22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Автор: Юлес Скела Количество символов: 22258
Конкурс № 47 (осень 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

aj012 Перший — другий


    Денис Безхмар пакував речі в своєму готельному номері, збираючись полишити цей кумедний світ. Смішно звучить – «збираючись полишити цей світ». Але ж Джанглія – і справді кумедний маленький світ. Навіть якось шкода розлучатися з цими емоційними тубільцями, нібито клонованими з земних приматів з їх кривляннями і гримасами. Але неписаний закон авантюриста проголошував: «справив діло – гуляй сміло», тобто – виноси ноги.
    Від укладання багажу Дена відволік зумер стаціонарного інкому. Тицьнувши пальцем в екран з написом «абонента не визначено», Ден отримав посеред номера тривимірну проекцію крісла й розташованого в ньому ставного темношкірого землянина з гладкою, як куля, головою, в дорогому цивільному костюмі.
    – Генерале Армстронг? – брови Дена злегка піднялися, демонструючи іронічно-здивований вираз його блакитних очей. – Я вважав, що ми вже утрясли всі наші питання. Чи ви просто вирішили побажати мені щасливої дороги?
    – Бєсе! Я ж прохав тебе! Не генерал, а Дієго, – заперечив Армстронг дещо роздратовано. – В моїй приватній агенції немає військових звань. Чи тобі подобається нагадувати мені про відставку, до якої ти також докинув свою лепту?
    – Аж ніяк, мій генерале, тобто, Дієго, – єхидно усміхнувся Ден. – І в думках не було… Тож із чим завітали цього разу, пане Армстронг?
    – Хочу попросити тебе відкласти свою втечу, і замість цього зустрітися зі мною в конфіденційній обстановці. Можу запропонувати тобі дещо цікаве. Справа дуже серйозна. – Армстронг зробив багатозначну паузу. – І дуже грошовита.
    У відповідь Ден беззвучно розсміявся, розпливаючись у задоволеній посмішці.
    – Цікава ви персона, генерале! Ну, гаразд. У парку біля мого готелю. Там, де мене минулого разу прийняли ваші горили. За півгодини, вас влаштує?
    
    * * *
    У парку, навпроти живого куща-лавки, на високій кованій огорожі гронами висіла різношерста банда тубільних дітлахів, що з завзятим вереском і кривлянням жбурляли в річку скоринки й печиво, які швидко поглинали плаваючі там бузкові гуси-лебеді.
    – …Таким чином, – продовжував Армстронг тихим голосом, дивлячись у простір, – в них є всі підстави вважати, що імператора підмінили. І вони звернулися до мене…
    – Ну, ви даєте! – голосним шепотом обурився Ден. – Ви, що, гадаєте, що це я? Але це не мій рівень. Одна справа – на півдня підмінити скінботом чиновника з міністерства, інша – самого імператора, раз і назавжди… Політика – не моя масть.
    – Судячи зі сленгу, саме твоя. Але, мова не про бота, Бєсе. Тут – повноцінний клон. Вищий пілотаж. Справа рук «лівої» опозиції. І якщо ти до цього не причетний, то повинен допомогти нам виправити ситуацію. Звісно, не безкоштовно. – Армстронг, примружившись, глянув на Бєса. – В іншому разі – не забувай, я нікому поки не повідомляв, хто стягнув Золоту книгу.
    – Але ж я повернув її вам, Дієго. І справу, здається, тихесенько зам’яли. А оприлюднення інциденту – взагалі не в інтересах ані ваших, ані того роззяви… – Ден задумливо запихкав своїм портативним електронним кальяном. – Та й як я можу вам допомогти?
    – Ну, враховуючи твої зв’язки в певних колах… нелегального бізнесу… – почав було генерал.
    – Дієго, ну що ви, дійсно! Ви мені лестите, – перебив його Ден, награно соромлячись. – Які мої зв’язки?! І чого конкретно ви од мене хочете?
    – Потрібен новий клон. Вторинний. Підконтрольний моїм замовникам. Але, питання, сам розумієш, настільки делікатне, що в справі не має бути замазаним ніхто з наближених до можновладців. Тому ти, – генерал кинув на співрозмовника пильний погляд спідлоба, – оптимальний субпідрядник. Знайди виконавця і зроби клона. І якомога швидше.
    – Здуріти! Знайди, зроби, і якомога швидше! Це, як мінімум, півроку. Та й то, якщо миттєво знайти виробника, і він одразу ж стане до роботи. – Ден заходився енергійно загинати пальці. – А біоматеріал, а кошти?
    – Біоматеріал є. – Армстронг у відповідь також почав загинати пальці. – Фінансування – замовники виділяють не мало не багато, десять мільярдів. А от із часом – заковика. В нас його просто немає. За півроку теперішній клон встигне суттєво закріпитися і накоїти багато безповоротного. І «праві» за цей час повністю втратять контроль над ситуацією… Ти можеш запропонувати який-небудь варіант? – І він вичікувально втупився у Бєса.
    – А що я можу запропонувати? – Ден задумливо випустив хмарку кальянної пари. – Хіба що потягнути час, запустивши скінбота на період виготовлення клона. Але для успіху такої схеми знадобиться активне сприяння всієї августійшої рідні.
    – Думаю, це легко буде організувати, – закивав головою Армстронг. – Вони як ніхто зацікавлені… Навіть більше, ніж у поверненні на трон оригіналу.
    – Тільки це спричинить додаткові витрати, – тоном вимагача протягнув Дэн. – Я дам знати, коли визначиться сума.
    – Само собою, Бєсе, само собою.
    – І ще, генерале, – закинувши голову, Ден послав у небо чергову цівку пари. – Я моментально зіскочу зі справи, щойно відчую хоч найменший натяк на «хвіст». А ви ж знаєте, який я «чуйний»!
    – Не хвилюйся, – посміхнувся Армстронг. – Ти й надалі залишишся абсолютно безхвостим Бєсом. Принаймні, на час операції…
    
    * * *
    Антикварний салон маестро Грега зустрів Дена знайомим букетом пахощів і ароматом плісняви та несистемним нагромадженням екзотичних артефактів усіх часів і народів. Велетенське крісло «джанглійського ампіру» за високим різьбленим столом цього разу було порожнім. Сам хазяїн – метушливий шимпанзе в бакенбардах і білому смокінгу – висів на поперечині під стелею, нижніми кінцівками дбайливо поправляючи якусь химерну посудину на верхньому стелажі.
    – Даруйте, люб’язні, але ми зачиняємося, – продзявкав він юнілінгвою, не відриваючись від своєї справи. – Приходьте завтра.
    – Завтра буде запізно, люб’язний, – в тон йому відповів Ден, плюхаючись у крісло, навпроти хазяйського «трону». – Спускайтеся донизу, маестро, на вас чекають великі справи!
    – А, Бєсе! Привіт, мій білявий брате! – вигукнув антиквар, стрибаючи в самісінький центр свого крісла. – Мій найвірніший клієнте! Як ти зачастив останнім часом! От, що значить істинний поціновувач старовини!
    – Скоріше поціновувач модернових витворів мистецтва… на кшталт усіляких ляльок та інших саморушних скульптур! – заперечив Ден, змовницьки підморгнувши господарю.
    – Знов ти за своє! – скрушно вигукнув Грег, закривши обома руками очі та лоб. – Ти не міг би висловлюватися більш алегорично?!
    – Пробач, друже, – усміхнувся Ден. – Ніяк не звикну до твоєї параної!
    – Сам ти псих ненормальний, – заметушився в кріслі антиквар, розмахуючи руками як крилами вітряка. – Май на увазі, якщо ти з замовленням, то я цим більше не займаюся. Все! Зав’язав!
    – Ну звісно, ось так одразу взяв, і зарив талант найвеличнішого скульптора в мангровий мул! – закивав головою Ден, єхидно зіщулившись. – Ну, як знаєш. Моя справа маленька – всього-лиш озвучити цифру в п’ять мільярдів!
    І він почав повільно підніматися, демонструючи готовність відкланятися.
    – Стій, Бєсе! Ну, що ви, хомо, прямо всі такі нервові! Нема, щоб посидіти з приятелем, побазікати за життя, перехилити по келиху коктейлю. Ба ні, одразу ж до справи, одразу торгуватися! – Грег вишкірився на всю свою велетенську пащу, що мало означати дружню посмішку. – Ну що, цюкнемо «Льодовика на вулкані», га?
    – Із задоволенням, друже, із задоволенням, але тільки після перемовин… І тільки за успіх, – як би погодився Ден тоном, що не допускав заперечень, і опустився назад у крісло. – А справа-то дрібненька. За цілих п’ять мільярдів зробити за тиждень всього лиш скінбота, а за три місяці – повноцінного клона. Та й квит!
    – Та й квит?! Та це ж півроку, не менше! Та й то, якщо гроші та біоматеріал – одразу. П’ять мілордів, звісно, гарне число, але ж строки! Це маячня, Бєсе! – й антиквар завзято зачухав потилицю. Виловивши й розчавивши пазурами комаху, маестро, всупереч очікуванням, акуратно витер пальці вологою серветкою. – Пробач, але замовлення не прийнято.
    – А тепер, Грегу, послухай мене, не перебиваючи. – Ден дістав кальян і затягнувся. – Я буду казати про речі, в яких мені не потрібні ані твої підтвердження, ані спростування… Зовсім нещодавно на місцевому ринку елітних витворів з’явився шедевр, в якому вгадується рука великого майстра. Найкращого в цьому секторі Галактики, а може й у цілій ойкумені. Знаючи, як цей майстер ставиться до серйозних замовлень, я не можу повірити, що він не зробив пару-трійку резервних копій. Ну, як мінімум, одна болванка у нього є. І йому не буде складно створити за тиждень скін для мого бота, який, до речі, вже повністю готовий. А потім, місяці за два, довести до кондиції і сам… об’єкт, використовуючи надану мною матрицю особистості. І за всі труди – п’ять мільярдів. По-моєму, апетитне замовлення!
    – Авжеж, апетитне замовлення! – промекав маестро, різко обрушивши велетенські долоні на свою маленьку голову. – П’ять мілордів за самогубство! Я ціную своє життя значно вище!
    – Ну, от, якщо ми вже торгуємося, це означає – зрушили з мертвої точки! Твоя ціна?
    – Десять, і ні на краплину менше!
    – Грегу, зрозумій, я, як посередник, не можу працювати собі у збиток. Давай, ані тобі, ані мені, – сім з половиною. – Ден серйозно поглянув на антиквара. – Це край.
    – Гаразд, але гроші вперед… – Грег захитався з боку в бік, ляскаючи себе долонями по плечах. – І біоматеріал!
    – Навіщо?
    – Ти що, Бєсе, зовсім бовдур? – маестро облишив у спокої свої плечі й переключився на підлокітники крісла.
    – Гаразд, друже, щодо зайвих зразків – як скажеш. Але гроші… Одразу – тільки третину. Цього достатньо, щоб розпочати роботу. За тиждень після передачі скіна – отримаєш ще третину й психоматрицю для клона. Останню третину – в самому кінці. І не вередуй! Краще, тягни сюди лід, абсент і самбуку. І я навчу тебе, нездаро, як правильно робити «Льодовик на вулкані»!
    
    * * *
    Тоновані до повної непроникності вікна конспіративної квартири агенції Армстронга іще до того ж були щільно зашторені. Ані промені яскравого джанглійського світила, ані погляди сторонніх не могли проникнути в це приміщення, зусиллями охорони перетворене на «підземний бункер» зі штучним освітленням.
    Хвала небесам, генералу вдалося переконати замовників не прибирати клона одразу після заміни на скінбота. Той аргумент, що для створення повної психоматриці недостатньо наданого ними матеріалу, і необхідно щільно попрацювати з наявним клоном, в решті решт подіяв, і розправу відклали на невизначений час. Із клоном працював відомий тільки Армстронгу субпідрядник – білявий блакитноокий хомо із незнищенною нахабною посмішкою.
    Клон Його Імператорської Величності Мобо не міг не здогадуватись, що всі його слова і рухи фіксуються й аналізуються з відомою метою. Але й мовчання як психічна реакція – теж давало певну інформацію про об’єкт. Тож не було сенсу напружуватися, тим більше, що гра вже була програна. Тому розмова клеїлася…
    – Ваше Високосте, гадаю, саме такий титул більш за все підходить вам в даній ситуації, – віщував Ден, розливаючи кальвадос по келихам і підсовуючи один до співрозмовника. – Пригощайтеся, що іще вам лишається? Не бажаєте розкрити карти наостанок – на які такі дива чекали від вас ваші господарі?
    – Помиляєтеся, шановний, у мене немає господарів, – відповів клон, пригубивши келих. Рухи масивного підборіддя горили-клона вказували на вольову, владну особистість, що різко дисонувало з м’яким і спокійним тоном джанглійського аристократа. – У мене є творці. Вони зробили все таким чином, щоб я самостійно почав виправляти становище. І вони не залишили жодних шпаринок для тих, хто замислив би мною керувати. Всі необхідні прогресивні ідеали закладені в мене од самого початку. Хоча, я припускаю, що вам складно в це повірити.
    – Так, дійсно складно, – відповів Ден, сьорбаючи кальвадос і перемежаючи ковтки із попихкуванням кальяном. – Тим більше, що ваші… творці, я гадаю, розправилися з вашим прототипом вкрай прагматично. Без всіляких ідеалів. Вас не бентежить ця обставина?
    – Можливо, мої соратники… скоріш за все, стратили імператора Мобо. Але на це можна поглянути й з іншого боку. Він отримав в моїй особі нове життя і новий шанс. Шанс відповісти за всі скоєні ним-мною злочини і виправити всі зроблені помилки. Подарувати своєму народові волю й світле майбутнє… Я успадкував його гени та його життя. Таким чином, і його відповідальність… Шкода, що мені вже не вдасться виправдати своє існування… І ще більше шкода, що життя джанглійців так і залишиться мангровим болотом… Мене ж знищать?
    – Скоріш за все… – задумливо протягнув Ден, глибоко затягуючись кальяном. – Бачите, з точки зору землян зокрема і Федерації в цілому, застій у розвитку Джанглії становить більший інтерес, ніж її бурхливий розвиток. А з позиції джанглійців – ваш переворот… м’яко кажучи, абсолютно нелегітимний. Тож ситуація з усіх боків – не на вашу користь.
    – Шкода, – сумно прошепотів Мобо-клон. – А ви ж мені здалися ксеноком, що доволі глибоко думає та відчуває.
    – Ну, це хіба що у вільний від роботи час, – допивши свій кальвадос, Ден заходився завзято затягуватися кальяном. – А зараз я на роботі. Тому – нічого особистого. Пробачте.
    – Та й годі… В будь-якому разі, було цікаво з вами спілкуватися, – горила-інтелігент в черговий раз приклався до недопитого келиха.
    – Але в нас попереду іще багато бесід… Щонайменше, впродовж найближчого тижня, – відповів Ден, неначе вибачаючись. – А тепер я мушу відкланятися. Даруйте, справи… До нових зустрічей, Ваше Високосте…
    
    * * *
    Не встиг Ден повернутися до свого номера і, перевдягнувшись, розслабитись, занурюючись у безодні глобальних роздумів, як стаціонарний готельний інком видав деренчливу трель з написом на екрані: «До вас відвідувач. Софі Мунтян».
    Схоже, в джанглійських джунглях здохла якась чималенька тварина! Щоби Софі сама!..
    Покликавши на допомогу все своє самовладання, Ден повільно і немов знехотя відчинив двері. В номер увірвалось торнадо з вихором волосся пекучої брюнетки, що супроводжувалось спалахами блискавок, які сипалися з палаючих бурштинових очей.
    – Ти покидьок, Бєсе! В мене брак слів! Я сотні разів терпіла твоє втручання в мої справи! Зазвичай це якось сходило нанівець і перетворювалося на дружні розбірки… Але тепер! Ти по-хамському вліз у саме серце мого проекту! Ти здибався з цією нишпоркою Армстронгом! І все пішло прахом!
    Вибухи не припинялися, супроводжуючись метаннями розлюченої пантери в тісному просторі, що справляло враження стихійного лиха. А так воно і було! Палаюча брюнетка із золотими очима поруч з білявим блакитнооким Деном скидалася на пробуджений вулкан на тлі статичного тисячолітнього льодовика. Коктейль «Льодовик на вулкані»!
    – Муні, сонечко, поясни, нарешті, чим викликана ця магнітна буря?! – Ден ошелешено тупився на кохану, хоча вже починав розуміти причину такого раптового вторгнення.
    – Ти, безпринципний байстрюче, підсунув джанглійцям бота-маріонетку! Люди роками збирали кошти на безкровний переворот! Їм всього-то й треба – надія на світле завтра! Чорт з ним, що я втратила свій гонорар! Що я планувала цю справу декілька місяців, маскуючи під жалюгідну авантюрку із Золотою книгою! Але через тебе і твого генерала джанглійці втратили останню надію! Я не жартую! Це Рубікон! Або ж ти зі мною – і все буде як раніше, або…
    – Але ж ти мене й раніше не особливо дарувала… – тільки й устиг вставити Ден в нескінченний потік звинувачень.
    – Раніше були безневинні дитячі ігри. Наразі все набагато серйозніше. Я проголошу тобі джихад! І, знаючи тебе, як облупленого, я ні крихти не сумніваюся, що ти не зможеш мені вчинити опір. А я тебе розчавлю! І не зупинюсь. Ти мене знаєш. Тож вирішуй!
    – Сонечко, дитинко! Я навіть не припускав, що й ти у це вляпалась! – Ден безпорадно розвів руками. – Я просто хотів заробити пару зайвих мільярдів на цяцьки для моєї… несамовитої… Ну, як відчував…– він скрушно хлопнув долонею по коліну. – Все добре на цьому світі, щойно торкнеться політики – одразу ж починає тхнути гниллю. Мені справді шкода… Але що я вже можу зробити?!
    – Бєсе, коли справа торкається твоїх інтересів, – продовжувала буйствувати Софі, – твій білявий наріст на метр вище від дупи починає видавати дуже логічні й продуктивні ідеї! Якщо бажаєш – знайдеш вихід!
    Із цими словами Софі кинулася до виходу. Але несподівано стрімко повернулася й охопила Дена за шию.
    – Бісенятко моє, ти ж можеш, ти ж розумний. Вигадай що-небудь…
    Вона рвучко припала до його вуст і так само рвучко відсторонилася.
    – Або ж повний ендшпіль… Вирішуй. Все в твоїх руках.
    І божевільний вихор вилетів з номера, не викликавши суттєвих руйнувань інтер’єру, але залишивши свідомість Дена в стані повного постапокаліпсису.
    
    * * *
    – Бєсе! Ти – псих ненормальний, – маестро Грег метушився по салону, ризикуючи зачепити якийсь раритет своїми неконтрольовано літаючими кінцівками. – В мене роботи ще на місяць. До чого ці зайві зустрічі? Навіщо палитися без особливої потреби?
    – Обставини змінилися, друже, – примирливо пробубонів Ден, колупаючи пальцем різьблення на мов би древньому дерев’яному столі антиквара. – Я готовий забрати товар просто зараз… Із повною оплатою.
    – Він готовий! Ні, ви чули? Він готовий! – волав антиквар, скидаючи руки над головою за кожним вигуком. – А я готовий? А ті, що на мене працюють?
    – До речі, і бажано, щоби ті, що на тебе працюють, вважали свою частину роботи виконаною до кінця… – Бєс нервово затягнувся кальяном.
    – Ти взагалі, сам розумієш, що говориш?! – Грег продовжував махати руками так навіжено, що, здавалось, вони ось-ось відірвуться й розлетяться по салону. – Навіяти… неважливо якій кількості виконавців, що робота виконана. Та це ж, як мінімум ще п’ять мілордів!
    – Два з половиною…
    – Три з половиною – остання цифра, – антиквар нарешті забрався в своє велетенське крісло і, обійнявши себе за плечі, заходився розгойдуватися взад-вперед.
    – Чорти б мене забрали, – задумливо протягнув Ден, чухаючи потилицю. – Бачила б зараз мене моя матінка. Платити зі своєї кишені більше, ніж очікуваний прибуток!
    – Бєсе! – вигукнув Грег, знову відпускаючи свої руки в політ. – Одразу дві пари питально-окличних знаків! По-перше, наскільки мені відомо, ти не зустрічався зі своєю матінкою з моменту зачаття! А по-друге, якщо ти сплачуєш свої… Ох, Бєсе! Ти починаєш грати з вогнем! З дуже страшним вогнем! І мене за собою тягнеш!
    – Ні, Греге, ти тут ні до чого, – сумно заперечив Ден. – Ти всього лиш виконавець. З тебе з голого, як зі святого. А гроші отримаєш сьогодні ж. Отож, присилай об’єкт просто завтра.
    – В якому вигляді?
    – В запакованому… Краще за все – сплячим.
    
    * * *
    – Ну ось, тепер уже Ваша Імператорська Величність, – тихо прошепотів Ден, звертаючись до пишно вдягненої горили. – Ваш вихід. Тільки не забудьте, що ви тепер не перший клон, а другий. І завжди пам’ятайте ту фразу, після якої вам доведеться дуже тонко грати, аби не викликати підозр.
    – Так-так, молодий чоловіче, я все пам’ятаю, – в тон йому прошепотів клон. – Усе-таки я в вас не помилився. І, до речі, якщо виникнуть які-небудь ускладнення… Ви знаєте, як зі мною зв’язатися. Ксеноки повинні допомагати одне одному…
    І Його Величність Імператор Мобо чинно покрокував до тронної зали, де на нього вже чекав натовп високоповажних чиновників та інших підлабузників.
    Тим часом до Дена зі спини підкрався Армстронг.
    – А де же перший? – прошепотів він Бєсові на вухо, розглядаючи що відбувається в залі.
    – Спить вічним сном в ящику, в якому доставили другого, – не повертаючи голови збрехав Ден, непідробно тяжко зітхнувши. – Брудна це справа – вбивство, нехай навіть і клона… Ну, сподіваюся, прибирати тіло – це вже ваш клопіт.
    – Ми-бо свою роботу знаємо, – продовжив генерал, не міняючи пози. – А ось ти, чи всю роботу виконав? Ми, здається, не передали замовникам код.
    – Який код?
    – Не прикидайся дурником. Нейролінг-код на випадок, якщо імператор вийде з-під контролю.
    – Ах, це… «Ваше Величносте, я вимагаю своєї негайної відставки».
    – Дурніше нічого не міг вигадати?
    – Якби міг – вигадав би. Що дурніше – то менше вірогідність, що хтось ляпне його випадково. Як на мене, оптимальний варіант у середовищі марнославних кар’єристів.
    – Ну що ж, логічно. Відставка, так відставка…
    
    * * *
    В готельному номері задзеленчав зумер інкома й на екрані висвітилось повідомлення: «Доставка пошти». Ден переліз через Софі, нашвидкуруч натягнув штани, й на порозі отримав з рук кур’єра-бонобо невеличку, але важкеньку посилку. Роздерши упаковку, він виявив Золоту книгу. Не той оригінал древньої мудрості, котрий вже давно пилився на своєму місці – у спецхрані, а свою власну підробку, що дісталася колись Армстронгу в якості трофея. Замість нерозшифрованих древніх ієрогліфів вона містила закодовані описи кумедних ритуальних танців-двобоїв із шаблями богемських рептилоїдів-хамелеонів.
    На реверсі золотої обкладинки дрібним шрифтом було нашкрябано:
    «Бєсе, ти невиправний! Але я зла не тримаю. З цією персоною виявилося набагато приємніше мати справу. І до речі, вже цілий натовп аристократів-дегенератів зайнятий на суспільно-корисних роботах – осушують мангрові болота. Великі зміни в тубільному житті відкривають перед моєю конторою безмежні обрії. Отже, можете спокійно виносити ноги. Безхвостість вам обом гарантована. Бувайте».
    Ден кинув книгу на стіл і повернувся до Софі, що розкинулася в ліжку в солодкій втомі.
    – Слухай-но, Бєсе, – промурчала вона. – Скажи відверто, ти це зробив заради справедливості, чи заради мене?
    Ден стрибнув на неї зверху, лишень в останній момент виставивши лікті так, що завис над нею в декількох сантиметрах.
    – Я зробив це заради себе. По-перше, щоби спати спокійно. А по-друге – щоби спокійно спати із найчарівнішою жінкою Галактики.
    Але, помітивши питально підняті брови, додав:
    – І за її межами… А чи не махнути нам, скажімо до Богемії? Чи куди-небудь в глушину – до Сектору пилу і газу?
    – Ти що, Бєсе, направду сприйняв це як приз, котрий залишиться назавжди? – Софі, іронічно всміхнулася, відіпхнула його, приймаючи сидяче положення. – Я тобі обіцяла, що все буде як раніше. Тобто, закатай губу, ласолюб. А то від великих порцій солодкого в тебе, дивись, злипнеться твій і без того не багатий внутрішній світ!
    «Ну ось, – подумки зітхнув Ден, розпалюючи свій електронний кальян. – Все по-старому. В особистому житті – синусоїда, а в гаманці – чергова діра»!
    Але, спостерігаючи як вдягається Софі, подумав: «Та все ж таки, воно того вартувало! А те, чим латають дірки в гаманцях – лише зірковий пил, якого вайлом в Галактиці. Залатаємо як-небудь…»

  Время приёма: 20:17 12.10.2018