – Хіба мало що може бути?
    – Наприклад, ми дійсно створили те, про що ти мріяв? – посмішка ніяк не зникала з її вкритого веснянками обличчя. – Портал у інший вимір. Перехід до, до… – на мить дівчина затнулась, радісно розставивши руки в сторони, – до чогось такого, що іншим годі і уявити. Ти тільки подумай! – ледь не викрикнула вона.
    – Якби ж, – нахмурився він, продовжуючи гортати папери. Десь таки повинна ховатись та помилка. Незліченні стовпчики цифр наганяли на нього дрімоту. Альфред солодко позіхнув.
    – І, все ж, я думаю, що у нас вийшло, – впевнено промовила Шері – чоловіку не вдалось нагнати сонливість і на неї. Натомість, вона відправила до рота чергову м’ятну цукерку – дівчина любила їх не менше за нього. Очі Шері світились впевненістю.
    – Ну... – протягнув Альфред. – Треба ще провести багато експериментів. Давай завтра зранку цим займемось. Пора вже пізня, я трохи втомився, – смачно позіхнув він.
    – Годі бо тобі, – засміялась дівчина. – Не спробуємо – не взнаємо! – Шері підморгнула йому своїми яскраво жовтими, наче маленькі сонечка, очима, і потягнула Альфреда вперед.
    ***
    Він поглянув на свої пальці – тонкі та бліді. Вони поволі тремтіли – чомусь це виглядало так приречено й неминуче. Вони були немов німим нагадуванням того, що час не стоїть на місці.
    Та що це?
    Чоловік підніс свої пальці до носа. М’ята. Приємний запах м’яти.
    ***
    – Стій! – ледве й встиг вигукнути він. Втім, силует Шері уже зникнув за мерехтливою поверхнею створеного ним – ними – порталу. Він вирвав руку в останній момент. Та була трохи липкою – дівчина завжди забувала помити руки після цукерок. Зараз Альфред поволі проводив пальцями по долоні – слід від солодощів висох, залишився лиш спомин.
    – Я боюсь, – тихо промовив він сам до себе. І дійсно, невідоме страшило його. Його – найславетнішого винахідника – страшило невідоме. Видно, старість таки дійсно змінювала чоловіка. – Я боюсь, – знову повторив він.
    – Дарма, – так би сказала Шері. Дівчина завжди говорила так. Та її тут не було.
    Рука мимоволі опустилась у кишеню. Цукерка!? М’ятна, із таким терпким і, водночас, приємним присмаком. Шелест обгортки нагадав йому голос Шері – різкий, та такий рідний. Смак був освіжаючим – таку ж свіжіть вона приносила у його життя. Ну хіба ж може він її покинути?
    Заплющивши очі, Альфред ступив уперед.
    ***
    Що ж, принаймні, відчуття тут були приємними. Шкіру ледве-ледве пощипувало – немов навколо був не кисень, а щось інше. Втім, дихати він міг. Це вже було добре. Зробивши глибокий видих, Альфред змусив себе розплющити очі.
    На вустах заграла посмішка.