22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
   
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18)

Отсутствие судейского бюллетеня

Автор: Радій Радутний Количество символов: 17821
Конкурс № 46 (весна 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ai026 Драбинка в майбутнє


    Удар прийшовся по дотичній, але кораблю вистачило. Бризнув осколками зовнішній корпус, металеві уламки блиснули й поринули в темряву; пластик спалахнув і довго танув дрібними іскорками. Екрани локаторів вмить потемніли - очевидно, зірвало антени. Замість екранів загорілися аварійні індикатори - все відразу, від "Розгерметизація" до "Туалет переповнений". Підлога боляче вдарила в ноги. Стіни зрадницьки вигнулися, ніби збиралися луснути й викинути одразу весь вміст корабля... але витримали.
    Втім, це було несуттєво. З такими пошкодженнями корабель був приречений, навіть не приречений, а вже мертвий, просто ще про це не здогадувався. Наче тупий динозавр з мозком у дупі - голову вже відкусили, а ноги все ще рухають неповоротку тушу ооон до того болота. Там, здається, поїсти можна. Як це нема чим поїсти?!..
    Мозок корабля був рівномірно розподілений по всьому корпусу, і теоретично мав би удар пережити... але не пережив. Інакше навряд чи скомандував б екіпажу таку нісенітницю.
    - Екіпаж! Вишикуватися в шлюзі, стрибати з інтервалом тридцять секунд, дотримуватися черги. Перший Карл Зіммель, пішов!
    Приголомшений Карл не роздумуючи, вискочив в шлюз, тут же був підхоплений вихором, зник. Може, як програміст він був і непоганий, але парашутист з нього виявився не дуже.
    - Клара Валнеріні, вперед!
    Слід віддати належне, наша псіхологічка випала з шлюзу не гірше за попередника. Хоча й не краще. Теж з парашутом стрибати не варто. Навіть з вантажним. Хоча на танк вона й не тягне, але армійський джип може і переважити. Може, тому мозок і поставив її вперед? Скинув баласт, полегшив корабель?
    Навряд чи. Карл - високий, худий і навряд чи важить більше за мене. А я... а, власне, чому я?
    - ...вперед!..
    Пізніше я багато разів думав, чому підкорився. Чому ось так, без найменших сумнівів, ступив, так ні, чого вже там, не ступив, стрибнув у темряву. Чому не зупинився, не спитав явно здурілий мозок - чого це раптом він розкомандувався? Чому не кинувся до найближчого пульта - подивитися, що пошкоджено, що не дуже; можливо, щось ще ремонтопридатне, можливо, на чомусь можна безпечно сісти куди-небудь, хоч куди-небудь...
    Напевно, шок.
    Точно, вся справа в шоці. Коли всі перелякані, і ніхто не знає що робити, раптом знаходиться найініціативніший, який кричить: "Слухай мою команду!.."
    І все слухають. Навіть якщо хвилину тому послали б дурня в дуже далеку дорогу.
    Напевно, це інстинкт.
    Про такі речі було цікаво поговорити з психологічкою, і щоб не в кріслі, а обстановці спокійній, інтимної, бажано у неї в каюті, і щоб світло приглушене, і музика ледве-ледве. Наговорить вона, звичайно, багато психологічної нісенітниці, але ми її любимо не лише за це.
    Або не любимо.
    Несуттєво. Уже ніхто нікого не любить.
    Ні я темряву, ні темрява мене.
    Морок боляче вдарив в обличчя, обпік холодом, миттю висмоктав з грудей повітря, десь ззаду-зверху майнув корабель - ох і довбануло ж його! цікаво чим? - а потім прилетів ще один удар, дужчий, і все зникло.
    Напевно, з мене парашутист теж виявився б не дуже хорошим.
    
    Був колись напівзабутий нині письменник Горький, а у нього в творі діяв кумедний персонаж - Вуж, якому кортіло літати. Спробував.
    Сказав і - зробив. В кільце згорнувшись, він прянув у повітря й вузькою стрічкою блиснув на сонці. Чи якось так.
    Невисоко, але все одно приземлятися боляче. Натомість в голові прояснилося - опинившись знову на землі, Уж миттю зрозумів, в чому краса польоту - вона в падінні.
