 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
Неформатированный текст
|
Не згадував про тітку Неллу… Скільки? Мабуть, років… Так, востаннє бачив її в сім, і здається через два чи три роки вона випарувалася зі спогадів. Ніби її і не було ніколи. І, думаю, справа не лише в тому, що полотно дитячої пам’яті вкрите горбами і ямами й фарба подій лягає на нього нерівно – щось непропорційно видовжується, стаючи більшим ніж є насправді. А щось ховається глибоко, немов заповзає до нори. І здається, що його нема зовсім, але ні – цей тонкий шар фарби таки намальований. Й ти лишень напіввідчуваєш його. У випадку з тіткою Неллі важило й те, що вся родина хотіла забути про неї. Так, наче кожен член нашої родини взяв ганчірку змочену керосином і роками тер цей колективний портрет. У місці, де з краю, ця струнка, із довгим каштановим волоссям жінка всміхалася лише кутами губ. І зараз той спогад вивалився раптово. Неначе якась малопотрібна річ, яку притулили на верхній поличці комори. Поставили без надії, що стане колись в нагоді. Примостили лишень збирати пил. Й якоїсь миті ця річ просто падає. Не через твою необачність. А просто тому, що впасти і розлетітись на друзки – це єдина можливість нагадати про себе. Я дивився каталог ідей для різдвяної ялинки. В одному з розділів були світлини ретро-іграшок. Руде лоша на коліщатках. Янгол у довгій спідниці із трубою. Балерина з вінком омели… Бачив колись вже таку. І навіть тримав у руках. Коли? Щось зовсім далеке з дитинства. Немов світло ліхтаря, що намагається прорватися крізь густий нічний туман і вказати шлях до забутого. Бажання пригадати ходило у цій темряві не одну годину. Воно повечеряло разом зі мною. Слідкувало як я перевдягаю піжаму. Чищу зубу. Цілую на ніч дітей. І лише торкнувся головою подушки – ліхтар знайшов те, що шукав. Саме ця фігурка граційної дівчинки в білих шароварах і піджаку з великими золотими ґудзиками – вона виплигнула з-за рогу спогадів і вихлюпнула вечір у великій вітальні мого дідуся. До єдиної стіни, де не було шафи з книжками поставили височенну ялинку. Тітка тримає іграшку повісивши нитку на кінчик вказівного пальця. Вона робить три кроки до мене, нахиляється поруч і говорить глибоким і теплим, наче нагрітий мед з корицею, голосом: - Думаю, ця балерина колись мешкала у палаці і була принцесою. Та якось зробила щось, що дуже не сподобалось іншим і її вигнали геть. Тепер вона виконає чарівні і дивні танці, щоб з кожним виступом втекти від страху. Але це неможливо. Бо страх – директор цієї балетної трупи. - А кого вона боїться? – спитав я тітку. - Моє маленьке пташеня. В цій різдвяній казці усі бояться балерини. Вона простягла мені іграшку і я спробував також повісити її на кінчик пальця, однак вронив її і та розбилась. Я миттю замружився очікуючи на докори, але тітка заспокійливо всміхнулася, погладила мене по плечу і сказала: - Можливо розбитися – це єдине вірне рішення для неї. А далі щось було. Хтось кричав. Кілька гучних голосів дорослих. Метушня. І все… Наче це був єдиний раз, коли я бачив її. Ми не перетиналися із тіткою Неллі, ані до цього, ані після. Про неї, ніби луна, викривлюючи значення долинали згустки родинних переказів. «Кинула навчання в академії…», «Лишилася старою дівою…», «Бідолашний старий, але це не був хрест, що він мав нести все своє життя…» Наступного дня я сидів у своїй кімнаті і хвилин десять дивився на знімок з фігуркою балерини. Намагаючись надряпати в засіках мозку бодай ще щось про високу жінку у блідо-блакитній сукні. Але більше нічого не міг пригадати. Тож довелося телефонувати старшій сестрі. - Тітка Неллі? Це якась божевільна історія, яку я сама до кінця не зрозуміла. Точно не знаю, але здається вона втратила клепки під час навчання. Можливо невроз. Напала на свою співмешканку в гуртожитку. Порізала її чи щось таке. Дідусь зміг зам’яти скандал і забрав її до себе. Це було якраз перед Різдвом. З’їхалася вся родина. Він закрив тітку у неї в кімнаті, але вона якось вийшла вночі. Коли наша мама побачила вас разом у вітальні, то влаштувала галас і ми тієї ж ночі поїхали звідти. - А тітка? Що з нею стало потім? – мені здавалося, що я майже намацав у цій каламутній воді те, що мене цікавило. - Вона померла. Але, від чого… Ну, невроз. Вона