22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Птица Сирин и Механник Ганн Количество символов: 12005
Конкурс № 47 (осень 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

aj022 Вогонь, вода і сталеві труби


    

    Ту історію Данило Жерелюк розповів мені напідпитку з нагоди вдалої халтури. Божився, що чиста правда. Та я вже далі перепитувати не став, тому що все занадто дивно. Проте Данилу вірю, бо довгі роки працювали разом у міськводоканалі. Згодом об'єднали нас із обласною конторою, і всю бригаду оптимізували під корінь. Я відтепер хурманкою заробляю, а Данило – хіба він із трубами розлучиться? Та ніколи, бо майстер, яких ще пошукати!
    Загалом, було воно так. Минулої осені проводив Данило воду десь у приватному будинку під Полтавою. Прововтузився допізна, і до чого не приступиться – все якось не прядеться. Хоч і перероблював за якимось нездарами, але й сам – то тут хибу дасть, то там накосячить. А Сухарець Ілля Тимофійович, господар, навпаки, так поглядав на Данилову метушню, немов іншого й не чекав. Одначе Данило побивався і старався, тому що знав – Ілля Тимофійович неприємний, але дуже впливовий чоловік. Він керував великою будівельною фірмою, тому був здатен Данила чи роботою завалити, чи закопати перед іншими замовниками довіку. Ближче до опівночі все ж дав Данило воду. Сухарець розплатився, Данило сів у машину – і за півгодини, нате-бо, мотор укляк намертво! А зранку чекає зустріч у Полтаві.
    Данило хапає тоді розвідні ключі – та мерщій ходу до останньої електрички. Встиг, їде, вже й зморило його, раптом десь на півдорозі чує крізь дрімоту – скандал. Прокидається – усі пасажири, а були там лише жінки та якийсь старигань, чимдуж тікають із вагону. Лишаються Данило та рудий дядько у залізничній формі. Та ще два бешкетники, які лізуть до того дядька з кулаками.
    Перша думка була – теж утекти, добре, що тамбур недалеко. Але потім усередині щось йойкнуло, так прикро стало за залізничника. Данило геть не схожий на боксера. Маленький, спритний та моторний – якраз такий, щоб під усяку трубу пірнути. Він вийняв тихенько кілограмовий трубний ключ, пропхнув до рукава куртки – і по черзі злегка так засвітив обом. Нечесно? А вдвох на одного – то як? Доки розбишаки обмірковували отримане на підлозі, оголосили Полтаву.
    На пероні рудий потягнув Данилу за собою:
    – Друже, я зобов'язаний тобі, то не пробачу, якщо не відзначимо цю справу. Ходімо, почастунок із мене.
    Данило почав відмовлятися, рудий його – умовляти. Звісно, що умовив врешті. Дорогою дивувався Даниловій силі. Той зізнався, що заховав у рукаві інструмент, і показав ключа.
    – Так ти наш, водопровідний! – зрадів той.
    – Водопровідний. А ти хіба не залізничний?
    Данило придивився до його петлиць – молоточок і розвідний ключ, але на тлі вежі.
    – Я й те, й інше.
    – Чого від тебе гопники хотіли?
    Рудий похитав головою:
    – Може, гопники, а може, їх Суховій підіслав.
    – Хто такий?
    – Краще не знати.
    – Стривай, а куди ми йдемо? – Данило помітив, що замість того, щоби податися до міста, вони раптом знову попрямували до залізниці...
    Рудий підвів Данилу до кованих, сто разів перефарбованих, дверей, і якось урочисто промовив:
    – Вважаю, що тобі можна…
    Данило глянув догори, та ледве встиг розтулити рота, як його легенько – раз! – і проштовхнули всередину, типу йди та мовчи. Широченна темна вежа, в ній старовинні ажурні сходи з ковкого чавуну. І скільки сходових майданчиків, стільки вікон – бійниць зі друзками скла. По осі башти, в прольоті сходового «гвинта», стирчить сталева труба – двохсотка, впирається нагорі до днища величезного залізного бака. Піднялися приблизно до п'ятого поверху, врівень із баком. Поверхи Данило рахував умовно, за рядами бійниць. Рудий постукав у овальні двері. Ті спочатку трохи прочинилися, випустили дещицю тютюнового диму, потім із гуркотом відлетіли назовні. Схвальний крик, чоловіче лапище загарбало супутника Данила за шию, втягнуло всередину. Рудий тільки встиг махнути: «Заходь!»