    Діти, яким впарювали горьківську пафосну агітку, сміялися над дурним Вужиком, а даремно. Я ось теж впав, теж боляче, але радість переповнювала і рвалася назовні.
    Я бачив небо. Зовсім, як той вужик. Пізнав падіння - теж, як він. І вижив.
    Боліло скрізь, а на кожному вдиху щось відчутно похрускувало в правому боці. Скоріш за все це було ребро, чому там ще похрускувати. Ліва рука висіла, ніби дохлий вужик, хоча ні, не настільки вже я дистрофік. Біцепс не анаконда, звичайно, але і не вужик. Десь посередині.
    Права рука наче трохи ворушилася. І перед очима теж щось ворушилося, тільки не розібрати, що.
    Минуло хвилин п'ять, не менше, поки розібрав.
    Трава. Звичайна степова трава, тільки чомусь червона. І обрій червоний, і небо рожеве... куди ж це мене закинуло? А, ні, це просто в очах судини луснули. Нічого, позаростають. Все росте. Трава, вік, держборг, значить, і судинах нічого не зробиться, заростуть!
    Найгірше справи були з правою ногою - видно, приклався якраз цим боком. Що ж, головою було б гірше.
    Але голова була в порядку... ну як в порядку? Підняти вдалося. І навіть озирнутися на всі боки.
    Степ. Звичайний, знайомий з дитинства степ.
    На обрії пагорби. Пагорби - це добре. Можна залізти і оглянути місцевість. Права нога до такого плану скептично поставиться, але її питати не будемо.
    З протилежного боку дим. Теж далеко, біля самого обрію. Дим - це ще краще. Мабуть, там хтось щось робить. Мабуть, там, якщо пощастить, нададуть першу медичну допомогу і жерти дадуть. Або, якщо не пощастить, то чи не нічого не зроблять, а зжеруть самого.
    А ось хрін їм. Я сам кого хочеш зжеру.
    Я заздалегідь зціпив зуби і почав обережно вставати. Боки висловили глибоку стурбованість. Нога заявила рішучий протест. В очах потемніло; зате коли розвиднілося, червоного кольору поменшало. Може, і не луснуло там нічого, а просто залило кров'ю. Чи то з чола, то чи з носа.
    Піднявшись, я негайно возніс хвалу Господу за мудру думку щодо вертикального робочого стану, а зробивши крок - піддав його ж вбивчій критиці. Не міг копита передбачити, чи що. Або хоча б шкіру на підошвах зробити товстішою.
    На другому кроці точно таким же болем відгукнулася друга нога, я дотямив подивитися вниз, і виявив, що голий. Одяг згорів.
    Ну правильно. Нема чого сліди залишати. До голого трупу питань менше, ніж до незнайомого одягу. Це якщо труп виявлять розумні аборигени, а якщо навпаки, труп виявить аборигенів - то вже якось сам розбереться.
    Під пагорбом вилася слабо накатана грунтівка, й по ній ліниво котив абориген на торохтливому мопеді.
    - Стій, - сказав я йому. - Мені потрібні твої чоботи, одяг і мотоцикл.
    
    Подорожувати в часі технічно легко, але економічно важкувато. Просто кажучи - дорого. Доступно тільки державам, та й то не всім.
    Знаю, футурологи пророкували відмирання держав, але в черговий раз помилилися. Це у них традиція - раз в сотню років оголошувати, що країни відімруть, держави зачахнуть, а мови зіллються в одну. Ось-ось. Через двадцять, тридцять, ну, може, півсотні років.
    Поки відмирали самі футурологи, і, що характерно, жодна держава не послала в минуле експедиції для їх порятунку. За птахом додо злітали. По тиранозавра полетіли, але не повернулися.
    Злітали по мамонта, і тепер по Алясці бігають вовняні слони, а буровики використовують їх для тренування матірною виразності англійської мови. Так, наприклад, конструкція "мав нестандартний вид сексу з прабабусею мудрої людини, яка додумалася випустити слоників там, де люди працюють" з'явилася явно при знайомстві мамонта з кваліфікованим буровим персоналом. Пишеться конструкція разом, вимовляється на одному диханні, а за використання її у громадському місці найближчий робокоп негайно списує з гаманця оратора штраф. У біткойнах.