ніби сама довела себе до виснаження – щось таке. Господи, чого ми згадуємо про таке? Краще скажи, коли приїдеш до нас у гості? Не треба відмовок про інше місто. Лише година їзди і ти у нас. Я сподівався, що легке відчуття тривоги нарешті покине мене і це справді сталося. Принаймні до кінця дня. Але перед сном я все прокручував у думках розмову з Глен. Що саме непокоїло у цьому? Наступний дзвінок я зробив Невіллу, із яким ми вчилися разом. Ніколи не були близькими друзями, але він майже з першого курсу був у найближчому колі мого спілкування. І вибираючись на зустрічі випускників – завжди легко знаходили спільну мову. - Привіт, Невілле! Це Алек. Алек Хоран. Зручно зараз говорити? Я лише на хвилинку? Як дружина? А Меган? Випросила таки цю поїздку до Бостона? Так… Слухай, маю невеличке прохання. Ти можеш порозпитувати своїх старожилів в університеті. У себе на кафедрі і взагалі. Що вони чули про випадок, який трапився десь може років тридцять тому. В жіночому кампусі із Неллі Хоран. Ні, це не однофамілиця, родичка. Мені цікаві будь-які подробиці. Все, що вдасться з’ясувати. Дякую. Дякую. Ще раз вибач, що потурбував. Вдалих вихідних. Не знаю як пройшли вікенд у Невілла, а у мене – пречудово. Ми з’їздили на Оленячі озера. Їли шоколадні кекси і смажений мигдаль. Плавали у човні. Грали в теніс. Годували кроликів. Багато сміялися. Донька впала з гойдалки, але все добре. Не забилася. Ми налякалися, однак там така висока густа трава. Пірнаєш у неї наче в зелену пірину. За ці два дня я й забув вже про свій дзвінок. Тож коли у понеділок Невілл зателефонував мені, я навіть здивувався. Розмова була короткою – йому мало що вдалося дізнатися: - Алек? Привіт. Я дзвоню з роботи. Між лекціями є вільна хвилинка. Дізнався дещо. Ну про те, що ти запитував. Професорка Фулчік. Їй сімдесят і вона досі викладає. Ми пили з нею чай в обідню перерву. І згадав в розмові про тебе. Фулчік все добре пам’ятає. І той випадок з жабами в бібліотеці, коли ми були на другому курсі. Уявляєш? Виявляється, всі викладачі знали про нашу витівку, а ми боялися, що нас відрахують… Мене вже кличуть. Про твоє запитання: Фулчік сказала, що історію з цією Неллі ціле літо обговорював весь університет. Вона напала на свою подругу із якою жила в кімнаті. Дівчина була сильно поранена, але вижила. І… Її поранила не ножем і не… Це не зброя. Її покусали. Погризли. Зубами, Алек. Якийсь жах. Що потім стало із твоєю родичкою? О, як після такого заспокоїтись? Здається, я не спав пів ночі. Все намагався уявити цю ситуацію. Психічна хвороба? Істерія? Або, як говорить моя сестра – «невроз»? Я не фахівець з таких питань. Я взагалі на цьому не знаюся. Що може змусити людину зробити подібне? Може якісь наркотичні препарати? Зранку вже й дружина помітила, що я чимсь занепокоєний. Сказав їй, що все через нічне безсоння. Після трьох склянок лимонаду з імбиром відчув себе краще. Але бажання пролити світло на цю історію лише утвердилося. Тож я наважився на ще один телефонний дзвінок. Мабуть, треба було одразу ж зробити його. Але можливість поговорити із підстаркуватими родичами навіть за нагальної потреби – річ, яку багато хто з нас відкладає на останню чергу. Ні, тітка Роза цілком мила жінка. Однак, навіть сама лише думка про ризик зависнути в цій розмові хвилин на сорок, а то й на годину – вже вичавлювала з мене душевні сили. Та якщо не знала вона, то вже ніхто не розповість, що й тут до чого. Вона єдина з найстаршого покоління Хоранів, хто ще лишився на цьому світі. Тому довелося. Звісно, я мусив здійснити неквапливий звіт про останні три місяці свого життя. Тітку цікавило, що їдять Мінді і Лілі на сніданок, які сукні ми купили їм на вересневий бал, коли востаннє я був на могилі матері… І багато чого іншого. Мені на мить здалося, що я автомат для розповідей і тітка Роза все натискає і натискає на мені клавіші, поки я не вичерпаю все, що зможе її задовольнити. І поки цього не станеться – не вдасться почути її власну розповідь. Тож маю гідно витримати це випробування. Як я і передбачав – розмова зайняла майже годину. І коли повисла важка і липка пауза, ніби слухавка перетворилася на зруб вишневої гілки і з неї полізла смола, яка мовчала, але не хотіла відпускати моє вухо – відчув, що тітка видохлася