20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Ляна Романчук Число символов: 40000
Конкурс № 46 (весна 18) Фінал
Рассказ открыт для комментариев

ai003 Слуги


    Фото 001 (в)

    ПРОЛОГ

     
    Один раз на пів століття, з приходом переступного, після тисячі років Служби, їм Дарована можливість кохати, можливість жити серед людей у подобі смертного. Вони обирали собі вік, стать, зовнішність і насолоджувалися змогою радіти, страждати, просто відчувати впродовж незламних чотирьох зим.
     
     

    ЛАК ДЛЯ НІГТІВ. Частина І

     
    Вона сиділа на запорошеній лаві та споглядала за малюками, що катали сніжних баб з батьками. В її очах не було суму, та я відчував. Я його бачив, як древнього згорбленого безстатевого монстра, замотаного в старе, але чисте лахміття. Він був поруч. Обіймав її та плакав. Він побачив мене, крізь судоми на вустах, посміхнувся, витер крижані сльози і тимчасово відійшов.
    - Привіт. – я присів поруч, а жінка здригнулася, немов сидить вона тут вже десятиліття і ніхто крім смутку не відвідував її.
    - Добридень, чоловіче. – такої сонячної посмішки я не знаходив за всі тисячоліття. В очах її грало сонце, сяяло тепло того передноворічного дня. – Ти загубився? Я ніколи тебе не бачила.
    - А я Вас, тітонько, всі свої п’ять років бачив! – не вийшло у мене прожити ці дні без брехні. Не міг я більше споглядати тишком.
    Вона потирала червоні від холоду руки. Жодного разу я не бачив на ній рукавиць.
    - Тебе випустили самого гуляти? – голос забринів нервовими нотками.
    - Я вже великий. Мама готує тортик Діду Морозу і стереже мене з вікна. – я вказав на перше ліпше попід дахом, що найяскравіше бриніло різнокольоровими вогниками.
    - А вона не буде проти, що ти розмовляєш з незнайомцями?
    - То Ви ж не дивний дядечко.
    - Я лише стара дивна жіночка. – посмішка повернулася.
    «Яка пів життя провела на цій лаві перед дитячим майданчиком…» - ніяк не можу змусити себе не читати її думок.
    - Та Ви ж молоді! – вона, у відповідь, грайливо струсила сніг з моєї шапки. - Чому Ви злякалися, як побачили мене?
    - Подумала, що ти з мого найстрашнішого кошмару. – жінка зніяковіло закліпала. – Хоча там геть нічого лячного не було.
    - Розкажіть.
    - Дивний ти хлопчик і там був дивний, десь твого віку, хлопчик. Пам'ятаю як мені подзвонили у двері, я відчинила, а на порозі стоїть дитина. У чудернацькому вікторіанському костюмчику, а в його руках була блакитно-бузкова квітка. Чи то дзвіночок, чи гіацинт, чи мускарі. Маленьке таке, на одному пагоні, ніжне. Я його пита хто він, звідки, чи ба не загубився, а він лише стоїть, мовчить та пильно дивиться. Мене такий страх схопив в свої обійми і з кожною секундою вони все дужчали від його мертвої німоти. Я тоді чітко зрозуміла хто він, але так і продовжувала випитувати, стоячи на колінах. – вона пирхнула сміхом. – Випитувати у Диявола, де його батьки.
    То була наша перша розмова. І я зрозумів, що не жалкую через обрану мною подобу маленького хлопчика, бо я в неї закохався. Але не як в жінку, а немов у янгола. Іронічно, правда?
     
                  

    ВОСКРЕСІННЯ. Частина І

     
    Вперше я побачив її на Зелені свята під пронизливе соло дзвонаря. Вона вийшла з церкви в білій мережевій хустці, що відтіняла її оливкову шкіру з глибокими темними очима та в довгій шифоновій сукні, якою грав вітер. Вона дарувала посмішку знайомим, просто людям, які мали честь пройти поруч. Мереживо впало на плечі, чим відкрило медового відтінку косу з вплетеними дикими квітами. Щось таки в ній було… Щось і святе, і дохристиянське. Ця дівчина привернула мою увагу, але не змусила ні познайомитися, а ні думати про неї більше ніж я палив ті цигарки без фільтру по той бік вулиці.
    Дзвони продовжували лунати, а я диміти, змішуючи повільно в повітрі отруту з тополиним пухом, який захоплював місто і волосся тієї дівчини. Так, я не згадував її після того, але і не міг в ті хвилини відірвати погляду від грайливої посмішки, від гонорової та легкої ходи, якою вона маневрувала до трамвайної зупинки. Щось таки в ній було.
    Я запрокинув голову на цегляну стіну, в останнє випустив дим, загасив цигарку та пішов в протилежний від незнайомки бік, не озираючись. Така була наша перша зустріч, але не знайомство. Та воно все-одно наздогнало нас.
     

    ВІН. Частина І

     
    Знаєш, є одне місце, яке нагадує мені про інше. Думаю так часто буває, коли перше занадто далеко. В моєму випадку, туди ще й не просто дістатися, тому найкраще знайти мініатюру поруч.
    Не дивися так на мене, мені важко стримати посмішку. Та ні, я не могла там залишитися. Так, місцина просто дивовижна. Вона пережила час. Не могла. Через нього. То його край, таким як ми там не місце. – один обпікаючий ковток холодного напою, один важкий подих і знову посмішка.
    У Відпустці я була там лише раз. Наприкінці першого літа.
    Я б повернулась потім, але ми ж знаємо, що такої можливості більше не буде. Ну, ми ж з тобою саме на цей фінал поставили? – тепер твій мовчазний ковток.
    Є один людський напій, який я просто обожнюю. Досить! Я не буду так розповідати! Не сміши. Ні, це не бурбон. Це просто молоко, хоча молоко – це не просто. На Кінбурні важко з продуктами, та ще важче з людьми. Здається я годину блукала тими хуторами, сто відсотків заблукала, аж поки хтось не підказав, яка сім’я тримає корову. І знаєш що? Так, в пошуку її я взагалі втратила будь-які орієнтири. А потім з’явився він.
    Геть забула його ім'я.
    Перші дні мого перебування на півострові стояла холодна погода, добиратися навіть довелося в шторм. Думала, що на Службу піду раніше. Там, де я зупинилася не було гарячої води, а лише літній душ, та й море не досить привітне. Я майже дві доби мріяла про ванну. Уявляєш мій вигляд? Та і теплий одяг не брала, довелося надіти на себе все, що було. Так, це вже смішно і сумно. Розумієш, я не хотіла цей раз когось допускати, мені було все одно як я виглядаю, але він… Тоді я пожалкувала. Пожалкувала, що не приверну таким чином уваги, хоча ніхто б цього не зробив, але це я зрозуміла вже пізніше.
    Він вийшов з хащів мені на зустріч. Кожне подвір’я на косі було немов частиною лісу. Хоча думаю так воно і є. Схожих на нього я бачила дуже давно й не на цій півкулі планети. Він був неземний. Я ніколи не бачила такого довгого волосся в хлопця, навіть у дівчини нині це величезна рідкість.
    Він сказав йти за ним і ми попливли. Я була готова щоб він вів. Мені хотілося і заговорити, і ніколи не порушувати цієї тиші. Незнайомець вів мене, дівчину, безлюдною територією невідомо куди, а я жадала цієї невідомості. Ми пробиралися вузькою тропою, яка ледь виднілася серед дерев, кущів, трави. Я навіть забула про свій страх павуків. Я просто не могла перестати слідкувати очима за його станом, за ним.
    Абориген.
    Ми вийшли до лиману. Був прилив, тому знову лише вузька доріжка. О, як я хотіла, щоб ця подорож не кінчалася. Але розуміла, що і пальцем до нього не доторкнуся, не буду шукати. Його не можна було нам чіпати.
    Він когось погукав. Зайшов до двору, а я залишилася чекати. Боже, яке прекрасне місце. Ліс просто впадає у водойму. Зелена блакить і аромат щастя, волі, сил. А він наче їх частина. Невід’ємна частина. Неподалік, на старезній дерев’яній лаві, я помітила кота. Нереально величезного кота. Не товстого, а дійсно великого. Його тіло вкривали безліч шрамів та кольорів.
    На Кінбурнській косі здається все коріння було чимось неземним. А знаєш, правильніше було б сказати навпаки. Там ще залишилася Земля. Найреальніша. Найправдивіша. Земля.
    Виявилося корова померла. Й мого аборигена, як ти вже зрозумів, я більше не бачила, а кота так. Знаєш, це я його так прозвала, мого Мауглі, а потім зрозуміла. Я згадувала його ще довго, кожну ніч, аж потім на палубі мене осінило – він Падший. Розумієш? – попросив бармена повторити, погляд не піднімав. – Падший.
    А те інше місце я тобі покажу. Відійдемо там. Напередодні буде сильна хуртовина і мороз – моя мініатюрна коса набере неперевершеного вигляду.
     

    ЛАК ДЛЯ НІГТІВ. Частина ІІ

     
    Я розкрив долоні, як для повітряного поцілунку, та випустив тепле повітря, розвівши їх по-бокам. Ніжний вітерець мав підняти небесне борошно та закрутити його навколо тої самої лавки, але нічого не відбулося. Все-таки у житті смертної людини є мінуси. Тому я просто підбіг ззаду, потягнувся на носочках та закрив жінці очі.
    - Встигли забути мене? – на дитячий дзвінкий сміх, вона відповіла своїм лагідним. Я всівся поруч.
    - Хіба таке сонечко можна забути?
    Старого не було. Вперше за ці сотні днів. Зате у крижаних руках з’явилося щось нове.
    - Що це?
    - Червоний лак для нігтів.
    Я втупився на неї запитально, а вона всміхнулася та поклала мініатюрну баночку з бантиком на краєчок лави.
    - Коли я була зовсім маленька, то хрещена фарбувала собі нігті яскравим, красивим, блискучим червоним кольором, а я зачаровано спостерігала за цим казковим дійством. Я навіть в думках не сміла уявити, щоб мені теж нафарбували нігтики, та вона запропонувала сама. Але мама поставили заборону на червоний колір, пояснюючи це тим, що не гоже малій дитині так фарбуватися, лише пастельними тонами, частіше навіть прозорими. Та ти не знаєш, як маленькому дівчаті жадається червоного.
    Вона поправила бантик та продовжила свою розповідь.
    - Кожного Нового року я благала Діда Мороза у листах про маленьку баночку лаку, який би ховала від мами, та якось не склалося. Думаю не одні мої батьки такі категоричні і не одна я, така маленька дівчинка. Тому щоразу, 31 грудня, я залишаю на лаві перед дитячим майданчиком червоний лак для нігтів, а що 1 січня він зникає.
    - Так може то двірник, чи вітер, чи ще хтось?
    - Не руйнуй моєї віри в казку і в щиру дитячу усмішку, наповнену радості від того, що старий зимовий бог її нарешті почув.
    Звідки люди беруть в собі сили, щоб продовжувати вірити, сяяти, щоб вставати після кожного болючого падіння і знову посміхатися? Звідки в них береться любов до того, кого вони навіть не бачили, до того, кого вони все більше вважають глухою стіною?
     
     

    СХІД СОНЦЯ. Частина І

     
    Чорт би мене побрав, я таки знаю це кляте рішення.
    А зараз дивлюся на нього, поки час жорстоко спливає. Ось він відірвався від своєї гри, посміхнувся й далі давай бути великою дитиною. Досі дивуюся, як цьому чоловікові вдається походити на неї, безтурботно веселитися, як тоді цей здоровезний чоловік був таким беззахисним?
    Щоразу клянуся більше не полишати Служби, але знову та знову зраджую себе і невинних людей. Скоро мені доведеться зробити і йому боляче у будь-якому випадку, а він не витримає ще одного ножа у спину.
    Нашу зустріч я ніколи забуду. Солдат сидів, згорбившись, на холодному вечірньому тротуарі, а я йшла мимо, як раптом мене грубо окликнули і я геть не очікувала такого запитання.
    - І чого ж не перейшла на інший бік вулиці?! Хіба не страшно?
    - А чи не безпечніше пройтися біля вояки?
    Він залився сміхом, а потім підняв свої очі і я побачила в них сльози.
    - Ти або дивна, або геть не місцева.
    - Чому я мала злякатися? – він понурив голову.
    - Я сам не помітив як це сталося. Точніше не хотів бачити, що творилося навколо, але якось йдучи до частини темними вулицями зустрів дівчину і запропонував провести додому, але у відповідь побачив як вона чимдуж побігла геть. Надалі я вже не раз помічав, як нас шугаються, обходять десятою дорогою. Спочатку це бісило, а потім я взнав причину. Ненавиджу їх. – чоловік перейшов на голосні нотки. - Вони спаскудили звання солдата. Спаскудили честь захисника. Вони..! Та хіба можна лише їх винити? Державі насрати на поранену свідомість. Ми для неї лише спаплюжений символ, м'ясо, видимість.
    Здавалося, незнайомець одночасно розгорався і заспокоювався.
    Він замовк, а я сіла поруч боячись порушити тишу.
     
     

    ДЗВІНОК. Частина І

     
    Взагалі-то я любив людей. Кожного волоцюгу, бандита, вбивцю, повію – всіх. Міг знайти виправдання, співчуття, допомогу для кожного. Навіть для зрадників, ґвалтівників. Я любив людей, але коли сам був людиною. Сліпим кошеням.
    Я пройшов безліч планет, вимірів і знаєте що? Люди не заслуговують. Я вічно чую ті самі слова: зараз гірше, покоління не те, часи не ті. Маячня! Завжди було одне й те саме. Ні, звичайно, десь та трапиться справжня Людина, але я не правильно виразився – людство не заслуговує. І мені подобається, що планеті майже гаплик. Тому всі і злетілися на цей курорт, бо більше можуть не потрапити сюди. Люди приречені, вони не зміняться, щоб врятуватися. Всім заборонено їх рятувати. Стільки вже було глобальних катастроф насланих і з Небес, і з Землі, та весь час пам'ять недовговічна.
    Чесно, я б не пішов у Відпустку, але і Служити цим істотам понаднормово не збирався. Блукати чотири роки засраними вулицями наодинці якогось поганенького міста все ж таки краще. Та й ви мені робите подарунок, а я зробив йому.
    Перший раз він просто впав мені до ніг. Буквально. Я йшов до свого нічлігу, а назустріч шкандибав цей старий, потім його палиця потрапила до вибоїни і він впав. Я навіть сіпонувся, щоб допомогти, та одразу поборов це старече бажання, але дівчина спробувала. Собі на зло. Він почав сахатися, кричати, махати ціпком, щоб вона йшла геть, щоб нізащо не чіпала.
    Оце так. Було весело. Бачили б ви її вираз обличчя. Але його був прикольніший. Через якийсь час він встав та пішов. Я чомусь спробував прочитати його думки, але натомість чув як на повторі жіноче ім'я.
     
     

    ВОСКРЕСІННЯ. Частина ІІ

     
    Мені подобалося, що приходили й зникали ми взимку. Я любив холод, любив як він покусує тіло, як пронизує до кісток. Я бачив як помирали від спеки, бачив як помирали від північного короля. Повірте, ніхто б не обрав життя у вічному літі, якщо б довелося кінчати його виводячи па з правителькою півдня. Я любив холод, і саме тоді полюбив ту дівчину.
    Поки я йшов на зупинку, мою увагу привернула вогняна хода крізь темряву в Прабатьківську суботу. Дивно, але ця православна служба віяла ще тим містицизмом. Хоча, що тут дивного?
    Вдруге ми переплелися більше ніж через рік, але знову під ноти церковних дзвонів. Знову нас оточувала біла крупа.
    Чесно, я б і тоді не заговорив. Чомусь так і не тягло познайомитися, хоч впізнав одразу, хоч знав, що не існує випадковостей. Та вона все вирішила сама. А не впізнати її було важко навіть у темряві. Всьому виною – очі, біси, що там горіли яскравіше за пекло, сильніше за рай.
    Було вже пізно, перестав грати і музика на головній вулиці, що своїми творами давно змінив обрядову пісню й останні кілька годин дарував атмосферу іншого, не справжнього міста. Мороз посилив свої обійми. Почав падати сніг великими, пухнастими пір’їнами, які перероджувалися ще до того, як долітали до вологої землі, але не до її двох закручених хвостиків, що ніяк не пасували віку, але пасували їй.
    Знаєте, я часто помічав, як незнайомці довго разом чекають, не заводять розмови, намагаються не дивитися один на одного і це породжує великі незручності, бажання, аби це нарешті скінчилося. Але не зараз. Мовчання нам не заважало, я давно забув, що чекаю маршрутку, і знав, що незнайомка також не бажає її приходу. Та я досі не жадав знайомитися. Натомість дістав почервонілі руки з кишень і вирішив запалити, відійшовши подалі. Через півхвилини почув той сміх, що і досі, чомусь, гріє мені серце й трішки зачіпає.
    - Серйозно? Сірники? Ще й в таку погоду - вона підійшла майже впритул, нас розділяло лише полум'я її запальнички, що раптово, з характерним звуком, з’явилося за її командою, віддзеркалившись в чорних очах. – Не могла більше дивитися на Ваші жалюгідні спроби.
    - Дякую. – я промовив це після того, як вже випустив перший дим, думаючи, чи варто продовжувати розмову.
    Вітер, що відвідав цей квартал міста, зняв капюшон з моєї голови. Задовге волосся на мить забрало дівчину з мого поля зору, й саме тоді я прийняв рішення.
    - Що за дурість мерзнути в дань моді?
    - Я завжди можу зробити так. – дівчина накинула шарф собі на голову, але одразу ж зняла.
    - І я про те. Нащо? Менінгіт такий сексуальний? – чому я це ніс?
    - Справді? – вона знову засміялася, але якось інакше. – Не думайте, що мені є діло, як я виглядаю в очах незнайомих чоловіків.
    Вона ще щось сказала, біси спалахнули, але я прочитав в ту мить інше, що було голосніше за її слова: «Я обіцяла жити, а не триматися за життя».
    - Мій номер точно вже не прийде. Занадто далеко. Тому варто йти ногами.
    - Не страшно?
    - Хіба вперше. – знову почув ті слова, а очі сміялися.
    - Не холодно?
    - Компанія, кажуть, зігріває. Пішли? – ну і єхидна в неї посмішка, ну і чарівна.
    - З незнайомим чоловіком?
    - Це ж я не вперше ходжу нічним містом, то кому треба переживати? – вона підморгнула, розвернулася і пішла.
    Цього разу я попрямував за нею.
    - Зі служби? – ми порівнялися, вона уповільнила ходу.
    - Хм, то варто таки переживати? Слідкуєш за мною?
    - Руки у воску. Помітив, коли ти підпалювала.
    - Ти ба, ну просто Шерлок Холмс.
    Вона хотіла мене вдарити по плечі, але натомість послизнулася і впала в обійми. Мені здавалося, це тривало вічність, поки я відпустив.
    - Я колись вже бачив тебе біля церкви чи то на Трійцю, чи то на Вербну неділю. Незвично для молодої дівчини.
    Вона пов’язала кашеміровий шарф на голову, чим ошелешила і змусила фантазувати щодо її ледве відкритої шиї. Ми пішли.
    - Волосся занадто мокре стало. Ненавиджу, коли болить горло. То не для себе.
    - Що не для себе?
    - Нагадує дитинство. Я часто ходжу в церкву, але не для себе. Заради батька. Замість нього, точніше. Так я не фанат. Не те щоб атеїст, але… В дитинстві я любила лише одну службу. Великодню. І лише в дідусевому селі. То навіть не церква, а старий дитсадок, який після розпаду віддали прихожанам. Біля неї було огороджене подвір'я: трава і декілька дерев. Поки батюшка правив всередині, на вулиці його вже чекав натовп, адже і третина не поміщалася в будівлі. Стояла темрява, десь четверта ранку, жодного світла, лише вогонь свічок в тиші святої ночі. Там була така енергетика, там народжувалася чи прокидалася така сила. Ти покидав ту місцину мокрий і щасливий. Ти… Ти навіщо пішов? Тобі взагалі в який бік?
    - Мені теж не вперше блукати нічним містом.
    Я не питав. Я вже все знав. Знав, як вона залишилися круглою сиротою; знав, що батько подався в релігію після смерті дружини, яку геть не пам’ятала ця дівчина і яку чомусь ненавидів брат. Я вже все знав. Хоч пізніше вона сама все розповість, коли погасне світло в її районі, коли ми сидітимемо в повній тиші, коли я не знайду її бісенят.
    - Чому ти не переїхала, якщо це місто стало тобі живою раною? – спитаю я тоді.
    - Бо міста, про які я мріяла не мають навіть озера. А місто без води – мертве місто.
    Того вечора я залишився у неї. Вона була мертва і з кожним днем все більше прокидалася. Я не ліз в її голову. Вважав, що досить мені і серця. Вважав… Люди помиляються, Слуги – ні. Я був ще людиною.
    В той перший раз в її домі теж не було світла. Тому зблизька, вперше, всю, освітлену я її побачив такою, як і останній. Сьогодні. Я зайшов, вона, прокинувшись, сиділа на краю ліжка голою спиною до мене, яку прикривало тільки довге, кучеряве волосся та декілька коханих родимок. Тоді я не міг не поцілувати, а сьогодні…
    Тоді мені хотілося плакати, занадто добре було моїй душі, сьогодні я просто сміявся. А щодо душі?
     
     

    ЛАК ДЛЯ НІГТІВ. Частина ІІІ

     
    Сьогодні Святий вечір, навкруги повно ходить нечистої сили, а завтра маю піти я. Піти і більше ніколи не побачити тієї жіночки, адже Служба нізащо не пройдеться слідами тисячолітньої Відпустки. Так, можливо, колись я зустріну її душу, можливо разом оберігатимемо Божих дітей, та то вже буде не та людина.
    Нечесть скрізь, але його так і не було за ці святкові дні. Звичайно він не пекельний дух, але сум є сум. Та чомусь мене не покидає думка, що завтра він повернеться.
    Мені відома ця частина її життя, але почути це від неї… Не знаю, яке слово підібрати. ВОНА НІЧИМ ЦЬОГО НЕ ЗАСЛУЖИЛА! В жодному з життів. Нічим!
    Одне мені давалося найважче – не втратити віру, повернувшись до нашого Творця, побачивши Його навіть впритул.
    Сьогодні вона вдягла рукавиці.
    Сьогодні я сам, не знаю навіщо, завів цю розмову.
    - А Вашим дітям Ви що подарували на Новий рік? – знав, що вона хотіла відвернутися, та не зробила цього. Це далося не легко.
    - Нічого, бо не спромоглася жодному своєму чоловікові подарувати ні доньку, ні сина.
    - Жодному? – я хотів заткнутися, та не виходило.
    - Зараз я одружена в третє. – жінка поглянула на посіріле, наповнене снігом, небо. – Першого я прогнала, бо не могла його зневажати за те, що він завів собі дитину на стороні. Не могла. Навіть боляче не було. Він не хотів йти, та я наполеглива. – дивно, вона засміялася. – Другого зрадила вже я. Точніше збрехала, що постійно зраджую, що маю іншого, що геть його не кохаю. Бо розходитися через те, що я безплідна він не хотів, навіть істерики на нього не діяли. Я довго себе ненавиділа, але не могла бачити, як він дивився на дітей. Не могла його коханням тримати біля себе.
    Я хотів заволати, що це неправильно, що такі вчинки людей просто ненавиджу, та не зміг. Бо чим ми кращі? Скільки разів ми таким же чином поверталися на Службу. Та все-ж-таки, ми вберігали коханих від смерті, а люди цим без причин вбивають. Так, без причин, адже неможна вирішувати за іншу людину. НЕ МОЖНА! Але, чим ми кращі?
    - Зараз біля мене чоловік, який в жодну брехню не повірив. Я навіть зустріла його в спальні з іншим, а він лише, сміючись, аплодував. Звичайно того разу я просто лежала в ліжку, бо щоб… - тут вона запнулася і розгублено, дещо налякано поглянула на п’ятирічного хлопчика. – Я справді сповідаюся маленькій дитині?
    Я склав рученята в боки та суворо, з-під лоба, поглянув на неї. Люди не винні, що ми так діємо на них.
    - Бо щоб займатися коханням? Тьотю, я в садок ходжу, чим Ви можете мене здивувати?
    - І дійсно! – жінка ще якусь мить помовчала. – Так, ти правий, зайнятись коханням з іншим я не могла, навіть заради того, щоб звільнити чоловіка від кайданів. Хоч я бачу, як він мріє про дитину, він навіть не може спокійно ходити повз дитячі майданчики, але з моїми щоденними манівцями змирився. Просто він не може, а я цього потребую.
    - А чому ви не всиновите дитину? – відповіді на це я не міг прочитати, лише знаходив: «не судилося, не судилося».
    - Для інших, це було не припустимо, а нинішній, через нашу прогнившу систему і свою доброту має судимість, а отже дитини нам не дадуть, а я ніколи від нього не піду. Та і де мені взяти гроші, щоб відали дитину самотній жінці?
    Завтра я подарую їй червоний лак, не хочу щоб вона так і ходила з погризеними нігтями, скажу, щоб фарбувала і згадувала мене. Завтра, а сьогодні просто, мовчки, бездієво споглядатиму, вперше за тисячу років, на шабаш чорноти, гуляючи нічним крижаним містом, обраним мною.
     
     

    ВІН. Частина ІІ

     
    Та важко було з іншим. Через декілька причин. Я ніколи не зможу описати ні його погляду, ні того, чого варте мені встояти перед ним.
    Впродовж цього перебування ми часто пересікалися. Не так часто як би мені хотілося, але занадто часто ніж мені того хотілося. Де? Він неодноразово приходив до кав’ярні в якій я працювала, з ноутбуком, з друзями чи дівчиною. – нерозбірливе зітхання, водіння пальцем по краю склянки. – Весь час, що я їх бачила разом вони були такі щасливі. Ідеальна пара і так схожі один на одного. Я впевнена, він її кохає.
    А погляд? Може то просто у нього такий погляд. Або це він на мене так діє. Я навіть зараз не можу перестати думати про його очі. Він ними дивився немов в мою суть. Дивно, але я ні разу не змогла витримати його: весь час ховала обличчя, намагалася не дивитися, навіть коли потрібно було заговорити саме до нього. Ніхто ніколи не мав на мене такого впливу.
    Інколи мені здавалося, що він в мене закохався, хоч розуміла, що це не правда. Але його очі? Навіщо було давати йому такі очі?
    А як же він дивився на мене. Кожного разу, неймовірних зусиль мені коштувало не накинутися на нього. Кожного разу.
    Я обіцяла собі нині нікого не допускати, Боже, як це в тебе виходить?, але це боляче. Боляче так жити самому. Після закриття кафе, я випила в барі напроти й пішла зимовим вечором до найближчої зупинки. Там нікого не було, а потім прийшов він.
    Навіщо він сів поруч, навіщо заговорив до мене, навіщо знову так дивився? Випивка допомогла не сховати одразу очі, але неймовірно посилила бажання прилинути до його тіла, до його вуст. Так поруч, так дивиться, зі мною відбувається щось дивне. Я навіть не пам’ятаю чи колись таке відчувала, щоб ніяковіла? Було єдине спасіння.
    Коли ми на Службі, то одне, та коли ми люди – лізти в чужі пари – табу. Хоч закон і дозволяє. Але це моє табу. Моє, розумієш? – хитає головою, розводить руками.
    Хм… Потім він мені декілька разів снився. Там все посилювалося: і добро, і зло. Але я пам’ятала, що і в тих світах він мій заборонений плід.
    Та й я все собі надумала. Я йому байдужа. То лише його погляд.
     
     

    ДЗВІНОК. Частина ІІ

     
    Дощу ще не було. Піднявся вітер, хмари затягнули небо, а дівчата ловили спідниці на радість перехожим. Я йшов вулицею і заглядав у вікна. Вважайте мене збоченцем, але я любив це діло.
    Взагалі, у Відпустці мені подобалося три речі: їжа – о так, вона краща за кохання, секс і інші «приємності» людського життя; самотні подорожі – відчувати землю під ногами, трішки інше, ніж літати над нею безтілесним; і підглядати за людьми, розуміючи, що не потрібно допомагати.
    Проходячи повз чергове вікно я знову побачив того старигана. Спершу, нічого особливого: дід сидить та розмовляє по стаціонарному телефону, але якщо придивитися, а я таки придивився, то можна було помітити, що шнур нікуди не приєднаний, а вуста старого рухалися, думки бігали, скупі сльози котилися додолу – він розповідав донці як минув його черговий день. Доньці, якої давно не було на цьому світі.
    Я глибоко занурився у його підсвідомість. Уявлення не маю чому, але цей старий здавався мені не простим незнайомцем.
    Він пізно став батьком, втратив дружину, поставив сам її на ноги, підтримував у всіх починаннях, підтримав бажання навчатися у найпрестижнішому журфаку країни і, навіть, у її намаганнях зробити серйозний вступний проект, адже розумів, що не подужає контракт, а донька не буде щасливою, якщо сама, власними зубами не вигризе те місце, не доведе свої вміння. Майже довела – її вбили ті, кого вона хотіла розкрити у своїй роботі. Новина б була місцевого характеру, але батько вчив, що будувати державу потрібно з дому, а аж ніяк не перекидати відповідальність на якусь там рибну голову.
    Але було в ньому ще щось. Щось, що ховалося занадто далеко і я ніяк не міг туди дотягнутися, тому просто зайшов у двері. Буквально.
     
     

    СХІД СОНЦЯ. Частина ІІ

     
    Гроза підчас снігопаду – вони про все знають.
    Якщо я просто піду – наречений себе вб'є і буде приречений на вічні муки в Порожнечі, якщо я все йому розповім – вони його зітруть, і його взагалі більше не буде.
    Він стільки всього зробив для солдатів, які повернулися. Він лікує їх, себе, лікує спаплюжений символ в очах людей, він ще стільки має зробити, але мені доведеться цьому завадити, так чи інакше.
    Він закінчив свою гру, помітив мої сльози, обійняв та почав ловити їх поцілунками. Я маю так вчинити - це єдине рішення і начхати, що буде зі мною.
    Він щось питав, та я не чула. Він стис мене ще міцніше, а я дужче почала плакати. Я поцілувала його як тоді вперше, на тому узбіччі, коли він відкривав мені свій біль. Коли він розповідав, як розтоптали його уявлення про захисника вітчизни, як його серце обливалося кров'ю через розпач та злість до клятих людей, для яких немає нічого святого і поняття дому, Батьківщини, сім’ї. Він тоді встав та зі страшними криками почав гамселити цегляну стіну, а я підійшла та обняла цю дебелу постать ззаду і він заспокоївся, немов впав у параліч тієї миті, а тоді розвернувся та вп’явся в мої вуста і більше не відпускав від себе, а я більше нікуди і не хотіла.
    Я провела руками востаннє по його спині, відчуваючи тепло коханого тіла крізь вовняний светр, а тоді раз за разом вдарила ножем, раз за разом.
     
     

    ВІН. Частина ІІІ

     
    Лунала нова пісня тендітної співачки, яка любила виступати в цьому барі. Її каштанове волосся, навмисно неохайно підібране, змішувалося з гірляндами теплих тонів та бенгальськими вогнями. Дівчина мала дивовижні очі: великі, мигдалевидні й трішки оленячі, холодного кольору, глибину якому додавала її персикова сукня, що цієї ночі майже нічого не приховувала, а нечаста посмішка лише підкреслювала кирпатість носу. Все це завжди не залишалося без уваги.
    - А цього року вони не погано так прикрасили заклад. Неперевершена атмосфера, дещо кулуарна.
    - Ви всі помиляєтеся. Особливо ті, хто намагається наслідувати.
    - Ти про що?
    - Думаєте я добровільно вічність проводжу людські життя самітником? Вважаєте мені це геть не важко? – він залпом осушив енну склянку. – Правильно, мені не важко, бо я так і не спромігся полюбити, а робити комусь боляче через штучні почуття не має сенсу. І так, я тебе не розумію. Дівчина в нього? Серйозно? А ти впевнена в його почуттях? А там вона янгола чіпати не буде.
    Він занадто осудливо подивився на мене. Я відчула злість.
    - Та якби я був на твоєму місці… Не розумію. Може для вас відпустка і винагорода, а для мене кара, марні сподівання! Мене дістало весь час вислуховувати, який я герой, що знову спромігся не заподіяти біль. Та я взагалі кохав лише в першому своєму житті.
    Ого, я не знала як реагувати.
    - Навіщо ти прийшла? Ти ж знала, що цей бар мій. Йди звідси, своїм ставленням ти лише доводиш мене. Лишився тиждень, знайди його, зроби хоч щось!
    - Пекельні вигнанці підійдуть? – я ненадовго нагнулася до його обличчя.
    - Що ти..?
    - Жартую, а ти забагато випив і перебив мене, так не почувши фіналу.
    Я посунулася, щоб йому стало видно біло-червоний букет на сидінні позаду, з яким я прийшла, а він забув.
    - Від кого?
    - Від кого? – я допила і свою останню порцію. – Кому.
    Він запитально поглянув, а я встала, забрала квіти і попрямувала до сцени, до демона мого серця. Цей раз мені нікого не доведеться полишати – Різдво відсилає додому всіх.
     
     

    ВОСКРЕСІННЯ. Частина ІІІ

     
    До дідька все! Що відбувається? Я вже який раз людина, але ніколи щиро не сміявся крізь холодні сльози. Люди святкують, а я сміюсь. З них та з себе, з неї. Сміюсь та плачу. Як би мені боляче не було, я щасливий. Я не впевнений, що можу дихати, не впевнений чи не кажу це вголос.
    Боже, мені неначе розриває грудину із середини. Доречніше було б присісти, а не йти новорічними вулицями підчас салюту, але не хочу, не хочу зупинятися. Я маю пройти далі від неї. Боже, ми стільки разів проходили цими вулицями лише вдвох. Безлюдними вулицями. Холодними вулицями. Мокрими вулицями. Зараз тут повно людей, але дякувати Тобі, вони мене не помічають. Я лиш ще одна сніжинка для них у цьому калейдоскопі людства. Вони святкують, щасливі чи не дуже, але святкують, споглядають салют. Господи, який чарівний салют! Як він уквітчує це чорне полотно, але мені більше подобається його звук, шепіт, коли квітка розпускається.
    Ні-ні-ні, я падаю. Я притулився об холодний стовп і скотився до низу. Дай зробити хоч один подих. Будь ласка. ЧИ РОЗІРВИ ВЖЕ МЕНЕ ДО БІСА!!! Що за дика суміш сміху та сліз, щастя та болі? Мій Боже, забери мене передчасно назад на Службу. Я дуже прошу, забери мене, Боже.
    Ні. На якусь хвилину дихання відновилося, але відчуття того, що твої ребра зараз роздеруть всю грудину – нікуди не поділося. Мені вистачило, щоб встати та попрямувати далі вулицями, провулками, дворами, що були припудрені цією холодною білиною. Холодною, як ти. Та не цього вечора, не останні місяці.
    Коли я зустрів тебе – ти була мертва, я - недолюдиною. Я лікував тебе, легенько, по краплині, що скрапували від айсбергу, але продовжував бачити той уламок в очах, який не піддавався нічому. А ти мені відкривала Всесвіт. Новий Всесвіт. Творила Людину.
    Ні, звісно я любив до неї і не раз. Не раз розчаровувався, але чимось це все відрізнялося. Я не знаю, коли саме зник цей уламок, але зимою його вже не було. Вперше за роки твої очі також посміхалися, також раділи, як і ти. Я думав, то моя заслуга, але то заслуга мого кращого друга.
    Я зрозумів. Зрозумів, чим все це відрізняється від колишнього земного життя, від попередніх Відпусток. Зрозумів. Дякую.
    Дякую, що подарувала ці відчуття. Що змушувала світитися без причини від щастя, що доводилося прокушувати вуста, аби вічно не посміхатися. Дякую, що забрала моє дихання, що зробила мені кривавого орла. Не чіпаючи. Чіпаючи іншого.
    Я знав, що ви з ним зблизилися, але думав, що виною тому є моє день народження, що ви готуєте сюрприз. Та сюрприз вдався. Тут нічого не скажеш.
    Кулаки вже не сильно болять. Холод забрав розбитий об під’їзну стіну біль. Змінив його. Перетворив, але я так і не сумів вибити у себе з перед очей ЦЕЙ КЛЯТИЙ ОБРАЗ!!! Той образ, що колись примусив мене закохатися в тебе, тепер причиняє неймовірно пекучий біль.
    Твої родимки на спині такі … Та красиві вони, що тут ще скажеш? Ти красива. Він теж нічого такий. Мій друг. Ви не очікували, що я прийду, але геть тому не протистояли. Ти як застигла на ліжку від брязкоту ключів, так і зустріла мене оголеною спиною, а він так і не зміг поглянути на мене.
    Дякую. Якщо чесно, я радий, що ти знайшла своє кохання. Знайшла ту людину, яка змогла тебе воскресити, яка зможе залишитися з тобою. Радий, що нею виявився мій друг. Я виконав свою місію, навіть не Служачи. Ех, добре, що ти більше не відчуваєш те, що я зараз. Ворогу такого не побажаєш. Не ворогу. Другу.
    Не розумію я людей. Ми щотисячі років біжимо сюди стрімголов, а ви добровільно позбавляєте себе можливості любити. Через що? Просто через якийсь дурний біль? Біль, що лише розбиває вас до крихти? Дурниці. Щастя, задоволення, ейфорія, що йому передують (інколи навпаки) вартують набагато більше. Це варте того. Все лайно світу варте того, щоб любити, нехай і не взаємно.
    Відчувати завжди краще, ніж бути живим трупом. Ніж гнити ще не в могилі, ніж берегти свою тендітну душу, совість, гордість, честь, пихатість, страх. Нехай я зараз ладен померти, але я набагато щасливіший, ніж коли безпросвітно тинявся містами не знаючи горя. Лише скуштувавши всі смаки життя, ви зможете пізнати його на повну. А шоколад з перцем, нічим не гірший за згущене молоко. Нічим.
     

    ДЗВІНОК. Частина ІІІ

     
    Я зайшов тихо, але він вже чекав на непроханого гостя.
    - Я тебе пам’ятаю. – він дивився на мене сурово з-під густих білих брів.
    - Ви інший.
    Дід лише хмикнув та обперся об стіну, а я залишився на порозі.
    - Ви не хочете жити. – тут мене наче холодною водою облили. – Ні, ви не хочете існувати. Взагалі! Ніколи і ніде.
    - Пам’ятаю всі свої перевтілення. Давно себе б вбив, але горіти в пеклі чи народитися деінде – не кращі варіанти, а ні ж самотньо гнити тут.
    - Але ж ви можете зустрітися з нею, бути щасливим?
    - А потім що? Циклічність.
    - Ви можете… - я ледь не сказав йому «стати Слугою», я ледь не стер його. Так просто. – Ви не схожі на того злющого старигана з вулиці.
    - Ти не тягнеш до мене свої рук.
    - Вона хотіла вам допомогти.
    - Біль катує. Одночасно весь біль за всі життя катує, ще більше. Одночасно весь біль за всі свої й чужі життя – катує кожний атом окремо.
    - Ви..? – я лише чув про таких, як він. Я не знав, що сказати.
    - Переступи вже цей клятий поріг. – сказав, наче відрізав.
    Я послухався, не відриваючи свого погляду від діда.
    - Простору і часу не існує. – грянув грім. – Світи не йдуть паралельно, душа не живе по-черзі. Вона живе в кожному вимірі. Коли всі перевтілення вмирають, вона збирається і йде далі. Поки інші частини живуть, частини, які звільнилися від оболонки стають чимось, що прийнято називати духами, привидами, відчуттями, але якщо однієї частини не стане – світ отримає чорноту, душу, що не знатиме спокою на віки. Та частина, яка стерлася цього не зазнає, вона не зазнає більше нічого.
    - Окрім спокою.
    - Нічого. – оселю освітила блискавка, далі грім і нарешті грянув дощ стіною.
    - Ви цього хочете?
    - Більшість самогубців хочуть жити, але існують, тому обирають смерть. Я не хочу нічого з вище переліченого. Та чого хочеш ти?
    На цих словах стариган підійшов до мене та схопив за передпліччя. І він побачив. Все людське побачив та показав мені. Він впав на коліна переді мною та схопився за голову. Я хотів допомогти йому встати, але дід почав волати та просити мене відійти. Я не сильно сперечався, адже теж відчував його біль – свій біль. Він побачив все з кінця до самого початку і перед нашими очима застигла однакова картина мого першого дитинства і її смерті про яку вона брехала, аби не лякати її маленького янгола.
    - Оберігала до самого кінця. – старий встав та прямо подивився мені в очі. – Ти хочеш того ж. Ти можеш допомогти нам обом.
    Я міг допомогти нам обом.
    - Моя донька так і не переродилася. Вона тепер янгол?
    - Янголи ніколи не були людьми. Їх такими створили, але вони можуть впасти. Я не янгол.
    - Ти інший.
    - Янголи нас не люблять, а ми їх. Ну, так кажуть. Вони ніколи не розмінюються на дрібниці, ніколи не служать людям, але заздрять Слугам. Ну, так кажуть. Вони Воїни, Вчителі, Охоронці. Янголи – завжди Янголи. Їм не відоме людське, не відомі почуття та відчуття. Вони можуть лише дивитися, втручатися, але ніколи не здатні відкусити. Відпуски для них не буває. А ми служимо людям, допомагаємо, підказуємо, слідкуємо, підчищаємо, рутина – так би мовити, а потім йдемо у Відпуску. Дарунок від Нього, мізерна кількість часу, щоб пожити. Типу, скуштуй, а як почнеш насолоджуватися, тебе виверне і ти ще довго сидітимеш на жорсткій дієті.
    - А янголи можуть впасти – стати людиною до кінця свого життя.
    Ми декілька секунд стояли мовчки, лише дивлячись один на одного та відчуваючи всю силу тягаря, що створювали, але який давав полегшення. За вікном вирувала буря.
    - Коли Він дарував можливість впасти, то навіть не думав, що буде такий метеоритний дощ. Вніс поправки. Тепер, хто падав, не просто отримував заборону на повернення до Раю, а й ризикував загубитися. Впасти не там, не біля того, і не тоді, і психічнохворим, і не тим, а назад дороги немає. Життя, далі Пекло чи Порожнеча, знову життя, а що після останнього – я не знаю. Нам відомо далеко не все.
    Вітер із гуркотом закрив двері.
    - Ми так просто прирекли якусь душу на Вічне. Ми дозволили це зробити один одному. Так просто, як це роблять люди, боги, безліч істот у всесвіті заради власної вигоди, знаючи, що не буде жодних докорів сумління, нічого.
    - Нічого. – погодився старий. – Ти ж не знаєш, що далі і для вас?
    - Існування. І знання цього – мені досить.
    - Дітей ніколи не питають, чи їх народжувати, тварин, чи заводити, чи садити це дерево.
    Старий відвернувся, аби поглянути у вікно.
    - І як це відбудеться?
    - Не знаю. – вимовив я видихаючи, а потім підійшов до діда, взяв його за руку.
    Болю більше не було, як і спогадів, думок. Ми просто стояли, доки могли, та споглядали на веселки, що з’являлися одна за одною з Небес.
     
     

    СХІД СОНЦЯ. Частина ІІІ

     
    - Ви ж знаєте, що я не мала іншого вибору. Так він буде жити. Не тут, не зараз, але буде і Ви не можете цьому завадити. Я прийму все, але нічого не буде страшнішим за його останній погляд на мене.
    - Ти тремтиш, намагаєшся сховати сльози.
    - Чому ви тягнете? З іншим Слугою теж так?
    - Тебе його доля більше турбує? Те, що він зробив… Ми б його стерли, але це ж як смертна кара для самогубці. І не допускати до Служби – те саме. З ним не вирішено, а от з тобою… За тебе попросили. А сьогодні другий Святвечір – друга вирішальна дата.
    - Хто попросив? Чому?
    - Зазвичай, Слугами стають ті, хто прожили п'ятнадцять життів на землі, але тебе забрали після першого. І ти це знаєш, він це знав. Ти вбила тоді волоцюгу, що напав на твою сім'ю. За тебе боролися Рай та Пекло, поки ти гнила в середньовічній буцегарні, чекаючи, коли тебе повісять, але ти теж тоді не відчувала каяття, знала, що вчинила правильно і зробила б це ще раз. Тому тебе забрали на Службу – це не Пекло, але і далеко від Раю.
    - Хто за мене попросив?
    - Той, хто йде далі. Кожен, хто покидає Службу з Його волі, має право на Дарунок.
    - Дарунок призначений або собі або людині? Я не людина.
    - Ти - Дарунок. Дарунок жінці. Я б тебе покарав, але Його закони порушити не можливо.
    Дівчину почало нудити, в голові завили сирени, в очах зріла темрява.
    - Вона нічого не зробила, просто для неї не було вільної людської душі, просто така її доля, аж поки туди не вплели нову нитку, а отже її дитиною станеш ти.
    - Не може бути.
    Інколи роблячи Дарунок, ви отримуєте Благословення.
    Інколи роблячи Дарунок, ви – благословляєте.
     

    ЕПІЛОГ

     
    Жодного імені, жодного місця на карті, виключно біографія, літопис нашого Життя.
    Всі ми маємо людей, які йшли з нашого буття раптово, або ми навіть не помітили як і коли, а інколи ми самі обривали стосунки не маючи на те вагомих підстав, крім своїх відчуттів, поривів. Пам'ятаєш подругу, з якою ви стільки разом пережили, з якою просто перервався зв'язок? А пам’ятаєш друга, з яким було так добре, який так тобі допоміг, а потім все перетворилося на болючий попіл і його чужий погляд? А ще була та людина, про яку думалося щодня, а потім почалася на неї алергія.
    Але кожна зустріч щось залишила в тобі, маленьку цеглину нової свідомості, навіть побіжний комплімент на вулиці від незнайомки з бірюзовим волоссям.
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 21:30 13.07.2018

 
     
[an error occurred while processing the directive]