22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18) Приём рассказов

Автор: Юлес Скела Количество символов: 25737
Конкурс № 46 (весна 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ai020 Фарадей, Вернадський, Шредінгер і ніяких пінгвінів


    Кумедний чолов’яга з огрядною бородою і лукаво усміхненими оченятами енергійно тряс руку Вадиму, вітаючи його в своєму кабінеті. Очільник НАНЦ − національного антарктичного наукового центру − виглядав скоріше як лісовик-чугайстер, аніж як чиновник високого рангу. Вадим із подивом зауважив, що Санич з роками анітрохи не змінився. Нібито час не мав ніякої влади над цією людиною.
    − Ну що, Вадиме, розповідай, як ти, що ти? Сто літ не бачилися!
    − Та все як завжди, − відповів Вадим, поправивши окуляри на носі. − Працюю, викладаю в Черкасах. Дослідження наукові, всього потроху... Та ви ж-бо не для того викликали...
    − Не викликав, а запросив! − не припиняючи лукаво посміхатися, перебив “чугайстер”. − Є до тебе розмова... Пропозиція. Ти ж знайомий з Іваном Кожухом? Здається, ви близькі друзі?
    − Куми, − посміхнувся у відповідь Вадим, усе ще не добираючи, до чого все це йде.
    − Ну тоді ти, певно, знаєш, що він наразі зимує в Антарктиді на станції Вернадського в якості керівника експедиції. Вірніше, вже перезимував, там весна в самому розпалі.
    − Ну, звісно, знаю. І що? До чого ви ведете?
    − Розумієш, − зам’явся Санич, і посмішка заблукала десь у хащах бороди, − минулої п’ятниці Іван вийшов на зв’язок... І таке почав верзти! Там у них щось відбувається. Щось аномальне. І він вимагає із перезмінкою і сезонниками доправити до них фахівця... Уяви собі − бажано з квантової фізики!
    − А я ж тут до чого? − здивувався Вадим, хоча крихти усвідомлення вже почали зароджуватися в його голові. − Я ж біофізик. Навіть більше біолог, ніж фізик.
    − А де я йому, чорт забирай, дістану квантового фізика? − обурився “чугайстер”, не припиняючи всміхатися. − Молодь уся виїхала, сам розумієш, а старі... Ну куди їх в Антарктиду? Вони ж і медогляду не пройдуть! Та й виглядає все це якось... Там не квантовий фізик, там екстрасенс потрібен, чи бабка-мольфарка. Жартую, звісно... А тебе я знаю як людину зважену, помірковану. А найголовніше − я довіряю тобі, а ти особисто гарно знаєш Івана, зможеш розібратися, що там з ним так чи не так... То як, поїдеш кума провідати? На сезон, місяці на два-три? Ти ж, напевно, в Антарктиці не бував ніколи?
    − Та не бував. А мета? Яке завдання? Що я маю там робити? Місія не зрозуміла.
    Санич розсміявся.
    − Дотепно. А місія цілком здійсненна і дуже проста − розберися що там і до чого... Навіть не буду переказувати тобі ту маячню, що отримав від Івана. Сам усе почуєш “із перших вуст”. А офіційно... Ти ж сам кажеш, що більше біолог, от і склади собі програму на сезон. Із затвердженням проблем не буде... А інакше... Ти навіть не уявляєш, в які суми стане термінова евакуація персоналу!
    − І скільки ж у мене часу на роздуми?
    − Аніскільки. − Очі “чугайстера” не припиняли лукаво посміхатися. − Ми цього року і так затягнули з перезмінкою. Ледь домовилися з аргентинцями. А їхнє судно не чекатиме. Тож якщо відмовишся − мені терміново треба буде шукати іншого. А погодишся − я тебе одразу ж детально проінструктую. І три доби на збори. Тому вирішуй зараз...
    
