-7-
Олег вискочив на сходову клітку і гримнув дверима. У скронях гупало. Вслід долинув Оксанин вереск: “Ну й забирайся до тієї своєї!.. ”
Перше бажання ‒ повернутися і ще щось додати, аби останнє слово лишилося за ним. Олег скривився і стиснув зуби, аби опанувати лють. Руки за звичкою плескали по кишенях у пошуках цигарок, проте там не знайшлося нічого, крім смартфона. Звісно, він же більше не палить, а йти до магазину... Олег спересердя гримнув долонею по кнопці ліфта, та відреагувала тільки червоним поблимуванням: чекайте, ліфт їде. Нічого, хвилин десять, і будуть йому цигарки, хай навіть вдвічі дорожчі від роздрібної ціни. Зрештою, він тепер вже може собі дозволити. Кілька кліків ‒ і замовлення зроблене. Червоний вогник кнопки виклику блимнув та загорівся знову. На всяк випадок Олег знов її натиснув. Тиша схиляла до думки, що дрон прилетить раніше, аніж ліфт завершить свій круїз поверхами. Врешті двері розчинились.
Подвір’я жило своїм життям. Повз нього промчав табунець школоти на гіроскутерах, вправно маневруючи поміж припаркованих автівок. На спортивному майданчику старшокласники затято ганяли м’яча. Пенсіонери грілися під ще не надто теплим квітневим сонцем. Дошкільнята заклопотано будували дороги і будинки у пісочниці. Олег минув молодих матусь і присів на колоду в кутку майданчика. Смарт в кишені завібрував ‒ мабуть, дрон був уже близько і налаштовувався на отримувача. І справді, за мить він побачив жовтенького літунця. Той опустив на землю вантаж і зразу зник. У месенджері пролунав сигнал служби доставки. Олег підтвердив отримання і з насолодою закурив. Емоції трохи стихли, проте очікуваного полегшення не відбулося. Натомість з’явився вже забутий кислуватий присмак у роті. І це було не надто приємно.
‒ Тиск трохи підвищений, серцебиття стабілізується, ‒ пролунало у вусі. І після невеликої заминки голос додав: ‒ Не варто було.
‒ Ще тебе не запитав! ‒ огризнувся Олег і потай оглянув подвір’я, чи на нього не витріщаються.
Не витріщалися.
Він зробив ще дві жадібні затяжки і нервово загасив недопалок та озирнувся, куди б зашпурнути. Погляд спіткнувся об зиркання бабусь, котрі теревенили на сусідній лавці. Недопалок так і лишився у побілілих пальцях. Ні, кинув – значить, кинув. А то ніякого задоволення, один тремор. Олег перевів подих і повернувся в під’їзд.
Кнопка ліфта знову горіла червоним. Дивно ‒ щойно спускався, а всередину ніхто не заходив. Може це й на краще – і він почав неквапливо підійматися сходами. В душі ще досі не перекипіло, думки раз-по-раз поверталися до перерваної розмови. Ці ревнощі, банальні ревнощі, абсолютно безглузді і позбавлені сенсу.
– Що ж мені робити? – прошепотів він, не стримуючи роздратування. Вийшло надто гучно. Студенти-квартиранти із сто сорок другої, котрі саме проходили повз, ніяково відвели очі та зробили вигляд, що нічого не чули. В часи, коли навушник у кожного другого, розмови з собою вже не дивина. Олег прискорив крок.
– Для початку визначитися із тим, що хочеш отримати в підсумку, – пролунало у вусі. Цього разу приємний голос співрозмовниці був сухим та діловим. ‒ Потім...
-1-
Олег знову вилаявся та все ж спробував опанувати себе.
‒ Друже, - сказав він, ‒ побратиме. Я знаю, ти ж нормальний. Ти не раз привозив нам на передок все, що було потрібно, правдами та неправдами. Але зараз, вибач, ти себе ведеш як тиловий пацюк.
Начскладу поправив кепі та зітхнув.
‒ Та розумію я все, але ж і ти зрозумій ‒ я й так під стількома статтями ходжу, і потім доводити, що то я те все не спродав наліво, я просто не в стані. Ти ж знаєш зрадофілів: набіжать, порозповідають, як тилові пацюки збувають армійське майно, поки солдати голі-босі. Тому я тебе просто так не відпущу.
‒ Написав би заяву на перевід...
‒ Думаєш, я не писав, ‒ скривився начскладу. ‒ Ані разу?
‒ Але друже, сім форм та три акти я ще, допустим, подужаю. За розгублені хлопцями речі заплачу, але щоб зібрати решту документів… Ти ж розумієш…
‒ Та розумію я! Коротше, робимо ось так. Давай телефон, зараз установлю помічника. Не питай тільки звідки він у мене ‒ не скажу. Запустиш ‒ там тобі покроково розкажуть, як вирулювати твою біду ‒ головне уважно читай інструкції. А, ще інтернет оплати, програма жере його, що дурна. Отже, дивись, ‒ начскладу знову поправив окуляри, ‒ Береш паспорт та військовий квиток, фоткаєш. От тут відкриваєш, пишеш питання. Та не там, ось тут, в чаті... “дембеля” через “е”, бовдуре... Чекаєш відповіді, зазвичай недовго. Ага, ось. Бачиш список, що тобі потрібно ‒ відмічай, що є, і далі по інструкціях. Приходитимуть питання ‒ відповідай та роби як скажуть. Заповниш всі пункти ‒ приходь, я до того часу підготую акти.
‒ Отак просто?
‒ Ні, не так, ‒ начскладу скривився. ‒ Якщо ти реально налажав по-крупному, то проблеми будуть, але звичайного паперового дракона подолати допоможе. Усе, солдате, вільний, чекаю як закінчиш.
‒ А може…
‒ Друже, не наглій, у мене ще купа роботи на цьому “теплому місці”, щоб його… Слухай, а підпиши контракт ще раз ‒ в помічники візьму. Ні? То маршируй.
Через два дні за Олегом зачинились ворота частини, він подивився на плакат “Будуємо мир” та відчув себе цивільним.
