Спокій осіннього, вже сонного лісу, потривожив хрускіт гілок та шурхіт опалого листя. Здаля доносилось дзижчання дронів-розвідників. Хлопчина тяжко дихав та ледве тримався на ногах, але все ж намагався рухатись далі, продираючись крізь сплетіння пагонів та стебел засохлих бур’янів. На мить здалося, що ось-ось він впаде й навічно зіллється з навколишньою сірістю та неквапністю.
Дрони прочісували ліс квадрант за квадрантом згідно із заздалегідь завантаженим планом. Якби вони помітили свою ціль, то діяли б інакше, а так – діяв стандартний алгоритм пошуку. Хлопець про це здогадувався, тому шукав місце, де б сховатись. Праворуч від себе він помітив повалене з корінням дерево, під яким утворилося, на перший погляд, зручне та безпечне сховище – якраз для його невеликого зросту. Саме туди стомлений юнак і попрямував.
Під деревом було не дуже зручно – тісно, вогко та брудно. Дзижчання дронів над головою посилювалося, тому хлопець чимдуж почав обгортати себе пожовклим та прілим листям, землею, й усім, що траплялося під руку. Головне було не потрапити під інфрачервоні датчики дронів. Інакше – гаплик.
Двадцять хвилин потому дзижчання вже не було чутно і юнак виліз зі свого сховку. Здавалося, він не розумів, що це за полювання за ним розпочалося, і що ж робити далі.
– Звітуй, Михайле Петровичу! – гаркнув чоловік похилого віку на дисплей комунікатора. Було помітно, що він сердився і трішки нервував.
– Дрони прочісують ліс, але поки що хлопця знайти не вдалося. Ми відправили людей чатувати біля гуртожитку та біля навчальних корпусів. Також було надіслане орієнтування на пошук хлопця в мережу відеоспостереження міста. Якщо він десь засвітиться, то ми його відстежимо, – відтарабанив начальник охорони університету. – А що цей хлопець такого зробив, що ми підняли всіх на вуха?
– Не твоє діло, – пробубнів стариган. – Він поліз туди, куди не треба було, це все що тобі треба знати. Негайно повідом, щойно знайдете хлопця!
Аякже, пане ректоре, – кивнув співрозмовник.
Зображення начальника охорони зникло з комунікатора. Ректор від злості намагався зламати ручку, що хвилину тому спокійно лежала на столі, але ручка вислизнула зі спітнілих рук неушкодженою.
– От дідько. Ну чому завжди все йде не так, як треба. Потрібно постійно контролювати всі процеси. Та ще і в свій день народження… – розпачу його не було меж.
Якби не внутрішнє відчуття тривоги, то прогулянкою в осінньому лісі можна було б насолоджуватись. Але зараз у хлопця було єдине бажання – вибратися з лісу і не потрапити на сенсори дронів. Він зупинився і прислухався. Дронів чутно не було, натомість десь неподалік щось дивно гупало.
– Можливо там є хтось, хто зможе допомогти, – почав уже розмовляти сам із собою юнак.
Він поспіхом пішов у напрямку звуків.
Територію, де щось гупало, було обгороджено триметровим бетонним парканом. Який, до того ж, ще недавно навіщось побілували. Вхід на територію виявився зовсім близько від того місця, де хлопець натрапив на паркан.
Підійшовши до воріт, хлопець натиснув кнопку виклику. Нічого не відбулося. Він поглянув на камеру спостереження, натиснув кнопку ще раз і потримав довше. Знову тиша. Та через декілька миттєвостей щось зашкабарчало і з динаміку залунав басовитий голос:
– Хто там? Знову щось продаєте?
– Доброго дня! Вибачте, що потривожив. Мене звати Данило і я заблукав. Можете допомогти? – запинаючись, промовив юнак.
– А що ж ти робив один у лісі? – запитав голос.
– Та я студент університету, що ген там за лісом – проводив експеримент, – почав видумувати Данило.
– І що це за такі брудні експерименти у тебе? Поглянь на свою куртку. Та й схоже, що ти мені не все кажеш. Говориш, що заблукав, а де університет знаходиться, значить знаєш? – з підозрою у голосі промовив незнайомець. – Ну гаразд, заходь.
Прозвучав сигнал, клацнув магнітний замок і ворота прочинились. Ліворуч, поодаль від входу, хлопець побачив ангари де якраз гупало і цокало, а з правого боку стояла невелика сторожка. Двері сторожки різко відчинились і звідти показався кремезний дядько.
– Тож заходь, чого стовбичиш, – командним голосом проказав здоровань.
Данило зайшов у приміщення. Всередині кімната нагадувала радше майстерню художника, ніж місце охоронця. Скрізь висіли малюнки виконані простим олівцем. Деінде зустрічалися більш яскраві батальні сцени, вже намальовані різнокольоровими ручками. Посередині кімнати стояв великий стіл з кількома моніторами.
– Будеш каву, чи чай? Чи може налити чогось міцніше? – запитав чолов’яга.
– Просто води. Дякую, – відповів хлопець, не бажаючи здатися нахабним.
Поки дядько пішов набрати води, Данило роздивлявся далі. На столі він помітив візитівки, на яких було написано «Бурмило Брама – майстерня кованих виробів». Також біля моніторів в рамці стояла світлина групи людей в камуфляжній формі.
– Це ваше справжнє ім’я? – спробував зав’язати розмову хлопець.
– Га? А… ти про це. А ти як думаєш? – увійшовши до кімнати, пробасив чолов’яга. – Звичайно ні. Можна сказати, що це мій псевдонім. Моє справжнє ім’я – Ростислав Терещенко. Бурмилом мене прозивали в учєбці, а Брама – то вже мій позивний. Он бачиш наш підрозділ на фото? – на цьому моменті дядько запнувс, неначе йому щось здавило горло. – Я… цей. Ми – ветерани війни за свободу українського народу, – продовжив він. – Ти пам’ятаєш як..? Та куди тобі. Ти ще тоді напевно був пуцьвірінком.
– Ні-ні, я багато чув і читав про подвиги наших воїнів. Ми всі завдячуємо вам.
– Як би не так, – з відчутним розпачем у голосі промовив чолов’яга. – Ти сідай, чого стоїш? Як казала моя бабуся – «В ногах правди немає». Пий свою воду, а я собі наллю іншої водички, якщо ти не проти. Робочий день вже добігає свого кінця. До речі, можеш називати мене Бурмилом, я вже звик.
Неквапом Бурмило налив собі якоїсь брунатної рідини.
– А чим ви тут займаєтесь? – продовжив допитуватись Данило.
– Як ти вже міг помітити, це територія цеху. В приміщеннях навпроти знаходяться автоматичні кузні. Я лише слідкую, щоб не було ніяких збоїв в роботі, – пояснив дядько. – Розумієш, після закінчення війни було складно повернутися до мирного життя. Багато хто з моїх товаришів почав сильно випивати. Хтось не витримав і поїхав воювати в інші гарячі точки. Мені пощастило – знайомий мав невеличкий бізнес і запропонував роботу. Добре, що в мене була технічна освіта і довго навчатися не знадобилось. До речі, тобі ковані вироби не потрібні? Можу організувати знижку на ворота. Або, якщо в тебе є дівчина, то можемо їй ковані троянди зробити, майже за безцінь... Хоча, що це я. Що ти мені баки забиваєш? Розказуй, що там за історія у тебе? – раптом змінив тему Бурмило.
– Гаразд. Я насправді не зовсім заблукав, – почав свою розповідь хлопець. – На мене хтось полює, і я поки що й гадки не маю хто. Є підозра, що це якимось чином стосується нашого розслідуванням, яке я та мій друг Роман вели вже декілька місяців. Воно пов’язане з нашим ректором та таємничим зникненням студентів.
– Цікаво, – пробубнів чолов’яга, смакуючи випивку. – І що ж ти такого накопав, що за тобою тепер ганяються?
– В тому то й справа, що наче нічого особливого. Все почалося два роки тому. Я якраз тільки вступив на другий курс. По гуртожитку пішли балачки, що після чергової перевірки стану здоров’я зникла студентка. Розумієте, наш біотехнологічний університет розробляє різні медичні, і не тільки, препарати. Студенти можуть добровільно записуватися на тестування таких препаратів. Це своєрідний додатковий заробіток для студентів і можливість покращити тестові зразки для університету. Але основною умовою для учасників тестування є постійний моніторинг стану здоров’я – це дозволяє відслідковувати вплив на організм. Через декілька місяців відбулося чергове зникнення, але університет нічого офіційно не визнавав. Ми з моїм товаришем Романом вирішили розібратися в цій історії. В першу чергу, ми почали шукати інформацію про керівництво університету. Виявилося, що наш ректор Степан Мирний брав участь у космічній програмі НАСА 30 років тому. Під час перебування в космосі сталася позаштатна ситуація, через яку мало не загинув весь екіпаж і винуватцем визнали саме Степана. На щастя, всі повернулися живі. Але після цього він припинив брати участь в будь-яких проектах, переїхав до України де й заснував університет, в якому зараз працює ректором. Ми також проаналізували його наукові роботи і сферу досліджень. Останні роботи пов’язані з дослідженням теломерази й спробами модифікувати теломери. Ці структури відповідають за старіння організмів.
– Телезарази якісь, – перебив хлопця Бурмило. – Я поки що нічого кримінального у ваших знахідках не бачу. Ви що, залізли в якусь секретну базу даних?
– Та наче ні, – знизав плечима юнак. – Основний пошук вівся у відкритій базі даних університету. Але це ще не кінець, – продовжив Данило. – Після третього зникнення, знову офіційно не підтвердженого, ми з Романом вирішили записатися на тестування одного з препаратів, який розробляв і курирував сам ректор. Це був засіб для зміни пігментації шкіри на темніший. Зі збільшенням рівня ультрафіолетового випромінювання, через деградацію магнітного поля Землі та через глобальне потепління, люди зі світлим типом шкіри почали страждати. Ось університет і вирішив допомогти, а заодно і підзаробити. Наше тестування проходило без особливих пригод, я навіть почав виглядати засмаглішим, аж доки пару днів тому Роман не зник. В університеті сказали, що хтось із родичів захворів і він поїхав додому. Та з ним немає зв’язку і він мені б точно сказав. Проаналізувавши всю наявну інформацію, у мене є підозра, що ректор розробляє такий собі «еліксир молодості». Він синтезує клітини, де теломери не скорочуються з кожним поділом, а залишаються сталими, це дозволить організму не старіти. Але після вилучення таких клітин, організм носій помирає – це пояснює зникнення людей . В мене є вся необхідна інформація і я збираюся піти з нею до спецслужб. Я не залишу це просто так! – на цих словах хлопець дістав флешку і кинув її на стіл.
– Нічого собі звинувачення! А ти не боїшся розказувати таке першому-ліпшому? – Бурмило виглядав ошелешеним.
Помітно було, що хлопець злякався, що й справді бовкнув зайвого, та він спробував не видати свого побоювання:
– Якби ви хотіли щось зі мною зробити, то вже б зробили.
Раптом із-за воріт донісся звук різкого гальмування автомобіля.
– Це точно не до мене, – не розуміючи, що відбувається, промовив Бурмило. – Напевно по твою душу. Мерщій ходімо, тобі треба звідси зникнути.
Бурмило вивів хлопця через інші двері, показав рукою на отвір в паркані і сказав:
– Тікай туди. Раптом що, ти мене не знаєш, я тебе не знаю. Як дійдеш до рівчака, повертай ліворуч і так вийдеш із лісу. Щасти!
Чолов’яга закрив двері і пішов зустрічати непроханих гостей.
На вулиці вже вечоріло і десь недалеко запугукав сич. Вечірня прохолода повагом сунула зі сторони ставка і зганяла денне тепло з насидженого місця. Нарешті Данило кущами пробрався до гуртожитку. Все що треба було зробити, це швидко забрати документи з кімнати й тікати з міста подалі. Заходити через головний вхід було не найкращою ідеєю, тому хлопець вирішив залізти через вікно. Він знав, що на другому поверсі в кімнаті для куріння завжди відчинене вікно. Це був єдиний шанс. Юнак зняв куртку, яка б могла завадити видертися нагору, і взявся руками за металеві прути вікна на першому поверсі. Та раптом хтось обійняв його ззаду і притис мокру ганчірку до носа. Хлопець намагався пручатися, але марно. Обличчя його зблідло а тіло обм’якло.
– Втікач у нас, – повідомив по комунікатору високий мужчина у темному пальті.
– Прекрасно, везіть його в лабораторію, я зараз приїду, – з динаміків пролунав трішки охриплий голос ректора. – Чудова робота!
Бурмило йшов по території університету і згадував свою молодість. Пригадував, як вони вечорами грали на гітарі на лавці перед гуртожитком і як вахтерка кожного разу божилася, що не пустить їх всередину, бо вже було пізно. Також він пригадав бійку, коли вступився за першокурсників. Тоді студенти зі старших курсів хотіли його провчити, але самі сильно постраждали. З того моменту у Бурмила сформувалося гостре відчуття справедливості і будь-яка несправедливість дуже його дратувала.
А ось і гуртожиток. Чолов’яга зайшов всередину і попрямував до охорони.
– Бажаю здоров’я! – привітався Бурмило. – А не скажете, де мені знайти Данила?
– Доброго вечора, – відповів охоронець, не відводячи очей від якоїсь гри на своєму комп’ютері. – А прізвище у цього Данила є?
– Мені відомо лише його ім’я, – похитав головою чолов’яга. – Він забув у мене флешку, от я хотів її повернути.
– Стривайте, – схаменувся охоронець. – Чи це не той Данило, що зараз у розшуку?
– А що він накоїв? – поцікавився Бурмило.
– Кажуть, що він пограбував касу університету і втік з грошима. Сьогодні вранці в гуртожиток приходили представники служби охорони університету, але хлопець зник. Тому, думаю, ви можете його тут не шукати. До речі, а ви хто такий? – запитально подивився охоронець на чоловіка.
– Знайомий, просто добрий знайомий, – пробурчав дядько, і пішов геть.
Він вийшов з гуртожитку, зупинився на ґанку і про щось думав. Око вихопило з темряви якусь білу пляму. Бурмило підійшов ближче і побачив куртку юнака, рукав якої був вимазаний вапном.
– Присягаюся, що бачив цю куртку на юнакові, – мало не вигукнув чолов’яга.
Він повернувся до гуртожитку.
– А не підкажете, де корпус ректора? – знову запитав він охоронця.
– Якщо вийти з гуртожитку, то аж в самому кінці вулиці ліворуч. Та навряд чи ви когось там знайдете сьогодні. Вже пізно, – знову не відводячи очей від гри, відповів охоронець.
Але Бурмило не дослухав відповіді до кінця і попрямував до корпусу ректора.
– О, Галиночко, ти ще тут? – зайшовши до приймальні, здивовано запитав ректор. Він поспіхом зняв верхній одяг, дістав щось із кишені і направився до дверей в свій кабінет. – Ти йди додому, бо вже пізно, а я ще попрацюю в себе, – сказавши це, ректор зник на дверима.
– От дивак цей Степан Михайлович. Постійно залишається працювати допізна. Ще й якісь пляшки з синьою рідиною постійно тягає з собою, – ледве чутно промовила секретарка. – Жінку йому треба знайти, бо це не діло.
Галина вимкнула комп’ютер, погасила світло в приймальні і пішла додому. Тим часом Степан Мирний поставив пляшечку з дивною рідиною в шафу, дістав з холодильника торт і поставив його на стіл.
– Ну що ж ти, Шнурочку, знову розлігся на моєму кріслі, – ректор почав зганяти рудого кота з нагрітого місця. – У тебе є свій килимок, йди туди й кімарь.
Шнурок зістрибнув на підлогу і почав махати хвостом – видно йому такий розвиток подій не сподобався.
– От дідько, забув запальничку для свічки. Що ж це за торт на день народження без свічки, – ляснув себе по лобі стариган.
Ректор зайшов до підсобного приміщення і довго десь порпався. Нарешті він знайшов, що шукав, та повернувся в своє крісло.
– Оце вже інша справа. А ти будеш їсти торт, котику? – старий запалив свічку і ніби про щось задумався. – Ти ж розумієш, що я все це роблю не заради себе. Всі ці жертви заради майбутнього цілого народу. Я не можу зрадити своїх друзів, навіть коли через це приходиться йти на злочин. Сподіваюсь, мене зрозуміють...
Раптом в сусідній кімнаті щось клацнуло, кіт насторожився і настовбурчив шерсть.
– Ну чого ти? – з докором в голосі звернувся до кота Степан. – Це Галиночка напевно додому пішла. Працьовита жінка, але з характером. Чоловіка їй треба, от тоді все буде гаразд.
Ректор прийнявся розрізати торт. В якусь мить краєм ока він помітив, що кіт почав задкувати і зашипів. В цей же момент щось тверде вдарило по потилиці. На миттєвість в очах ректора можна було побачити здивування. Його голова різко рухнула прямо на торт.
Бурмило Брама стояв непорушно і лише сопів. В руках у нього була кована троянда.
Тишу кімнати порушив звуковий сигнал який донісся із шафи. Відразу після сигналу звідти засяяло світло. Бурмило підійшов ближче, повністю розсунув привідкриті дверцята. Всередині шафа нагадувала панель керування космічним кораблем. На лівій половині чоловік помітив картку овальної форми, щось схоже на грамоту, де верхня частина була заповнена незрозумілими символами, а в нижній частині вже нашою мовою було написано: «За безцінний внесок в дружбу і співпрацю між цивілізаціями. Степану Мирному від вдячних жителів із сузір’я Пегаса». Праворуч на верхній полиці стояв якийсь пристрій, схожий на мікрохвильову піч, але мало не втричіменший. На кнопках були такі ж символи, як і на овальному документі. Над найбільшою кнопкою хтось від руки написав «Відіслати» і намалював стрілку, яка вказувала на саме цю кнопку. Прямо під пристроєм, на іншій полиці стояло кілька порожніх пляшок і одна наполовину заповнена. Посередині шафи знаходився великий дисплей, на якому миготіло вхідне повідомлення. Бурмило почав читати:
«Шановний друже Степане!
Наш народ, як завжди, вдячний за допомогу в цій нелегкій справі. І хоча ваші останні зразки значно загальмували розвиток синдрому раптового старіння, з яким ми боремося вже не один рік, та разом з тим піддослідна група показала тенденції до мутацій. В учасників експерименту різко підвищився рівень шерстяного покриву, що в умовах нашого спекотного клімату є радше негативним моментом. Боюся, що у нас залишається все менше шансів на успішне завершення експерименту. За моїми прогнозами, через 6–7 ваших місяців у нас залишиться живими близько 5% населення. Дуже прошу надіслати ще один зразок, який ви обіцяли. Розумію, що заради нашої, нікому не відомої цивілізації, ви змушені робити жахливі речі у себе вдома, але нам не було більше до кого звернутися. Ви ж самі тоді, під час нашої першої зустрічі сказали, що звертатися до урядів країн Землі то марна справа. Вони спочатку будуть нас вивчати, потім будуть думати чи не захочемо ми захопити Землю. І такий важливий для нас час буде втрачено.
Ви – наша остання надія. Сподіваюся, ми відсвяткуємо ще не один парад планет разом і чекаю на ще один зразок.
І до речі, щойно згадав, з Днем народження!
Із вдячністю, доктор Вані Скентр».
Чолов’яга на якийсь момент впав у ступор. Схоже, що такого Бурмило точно не очікував. Він постояв мовчки декілька хвилин, потім відклав у бік ковану троянду, підсунув ближче клавіатуру і натиснув кнопку «Відповісти».
І тільки кіт Шнурок лежав на килимку, задоволено муркотів під монотонне клацання клавіш, облизуючи блакитну рідину зі своїх довгих та густих вусів. |
Рассказ открыт для комментариев