22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Автор: Александр Лоуренс Количество символов: 21415
Конкурс № 46 (весна 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ai022 Маленька подорож за горизонт подій


    

                                                                           
    Якийсь час до мене доходили чутки про цей чарівний лайнер.Завсідники пивних генделиків у брудних портових містечках в один голос стверджували, що потрапити на борт можна лише після смерті, та й то якщо ти був моряком. В їхніх похмурих оповіданнях лайнер виникав з ранкового туману, який так часто огортає причали у передранковий час, обшивка його блищала примарним сріблом, а дизель-генератори були холодними, як лід. Від капітана на містку, природно, залишився лише сам скелет. Лайнер поспішав пришвартуватися у порту, але чомусь ніколи не знаходилося свідків цього швартування. Їх немов гнала від пірса якась невідома сила.
    Появі корабля передували зловісні знамення, і у всіх цих байках він був певним сучасним аналогом Летючого Голландця, зі своїми дивовижними цілями і не менш дивовижним екіпажем.
    Коли ж мені вдавалося знайти більш тверезого інформатора, починалися розповіді про прибульців з морських глибин і міражі, на які буває багатим океан. Афішували навіть фотографії якогось сріблястого корабля, завжди поганенькі – ніби ніхто з тих, хто фотографував, за все життя не мав пристойної камери або смартфона. А один академік, наприклад, розповів повчальну теорію про підміну вірувань в епоху техноміфології та загального цифрового прогресу.
    Мовляв, привиди вітрильників вже тепер не у моді. Людям потрібна більш сучасна легенда. Лайнер з срібла, який заходить в порт нібито у всіх на виду, цілком слушний об'єкт для фантазій. У всякому разі, нітрохи не гірше за  літаючу тарілку або снігову людину...
    Тепер, коли все владналося, і галас навколо нього спав, я можу розповісти дивну і навіть трохи моторошнувату історію про корабель, який ходить між світами.
    Ви, звичайно, не повірите жодному слову, але одного разу я сам опинився серед нечисленних пасажирів загадкового судна. Як це сталося? Все дуже просто. Підкачали мої лінощі та небажання займатися власними справами, коли це необхідно. Звичайно, я ніколи всерйоз не розраховував знайти пояснення цього дивного феномена, але, мабуть нездорове захоплення історіями, від яких аж серце холоне, все-таки дало свої плоди.
     
    Того квітневого ранку вітер на узбережжі вив, як скажений пес, в  ущелинах бухти.
    Через невдалий збіг обставин я затримався у невеликому портовому місті N. у ста кілометрах від Одеси, сподіваючись на зустріч з одним підозрілим суб'єктом. Чоловік цей мав потрібну мені інформацію, яка стосувалася лайнера, але відшукати його було справді пекельною справою.
    Власне містечко являло собою три вулиці, що збігали з пагорба вниз, до єдиної площі, яка заразом слугувала припортовою зоною. Мешканці рухалися як сонні мухи, мабуть, остаточно зневірившись у твердженні, що морське повітря додає бадьорості. Листя на деревах ще не розпустилось, і похмурі коробки сірих п'ятиповерхівок, немов рукотворні скелі, нависли над бухтою. Вигляд міста справляв гнітюче враження, і до голови мимоволі закралася думка, що саме у таких містах народжуються легенди про кораблі-примари.
    Роберт – той самий таємничий місцевий житель – не встигав повернутися до вечора, тому мені довелося заночувати у місцевому готелі – темно-червоному цегляному будинку з колонами. Консьєрж на мої питання про те, чи не відбувалися останнім часом у порту якісь дивацтва, відповів ствердно і заходився травити жалісливі байки, про які я забув одразу, як залишив консьєржа на самоті з собою.
    Готель опалювалася з рук геть погано, я перевертався під тонким ковдрою, проклинаючи свою нестримну пристрасть до міфічного лайнеру. Під ранок, плюнувши на надію нормально виспатися, я розбагатів на стаканчик латте у цілодобовому кіоску та вирушив досліджувати місто.