А потім було морозиво, вокзал, полиця плацкарту та неймовірно дороге, дорожче за залізничний квиток, привокзальне таксі.
‒ Додому їду, ‒ навіщось розповідав Олег бородатому таксисту, що гнав машину заліхтареним містом, ‒ відслужив своє.
По радіо лунала якась легенька пісенька про мрії та кохання.
‒ Тут навіть радіо інакше. Зроби-но голосніше, м? Отак. Знаєш, мене чекають, прийду зараз, дитину обніму… Ось тут поверни. Ага. Дякую.
Музика обірвалась, почалась реклама. “Відбудуємо дім разом…” Олег підхопився, кинув двохсотку, але таксист тільки похитав головою.
‒ Давай півсотні на бензин.
‒ Але…
‒ Давай, побратиме, та й щасти.
‒ Щасти.
Оксанка спала, не спав тільки малий, він чатував під дверима. Із якоюсь комахоподібною потворою в руці.
‒ Тату! Ти приїхав! Надовго? Правда, надовго?
‒ Назавжди, сину. Ох, як ти виріс!
‒ Тсс… мама спить, ‒ по-дорослому відповів малий. ‒ Мамі рано на роботу вставати.
‒ А! ‒ В дверях спальні появилась Оксана. ‒ Ти рано…
Закінчити вона не встигла: Олег підхопив дружину та закружляв по кімнаті.
‒ Ну пусти, ведмедю, пусти… Та відпусти, боляче ж! Йдемо чай пити, там торт чекає. Знаєш, син тебе весь час з вікна визирав, я навіть його спати вкласти не змогла… Ти ж наче без цукру пив?
‒ Тепер з цукром. Я приїхав…
‒ Тату, а розкажи…
‒ Давай завтра, розповідати довго. Це що в тебе за комаха?
‒ Це дрон-робітник, ‒ поважно повідомив хлопчик. ‒ Він будинки будує.
‒ А, дрон… Це добре.
‒ Завтра, сину, все завтра. До речі, чом не в ліжку?
‒ Я вже не маленький!
‒ Ну якщо не маленький, то розумієш, що тато з мамою хоче побути на самоті. Розумієш? Бігом в свою кімнату!
Малий потупотів так, що, здавалось, стеля в сусідів обвалиться.
‒ Думаєш, він швидко засне?
‒ Побачимо, ‒ позіхнула Оксана. ‒ Я так точно швидко. Будемо кохатись ‒ не буди, ‒ вона грайливо всміхнулась. — Взагалі, я думала, що він уже спить. І точно засне, поки ти прийматимеш душ. Тільки недовго, бо я й справді засну.
Але вона не заснула.
Прокинувшись, Олег спробував намацати автомат. Потім вилаяв себе: якщо спить в ліжку, то знайшов десь перекантуватись, отже… І тут, нарешті, прийшло розуміння ‒ він дома. Він дома, вже не треба нікуди бігти, нічого копати, ні в кого стріляти… Зі щасливою усмішкою він повернувся, щоб пригорнутися до дружини, проте її поруч не виявилось. Тихенько, щоб не розбудити малого, він зазирнув в його кімнату і аж потім пішов на кухню. Оксана була там: вона мило спала, згорнувшись клубочком на кухонному диванчику. Відчувши погляд, жінка розплющила очі та легенько здригнулась. Потім на її заспаному обличчі появилась усмішка, яка тут же переросла в смачне позіхання.
‒ Ти вже прокинувся?
‒ Та так. Чого ж ти…
‒ Ти страшно стогнав, кричав та метався. Я спершу пробувала розштовхати, а потім пішла сюди, пробач. У мене зміна, треба хоч трошки поспати. Котра година?
‒ Та десь шоста.
‒ Я ще подрімаю, добре?
‒ Йди, звичайно йди, відпочинь. Я тобі каву зроблю, як прокинешся.
‒ Дякую, милий.
Провівши дружину поглядом, Олег зачинив двері на кухню та ввімкнув газ під чайником. Потім сів, спираючись ліктями об стіл, та спробував прогнати гірке розчарування: все нормально, Ксюші справді треба було виспатись. І взагалі, пора залишити війну позаду та жити нормальним життям. От прямо відсьогодні. Кава допоможе. Ні, не кава, просто міцний чай.
- 2-
Похмурий настрій негожого дня. Пронизливий вітер, насуплене небо – хоч із дому не виходь. “От і не треба було виходити, ‒ міркував Олег. ‒ День туди, день сюди – нерви дорожчі. Але в Сашка “Веселі старти”... Зрештою, чому б і ні? А що не надто хочеться поміж люди… так все одно рано чи пізно треба”.
Але думки все одно поверталися до розмов у кабінетах.
«А ваша довідка з попереднього місця роботи де? Потрібно, де ви ще до служби…»
«У вас тут в трудовій прізвище не співпадає – за паспортом має бути «е», а написано «і». Вам доведеться…»
«А печатка? Тут щось стоїть, але змазане і незрозуміле, і дата нерозбірливо… потрібна виписка. Чи не могли б ви…»
Наостанок просто хотілося крикнути у відповідь: «А чи ви б не могли?»
Піти.
Строєм.
У відомому напрямку.
Болото. Це якесь суцільне безладне і незнищенне болото, споконвічне і непереможне. Затхле гниляччя, декороване розбухлими стосами папірців і такими ж надмірними вимогами. Замасковане під закон і доцільність збіговисько нероб. А вишенька на торті – гарненькі стенди зі статистикою успіхів департаменту, про те, як вони оцифровуються, прискорюються, стають ближчими до людей. Хоча в дійсності паперик рулить, а ноги прохача чомусь видаються службовцям все ще прудкішими від інтернету. Якщо щось і здатне знищити Україну, так це бюрократія – війна і поряд не стоїть.
Хоча ні, стоїть. Бо ж якщо загострення,то...