витискати з мене буденні оповідки, але ще має бажання для розмови. І тоді я спитав. Те, заради чого і телефонував їй. Між нами вдруге проліг згусток тиші, але здалося, що цього разу стара воліла б вже попрощатися, однак таки відповіла: - Я погано знаю обставини цього… Ти ж розумієш – вона була донькою твого діда від першого шлюбу. Наша матір зробила все можливе, щоб ми якомога менше перетиналися із цією дівчиною. Головне, що я знав – вона лукавить і не договорює. Тому довелося делікатно натиснути на неї. І тітка Роза піддалася: - Мама говорила, що в Стемхорді вважалося лихої вдачею взяти шлюб із кимсь з родини Даррелів. Краще усім їхнім жінкам до віку лишатися старими дівами, а чоловікам помирати бобилями. Але ж… Завжди хтось закохується. А вони, куди правду діти, всі мали особливу вроду. І, знаєш, були ні на кого не схожими. Не схожими на людей, які мешкали в наших околицях. Здається, це жартома називали «прокляття Даррелів». І коли хтось втрачав голову через якусь дівчинку з цієї родини, то йому співчували, ніби він встряв у не аби яку халепу. Й ось мій батько піймався на гачок цієї вроди і взяв собі дружину з них. Цей шлюб не приніс йому щастя. Це не лише слова матері, так казали усі. Через три роки вона втонула в ставку. Не знаю як їй це вдалося – там зовсім мілко, ми купалися ще дітьми і завжди все обходилося без пригод. Її тіло не знайшли, а батько взяв другий шлюб. Матір була жінкою з характером і намагалася віддалити цю дівчинку від нашої родини. Тільки їй виповнилося сім – як її відправили до пансіону. Згодом перевели ще до іншого. Потім до сусіднього штату. Якби матір могла – вона б вислала її на Юпітер. Але там не тримали закладів для виховання дівчат. А коли сталося те… Стався той випадок. Батько, звісно, забрав її додому. Закрив у кімнаті і лише сам особисто заносив їй їжу. Як вона тоді вибралася – не знаю… Матір казала, що в родині Даррелів таке трапляється. Вона називала це «хвороба чорного місяця». Не знаю чому. Ніколи не пояснювала. Ось така хижість. Ця несамовита лють. Людина перетворюється на звіра. І… Я чула, що тоді її ледь могли втримати троє дорослих чоловіків. Зізнаюся, мені було страшно мешкати із нею під одним дахом. Хоча ми ніколи не чули її. Просто знали, що в одній з кімнат на третьому поверсі батько тримає її. А коли він помер – ми мусили щось робити. Роберт взяв мисливську рушницю, бо я боялася. Ми всі боялися. І пішли до неї. І таке щастя…. Це була така радість. В кімнаті нікого не було. Все виглядало чистим і прибраним. Ніби людина, яка жила тут просто вийшла на мить. І в цій кімнаті ніхто не з’явився наступного дня. І через день. Ми перевіряли кілька тижнів. Її не було. З мого серця впав камінь. Страх, що мучив нас не один рік – розчинявся. Як поганий сон на ранок. Люди люблять патякати. Особливо про тих, хто досяг у житті більшого, ніж вони. Їм подобалося дражнити нас історіями про жінку, яка живе в лісі. Що вона відьма. Розпатлана і брудна, наче звір. І краде маленьких дітей. Але цю маячню я чула ще малою. Ми й самі колись полюбляли лякати себе розповідями. Дітям потрібні казки. А деякі з них так і не виростають… Тітка говорила і говорила. Мабуть, в цю мить той камінь на серці посунувся ще далі. І вона змогла вільно сказати те, про що тривалий час мовчала. Й головне висловити свій сором за радість від того, що її, хоча й не рідна, та все ж єдинокровна сестра – зникла. А поки тітка Роза говорила – я згадував цю жінку в білому. Її посмішку і сумні очі. Ялинкову іграшку в довгий пальцях. Запах хвої. Килим, що коловся у босі дитячі ноги. І що під також босими ногами незнайомки здавався коротко стриженою пожовклою травою. Може ця хвороба пройшла і дід випустив її? Вона поїхала кудись далеко-далеко звідси. До іншої країни чи навіть материка. Щоб більше не згадувати людей, для яких вона назавжди лишилася чужинкою. - Можливо ви приїдете до нас на ярмарок? Дітям буде цікаво. Наша Маргарет пече дивовижний сливовий рулет, - тітка відволікла мене від моїх думок. - Так, звісно, чудова ідея! Хорани мають триматися разом. І ми розсміялися. Втомленим сухим сміхом людей, яким незручно сказати один одному бодай ще одне слово. |
|
|
|
Время приёма: 20:54 20.10.2018
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев