22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: anthoracij Количество символов: 11698
Конкурс № 47 (осень 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

aj023 УЛЮБЛЕНЕ СТВОРІННЯ


    

     «І поруйнував ті міста, і всю околицю,
    і всіх мешканців міст, і рослинність землі»
    Біблія, Книга Буття 19:25
    


    Професор одягнув окуляри, стомлено поплентався до виходу.
    Очі запливли кров’ю. У горлі першило. Голова йшла обертом.
    На екрані миготіли червоні вогники. Повідомлення, онлайн-накази. Пищала сигналізація. Кімнату заливав густий тютюновий дим. Непролазний.
    На столі він надибав люльку, витрусив попіл. Швидко витер її та поклав у кишеню. У пам’яті мигнула картинка. Гравійований напис на лакованій поверхні: «… що створив: і воно було дуже добре».
    Подарунок-відзнака від вищого керівництва.
    — Краще би посмертно, – посміхнувся кволо професор.
    Далі у шкіряний портфель заховав іменну ручку та записник. Кілька офісних дрібниць. Ручний годинник, ще батьковий, механічний. Стосик паперів. Документів трохи зім’ятих та пожовклих. Із декількома колами від кави. Із десятком плям від тютюну. Секретних. Надважливих.
    Не для нього, звичайно. Для проклятої держави на яку працював. Механічного бездушного диявола, що живиться людськими долями. Сльозами та стражданнями. Найціннішим – життям.
    — «Країно, вперед!» – проголошували з екранів шановані мужі.
    — «З нами Бог!» – підхоплювали тисячі самогубців.
    Потім медалі, держвідзнаки, найвищі посади.
    На іншій стороні монети – поламані життя, інвалідні візки та цинкові гроби. Земля засіяна трупами. Земля засаджена хрестами.
    Найбезглуздіше гасла звучать над могилами.
    Професор присів за стіл, опустив портфель. Глухий звук, видався пострілом у порожнечу. Із шуфляди дістав єдину склянку. Заповнив кислотною рідиною наполовину. Осушив повністю, залпом.
    Заплющив очі. Накрив пальцями. Заплакав.
    Він не вірив більше нікому. Керівництву. Обіцянкам. Повідомленням. Новинам із фронту. Листу подяки «за віддану службу» від генералітету.
    І найголовніше – собі. Правильності вибору.
    Чи можна життя власного сина виміняти на тисячі життів?!
    Відібрати у ворога держави. Знищити. Зруйнувати. Хіба твій ворог не людина? Хіба він позбавлений сім’ї? Хіба він не прагне жити?
    Голова йшла обертом. Шлунок нив болем. Пальці глибоко вгризлися в чоло, залишивши сліди. Руки тремтіли. Приклався до склянки. Рідина знову обпекла горло. Тіло вкрилось сиротами, а потім полегшало. Короткочасний ефект забуття.
    Секунда, склянка міріадами розлетілась об стіну.
    Він важко підняв погляд на стіл. Немов, щось шукав. Ловив очима предмети, а простір перед ним викривлявся. Йому марилося тріснуте дзеркало, де на уламках скла проскакують картинки із життя. Він чудово розумів. Правдива реальність приправлена кров’ю.
    Хвилину дивився на фото у коричневій рамці. Дитяче, усмінене.
    Тоді сину виповнилось шість. Дружина вперше привела його до школи. Він, як завжди затримавшись на роботі, пропустив перше шкільне свято. Лише десять років потому залишив роботу. Обіцяв дружині та собі, що назавжди. На жаль, не вийшло.
    Спогади зажувало, мов стару плівку. Потьмяніло в очах.
    Професор перевів погляд на статуетки трьох японських мавп . Четверту, «Сідзару» – пожбурив об бетонну стіну. Вона розлетілася на друзки, зникла. Потім і ще одну, наступну. Третю, четверту. Здавалося, вони глузували з нього. Сміялися, тішилися. Вишкіряли свої великі зуби.
    Все перевернулося з ніг на голову. Земля провалилася, а його понесло у трясовину. Дійсність насправді виявилась викривленою. Девіантною. Він не захисник, а породження зла. Справа його життя вбиває народи.
    Мир – це війна, пане Оруелле?!
    Він переступив межу. Зціпив зуби та проковтнув власні принципи. Дружина благала не повертатися назад. Не звертати стежкою на манівці. Не йти. Заради неї. Заради сина. Із темряви немає виходу.
    — Все заради сина, – повторював собі, коли повернувся на державну службу. Конфеденційно. Без ніяких гучних заяв у пресу та на телебаченні. Найкраща відмазка – консультація нових досягнень у біохімії для сільського господарства. Підписав контракт, договір про нерозголошення.
    — Заради порятунку дружини, – розморозив колишній державний проект по обороні. Дав дозвіл на використання “свого творіння”. Звичайно, що для мирних цілей. Чудово розумів, без війни не обійдеться.
    — Заради їх життя, – беззаперечна обіцянка керівництва захистити рідних. Навіть, якщо війна набере затяжного характеру. Навіть, якщо до повного виснаження сторін. Навіть, якщо до…
    Він – надія держави. Вчений у галузі нанотехнологій світового масштабу. Провідний знавець надсучасної біохімічної зброї. Творець “Вершників”.
    Професор підняв портфель. Втомлено закинув фото всередину. Не розуміючи більше нічого, у повному відчаї, подався вперед. Попрямував до виходу, на волю.
    Здавалося, він не помічав мертвого приміщення.
    Евакуацію провели ще добу назад. Документи знищили. Упаковки, провіант. Всю комп’ютерну техніку підірвали рівнем нище. Останні працівники станції покинули приміщення години три назад. Все потребувало повної стерилізації. Без слідів. Без доказів. Без винятків.
    Іноді, мара перемоги – це квиток у Нюрнберг .
    Повністю цілим та справним залишився лиш його кабінет. Сигнали, повідомлення, дзвінки. Остання інформація. Передача сигналу про повну очистку. Передача сигналу про початок операції. Початок кінця. Початок руйнувань. Смерті. Він залишився. Капітан завжди покидає корабель останнім.
