22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Тень Тени Количество символов: 21234
Конкурс № 47 (осень 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

aj013 Талісман


    — Чужий на борту!
    Олаф тримає сірий контейнер. В грудях холоне, мовби від звістки, що у вакуумі розгерметизовано скафандра. Як завжди в кризових ситуаціях терпнуть ноги. Через це мене забракували при прийомі в астродисант. Так само було і з пілотним училищем, де я мріяв навчатися. Тільки спокійна професія програміста могла змиритися з цією особливістю мого організму реагувати на небезпеку.
    Обвівши всіх поглядом і переконавшись, що увага прикута до нього, старпом знімає кришку. З контейнера боязко визирає пухнасте створіння, супроводжуючи появу жалібним нявчанням. Обережно, наче це не мале котеня, а невідома інопланетна почвара, Олаф витягує його з імпровізованої клітки двома пальцями за загривок і цікавиться:
    — Чому воно на кораблі?
    Серце щемить: і як Олаф знайшов Пухнастика? Я ж надійно зачинив його у своїй каюті, а бортовий комп’ютер ніколи не видав би маленького порушника інструкцій.
    — Яке миле! — вигукує Жаклін, сплескуючи в долоні.
    Довга руда шерсть котеняти виблискує в променях яскравої білої зорі, яка бовваніє у носовому ілюмінаторі. На тлі помережаних зірками космічних просторів беззахисне звірятко видається недоречною дивовижею, яскравим метеликом серед полярних снігів. Навіть завше суворе обличчя капітана теплішає, на чолі розгладжуються зморшки.
    — Говарде! Гадаєш у автора програми-перекладача з тауронської є привілеї? — в голосі Олафа праведний гнів. Зараз на мене посипляться і грім, і блискавки. — Ми не у розважальній мандрівці. Від успіху нашої місії залежить майбутнє людства. Будь-яка дрібниця може обернутися гігантськими неприємностями!
    Він абсолютно правий. Але й пройти мимо кинутої напризволяще тваринки — вище моїх сил. Якби віддав її службі безпеки космодрому — вони залишили б кота на стартовому майданчику під соплами нашого ж зорельоту. Я вже бачив таке одного разу… Зараз війна, мало не кожного дня гинуть люди. Де там є кому діло до бездомних звірів.
    — На морських кораблях котів здавна тримали на удачу, — за мене неждано заступається капітан. — Може й нам варто спробувати?
    — В космосі таке заборонено, — зауважує старпом. — Обвести навколо пальця службовців космодрому, задурити бортовий комп’ютер, не повідомити про сторонній біологічний об’єкт керівництво, порушити елементарні санітарні норми — і все це за примарну впевненість у вдалому виконанні програми польоту?
    Після цих слів гаснуть останні іскорки надії, що з Пухнастиком все обійдеться.
    — Не чіпайте тварину, я згоден на будь-яке покарання, — прохаю я.
    — Це жорстоко! — протестує Жаклін, також розуміючи до чого веде старпом.
    — Ніхто не знає, як на цю волохату приблуду відреагують тауронці. Ми ж не хочемо давати їм і найменшого приводу для невдоволення? — Олаф, наче досвідчений прокурор, наостанок видає головний аргумент проти Пухнастика. — Чи не так, капітане?
    Нашого командира майстерно приперто до стінки. Мої справи кепські: зараз не допоможе й розповідь про те, що з тваринкою я провів усі необхідні дезінфекційні процедури, аби випадково не занести на корабель якоїсь хвороби.
    — Попереду — альбунський фрегат! — раптом сповіщає стривожений штурман.
    — Чорної діри діти! — Олаф жбурляє бідне котенятко в мій бік і кидається до свого робочого місця. — Ось вам і везіння!
    Ловлю маленького друга, притягую до себе. Корабель здригається змінюючи курс. Тіло втискається в крісло, в очах темніє від перевантажень.
    
