aj025 Лежачий камінь не п"є шампанського

    ***
    – І як тільки тобі в голову прийшла така безумна ідея, – Матвій відкинувся у робочому кріслі, відкусив шматок бутерброда з маслом і товстою шпротиною, задумливо прожував, не відводячи свердлячого погляду від співбесідника
    – Дуже просто, – його співбесідник худощавий чорноволосий чоловік широко посміхнувся, однак посмішка не торкнулася його очей – не до сміху йому. – Ти у нас недавно. А от я працюю на станції від самого її відкриття. От тільки почали влаштувати телепортаційні станції, я одразу і перекваліфікувався з інженера на оператора ТС. Це зараз треба вчитися, а тоді брали будь кого аби тільки розумів як вмикати й вимикати, і точки виходу налаштовувати.
    Матвій гмикнув і потягнувся за наступним бутербродом, тоді як Богдан захопившись розповіддю, не помічав, що із забутого ним шматка стікає на рукав олія.
    – Як знаєш, тоді ще можна було телепортувати що завгодно, окрім живих істот. Бо то ніби як клонування виходить. А воно якби негуманне. «Зелені» одразу ґвалт підняли.
    – Шкода, – коротко кинув Матвій. – Це моє найбільше розчарування. Завжди мріяв по світу в одну мить подорожувати. Стільки б часу і ресурсів можна було зекономити, зменшити шкідливі викиди… Ніяких тобі аварій, каліцтв, смертей…
    – Усі одразу до нас поперли, – продовжив Богдан. – Гроші лопатами гребли. Навіть пообідати було ніколи. Де які меблі чи речі переправити – все до нас. А курортники? Тільки нами багаж і переправляли. Не кажу уже про усілякі посилки і листи. Все доходить майже миттєво і ніколи не губиться. Дзенькнеш по телефону, адресат прийде у «прийомник» и через кілька хвилин має, що йому треба.
    Богдан гидливо відклав недоїдений бутерброд і заходився відтирати шпротову олію, що розтіклася по руці і рукаві.
    – Сіллю треба затерти, пляма і відійде, – похопився Матвій і простягнув сільничку.
    – Як все вигорить, нову куплю, – відмахнувся Богдан. – А ні? То й не пригодиться.
    Матвій опустив очі, дійсно, чого це він, а товариш продовжив:
    – Дехто таки намагався істот передавати. Собачок там, хом’ячків, кошенят, курей якось приносили. Та ми все завертали – недозволено, значиться. Хлопці деякі у нас, знаю, за окрему плату бралися переправляти звірятко та я завжди твердо стояв на своєму: «Ні, заборонено!». Дурний був, але то таке.
    Богдан подався вперед і притишив голос:
    – Так от! Просікли цю тему різні терористичні організації і бандюки. Почали зброю переправляти. Замаскують чемодан під речі мадамочки, а там обана! – і автомати. Почали технарі вигадувати, як обмежити пересилання зброї. І довго б гадали якби не Брюссельський теракт. Ну, ти вже про нього повинен знати. Скільки тобі було, років з десять?
    – Більше, я це вже добре пам’ятаю. – оживився Матвій. – Терористи бомбу через телепорт переправили. І всі системи захисту обійшли. Як бабахнуло то пів-Брюсселя знесло. Ще думав, що накриється моя мрія бути телепортером. Заборонять їх к бісовій матері. – Ото біда була…
    – Так – Богдан скривився. – Саме тоді і придумали як обмеження на молекулярному рівні накладати. Розробили спеціальну програму і перестали телепортувати деякі матеріали. Тоді ще багато кумедних випадків було. І дня не проходило, щоб без якогось казусу... Пам’ятаю, прийшла до нас панна одна із пучком білявого волосся на голові. Пишна вся, щоки як у тої льохи. Кудкудахтала над валізою своєю. А та – непідйомна. Ми втрьох ледве у «прийомник» засунули. – Богдан усміхнувся спогадам. – Ми їй: «Металевого нічого не везете? Заборонене щось є?» А вона квокче, що немає. Переправляємо ми валізу, і тут у камері тільки дзеньк-дзеньк! Ми туди, а там тільки жменька кнопок, гачечки такі із бюстгальтерів, завіси і замок кодовий залишилися – металеві, значиться. Уявляєш, що там у камері прийому діялося – вся валіза розсипалася! Потім оператори нам звідти записи переправляли з претензіями.– захихотів Богдан. Матвій не стримався і теж засмівся – аж сльози виступили.
