ai029 Вибрик фортуни

    – Здається, ми тут перші з людей, – виснував Яр Стах, надивившись до оскоми ландшафтів нового світу, що плив під черевом корабля.
    Його напарник Віллі Бом знизав плечима:
    – Яка різниця? Головне – можна посадити нашу чортопхайку й підлататися.
    – Ну… Годилося б якось назвати планету, – пояснив Стах.
    Бом дістав сигарету, закурив і проголосив:
    – Нарікаю цей світ… м-м… Зіппо!
    – А що сіє значить?
    – Чорт його зна. Так написано на моїй запальничці.
    Стах із Бомом – весь екіпаж рудовоза Р-7, – потрапили в цю систему випадково: дорогою забарахлив просторовий конвертор. Довелося шукати сяку-таку твердь для спішного ремонту. Неподалік нагодився жовтий карлик, а біля нього – три планети, з яких друга виявилася землеподібною.
    – Прилади фіксують чимало вільного кисню, – повідомив Стах, схилившись над пультом. – Там можливе життя.
    – Це добре чи зле? – поцікавився Бом знічев’я.
    – Ще не знаю. От коли сядемо…
    – Саме час, – у голосі Бома прорізався неспокій. – Упораєшся?
    Вони не були ні розвідниками, ні вченими – звичайні далекобійники, в завдання яких уходило доправити Р-7 від рудень Теркула до промислового пояса Ороно. Стах мав кваліфікацію пілота, Бом – бортмеханіка. Жодного не готували до надзвичайних ремонтів чи посадок у недосліджених світах. Тож обоє нервували, хоча свою справу кожен тямив добряче.
    – Побачимо, – почухав тім’я Стах. – Ось тільки куди?
    – Де рівно, тепло і є море.
    – Тоді біля екватора, – ухвалив пілот і зручніше вмостився в кріслі, наміряючись вести Р-7 на спуск.
    Аж тут із пульта пролунав переливчастий зумер.
    – Що там іще? – здивувався Бом.
    – Зліва по курсу – в напівпустелі – потужна гравітаційна аномалія, – Стах покусав губу і повагом крутнув штурвал. – Глянемо, може, то якісь перспективні родовища?
    Та сподівання пілота не справдились. Якраз у епіцентрі аномалії посеред піщаної вирви лежала асиметрична штука невизначеної текстури. Зачудовані, космонавти зробили над нею коло, та роздивитися щось згори було годі.
    – Спробуй приземлитись поблизу, – запропонував збитий з пантелику Бом.
    Стах кивнув. Р-7 почав знижуватись і перегодом важко сів на пісок, здійнявши хмару куряви. Коли пил розвіявся, люди побачили на овиді гіллястий утвір, віддалено схожий на вільхову шишку. Він був величезний і заступав півнеба.
    – Що це збіса таке? – вирячився на прояву Бом.
    Стах непорозуміло глитнув.
    – Не знаю. Може, рослина?
    – Здається, воно лежить на боці, а не росте. І блищить.
    – Механізм? Та де, маячня.
    – Що ти знаєш про чужинську техніку? – зневажливо зронив Бом.
    – Практично нічого, – визнав Стах. – Хоча… Можна глянути в базі даних.
    Не минуло й чверть години, як він поривчасто вдерся до рубки.
    – Юху! Ото пощастило!
    Бом ледь не похлинувся кавою.
    – Га?
    Стах тремтячими руками пригладив сторчкуватого чуба.
    – Здається, я знаю, що ми знайшли.
    – Ну?
    – Гадаю, то артефакт заф! Ти напевне чував про цих прадавніх бурлаків космосу.
    Бом розчаровано тюгукнув.
    – Заф – це казочка, міф.
    – Кожен міф має реальне підґрунтя, – заперечив Стах. – Авжеж, про заф відомо вкрай мало – туманні згадки у фольклорі давніх цивілізацій та кілька незрозумілих руїн на окраїнних планетах рукава Персея. Навіть хтозна, який вони мали вигляд – ці створіння зникли задовго до появи людей. Але в усіх світах, що їх, на думку вчених, відвідували колись заф, знаходять зображення оцієї штуки! – пілот збуджено кивнув на ілюмінатор.
    – М-м… Не надто переконливо, – засумнівався Бом. – Та хай навіть твоя правда – нам-бо що з того?
    – Жартуєш? – розсердився Стах. – А що, коли це… їхній транспортний засіб?
    – Гм… ага… тобто, технологія Предтеч… – Бом нараз просяяв, схопив напарника за плечі. – Трясця, ми станемо багачами!
    – Ну, минув-бо мільйон років, – Стах вивільнився. – Та, хай там як, будь-яка пам’ятка заф безцінна. Гайда! Подивимося, що там уціліло.
    – Але… – зам’явся механік. – Як же ремонт? Ми й так випадаємо з графіку. Кожна хвилина затримки…
    – Якщо там те, що я думаю, возити руду нам більше не доведеться… - Стах замислився. – Проте маєш рацію, краще перестрахуватись. Я піду на розвідку, а ти починай тестування систем. Одним пострілом уб’ємо двох зайців.