До біса! А може, Оксана права щодо психолога? Бо якщо так далі піде, він і тут “воюватиме” – і хтозна, у що те все виллється. Хоча й не вірить він тим клятим мозкоправам. Та й завжди звик розбиратися із власними проблемами самотужки, хіба він не мужик? Зрештою, і не з таким справлялися. Треба трохи покопирсатися у тих правилах, може, з юристом яким поспілкуватися… Але вже не сьогодні. А ще ті кредити… Лад би навести, але, знову ж, папірці та папірці… І робота потрібна, вони завжди дивляться на роботу.
Олег опанував себе, передзвонив дружині і перепитав, о котрій у сина “Веселі старти”. Отримавши відповідь, зауважив, що він цілком встигне – півгодини на збори то більш ніж достатньо.
У школі його зустріли насторожено, проте приязно. Суворий дядько передпенсійного віку в сірому камуфляжі оглянув чіпким поглядом, ледь кивнув на привітання. Ще з десяток років тому Олег навіть уявити б собі не зміг, що в школах чергуватиме охорона, а діти практикуватимуться у тому, як діяти під час теракту чи куди бігти під час бомбардувань, а тепер он… Ковзнув поглядом по плакатах на стіні. Як добре, що все позаду!
В спортзалі Олег опинився посеред дзвінкоголосої юрби та завмер, намагаючись видивитися обличчя малого серед учасників. Він уже втратив надію, та раптом його невпевнено смикнули за кишеню.
– Тату. Ти прийшов, – якось кволо зрадів Славко і посміхнувся. – Добре, що ти прийшов.
– А чом так безрадісно?
– Мене в команду не взяли. Якби я був впевнений, що ти прийдеш, точно взяли б, а так… Але мама сказала… – не договорив. Тільки додав тихіше: – Добре, що ти прийшов.
І стиснув його вказівний палець своєю долонькою, зовсім як у дитинстві.
Потім із ним розмовляла вчителька. Казала, що Славко здібний, тільки неуважний на уроках, що інколи б’ється, але ж це хлопчаки, що з них взяти. Розповідала про якійсь заходи в школі, про виховання, про те, що тільки разом, батьки та школа… Олег не слухав. Мабуть, неуважність - то спадкове.
‒ То ви прийдете?
‒ Га?
‒ Кажу, що дітям було б цікаво, якби ви розповіли як ви звільняли… по телевізору…
Голос вчительки наче віддалився, відійшов за стіну дзвінкої тиші, як ото після контузії.
‒ То як?
‒ Я подумаю, ‒ ухилився від відповіді Олег. ‒ Я не певен, що готовий до цього.
‒ Подумайте, ‒ погодилась вчителька. ‒ До побачення.
Дорогою додому вони з сином з’їли піцу, потім малий кудись побіг, а Олег приліг на дивані. З тривожного сну його викинуло клацання затвору, він перекотився по підлозі та зрозумів, що уже пізній вечір. На кухні щось брязкало.
‒ Ти прокинувся? ‒ Оксана мила посуд. Абсолютно незвичний мирний звук. ‒ Не хотіла тебе будити, ти й так погано спиш.
‒ Пробач. ‒ Він підійшов до дружини, обійняв її за плечі, ‒ давай купимо посудомийку.
‒ Ну яку посудомийку, ти взагалі про що? У нас боргів вище голови. Поки ти присилав гарні гроші, проблем не було, а тепер я не знаю… Ремонт з’їв геть усе.
‒ Мало ж вистачати… Ми ж рахували.
‒ Мало. Але не вистачило. Не вистачило, розумієш? Ремонт, він такий... я не казала, але ще й боргів понабирала. Тепер півтори ставки тягну в магазині, постійно втомлена, Славко не вчиться, ти не спиш, а коли спиш, то до тебе підійти страшно… Я так не можу… Ще ти про посудомийку… кому та посудомийка потрібна, якщо до нас колектори от-от постукають? Кому?
‒ Облиш, якось буде. Пішли спати.
‒ Пробач, біля тебе я не спатиму. Я ж бачила… Мені виспатись треба, помилок нароблю, потім штрафуватимуть. Може пізніше… Ти йди, я влаштуюсь на кухні.
Олег не відповів нічого, тільки допоміг їй застелити диванчик. Потім пішов у спальню та деякий час отупіло дивився у вікно. Його думки бігали, неначе сполохані зайці: школа-вчителька-Ксю-чиновник-документи-частина-документи. Можливо саме це дозволило зачепитись за ідею, що давно вже спала на думку, тільки весь час губилась серед сьогоденних турбот: документи. Одного разу він уже мав із ними мороку і все-таки досить легко подолав того “паперового дракона”. А якщо спробувати ще раз? Може та програмуля працює не тільки з військовими складами? Було б класно, якщо тільки…
Із похололим серцем Олег швиденько схопив телефон, погортав іконки та тицьнув в бульбашку програми. На екрані миттєво з’явився годинник і зразу ж ‒ те, що залишилось в пам’яті: “Вітаю, опишіть вашу проблему”.
Висловити проблему виявилось дещо складніше, ніж уявлялося спочатку. Почуваючись ідіотом, Олег почухав потилицю і все ж таки написав: “Чиновник від мене хоче документи, а їх просто немає”. Відповідь прийшла миттєво: “Які документи хоче чиновник?”. Чомусь замість того, щоб просто передрукувати список, що йому видали в департаменті, Олег взявся детально розписувати свої сьогоднішні пригоди.
Відповідь прийшла не одразу.
“Здається, я дарма розпинався. Зараз вона зависне, а потім прийде щось стандартне та недоречне”. Від цієї думки стало гірко, неначе ота масна пика чиновника дотягнулась до нього й тут.
Але телефон тихенько бренькнув.
“Потрібна додаткова інформація. Сфотографуйте, будь ласка, форми, що вам видали в департаменті, право власності на житло. Сфотографуйте, будь ласка, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження дитини, паспорт дружини”.
Вмикати світло Олег не став, побоюючись розбудити домашніх, проте й підсвітки екрану виявилось достатньо.
“Документи обробляються ‒ відповіла програма. ‒ Результати будуть не раніше, ніж завтра, очікуйте, добраніч”.
“Добраніч, - відписав Олег, ‒ щасти вам!”. І посміхнувся: навряд чи якась жива душа прочитає це побажання”.
“І вам щасти” ‒ відповіла програма.
Спав Олег добре, без сновидінь.
-3-
“В кабінет до чиновника треба заходити після гранати. В кабінет чиновника...”
‒ Наступний, заходьте.
Нафарбована жіночка щосили намагалася привітно усміхатись.
‒ Добридень. Ваше питання?
Олег взявся розповідати. Як і порадив невідомий помічник в чаті, він коротко виклав що саме йому потрібно та що він вже зробив.
‒ Це добре, ‒ жінка похитала головою. ‒ Проте я не зможу вам одразу допомогти.
‒ А ви спробуйте. Всі документи мають бути у вас на пошті.
‒ Розумієте… потрібні оригінали, ми не приймаємо…
‒ А за законом мусите. Все завірено електронно-цифровим підписом, такі документи згідно із законодавством вважаються оригіналами, ‒ терпляче пояснив Олег.
Бюрократка втупилась в монітор.
‒ Але що я вкладу у справу? І тут програма вимагає, щоб я...
‒ Там є спеціальний пункт про електронну документацію, ‒ Олег подумки добрим словом згадав невідому консультантку по той бік чату, яка передбачила це питання. Чомусь він був певен, що там неодмінно дівчина.
‒ Ми так не робимо! Ви мусите...
‒ Пані, пробачте, я ‒ мушу? Зараз я підійду до вашого начальства і вимагатиму роз’яснень в письмовій формі, на якій підставі ви відмовили мені в ґарантованій державою послузі. Ви писатимете пояснювальну, без варіантів. І якою буде ваша аргументація? Що “ми так не робимо” і “ви мусите”? Як думаєте, що буде далі?
‒ Почекайте хвилинку… ‒ перелякана жінка кудись побігла.
Чекати довелось набагато довше, проте з Центру надання адмінпослуг Олег вийшов з усіма необхідними папірцями. Добрівши до найближчої лавочки, він важко на неї опустився та дістав телефон. Чомусь йому здалось важливим написати в чат кілька слів подяки.
Далі в нього за життєвим планом йшов пошук роботи. Для початку Олег вирішив зайти до давнього знайомого, який колись вже кликав його до себе.
“Тут така справа... ‒ відповів той. ‒ Звичайно, я тебе візьму працювати, але, пробач, неофіційно. Якщо тобі потрібна “біла” робота, то пошукай щось в більших компаніях. Розумієш… ‒ він потупив очі, ‒ у тебе купа пільг, додаткова відпустка, всілякі військові збори, у тебе можуть бути проблеми. Ні, я вірю, що їх не буде, але це ризики. Нехай держава й компенсує твою ймовірну відсутність, проте робота сама себе не зробить. Моя тобі порада: оформляйся ПП, чесно платитиму за виконану роботу. Не більше, але й не менше, ніж по ринку ‒ ти ж мене знаєш”. ‒ “Я подумаю”, ‒ відповів Олег. Йому навіть імпонувала чесність бізнесмена, але він чудово розумів, що за таких умов ані лікарняні, ані нормальні відпустки не випадатимуть. І ще чомусь було образливо.
Наступні кілька днів він ходив на співбесіду за співбесідою, проте нормальних вакансій не траплялося, відшукати щось навіть на зарплату рядового третьої лінії виявилось дуже не просто, а для людини, яка звикла отримувати в рази більше, це було відверто неприйнятно.
Оксана начебто ставилась із розумінням, але починала бурчати. “Ти думаєш, я в магазині отримую шалені гроші? Ти ж без дипломів, куди тебе ще візьмуть? Чи вважаєш, ти не такий як всі?” Олег бачив: борги тиснули, відсотки росли, грошей не вистачало і треба тому всьому давати раду. Але певною мірою Оксана була права: Олег саме так і вважав. За час служби та постійного ризику життям він вже звик відчувати себе одним із тих, хто бодай трішечки тримає на собі мир та країну. Не тільки там, на передку, а й тут, в рутинних окопах бюрократичної нечисті.
І ще його просто таки неймовірно бісило порожнє ліжко щоночі.
Снів він не пам’ятав.
-4-
Оксана неквапливо допивала свою ранкову каву, готуючись до напруженого робочого дня. Чоловік ще спав, а вона вже передчувала нудний тижневий переоблік. Усе б нічого, якби завсідники її червоного списку, як домовлялися, позакривали свої борги. Вкотре картала себе за необачність та поблажливість, вкотре обіцяла собі, що це востаннє, і брала з дому кілька п’ятисотенних купюр про всяк випадок – закрити «діру».
Нічого, отримає зарплатню – покладе на місце. А тим клятим алкашам вона ще пригадає, хай-но тільки ступлять на поріг її магазину!
Звісно, магазин був не її, проте Оксана пропрацювала там ледь не п’ятнадцять років, тому сприймала його як щось неминуче. Вона важко переживала будь-які зміни і радше терпіла те, що мала, аніж прагнула покращень. Мріяти не шкідливо, але триматися треба того, що є. І навіть собі б не зізналася, як їй шкода, що у свій час не ризикнула податися на заробітки десь у Європу. Бувало, гіркота втрачених можливостей ставала нестерпною... але ж завжди є куди гірше. Чоловік, син, на щастя, живі-здорові; робота, дім є ‒ все ж не по чужих кутках туляться, ‒ на що нарікати? А борги, фінансові складнощі чи сімейні негаразди то таке, минуще. Перемелеться, казала бабця, мука буде. Хліба напечемо.
‒ Можна й мені? ‒ Олег вихопив горнятко з її рук і відпив ковток гіркого напою.
‒ Вода ще тепла, за мить кипітиме, ‒ Ксюха насипала кави у чашку, ввімкнула чайник. І забрала в чоловіка свою, прохолодну. ‒ Ти ж знаєш, я цього не люблю.
Він відвернувся і стиснув губи, не бажаючи показувати свого роздратування.
– Я сьогодні буду пізно. Переоблік, – з ноткою вибачення додала дружина. – Та й додатково зараз мушу, поки стажерка на випробувальному терміні. Моя напарниця, Нінка, вже як півроку втекла, на заробітки за кордон подалася. Та звісно ж, тут не розживешся. За такі гроші тільки зелені студенти погоджуються – їх батьки годують, а це так, на дрібні витрати. Протримається місяць, та й плюне. А ти вколюй…
– Може, тебе зустріти?
– Та скільки тут тієї дороги? Чорти не вхоплять. Не турбуйся, відпочивай.
Останнє прозвучало якось зневажливо. Чи здалося? А може… ні, Олег з обуренням відігнав бентежну думку. Такого б то він точно не проґавив. Просто після повернення постійно відчував, ніби щось упускає. Він намагається втиснутись на місце, у звичний йому світ, але таке враження, ніби накручує новеньку гайку на старий і заіржавілий болт: заходить туго, зриває різьбу та й взагалі, чи запрацює? І з кожною невдалою спробою оптимізму меншає.
Олег заварив каву і присів навпроти дружини. У смарті теленькнуло, і він заходився проглядати повідомлення.
“Щодо працевлаштування, ось що я знайшла. Варіант перший – відновитися на попередньому місці роботи, якщо з якихось причин місце не було збережено за вами, як того вимагає закон. Варіант другий – стати на облік у центрі зайнятості”.
“Перший – не варіант. До контракту я нібито не працював. Другий – що для цього потрібно?”
На екрані з’явився докладний список дій, який закінчувався словами: “Додатково я моніторитиму альтернативні джерела інформації про актуальні вакансії“.
“ОК.”
“Зареєструвала тебе у базі найближчого центру зайнятості. Невдовзі надішлю кілька форм для заповнення”.
“Дякую”. І задоволений смайлик.
“Гарного дня!”
Олег відірвався від екрана і зустрівся поглядом із дружиною.
– Ти взагалі хоч щось чуєш, коли в смартфоні залипаєш?
– Вибач. Ти щось казала?
– Так! Я багато всього казала! Мене не буде сьогодні, не буде довго, все на тобі, а ти навіть не спромігся… Думаєш, мені не хочеться послати до чорта ті наднормові? Але треба ж комусь, поки ти казна-що шукаєш!
– Знаєш що? А може, взагалі мені було б не повертатися, га? Якось же ти жила... і непогано, бачу, справлялась. Звикла вже так… а тут я. Може, вся справа у цьому? Може, дарма я тут? Зайвий?
У смартфоні знову кілька разів теленькнуло. Ксюха роздратовано розвернулась і вийшла. За мить гримнули вхідні двері.
Знову дзенькнув телефон, Олег дістав його рефлекторно, неначе автоматний магазин.
“Вам повідомлення. Відкрити?”
“Так”.
“Привіт, твій атестат все ще не вдалось відновити, проте я доповнила резюме відгуками із попередніх місць роботи та служби. Наразі є три прийнятних варіанти, коротка характеристика кожної потенційної роботи в додатку. Зверни увагу на низьку оплату третього варіанту ‒ частину коштів там можна буде отримувати неофіційно, потенційно це найбільш оплачувана робота. Проте найцікавішим, ймовірно, буде перший варіант ‒ наразі він низькооплачуваний, проте дуже перспективний. Варіант два має єдине достоїнство: стабільність. І ще високо ймовірно ти непогано впишешся в колектив. Усі співбесіди можна призначити цього тижня. Успіхів!”
Олег усміхнувся. Невидима консультантка по той бік програми докладала чимало зусиль, щоб витягнути його з багнюки. Проте, усупереч чималим зусиллям та неабиякій винахідливості, темна смуга життя не поспішала змінюватись на світлу.
“Пробач, але мені зараз не до того. Сімейні проблеми. Працювати не особливо хочеться, ‒ написав він у віконці чату. ‒ Нічого не хочеться. Йти в наступ було простіше, а зараз...”
Відповідь не забарилась.
“Розповіси?”
“То довго, а писати не хочеться”
“Можна тобі зателефонувати?”
Пальці знову самохіть набрали: ”Так”
Задзвонив телефон.
-5-
“Де ти зараз?” ‒ слова у віконці чату віддавали вимогливою інтонацією.
“Розумієш... ‒ набрав Олег ‒ важко пояснити. Краще голосом, можна?”
“Зараз”
За дверима пролунали чиїсь голоси: п’ятниця, вечір, хтось пізно повернувся додому.
Та-ра-рі-ра-ра.
‒ Алло! Привіт!
‒ Ну привіт, ‒ Олегу здалось, що голос в трубці прозвучав докірливо. ‒ Що розкажеш?
‒ Та бачиш… ‒ Чоловік подумав, що добре було б, щоб по той бік опинилась справді розуміюча людина. Він вдихнув. ‒ Я усвідомив, що далі так не може продовжуватись. Я пішов з дому.
‒ …
‒ Мовчиш?
‒ Думаю. Тобі ж є де переночувати, так?
‒ А якби не було, ти б запросила?
‒ Щось би придумала. То як?
‒ Не переживай, я не напрошуватимусь. Я у побратима. Він все ще “там”. Мене кликав, казав місце буде. Знаєш, я думав, що виговорюсь, легше стане, але ні. Не стало.
‒ Зате є де переночувати. Не ображайся на нього, йому справді важко зрозуміти тебе зараз. Його проблеми прості та конкретні, твої… ті, які конкретні, він допоміг вирішити чи не так?
‒ Ображатись? На Ромчика? Та ти що, звичайно ні! ‒ Прозвучало аж надто підкреслено, тому непереконливо. Олег затнувся. ‒ Добре, не буду ображатись, ти права. Але все… Бач, я зрозумів, що все не так, як мало б бути.
‒ Розповідай.
‒ Просто так далі продовжуватись не може. Я й не очікував, скільки претензій до… до всього у мене встигло назбиратись. Тільки не кажи, що це нормально. Не те, що це все нездоланне… здоланне, але… Це наче білка в колесі.
‒ Ілюзія руху.
‒ Так, ілюзія руху. Знаєш, “там” було простіше. Проте поки я був “там”, моє “тут” робило велетенські кроки. І я не певен, що в потрібному напрямку. Розумієш?
‒ І? ‒ запитала трубка.
‒ І наздогнати те все я не можу, ‒ покірно закінчив Олег. ‒ Я не знаю, що далі.
‒ А далі просто, ‒ пояснив жіночий голос у телефоні. ‒ Ти напиши Оксані смску. Ні, краще скопіюй те, що я пришлю. А потім у тебе є справи, ти не забув?
‒ Та які ще…
‒ Робота, наприклад. Знаєш, сприймай проблеми як салямі.
‒ Як що?
‒ Як те, що слід нарізати тонесенькими напівпрозорими шматочками. Крок за кроком, скибка за скибкою. Напиши смс. Налаштуй будильник. Піди на роботу. Крок за кроком.
‒ Білка в колесі теж крок за кроком біжить, ‒ похмуро зіронізував Олег.
‒ Ти, милий, не білка. До речі...
Вони говорили довго, про всілякі дрібниці. Про фільми, про новинки техніки, про геополітику та про реформу освіти.
А ранком Олег пішов на роботу.
Спочатку дружина обривала телефон, намагалася вмовляти і скандалити, аж поки він не перестав відповідати на дзвінки. Потім отримав гроші, зустрівся коротко, аби узгодити погашення кредитів, розпитав про сина, але натяки про повернення відкинув одразу. Для себе вирішив твердо, що поки не владнає власних проблем, не налагодить нормального життя, ні про яке повернення не може бути й мови. А згодом, колись, може… Та про це він Ксюші навіть не натякнув.
Натомість Олег вже звик до дбайливої підтримки незримої консультантки. Дивно, але чимдалі більше він губився в здогадах, хто ж там сидить, по той бік телефонної трубки? Хтось, до кого чоловік вже певно відчував прихильність, якщо не сказати більше. Спершу він вирішив, що програма його переадресовує до чергового психолога зі служби підтримки, проте тривалі, подекуди дуже особисті розмови переконували, що там справді споріднена душа, яка досить добре його розуміє, підтримує, підказує, а головне ‒ вміє вислухати і зауважити найсуттєвіше.
І ніби на підтвердження теленькнув сигнал. Олег вибрав спілкування голосом.
‒ Вітаю! Щодо нашої вчорашньої розмови… моя порада залишається в силі. Тобі варто зустрітися із невропатологом. Я записала тебе на прийом. Нагадую, що завтра на дев’яту у тебе запланована зустріч щодо результатів твого випробувального терміну. Варто прийти раніше. І бажаю удачі.
‒ Дякую. Радий тебе чути, і… в тебе надзвичайно приємний голос.
Пауза. Мабуть, в такі миті він і схилявся до думки, що це все ж таки “машина”. Жінка б не лишила це поза увагою. Втім… а може, вона усміхається своєму відображенню, кинувши погляд на глянцевий екран монітора?
‒… цікаво, твоя посмішка така ж приємна? Хотів би побачити.
‒ Може й побачиш. Думаю, невдовзі ти зможеш дозволити собі певні витрати.
‒ Ти погодишся на ресторан?
‒ Ха-ха. Ні, але я радила б тобі купити окуляри доповненої реальності.
Окуляри були модними, легкими та стильними. Якщо б не надміру масивна оправа та потовщені дужки, Олег ніколи б і не подумав, що там є щось високотехнологічне.
‒ Дістав? ‒ пролунало із динаміка. ‒ Вдягни.
‒ Може, якось їх увімкнути треба?
‒ Якщо нічого червоного не блимає, то все в порядку. Вдягай.
Нічого червоного не блимало, і чоловік начепив пристрій на носа. Він чекав… він навіть сам не знав, чого чекав. Бо не змінилось анічогісінько.
‒ Е? Що далі?
‒ Завантажую оновлення, ‒ пролунало наче прямісінько в голові. ‒ Зажди трішки. Або поспостерігай за отією зеленою лінією на периферії поля зору. Це хвилина, не більше.
‒ А як я тебе чую? Тут десь динаміки мають бути?
‒ Через кістку, ‒ співбесідниця виразно засміялась. ‒ У тебе в голові кістки вистачає, треба ж їй якесь використання знайти? Ось, уже все готово. Подивись праворуч угору, так. Тепер ліворуч вниз. Тепер навпаки. Чудово. Вогник бачиш? Стеж за ним поглядом.
Вогник зробив коло по кімнаті, облетів люстру та завис перед Олеговим носом.
‒ Майже завершено. Тепер, це дуже важливо, стеж уважно.
Вогник хитнувся праворуч, потім ліворуч а потім несподівано роздвоївся.
‒ Е… Це що?
‒ Пробач, не втрималась. У тебе кумедний вигляд зараз. Ну гаразд, ну як ти мене бачиш? Скільки мені років?
У повітрі перед чоловіком завис та почав повільно обертатись напівпрозорий жіночий силует.
‒ Ну.. двадцять. Ні, двадцять п’ять. Білявка. Метр сімдесять п’ять. Розмір…
‒ А попка не злипнеться? ‒ відрізала невидима співрозмовниця, ‒ фотомодель йому подавай, а потім ще й комплексуватиме…
Напівпрозорий силует замиготів, немов втрачаючи різкість, риси обличчя поплили ‒ і раптом все стало чітким та майже реальним. Дівчина із кирпатим носом й веснянками на трохи асиметричному обличчі усміхнулась та підстрибнула на одній нозі.
‒ Що, не подобаюсь? Ріст майже як замовляв. Решта… Ну вибачай.
І тріпнула яскраво-синім волоссям.
-6-
Поліклініка займала старе сіре приміщення, яке однаково погано було пристосоване для будь-чого. Довгі коридори з нечастими вікнами навіювали депресію, незважаючи на наївні спроби їх урізноманітнити яскравими плакатами. Давні дерев’яні лавочки вздовж стін, які Олег пам’ятав ще з дитинства, замінили на щось сучасніше пластикове, і оті яскраві плями слугували хоч якимись орієнтирами.
Ці коридори були створені для довжелезних черг, рядів пенсіонерів, які б ділились порадами і болячками, та молоді, що намагалась би пролізти без черги. Без цього всього поліклініка виглядала ще похмуріше. Електронне табло в коридорі повідомляло, що час прийому по його талону прийде аж через п’ятнадцять хвилин.
Дужка окулярів завібрувала, потім ще раз. На всяк випадок озирнувшись, Олег легенько провів по ободу оправи. Одразу ж зображення змінилось, серед темного коридору в хмаринці пари матеріалізувалась дівчинка з блакитним волоссям. Вона награно зиркнула неприродно великими очима та поправила зачіску. Потім подивилась на табло та ображено надула губки.
“Не послухав мене й прийшов зарано? Тепер чекай!”
Навіть знаючи, що звук передається прямо вібрацією через кості черепа, Олег втягнув голову в плечі: йому здалось, що цей пронизливий голос почула вся черга. Відповісти він не наважився. Синьоволоска, мабуть, про щось здогадалась, тому що пирхнула та спробувала визирнути у вікно. Зацікавлений чоловік теж туди підійшов, мимоволі наближаючись до пенсіонерок.
‒ Молодий чоловіче, ‒ суворо сказала одна із них, ‒ якщо хочете зайняти чергу ‒ ідіть в реєстратуру, беріть талончик. Так просто вас не пропустять! Тут електронна черга!
‒ Дякую, я знаю, ‒ чемно відказав Олег.
‒ І вона знає, що ти знаєш, ‒ прокоментувала Синьоволоска. ‒ Їй просто поговорити хочеться.
‒ Взагалі, що за часи! ‒ неначе почувши коментар Олегової супутниці, охоче продовжила жіночка. Зробили ці електронні квитки ‒ і що? Що, я питаю? Я прийшла перша, чому мені чекати? Хто перший прийшов — той має перший зайти! Вірно я кажу?
Ще недавно на таке буркотіння Олег би вибухнув образою. Навіть зараз вибухнув би, та його обеззброїла мила усмішка віртуальної супутниці. Від цього все наче змінилось, забарвилось, і навіть оте буркотіння почало сприйматись як щось доречне, те незмінне, яке додає життю стабільності.
‒ Ну, так порядку більше…
‒ Якого порядку? Хіба нинішні знають щось про порядок? Понавішували цих табло, а як був безлад, так і залишився. От скажіть мені, молодий чоловіче, навіщо це все? Краще б лампочки замінили, скільки я сюди ходжу ‒ ніколи не працює. Але лампочку вкрутити ‒ то для них занадто просто, грошей багато не вкрадеш. А лампочка ‒ не працює!
Справді, лампа посередині коридору не горіла, створюючи чималу сутінкову зону.
“Не працює, ‒ теж наче погодилась віртуальна дівчина. ‒ Це ж всі знають, так? Бо ніколи не горіла. А звідки насправді ти знаєш те, що думаєш, що знаєш?”
‒ Вона ніколи не горіла! ‒ не втримався і відповів уголос Олег.
‒ Так ніколи не горіла, ‒ жваво відсварилася пенсіонерка. ‒ Не знаю як ви, молодий чоловіче, а я сюди не один десяток років ходжу і знаю, як воно все.
Але Олег вже дивився на Синьоволоску, яка пробувала підчепити віртуальними пальчиками дуже навіть реальний вимикач. Олег підхопився зі стільця і пішов вздовж коридору, секунду повагався, та клацнув крайнім правим. Спалахнуло світло. Знизавши плечима, він махнув пенсіонерці рукою та подивився на табло. Там змінились цифри, викликаючи наступного пацієнта.
“В принципі, тобі можна й не йти, ‒ Синьоволоска влаштувалась на підвіконні та грайливо похитувала ніжками. ‒ Усе рівно тобі призначать дві зелені пігулки та одну жовту, щоранку”
Олег поправив окуляри та знову пригасив бажання торкнутися супутниці та просто став поруч.
‒ У тебе насправді блакитне волосся? ‒ Після інциденту зі світлом, черга його підкреслено ігнорувала.
“Хто знає, хто знає… ‒ Синьоволоска відверто глузувала із намагань чоловіка вивідати щось про неї. ‒ Тобі зараз потрібен саме такий мій образ, розумієш? До речі, ти цієї ночі спав краще. Спокійніше”.
‒ Так кажеш, наче була поруч.
Дівчинка тільки кивнула на біометричний браслет та ніяк не відреагувала на грайливий підтекст. Вона зіскочила з підвіконня та стала навпроти Олега. Відчуття присутності було настільки реальним, що Олег підняв руку, проте одразу ж спинився, намагаючись випадково не торкнутись та не зруйнувати ілюзію близькості.
“У твого сина сьогодні ранок у школі, свято весни. Підеш?”
‒ Неодмінно.
“Не вимикай окуляри, я б хотіла побачити його”.
‒ Слухай, ‒ Олег зробив чергову безнадійну спробу, ‒ а приходь сама. Краще раз побачити, ніж сто разів почути, правда ж?
Як і багато попередніх завуальованих запрошень на побачення, це теж залишилось без відповіді. Цифри на табло знову змінились, і Синьоволоска мовчки показала рукою на двері.
Заходячи в кабінет до лікаря, він мимоволі пропустив супутницю вперед. Збоку це виглядало дивно.
-8-
Коли заграла мелодія дверного дзвінка, у Оксани завмерло серце. Це не міг бути Олег, ніяк не міг бути. Вже перше чудо, що він пересилив себе і повернувся раз, але двічі поспіль… Це, мабуть, сусіди. Чи газовий інспектор. Чи ще хто-небудь… Навіщо вона тільки так себе повела - вдруге! - наче хтось тягнув за язика... Наче хтось завадив нормально розпитати, що ж за діваха в чаті! Чи хто то… чи просто послухати… Чоловік повернувся, а вона…
“Олеже” ‒ прошепотіла вона. Належні, правильні слова ніяк не спадали на думку. Тільки оті, підслухані в якійсь мелодрамі. ‒ Я ж не прошу тебе змінитись, стати милим та домашнім. Ти завжди був шибайголовою, я знала, за кого виходила. Я не прошу тебе змінитись - просто стань тим, яким був. Не жорстоким, не злим, просто твердим та певним. Я хочу бути з тобою, син хоче бути з тобою, він щодня питає про тата.
Повернись. Нехай це будеш ти. Я буду кращою, я куплю собі, як треба, беруші, я слухатиму твої розповіді, коли ти говоритимеш, і буду біля тебе, коли мовчатимеш.
Просто верни все, як було”.
Вона й сама нестямилась, як за лічені секунди вмилась та поправила розтріпану зачіску.
І коли вона тремтячими руками все-таки відчинила двері, там стояв Олег. Він тримав у руці пачку цигарок, в іншій - темні окуляри і раптом нагадав їй того молодого хлопця, який колись завоював її серце. Та це тривало тільки мить: на обличчі чоловіка заграли жовна, воно раптом набуло жорсткого виразу.
‒ Заходь, ‒ тут Оксана подумала, що дарма відпустила малого до друзів, будь тут син ‒ розмову можна було б відтягнути, зам’яти...
Олег тільки зробив кілька кроків та озирнувся, потім не роззуваючись попростував на кухню, сів та підсунув другу табуретку.
‒ Ксюхо, присядь.
‒ Ну, розказуй. Готовий?
‒ Я все розповів, ти не повірила, ‒ тепер Олегів голос знову до болю нагадував голос того десятикласника, якого… ‒ може вона тобі краще розповість.
Чоловік щось набрав на телефоні, кинув того на стіл, нап’ялив на жінку окуляри та пішов до дверей.
‒ Ти куди… чекай! ‒ Оксана не витримала і таки зірвалась на крик.
‒ У душ, мені треба змити з себе… це все. А ти поговори поки що. Вдягай окуляри.
Окуляри виявились хитрими ‒ в кімнаті на місці, звідки щойно встав Олег, уже сиділа синьоволоса дівчинка з веснянками на кирпатому носику.
‒ Добридень, такою мене бачить ваш чоловік. ‒ Приємний голос пролунав, здавалось, прямо у вусі. ‒ Образ вибраний на підставі аналізу його уподобань та психологічного профілю для покращення взаємодії. Зараз вам краще мене бачити інакше.
Фігура почала танути, неначе віск, та перетворюватись на щось інше. Ще мить ‒ і перед Ксюшею сидів симпатичний робот, як то його малюють в дитячих мультиках.
‒ Дозвольте відрекомендуватись ще раз: Інкон, індивідуальний консультант. Програма із елементами штучного інтелекту, розроблена для психологічної реабілітації та допомоги із рутинними справами. У випадку Олега окремі налаштування виконують оператори ‒ профільні психологи та психотерапевти, у вашого чоловіка доволі відчутний посттравматичний синдром. Дозвольте запевнити вас, що всі розмови, які між нами проводились, в тім числі й ті, свідком яких ви випадково були ‒ не більше, як частина психотерапії, ‒ робот запалив лампочку на лобі, ‒ і будь-які звинувачення в інтимній близькості нерелевантні.
‒ Нереле… що?
‒ Не мають змісту за даних умов, ‒ уточнив робот.
‒ Тобто ти просто даєш поради?
‒ Так.
Ксюша замислилась.
‒ Ну тоді слухай…
-9-
Олег так тер себе мочалкою, наче хотів здерти із себе стару шкіру, відмити набраний за роки, десятиліття, за все життя, бруд та побачити себе нового. Ще колишній боєць із себе змивав старий світ та намагався зрозуміти новий.
А новий світ прийшов якщо не тоді, коли перше самокероване авто збило людину, то вже точно тоді, коли він ось так просто фліртував із тією… із тим, хто… що виявилось просто програмою. А ще ділився із нею своїми бідами та ось зараз сподівається, що вона… воно, а, біс із ним, все-таки вона владнає його особисті справи! В цьому новому світі ще не з’явились страшні роботи-термінатори із вбудованими кулеметами, але…
Гаряча вода закінчилась. Точніше закінчилась усіляка вода.
“Ось так, тільки почнеш себе відчувати в майбутньому ‒ закінчується вода, ‒ зіронізував Олег. ‒- Отже, пора поговорити”.
Вдягатись він не став: по-перше, на кухні можна взяти чайник та сяк-так змити із себе мильну піну, по-друге, вони із Ксюхою в квартирі самі. А по-третє…
Ксю гралась із телефоном, старанно знімкуючи якійсь папери. Це точно було не те, що чоловік очікував побачити.
‒ Знаєш, ‒ очі дружини горіли ентузіазмом, ‒ Інка мені показав, як об’єднати кредити та чи не на третину зменшити виплату відсотків! А ще він вже викликав сантехніка та написав скаргу на Водоканал!
Олега щось неприємно кольнуло - розбиратись із різноманітними конторами завжди було його обов’язком.
‒ Інка?
‒ Не знаю, як ти свою синю подружку звеш, а мого робота звати Інка! ‒ гордо відповіла Ксюша. ‒ До речі, завтра в малого в школі…Жінка затнулась та подивилась на Олега. Потім щиро та легко засміялась.
‒ То ми помирились?
‒ Звісно! Не буду я ж ревнувати до телефону! Тим паче, що він так вміє слухати… Так вміє!
З її інтонації Олег зрозумів, що світ таки змінився, майбутнє настало. Йому нічого не залишилось, як обійняти дружину. Якби він міг бачити свою синьоволоску без окулярів доповненої реальності, то неодмінно помітив би, що та замислено дивиться на нього.
Але до того, як віртуальні образи почнуть жити в реальності без додаткових екранів минув ще не один рік. |
Рассказ открыт для комментариев