    Поблукавши з півгодини закутками і, не виявивши нічого цікавого, я, власне, опинився незабаром на центральному майдані. О сьомій годині ранку на вулицях було досить безлюдно. У порту так само не відчувалося звичного пожвавлення. Десяток рибальських катерів і баркасів,  що пришвартували біля чотирьох причалів, виглядали досить жалюгідно, а відсутність практично будь-яких звуків, окрім виття вітру і поскрипування щогл, навівала важкенькі думки.
    Мені одразу закортілося скоріше забратися з цього сплячого міста. Куди завгодно, але обов'язково туди, де буяє життя. Відверто кажучи, у своїх нескінченних пошуках мені ще не доводилося бувати у настільки сумних місцях. Я ступив на один з причалів, твердо маючи намір дійти до кінця, тобто до самого моря, і подивитися на колір води, перш ніж починати зворотний шлях до готелю.
    Але не встиг я зробити й кілька кроків, як туман став заволочувати схвильовану гладінь бухти. Минула буквально хвилина, і я вже не міг розгледіти обриси невеликого маяка, поставленого на правому мисі. Я поквапився вперед, сподіваючись зрозуміти причину дивного явища, і зазначив, що хвилі ніби стали трохи вище. Пелена туману стрімко наступала з моря на місто, і в цьому тумані вочевидь щось було.
    Зненацька пролунав пронизливий басовитий гудок, і я здригнувся від несподіванки. Такий звук, голос сирени великого корабля, більш доречний у промислових портах, але почути його тут, у зубожілому містечку, було немислимою справою. Подібний гудок міг видавати супертанкер або гігантський судно-контейнеровоз, або багатопалубный океанський лайнер...
    Лайнер!?
    Не може бути!..
    Я прискорив крок, не вагаючись, не думаючи особливо над тим, що не маю жодного уявлення, де завершується причал і, лаючись, почав нишпорити в пошуках мобільного телефону у кишенях. Якщо це той самий корабель, я не повинен втратити свій шанс!
    Туман тим часом повністю окупував бухту і щомога займав порт.
    Вгледівшись у каламутне покривало туману я, на свій подив, дійсно побачив обриси якогось величезного судна. Але адже корабель такого розміру жодним чином не може увійти у цю дрібну бухточку! Втім, можливо, кораблів-примар це не стосується ...
    Я дістав, нарешті, мобільник, та розпочав фотографувати димчастий силует. Абсолютно не пам'ятаю, чи блищав він сріблом, але ось висота обрисів, що губились у тумані, від ватерлінії до верху мала не менше від двадцяти метрів.
    Я йшов назустріч лайнеру, а той уперто заходив у бухту, явно маючи намір кинути швартові біля дерев'яного роздовбаного причалу, просто за сусідством з нефарбованими баркасами.
    Раптово туман дав дорогу, і я побачив прегарний корабель.
    Боже мій! У ньому палуб було не менше, аніж дванадцять! Борти відливали матовою напівпрозорої сірістю – мабуть, хтось дійсно міг прийняти цей колір за срібний. Націлившись видошукачем смартфона на одну з трьох труб, я, тремтячи від збудження, нісся назустріч судну, а лайнер, не зменшуючи ходу, йшов до причалу.
    Ось вона!
    Чудова фотографія! Він був на ній, як на долоні. Не гаючись, я обрав опцію «надіслати» та негайно перейшов на режим відеозйомки. Ще хвилина – і я отримаю бажане...
    І саме тоді я з жахом відчув порожнечу під лівою ногою.
    Проклятущий причал! Він скінчився.
    У гонитві за невловимим лайнером я зовсім випустив з уваги той факт, що будь-які причали рано чи пізно обриваються у море!!
    Відчувши, що падаю, я дико загорлав і враз усвідомив, що наразі можу отримати набагато більше, ніж бажав би за годину до зустрічі з лайнером.
     
    До тями мене привело відчуття прохолоди на обличчі.
