22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18) Приём рассказов

Автор: Зубата Птаха Количество символов: 26113
Конкурс № 46 (весна 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ai019 Шапіто - порт


    

    Чиновник телепорту зібрав у кулак документи Альбера Ейна:
    – Дозвіл є?
    – Будь ласка, обережніше зі квитком!
    Той безцеремонно потряс паперовою грудкою перед самісіньким його носом:
    – Виліт до астероїда Ціркус – тільки з санкції уряду або…
    – Або, – поспішно кивнув Альбер. – За вироком суду. Ось… Вибачте, не хотів показувати.
    Чиновник кинув зім’яті папери на стіл і вже м’якше запитав:
    – На Циркусі раніше бували?
    – Ні.                    
    Він дістав із сейфа окуляри, схожі на ті, якими користуються зварювачі, тільки з прозорим склом:
    – Одягніть!
    Дужки притягло немов магнітом. М’які накладки навколо скелець наче прилипли до шкіри.
    – Окуляри безкоштовні, носити постійно, – командував чиновник. – При спробі зняти бринить застережливий зумер. Протягом тридцяти хвилин до поліцейського департаменту надходить сигнал про порушення.
    – Порушення чого? – Альбер ретельно розгладжував зім’ятий квиток.
    – Колірного режиму. Не всюди, як на нашій Проксиме Плюс, нормальне монохромне світло. Астероїд Циркус знаходиться в системі жовтої зірки Спектри. Окуляри захищають зір, стежать за поведінкою й психікою власника. Це на вашу користь.
    – А що таке «жовта зірка»?
    – Не знаєте? То ваше щастя. Проходьте!
    За вікном крізь молочні сутінки пробився останній, сліпучо–білий промінь сонця. Альбер озирнувся, ніби прощався з рідною планетою. Потім зібрав дорогоцінні папери й увійшов до задушної шлюзової зали телепорту. Позаду впали шторки автоматичних жалюзі, а на дальній стіні показався білястий екран нуль–переходу. Пасажири підходили до нього, по-діловому занурювалися в квантове полотно й безслідно зникали.
    Альбер Ейн не любив телепорти. З’являлася гидлива нудота, коли доводилося розривати напівпрозору, жирну та тугу, як плівка на сирому м’ясі, нульову площину. А в мить переходу постійно з’являлося обличчя якогось старого. У «Пам’ятці пасажира» про подібні явища не говорили. Розводитися про це було лячно – могли взагалі заборонити використання телепорту. Ось–ось, зараз з’явиться…
    Фосфорно засяяли стіни приймальної шлюзової камери. Чужий запах, шелест, інше життя. Альбера почала тріпати пропасниця – примара тут, йдуть секунди, а вона не зникає. Альбер замахнувся… Фу ти, звичайний старигань. Сперся на блискучу тростину, міркує подумки про щось.
    – Ви не знаєте, хто живе на Циркусі? – навмисне гучно запитав Альбер. – Люди?
    – Звичайно, люди! – усміхнувшись, охоче відповів старий.
    Постукуючи перед собою тростиною, він підійшов до Альбера майже впритул. – Зараз пройдемо адаптацію, й відчинять шлюз.
    – Чому ви без окулярів?
    – Молодий пане, я бачу все одне погано – що в окулярах, що без. Зате чую та відчуваю набагато більше за інших зрячих. До того ж Циркус п’ятдесят перша планета, на яку лечу. Покірнодумним громадянам суспільство довіряє. Ви у відпустку?
    Альбер завагався, кивнув… Старий, мов ненароком, підняв тростину на рівень очей та покрутив її. Ейн заворожено стежив за блискітками на металі, потім прошепотів:
    – Не у відпустку. За рішенням суду. Продавав лотерейні квитки й порушив закон імовірності.
    – Як таке можливо? – усміхнувся старий.
    – На Проксимі заведено, що всі порівну виграють в лотерею й витягають «пустушки». Це соціальна справедливість. А я відчував, де виграш, де немає нічого, і торгував тільки «щастям».
    – Але ви ж це робили не заради себе!
    – Звичайно. Але власник лотереї все одно подав позов про відшкодування збитків. Лікар–біонік видав висновок – нелогічні схеми думок, а суддя виніс обвинувальний вирок.
    – О! Вам вирішили зробити щеплення від навіженства! Показати справжній цирк із фокусниками, дресирувальниками, клоунадою й іншими людськими помилками. Щоб зникло бажання жартувати самому?
    – Правильно!
    – Так, Циркус просто-таки напханий атракціонами. Хочу попередити – не розслаблюйтеся. Уряд Проксими, господар балагану, зібрав тут спокуси, щоб захистити рідну планету. За гостями пильно стежать.
    – Я знаю. Але ж мені довірили на власні очі побачити та переконатися, наскільки шкідливе все непередбачуване, тому що «випадковість і дурість на Циркусі настільки яскраві, що доведені до абсурду». Так сказано у вироку суду.
    – І ви з ним згодні?
    Альбер Ейн озирнувся, припав до вуха старого й прошепотів:
    – У п'ять років батьки водили мене в цирк, його тоді ще не заборонили. І, якщо чесно, поїздка на Циркус – подарунок, повернення в дитинство. Якби тільки знали на Проксимі...
    Старий відсторонився від Альбера, якось витягнувся й пожував сухими губами, немов куштуючи на смак те, що хотів сказати.
    – Більше вголос про це не говоріть. Навіть самому собі, якщо не хочете зустрітися з гіршими «атракціонами», коли повернетеся на свою планету, – і торкнувся власного ока.
    Альбер згадав про окуляри:
    – Вони що, й чують...
    Старий розвів руками.
     
    Над Циркусом – астероїдом не надто великим, зі штучною гравітацією й тонким шаром атмосфери, – електричною веселкою вигинався горизонт, весь у спалахах рукотворних блискавиць. Гронами вогнів спалахували атракціони. Величезна конфетті–машина вистрілювала в небо паперові хмаринки.
    Двоє блискучих супутників у стратосфері несли лопаті зоряних вітрил. Між ними, як повітряні кульки, прив'язані ниточками до планети, металися у важких «обладунках» стратонавти. Притягувало то одне вітрило, то інше, фігурки стикалися під дружні крики роззяв, які чекали в черзі на підйом. У тому місці, звідки розходилися фали для підстраховки, на пластиковій траві лежали порожні скафандри.
    Альбер повернувся до старого, чиє ім'я так і не запитав:
    – А ви... теж будете так розважатися?
    – До ваших послуг – барон Брамбеус. Циркус для мене – станція пересадки. Тут є маленький секрет. Не всі атракціони звичайні. У деяких – особливе призначення. Може, й не зіткнетесь, але майте на увазі. Мені потрібен тільки один – «Людина – радіопромінь». Успіхів!
    Альбер обрав незагрозливу карусель із дерев'яними конячками. Поруч клоун у мішкуватому костюмі грав на шарманці.
    – Ви продаєте квитки? – зрадів Ейн.
    – На Циркусі розваги безкоштовні, а розплата – неминуча, – пробасив катеринщик. – Але всі бажання збуваються. Хочете отримати квиток – просуньте руку ось сюди...
    Альбер запустив п'ятірню в надра катеринки. Клацнув невідомий механізм, лещата боляче стиснули зап'ясток.
    – Зараз з'явиться квиток! – клоун незворушно закрутив ручку. Збоку катеринки прочинилось віконце, з нього почав виповзати соковитий, свіжий, кривавий фарш...
    – Це що!.. Моя... Моя рука?!
    Невидимі лещата відпустили. Альбер витягнув руку, розтираючи болюче місце, і пішов геть, радіючи, що вцілів.
    – А квиток, квиток забули! – клоун наздогнав і вклав у долоню глянсовий картонний прямокутник, немов музейний квиток на поїзд.
    – Дякую! – розтанув Альбер, відразу забувши жорстокий жарт. – Знаєте, я на Проксимі теж квитки продаю... – крикнув навздогін, але клоун із катеринкою вже зник у галасливому людському потоці.
    Коники пахли старим деревом, розігрітим лаком, боки були витерті до блиску, а на шиї ножичком хтось вирізав непристойне слово. Все так, як і повинно бути. Після каруселі Альбер Ейн покружляв на гігантській центрифузі. Купив шоколадного зайця з вершковим кремом – і це теж був смак дитинства. По старій звичці, немов молочний, заскиглив зуб. Проте Альбер про нього відразу забув, бо вже летів під свист вітру на величезних гойдалках.
    День пробіг непомітно. Закінчувався час, наданий для відвідування астероїда. Через годину покірнодумний Альбер Ейн повернеться на Проксиму Плюс, щоб продавати лотерейні квитки й залишатися виключно нормальним, неймовірно звичайним громадянином. Але наостанок він все ж прокотиться на найвищому в галактиці «чортовому колесі», яке летить по рейках через всю невелику планету...
    До Альбера підійшов немолодий чоловік, одягнений у темний фрак із туго накрохмаленим білим пластроном та краваткою – метеликом «у горошок». Підняв лискучий циліндр:
    – Космос навиворіт – це реально! Сорок хвилин справжнього життя. Божевільний політ! Неймовірні відчуття! Атракціон «Катапульта – перукарське крісло». Тільки для вас!
    Альбер подивився на годинник і похитав головою – «не встигну»; трохи грубіше, ніж хотів, відпихнув чоловіка у фраку, і ступив до кабінки «чортового колеса».
    На верхній точці здалося, що час зупинився і ось–ось поверне назад. Напала туга. Як же не хотілося їхати з казки! Альбер засумував. Увесь час до повернення він мовчав і розгублено дивився під ноги, не помічаючи ні людей, ні чарівного простору, який іскрився штучним світлом та вибухав механічною музикою…
    На зворотному шляху до телепорту вітер підняв розсипане всюди конфетті, закрутив навколо Ейна повітряним стовпом серпантин і пелюстки троянд. І Альбер не витримав, стягнув на ніс окуляри. В очі вдарило різнобарв'я блискучих кружалець. Повітря світилося й переливалося барвами, про які Альбер не підозрював і побачити які не очікував.
    У вуха миттю вп'явся тонкий зумер контролю. Альбер квапливо повернув окуляри, з острахом уявляючи, що вже тримає в руках повістку в поліцейський департамент Проксими.
     
    Повернутися на Проксиму Плюс виявилося непросто. Через загальний зал телепорту змійкою тягнулася черга на сканування мозку. Кожному, хто проходив, видавали дорожній лист – яким класом можна летіти. Очевидно, не всі витримували випробування дитинством. Але Альбер Ейн у собі був певен...
    Коли підійшла його черга біля стійки контролю, раптом гострий біль вп'явся в мозок, осів у зубі мудрості. Невже шоколад потурбував зуби, чи, можливо, перебування на Циркусі «розгвинтило» мозок Ейна? Зуб розболівся не на жарт.
    Перед пропускною рамкою «розумні» окуляри подали сигнал службі контролю. Альбера вивели із залу.
    – З таким зубом телепортуватися не можна, – тихо й сумно сказав черговий лікар. – Якщо трапиться програмний збій, голова залишиться на Циркусі.
    – А цілим та неушкодженим на Циркусі залишитися не можна? Поки не вщухне біль.
    – Це незаконно. На астероїді немає ні готелів, ні приватних будинків. Затримка тут прирівнюється до таємної еміграції.
    – Що ж робити?
    – Видаляти...
    – Але я боюся!
    – Воля ваша, подумайте, прогуляйтеся, поки є час.
    На площі біля телепорту Ейн побачив барона Брамбеуса і гукнув до нього.
    – Альбере! – барон зрадів. – Не думав, що зустріну вас знову. Але давайте прощатися. Я знайшов свій атракціон і на Проксиму більше не повернуся... У вас біда? Не дивіться, що я майже сліпий, я відчуваю вашу тривогу. – Ейн коротко розповів. – Окуляри знімали? Тільки чесно!
    Ейн кивнув:
    – Зовсім ненадовго, але вони встигли подати сигнал.
    – Це не так важливо. Що бачили?
    – Те, що тут називають «кольором». Багато різних «кольорів». Не знаю, як назвати.
    – Ну, як бачили колір, то вихід є. Я вам відкрию секрет. Сьогодні той день, коли можна переміщатися на «плаваючому» телепорті. Працює він лише в п'ятницю, тринадцятого числа. І для запуску потрібен тринадцятий пасажир. Чесно кажучи, я тим і займаюся, що шукаю тринадцятого попутника. Вже зневірився, а тут ви...
    Взявши під лікоть Альбера Ейна, Брамбеус впевнено, ніби відмінно бачив дорогу, попрямував туди, де схрещені промені прожекторів вихоплювали з темряви смугастий намет і перетяжку на високих стовпах: «Шапіто – Порт».
    Підійшовши, Альбер Ейн зрозумів, що шапіто не стоїть на місці. Шатер, як «танцюючі камені» – уламки скель, що балансують на одній точці, – тримається на величезній кулі. Розтяжки купола теж виведені на плаваючу підлогу.
    Альбер Ейн почекав, поки сторона зі входом нахилиться до землі. Приготувався, і вже майже зайшов на майданчик. Ще трохи... Платформа злетіла вгору, Альбер втратив рівновагу й ледве не впав. Але варто було відійти подалі, як шапіто знову люб'язно схилялося. І знову, ледь Альбер крокував уперед, вперто «задирало ніс». Ейн розгублено подивився на Брамбеуса...
    – Не знаєте, що робити? Обдурити! – барон азартно стукнув тростиною по землі.
    «Аякже, обдурити!» – вирішив Альбер Ейн.
    Він повільно побрів геть і, як тільки вхід «приземлився», розвернувся, різко кинувся вперед, гепнувся на слизьку підлогу і, вже сповзаючи назовні, встиг таки схопитися за розтяжку, змушуючи нахилитися бік зі входом. Цирк завмер, старий неквапливо увійшов усередину. Альбер Ейн, віддихавшись, пішов за ним.
     
    Всередині не відчувався «танець на кулі», але шнуровані стіни парусили під тиском вітру, що вирував і завивав зовні. Альбер здивувався – на астероїді було тихо, за весь вечір не впало ні краплі дощу.
    У темному проході між ярусами амфітеатру гостро пахло старим цирком: гумою, матами з поролону, паленою проводкою, сосновою дошкою. На чотирьох головних стійках навколо арени виблискували прожектори. За різною яскравістю світла Альбер здогадався, що лампи «різнокольорові», але окуляри зняти не наважився. Крадькома порахував – разом із ним і старим у цирку, дійсно, тринадцять осіб.
    М’язистий, з голеною до синяви потилицею, дядько в камуфляжі робив глибокий вдих, потім різко видихав «у-ух!», та крутив головою від задоволення. Блондинка з ляльковим обличчям теж пару раз зробила «у-ух!», намагаючись притягти увагу м’язистого чоловіка. Той проігнорував, і вона підсіла до хлопця років двадцяти у величезних окулярах, з тонкими руками – сірниками. Хлопець нахабно подивився на блондинку, посміхнувся у весь рот, показавши чорноту щербатих зубів, і незграбним механічним рухом, як робот, обійняв її, не притискаючись повністю. Блондинка фиркнула і відвернулася.
    По колу арени, щохвилини спотикаючись, крокував блідий чоловік із тремтячими руками. Він безперестану торкався до голови – обережно, з побоюванням, – і відразу руки відсмикував.
    Барон Брамбеус вийшов у центр арени й підняв голову до віп–ложі над входом:
    – Тринадцятий доставлений. Можна починати.
    На подив Альбера Ейна, з ложі спустився літній пан у фраку й циліндрі, який пропонував йому «катапульту – перукарське крісло». Фокусник, подумав Альбер.
    – Дозвольте представитися. Шабаху–Бокар, син Баху–Баросса, онук Маху–Белеха, іспанського короля. У кого погана пам'ять – для того я просто Шабаху–Баросса. Ви гості, я — господар балу. Відтепер шапіто – порт можна залишити тільки з допомогою телепортації, і великим бутафорським замком він скріпив дощаті стулки входу. – Зі способами визначилися?
    – Давно! – чоловік, який тренував дихання, карбуючи кроки, вийшов на арену. Перед Шабаху–Бароссої натягнув картуз, віддав честь, доповів: – Сержант Езра Лі до польоту готовий! – і знову зняв картуз.
    Фокусник повернувся до лаштунків, плеснув у долоні:
    – Аллі – ап!
    Порося, запряжене за всіма правилами, викотило двоколісний візок. Шабаху–Баросса дістав із нього льотний шолом і два важких балони, скріплені рогатою трубкою–поперечиною. Альбер Ейн уважно дивився на незрозумілий пристрій.
    Хтось торкнувся його руки... Маленький товстий чоловічок з блискучою лисиною, в смугастому костюмі, схожому на піжаму, простягав аркуш паперу.
    – Це що?
    Альбер прочитав текст:
    «Прошу витягти з моєї дупи шило, в зв'язку з інтенсивною сидячою роботою».
    – Завізуйте... Ось тут, – благально схилився товстун.
    Шабаху–Баросса поклав рогатий ранець на арену, пригрозив чоловічкові:
    – Пане Клоп-Тріклот, не відволікайте новенького. Давайте, давайте сюди вашу заяву.
    – Мені без черги, за станом здоров'я, – смугастий чоловічок кивав, але аркуша не віддав, із надією дивлячись на блондинку: – Леді НотаБена, ви теж завізуйте ось тут...
    Незадоволений затримкою, сержант Езра Лі натягнув важкий шолом, діловито вліз у лямки ранця, швидко й вправно клацнув замками. Фокусник звів таймер на грудях пілота:
    – Пам'ятайте, палива на двадцять одну секунду. Якщо на вісімнадцятій не телепортуєтесь — загинете в нуль–просторі.
    Сержант нетерпляче кивнув головою:
    – Є! – втягнув повітря в легені, різко видихнув, крутнув рукоятку й злетів під купол.
    Обдало близьким жаром реактивного струменя. Пілот пробив обшивку і умчав у небо. Пронизливе виття турбодвигуна змінилося близьким радісним вереском блондинки, неприхованим захопленням і оплесками інших – всіх, крім Альбера Ейна, барона й самого фокусника.
    – Гадаєте, успішно? – з надією та сумнівом запитав Брамбеус.
    – Сподіваюся, так, – фокусник стежив, як затягується порвана тканина. – Він робить це вже вп’яте. – Шабаху–Баросса тикнув пальцем в Альбера Ейна: – Адже це ви були біля «чортового колеса». Чому в окулярах? З Проксими Плюс!
    – Так. У мене болить зуб... – почав Ейн.
    – Зрозуміло! Для вас ми підберемо чудовий пристрій.
     З-за лаштунків виїхало старовинне зуболікарське крісло, деренчливе, з облізлою шкіряною спинкою та жахливим лікарським приладдям.
    – Ні, що ви! Негайно відчиніть двері, я піду...
    – Даремно відмовляєтеся. Телепортація з одночасною постановкою пломби – нечасто випадає таке щастя. – Публіка засміялася. – Вийти неможливо. Прислухайтеся. Вам не здається, що ми несемося з величезною швидкістю через темінь під свист вітру?
    – Так, я помітив.
    – Зовні – мінус–простір, там страхи тих, хто зараз усередині. Ми не в шапіто, а в станції пересадки розумового телепорту, в накопичувачі психічної енергії переміщення. Пасажири їдуть у різних напрямках, кожен у своєму, і виходять дивовижними способами. За принципом – то дозволено, що не заборонено. Вам цей принцип невідомий?
    – Але, ви ж обіцяли... – почав Ейн.
    – На жаль, інше крісло обрала та дама. Леді НотаБена, ваша черга! – запросив Шабаху–Баросса.
    Крісло дантиста заднім ходом сховалося за лаштунками, а замість нього з'явилося перукарське.
    З радісним криком, підстрибуючи й стискаючи кулачки, в нього сіла блондинка. Їй на голову опустився глибокий ковпак. Крізь подряпаний мутний пластик було видно – бурею звивається волосся, обплутує голову, немов змії, й падає обстриженими пасмами. Гучно грюкнув піропатрон, під крик «Ой, мамочко, лоскотно!» крісло огорнув білий дим із запахом одеколону, а коли він розсіявся, леді НотаБена під ковпаком уже не було.
    Шабаху–Баросса оглянув крісло, посмикав важелі під сидінням, підняв і знову опустив ковпак із металевою рамкою.
    – Як же вас тепер доставити додому?! – звернувся до Альбера Ейна. – Кріслу після такої клієнтки треба заряджатися дня три.
    – А простішого способу немає?
    Шабаху–Баросса, не відповідаючи, пішов за лаштунки. Потім показалася його спина – задкуючи, із удаваним зусиллям він тягнув громіздку річ на канаті. З-під пологу виїхала старовинна бомбарда на дерев'яному лафеті. Поставивши знаряддя в центр арени, фокусник знову пішов, але швидко повернувся. В одній руці він ніс палаючий ґніт, в іншій – легкий, але громіздкий мішок із перев'язаною горловиною, з написом «Мішок пороху». Навздогін викотилися три ядра. Бутафорські... Тільки Альбер Ейн відразу зрозумів, що справа серйозна.
    Шабаху–Баросса підхопив одне з ядер, поклав у дуло гармати. Потім удав, що засипає порох із мішка, розклинив кришку. Сипнув пороху в запальник, підніс ґніт, розпорядився:
    – Лізь у пушку!
    – Нізащо!
    – Кому кажу? Лізь!
    – Ствол вузькуватий. Застрягну.
    – Логічно, – фокусник зітхнув, ґніт згаснув.
    – Я не розумію! Не розумію, як діє ваш телепорт!
    – Дуже просто. Віриш – їдеш, не віриш – злазь. Заборона одна – не можна сумніватися, інакше розпорошить у полі думок.
    З гальорки спустився джентльмен зі схрещеними руками. Долоні він тримав на плечах, ніби перевіряв, чи на місці погони. Погонів не було. Відірвавши від плеча праву руку, джентльмен показав на годинник – круглий, вокзальний – який висів над головним входом, і з тихою загрозою прошептав Альберу Ейну:
    – Якщо ти, розумнику освічений, будеш далі вернути носа, до дванадцяти народ не роз'їдеться. І буде нам всім кришка! Кришка під закрутку! – і, сердито бурмочучи, повернувся на гальорку.
    – Шпурцманн має рацію, – підтвердив Шабаху–Баросса. – Всі повинні телепортуватися до півночі, поки не закінчиться п'ятниця, тринадцяте. Якщо хоч один залишиться в шапіто, тих, що полетіли, як мінімум, затягне назад, і доведеться чекати наступного разу.
    – А як максимум?
    – Нас викине назовні! – Шпурцманн зайшовся в крику, не рознімаючи рук: – У вакуум, холод, жах! Не розпікай народ до білого жару. Мені терміново потрібно додому, на планету Хріш. Бачиш – на плечах ростуть вуха. Я цінний кадр для розвідки й мішень для ворога.
    – Та у вас не шапіто – порт, у вас божевільня! – вигукнув Альбер Ейн. – Не полечу з гармати, загину! Замість відправки буде доставка.
    Канат натягнувся, гармата поїхала за лаштунки. Слідом за нею, деренькочучи коліщатками, самостійно покотилося перукарське крісло.
    – Боїшся? – уїдливо запитав Шабаху–Баросса. – Про теорію відносності чув?
    – Тільки про теорію ймовірності. Я її навіть порушував.
    – Молодець! Ну так слухай. Всі страхи відносні, життя абсурдне. Звідси висновок – у смерті сенсу немає, отже, і її немає теж. Тому пробуй, пробуй переміститися. Називай вигідний спосіб!
    – Кому вигідний?
    – Долі.
    – Але як, як?! Не знаю я спосіб полетіти! Це ж не в трамваї покататися.
    З залу для глядачів крикнули:
    – Та не проблема!
    Легко перескакуючи зі сходинки на сходинку, на арену спустився веселий чоловік у форменому кашкеті з молоточками, зі старенькою полотняною сумкою на брезентовому ремені.
    Альберу Ейну відразу сподобався «кондуктор», як він про себе охрестив веселого чоловіка. Фокусник посміхнувся:
    – Чого бажаєте?
    – Лижі в запасі є? – запитав кондуктор.
    Шабаху–Баросса кивнув, викотилися лижі.
    – Приберіть! – Альбер Ейн зігнувся навпіл, чи то від сміху, чи то від страху: – Я ходжу на них, як католицький пастор.
    Кондуктор несподівано підтакнув:
    – Авжеж, по гумі лижі ковзають погано!
    Тут Альбер зауважив, що на арені під тирсою лежав товстий і м'який гумовий килим, бортики циркового манежу викладені з поролонових матів, і взагалі всі поверхні оббиті м'яким матеріалом, навіть лавки амфітеатру.
    Здогад підтверджувався – це божевільня, і можна врятуватися, тільки викинувши своє колінце. Але першим його викинув кондуктор. Зірвав з місця гуму – а там... порожнеча. І кулька невідомої планети в туманній безодні.
    – Ну, йди ж, не бійся! – підбадьорив Брамбеус.
    Альбер кинув у порожнечу жменю тирси. Вона лягла рівним шаром. Підсипав ще, вийшла доріжка. Він зробив боязкий крок, потім другий, і спокійно пройшов уявною безоднею. Вдалося!
    – З почином! Тепер згадай заповітне бажання, – велів Шабаху–Баросса. – І зніми, нарешті, окуляри!
    – Не можна.
    – Чому?
    – Не дозволяється.
    – Ким? Іншими психами? Вони теж божеволіють, тільки по-своєму. Тут зібралися милі люди. Той очкарик худоребрий, який не згинає рук, ходить по прямій та боїться пити воду, – іржавий робот. Месьє Цаппельтон хапається за голову через те, що вона цегляна. Месьє Цаппельтон, та зупиніться ж, сядьте!
    – Нормальна в нього голова!
    – Одного разу Цаппельтону сказали, що морда цегли просить, він зробив неправильні висновки й збожеволів. Щоправда, у всіх наших психів є позитивна риса – вони не нав'язують своє божевілля іншим. Їх не так багато, тому наш телепорт і працює тільки в п'ятницю, тринадцятого, коли інший транспорт дає збої. Цих людей менше, ніж хотілося б. Набрати тринадцять ненормальних тепер проблема. Ось ти в дитинстві ким бажав стати?
    – Вагоноводом. Але я продаю квитки, я майже здійснив мрію!
    – Майже? Зніми ж окуляри!
    І Альбер Ейн зняв окуляри. У цирку для нього спочатку погасили софіти, але потім вони заблищали знову, схрещуючи на арені різнокольорові кола.
    – Ти став одним із нас. Вітаю! – сказав барон Брамбеус. – Тепер і я піду променем під тихе базікання радіо планети Триплутон.
    – Радіопромінь? – фокусник розгубився. – Але це ж...
    – У всякого барона своя фантазія. Мій час настав.