    Шахта ліфту підіймала його вгору.
    Дзвінок мобільного. До поверхні кілька метрів.
    Він не відповідав, очі потьмяніли. Морозило.
    Професор не переймався, що на поверхні рве вітер. Бунтують хмари. Збирається гроза. Лиш білий халат на розхристаних грудях. Потерті чорні брюки. Краватка видавалася шматком мотузки, що ось-ось закинуть на дерево.
    Дзвінок повторився. Відповіді не було.
    Професор підійшов до надзвукового «Чорного дрозда» . Провів рукою по темно-синьому корупусі, відчинив кабіну. Дістав скафандр, трохи потримав у руках. Протер рукою оглядову зону. Подивився на власне відображення. Спохмурнів, очі видавались згустками крові.
    «Злий геній у білому». Ненаписана картина падіння людства.
    Із силою пожбурив скафандр якнайдалі.
    Дзвінок. Дзвінок. Дзвінок.
    Чоловік дістав телефон, екран блимав. Не сумнівався, хто там – на іншому кінці. Хотілося, щоб це була дружина, син. Хоча би на одну кляту хвилину. Мить. Ще раз видавив кволу посмішу. Підніс до вуха, відповів:
    — Мої вітання, пане президенте, – чітко та невимушено.
    — Радий вас чути, Артуре, – навіть потріскування не приховало стурбованість співрозмовника. – Чому не відповіли одразу? Щось сталося?
    — Не чув, – збрехав професор, – ще були справи.
    — Як мені повідомили, – сильний вітер шматував слова, – … вибралися усі. Сліди заметено?!
    — Якнайкраще!
    — Я у вас не сумінвався, – продовжив президент. – Країна вами пишатиметься. Я видав…
    — Де моя дружина, син? – перебив професор.
    Запала тиша. Тільки вітер жбурляв незрозумілі звуки. Грався.
    — Де моя дружина та син? – пострілом повторив чоловік. – Де вони…
    -— У безпечному місці, під захистом...
    — Ви брешете, – голос звучав надірвано.
    — Вони під захистом, їх охороняють найкращі…
    — Де моя дружина і син? Де, я вас питаю? Ви обіцяли, – слова видавались скреготом, переходили на крик, – дали бісове слово. Слово чоловіка. Слово президента цієї клятої країни. – Замовк, вдихнув повітря. Звична розмова перетворювалася на вий підстреленого та загнаного звіра. – Де вони, відповідайте?!
    На іншому кінці єдина відповідь – тиша.
    У небі почало миготіти. Розриви супроводжувалися ударами.
     — Ми не можемо їх знайти. – важкий подих. Президент помалу, із паузами, мов вердикт на суді, виголошував кожне наступне слово. – Ми їх втратили, але обіцяю… Присягаюся ми…
    — Минуло менше дванадцяти годин від удару по «Содому» . – професора прорвало. – Добу назад змело «Цоару».
    Чоловік не відчував, як очі наповнились сіллю. Різали, немов ножем.
    — Два дні перед тим, півострів розколовся, «Севоїн» поглинуло Чорне море. «Адму» схоронили ще раніше.
    У його уяві проскакували всі ці міста, будинки та люди. Потім картинки, як їх поглинала безодня. Саме він випустив монстрів із ящика Пандори. «Вершників».
    — Війні кінець, ви перемогли, пане президенте. – у горло немов увігнали шматок металу. – Залишилася «Гоморра» – серце Імперії. Натиснути кнопку, все закінчиться… Війні кінець, ви чуєте?
    Кожне наступне слово здавалося новим випробуванням.
    — І доки я не почую голос дружини та сина, – тріск, стогін. Продовжив хриплим голосом. – Я складаю повноваження… Я не відповідальний за подальші дії операції.
    Секунда. Дві. Три. Спиною пройшов мороз.
    — Я умиваю руки. – додав зморений чоловік.
    — Вони бомбардували Сіво та Козлодуй . – Ледь чутно вимовив президент. – Ваші дружина та син під охороною перебували у Парижі...
    Чоловік завмер, занімів. Здавалося, час навколо стишив ходу. Зупинився.
    — Я… Я не можу повірити…
    — Про місце їх дислокації було відомо лиш мені… – тріскотіння посилювалося. – Спецагенти особисто передавали інформацію. Це просто збіг обставин, сліпий випадок...
    — Я не можу повірити, ви брешете, – професор втрачав самоконтроль. – Ви володієте надсучасними міжконтенинтальними ракетами, як це можливо?
    Президент зволікав із відповіддю.
    — Я вас питаю, з біса, як це можливо?
    Секунда. Дві. Три.
     — Вони використали ваших «Вершників»! – немов сама доля прочитала вердикт голосом глави держави.
    — Це неможливо, неможливо, – проревів чоловік. – «Вершниками» володіє тільки уряд…
    — Артуре!
    — Я особисто розробляв… Це моє дітище…
    — Артуре, чуєш, Артуре!
    — «Вершників» створили для миру… Збереження миру, не для…
    — Ведеться слідство, – слова президента уже ніхто не чув. – Хтось із наши продав їм кілька нанобоєголовок. Хтось продався…
    — Збереження миру, для збереження миру…
    Телефон упав додолу.
    Його руки мляво опустилися вниз. Хиталися з боку в бік. Мов дві обрубані гілки з яких витекло життя. Стовбур давно прогнив зсередини. Ноги налились свинцем. Стали кам’яними брилами. Кроки зробились нерівними. Спина занила. Голова пішла обертом. Світ наповнився димом.
    — «Вершники» для збереження миру, для збереження миру…
    Чоловік, мов диск з єдиною записаною піснею, повторював ці слова.
    Думки плуталися. Бігали коридорами підсвідомості. Барабанили.
    Його тягло угору. Нудило. Він плентався, підіймався.
    Кілька разів впав, вставати знову не було сил. Йти далі не було сенсу.
    Руками рвав землю. Обтирав лице. До крові роздряпав груди
    Тільки він відповідальний за… Смерть дружини. Смерть сина.
    Його сім’ю вбило власне творінння. C’est La Vie…
    
    На вершині пагорба сидів старець.
    Чоловік стиха підійшов до нього, присів поруч. Не мовив ні слова. Тиша кричала, гриміла болем. Вітер збуджувався. Грім. Блискавиця.
    Секунди перетворювались у століття. Ніхто не озивався. Можна було подумати, що це дві примари. Воскреслі із гробів, що прийшли побачити кінець світу. Апокаліпсис. Катастрофу.
    Першим обізвався прибулець.
    Професор, чоловік, батько. Він вважав інакше – вбивця.
    — Чому Бог дозволив все це? – зробив паузу, продовжив. – Чому не зупинив? Не прогримів із небес?
    Старець не подавав вигляду. Мовчав.
    — Не прислав все небесне воїнство? Всіх ангелів Раю…
    — «А від дерева пізнання добра і зла, – промовив старець, – не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш» .
    — Яке безглуздя… Право вибору. – Заплакав чоловік. — Найстрашніше, що Він міг подарувати людині. Вибір – це найгірше прокляття.
    — І найбільший вияв Його безмежної любові.
    — І навіть після цього всього?! – поглянув на нього, старого чоловіка. – Після всіх цих руйнувань, століть братовбивчих війн та крові на наших руках? Він нас і досі любить?!
    — Він любить нас усіх, – в очах старця можна було віднайшти спокій, якого він шукав. Розраду. – І прощає…
    — Чому старче, – враз все навкло затихло, зупинилося. – Чому?
    Земля застигла в очікуванні.
    — Ви моє улюблене створіння, – шмигонула блискавка, вдарив грім.
    Із небес пішов дощ. На пагорбі стояв чоловік, дивлячись як гине світ.
    Самотній стовп посеред безодні. Прощений та щасливий.

  Время приёма: 20:19 18.10.2018