 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
Не соответствует формату конкурса
|
@Всім, хто це буде читати.Так, я знаю, що моя писанина наразі жахлива, і що я не потраплю до конкурсу з цим. Однак потрібно ж з чогось починати. Я хочу дізнатись, що я роблю не так, і куди далі з цим рухатись. Сподіваюсь, ви з цим допоможете. Заздалегідь дякую, і вибачаюсь за помилки в тексті.@ Дивовижно, яким чужим іноді може здаватись рідне місто, коли ти повертаєшся із далекої подорожі. Ти відвикаєш від людей, разом з якими жив все життя, і по поверненню тобі здається, що всі поводяться якось дивно і незвично. Принаймні, спочатку я думав, що саме в цьому причина. Напевно, думка Назара не сильно відрізнялась від моєї. Ми повернулись з нашої двохмісячної подорожі до Австралії вчора, прилетіли на літаку у столицю, потім взяли квиток на поїзд, і вже через годину були у рідному місті. Ще у столиці кидалось в очі, що більшість людей поводили себе якось… Не так. Кожен зустрічний виглядав дещо сковано, ніхто автобусі чи на вулиці не підтримував Назарових спроб почати легку бесіду про погоду чи стан дорожнього руху, а деякі навіть вирячувались не нього так, ніби я на їхніх очах вбив усю їхню сім’ю, включно з собакою. Такі персони здригались всім тілом після моїх слів, і починали ледве не бігти в протилежному від мене напрямку щойно я на секунду відводив погляд. Дивно, одним словом. Єдиною людиною, Що виявила бажання говорити був якийсь турист-поляк, якого ми зустріли в аеропорті, і він виглядав не менш спантеличено, ніж ми. Однак крім польської мови він розмовляв лиш ломаною англійською і нічого суттєвого нам повідомити, на жаль, не зміг. Хіба що пролепетав щось про якихось арабів і їх теракти, однак ні я, ні Назар політикою не цікавились, і, не бажаючи розвивати цю тему, розпрощались. Дорожній рух, до речі, також змінився. Машин було мало, навіть як для ранішньої години, і ми опинились у Високому Місті раніше, ніж очікували. Треба було десь скоротати час, щоб дочекатись поселення в гуртожиток. Звичайно, куди ж можна було піти прохолодним весіннім ранком, після тяжкої дороги, як не в кав’ярню? Ми мали прибути першій годині в гуртожиток нашого університету для поселення, за графіком двохмісячної давності, однак поїзд прибув о десятій годині, тож треба було десь скоротати час, і, звичайно, куди ж можна було піти прохолодним осіннім ранком, після тяжкої дороги, як не в кав’ярню? Поки ми прогулювались вулицями, на яких було мало людей, шукаючи, де осісти, і у мене раптом виникли сумніви, чи відбудеться наше поселення взагалі. — Слухай, Назар, можеш написати голові сенату, як його там зовуть, чи поселення точно сьогодні? Що б дурно туди не тащитись. —Сказав я. —Андрію? Без проблем. — Сказав він і дістав телефон, — Думаєш, перенесли? — Всяке може бути. Бачиш, в якому всі стані. Ми зупинились, що б Назар міг написати повідомлення. — Він не онлайн. — Назар притиснув екран до лиця, намагаючись розібрати зображення під яскравим сонцем, — І не був онлайн вже більше тижня. Слухай, дивно, майже ніхто не був онлайн в недавній час. — Напевно якісь глюки. Всеодно напиши. І іншим нашим також, Яні, Радіку, Владу. Хтось та й відповість. Ми пішли далі. — Слухай, а може вони всі під якимось гіпнозом, чи типу того? — Сказав Назар. — Господи, та досить видумувати. — Відповів я, — Тобі просто незвично, бо в Австралії люди були привітніше. Почекай, звикнеш. Ми вже обговорювали це в поїзді, і Назар вже видавай кілька фантастичних припущень щодо дивної поведінки людей, однак я не розглядав ці незначні, як на мене, зміни в поведінці як щось незвичне, я по природі був нелюдимий, і