    – Панна кудахче, – просміявшись додав Богдан. – Грозилася засудити нас. Та все було по регламенту – комар носа не підточить.
    
    ***
    – Ми зробимо це сьогодні, – Богдан видихнув дим і рішуче відкинувши цигарку, розтоптав її ногою. – Ближче до закриття. Я вчора «клієнта» записав на останній сеанс…
    – Відмовляти тебе не буду, але…ти все добре обдумав? – Матвій, напарник Богдана і собі відкинув тютюнову соску.
    Богдан хитнув головою і вгледівся у краєвид, що відкривався із даху телепортаційної станції. Місто було, як на долоні: різнокаліберні квадратики та прямокутники із шапками зелені – новий мер, як і обіцяв, активно впроваджував «екодахи». Ще по літньому припікало, та чоловікам було добре у тіні локалізатора над головами.
    – Добре чи ні, та не відступлюся – Богданові у роті ніби полином наповнилося. – Навіть якщо нічого і не вийде, це сколихне вчену спільноту і спонукає її до пошуків нових способів. Або ж, принаймні, вони знатимуть, що тут ловити нічого і треба йти іншим шляхом…
    – Може все-таки щось більш традиційне чи не настільки радикальне? – протягнув колега.
    – Ще до «бабки» порадь сходити? – психанув Богдан. – Ніби не знаєш…
    У двері станції застукотіло.
    – От народ, – невдоволено сказав Богдан відірвавшись від спогадів. – Обідня перерва ще не закінчилася, а вони уже ломляться. Тут завжди так було.
    – Може кому терміново? – Матвій поспішив униз.
    Богдан перехилився через загорожу даху і побачив, під дверима станції нетерплячого клієнта – сухеньку гостроносу жіночку злегка за п’ятдесят, і собі почав спускатися. Може воно й на краще. Раніше розпочнеш – раніше закінчиш.
    – Чого калатаєте? – невдоволено сказав Матвій, відчиняючи. – До двох обідня перерва.
    – Так уже друга, – жіночка посміхнулася, спритно обійшла насупленого Матвія і звернулася до Богдана: – Мені документи відправити. Терміново. Я по запису, – і затарахкотіла: – Ви вже пробачте, поспішаю я дуже. А вони швидко дійдуть? Не загубляться?
    – У нас нічого не губиться, – з викликом вимовив Матвій.
    – Та син документи забувся, – заметушилася вона, діставши із сумки теку. – А йому терміново. Чекати вже не може.
    Богдан дістав бланки на послугу телепортації.
    – Заповніть форму Д і стандарт. Тільки документи будете переправляти?
    – Мені б ще гостинець передати…
    – Який «гостинець».
    – Пиріжки, там. Підчеревини шматок запекла… – жіночка поволі затихала під суворим поглядом Матвія.
    – Заявка тільки на документи була, – мов відрізав той. – Нам тепер обладнання переналаштовувати.
    -А, ну добре, – плечі жіночки опустилися, а очі мов згасли. – Я ж не знала, що так усе строго. Просто хотіла синочка порадувати.
    Богдан глипнув на Матвія. Молодий іще. До інструкцій та правил прив’язаний. Воно то може і добре, але ж якось не по-людськи. Ще з півроку тому і сам Богдан нізащо б не поступився вмовлянням жіночки, а зараз дивився на усе це трохи по іншому.
    – Заповніть ще форму ПХ-7 на продукти харчування і оплатіть через термінал 108 гривень. Доведеться трохи почекати.
    Напарник невдоволено глянув на Богдана, та той лише посміхнувся. Сьогодні йому треба прихильність усіх добрих сил, є вони там чи ні, та не варто їх гнівати.
    Схилившись над панеллю управління, Богдан став налаштовувати фільтр. Руки трохи тремтіли
    Камера телепортації загула – Матвій ввімкнув очистку. Богдан не дуже розумів доцільність цієї процедури, адже при телепортації все, що потрапляло до камери розщеплювалося до найменшого атому. Тому камера була стерильною. Але за інструкцією слід було проводити чистку перед кожним відправленням. На випадок, якщо чисто теоретично якась смітинка залишиться, щоб не вклинилася у наступну посилку.
