22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: AuthorX Количество символов: 29850
Конкурс № 47 (осень 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

aj009 Заради малого


    - Хай, Софа!
    Софі скреготнула зубами: брат знову за своє. Хоч кілка на тімені стругай.
    - Не називай мене так.
    - Чого? Норм же ім'я.
    Треба міняти тактику:
    - Чого треба, малий?
    - Нууу, я ж просив, - занила слухавка. Софі вищирилась:
    - Один-один, Нік. Чого тобі?
    - Ти щось цікаве підженеш сьогодні?
    Знову він про свої ігри. Наче не розуміє, скільки його на цьому світі тримати коштує.
    - Ні.
    - А завтра?
    - Ні завтра, ні післязавтра. До понеділка вдома не чекайте.
    - Овва. Чого?
    - Робота підвалила. Грошовита, - промовила вона, кризь брудне вікно розглядаючи трасу. Здається, той сірий бус тулить сюди.
    - То мені що? - надувся Нік на тому боці. - Одному вдома тупнячити?
    Софі вдивилась у номер тачки:
    - Все заради тебе, братан. Тиждень нудьгуєш - рік живеш.
    - Та хіба це життя?
    Бусик звернув з дороги та покотився до воріт. Точно він.
    - Руки є? Ноги є? Годі нити, уроки вчи, - наказала вона, спостерігаючи, як бус зарулює під склад. - Все, не можу більше.
    І обірвала виклик.
    Поки вона пробиралась донизу, хлопці вже запаркувались. Тоха замикав в'їзну браму, а Ганс копирсався біля задніх дверцят авто.
    - Чого витріщилась? - гаркнув він їй, розпахнувши багажника. -Витягай.
    Софі підійшла до нього та побачила у бусі щось довге й зелене, схоже на купу трави.
    - Термінове замовлення на ялинку? - форкнула вона.
    - А тобі не посрати, за такі гроші? Як витягнемо, хапай з того кінця. Тоха, давай, - скомандував він напарникові, вхопив зелену купу з одного боку та поволочив її на себе. Тоха став поруч із ним і теж взявся за ношу. Софі трохи почекала, і, ледве другий кінець зелені з'явився поруч із нею, вхопилась за нього. І лайнулась: кінець роздвоювався на дві товстінні, вкриті листям "ковбаси", одна з яких гепнулась об землю. "Тьху, - подумалось Софі, - наче трупа тягнуть". Якось примостивши в руках зелень, вона випросталась та гукнула:
    - Готово.
    - Раз-два, - рикнув Ганс, і вони втрьох, кількома прольотами сходів, поволочили несподівано важкий вантаж на верхній поверх. Там вони його скинули в одну малу комору, прямо під водогінні труби. Софі відхекалася та роздивилась об'єкт. Спиною пробігся холодок: "Чорт, справді на людину схоже".
    - Тоха, мобілу викинув? - спитав Ганс, замикаючи за ними двері.
    - Ображаєш, - відказав той. - Ще на старті.
    - Молодця. Режим стандартний: ніяких інтернетів, ніяких мобілок. Дзвонити - вулиця, п'ятсот метрів, і тільки з мотлоху, - витягнув Ганс з кишені старезну кнопкову "трубу", таку ж, як і в неї. - Зміна тричі на добу: ранок мій, ніч за Тохою. Об'єкт без нагляду не залишати. Хто нудьгує - телек отам, - махнув він на протилежну стінку. - Ясно?
    - Більше ніж, - форкнула Софі: цей інструктаж її давно вибішував. - Що це? Садова скульптура?
    - Типу того, - чомусь вищирився той.
    - І що з нею робити?
    - Нічого. Хай оклигає.
    "Хто?" - ледь не спитала Софі, та передумала: його краще зайвий раз не дратувати. Тоха відмахнувся та почвендяв під телек спати. Ганс всівся в крісло поруч та увімкнув телевізора.
    Наступні кілька годин минули в нудьзі та мовчанці. Ганс кілька разів підводився, зазирав у комору і мовчки вертався. Лиш на третій раз він повеселішав, але говіркішим не став. Софі вже майже дрімала, коли Ганс глянув на годинник та перекинув їй ключа:
    - Твоя зміна. Перевір, як воно там. Ще й оце занеси.
    Він вказав на велику пляшку з водою на столі. Софі взяла її та, повівши плечима, почовгала до комори.
    - Морду сховай, - жбурнув навздогін Ганс балаклаву.
    "Якого хріна?" - подумала вона, але розпитувати не стала. Натягнувши на голову балаклаву, вона встромила ключ у шпарину й провернула його. Враз із комори донісся тоненький огидний писк.
    - Трясця! Сигналку вирубай! - крутонулась вона на Ганса.