всі вони поводились приблизно як я зранку в понеділок… Та й у будь який ранок, в принципі. Однак Назар був набагато балакливішим від мене, справжній інтроверт, тому зараз почувався ніяково. — Ну, слухай, це вже якось занадто, вони такими не були, коли ми їхали. — Назар не припиняв. — Не видумуй. — Повторив я, відганяючи неприємні думки. Ми змінили тему, і надалі обговорювали поїздку, з якої щойно повернулись. Ми не були великими поціновувачами кави, і тому зупинили свій вибір на найпростішому варіанті -- «Bystreet Coffee», перша кав’ярня, яка зустрілась нам по дорозі, частина великої мережі, і таких як ця, у місті було багато. Всередині обстановка була не набагато веселіша ніж на напівпустих вулицях. Музика грала удвічі тихіше, ніж завжди, за столиками сиділи поодинокі відвідувачі з тим же напруженими виразом обличчя, що і у всіх на вулиці, деякі нервово озиралися, ніби очікували, що хтось з сусідів по столику на них накинеться. Багато хто притискав до себе якісь пакунки: непрозорий кульок, рюкзак, жіноча сумочка, як в кого. Лиш всередині я помітив дивну деталь: подібного роду багаж мав кожен другий, кого ми бачили на вулиці. Не можу сказати, що когось з нас все це сильно турбувало. Захват від поїздки, з якої ми щойно повернулись ще не відпускав нас, ми захопились розмовою і вже не звертали уваги на дивних оточуючих. Зараз для нас тихість і обережність людей була скоріше плюсом, ніж мінусом. В кав’ярню ми зайшли голосно сміючись, згадуючи історію про фермера, якого ми зустріли у подорожі. Я розмахував руками зображуючи битву старого чоловіка зі страусом. Ми підійшли до каси. Молода дівчина за стійкою стискала в руках рушник і дивилась кудись вдалину попри нас. Пульсуюча жилка на її шиї, здавалося, от-от поповзе кудись по своїм справам, настільки неприродною вона виглядала, а скрип зубів було чути ледве не зі входу. — Нервова всі якісь — прошепотів я Назару перед тим, як ми підійшли до каси. — Треба новини глянути, може там знову революцію влаштовують — потиснув він плечима — або вбили когось, яка різниця? Може до обіду роздупляться. Я потиснув плечима і повернувся до дівчини. Посміхнувся своєю найширшою посмішкою і заговорив: — Йо, тобто, добридень! — Вона повернулась до мене і ще сильніше стиснула рушник. Мені здалось, що ще трошки, і вона розірве його навпіл. Дивилась вона на мене так, ніби я щойно не мило привітався з нею, а пообіцяв зґвалтувати. Я поспіхом зменшив радість своєї посмішки і продовжив — дайте, будь ласка, дві великих кави. Дівчина мовчала близько хвилини, і я думав вже повторити, як вона обернулась до не менш напруженого колеги, що стояв біля кавової машини і хриплим голосом повторила наше замовлення. Той після дещо меншої затримки ввімкнув апарат і почав готувати. Дівчина обернулась до нас. — Ваше ім’я? — зрозуміло, що це питання вона задала на автоматі, оскільки крім нас більше ніхто не очікував на замовлення, однак і мені, і Назару це здалось чудовою можливістю розрядити обстановку якимось жартом. — Аллах — з-за моєї спини промовив Назар — зовуть Аллах — і вишкірився на всі тридцять два зуби Я підхопив: —А фамілія Акбар. Зовіть так. Ми обидва переглянулись і захихотіли, а от Дівчина жарт, схоже не оцінила. Вона впустила рушник і затряслась всім тілом, а потім почала рухати ротом, мов риба. Я відчув жаль до її щелеп, що не проживуть довго, якщо вона буде так їх напружувати і далі. — Все в порядку? — спитав Назар. Вона не відповіла, натомість розвернулась і попрямувала до підсобного приміщення. Ми переглянулись, потиснули плечима, і направились до столиків. Сіли за двохмісний, розташований за стіною, що відділяла