    Араби хотіли злітати по Мухаммеда, але прилетіли євреї і корабель розбомбили. Хакери зламали листування римського папи і виявили плани з будівництва дрона-винищувача з бойовим радіусом в дві тисячі чотириста років і повною відсутністю посадочних пристосувань. Тобто прилетить він в Стародавній Єрусалим, зависне в інтервалі, скажімо, від -5 до +35 років і буде валити будь-якого, хто спробує в цей інтервал втиснутися.
    Бо нєфіг. Все важливе описано в Євангеліях, а неважливе не варте вивчення.
    До речі, після опублікування листування прес-секретар курії змінив стать, купа священиків зробили камінг-аути з різних питань, а Папа засвітився в борделі з дівкою-трансформером. Збіг? Не думаю.
    Ці новини миттю відсунули винищувач на другий план.
    Може, саме такий дрон і завалив наш корабель? Навряд чи. Експедиція була мирна, в не дуже цікаві часи, з метою, цікавою лише вузьким фахівцям.
    Але ось я тут, в більш-менш комфортних тисяча дев'ятсот вісімдесятих, а решта чортзна-де. Точніше, чорт знає коли. А може, взагалі ніколи і ніде, як ті, що полетіли по тиранозавра.
    З місцевих хижаків я міг побоюватися хіба що дільничного міліціонера, але особливих труднощів у зв'язку з ним не очікував. Хижак невеликий, безпечний, повадки відомі, а я такий колобок, що від бабки пішов, від дідки утік, з падаючого корабля випав, і від тебе, сірого, теж сховаюсь.
    Так і сталося.
    Я продав мопед і зняв кімнату на тиждень. Влаштувався на роботу вантажником у магазин і вкрав у колеги паспорт. Звільнився і став володарем трудової книжки. Прийшов з нею на радіозавод і був прийнятий з руками, ногами і кімнатою в гуртожитку, тому що інженерів з бухгалтерами хоч в колгосп посилай, а хорошого токаря хрін знайдеш.
    Минув тиждень, і я став хорошим токарем. Хіба що за старою звичкою намагався подавати верстату телепатичні команди, а той, гад, не реагував. До найпростішого нейроінтерфейсу лишалося не менше двадцяти років.
    Заводу теж, до речі, залишалося недовго - швидше за все, перебудову він не переживе, та й чорт з ним.
    Поруч з ливарним цехом стояли штабелі алюмінієвих зливків. Йдучи з роботи, я регулярно прихоплював по одному і топив у охолоджувальному каналі заводської електростанції. Був спійманий майстром і на питання: "Навіщо?" відповів з дурною посмішкою: "булькає гарно!".
    Майстер коротко охарактеризував мене, моїх предків, моїх нащадків, мою діяльність, завод, електростанцію і канал, але звільняти не став. Бо зливків багато, а токарів мало.
    Навіщо, ха. Тому що завод скоро накриється виробом з іншого кольорового металу, цех закинуть, паркан знесуть, канал висохне, ось тут я з лопатою й навідаюся.
    На другому році пролетарської життя я знахабнів і почав вивчати місцеві розваги. Телевізор відразу відпав - лайно-с. Театр, той самий театр, про який в мої часи говорили не інакше як придихом, і квиток в який коштував трохи більше за річну зарплату вченого, виявився тупим і пласким. У всіх сенсах пласким. Декорації з картону і пінопласту, це ж треба таке придумати.
    До голографічних проекторів залишалося не менше сорока років.
    Несподівано привернула полювання та риболовля. Я знаю, в це важко повірити, але тут можна було вийти на річку, закинути подалі во-ло-зінь... не, не так. Во-ло-сінь, он як! - і неї чіплялася риба! Справжня риба! Кому розповісти - не повірять, хоча кому я тепер розповім? Колегам по цеху? Ну так вони зайняті тим же і нічого дивного в риболовлі не бачать.
    А вже полювання....
    Ні, не буду розповідати. Нащадки засудять і заплюють. Що говорити, якщо в романах сцени полювання марковані категорією R і поки не підтвердиш вік і психологічну стійкість, книга їх не покаже.
    Хоча може воно і правильно. Я спробував місцеву паперову книгу, спочатку офігів від повної відсутності знаком ТМ і (с), а потім вчитався - так це ж повний жах! Готовий посібник для терориста-аматора. Розказано, як убити тварину, отримати з його сала стеарин, з водоростей - азотну кислоту, а потім з усього цього приготувати нітрогліцерин і підірвати скелю!
    Ні, в розумній цензурі безумовно є свої переваги.
    Хоча і в диких звичаях місцевої громади теж. Тут запросто можна сказати дівчині комплімент і ніхто не біг її захищати. Окремі сміливці навіть подавали дамам руки на виході з тролейбуса - і пані зовсім не відчували себе згвалтованими. Та що там казати, тут навіть не було потрібно підписувати письмову угода на самі знаєте що.
    Ну, я і користувався. Почав з пролетарок, але з ними виявилося нудно. Спробував училок, бухгалтериць і пару економічок, потім відкрив для себе місцеву медицину (у всіх сенсах), і зрозумів, що докториці саме те. Можливості тіла знають і юзають їх зі здоровим цинізмом.
    А на третій рік відкрили мене.
    - Привіт, - сказала немолода жінка з втомленим обличчям. - Добре ти сховався. Ледве знайшла.
    - Ми знайо... - здивовано почав я, а продовжив ще більш здивовано. - Анна? Анна... е-е-е...
    - Можна без по батькові, - поспішно відмахнулася вона. - Врешті-решт, я була старша за тебе всього на рік.
    Якщо чесно, я згадував не по батькові. Обстановка в кораблі не сприяла розпусті, але легкому флірту перешкодити не могла. І він був. Регулярно й з усіма підряд. У тому числі з корабельним лікарем, милою блондинкою, гарною та розумною. Може, і старшою на рік, але на вигляд - років на десять молодшою за мене.
    Це тоді. А зараз...
    Зараз їй було сильно за п'ятдесят. І я навіть здогадувався, чому так.
    Тому що інтервал між стрибками становив близько тридцяти секунд. Якщо корабель рухався зі звичайною швидкістю 0.98 року на секунду, й стрибала вона одразу за мною, то випала приблизно в одна тисяча дев'ятсот шістдесятому році.
    Хрущов. Гагарін. Карибська криза. Податки на свинячу шкіру, фруктові дерева і присадибні ділянки. Кузькіна мать і Пауерс. Хрущовки і комуналки. Десять господинь на одній кухні і громадська лазня за квартал від будинку. Пильний КДБ і американські парашутисти. Невідомі безпілотні стратостати з фотоапаратурою. Атомні сховища під кожним будинком. В'єтнам ще не горить, але вже тліє. В Ірані шах. У Тибеті рабство і відсікання правої руки, якщо вона посміла вдарити господаря.
    Цікаві часи. Але я б туди не хотів.
    Ми лежали в ліжку голі, втомлені, задоволені, і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Майже безперервно.
    Спочатку, природно, про те, що сталося з кораблем.
    - Я не знаю, - чесно сказала Анна. - Між тобою і мною пройшло тільки тридцять секунд. Я навіть аптечку схопила чисто машинально, без єдиної думки що як та куди. А потім...
    Вона посміхнулася, але сумною була посмішка.
    - Потім минуло двадцять сім років. Я вже забула, який на вигляд корабель і все інше. Хіба що душ запам'ятала.
    - Душ? - я здивувався. Душ як душ. Звичайний, компактний, з огляду на тісноту на борту корабля. Та ще й вічна чергу, тому що на кораблі більше сорока осіб, і кожному треба скупатися ось прямо зараз.
    - Ах!.. - видихнула Анна мрійливо. - Ти не зрозумієш. Вода оптимальної температури, оптимального напору, гідромасаж, ментальне управління, автоматична подача шампуню, бальзаму та кондиціонеру, електростатична сушарка... Ти не зрозумієш.
    Я не зрозумів, але здогадався, про що вона.
    - А тут - громадська лазня два рази на тиждень. Крани без змішувачів! Тазики! Чорт, як я ненавиджу тазики! - Анна потягнулася за сигаретою.
    Нічого дивного. Двадцять сім років в грязюці, дефіциті і стресі - хто хочеш почне палити. Напевно, і я. Не зараз. Років через десять.
    - І мило! Це жахливе мило! І рушники! Вони ж волохаті, як гусениці! Бррр!.. Там в пляшці ще щось залишилося? Налий.
    У пляшці залишилося, і я налив.
    За двадцять сім років Анна зробила непогану кар'єру - я так розумію, лікарську, і пили ми не шмурдяк зі склянки, а Хванчкару з фужерів. Можливо, кришталевих. Можливо, з Чехословаччини. Скоріш за все, дорогих.
    Жили вони в "стінці" - скоріш за все, з НДР, а в кутку на тонких павукових ніжках приготувався до стрибка телевізор.
    Рано готуєшся, сволота. Твій час настане років через десять. Багатьом, багатьом випалиш мізки... А поки що - два канали і настроювальна таблиця вночі.
    У ліжку Анна виявилася, скажімо так, досвідченою. Нічого дивного - двадцять сім років тренувань, плюс знання двадцять третього століття. Напевно, якби обрала іншу кар'єру - теж домоглася б чималих успіхів. Однак не будемо про сумне.
    -... мені пощастило, - розповідала вона. - Мене зустріли. Пам'ятаєш Рауля? Здається, він був мотористом... або щось таке.
    Рауль був оператором енерговузла. Я-то пам'ятав, але я бачив Рауля три роки тому, а вона - майже тридцять. Нічого дивного. Хоча... Підозрюю, знайомство було трохи більш тісним, ніж у мене з ним.
    - Так, - продовжувала Анна. - Ми переспали. Йому було під сімдесят, і сам розумієш - Друга Світова, голод, розруха, смерш. Але переспали. Його могила збереглася, якщо хочеш, можемо сходити. А ось могила Мерайї... пам'ятаєш Мерайю?
    Весела смаглява Мерайя, любителька маргариток (і квітів, і коктейлю), чиї очі вміли стріляти сонячними зайчиками на п'ятнадцять кроків, а губки обіцяли райську насолоду... звичайно, я пам'ятав.
    - А я не пам'ятаю. Так ось. Її могила не збереглася. Вона померла приблизно в кінці тридцятих, сам розумієш...
    Я зрозумів. Раптово зрозумів, що і мені треба буде декого зустріти. Краще, якщо відразу, щоб Кларі не довелося поневірятися з повільним інтернетом дві тисячі десятого років і вчитися користуватися дурним смартфоном. В який треба тикати пальцями, жах який, пальцями тикати тільки для того, щоб з кимось поговорити. Щоб не попалася в пастку Фейсбука. Щоб не накрило російсько-грузинською, російсько-українською або російсько-сирійською війною. Здається, були ще якісь війни, але навскидку важко згадати.
    Але де ж її шукати, Мерайю? Втім, для відповіді на це питання у мене буде трохи більше двадцяти років. Щось придумаю. Цікаво інше. Як далеко в минуле тягнеться нитка наших злук? Хто там, внизу? І чому чортів Мозок скомандував нам стрибати по одному, з інтервалом в тридцять секунд, а не відразу, з мінімальними проміжками?
    Вирішити цю загадку самостійно я не міг, але міг запитати. І запитав.
    - Ну, це просто, - сказала Анна. - Чортова залізяка раціональна. Вона знайшла спосіб не тільки врятувати нас... ну як врятувати - дати можливість прожити хоча б шматочок життя, хоча б в поганих умовах, але прожити. Вона знайшла спосіб ще й виконати завдання експедиції. Ти пам'ятаєш, по що ми летіли?
    Я пам'ятав.
    - А от я ледве пригадую, - Анна коротко засміялася. - Але Рауль сказав, що ми виконали завдання. Ми виявили вірус чуми, які в чотирнадцятому столітті викосив пів-Європи. І доставили його в наш час. Нехай в зміненому вигляді, нехай не в такому агресивному, але генетики розберуться. Точніше, ще не доставили, але найнебезпечніші часи позаду, і я вірю, ти впораєшся. І Клара теж. А Карлу так взагалі буде найлегше.
    Вона випустила кілечко диму.
    - І знаєш що? - голос жінки на мить здригнувся. - Зроби добру справу. Поховай мене поруч з Раулем.
    

  Время приёма: 11:58 15.04.2018