    Залунала тихенька чаруюча музика. Шабаху–Баросса взяв із рук старого блискучу тростину, виніс у центр арени й залишив парити над підлогою. Усі в цирку заворожено спостерігали це диво, забувши про Брамбеуса. А коли музика змовкла, того в шапіто вже не було.
    Шабаху–Баросса довго мовчав, потім сказав:
    – Найважче в нашій роботі...
    – А мені сподобалося, – захопився Ейн. – Красиво й сумно.
    – Це була смерть. Звичайна смерть старої людини. І я не знаю, куди відправився твій друг. Можливо, дійсно, у кращий зі світів... Ну, що ж, Альбере Ейне. Ти зрозумів, як вибратися звідси?
    – Так! – вигукнув Ейн, змахнувши непрохану сльозу. – З вагона можна вибратися тільки через інший вагон. Трамвайний.
    Шабаху–Баросса думав недовго:
    – Інші не відмовляться покататися? Для пана Клоп-Тріклота це буде спецвагон із виключно м'якими сидіннями. Для Шпурцманна – тоноване скло. Влаштує?
    – Замовляйте, Ейне! Цвейн... Дрейн! – вигукнув Клоп-Тріклот.
    – Спочатку – рейки, – помріяв Альбер.
    – Будуть рейки, – фокусник махнув рукою, рейки з'явилися. – Хто вагоновод?
    Веселий кондуктор козирнув:
    – Якщо дозволите.
    За лаштунками пролунав трамвайний дзвінок, викотився вагон.
    – Допоможіть Цаппельтону піднятися в салон, – командував кондуктор. – Не штовхайтесь. Пропускаємо робота в окулярах.
    Пасажири зайняли місця, але Шабаху–Баросса не дозволив кондуктору включити тягу:
    – Панове, але у вас же немає квитків! Шкода, але телепортація не відбудеться.
    І тут Альбер Ейн не витримав:
    – Є квитки, є! Вистачить усім.
    Він вивернув кишені, на підлогу посипалися всілякі квитки.
    – Справжній! – захоплено вигукнув Шабаху–Баросса. – Справжній божевільний.
    Альбер радісно кивав, перебирав квиточки, питав:
    – Як називається цей колір?
    – Червоний.
    – Цей?
    – Зелений, рожевий, синій...
    – А що таке «жовта зірка»?
    Фокусник клацнув пальцями, софіти перемкнулися на жовтий колір.
    – Ось він. Колір променів зірки Спектри. Ну, досить пустощів! За три хвилини повної темряви кожен опиниться на своїй планеті.
     
    Світло згасло. Потім спалахнуло знову. Шабаху–Баросса, забувши про диво, вручну збирав із арени реквізит. Вони з Альбером Ейном удвох лишилися в порожньому шапіто. Годинник показував дві хвилини на першу.
    – Чому?! – вигукнув Ейн. – Я захотів – і вони зникли. Але сам не полетів. Значить, я не божевільний?
    – Ти цим засмучений? Або тим, що вони відлетіли по твоєму квитку? Краще допоможи прибрати.
    І тут Ейн помітив на арені серед тирси глянцево–картонний прямокутник, що подарував катеринщик біля атракціону.
    – Цей колір – який?
    – Коричневий, напевно. Рудуватий. Є близькі слова – кремовий, бежевий, залежить від світла. Значить, один квиток на двох?
    Шабаху–Баросса розірвав картонку, в руках з’явилося по одному палаючому бенгальському вогню. Іскри, які розліталися на всі боки, змінювали колір – від білого до жовтого, потім у зелений, червоний, фіолетовий.
    – Дайте мені!
    – Тримай, Ейне. Вчися бути не статистом, а героєм. Закінчилося тринадцяте, то що ж, до наступного разу пішки додому ходити? Ще чого! П'ятниця, тринадцяте – не останній божевільний день. Після неї завжди приходить субота, чотирнадцяте.
    І, коли бенгальські вогні повністю згоріли, фокусник із Альбером Ейном, розсипавшись феєрверком, кольоровими кометами понеслися геть.
    

  Время приёма: 22:58 10.07.2018