касу від зали. Нам не надто хотілось спостерігати за нервовою касиркою. Сівши, я помітив, що кожен в приміщенні дивиться на нас. Однак коли я намагався заглянути їм в очі, ті відводили погляд. Вкотре намагаючись відволіктись від всього дивного навколо ми почали обговорювати одну з прочитаних у подорожі книг. Однак я постійно переводив погляд убік, на напружених оточуючих. Один з відвідувачів, що займав найближче до каси місце близько хвилини ворочався на місці, а потім різко встав, голосно вронивши при цьому крісло на підлогу, і швидко попрямував до виходу, постійно обертаючись, ніби очікуючи, що хтось кинеться його зупиняти. Його червона сорочка була вся у мокрих плямах від поту. Ніяких пакунків він з собою не мав. Ми чекали ще хвилин десять. Явно забагато, як для простої кави, тим паче у закладі без черги. Скаржитись, однак, ми не насмілитись, надто вже не в собі були працівники. Але через ці десять хвилин ми нарешті почули, як кавова машинка вимкнулась, і відчули аромат свіжозвареної кави. Побачили, як дівчина піднесла дві чашки до столика готових замовлень і ввімкнула мікрофон для оголошення замовлень. Постукала два рази по ньому. Пролунало доволі голосне відлуння. Вона щось крутонула на пульті управління, і відлуння стало ще гучніше. Впевнений, його було чути далеко від тераси кав’ярні, на якій також були розташовані динаміки. Вона нахилилась. Почулося її дихання у мікрофон. Воно було настільки гучним, що нам довелось закрити вуха долонями. Саме в цей момент я усвідомив, що все те дивне, що відбувалось навколо було не того роду дивним, що заставляло хихотіти, і не таке, що його можна було просто ігнорувати. Воно несло загрозу. Дівчина, чиє лице аж почервоніло від напруги все дихала в мірофон, а я поглянув на людей в залі по іншому. Скованість, переляк, жах, що були на їхніх лицях, свідчили про те, що ми мали б сісти на літак і забиратись з країни одразу ж, як побачили їх. Однак зараз вже було пізно. Окрім страху на лицях людей було ще щось. Очікування. Вони вирячились на касирку так, ніби вона була Імператором, що сидів на трибуні в Колізеї, а вони — гладіаторам. От-от вона мала або підняти палець вверх, або опустити вниз, от тільки різниці для них не було ніякої. Вони чекали будь чого. Я зрозумів, що при спробі заговорити, вони не просто витріщались, вони чекали. Знаку. Сигналу. Чекали, поки хтось натисне гачок, вдарить по червоній кнопці, відкриє люк Троянського Коня, що б вони могли вирватись. І по лицям тих, хто був у приміщенні було видно, що заклик до дії от-от прозвучить. Дівчина зробила ще кілька видихів, набрала в легені більше повітря ніж до цього і почала говорити: — Ваше замовлення… — вона на секунду завмерла, і ми знали, що вона скаже далі. Я втагнув голову в плечі, — Аллах Акбар. В цей момент Щось почало відбуватись. На секунду всі завмерли, а потім все, здавалось, одночасно прийшло в рух. Занавіски, що були скатані аж до стелі, розпустились, коли хтось смикнув за мотузку біля них, і ми явили нам, замість фірмового логотипу «Bystreet Coffee», якийсь прапор з арабською в’яззю і кількома лезами, покритими кров,ю. Звідкись почувся сповнений злості і ворожості крик. Кожен, хто мав пакунок, почав ритись у ньому, а ті, хто не мав підхопились з місця, подібно до чоловіка в червоному, і побігли. Один кинувся до виходу і раптом ніби спіткнувся і полетів лицем до землі, навіть не намагаючись підставити руки. На білій сорочці почали розпливатись темні плями. Одночасно з цим звідусіль роздався грім, підсилений в кілька разів динаміками. Я повернув голову , і побачив, що біля мікрофону все ще стоїть дівчина-касирка, рот відкритий у криці, а в руках тепер у неї автомат, з якого виривались спалахи і звук, що ми чули через досі працюючий мікрофон. Ще через секунду з динаміків почулось шипіння і вони вимкнулись. Ми змогли почути крик касирки. Ще один чоловік без пакунку ринувся до дальнього вікна, але там його настигла автоматна черга від іншого відвідувача. Вікно розбилось, і ми змогли почути з вулиці звуки стрілянини і крики. Кожен, хто так міцно тримав біля себе пакунки, дістав з них вогнепальну зброю. Хоча ні, один дістав комплект метальних ножів і ще один — загнутий дугою довгий клинок. Із ступору першим вийшов я. Незважаючи на несподіваність того, що сталось, ми з Назаром уже сиділи під столом. Кілька пострілів пронеслись майже над нашим столиком, однак, на щастя, у нас ніхто не цілився. Поки що. Я трухнув Назара за плече і потащив в сторону туалетів. Той лиш зміг викрикнути: — Капець! Я мовчки погодився. Крізь вузький прохід ми потрапили у маленьке приміщення. Тут стояв столик, відокремлений від двох дверей із написами «чоловічий» «жіночий» скляною перегородкою. На щастя, за столом нікого не було, не дивно, навряд чи хтось забажав сидіти поряд з туалетом. Над столиком було велике вікно, закрите ззовні решіткою, що вело у внутрішній дворик. Решітка ззовні вікна була відкрита. — Бінго! — прошепотів я — нам сюди. Я відкрив вікно. Воно вело у невеличке подвір’я, на ньому було пусто. Крики в самій кав’ярні припинились, до нас доносився лише шум з вулиці. — Що за херня відбувається? — запитав Назар, коли ми вилізли назовні, — нас лише два місяці не було! — Безумство якесь, всім дах позривало, — мені не хотілось визнавати його правоту, але більше нічого не залишалось, — схоже, ти був правий, це або якийсь гіпноз, або ще якийсь контроль свідомості, може щось у воду підсипали, чи ще кудись, в будь-якому випадку, це вже немає значення. Я направився в сторону одного з під’їздів, що були дворику. — Пішли заліземо трохи вище, треба глянути, наскільки все погано. Оцінити масштаб, так би мовити. — І глянути, куди краще тікати, — В котрий раз я змушений був погодитись з другом. Я прикрив за нами вікно і грати. Назар тим часом вже зайшов у під’їзд. Я зрозумів, що забув свій рюкзак всередині, однак ніякого бажання повертатись за ним не відчував. Я поспішив за Назаром. Ступивши на першу сходинку , що вела на верх, я обернувся. З внутрішньої сторони вікна, з якого ми вилізли стояла касирка. Її лиця я побачити не зміг, але був впевнений, що вона шукає нас. Так само був впевнений, що вираз обличчя у неї був абсолютно безумний. Я побіг вверх по сходах, шкодуючи, що не закрив дерев’яні двері в під’їзд, і сподіваючись, що вона не помітила мене у темряві сходової клітки. На щастя, люк наверх був відкритий, і ми піднялись по сходам на плаский дах. Було близько одинадцятої години дня, сонце вже піднялось високо над обрієм. Вдалечині горизонт був затягнутий тонким туманом. Ми підійшли до краю даху, і нам відкрився вид на центр міста. Майже всі вікна будинків поблизу нас були закриті неприємними і жахливими на вигляд зелено-червоними прапорами. Ті, що подалі, поступово також покривались бридкими прапорами. Що б не відбувалось, воно поширювалось наче пожежа, лише швидше — зі швидкістю людського голосу. Ті, будинки, на яких прапорів не було, або були підпалені, або були оточені людьми з різними горючими сумішами в руках. Полум’я повільно піднімалось ззовні по дерев’яному будинку поблизу, крізь вікна інших, сучасних, залізобетонних, було видно людей, які бігали поміж вогнищ всередині. З вікон періодично вилітали столи, крісла, і інші офісні меблі, розбризкуючи струмені розбитого скла. Я поглянув вниз, на вузькі вулички. Люди, на яких то й діло сипалось щось гостре і тверде з вікон, ошаленіло винищували собі подібних. Мені було видно, як відбувається перестрілка з-за імпровізованих барикад, поки на сусідній вулиці жителі різали одне одного у жорстоких сутичках. Хоча все це почалося не раніше, ніж чверть години тому, вулиці вже були вкриті темною кров,ю, змішаною з пилюкою і брудом. Я відчув, як мене почало нудити, і до горла підступив сніданок. Я відійшов і перехилився через залізні поручні з іншого боку даху, і став прикладати зусилля, аби втримати все в собі. Внизу переді мною був дворик, у якому ми були кілька хвилин тому. Будинок був висотою поверхів десять, і я міг добре роздивитись його. Те, що я там побачив, мені не сподобалось. Вікно всередину кав’ярні було відкрите. — Чорт, чорт, чорт!—я обернувся до Назара, той не зміг стримати нудоту і вже витирався рукавом--глянь, там вікно відкрите, думаю, хтось поліз за нами, треба закрити люк і... Не встиг я договорити, як Назар скрикнув і показав кудись в сторону. Я повернувся, і побачив, як з люку вже вилізла дівчина, що стояла за касою. Тепер її було не впізнати. ЇЇ уніформа була заляпана якимись темними плямами. В одній з них я впізнав нашу каву, а в іншій… Кров? При чому не її кров. Лице у неї було перекошене, і по ньому неможливо було прочитати ніякої чіткої емоції. Від цього видовища я відступив на кілька кроків назад. За спиною, на ремінці, у неї висів автомат. — Ховайся, чорт, ховайся! — крикнув мені Назар, коли вона стала діставати зброю із-за спини. Він сам уже стояв за залізним резервуаром для води,-- сюди! Я побіг до нього, водночас не відриваючи погляду від незваної гості. Коли вона підняла автомат і стала цілитись, я сховався і затиснув вуха, очікуючи почути оглушливі постріли, подібні до тих, що ми чули всередині. Однак не почув. Назар виглянув із нашого укриття. — У неї скінчились патрони! — він нервово розсміявся, — Господи, як повезло. Однак я не думав, що ми в безпеці. Дівчина також так не думала. Я виглянув якраз вчасно, щоб побачити, як вона рвонула з місця, і побігла до нас з явним наміром розтрощити комусь голову прикладом. Нас двох неначе прикувало до місця. Лише коли вона опинилася в метрі від нас із занесеним для удару шматком металу і дерева, я спромігся щось зробити і виставив руку, щоб прийняти удар. Ліве передпліччя пройняв біль, але на мою превелику радість хрусту не почулось. Якою безумною не була б ця жінка, вона все ще людина, і до того ж не найатлетичнішої статури. Я вдарив неушкодженою рукою їй в лице, а Назар тим часом вирвав зброю з рук і відкинув убік. Вона спробувала схопити мене за горло, але я зробив крок назад, Назар тим часом вдарив її у коліно,через що вона впала. Ми схопили її за руки і ноги. Дівчина кричала і гарчала, розбризкуючи слину, гримаса не сходила з її обличчя. — Що будемо з нею робити? — спитав Назар. — Не знаю, — я гляну у сторону перил-- може вниз скинути? — Ти здурів?! Ми ж її вб’ємо! Я подумав про того чоловіка, якого вона розстріляла у спину. Впевнений, у неї таких думок щодо нього не виникало. Однак навіть попри це я не був готовий вбити її. Якщо всі зійшли з розуму і вбивають один одного, чи варто самому втрачати людяність? Я поглянув у сторону люку, через який ми всі сюди потрапили. — Тоді сюди, — сказав я, кивнувши у сторону люка, — кинемо її туди, а потім заблокуємо хід. Назар мовчки кивнув. Коли ми скинули її вниз, вона заскавчала, неначе тварина. Думаю ми зламали їй кілька кісток. Дівчина плазувала не землі, слабо здригаючи ногами, а руками намагалась підтягнутись до сходів наверх. Будучи не в змозі