    Пілот одягнув спецкостюм, начепив кисневу маску і поліз назовні. Бом напружено спостерігав за ним в ілюмінатор. Стах показав йому «окей», роззирнувся. Всюди пісок, подекуди з ґрунту витикалася бура периста порість.
    – Флора тут таки є, – сповістив він і попрямував до таємничого утвору, на чверть засипаного дюнами.
    – Щасти, – зітхнувши, механік поплентався в машинне відділення.
    Грузнучи в піску, Стах неспішно наблизився до ажурної конструкції впритул. Вона хитко нависала над людиною вітроломом покручених виростів, тьмяно полискуючи в сонячному промінні. Пілот пощулився, хоч день був теплий. Од таємничої штуки віяло міццю й неземною моторошшю. Проте зрозумілішою вона не стала.
    – Що ж ти таке? – промимрив космонавт, торкаючись одного з товстих відрогів. Долоня стріла шерехату холодну твердь. Не камінь, не метал, не кераміка. Однак, далебі, й не органіка.
    Тамуючи хвилювання, Стах зайшов у гущу переплетених відгалужень, сподіваючись відшукати якийсь отвір. Побродив якийсь час, мов у лісі, пробуючи окремі виступи на міцність. Урешті вийшов на просторінь.
    – Як там? – поцікавився Бом по рації.
    Стах насупився.
    – Поки що глухо. А в тебе?
    – Секції Y і Z випалені вщент. Треба знімати зовнішній кожух. Сам я не впораюсь.
    – Гаразд, виходь, я допоможу, – вирішив пілот. – Продовжу оглядини потім.
    Аж раптом у нього виникло відчуття, наче за спиною хтось стоїть. Стах озирнувся й закляк – із-за поблизького бархана до нього котилося щось чорне й слизьке, мов чимала купа гнилих тельбухів. Зі стрімких рухів цього казна-чого було ясно, що воно живе й майже напевне хиже.
    Пілот розгубився. Зброї він із собою, як на те, не прихопив. Добігти до Р-7 не випадало – потвора виглядала на диво меткою. От халепа!
    Лишалось тікати під захист «шишки». Сховок поганенький, зате, може, вдасться спекатися переслідувача у плутанині відростків.
    – Боме, в мене проблема! – крикнув він, задкуючи.
    Механік саме показався з корабля, тягнучи валізи з приладдям. Покидавши все, вилаявся, схопив ломик і кинувся страховиську навперейми.
    Стах чортихнувся.
    – Здурів? Вертайся по пістолет, йолопе!
    – Чорта з два! Не встигну!
    – Але…
    Цієї миті потвора зненацька знялася в повітря й чи то стрибнула, чи то вихлюпнулась водночас у двох напрямках, мовби розчахнулася навпіл. Обоє космонавтів із жахом збагнули, що вдіяти бодай щось уже не в змозі.
    І тут найближчий до Стаха відріг «шишки» репнув, мов пуп’янок, плюнув сріблястим шумовинням – і змів пілота без сліду. Водночас звідкись затраскотіли сліпучі розряди, один поцілив у чорну потороч.
    Бом інстинктивно впав на пісок. Позаду гуркнуло, почувся важкий удар, здригнулася земля.
    Нарешті запала тиша.
    – Стаху?
    Механік звів голову. «Шишка» стовбурчилась осторонь, як і раніше. Од чудовиська не лишилося й згадки. Як і від напарника.
    Бом безпорадно озирнувся, й серце стрибнуло йому до горла: їхній Р-7 лежав на боці з рваною дірою в корпусі!
    Мить Бом усвідомлював цю даність, тоді поволі встав, обтрусився. Становище його було жахливим: товариш загинув, корабель розтрощений, а навколо чужий, ворожий світ. Надії на порятунок жодної.
    Що робити, механік не знав. Що сталося – не розумів. У голові панував безлад, відчай змінювався люттю, жаль – байдужістю. Тілом розповзалась осоружна знемога.
    Та коли Бомові здавалося, що він от-от досягне безпросвітного дна розпуки, довкола враз розлилося жовте світло. Почувся наростаючий свист. Навсібіч пороснуло струменями піску й каміння. Ґрунт вихопився з-під ніг, і механік гепнувся, вирячивши очі й безгучно лаючись.
    «Шишка» велично злинала зі свого гніздовища, сяючи, мов ялинкова прикраса.
    Останнє, що побачив Бом – сліпучий сріблястий проблиск.
     
    ***
     
    Гострі очі зірок зазирали крізь опуклу, мов риб’яче око, проталину всередину золотистої печери, поспіль зарослої осяйним мошком. Щось шурхотіло й цвірчало в його ворухкій товщі, час від часу з неї вистрілювали склисті стебельця й батіжки, розсипаючи різноколірні іскри та шиплячи озоном.
    Із долівки випиналась пара грибоподібних виростів, утворюючи щось на кшталт сідал. На них, обкладені м’якими водянистими кульками, розвалилися дві постаті.
    – Еге-е ж… – протягнув Бом, відсьорбнувши з перлистої мушлі чогось зі смаком віскі.
    – Ага, – кивнув осоловіло Стах, і собі прикладаючись до пригощання.
    Хоч минуло вже кілька годин, вигляд обоє досі мали приголомшений і розкошланий. Та й було від чого. Такої кількості потрясінь та вражень вони, далебі, не спізнавали за все своє нелегке життя.
    Отямившись порізно в цілковитій пітьмі, обоє спочатку відчули миттєву задуху й напад клаустрофобії. Наступної хвилі війнуло крижаним вітерцем, пружні маси навколо розсунулися. Не встигли новоявлені бранці задубіти від холоду, як різко потепліло, й небавом темне довкілля стало цілком комфортним для людини. Перший-таки природний дослідницький порух людей спричинив до того, що внутрішність порожнини, де вони перебували, почала м’яко опалесціювати, а відтак засяяла рівним приємним світлом. А потім з якогось доброго дива частина стін розтанула, і космонавти, котрі вважали один одного мертвим, несподівано возз’єдналися в химерному, ні на що не схожому приміщенні. Апофеозом неймовірностей став різкий запах C2H5OH, коли обом мимоволі закортіло промочити горло…
    – У що ж ми, врешті, вляпалися? – спитав Бом по паузі.
    – Я розумію не більше від тебе, – відмахнувся Стах. Помовчавши, зітхнув: – Є, щоправда, один здогад…
    – Валяй. Я вже збагнув, – механік кивнув на космічну панораму за «вікном», – що це направду свого роду зореліт. Може, й заф. Але яким чином він уцілів протягом тисячоліть? Як зберіг працездатність?
    – Мабуть, оті купки тліну, що їх ми змели з сидінь, уміли збіса добре будувати, – пожартував пілот. – Усе це, – споважнівши, він обвів рукою печеру, – доводить, що заф і близько не нагадували людей. Значить, і мислили по-іншому. Чи ж дивно, що в техніці вони пішли цілком іншим шляхом?
    – Гм, – скептично буркнув Бом. – Це ж яким?
    – Поміркуймо. Чому корабель застряг на цій планеті? Вочевидь, не лише через загибель екіпажу – це-бо цілком автономний техноорганізм. Думаю, він позбувся живлення, «заснув».
    – Тоді яке диво пробудило його допіру? Мій благий мат?
    – Якоюсь мірою.
    – Ну знаєш… – механік почервонів.
    – Не виключено, що в основі технології заф лежить дещо таке, що нам, людям, ще наразі навіть на думку не спало розглядати з подібної точки зору. Щось легкодоступне, подостатнє, неймовірно потужне…
    – Що ж то за диво-сила?
    – Те, що, вочевидь, притаманне геть несхожим розумним істотам: захват, цікавість, страх, відчай, надія, гнів, любов…
    – Емоції?! – сторопів Бом. – Ти ба… Гм… Але ж вони є й у тварин! А тимчасом ота чорна потороч виявилася сюди не вхожою. На відміну од нас.
    – Мабуть, уся суть у багатстві емоціосфери. Її-бо глибина прямо корелюється з розумом індивіда. Примітивними емоціями корабель просто живиться, а носіям вищих – підпорядковується. І те, що він впустив і захистив нас – чужинців! – та по-своєму сповняє наші забаганки, свідчить, що я правий.
    Бом ще раз хильнув із мушлі, помовчав.
    – Дай то Бог… Чорт, що ж нам тепер робити? Від перспектив аж дух перехоплює!
    – Щось придумаємо, – усміхнувся Стах і стомлено зажмурився. – Правда, попервах буде важкувато. Ми ж не знаємо реальних можливостей зорельота. Що, коли вони безмежні – з таким-бо «пальним»? Утім, від цього не легше. Радше, навпаки.
    – Безмежні можливості – безмежна відповідальність, – глибокодумно прорік Бом і пирхнув. – А, дурня все це.
    Стах похитав головою.
    – Не скажи. Наш шлях лежатиме в освоєну людьми частину Галактики. Щоб не уподобитися слону в крамниці порцеляни, машинерію заф належить тримати під невсипущим контролем. Значить, хочеш не хочеш – доведеться навчитися тримати в шорах будь-які наші помисли. Відтепер гігієна мислення мусить стати нашою другою натурою. Передусім жодних лайок чи матюків – бозна, як зреагує на них корабель.
    – Хай йому гр… – механік прикусив язика й спантеличено скуйовдив чуприну. – Тьху! Знайшли ж ми глобу на свою голову.
    – Щось знаходиш, щось втрачаєш, – засміявся Стах. – Але не дрейф, раз удалося загнуздати власні думки заф – удасться й нам. Чи ж люди дурніші од колишніх господарів цієї озії?
    – Легко сказати, – пробурмотів Бом. – Може, через це заф і вимерли.