    Усередині задушливого іржавого бака за дерев'яним столом забивали «козла» троє чоловіків у формених тужурках. Кімната освітлювалася допотопними залізничними ліхтарями, смерділо гасом. Данило придивився, та ледь не засміявся – усі троє руді, як його попутник.
    Той, що відчиняв двері, по-собачому потягнув носом:
    – Ну, ти майже наш – водяним духом повіяло. Ставко, звідки він узявся? – голос був низький, глухий та начальницький.
    – На мене в електричці напали. Суховієвська зграя. Трохи в пісок не стерли. А він їх отоварив, – Ставко на кожній фразі запинався, ніби його звинувачували, а він виправдовувався.
    Данило зрозумів: той, що здоровенний – він і старший. Підійшов, із гідністю простягнув п'ять:
    – Жерелюк.
    – Бурчак. Знайомся, це помічник мій, Криничко. А той хирлявий – Нетеча. Зіграємо  партійку? Влаштовуйся, в парі зі Ставком. Нетечо – наливай, роздавай, чого сидиш? Ставко, розповідай, як успіхи.
    – Та нема чим пишатися, шефе. Спочатку добре йшло, вгробив я Суховію воду. А потім, таке враження, що йому хтось дуже кмітливий став допомагати.
    – З наших? – Бурчак грізно оглянув свою команду.
    – Ні... Та я ж не бачив, до будинку-бо Суховія близько не підійти, учує. Там захист знаєш який…
    – Відчув, мабуть, раз своїх послав. Гаразд, про це ще поміркуємо. Ти, Ставко, пояснив гостеві, хто ми є?
    – Не встиг.
    – Тоді знай, Жерелюку, ми – залізничні водяники.
    – Водопровідники?
    – Кажуть тобі – водяники. Водопровідник має справу з наслідками, а ми – з причиною. Вміємо всього багато. Хоча неприємності теж великі... Нашою дорогою є покинута заводська вузькоколійка, поруч із нею – старовинна водонапірка. Ставко в ній народився. А тепер і колишній завод, і вузькоколійку, й, головне, цю давню вежу Суховій хоче знести під забудову. І влаштувати там бійню, коптильню та сміттєспалювальний завод. Насправді він просто владу показує свою. Ось і впираємося – хто кого. Водянику без рідної водокачки залишитися – то просто труба. Однаково що душу загубити. Але й Суховію, коли він у людському вигляді перебуває – теж без води ніяк. Коротше! Нетечо... Відтепер тобі «мочити» Суховія. Не впораєшся – стягнемо. А дізнаюся, що хтось злигався із сухими, – той поїде до Сахари водогін будувати. Всім зрозуміло?..
    – Та не тріпайся ти, Бурчаку! – несміливо попрохав Нетеча. – Тютелька в тютельку зробимо.
    Бурчак грюкнув по столу кулаком, так що підстрибнули кості доміно:
    – Скільки разів прохав я тую «тютєльку» забути! Ти полтавський водяник чи хто? Тютєлька твоя – кохання гномів. А ми кажемо – шелига в шелигу.
    Данило Жерелюк усміхнувся – рідні слова! Бо він-бо знав достоту, що шелига – верхня частина водостічної труби, завжди порожня, в яку заходять інші труби.
    Веснянкуватий дужий Бурчак трохи заспокоївся і, дивлячись на Данила уважними, але вже зовсім не сердитими водявими очима, ласкаво промовив:
    – За порятунок нашого товариша від рук суховієвських бандитів оголошуємо тобі подяку та вручаємо приз. Відтепер ти не матимеш проблем із будь-якою вологою.  Забажаєш пити – хоч квас у пустелю постачатимемо. Вирішиш умитися – вода потече сама собою, і крана крутити не треба. Але найголовніше, що вода буде навіть під час профілактичного ремонту – м’яка, мов дощівка.
    – А як же для роботи?
    – Ох, і шахрай же ти, Жерелюку! Робота від тебе залежить. Паши, як гребельний млин, і будеш у лимонаді по дужку. А зараз – додому! – Він владно махнув рукою, і Данило в цю ж мить опинився вдома, голий, намилений і в ванні.
     
    Водопровідні не збрехали, став Данило водяним богом. У замовленнях купався, гроші текли рікою, щастя в душі було – море! Не від багатства, а тому, що з любов'ю та без перешкод робив свою роботу.
    Пройшли осінь та зима, а навесні знову покликав Сухарець. Пішла від нього вода, одне повітря в трубах стогнало ночами, як той астматик. Цього разу Данило швидко впорався з бідою. Щоправда, сам не зрозумів, як це вдалося, – лише своїм новим даром спрацював. І страшно стало – ніби, дійсно, «сухими повіяло». Все чекав якусь каверзу – і ось, від'їхавши добряче від будинку Сухарця, біля автобусної зупинки помітив щуплого рудого чоловічка. Починало сутеніти, і здалося, що чоловічок – ні дати ні взяти Нетеча. Тут тільки Данило осягнув, кого водяні називали Суховієм. Тужно стало, зовсім кепсько. Біля платформи кинув машину, купив квиток на електричку, сів чекати. З'явився Нетеча. А як підійти, що сказати? Що через нього, Данила, Сухарцю тепер водяники не страшні, тому він точно знесе водогінну башту Ставка? Та й хто Нетеча? Комаха, пішак. Ось поговорити б із самим Бурчаком... І теж цікаво – той Сахарою заради красного слівця лякав чи справді міг заслати? Поки Жерелюк був у роздумах, поруч із Нетечею виросли два рудих здоровили. Данило їх раніше не бачив. Нетеча знітився, ті взяли його попід руки... Підійшов поїзд.
    Полтава. Водонапірну вежу поряд із залізничними коліями Данило побачив одразу – ошатна, струнка, над віконцями цегляні візерунки. Тільки замала якась – навряд усередині так просторо, як там, куди його вперше привів Ставко. Але руді попрямували саме до неї. Нетечу тягнули під пахви. Він упирався та квилив. Його то підіймали над землею, і носки черевиків креслили асфальтом, то він приречено крокував сам. Для всіх, окрім Данила, ця трійця залишалася просто п'яною компанією.
    Нещасного Нетечу затягли до башти. Ковані двері не зачинили. Данило зважився, зробив крок усередину, й відразу відскочив до стіни, подалі від світлого отвору. Щось м'яке торкнулося до ніг, промайнули два жовтих ока, як місяць уповні. Із шипінням убік метнулася кішка.
    Ті, що вели Нетечу, почали неспокійно оглядатися:
    – Оковите, чуєш? Хтось, либонь, Крапельку налякав.
    Данило почув, як обидва старанно, шумно тягнуть носом повітря.
    – Та ні... Сухими не пахне, людиною начебто теж. Це Крапля мишей жере. Стій, Драгнюку! Ох, дрібний ти, Нетечо, що ті сльози курячі, а такий важкий. Нумо, йди сам уперед.
    Процесія потяглася нагору. Гупнув кулак, загуркотали двері. Данило перевів подих. Руда Крапелька вмивалася на підвіконні нижньої бійниці й не збиралася здіймати тривогу.
    Вежа була метрів п’ять у діаметрі, із хисткою драбинкою, що вилася по стінах і хиталася від кожного кроку. Нагорі містився сталевий резервуар, в якому виднілись іграшкові дверцята, точніше, овальний люк півметра заввишки. У такий можна, авжеж, пролізти. Але вільно розміститися в баку вп'ятьох, та ще й забивати «козла», сидячи за столом, – ніколи!
    А все ж усередині хтось був. Данило чув голоси, проте слів не розбирав. Начебто, Нетеча виправдовувався, Бурчак гуркотів так, що стінки бака тремтіли. І ось Данилу здалося, що Бурчак вимовив – Жерелюк. Ні, не здалося, він точно сказав! Ех, скотитися б зараз по драбині! Данило глянув униз і приріс до билець – боявся висоти.
    Нарешті, лайка вщухла. Неголосно бухнув бас Бурчака, щось коротко відповів Нетеча. Тиха шамотня. Грюкнула віконна рама. М'яке гепнулося об асфальт. Данило не думав, що в баку немає вікон. Нудота підступала тільки при думці, що зараз лежить там, на землі, під баштовою бійницею.
    В баку, як ні в чому не бувало, загупали кісточки доміно. Данило на дотик спустився, вийшов назовні. Не було ніякого тіла. Тільки під вікном темніла калюжа, а в ній борсався черв'ячок. Данило намацав у кишені маленьку пляшку негазованої мінералки, відкрутив ковпачка, двома пальцями підняв черв'ячка і пустив у воду. Пляшку знову закрутив.
    Вдома Данило відпустив черв'ячка у ванну, яку за хвилину до того за бажанням миттєво наповнив джерельною водою. Хробак на світлі видався розумним, банькатим.
    – Нетечо, ти як? – про всяк випадок запитав Данило.
    В голові тонесенько відгукнулося:
    – Живий. Ну що ти за дурень, Жерелюку! Я не зрадив тебе. Але раптом Бурчак дізнається, що ти мене врятував, постраждаємо обидва. Він визначає жереб водяних істот на всьому Полтавському напрямку.
    – Та бачив я його!..
    – Не поспішай, – і, немов на підтвердження тих слів, у крані щось забурчало.
    – Як там Ставко?
    – Нормальок, хоча з водяників довелося піти, бо незабаром знесуть його домівку. Проте влаштувався теж непогано – перевівся у домовики, – Нетеча єхидно заіржав, – до Сухарця.
    – Ну!
    – Ага. Тепер дасть жару Суховію.
    Данило залишив Нетечу плавати, а сам пішов відсипатися. Другого дня він поїхав за місто та випустив водяника – невдаху десь у далекий ставок, який достеменно не перебував під залізничним урядом.
    Звичайно, що в крані у Данила відтоді частенько зсякає вода, та й часом сиплеться пісок. Ну що же… Він певен, що вчинив тоді як треба.
    

  Время приёма: 21:48 14.10.2018