    - Ні, - відрізав той.
    - Та ми показимось!
    - Двері зачиняйте.
    Софі знову лайнулась та увійшла до комори, намагаючись не звертати на писк уваги. Скульптура валялась кудлатою купою під дальньою стіною. Тільки форму змінила: певно, Ганс поворушив. Опустившись навкарачки, Софі поставила пляшку на підлогу та знову витріщилась на об'єкт.
    - Нахріна тобі вода? - пробурмотіла сама до себе вона.
    - Дякую, - раптом відказав кущ жіночим голосом.
    Живіт стисся. Сподіваючись, що її переляк ніхто не помітить, Софі підскочила та покрокувала геть.
    - Воно що, живе? - скрикнула вона, грюкнувши за собою дверима. Писк замовк.
    - Ага, - кинув Тоха. - Тільки доперла?
    - А сказати не могли?
    - Тю, - здивувався він, - ти про дріад не чула?
    - Хто це такі?
    - Шизоїди, що себе зеленню засаджують. Про них вже рік усюди теревенять.
    - Не чула, - форкнула Софі, намагаючись вгамувати ошаліле серце. - То ми вже й людей викрадаємо?
    - Хотіла гонорар - працюй, - відрізав Ганс. - Не згодна?
    - Ні, - майже автоматично відповіла вона. Той вищирився та повернувся до телевізора. Софі перевела подих та всілась поруч із ними.
    Згодна вона, чи ні, - відступати було пізно.
    ***
    За наступний день Софі оговталась. А, зводивши бранку пару разів "погуляти", навіть трохи до неї звикла.
    Під вечір Софі залишилась сама: Тоха сопів на підлозі, а Ганс, відсидівши своє, кудись звалив. Телек швидко обрид: від дитинства він тільки потупів. Нудьга, - зітхала вона, клацаючи пультом.
    Може, хоч з цією потворою поговорити?
    - Вечір в хату, - форкнула Софі, грюкнувши за собою дверима. - Як справи?
    - Добре, дякую, - проказала бранка.
    Софі скривилась під балаклавою: ця її безсловесність вже почала дратувати.
    - Ага, краще не буває, - кинула вона. - Може, все ж треба чогось? Проси, поки я добра.
    Дріада підняла на неї очі:
    - Можна мені звідси вийти?
    - Розігналась! Таксі замовити?
    - Я не втечу, - прошепотіла та. - Обіцяю. Можете мене зв'язати.
    Софі подумала, і вирішила погодитись. Зрештою, одній у темряві показитись можна.
    - Гаразд, домовились, - витягла вона з кишені кайдани.
    Застібнувши їх на ногах бранки та скувавши тій п'ястки наручниками, вона вивела дріаду з комори та замкнула двері. Сигналка заткнулась. Підвівши бранку поближче до відкритого вікна, Софі вказала рукою на вільний стілець. Та слухняно на нього всілась та розвернулась впівоберта до західного сонця. Софі розвалилась навпроти і нарешті розглянула дріаду.
    Одягу на ній не було. Лише густий килим пласких видовжених листків, як в лілій чи тюльпанів. Він був усюди: від п'ят і до маківки, де між листків пробивались пасма світло-зеленого волосся. Крім зеленого по краях обличчя, що видавалось пустелею посеред смарагдового лісу, та голих і тонких, наче в мавпи, долоньок. Попри середній зріст, бранка видавалась низькою й товстенькою. Але колись вона була нічого: і груди на місці, і талія проглядалась, і навіть мармиза миленька.
    - Нащо ви це робите? - спитала вона.
    - Щоб стати провідниками для людства, - промовила дріада.
    - Тобто?
    - Показати, що так теж можна. Не нищити рослини, а жити з ними єдиним, гармонійним цілим.
    - Провідники, - форкнула Софі. - Посміховиська ви. "Мамо, - пискнула вона дитячим голосом, - диви: делево післо!"
    - Хай сміються! З усіх колись сміялись. І з учених, і з вегетаріанців, і навіть, - коротко глянула зелена на її уніформу, - з жінок у штанях.
    Софі скривилась:
    - Ти ще й вегетаріанка?
    - Ні, мені неможна, - зітхнула бранка.
    - Чого б це?
    - Вуглеводи, що рослини виробляють, - це ж чистий цукор. На самому ньому довго не проживеш.
    - Невже воно тобі щось дає?
    - Ще й як, - аж ожила зелена. - Я вже третій місяць лише від них живу.
    - Що, грошенят бракує?
    - Ні, навпаки. На харчі витрачатись не треба.
    - На роботу не беруть?
    - Беруть, ще й як. Звісно, - знітилась зелена, - якщо ти підходиш. Кажуть, з нами дихається легше.
    Тварюка, - подумки шикнула Софі. Може, саме через якусь таку зелень вона вже два роки оббиває пороги однієї контори за іншою? А ті понабирають отаких...
    - Тебе як звати? - буркнула вона.
    - Ліліан, - відповіла істота. Софі мимоволі порснула:
    - Прикольний збіг.
    - Ніякого збігу. Я змінила ім'я, коли симбіонтів обрала.
    - Тоді чого ти ліліями не штиняєш?
    - Бо це - не зовсім лілії. Я б з ними й кількох днів не протягнула.
    - ГМО.
    - Вони, - сумирно відповіла та. - Але без них ніяк.
    - Ага, ясен хрін. Тисячі років жили, а тепер - ніяк.
    - Без автомобілів теж тисячі років обходились, - раптом смикнула Ліліан підборіддям. - І без літаків, і без заводів, і без аерозолів ваших клятих.
    І заткнулась, наче злякалась власної хоробрості.
    - То, може, в печери повернемось і листям підтиратимемось? - вищирилась Софі під балаклавою.
    - Ні. Треба розвиватись і далі. Тільки повсюди.
    - Так, як ви?
    - Наприклад, - промовила Ліліан, піднявши обличчя. Дивно, відмітила Софі. Недо-лілеї на бранці піднялися й позеленіли. Та й сама вона наче посвіжішала. Що за?..
    - Чорт! - раптом розкотився низький лютий рик.
    Софі глянула за спину дріаді та побачила червоного, злющого Ганса. Ліліан не встигла й отямитись, як він вхопив її за ліктя та поволочив до комори. Жбурнувши її всередину, Ганс грюкнув дверима, крутонув усі замки, ще й посмикав ручку. А тоді розвернувся та, вирвавши Софі з крісла, припер її до стінки.
    - Ти з глузду з'їхала? - гаркнув він. - Щоб оця капуста носа з кадки не висовувала! Ясно?
    - Та хрін би вона втекла в кайданах!
    - До чого, бляха, кайдани? Цей комбікорм і так пискнути боїться!
    - То чого ти сказився? Ну посиділа вона тут, що з того?
    - Гроші зайві? Чи мізки? - прохрипів Ганс. - Нам платять, щоб ми тримали її в темряві. Ясно?
    - А попереджати - корона впаде?
    - Я гадав, ти не така тупа.
    - Навчи думки читати, генію, - огризнулась Софі.
    - Нахрін пішла зі своїми жартами! Запам'ятай: якщо вона світло ще раз побачить - я з тебе дух вишибу.
    Софі різко відштовхнула його та мовчки пішла геть. Псих ненормальний. Врізати б тобі разок, чи кілька... Та доведеться терпіти. Заради малого.
    ***
    - Мамо, заспокойся! - вкотре повторила Софі. - Все буде гаразд!
    - Не буде, доню, - схлипнула слухавка. - Два тижні до поставки, а я тільки-тільки борги віддала. Сусіди відмовили, банки на поріг не пускають. Де нам стільки грошей взяти?
    - А наступного разу можна? - вхопилась Софі за останню соломинку.
    - Ні. Наступний раз за три місяці, а в Нік вже останній пакунок п'є. Він не протягне стільки.
    - То попроси розстрочку! Частина - зараз, частина - пізніше.
    - Думаєш, вдасться? - спитала мама на тому боці.
    - Чому б і ні? - бадьористо відповіла донька. - Не вперше так, викрутимось.
    - Дякую, мила. Я спробую!
    Зв'язок обірвався. Софі позирила на стихлу мобілу та почовгала до складу. Може, й справді викрутяться. Головне щоб Ганс її з діла не усунув. На самоті він її вже не залишає.
    Тоха одразу помітив її кислу мармизу.
    - Що з тобою? - спитав він.
    - Пігулки для Ніка збігають, - зітхнула вона.
    - Кепсько. Що робитимеш?
    - Платні чекатиму. Має вистачити.
    - Добре, як так, - промовив Тоха й відкинувся у кріслі. Помовчавши пару хвилин, він спитав: - Слухай, а, якби не твій малий, ти б цим займалась?
    - Чорт його зна. Гроші нормальні, а духан від них паршивий. І що далі, - мимоволі глянула Софі в бік комори, - то гірше. А ти?
    - Та чому б і ні? - розтягнувся той у кріслі. - Робота як робота. Стріляти нікого не треба - і те добре.
    - Поки що, - мовила вона. Тоха потис плечима та повернувся до телека.
    - ...Попри весь біль на душі, попри моє щире співчуття до друзів та родичів зниклої, я змушений повторити, що сучасна наука перейшла всі норми моралі, - віщав з екрану якийсь сивий чоловічок з хрестом на шиї. - Ми змирились, коли ці сухосерці підмінили мавпами Адама та Єву. Ми поступились, коли вони звели людську душу до генної химери. Ми пробачили їм зреченя дива Творіння заради марення про еволюцію. Уявіть собі: казати, що усе це, - обвів він руками коло себе, - в усій своїй складності та довершеності утворились ви-пад-ко-во? Що купа цеглин посеред поля сама склалась у будинок, із дахом, стінами та вікнами?
    Невидимі слухачі замугикали та поплескали на знак згоди. Чоловічок витримав драматичну паузу та продовжив:
    - Але їм замало! У сліпоті гордині вони кривлять вже створене. Вживляють всьому живому додаткові гени. Поєднують непоєднуване. Паплюжать навіть вінець творіння - чоловіка. Вливаючи у його кістки хімію, замінюючи очі на котячі, засаджуючи його квітами, наче газон, вони кажуть, що вдосконалюють його. Не помічаючи, що цим зазіхають не лише на довершеність Господа нашого, що за образом Своїм створив чоловіка, а й на своє власне божество - природу! І що так можна породити лише монстрів у людській подобі...
    - Тю, дурня, - клацнув Тоха пультом. Телек згас. - Глянь, як там наш монстрик поживає. Я вже своє віддивився.
    Софі неохоче погодилась. Подолавши верескливі двері, вона увійшла в комору та підсвітила ліхтариком на дріаду. Та сиділа, підгорнувши під себе ноги, і час від часу щось від себе відщипувала. Перед нею вже виросла купка підв'ялого листя. Помітивши світло, вона підвела очі і, впізнавши постать Софі, ледь помітно посміхнулась.
    - Ти що робиш? - спитала вартова.
    - Листя зриваю.
    - Нащо?
    - Цим все одно не жити. А соки з мене вони тягнуть.
    - Ну як знаєш, - повела Софі плечима, спостерігаючи, як зосереджено дріада перебирала пальцями кожен листок, обмацувала його та, якщо він їй не подобався, - висмикувала. Була в цьому якась відчайдушність. І надія.
    - Можна питання? - раптом подала вона голос.
    - Валяй.
    - Я чула ім'я "Нік". Хто це? Син?
    "Не твоя свиняча справа", - хотіла гаркнути Софі. Але, поміркувавши, відповіла:
    - Брат. Молодший.
    - Скільки йому?
    - Тринадцять.
    - Що з ним? - випалила Ліліан, і тут же дала заднього. - Ні, якщо не хочеш говорити, то...
    - Хрінь із ним. Без грошей - гаплик.
    - А з грошима?
    - Теж гаплик. Але пізніше. Років за тридцять-сорок.
    - Гормони? Розумію, - у відповідь на неохочий кивок зітхнула бранка. І, поміркувавши, промовила: - Знаєш, ми можемо йому допомогти.
    - На кущ обернути? - гірко форкнула Софі.
    - Ні, не кущ. Так, культуру прищепити, що ферменти виробляє. Маленьку, з кленовий лист. Тільки їй видне місце потрібне. Плече, чи долоня.
    Брови Софі підскочили. Невже вона не бреше?
    - І що за це візьмете? Душу, чи людську жертву?
    - Та ні, - повела плечима Ліліан. - Зразок є, тільки наростити лишилось. Ну й прищепити. Думаю, в десять тисяч вкладемось.
    Софі задумалась. Звабливо. Занадто.
    - Навряд чи підліток погодиться жити із зеленою плямою на руці, - нарешті відрізала вона.
    - Не обов'язково пляма. Можна малюнок зробити. Вживлюєш бар'єри - і маєш татуювання. Дракона, чи там лева...
    - Егеж, лева, - форкнула Софі. - Днями валяється, жере, спить, нічого не хоче, і допомоги хрін допросишся. Хоч би зачесався, хижак облізлий.
    - Ну, що завгодно можна, правда. Воно спрацює. - зітхнула Ліліан. - Тільки допоможи мені. Будь ласка.
    Софі мовчки потерла пальцями підборіддя. Це - самогубство. На таке вона не піде.
    Хіба що заради малого...
    ***
    Вивести зелену зі складу не проблема. Чи переховати до кращої миті - тут дідько ногу зламає. А там вже її тачка перехопить, з лівого номера взята. Тільки як її з комори витягнути?
    У своє чергування - не варіант. Ганс і так з неї очей не спускає. З Тохою змовлятись також не хотілось: хто зна, чого від цього пофігіста чекати? Може, допоможе, а, може, - здасть. Лишалось одне: нейтралізувати сигналізацію та дати бранці знати. А там вже хай сама розбирається.
    Тоха ще на світанку відрубився, і тепер хропів на дивані, Ганс втупився в телек, зрідка позираючи на комору. Софі глянула на годинник: час дзвонити додому. Вона встала з крісла та покрокувала на вихід.
    - Чвертьгодини, - кинула вона Гансові. У відповідь той недбало кивнув.
    Вийшовши на сходи, Софі бігом понеслась до електровузла. Три. Лише три хвилини, аби засняти схему живлення. А потім - перемалювати її на якийсь клапоть, стерти фотки й тихцем розібратись, як вимкнути сигналізацію. Щоб і тіні підозри на неї не впало. Камера в мобілі хрінова, та зблизька потягне.
    Розпахнувши рукавичками щитка, вона швиденько відзняла його уздовж і впоперек. Потім обережно затулила дверцята рівно так, як вона їх застала, та чкурнула надвір: хай Ганс її побачить там. А що вона робить: розмовляє, чи малює, - він вже не розбере.
    За пару годин вона знову відпросилась. Відійшовши, вона витягла з кишені свою мазанину та втупилась у неї. Здається, оцей дріт, що біжить над затискачами - той, що треба. Якщо його закоротити, сигналу не буде. Втім ні, може задиміти, а хрін його зна, що тут за пожежка. Краще просто перекрити живлення. Третім рубильником, - відстежила вона дрота. Готово! Ледве Ганс звалить, вона знатиме, що клацати.
    Софі пошматувала папірець та запхала уривки подалі.
    - Що вона тобі пропонує? - почувся голос. Софі крутонулась та побачила Ганса. В голові майнуло: "Шпигував, скотина".
    - Ти про що?
    - Не прикидайся! Нащо тобі сигналізацію перевіряти? Втечу їй готуєш?
    - Яку сигналізацію? - форкнула вона. - Полікуйся, параноїк чортів.
    Замість відповіді Ганс витяг із кишені сірника:
    - Я знаю, де він був. І де опинився. Хтось колупався у щитку.
    Софі ледве стрималась, аби не позадкувати. На Тоху не звалити. Вона попалась. Вона тупо попалась.
    Ганс вчепився їй у плечі та припер до стінки:
    - Що вона наобіцяла? - прошипів він, зирячи їй у очі. - Гроші? Скільки?
    - Ніскільки. Відвали! - рикнула Софі.
    Брови Ганса сповзлися аж під лобом:
    - Вона що, на дрібноту твою зазіхає? Навіщала лайна, і на квітник перетворити хоче? Мордою не крути: бачу, що так. Як ти повелась? - гаркнув він, ледь не кусаючи її носа.
    Сволота, - крутилось у голові Софі. Чортова сволота. Чортів маньячний шпик.
    - Відвали, - форкнула вона.
    Та Ганс і не думав:
    - Що в тебе тут? - Софі ледь ухилилась від удару пальцем по лобові. - Манна каша?
    - Тобі яке діло? - прошипіла вона.
    - Тебе, кретинку, шкода. Вуха розвісила, а її розводять, як кошеня.
    - Це моя справа.
    - Ні, - аж визвірився Ганс. - Дурь - твоя, а справа - наша. І гроші - теж.
    - То давай, пристрели мене! - попри страх, вищирила зуби Софі. - Чи придуши.
    - Зараз? Пару рук губити? Щоб самому цю зелень стерегти? - криво посміхнувся він. - Але, якщо вона змиється, я точно знатиму, чия це робота.
    Ганс розвернувся та зник за дверима.
    Софі ледве змусила себе вдихнути. Пронесло. Цього разу пронесло. Треба прогулятись. Поки її не оглушив власний пульс.
    Відійшовши метрів на триста та накрутивши кілька кіл по засохлій траві, Софі витягла з кишені телефон та механічно його увімкнула. Трубка миттєво завібрувала.
    - Ало. Софі? Сонечко як ти? - ледь не плакала на тому кінці мама. - Все нормально?
    - Все гаразд. Що в тебе?
    - Розумієш... Мені відмовили у розстрочці.
    Серце Софі гепнулось у п'яти:
    - Як так?
    - Сказали, не бачать гарантій. Більше - ні!
    - Мамо, заспокойся! - наказала Софі. Рюми в слухавці стихли. - Коли поставка ліків?
    - В суботу, за тиждень.
    Софі відвела трубу від вуха та прикинула. Одинадцять днів, рівно. Контракт на дев’ять, чотири вже минуло. У середу будуть гроші. Чи раніше. Коли вся ця історія скінчиться.
    - Не хвилюйся, - промовила вона в слухавку. - Гроші будуть. Вся сума.
    - Правда? - схлипнула мама.
    - Точно, - повторила вона. - Їдь додому. Нік вже з нудьги виє.
    І обірвала дзвінок. Телефон важко гупнувся до кишені.
    Пропозиція Ліліан була звабливою. Та сьогодні не її день.
    Увечері до бранки Софі заходила різко, по-чоловічому грубо. Наче хтось інший керував її тілом. Ледве вона прочинила двері, Лілан підняла голову та вчепилась у неї цупким прискіпливим поглядом. Надія на її обличчі змінилась непевністю. Здається, - відмітила Софі, - не впізнає.
    - Як там брат? - нарешті спитала та.
    - Хто? - хрипко й низько буркнула Софі.
    Дріада відсахнулась та розгублено вдивилась у розрізи балаклави. А тоді відвела очі:
    - Вибачте, я обізналась.
    ***
    За наступні дні Софі не сказала Лілан ані слова. На щастя, та теж мовчала. Повірила, чи здалась, - Софі не хотіла знати. Вона просто воліла про неї забути.
    Але клята дріада не зникала. Ані з голови, ані з екранів телека, ані з газет, які таскав Ганс. Сидячи у глухій темній коморі без світла, вона здавалася всюдисущою. Софі залишалось тільки механічно відробляти своє та чекати, коли все це скінчиться.
    Під черговий нудний вечір з дріадиної комори почулось дивне завивання. Ганс здригнувся та, зирнувши на годинника, вказав Софі на двері. Вона мовчки натягнула балаклаву та, вже не зважаючи на остогидлу сигналку, крутонула ключа.
    У носа вдарив сирий гнилий сморід. Долаючи нудоту, Софі посвітила ліхтарем куток. Дріада забилась туди, розпластавши кінцівки по стінах, наче намагалась у них врости. І іноді, ривками, хапала яку-небудь розкислу жовту рослину та видирала її зі шкіри.
    - Чорт! - Ганс підскочив до неї та вчепився в скривавлену руку.
    - Ти що коїш, курва? - рикнув він.
    - Рослини... Вириваю... - звискнула від болю Ліліан.
    - Якого хріна?
    - Вони вмирають! І мене труять.
    Ганс завмер і втупився в її очманілі очі.
    - Хіба тобі не боляче? - спокійно спитав він.
    - Боляче. Але темно. І душно. Я теж згнию.
    - Згниєш, кажеш? - почухав той вільною рукою підборіддя. - До вечора протягнеш?
    - Так, - простогнала Ліліан. - Пустіть, боляче.
    - Угу, - Ганс послабив хват. Дріада висмикнула руку та слабенько нею затрусила. Ганс подивився на це, і раптом наказав:
    - Розведіть їй руки, негайно.
    Тоха гидливо вхопив її зап'ясток, Софі взялась за інший. Ліліан повисла між них, тихенько стогнучи. Ганс витяг з-за пояса наручники та пристібнув її руки до стічних труб, одна за одною. Тоді дістав телефон та мовчки набрав якийсь номер. Софі з Тохою мимоволі позадкували від смороду.
    - Ало, шеф, - пробурмотів у трубу Ганс. - Є проблеми. Об'єкт дохне. В нас менше доби. Так, підтверджую план Б. Готуємось до гостей: сьогодні, близько двадцятої.
    І, завершивши дзвінок, зирнув на бранку:
    - Їсти хочеш, клумбо?
    - Хочу, - сплакнула Ліліан. - Дуже хочу.
    - М'ясо сире жертимеш?
    - Так! Дайте щось!
    - Перевір, - рикнув Ганс Тосі.
    Той миттю дриснув до холодильника й повернувся назад із червоними шматками яловичини на тарілці.
    - Дай їй, - вказав Ганс на бранку.
    - Але... - покрутив Тоха носом.
    - Кому наказано? Дав їдло, негайно!
    Повернувши носа в напрямку дверей, Тоха пройшов углиб комори, двома пальцями тримаючи м'ясо у витягнутій правиці. Ледве він підніс його до дріади, та вчепилась у їжу і, відірвавши шматок, жадібно його зажувала. Ганс не спускав із неї очей.
    - Годиться, - відрізав він.
    - Ще! - простогнала вона.
    - Терпи, зелена, вже недовго. Поклади м'ясо за три метри та замикай, - наказав він Тосі.
    Хлопець стукнув тарілкою об підлогу та прожогом чкурнув із комори.
    - Бляха, ну вона й смердить, - грюкнув він дверима.
    - Нічого, одеколоном занюхаєш, - ляснув Ганс його по спині. - Приведіть себе до ладу.
    Тоха миттю звалив, Софі ж рвонула за Гансом.
    - Що це означає? - крутонула вона його за плече.
    - Відчепись, - відмахнувся він.
    - Хрінушки. Негайно поясни, що тут коїться?
    - Радій, Мати Тереза: ціпонька твоя вже вночі вдома буде. Не забудь телефончик взяти.
    Софі не було чого збирати. Хіба що змінити уніформу на щось повсякденне. Переодягаючись у дальньому закуті, вона знову почула стогін із комори. Нічого, заспокоїла вона себе. Пара годин - і Ліліан буде вдома, в безпеці, поруч зі своїми улюбленими рослинками. Про те, як їй доводиться зараз, Софі намагалась не думати.
    За десять хвилин вона сиділа під коморою. Виття було нестерпним. Наче якась тварина марно намагалась вирватись із лещат капкану.
    - Шкода, писаки спізнюються: такий стогін пропадає, - вищирився Ганс, поглядаючи на годинник. - Геть! Вас не повинні бачити. Місце зустрічі стандартне.
    - А ти? - спитав Тоха.
    - Приберусь, і підтягнусь із грошима.
    - Може, перевіримо, що з нею? - спитала Софі. Ганс кинув на неї колючий погляд:
    - Облиш дурню. За годину по неї приїдуть. Все, валіть.
    Софі з Тохою розвернулись та зникли за дверима.
    За півгодини вони дістались знайомого пабу. Софі примітила у кутку зручний столик, де ніхто б не підсів та не почув їх, та рушила до нього. Поки Тоха бігав за пивом, вона намацала кнопки каналів на найближчому телеку та наклацала перші-ліпші новини.
    - ...Справа зникнення відомої еко-активістки, - почула вона захеканий поставлений голос, - добігає кінця. Сьогодні близько шостої вечора у черговий відділок поліції надійшов дзвінок. Особа, що побажала залишитись невідомою, вказала на цей склад. Також вона поділилась тривожною інформацією: за її словами, викрадена жінка геть втратила людську подобу. Під дією фітотоксинів її розум потьмарився, а відчуття голоду змушує, - драматична пауза, що співпала з виходом журналістки на сходи, - кидатись на людей. Спеціалісти-ендокринологи висловили скепсис, та все ж надали нам набір транквілізаторів. А зараз я хочу надати слово, можливо, найнесподіванішому учасникові операції. Шановні глядачі, до вашої уваги - панотець Андре.
    Камера повернулась, і в кадрі закрокував той самий чоловічок із хрестом, якого Софі бачила кілька днів тому.
    - Панотче, вітаю, - промовила журналістка. - Розкажіть, будь ласка, як ви дізнались про зниклу?
    Чоловічок коротко посміхнувся, як до нерозумної дитини, та промовив:
    - Як і всі інші: з вашої програми. Тоді зв'язався із вашими репортерами та напросився до вас.
    - Публіці відома ваша непримиренна позиція стосовно так званих Дріад. Ви неодноразово таврували їх чудовиськами, грішниками та наругою над Божим законом. Чому ж зараз ви тут, разом з нами?
    Той кілька кроків помовчав: ідеально для здивування, замало для відвертого блюзнірства.
    - Обов'язок людини Божої, - проказав він, - підтримати цю грішну заблудлу душу у важку мить.
    - Хіба це не суперечить вашим принципам?
    - Кому ж, як не пасторові, повернути вівцю до отари?
    Софі ковтнула пива та скривилась. Вона знала, що він бреше. І кожне його слово та кожна мармиза її лише запевняли. Цей чоловічок справді опинився там, де був потрібен. Але зовсім не для того, про що казав.
    - Здорово, шеф, - процідила вона в екран, де священник саме пробирався по їхній колишній "базі".
    - Думаєш? - покосився на неї Тоха.
    - Сире м'ясо? Людська подоба? Наруга над Богом? Хто ж іще?
    - ...Ми на місці, - продовжувала журналістка. - Викрадена знаходиться тут, на цьому складі в цій коморі.
    Вона потягнула до огиди знайомі двері та зайшла всередину. Ані замків, ані сигналки - Ганс все прибрав. Прожектор підсвітив порожню комору. Софі глянула на екран та ледь не вдавилась.
    Ліліан була мертва. Пристібнута за руки до труб, вона на весь зріст розтягнулась на землі, ногами до покинутої Тохою миски, наче до останнього рвалась до жаданої їжі. На ранках, що рябіли на худому виснаженому тілі, спеклись темні плями.
    Журналістка заклякла з напіввідкритим ротом.
    - Гляньте! - почувся чийсь голос. Камера крутонулась, прожектор висвітив інший кут комори.
    На підлозі тонісінькими рисками засохлого листя була викладена лев'яча морда. Вперта і зла. Насуплені брови, прямий безжальний погляд, розкрита паща із гострими кривими зубами. Виставлена вперед лапа із довжелезними пазурями, наче тримала у жмені весь світ. І обіцяла: ви заплатите!