    Тітонька пішла, попередньо зізвонившись із сином та впевнившись, що той отримав документи і гостинець.
    – Телепортаційна служба існує уже майже двадцять років, а й досі залишаються люди, які не розуміють і не довіряють. Скільки ото було ґвалту коли поштові відділення зачинили.
    Двері пропустили наступного клієнта і Богдан звично схилився над панеллю управління. Час працювати і не думати, що його чекає опісля.
    
    ***
    Для задуманого Богдан «забив» собі час на закінчення робочого дня.
    – Готовий? – запитав у Матвія.
    Той спершу непевно хитнув головою, а тоді кивнув.
    – Зараз все як домовлялися: робимо вигляд, що чекаємо наступного клієнта. Ти поки камеру очищай, а я – фільтр налаштую. І частіше на годинник поглядай – непунктуальний клієнт – головний біль станцій.
    Руки Богдана легко торкалися екрану, налаштовуючи нещодавно підготовлену та ще не випробувану систему фільтру.
    – Сподіваюся з вихідними я нічого не наплутав, а то буде мені… – хихикнув істерично.
    – Чисто – відізвався напарник.
    – У мене у сумці всі записи. Якщо щось піде не так, щоб тебе не звинувачували ні в чому.
    -То пусте
    – Не хочу тобі все зіпсувати. Що далі робити пам’ятаєш? Виходиш, ніби виглядати безвідповідального клієнта, а коли повертаєшся, то…
    Матвій демонстративно розвернувся обличчям до систем спостереження і скорчив невдоволену гримасу:
    – Терпіти не можу цих «запізнюків». Сходжу гляну, може вже йде.
    Богдан кивнув. Вистава починається.
    Як тільки Матвій вийшов, запустив програму. Тремтіли руки у передчутті, що він на порозі відкриття чи провалу усього свого життя. Ще тоді, посміюючись над жіночкою, що розгубила весь свій багаж через неправильно налаштований фільтр, Богдан побачив безліч можливостей використання фільтру телепорта. І ще більше впевнився у своїй правоті, після того, як хтось із операторів на свій страх і ризик телепортував кота. Фільтри не пропустили нічого крім хутра. У камері залишився сидіти абсолютно лисий – без жодної волосини, кіт, а у «прийомнику» синтезувало тільки купку шерсті і кільканадцять вібрисів. Жартували тоді, фантазуючи, як можна телепорт використовувати: овечок стригти, бурштин добувати, руди виділяти… Чи міг Богдан тоді подумати, що ставитиме експерименти на собі.
    Завжди думав, що то не про нього. Але діагноз певний – пухлина. Ще й в такому місці, що хірургам не дістатися. Спершу хотів перенестися сам, обмеживши фільтром хворі клітини, а потім вирішив телепортувати пухлину. Спеціально налаштований фільтр розщепить хворобу у його тілі і телепортує їх подалі. А там що буде, те буде.
    – Ото здивуються у «прийомнику» – хихикнув знову.
    Руки спітніли. Богдан поставив загрузку телепортації і всівся посеред камери передавача. Серце стукало у вухах, відраховуючи секунди до початку телепортації. Ризик бути підсмаженим вивільненою енергією був дуже великим, а з іншого боку лікарі давали йому хіба що кілька місяців. Головне, щоб швидка оперативне приїхала.
    Очі засліпило, мов ніби блискавкою, в голову ніби залили розпечений метал. Богдан закричав але не почув свого крику.
    
    ***
    – Здоров був, експериментаторе.
    Очі важко обертаються у очницях і погляд зосереджується на чоловікові у білому халаті.
    – Як почуваєтеся?
    Тіло наче дерев’яне, повіки непідйомні, у вухах щось розмірено клацає і попискує. Богдан намагається відповісти, та з вуст злітає незрозумілий хрип.
    – Ви у нас герой. Звісно, взяти б лозину та доброго лупня дати за свавільні експерименти. І чого ви до когось із наших не звернулися з цією ідеєю? Ми б все продумали і підготували. Добре, що швидка вчасно прибула, і що ваш колега здогадався про експеримент. Тепер, завдяки вам, у багатьох людей з’явився шанс. Цілий напрямок вигадали – телепортаційна хірургія. Ще й винагороду отримаєте. І як тільки вам в голову прийшла така безумна ідея?
    «Як-як? Дуже просто!»