    ***
    
    
    На звичайних двигунах не утекти. Єдиний шанс на порятунок — протриматись ще з годинку, аби закінчилась перезарядка гіперприводу. Тоді можна майнути звідси за мить так далеко, що відшукати нас буде просто неможливо.
    На моніторах — багрянець повідомлень про чергові пошкодження. Тривимірна проекція корабля нагадує скривавлену жертву, яку от-от прикінчить безжальний хижак. Відповісти чимось адекватним ми не змозі: тими двома малопотужними плазмовими гарматами, що є на борту — лише астероїди розганяти. В бою з ворожим фрегатом вони не ефективніші за постріли з тисового лука супроти броньованого танка.
    Наш корабель взагалі не придатний до ратних зіткнень. Для встановлення гарних дипломатичних стосунків експедиції, подібні нашій, майже не озброюють. Це має вказувати чужинцям на людську миролюбність. А союзники у війні з альбунцями нам вкрай необхідні: Земля прохає про допомогу усі відомі розвинуті цивілізації.
    Краще озброєний і чисельніший ворог цілеспрямовано тіснить нас назад до Сонячної системи, знищуючи одну по одній колонії та наукові станції у Галактиці. Проте ніяка з чужинських рас поки не зголосилась прийти на поміч. Невже для них усі гуманоїди були на одне лице і вони не бачили значної відмінності між нами та альбунцями?
    А можливо інопланетні цивілізації вірять пропаганді супротивника, що це ми першими розпочали війну. Що саме люди — свавільні егоїстичні істоти, які спочатку запропонували альбунцям об’єднатись, мотивуючи це видовою схожістю, а коли ті відмовились — розпочали криваву агресію… У ворога набагато триваліша за нашу історія дипломатичних стосунків з іншими світами, їх побрехеньки сприймають за правду.
    Зореліт вкотре здригається. Його надрами прокочується загрозливий гул, схожий на передсмертний стогін важкопораненої тварини. Ховаю тремтячого від страху Пухнастика собі за пазуху. Нічого, маленький, ми виберемось з цієї халепи. Обов’язково!
    — Пряме попадання в гіпердвигун, — в голосі Жаклін смертельний відчай.
    Все! З надією на порятунок можна розпрощатися!
    А я витратив два роки напруженої праці на розробку адекватної лінгвопрограми для спрощення спілкування із слизькими жабоподібними істотами планети Таур. Це мав бути мій особистий внесок у боротьбу з окупантами, якби ми встигли дістатися до таурян та вмовити їх виступити на боці людства. Дуже жаль, що в нас нічого не вийшло.
    — Фрегат викликає на зв'язок, — повідомляє Олаф з огидою.
    — Нехай, — киває капітан. — Це нам на руку. Потягнемо час.
    На що розраховує наш очільник? У Землі тут немає поселень. Чужинські раси також не мешкають. Пустельних секторів у Галактиці так само багато, як камінців у кільці Сатурна. Тільки чудо нас і може врятувати.
    — Здавайтесь, — пропонує статний альбунець замість вітання.
    Вдивляюсь в монітор — вороги і справді дуже схожі на людей. Красиві атлетичні фігури, правильні риси обличчя. Тільки шкіра виглядає занадто блідою. Приємна для людського ока зовнішність і зіграла з нами злий жарт. Дуже довго ми вбачали в альбунцях чужопланетних братів. Старших, мудріших. Взірець на який варто рівнятись. Яким же сильним було розчарування, коли вони проявили справжнє нутро!
    — Ми гуманно ставимось до полонених…
    Ага, знаю про вашу доброту все. Мої батьки так і не повернулись з рейсу. Були захоплені на нашій космічній станції в системі Альдебарана. Єдиний втікач звідти розповідав потім про жахливі експерименти над полоненими.
    — …інакше ми візьмем вас на абордаж.
    Ні, тільки не це! Долоня лягає на кобуру пістолета: краще вже застрілитись.
    Раптом помічаю в носовому ілюмінаторі чорне кружало, що швидко зростає в діаметрі, затуляючи зорі прямо по курсу. Це ж планета! Обернута до нас неосвітленою стороною, тому й непомітна здалеку.
    — Приготуватись до посадки! — наказує капітан.
    
    ***
    
    До тями прихожу від наполегливого трясіння за плечі.
    — Говарде! Ти живий? — долинає здалеку. Здається, що я — на дні глибокого колодязя, а зверху, в недосяжній височенні, хтось кричить надриваючи голос.
    Поволі розплющую очі, жмурячись від яскравого світла. Впізнаю у схиленій наді мною фігурі штурмана.
    — Ревазе? — із зусиллям видобуваю з пам’яті його ім’я.
    — Так, це я! — щиро радіє колега. — Як почуваєшся? Можеш підвестись?
    Вставати з крісла не хочеться. Тіло видається важелезним. Наче напхане речовиною, з якої складаються нейтронні зорі. Ниють всі кісточки, кожен м’яз. Болить голова, нудить. Так завжди буває після перевантажень.
    Раптом все згадую. І наш вихід з чергового гіперстибка в системі білої зорі. Й те, як старпом влаштував показове судилище над Пухнастиком. А ще напад альбунців, спробу втечі від ворога та невдалу посадку, яка швидше скидалася на погано контрольоване падіння, через пошкодження маневрових двигунів.
    — Як інші? — непокоюсь я.
    Штурман відводить погляд. Тільки тепер помічаю розгардіяш довкола. Розтрощені термінали та монітори — їх уламки валяються повсюди. Навіть стіни відсіку керування в кількох місцях вигнуто всередину так, наче по кораблю немилосердно гепали важелезною кувалдою. Дивно, але найменше постраждав носовий ілюмінатор. Тільки зліва у нижньому кутку його прикрашає павутинка з тріщин.
    — Жаклін і Олаф у нормі, — хрипло відказує колега. — Я допоміг їм вибратись назовні. Тут залишатись небезпечно: радіаційне забруднення.
    — А решта? Капітан?
    Реваз мовчить. Туга стискає душу: в ненаситної війни знову криваві жнива. Хочеться кричати, вити від болі непоправимої втрати. Кажуть є люди, які звикають до всього. Що з віком шкіра грубішає, стає не таким болючим сприйняття несправедливості, далекого від досконалості буття. Можливо, але я не з таких.
    Щось кволо ворушиться за пазухою. Це ж Пухнастик! І як він витримав перевантаження? Не інакше як котресь із дев’яти життів потратив, якщо вірити легендам. Добре хоч тобі, маленький друже, пощастило.
    Спираючись на штурмана, обережно вибираюсь із понівеченого корабля. По дорозі назовні намагаюсь не дивитись на понівечені тіла товаришів. Нехай для мене вони назавжди залишаться такими, як були при житті: гарними, бадьорими, відважними, добрими та веселими. Такими, якими вони самі хотіли, щоб їх запам’ятали побратими.
    Вцілілі члени екіпажу понуро сидять неподалік під кам’яними брилами, якими щедро всіяна місцина довкола. Не додає наснаги й одноманітна сизо-блакитна гранітна пустеля аж до високих гір на небокраї. Помічаю, як Жаклін кривиться від болі, потираючи ногу. Забрала гермошоломів у скафандрах підняті. А як же інструкції з техніки безпеки?
    — Кисню в атмосфері достатньо, — наче вгадуючи мої думки пояснює Реваз. — Здатної нас інфікувати мікрофлори — немає. Місцева біосфера — на рівні одноклітинних, як на прадавній Землі. Років десять тому сюди прилітала наша експедиція: я відшукав дані про цю планету в астрографічному довіднику, поки ми заходили на посадку.
    — Жаклін, що з ногою? — присідаю біля дівчини.
    — Вірогідно, перелом гомілки, — в її голосі напускна байдужість.
    — Давай накладу шину, — пропоную я. — Прийняла знеболювальне?
    — Для чого? — Жаклін кволо посміхається. — Все-одно гинути...
    Озираюсь на корабель — видовище не з приємних. Те, що колись було космічною домівкою перетворилось на брухт: недогризки маршевих двигунів, понівечений вантажний відсік, на місці гіперприводу — наскрізний отвір у корпусі. Оплавлена та пробита в багатьох місцях захисна обшивка. Напевно й конструктори не впізнали б у цьому покаліченому ворожими пострілами й жахливою посадкою зорельоті своє дітище.
    — Оклигали? — діловито цікавиться Олаф.
    Мовчимо. Хіба він не бачить в якому кепському ми стані? Старпом явно з товстошкірих. По тону запитання чую, як у ньому вирує жага влади. І зараз, коли він серед нас залишився найстарший по званню — сповна насолодиться роллю командира.
    — От і добре! — радіє наш любитель дисципліни та, по сумісництву, котоненависник. — Беремо найнеобхідніше. Шлях неблизький.
    — Що? — брови у Жаклін підіймаються. З її травмою далеко не зайдеш.
    — Для інженера знайдемо щось на кшталт милиць, — розпоряджається Олаф.
    — Може краще лишатись поблизу? — протестую я. — Так нас швидше знайдуть.
    Новоспечений очільник залишків екіпажу змірює мене поглядом повним презирства. Напевно зараз дуже шкодує, що мені вдалось вижити:
    — Йде війна, ніхто не буде влаштовувати масштабні пошукові операції.
    І знову Олаф правий тією бездушною холодною правдою, від якої опускаються руки, а життя сприймається, як тяжке покарання за гріхи праотців.
    — Якщо хочеш — зоставайся. Тягнути за собою не буду, — додає старпом, криво посміхаючись. — Люди, які створюють зайві проблеми мене не цікавлять.
    — А є куди йти? — питається Жаклін. — Маєте план? Якщо це аби зайняти час — я відмовлюсь. В моєму стані зайвий рух не принесе задоволення.
    — Від першої експедиції залишилась база. Вона в сотні кілометрів звідси, — втручається у розмову штурман. — Там мають бути припаси та обладнання. Можливо ми зможемо послати звідти сигнал про допомогу й дочекатися її.
    Це єдина гарна новина серед купи жахливих, що звалились на нашу голову. Покійний капітан майже довів свій корабель туди, куди слід. Хоч це й коштувало йому життя. І тепер ми зобов’язанні вижити, щоб ця жертва виявилась не даремною.
    