    Я розплющив очі. Спочатку побачив стелю, потім стіни каюти з відкритим ілюмінатором. Ліжко трохи похитувало, з ілюмінатора летіли бризки.
    Смак солоної води на губах і запах моря миттєво повернули мене до реальності. З пронизливою чіткістю я згадав погоню за примарним лайнером і останні миті перед падінням з причалу.
    Мозок пронизала відчайдушна думка.
    Де я?
    Напевно, мене встиг виловити якийсь матрос з баркаса, перш, ніж я захлинувся... Але каюта, а особливо широке просторе ліжко, на якому я лежав, ніяк не відповідали маленьким приміщенням суденець. Повірте, цього я набачився свого часу, коли тільки починав своє полювання.
    Можливо, сталося неймовірне – і мисливець сам став дичиною? Чортівня!  Що ж я роблю тут? Поки я роздумував над сформованою ситуацією, двері каюти відчинилися, і зі мною півголосом привітався невисокий чоловік з рудими бакенбардами, що носив тільняшку і штани-кльош.
    - Що ви сказали? – перепитав я.
    У моїх вухах досі наче лунав власний лемент, з яким я падав на корабель.  
    Цікаво, де зараз мій смартфон?
    - Прошу вибачення, - чомусь перепросив хлопець у морській формі, - Якщо ви добре себе почуваєте, капітан бажає вас бачити на верхній палубі, - він задумливо почухав бакенбарди. – За кілька хвилин ми будемо лавірувати в одній із заток теплої Антарктиди... Коли ви вже опинилися тут, вам варто подивитися на це видовище.
    - Т-теплої А-Антарктиди? – заїкаючись, перепитав я. – Але ж там самий лід! І скажіть мені, нарешті, де я перебуваю?
    - Як де? – здивувався матрос. – Звичайно ж, на борту «Номадіса»», найкращого лайнера всіх часів.
    Відтак цей бравий хлопець залишив каюту, надаючи мені право самому вирішувати, що робити далі. Що ж, рішення було одне – піднятися на місток і з'ясувати у капітана, що за чортівня тут відбувається. В роздратуванні, я встав з ліжка, надягнув свою одежу, яка висіла тут же, та вирушив коридорами, щоб знайти сходи нагору.
    Внутрішнє оздоблення приміщень приголомшувало розкішшю. Стіни були оброблені мореним дубом, під ногами розстелилася червона килимова доріжка. З ламп на стелі лилося приглушене біле світло. На стінах висіли гобелени, що, очевидно, стилізували під минулі століття, а всі двері, зустрінуті дорогою, були геть справжнім витвором мистецтва. Дверні ручки у вигляді голів дивовижних звірюг, величезні золочені петлі...
    Певно, що інтер'єр поєднував бароковий стиль і сучасні технології, але поза несмаку. Виявивши, нарешті, драбину, яка вела на наступну палубу, я неподалік від неї побачив цілком робочий комп'ютерний термінал, вбудований у стінну панель, що окантували справжнім чорним мармуром.
    Єдине що мене насторожило, це відсутність пасажирів. З-за дверей не долинало ані звуку. Дорогою на верхню палубу, я не зустрів жодної людини, за винятком стюарда, який привітно помахав мені рукою та притьмом зник у нескінченних вервечках коридорів.
     
    Відверто кажучи, пробіжка фешенебельним нутром корабля остаточно збила мене з пантелику, і я згадав слова рудобородого матроса лише коли опинився у низці верхніх приміщень з величезними вікнами. Власне, це була оглядова палуба і на ній, як і на всіх інших, панувала абсолютна порожнеча.
    За вікнами ж, лишень на відстані одного кабельтова, розлігся безмежний хвойний ліс, від якого нас відокремлювала вузька смужка води. Далеко серед лісу прозирали якісь шпилі й вежі. Втім, відстань була надто велика, щоб я міг напевно розглянути, чим вони можуть бути, але, певна річ, це була справа рук людських.
    «Місто!..» – майнула думка у моїй ошелешеному мозку.
    Що там говорив матрос про теплу Антарктиду?
    Справжнє місто посеред теплої Антарктиди! Тут є цивілізація... А, можливо, цивілізація була?..
    Розмірковуючи над своєю черговою здогадкою, я, із невимовним полегшенням, нарешті досяг капітанського містка.
    Капітан, а єдиною людиною у приміщенні був, судячи з усього, лише він, хоч і стояв до мене спиною, враз відчув, що на містку є хтось ще.
    - А!.. Новий пасажир! – вигукнув цей високий і, мабуть, трішки нескладний офіцер, поривно повернувшись до мене. – Нарешті ви зволили піднятися нагору! Моє ім'я – Петер Ван дер Дірк... На жаль, не мав за честь бути знайомим...
    Його голос заповнював рубку, як грім заповнює грозове небо. Не давши мені отямитися, широкими кроками капітан рушив назустріч і простягнув руку.
    - Денис Бер - відрекомендувався я, бо нічим більше зарадити собі не міг,  та потиснув його долоню. – Дуже приємно...
    - Можете називати мене просто Петером або Дірком, - прихильно кивнув кеп. Незважаючи на своє голландське ім'я, ця людина прекрасно розмовляла українською, як і рудий матрос. Мабуть, на лайнері такого класу навіть найостанніший юнга зобов'язаний знати кілька мов... – Незабаром ми залишимо береги Антарктиди на досить тривалий термін, - він повідомив цю новину, ніби продовжував нещодавно перервану розмову, - тому милуйтеся Опалом, поки є можливість.
    - Опал, це місто із золотими шпилями? – ризикнув поцікавитися я.
    У відповідь капітан поблажливо посміхнувся та запропонував жестом разом з ним підійти до широких оглядових вікон рубки. 
    - Опал – це мегаполіс на скелі, - пояснив він. – Столиця країни, нині населеної великим народом аріїв. Ви, певно, маєте на увазі Онікс, місто у лісі... Він теж помітний звідси. Але, звичайно, велика цитадель другої цивілізації затьмарює його красу багаторазово. Ось, погляньте... – Капітан видав мені невеликого бінокля.
    Дірк не брехав. Міста подібного до нього я не бачив навіть на картинах майстрів фантастичного малюнку. На величезному плато у кілометрі від узбережжя розташувалися сотні кварталів з палацами і куполоподібними вежами. Ажурні конструкції були прикрашені шпилями та арками.
    В Опалі вирувало життя. Навіть звідси було видно, як тисячі крихітних фігурок людей рухаються вулицями міста.
    - Колись я чув історію про те, що саме Антарктида, а не Африка стала прародителькою людства, - задумливо промовив я. – Ваш корабель...
    - Так-так!.. – підхопив мої слова Дірк. – Він рухається між світами, він може проходити крізь час. На жаль,  - тут його голос втратив бадьорість, – я не завжди можу керувати ним так, як мені б хотілося. А щодо Антарктиди... Якщо мені не зраджує пам'ять, в Індію арії прийшли саме звідси. Точніше частина їх. Інша частина рушила далі на північ у ті місця, які пізніше будуть називатися Гіперборея... Прабатьківщина, до речі, вашого народу, українців.
    Не дивно, що після цих слів капітана, я ще пристрасніше почав роздивлятися Опал. Проте вдосталь намилуватися чудовим містом не дав мені вже знайомий раптовий туман. Аномалія згущалася з кожною миттю все більше та більше.
    - «Номадис» поспішає піти за межу горизонту подій, - відповів на мій здивований погляд капітан. – Наступною зупинкою, швидше за все, буде час відродження лемурійців.
    Я шумно зітхнув і чудовий Дірк променисто посміхнувся.
    - Я думаю, нам варто відвідати кают-компанію. Там я вам дещо розповім...
     
    Якийсь час потому, ми стояли на баку і роздивлялися у біноклі величні пілони та обеліски Му. Лайнер неквапливо рухався вздовж узбережжя та у світлі призахідного сонця, картина циклопічних споруд, що звели  людські руки,  виглядала особливо монументально
    - Відповісте мені на одне питання, Петере? – я відірвав погляд від безкрайніх пагорбів Лемурії та задумливо глянув на капітана. – Як ви опинилися у нашій бухті?
     Петер Ван дер Дірк у відповідь широко посміхнувся:
     - Я розумію ваше питання, Денисе. Ви подумали про те, що подібне прагне до подібного, і якщо ви шукали корабель-привид, то він, у свою чергу, міг шукати і вас самих?.. Щодо цього не спокушайтеся. Мій лайнер прагнув до міста N. зовсім з іншої причини. Річ у тім, що… що я повинен був взяти на борт одного члена команди, цей вельми поважний чоловік давненько чекав вдалого збігу обставин, щоб приєднається до нашої подорожі. Як ви вже зрозуміли, не все у моїй владі, «Номадис» підпорядковується не тільки волі капітана, але і самій лінії горизонту подій.
    - Так-так, - я вирішив висловити раптовий здогад. – Я не сумніваюся, що ця посудина вельми примхлива в управлінні. Але скажіть, кепе, вашого нового матроса звуть випадково не Робертом?
    - Саме так, - здивовано підняв брови Ван Дірк. – Ви з ним знайомі?
    - На жаль, не встиг познайомитися, - відповів зі сміхом я. – Ваш лайнер дещо випередив послідовність подій.
    - Це він вміє... Отже, ви збиралися зустрітися з Робертом у своєму місті?
    - Правильно. І він обіцяв мені показати дещо феноменальне.
    - Тоді на одну загадку поменшало. Адже спочатку ми вважали вас ним. Збігалося місце і час... та ще певні дрібниці… Гаразд! – обличчя Дірка осяяла диявольська посмішка справжнього морського вовка. – Він чекав двісті років, зачекає ще трішки.
    - Двісті років?! – я не повірив своїм вухам. – Стривайте!.. Ви хочете сказати?!.
    - Так, - кивнув мій співрозмовник і натиснув кілька клавіш на пульті управління. – Роберт Грін був списаний з судна на самому початку шляху, він неймовірно довжелезний час залишався на суші – і я уявляю собі, скільки неймовірних побрехеньок було запущено ним поміж люди…
    Капітан взявся за штурвал: щось знизу, у машинному відділенні, відчутно загучало, і лайнер змінив курс. Сіро-зелені пагорби за бортом ліворуч почали чимдуж віддалятися; тільки яскраве сяйво золотих високих веж ще довго пробивалося з незбагненного марева простору-часу, нагадуючи про зниклі цивілізації.
    Одкровення Дірка роз'ятрило мені душу. Теорія професора про техноміфологічне коріння лайнера-примари знайшла нові, зовсім вже фантастичні обриси.
    Корабель також день-у-день пронизувала тканина світів. Іноді наше плавання проходило зовсім вже у диких вимірах, які були населені неймовірними чудовиськами, іншим часом до борту поспішали пришвартуватись маленькі каное; ними управляли дівчата, прекрасніше яких мені ще не доводилося бачити. Вони пропонували небачені фрукти і якусь рідину, схожу на молоко. Іноді ми нікого не зустрічали у бухтах напівзруйнованих міст – тільки занедбані будови, що з давніх-давен повив плющ, витріщалися на нас порожніми очницями віконних прорізів.
    
    Я, мимовільний гість у цьому нескінченному рейді, старанно знімав, фільмував та записував на диктофон всі події та пригоди лайнера, думаючи тільки про те, щоб вистачило місце на карті пам'яті мого смартфона.
    За два місяці ми встигли побувати у сотнях різних місць, побачити зародження та занепад могутніх цивілізацій; цілі континенти з'являлися і зникали на наших очах, не залишаючи після себе нічого, окрім обвугленої лави.
    З капітаном я бачився зрідка. Штурман корабля – четвертий та останній член команди, якого я тут побачив – спробував пояснити мені приблизну схему маршруту «Номадіса»: очевидно, судно мало за тенденцію іноді випливати з-за горизонту подій. Тоді воно опинялося у тому світі, звідки ми всі були родом, але траплялася ця грандіозна подія нечасто. Лайнер блукав закутками всесвіту, і його перебування на звичній для мене Землі було лише примхою всесвіту, короткою флуктуацією у безмежному калейдоскопі горизонту подій.
    Нарешті, одного разу настав час прощатися.
    Дірк особисто відвідав мене у каюті та особливо урочисто повідомив:
    - Після обіду ми вийдемо з-за обрію! Вас чекатиме наш малий катер. І… ви передайте Роберту, щоб він більше не барився, «Номадіс» швидше за все затримається у бухті не більше, аніж до вечора.
    …Коли я сідав у невеликий моторний човен, керований все тим самим рудим матросом на ім'я Віль, корабель огортав туман. Матрос завів мотор та впевнено спрямував суденце у саму гущу білястого місива.
    Ще хвилина – і «Номадис» назавжди зник з обрію мого життя.
     
    Отямився я на причалі приморського міста, куди, здавалося, вічність тому, я приїхав хворим на пошуки розгадки сучасного Летючого Голландця.
    Тепер я геть абсолютно знав відповідь.
    Сонце знаходилося у зеніті, про вітер не лишилося навіть згадки,  достоту вітру зник туман. Дрібні хвилі стали законної вотчиною чайок, над маленькою бухтою запанував абсолютний штиль. Кількість баркасів зменшилася. Може, якщо за календарем сьогодні було те ж саме число, рибалки вийшли на риболовлю.
    Щодо себе, то  я усвідомив себе вже сидячим на одній з кнехт причалу.  Неквапливо озираючись навколо, я намагався прийти до тями від пережитої дивної подорожі. Попорпався трохи у кишенях – та витягнув смартфон, який навдивовижу виявився цілком у робочому стані.
    Всі п'ять хвилин я милувався першою зробленою фотографією.
    - Денисе! – хтось покликав мене.
    Цей голос змусив мене відірватися від споглядання примарного лайнера:
    - Так, я Денис,- відповів я машинально, підіймаючи голову.
    З боку набережної до мене поспішав чоловік середніх років у білому одязі та офіцерському кашкеті з позолоченими якорями на кокарді. Його обличчя виражало заклопотаність.
    - Привіт, Денисе! – чоловік трохи запихався, поки дістався кнехт. – Мене звуть Роберт Грін. Я приїхав восьмигодинним поїздом і не зміг до… додзвони…тися до вас... Консьєрж мені сказав, що ви гуляєте містом, але дозвольте спитати... Де тут можна гуляти сім годин?.. І що, тисяча чортів, з вашим мобільним?.. Вас бачила половина міста – а потім ви просто зникли!
    Половина міста?..  Боже, та я зустрів на своєму шляху – максимум трьох осіб!!.
    Однак у відповідь я широко посміхнувся. Все ж таки Роберт зразу справив на мене позитивне враження своїми манерами та розкотистим басом. Попри все, наша зустріч таки відбулася, хай там що! Хоч і пізніше, аніж було заплановано.
    - Я хочу вам дещо показати. Заодно це послужить поясненням, де я перебував останні кілька... годин... Ось, погляньте! - я простягнув Роберту мобільник.
    Деякий час він уважно розглядав зображення, потім, примружившись, перевів погляд на моє обличчя.
    - Красень він... правда.?
    - Так, - легко погодився я. – Цей лайнер – приголомшлива штука.
    - А ви... - його голос затремтів, - ви побували… на ньому… просто зараз?
    - Саме так, шановний Роберте. Я шукав – і я знайшов… А ще я тепер достеменно знаю, хто ви насправді. Ходімо? - я піднявся з кнехт і дружньо ляснув його по плечу, - часу, на жаль, нам бракує катастрофічно! Але я впевнений, що нам є, що розповісти один одному – і це головне… 
     

  Время приёма: 00:29 22.07.2018