    * * *
    
    Станція “Фарадей”, колись придбана у Великої Британії за один фунт стерлінгів і перейменована на “Академіка Вернадського”, зустріла Вадима біля самого порогу смугастим жовто-блакитним стовпом із безліччю різнобарвних і різномастих вказівників. Київ, Львів, Черкаси, Харків, Вінниця, Донецьк, Севастополь і навіть Канів, Умань, Малин і Мерефа. І всюди зазначалося близько п’ятнадцяти тисяч кілометрів. Трохи більше чи трохи менше. І лише одна дощечка декларувала значно меншу відстань. “Баби 1200” було недбало виведено синьою фарбою на білому тлі. Вадим внутрішньо розсміявся. Мабуть, залишили на згадку про часи, коли до складу експедицій брали тільки чоловіків. Певно, боялися зайвих витрат на термінову евакуацію вагітних.
    Від споглядання наїжаченого стовпа Вадима відірвав кум Іван. Він легенько підштовхнув Вадима до входу.
    − Ходімо вже. Швиденько оселишся, кинеш речі, і гайнемо одразу ж до сауни. Знаєш, яка в нас сауна?! Пісня, а не сауна, − торохкотів Кожух, явно радий бачити старого друзяку. − А потім − до бару. Найкращий бар на континенті! Бар “Фарадей”. На згадку про британську щедрість...
    В коридорі житлового блоку Іван продовжив:
    − У нас тут, звісно, не п’ятизірковий готель, але умови життя доволі пристойні. Ха, один британський турист якось висловив, м’яко кажучи, сердитий подив. Чого це, мовляв, Британія задурно віддала нам свою найкращу станцію?.. В кімнатах по два ліжка, але ж не двоповерхові! Взимку взагалі по одному в номері живемо. Проте зараз, у перезмінку, народу вдвічі більше. Тож оселишся зі мною, якщо не заперечуєш.
    В цей час із-за дверей, повз яких вони проходили, до Вадима долинули звуки музики. Прислухавшись, Вадим почув пісню на мелодію Стінга:
    “... О-о, нам пороблено,
    Нам усім пороблено −
    Вдома ми як на чужині...”
    Іван розсміявся:
    − Це в нас тут дизеліст із кухарем живуть. Фанати українського, як вони кажуть, “елітного шансону”. За домом сумують. Ну, от і прийшли...
    Швиденько кинувши речі, Вадим попрямував за Кожухом до сауни.
    Та попри балакучість кума ані в оселі, ані в сауні Вадиму ніяк не вдавалося навернути хід бесіди в напрямку головного питання.
    − Не швиди, всьому свій час, у барі поговоримо, − незмінно відповідав Іван і одразу ж повертався до розповідей про Антарктиду, а ще більше − до розпитувань про справи на “Великій землі”.
    Бар “Фарадей”, хоч і маленький, всього на сім посадкових місць, дійсно вражав своєю насиченістю. Барна стійка, стеля і стіни виблискували лакованим деревом. На полицях за барною стійкою важко було розгледіти пляшки з випивкою через безліч вимпелів і сувенірів. Так само і на стінах − очі розбігалися від різних світлин і портретів, і знову вимпелів і сувенірів. Також була присутня мішень для дартсу, в кріслі дрімала гітара, а поруч зазивно виблискував кулями більярдний стіл.
    Вадим категорично відмовився від домашньої горілки, “чистої, як сльоза”, але погодився на пиво і партію на більярді.
    Саме під час гри Іван і перейшов до суті справи.
    − Розумієш, Вадиме, окрім наукових досліджень, станція іще непогано заробляє на туризмі. Уяви собі − більше чотирьох тисяч туристів на рік. Та й не це головне. Наша присутність тут − це величезні перспективи. Це участь у майбутніх розробках корисних копалин − від нафти і газу до вугілля і золота... Тому передчасно здіймати галас із приводу якоїсь аномалії − геть не в наших інтересах. Отож я тихесенько, без зайвої паніки, і маякнув Саничу... І ти не ображайся, я, звісно, дуже радий, що ти приїхав... Але я очікував на іншого фахівця. У нас тут є свіжі результати з ядерно-фізичних досліджень Землі та з фізики полярного геокосмосу і сонячно-земних зв’язків. Можливо ці дані допомогли б фахівцю знайти зв’язок із нинішньою аномалією...
    Цієї миті Вадим краєм ока помітив якийсь рух. Повернувши голову, він виявив посеред бару пухнастого димчастого кота з білими кінчиками шерсті − нібито його ще й снігом припорошило. Не звертаючи ні на кого уваги, кіт спокійно і діловито вилизувався.
    − О, про вовка промовка, − прослідкувавши за поглядом Вадима, зауважив Іван. − Це наш Шредді.
    − На честь Шредінгера? − посміхнувся Вадим. − Чи то, радше, на честь кота Шредінгера?
    − А ти знаєш, я про це навіть і не думав, − якось дивно поглянув на нього Іван. − Це ж треба − такий збіг... Ну гаразд, почну все з початку. Це взагалі-то не зовсім кіт. Гібрид манула і свійської кішки. Його Настя, наш біолог привезла. Їй знайомі з зоопарку подарували. Тоді, рік тому, це було кумедне і нешкідливе кошеня. Настя запевняла, що хлопчики з першої гібридної генерації стерильні, тож ніяких проблем, буде тихим і лагідним...
    “Лагідний” котяра відірвався від своїх справ і поглянув на людей таким лютим поглядом, ніби хотів сказати: “Це ви зараз у мене стерильними станете!”
    − Бачиш, як дивиться? − продовжив Іван. − Таке чудовисько виросло, хай бог милує! Погладити навіть Насті не дається. А як щось не так − то й за ногу цапне, це йому як годиться. Як почав дорослішати, навчився на стіл застрибувати, то перший подвиг, який вчинив − роздер на шмаття робочий зошит Степанича. Той в серцях його Шредером і прозвав. Так і прижилося, а потім і до Шредді скоротилося. Зараз ніхто вже й не пам’ятає, як його Настя на початках кликала.
    Вадим, у цей час волівший не дивитись в очі хижому чудовиську, зосередився на черговому ударі по більярдній кулі. Аж раптом почув несамовите нявчання і шкребіння за дверима.
    − О, про вовка промовка, − пожвавився Кожух і попрямував відчиняти двері. − Знайомся, ось наш хижий монстр на прізвисько Шредді.
    Вадим кинув швидкий погляд на те місце, де щойно вмивався “хижий монстр”. Там було порожньо, а натомість крізь прочинені двері до бару поважно входив той самий напівманул.
    − Він же тільки-но був тут! − здивувався Вадим.
    − Хіба? − з таким самим непідробним подивом відповів Іван. Потім, замислившись на хвилинку, додав: − От і маєш, як то кажуть, наочну демонстрацію.
    − І що це означає? − Вадим відклав кий і сьорбнув пива.
    − Не знаю, − знизав плечима Іван. − Аномалія. Спершу я думав, що це лише мені ввижається. Але ж це повторювалось! Прямо чеширський кіт якийсь. Зникає коли заманеться. Я потроху став опитувати людей. І виявилося − не один я такий ненормальний. Я тут навіть схему склав.
    Іван дістав із кишені складений папірець, розгорнув, і там виявилась від руки накреслена мапа станції з усіма будівлями і доріжками. По мапі там і сям були розкидані хрестики з датами, з’єднані між собою прямими лініями.
    − Я наніс сюди всі випадки, що спостерігав персонал. З датуванням, − почав пояснювати Іван. − Ось бачиш цей хрестик на узбережжі? Це наш дизеліст, Віктор рибу ловив. Ми всі тут потроху рибалимо. Годуємо тварюку у марних сподіваннях задобрити. Та яке там!.. Так от, незчувся Вітя, як підкрався до нього наш хижак. Ну, той кинув йому рибу − нехай ласує. І кіт накинувся − аж за вухами залящало. Відволікся Вітя на секунду, обернувся − а кота вже й нема! А риба цілісінька на місці лежить... І таких випадків... Я їх з’єднав на схемі у хронологічному порядку. Намагався знайти хоч якусь систему. Та все марно. Закономірність проглядається лише одна − почалося все навесні, у вересні, і частота подій стабільно росте. Не знаю, чи це пов’язано із зростанням активності сонця, чи зі зростанням самої тварюки?
    − Стривай, − зацікавився Вадим, − а це що за лінія аж за межі малюнку тягнеться?
    − А, та це я про всяк випадок позначив. Зовсім інша історія, можливо, ніякого стосунку... Це Настя, яка, до речі, нічого аномального за своїм улюбленцем не помічала. А от за межами станції... Відійшла недалеко. Якийсь мох збирала. Ми тут, між іншим, протиопікову мазь виготовляємо, хлопці на Донбасі користуються... Та не про це мова. Сіла наша Настя на схилі, вся станція як на долоні, заходом сонця замилувалася. Знаєш, які в нас вечори? Сам побачиш. Льодовик від західного сонця аж палає. Феєрія! От і замріялася дівчина. Про хлопця одного згадала. Аж він тут як тут! І божиться Настя, що не могла не помітити, як він підійшов. Бо ж весь простір до станції гарно проглядався. Та не дуже я в це вірю. Мало що може помітити чи не помітити закохана та замріяна дівчина?!
    − А що хлопець каже? − втрутився Вадим. − Як він там опинився?
    − Та де там! − розсміявся Іван. − Хіба вона зізнається, хто то був. Я і так з неї цю історію кліщами витягував.
    − Знаєш, куме, − Вадим побіжно глянув на кота, що вилизувався на тому самому місці, і рішуче взявся за кий. − Зараз я тебе рознесу на більярді, а потім ти мені допоможеш поспілкуватися з кожним із твоїх людей наодинці. Особливо з Настею.
    І Вадим дійсно хвацько виграв у Івана. І не одну партію. Хоча раніше такої блискучої гри за собою ніколи не помічав. Кураж?
    
    * * *
    
    Наступного дня, знов у барі “Фарадей”, Вадим з Іваном сиділи за невеличким столиком з келихами пива. Іван награвав мелодійні пасажі на гітарі.
    − Знаєш, куме, − завів було Вадим. − Я тут намагався скоротати ніч... Хоча, яка це ніч?! Скоріше білий день, аніж біла ніч...
    − Звикай, друже, − відгукнувся Іван. − Днями пройшли сонцестояння. Самий розпал полярного дня. Це тепер надовго.
    − Та й думки не давали заснути, − підхопив Вадим. − Та ось до чого я дійшов. Шредді ваш тут ні до чого. Він не аномалія, а скоріше жертва.
    − Жертва аномалії? − Іван припинив грати. − І як ти це пояснюєш?
    − Жертва скоріше не аномалії, а людського ставлення. Як зазвичай всі тварини, що опиняються поруч із нами... Судячи по всьому, аномалія дійсно існує, і полягає вона в ефекті спостерігача. Ти вірно вхопив напрямок. Тут дійсно щось із квантової фізики. Кепська манульська вдача нашого нещасного Шредді налаштувала всіх людей проти нього. Вірніше, не стільки проти, скільки просто люди підсвідомо бажають бути подалі від цього навіженого хижака. Ось він і зникає. Спостерігачі впливають на його присутність чи відсутність. На “Великій землі” це проявляється лише на мікрорівні. А тут − макрооб’єкт у вигляді цілісінького кота... Та що там кота! Випадок з Настею, якому ти не приділив уваги − теж результат ефекту спостерігача. Уявляєш собі потужність цієї аномалії?.. До речі, ти запросив дівчину на розмову?
    − Аякже! Ось прямо зараз вона має тут з’явитися. Тож, мабуть, піду я, не буду вам заважати. Як побачу − покваплю.
    Іван вийшов, а в прочинені двері до бару стрілою залетів Шредді. Не зважаючи на Вадима, кіт стрімко заскочив на більярдний стіл і почав дряпати сукно.
    − Ах ти ж, тварюко! − заволав Вадим. − Ану, тпрусь звідси, бісовий сину!
    Кіт зіскочив на долівку й шугонув за барну стійку.
    − Геть із бару, скотиняко! − продовжив лаятися Вадим, заглядаючи за стійку. Кота там не було. Обнишпоривши всі кутки, благо бар невеличкий, Вадим зрозумів, що кота в барі вже нема. А кинувши погляд на більярдний стіл, побачив цілісіньке, ідеально гладеньке сукно. Що і треба було довести!
    За хвилину в бар невпевнено зазирнула Настя, сором’язливо зупинившись у дверях.
    − Добридень, Вадиме Леонідовичу. Кожух казав, ви хотіли зі мною побалакати?
    − Звичайно, проходьте, сідайте. Чаю, кави? Віскі, пива?
    − Ні, дякую, нічого не треба − розпливлася в посмішці дівчина, що наочно засвідчило стрімке танення цілого льодовика між співрозмовниками.
    − Ну тоді з вашого дозволу я доп’ю своє пиво, − Вадим усівся навпроти Насті й зробив чималий ковток. Зручніше влаштувавшись у кріслі, він пильно поглянув на дівчину. − Розумієте, Настенько, мене абсолютно не обходить ваше особисте життя. Нехай цим переймається Кожух. Хоча, впевнений, він також глибоко у це не лізтиме. Не в цьому справа. Ми хочемо розібратися, що тут взагалі, чорт забирай, відбувається. Це серйозне питання. Серйозніше, ніж ви думаєте. Іван мені коротко переповів про ту подію, − Вадим зазирнув у схему. − Двадцять шостого вересня близько сьомої вечора. Коли ви усамітнилися за пів кілометри від станції і раптом з’явився хлопець. Мені конче потрібно знати, хто це був. Пробачте за настирливість. Я маю з ним обов’язково переговорити...
    Приготувавшись до тривалого очікування, Вадим повернувся до пива.
    Настя зашарілася, сором’язливо потупившись, та за мить, глибоко зітхнувши, випалила:
    − Тільки обіцяйте, що більше нікому!..
    Поперхнувшися, Вадим інтенсивно захитав головою.
    − Могила, − відкашлюючись, прохрипів він.
    − То був Василь, наш кухар... Але ви не подумайте, що в нас усе так занадто...
    − Мене це не обходить, − рішуче перервав її Вадим. − Я не буду це обговорювати ані з вами, ані з ним, ані будь з ким. Мене цікавить лише той випадок... І з зовсім іншого боку... Дякую за допомогу, Настенько. І не хвилюйтеся заради бога. Я не збираюся вас дискредитувати...
    
    * * *
    
    Низьке західне сонце й справді створювало феєричну картину, дивним чином підсвічуючи льодовик, граючи яскравими відблисками у хвилях і різкими переходами світла й тіні окреслюючи величезні крижини, що наче маленькі айсберги спокійно дрейфували водами затоки.
    Для розмови з Василем Вадим обрав те саме місце й той самий час. Заради чистоти експерименту. Вся база і шлях до неї і справді лежали як на долоні.
    − Ну що, десь тут? − запитав Вадим у хлопця, сідаючи на камінь. − Шикарний краєвид!
    − Так, десь тут, − відповів Василь, трохи ніяковіючи.
    − І що, ти оце так собі йшов, і нічого дивного не відбувалося? Ніяких раптових переміщень?
    − Та ні, все як зазвичай.
    − І взагалі нічого особливого не помітив? − Вадим пильно і з недовірою поглянув на хлопця.
    − Ну, як сказати... − зам’явся Василь. − Такого, щоб занадто дивного − то ні... Але от коли я підходив до Насті... Розумієте, вона так дивилася повз мене... І сиділа так нерухомо, нібито й не дихала зовсім. А коли я наблизився, вона так рвучко стрепенулася і так ошелешено на мене поглянула, наче привида побачила!
    − Цікаво, − задумливо зітхнув Вадим. − Ніхто за собою нічого дивного не помічає, лише за іншими... І ще за котом...
    − Чому ж тільки за котом? − озвався Василь. − Не тільки.
    − Іще щось було? − пожвавився Вадим. − Ти Кожуху про це розповідав?
    − Та ні, − знизав плечима хлопець. − Він-бо тільки про кота розпитував.
    − Ну тоді давай, розповідай мені.
    − Та то, може, й пусте... Якось ішов я базою. Понад берегом. Зголоднів. Кумедно ж, справді? Кухар зголоднів! І от іду я і думаю собі − слона б з’їв. Аж гульк − слон у човні лежить. Морський слон. Лежбище собі влаштував! Заприсягнутися можу − не було його там до цього! Порожнім човен був, коли я підходив! Ну, я покликав усіх. Фоткалися із ним. Та ви світлини самі можете побачити − в барі на стінах висять... А потім втомився слон від такої зайвої уваги...
    − І що, − перебив його Вадим. − Зник?
    − Та ні, − знизав плечима Василь. − Чому ж... Видерся із човна і до води поповз...
    
    * * *
    
    Годиною пізніше, відпочиваючи у барі, Вадим із Кожухом обговорювали свої спостереження.
    − Дивна якась аномалія, − зауважив Вадим.
    − А що ти хотів? − відгукнувся Іван. − На те вона й аномалія!
    − Та ні, я про те, що спостерігач переміщує такі великі об’єкти, як кіт, людина і навіть морський слон, і при цьому сам об’єкт нічого не помічає... Принаймні людина... І ще одне − чому в минулі роки нічого подібного не спостерігалося? Або ж якщо було − чому ж нічого не зауважили? Чому тільки зараз?
    − Ну, щодо останнього питання є в мене деякі міркування, − подався вперед Іван. − Скажімо так − припущення.
    − Ну-ну, давай, розповідай, − зацікавився Вадим.
    − Розумієш, друже, Антарктида з кожним роком відтає влітку все більше... А ти чув байки про антарктичні піраміди? Так, я сам до цього ставлюся не дуже серйозно. Але ж хто його, в біса, знає? І от уяви собі, цього року неподалік від нашої бази скресла нарешті крига з якогось такого древнього артефакту. І почав він під сонячними променями потроху собі працювати. Пригадуєш, що я помітив − випадки частішають із зростанням сонячної активності? От тобі й маєш!
    − Гадаєш це такий різкий вплив глобального потепління? − засумнівався Вадим.
    − Звісно, що різкий! − вигукнув Кожух. − Ось дивись − у нас тут неподалік є льодова печера. Минулого літа я там був, коли приїхав. Не було там тоді озера! А зараз − з’явилося, та ще й яке! І схоже, сполучається з якимись іще порожнинами в глибині льодовика. Уявляєш?! Якось днями обов’язково влаштую тобі екскурсію.
    Пізніше, коли Іван пішов, Вадим залишився сам на сам зі своїми думками.
    І справді, що як глобальне потепління розкрило якісь нові, досі невідомі властивості Антарктиди? Що ми, власне, знаємо про цей найменш досліджений материк з його древніми таємницями, прихованими під товщею криги?
    І раптом заграла музика. Це сталося настільки несподівано, що у Вадима волосся на голові мало сторч не стало. Він закляк і ошелешено втупився у піаніно, яке грало само по собі. Наче якийсь невидимка вправно натискав на клавіші. Інструмент награвав композицію “People are strange” гурту “The Doors”. І настрій самої музики, наче підібраний під настрій Вадима, і те, що він не одразу зрозумів, що піаніно механічне, і те, що воно заграло само по собі − все вкупі загнало Вадима в такий ступор, що вийти з нього він спромігся лишень коли музика замовкла.
    Вийшовши надвір, він запалив цигарку й жадібно затягнувся. От же ж! Збирався в Антарктиді кинути палити. Та де там! Кинеш тут із вашими “роялями в кущах”! І як я його раніше не помічав? Та не було ж його в барі раніше, хоч ти лусни!
    
    * * *
    
    Найпівденніша у світі православна споруда − каплиця Святого рівноапостольного князя Володимира на станції “Академік Вернадський” являла собою невеличку будочку із хрестом на маківці. Саме сюди вчора, напередодні Нового Року, і поклали тіло загиблого Івана Кожуха. Тут тобі і морг, і до бога ближче...
    Зайшовши всередину, Вадим помітив, що сьогодні тут вже були відвідувачі − над тілом як і вчора знову горіли свічки й лампадки. Запалюючи свічку, він не зміг стриматися, і знову почав прокручувати в голові події вчорашньої доби. Як вони з Іваном мандрували печерою серед бурульок, що виблискували казковим кришталем у світлі ліхтаря. Вийшли до озера... А коли вже збиралися повертатись, помітили, як з-під води підіймається крижаний сталагміт, схожий чи то на мацак, чи то на довгу шию з маленькою голівкою... Як Кожух спрямував ліхтар на цю дивовижу... І як одразу ж в них полетів цілий залп бурульок, наче крижаних списів... Розбитий ліхтар, втеча, буруля в грудях Івана... Спроба однією рукою тягти товариша, а іншою − зв’язатися з базою...
    Ех, Іване, Іване...
    Вадим вийшов з каплички і закурив. Чи то вже відвик від нікотину, чи то нерви розгулялися − в голові на мить запаморочилося, картинка довколишнього пейзажу різко сіпонулася і стала на місце... А назустріч Вадимові уже бадьоро крокував усміхнений Іван Кожух...
    Виронивши з рота цигарку, Вадим прожогом кинувся до каплички. Нічого. Ані тіла, ані запалених свічок. А ззовні вже лунав веселий голос Івана:
    − Ти що, куме, бува не свічку вирішив поставити за наш щасливий порятунок?
    − Порятунок? − тільки й спромігся розгублено промимрити Вадим, виходячи з каплички.
    − Ну звісно, пам’ятаєш як у печері просто поміж нами бурулька впала, ще й ліхтар розбила?
    Вадим відчув, як спогади про крижаного монстра потроху замулюються, розпливаються і зникають. Чітким лишився тільки розбитий ліхтар.
    − Ну, чого ти закляк наче стовп? Що трапилося?
    Замість відповіді Вадим міцно обійняв друга, ледь стримуючи сльози.
    − Ну от іще мені, такі нерви через якусь бурульку! − бурчав Кожух, намагаючись звільнитися.
    − Ти навіть не уявляєш собі, яке це диво! − щасливо вигукнув Вадим, випускаючи кума з обіймів. − І знаєш, мене щойно осяяло! Я все зрозумів! Не існує ніякого ефекту спостерігача! Вірніше, немає ніякого впливу спостерігача на результат! Просто наша підсвідомість обирає в якій саме з вірогідних реальностей ти опинишся. Чим вона керується − бог її знає. Але ж все так чудово виходить!
    − Стривай-стривай, не торохкоти! − запротестував Іван. − Тобто ти хочеш сказати, що спостерігач, або ж його підсвідомість сама обирає майбутню реальність?
    − Так! Існує безліч реальностей, які виростають, розгалужуються від поточного моменту. І в якій з них опинитися − залежить від волі спостерігача! Вдома це не помітно, а тут, завдяки потужній аномалії, кожен має можливість стрибати між реальностями, які досить суттєво відрізняються між собою!
    Іван раптово насупився.
    − Кажеш “вдома”? Я оце тут стрибаю між реальностями, наче коник, а там... − і він уже було кинувся бігти. − Негайно треба зв’язатися...
    − Та стривай ти, навіжений, − сміючись, Вадим ледь устиг схопити його за рукав. − Різниця між реальностями полягає лише в тих подіях, які ти безпосередньо спостерігаєш! А вдома все тече своїм ходом, як завжди. І аномалії там немає такої, як тут. Я впевнений, що вдома зараз твої діти ялинку прикрашають, а твоя Наталка готується до свята, на стіл накриває. А ще сердиться, що знову без тебе, і вигадує тобі покарання, коли ти повернешся.
    − Справді? − засяяв Іван. − А ти, негіднику, знаєш, як про рідний дім сказати так, щоб аж зачепило! Ех, давно я вдома не був!.. А що, от якби всю Україну сюди? Оце б реальність настала! Ми ж мрійники ще ті...
    − Ох ні, куме, − посміхнувся Вадим. − Боюся, що нічого гарного з цього не вийде. Мрійники-то ми мрійники, але ж мрії у всіх різні. І підсвідомі бажання... І взагалі, годі мріяти про халяву. Краще самим, своїми силами. А не так, “за щучим велінням, за моїм хотінням”...
    − Та жартую ж я! Звісно, самим треба.
    − Слухай-но, − поправляючи окуляри, раптом посерйознішав Вадим. − Гадаю, варто попередити весь персонал станції. І твою команду, і зміну. Щоб були обережнішими... Особливо зі своїми неконтрольованими бажаннями.
    − Гаразд, гаразд, − весело погодився Іван. − Але з огляду на те, що результати помічає лише сам спостерігач, і вони переважно позитивні, тож немає куди поспішати. Давай зробимо це завтра. А сьогодні ж − Новий Рік!
    І обійнявши друга за плечі, Кожух потягнув його в напрямку бару, продовжуючи на ходу:
    − Отже ходімо святкувати! Феєрверк і новорічну ніч я тобі не обіцяю, а от шампанське і веселощі − скільки завгодно!.. Ходімо, мій дорогенький куме “Шредінгере”!
    − Няв! − басовито відгукнувся їм услід пухнастий монстр, що весь цей час діловито вилизувався неподалік на дошках причалу.
    Що він хотів цим сказати?
    Люди пішли, не звертаючи на нього уваги, і Шредді лишився сам.
    Невдовзі з прибережної води поруч із причалом неквапливо почали підійматися напівпрозорі крижані чи то мацаки, чи то шиї без голів. Помітивши їх, манул припав до підлоги і підібгав вуха. Шерсть на загривку стала дибки, кіт люто вишкірився і зашипів як сотня королівських кобр.
    Ні, крижані чудовиська не злякалися і не занурилися назад у воду. Вони просто зникли, наче їх і не було зовсім.
    Шредді хижо роззирнувся навкруги, залишився задоволеним навколишньою реальністю і діловито повернувся до свого туалету − заходився завзято чистити іклами пазурі, а може й навпаки.
    Вважається, що коти відлякують примар з паралельних світів. Але навряд чи вони володіють такою могутністю. Скоріше за все, коти просто мають хист їх вправно спостерігати...

  Время приёма: 21:49 12.07.2018