    ***
    
    Часто шпортаюсь об каміння: давно так довго не ходив. Руки також ниють — мене навантажили контейнерами з вцілілою провізією, які вдалося відшукати у зорельоті. Скільки не займайся на тренажерах — польоти в космосі погано впливають на стан м’язів та кісток. Крім того, я не зовсім ще оклигав від форс-мажорного приземлення.
    А ще нас мучить спека: неподалік знаходився екватор планети. Звичайно, в скафандрах було б зручніше підтримувати комфортний температурний режим, проте для тривалої пішохідної мандрівки вони занадто громіздкі та й розрядженні акумулятори не має чим підживити. Тому, навіть у легких комбінезонах, постійно обливаємось потом.
    Просуваємось ми не особливо швидко і через Жаклін. Я ще на початку подорожі пропонував змайструвати для неї ноші. Але мою ідею забракував Олаф — харчі, вода та медикаменти були життєво необхідними і їх треба було комусь нести. Та й інженер не бажала бути для нас тягарем і, закусивши губу, взялася за милиці. Ми мусили частенько зупинятись, даючи дівчині вдосталь часу на перепочинок.
    Своє невдоволення нашими темпами Олаф зганяв на мені. Ось і цього разу спостерігаючи за Пушком, кидає зауваження на мою адресу:
    — Говарде, в нас обмаль їжі. Невідомо, що нас чекає на базі. Ти даремно підгодовуєш цю патлату нікчему. Її і з’їсти потім буде бридко.
    — Я ділюся із котом своєю пайкою, — відвертаю голову від старпома, щоб зайвий раз не бачити його єхидної посмішки.
    — Яка тобі користь від цього створіннячка? Піклуйся, догоджай, витрачай на нього сили й час, а толку ніякого. Одні проблеми!
    Пояснити щось людині, яка так формує запитання — за межею моїх здібностей. Обґрунтувати радість безкорисного вчинку особі, яка вважає таку поведінку безглуздою не легше, ніж передати красу сяючих зір сліпому від народження.
    Третьої доби мандрівки нас посеред ночі будить далекий гуркіт.
    — Що це? — хвилюється Жаклін, тулячись до мене.
    — Напевно в горах стався обвал, — припускає Реваз.
    — А може це альбунці нас шукаються? — шепоче дівчина.
    — Навряд, вони бачили, що нам гаплик і зайве витрачати пальне не будуть, — без особливої впевненості каже Олаф. — Годі базіками! Я паніку розводити не дозволяв!
    На п’ятий день подорожі нарешті помічаємо сріблястий купол покинутої дослідницької бази. Невідомо звідки беруться сили і всі прискорюють ходу, хоч хвильку тому ледве човгали ногами. В голові пульсує радісна думка: ми таки здолали шлях і нас чекає заслужений відпочинок в затишному та безпечному місці. А головне — ми ще повоюємо! Сповна віддячимо підлому ворогу за смерть побратимів!
    Олаф з Ревазом випереджають мене та Жаклін: їм не терпиться нарешті дістатись до обітованої споруди. Тому я не помічаю звідкіля з’являються три здоровезні жовті леви. Певно вони ховались десь між валунами. Хижаки заступають нам путь. Звір, що посередині, певно вожак прайду — старший та масивніший за інших. Його пишна темно-коричнева грива мальовниче колишеться під поривами вітру.
    Як завжди в кризових ситуаціях ціпеніють ноги. Стою, мов намертво вкопаний в кам’янистий ґрунт чужої планети. Завжди соромився цього чудернацького способу мого організму проявляти страх. А тепер за це можу й життям поплатитися. Випускаю контейнери з рук. Вони з брязкотом падають додолу.
     Не місце левам у цьому світі. Там де немає біоценозу — відсутні й хижаків, які знаходяться на вершині ланцюга харчування. Видовище схоже на чудернацький сон. Невже я задрімав на черговому привалі й мені все це ввижається?
    Потужний рев од якого закладає у вухах, а кров у жилах холоне — спростовує припущення про сновидіння. З роззявленої пащі вожака виглядають довгі й гострі ікла. Таким знаряддям за виграшки перекусити чиюсь руку чи ногу.
    А далі моє сприйняття часу наче сповільнюється. Помічаю, як Олаф теж кидає речі та рве пістолета з кобури. Присідає на коліно для кращої влучності.
    Беззвучний блакитний сполох. Ще один. Ще. Ще…
    Реваз наслідує приклад товариша, хоча стріляє стоячи. Зброя у його руках здригається, випльовуючи черги смертоносного високочастотного випромінювання.
    Та що це! Леви зостаються цілими й неушкодженими! Замість того, аби валятися обвугленими трупами, звірі люто лупцюють себе по бокам хвостами з чорними кісточками на кінці та переглядаються, наче вирішуючи, як із нами чинити.
    Ще одне надсадне ревіння вожака не передвіщає нічого хорошого. Наче по команді менші леви кидаються до старпома і штурмана. А старший — повагом простує до мене. Олаф та Реваз задкують, а потім, випускаючи недієву зброю, кидаються щодуху навтіки. Що ж, осуджувати їх не маю права, вони зробили все, що могли в даній ситуації. Сам би дременув за ними, якби міг рушити з місця.
    Жаклін ховається за моєю спиною: на милицях далеко не пробіжиш. Потилицею відчуваю її уривчасте панічне дихання. Як же вона тяжко помиляється, надіючись на захист такого боягуза, як я! У мене на поясі теж є пістолет. Але в його неефективності проти цих дивовижних істот вже мав нагоду пересвідчитися.
    Тим часом лев-вожак впритул підходить до мене. Напевно він здивований зухвалою самовпевненістю кволого створіння, яке не тікає з його дороги. Нічого, зараз хижак покарає нахабу. Величезна морда звіра лише трішки нижча рівня мого обличчя. Золотисті очі не відводять від мене важкого погляду, мов гіпнотизуючи. Відчуваю приреченість. Напевно таку ж, як засуджений в середньовіччі до страти, коли кат заносив над його головою сокиру.
    
    
    Плутаюсь в словах молитви, а перед внутрішнім зором миготять калейдоскопом картинки з минулого. Щось шкребеться за пазухою, заважаючи мені прощатись із життям. Та це ж Пухнастик! Чому я не позбувся його, як хотів того Олаф? Тепер і його з'їдять разом зі мною! Дурне кошеня висуває голову назовні і допитливо крутить головою. Лев позирає на нього, з шумом втягуючи у широкі ніздрі повітря.
    Мимоволі протягую руку до руденького друга, заспокійливо гладжу по голові. Хижак знову втуплює погляд у мене. В його очах здивування. І раптом в моїх знервованих мізках народжується неймовірна ідея. Якби зараз розповів про неї тому ж старпому — обізвав би мене невиправним фантазером. А що як я правий?
    Простягаю до звіра долоню, якою щойно гладив кота. Вожак загрозливо ричить. Долаючи неймовірну боязкість, обережно, кінчиками пальців, торкаюсь його лоба. Лев спантеличено замовкає. Продовжую лагідно вести долонею по його голові, відчуваючи оксамитову м’якість шерсті. Зауважую, що мені самому стає приємно гладити цю істоту. Забуваю, де і з ким знаходжуся. Насолоджуюся розвагою, як дитина.
    Зненацька могутній хижак сам тулиться носом у мою руку і вдоволено рокоче. Пухнастик також підтримує його життєрадісним муркотінням. А я широко посміхаюся іншопланетному прибульцю, з яким тільки що вдалося налагодити перший контакт.
    В звуках, що видає левоподібна істота, моє треноване подібною роботою вухо вгадує семантичні блоки. Сподіваюсь, що розробити программу-перекладача для мови цих могутній чужинців мені вдасться швидше, ніж це вийшло з таурянами.
    
    ***
    
    Потім на численних конференціях запитували, як мені вдалось змусити представників високорозвиненої цивілізації, які в той час, коли ми рухались до покинутої бази, вперше прилетіли досліджувати ту віддалену молоду планету — забути про агресивну поведінку деяких членів нашого екіпажу?
    Я ж відповідав, що зумів переконати левоподібних істот у хворобливому затуманені свідомості Олафа та Реваза, викликаному тривалою виснажливою мандрівкою. Оскільки справжній розум і нещадна агресія, що коріниться в інстинктах — речі несумісні. Незалежно походиш ти від приматів, чи від великих кішок.
    Мені розповідали, що через розголос деталей нашої невдалої подорожі до Тауру Олаф зробився відлюдником. Він так гнівався на мене, що не вважав за потрібне навіть подякувати за спасіння. Реваз навпаки радів нашим успіхам та продовжував зі мною товаришувати. Ми часто з ним згадували ту виняткову халепу, яка насправді обернулась для людства шансом на порятунок. А Жаклін — вийшла за мене заміж. За її словами такого хороброго чоловіка вона раніше ніколи не зустрічала.
    Війна з альбунцями закінчилась одразу після того, як я із своїми новими гривастими друзями відвідав систему Альдебарану. Внаслідок цього візиту ніхто не постраждав, якщо не брати до уваги нервові зриви ворожого керівництва від краху планів підкорення людства. Альбунці зголосилися віддати всі захопленні раніше наші колонії та виплати гідну компенсацію за заподіяну Землі шкоду. А також повністю роззброїтися, знищивши всю промисловість, що працювала на військові потреби.
    Рудого Пухнастика, справжнього героя цієї історії, якому я вдячний тільки за те, що він є — завжди беру із собою у будь-які подорожі. Котик, наче живий талісман: не зважаючи на маленькі розміри приносить величезну удачу. Чому це так — містична таємниця для тих, котрі звикли ділити все у світі на корисне та непотріб.
    

  Время приёма: 16:53 21.10.2018