    - Що за хрінь? - хрипнула Софі.
    - Схоже, - форкнув Тоха, - твоя подружка флористикою бавилась. Шкода, що тільки одну картину виклала - непогано вийшло.
    Тремтячим пальцем Софі відсунула пиво та втупилась у Тоху:
    - І це - все?
    - Що "все"? - не зрозумів той.
    - Все, що ти хочеш сказати?
    - А що мені, шмарклі розливати? Ну, померла. З усіма таке буде. А її ще й по телеку прокрутили наостанок.
    Софі замовкла та втупилась у келих. Отямилась вона лише коли з'явився Ганс. Щось буркнувши, він скинув куртку та грюкнув по столу трьома стосами грошей. Тоншими за обіцяні, рази в чотири.
    - А решта де? - спитав Тоха.
    - В біде! - рикнув Ганс. - Ми на що підписались? Здати цього куща злим, голодним, але живим! Чули? Живим! Кому та дохлятина здалась?
    Софі тупо витріщилась на зелені папірці перед своїм носом. Мало. Цього мало. Навіть на передплату не набереться. Нік пропав. Всі вони пропали.
    Тоха загріб свою частку та переслинив пальцями кожну купюру. Ганс сьорбнув пива та раптом посунув пачку до неї:
    - На, забирай.
    - Чого? - не зрозуміла Софі.
    - Гроші бери, поки я добрий. Аби ще й твоя дрібнота коней не двинула.
    - Назовсім?
    - Потім повернеш. З відсотками.
    - Ну, тоді й моє тримай, - стукнув Тоха грошима.
    Софі втупилась у купу грошей. Щось всередині волало: "Відмовся! Це - кайдани!"
    І життя Ніка.
    - Гаразд, - промовила вона, загрібаючи гроші до кишені.
    Ганс примружився та здійняв келиха:
    - За нові справи. Кращі, аніж це лайно.
    Софі мовчки хильнула своє пиво.
    ***
    Додому вона доповзла тільки назавтра під обід. До того - тинялась порожніми дворами. Перехожі втікали від неї на інший бік дороги. Навіть мама, що відкрила їй двері, мимохіть перелякалась.
    - Доню? - спитала вона.
    - Тримай, - замість привітання, Софі запхнула їй в руку гроші.
    - Що це? - не зрозуміла та.
    - Гроші. Можеш бігти по "колеса", хоч зараз.
    - Бігти? А, так, звичайно. Все заради синочка. Все для нього, - пробурмотіла мама, перебираючи купюри. Софі вловила в її голосі гіркоту. І образу.
    - Що сталось? - напружилась вона.
    - Нічого.
    - Ні, розказуй, - наїжачилась донька.
    - Та нічого. Просто... Сама подивись, - махнула мама на Нікову кімнату.
    Не роззуваючись, Софі вломилась туди. Брат з ногами сидів у кріслі та ганяв у якусь чергову гру.
    - Здорово, сіс, - буркнув він крізь довгі плутані патли.
    Софі вирвала в нього джойстик та нависла над ним:
    - Зізнавайся! - рикнула вона.
    - У чому? - не догнав Нік.
    - Сам знаєш! Що накоїв, паршивцю?
    - А-а-а, - протягнув малий, - маман настукала?.. Нагадай, як ти мене обзивала? Левом плюгавим? Так от. Я татуху собі набив.
    - Яку татуху? - похолола Софі. - Ану покажи!
    Нік задрав рукава аж до плеча. Там червонів свіжий малюнок. Той самий. Насуплені брови, несхильний погляд та довгі гострі кігті.
    Земля попливла Софі з-під ніг.
    - Де ти його взяв? - хрипнула вона.
    - Не знаєш? Це ж дріади малюнок, яку вчора якісь виродки замучили. Він сьогодні повсюди: в інеті, в телеку, на плакатах під ментурою... Ми вже треті, хто зранку його набив. А під салоном я сам дріада бачив, живого. Кльовий чувак. Ми з пацанами телефон у нього взяли, патрулювати їх будемо, щоб їх ніякі гівнюки більше не чіпали.
    Все було заради малого. Навіть це. А він тепер проти неї.
    - То ти, може, - зло прошипіла вона, - ще й травою засадишся під шумок?
    - Може, й засаджусь. Не гірше, ніж ваші таблетки жерти.
    Ніколи... Нізащо... Будь ласка...
    - Ти... - прошепотіла Софі. - Ти...
    - Ну? - задер підборіддя Нік. - Хто? Дебіл? Егоїст?
    Софі нічого не відповіла. Тільки закрила руками обличчя й заридала.

  Время приёма: 19:56 17.10.2018