підвестись навіть на карачки, вона все ще хотіла дістатись до нас. Ми закрили люк, сподіваючись, що на цей раз їй буде не під сили відкрити його і взагалі вилізти. А ще не хотілось чути її криків. Я відійшов до дальнього кінця даху, і на цей раз мене-таки знудило. Ліва рука страшенно боліла, а серце калатало як скажене. Здавалося, що боротьба тривала не кілька хвилин, а годину, не менше . Підійшов Назар, тримаючи в руках автомат. Протягнув його мені, але похитав головою і показав, що б він скинув його вниз. Ми дивились, як знаряддя вбивства летіло вниз, і вдарилось об бруківку. Там йому і місце. Я поглянув вперед. Було видно, як на одній з вулиць на сцені, що раніше використовувалась для дитячих концертів, спорудили шибеницю. Ноги лінчованого чоловіка(чи жінки?) тріпотіли у повітрі, поки натовп перед сценою стрибав і кричав, періодично роблячи постріли у повітря. Будівлі, що стали мішенями піроманів були вже повністю охоплені полум’ям, яке в деяких місцях перекидалось на сусідні будівлі. Ми стояли і дивились на це безумство, не в змозі якось прокоментувати те, що бачили. Неначе якісь древні боги жорстокості і люті спустились з небес(чи-то пак піднялись з-під землі?), і вирішили влаштувати Апокаліпсис, Страшний суд, в якому судили, хто мав жити, а хто померти, по тому, наскільки жорстоким і безумним він міг бути. Бачене нами неначе заворожувало, і ми не могли відвести погляд. Дим піднімався вже над усім містом, те, що могло горіти, горіло, і було видно, як вдалечині починають горіти поля. Кінець світу прокрокував вулицями без єдиної затримки, і вибрався за його межі, що б ширитись землею… Раптом мені здалось, що в одній з дальніх вуличок я помітив проїжджаючий танк, із все тим же потворним прапором на ньому. Це, як на мене, було вже занадто, і я як раз повернувся до Назара сказати, що потрібно забиратись звідси, що б це нам не коштувало, але той почав говорити першим: — Ей, дивись туди, що це? — він вказував у сторону сонця, і я не одразу побачив, про що він говорить, через яскраве світло. Краще б не бачив. Небо розсікала біла крапка, залишаючи за собою яскравий від сонячного проміння білий слід, що ніби розділяв небо від обрію до крапки на дві частини. Крапка, хоч і пливла ніби вверх, явно рухалась в нашому напрямку, з кожною секундою все збільшуючи довжину розрізу. — Це що ракета? Вона летить сюди?! Чорт, нас будуть бомбити?! Треба ховатись, тікаємо! І от зараз він кричить це мені у вухо, але я не здатен зрушити з місця. Якщо це те, про що я думаю, то рухатись будь-куди вже немає сенсу. — Міжконтинентальна… — прошепотів я. Мені раптом спало на думку, як же по-дурному думати, що наш малий жарт про «Аллах Акбара» міг викликати все це, а саме так я, виявляється, до цього і думав. Можливо воно і розірвало натягнуту до межі нитку безумства, однак очевидно, що за той час, поки нас не було, щось жахливе заставило всіх, або майже всіх зійти з розуму. Довело всіх до межі. Після якої все покотилось к чортам. Терористичний акт? Перше, що спадає на думку, і напевно так і є: величезний по своєму масштабу, вражаючий своєю жорстокістю, і дикий за своєю суттю терористичний акт, але яка вже різниця? Я стою на місці і дивлюсь, як до нас летить наша смерть, готова стерти всяке життя з полотна існування там, куди прилетить. Я дивлюсь в небо, на яскраву крапку, що наближається, розрізаючи світ, сантиметр за сантиметром, знаючи, що коли вона долетить, буття розірветься по шву, який залишить ракета, і пустота поглине все. Десь здалеку донісся запах свіжої кави. |
|
|
|
Время приёма: 22:55 21.04.2018
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев