20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.

13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.

   
 
 
    запомнить

Автор: Георг Число символов: 37954
Конкурс № 46 (весна 18) Фінал
Рассказ открыт для комментариев

ai005 Практика виживання


    Перший вихід у відкритий космос - це, як не крути, нерви. Одна справа — на Землі тренуватися у вакуумній камері, або відпрацьовувати свої дії у плавальному басейні, чи навіть перебувати під захистом корпусу космічної станції. А відчувати, що від міжпланетної пустоти тебе відокремлює всього-на-всього декілька шарів захисного матеріалу, з якого зроблений скафандр - це вже зовсім інше. І руки не слухаються, і ноги не згинаються. Їх і без того у скафандрі важко зігнути, а тут ще й страх заважає.
    Я глибоко вдихнув, видихнув і виплив зі шлюзу. Одразу ж мене перехопив помічник інструктора, причепив до ковзаючого кільця страховий фал, а потім відштовхнув моє невагоме тіло вгору.
    - Четвертий пішов! - почулося з приймача і я, хапаючись за спеціальні скоби, поліз до робочої зони.
    В тренувальному скафандрі мало що видно навколо, доводилося викручуватися у всі боки щоб стежити чи не обірвався раптом фал? На щастя, кільце вільно рухалося вздовж пазу у корпусі станції.
    Ось я на місці. Зависаю у невагомості перед інструктором, поруч ще троє практикантів, ще один має приєднатися до нас за декілька секунд. Ми всі були з'єднані зі станцією п'ятидесятиметровими тросами, щоб через необережний рух випадково не відправитися у вільний політ. На курсах розповідали, про подібні випадки, але ніхто з нас не хотів пережити це на власному досвіді.
    Нарешті прийшов п'ятий. Точніше, п'ята. Скафандрі був явно завеликий для Оксани, але вона якось справлялася. Ще й начепила на боківку шолома свій улюблений магнітний значок із соняшником.
    - Так, всі на місці. Відкрити купол! - наказав інструктор.
    Стіна зі щільної металевої сітки перед нами без жодного звуку розкололася навпіл і почала розсуватися. Ми побачили космос: безмежний, чорний, страшний, чемно, дуже страшний. Я знаю, вони спеціально виводять нас з цього боку, щоб ми бачили космічну порожнечу, а не Землю. Шокова терапія, так сказати, аби швидше звикали. Хто закричить чи нервово засміється — одразу закінчить навчання і вилетить з політеху прямо перед випуском.
    Цього разу витримали всі.
    Розгледіти обличчя інструктора я не міг, але, судячи з голосу, то був Петренко. Він спокійно висів за десять метрів від корпусу станції і на відміну від нас, його фал був від'єднаний. Зате він мав скафандр з реактивною установкою - джетом.
    - Ну що, студенти, почнемо?
    Ми хитнулися вперед-назад, показуючи таким чином згоду. Наші приймачі були вимкнуті через бажання інструкторів одразу вчити нас жестовому спілкуванню в умовах вакууму.
    - Для початку змініть положення тіла. Воно має бути паралельним до поверхні. Саме корпус станції, чи бази, чи корабля має бути для вас орієнтиром у невагомості.
    За декілька секунд ми всі виконали його вказівку. Це просто. Невагомість не була для нас чимось новим, ми вдосталь натренувалися у спортзалі на станції.
    - Добре. А тепер вчимося маневрувати. Відштовхніться від поверхні так, щоб відлетіти на повну довжину фала і зупинитися. Лиш не перестарайтеся.
    Доки група готувалася стрибати, Петренко відлетів трошки вбік, щоб ніхто в нього не врізався. Майже одночасно всі ми стрибнула вверх. Чи то вперед?
    Максим і Костя, як завше, вирішили погратися в перегони і вклали у рух занадто багато сил. Першого смикнуло у протилежному напрямку і він збив Оксану з її траєкторії. Сплутуючись тросами, вони обоє полетіли назад до станції. Кості ж вдалося уникнути зіткнення зі мною, а от з корпусом станції — ні. Мабуть, ним добряче гепнуло об метал
    П'ятий з нашої групи — Сашко — свої сили розрахував добре і вміло погасив залишки інерції. Я планував зробити так само, але фал натягнувся всього на мить і одразу ж обірвався. Принаймні, я відчув щось подібне до того, як рветься нитка, а потім неквапно полетів у космос, плавно обертаючись.
    Чомусь мені не було страшно, я просто-на-просто заціпенів. Нам казали, що подібне буває і що цього допускати не треба, тому я, спокійно ввімкнувши передавач, сказав:
    - Говорить курсант Микулин, у мене обірвався трос і я лечу у відкритий космос. Прошу допомоги. Чуєте?
    - Чую тебе, Андрію, - одразу ж відповів Петренко, - Судячи з твого голосу, ти не дуже наляканий, тож ми спочатку вип'ємо трошки кави з круасанами, а потім я спробую тебе піймати. Згода?
    - А якщо я закричу щосили на загальному каналі, то мене зловлять раніше?
    - Добре-добре, - засміявся він, - не репетуй мені там, а то ще на Землі почують і вишлють за тобою рятувальний шатл. Зараз ми відв'яжемо Максима від Оксани і я вилечу, а ти доти спробуй погасити обертальний момент.
    Легко йому казати, він вже на орбіті багато років, не те що я. Але спробую, потім подібний досвід може не раз знадобитися.
    Я намагався не робити ніяких різких рухів щоб не ускладнювати свою траєкторію обертання. Як і у всіх інших працівників космічної галузі, мій вестибулярний апарат дозволяв нормально почуватися в умовах невагомості, але не хотілося його перенавантажувати. Раптом я побачив, що страховий фал тягнеться за мною. Це означало, що він не розірвався, просто кільце висмикнулося з пазу, відпустивши мене на волю.
    На заняттях нас вчили, що в нестандартних ситуаціях слід використовувати всі доступні можливості, тож я обережно розплутав фал, який вже встиг трошки накрутитися навколо мене і натиснув на спеціальний важіль. Електричний механізм почав потихеньку втягувати трос всередину, за хвилину все було готово. Я відтиснув важіль, витяг метрів з десять фалу, акуратно склав його кільцями і став готуватися до кидка.
    Сила обертання знову на декілька секунд розвернула мене обличчям до станції. Вона невелика - ця наша "Січ-1". Чотири десятки осіб персоналу, не рахуючи стажерів, вахтовиків та транзитних пасажирів. От "Січ-2" — так, це вже справжній велетень, навіть за міжнародними стандартами. Я там бував одного разу, перед випускним у школі, то справжнє місто в космосі. Станція навіть обертається, щоб створити відцентрову силу і цим полегшити життя його мешканцям: науковцям, технікам та туристам.
    Півобрію позаду “Січ-1” займала Земля. Тепер там була ніч, тому я чітко міг розгледіти великі міста та основні траси. Правда, у Південній Америці, над якою ми якраз пролітали, їх не так багато як, наприклад у Європі, але все одно видовище було вражаючим та цікавим.
    Закінчивши милуватися красою навколишнього світу, я відвів руку трошки назад і, прицілившись у бік протилежний до напряму мого обертання, кинув фал. Маса його була невелика і сам він був гнучкий, але вийшло щось на зразок важелю, тож швидкість мого обертання трошки знизилася. Я повторив процедуру ще декілька разів і майже зупинив обертання. Чесно кажучи, якби не потужне освітлення станції, то я б вже впав у паніку, загубивши єдиний надійний орієнтир. Недарма Петренко нам на цьому наголошував.
    - Андрій, увімкни, будь ласка, допоміжні ліхтарі, щоб тебе краще було видно, - почувся голос інструктора з динаміків.
    Я мовчки виконав наказ. Не хотілося говорити, перш за все, тому що я боявся ляпнути зайвого. Уявляю, як там моїм однокурсникам смішно. Я б теж на їхньому місці сміявся, якби відірвався, наприклад, Максим. На щастя, передавачі практикантів не дозволялося вмикати без особливої на те потреби, тож їм залишалося тільки міцно притуляти шоломи своїх скафандрів один до одного, щоб обмінюватися репліками та жартами.
    На секунду щось спалахнуло. Це Петренко увімкнув джет і вирушив за мною
    - Кидай мені фал! Так я зможу облетіти навколо тебе і погасити власну швидкість без витрат палива.
    Я помітив, що він трошки змінив свою траєкторію, аби було зручніше мене оминути. Звичним рухом я витягнув фал, тепер вже на всю довжину, і плавно відправив його до інструктора.
    - Ловіть! - попередив я, хоча це було зайвим: Петренко вже кинувся на перехоплення.
    - Спіймав! - радісно вигукнув він.
    І маже одразу “Січ-1” вибухнула.
    Я спочатку нічого не зрозумів, у вакуумі ж вибухи не такі видовищні, як в атмосфері, та ще й без звуку. Просто десь третина корпусу станції вмить зникла, перетворившись на друзки, що з неймовірною швидкістю розлетілися у всі боки. Один з уламків, напевно досить великий, вдарив у Петренка. Принаймні, іншої версії, щоб пояснити миттєве зникнення нижньої половини його тіла, у мене не було.
    Те, що залишилося від інструктора, почало безладно обертатися, розпилюючи навколо хмару яскравих червоних зірочок, що грайливо мерехтіли у світлі моїх ліхтарів. Може мені здалося, але Петренко ще встиг трошки ворухнути руками, перед тим, як втратити свідомість і задихнутися. Він пролетів повз мене значно швидше, ніж планувалося і в серці аж похололо від думки про смерть у космосі. Але Петренко був професіоналом. Впіймавши фал, він встиг накрутити його собі на руку, утворивши щось на зразок петлі. Я помітив це вже тоді, коли з величезними зусиллями підтягнув до себе залишки інструктора. Неможливо було побачити його обличчя крізь поляризоване скло шолому, але в тому, що він вже мертвий, сумнівів не було.
    В голові одразу запалали думки: “Треба діяти! Треба щось робити!”.
    Стоп, а де станція? Ага, ось вона, в декілька разів далі, ніж була до вибуху. О, вона ще й обертається? Це ж що там таке вибухнуло? Вогненебезпечного палива на ній немає, зварювальне обладнання, в тому числі балони, знаходяться у відсіку з іншого боку.
    - Станція! Станція, ви мене чуєте? - викликав я по рації.
    Тиша у відповідь.
    На що я сподівався? Персонал всередині навряд чи був у скафандрах, розгерметизація їх однозначно вбила. Моя група знаходилася назовні, ще декілька людей також, вони могли вижити, звісно, якщо з ними не сталося те, що й з інструктором. Взагалі дивуюся, як це я залишився живим при такій кількості уламків та їх швидкості?
    - Січ-один, Січ-один, ви мене чуєте?! - кричав я у холодну порожнечу.
    Ніхто мене не чув.
    Я заспокоював себе: “Так, я ще живий. Ще живий. Треба тримати себе в руках. В руках”.
    Але в мене в руках був лише труп. Вірніше, половина трупа.
    Вибачте, інструкторе Петренко, але я був вимушений скористатися вами для свого порятунку. Джет в таких умовах зняти неможливо, але це й не потрібно, ним можна було керувати напряму. Головне - не думати про свій, так сказати, транспортний засіб.
    Я легесенько натиснув на пуск. Є імпульс! Дуже добре. Я не міг бачити показники палива, але його мало вистачити для моїх цілей, інакше б Петренко не вилітав за мною.
    Трошки підкоригувавши своє положення в просторі, я ще раз натиснув на пуск, цього разу сильніше. Ми почали рухатися вперед. Дуже повільно, але швидкість якраз і не головне, головне - не промазати, не розбитися об корпус і не напоротися на якийсь гострий уламок.
    Завдяки декільком прожекторам, що живилися, напевно, аварійними акумуляторами, я бачив куди маю летіти. Бачив також, що станція дійсно обертається. Ще раз подумав про те, якої ж сили мав бути вибух, щоб ця багатотонна споруда розкрутилася? Може метеорит? Ні, точно ні. Метеорит пробив би станцію, але не розніс би її частину на дрібні шматки.
    З такими думками я підлетів до залишків “Січ-1”. Зблизька все виглядало ще гірше. Купа дрібних предметів наче рій джмелів кружляли навколо, хаотично зіштовхуючись один з одним і розлітаючись у всі боки. Добре, що моя швидкість відносно до них була невеликою, інакше було б з мене решето. Повз пролетів чийсь розбитий шолом і я намагався переконати себе, що він пустий і що то не червоні плями на ньому, а гра світла та тіні, і що та жовта плямка — не значок у формі соняшника. Здається, вдалося.
    Посадка вийшла м'якою. Я вхопився за одну зі скоб, щоб бува не відскочити назад. Потім витягнув із залишків скафандра Петренка страховий фал і прив'язав його до сусідньої скоби. Не хотілося, щоб він полетів кудись у невідомість, все таки, якби не наш інструктор, то мій політ був би лише в один бік — в безкінечність.
    Я глянув на показники життєдіяльності. Все в нормі, але кисню залишилося всього на дві години. Лиш тепер я усвідомив, що від моменту виходу у космос минуло досить багато часу. Так, час у екстремальних ситуаціях летить швидко. Напевно, хтось уже мав помітити відсутність зв'язку з нами і сюди скоро пришлють шатл, але коли це буде? Не хотілося просто сидіти та чекати подальших подій, тож я вирішив діяти. Перш за все треба було потурбуватися про кисень. На складі його є вдосталь, а процес самостійної заправки ми вже проходили.
    Потрапити всередину станції тепер було легко, не довелося навіть повзти до шлюзу — я скористався одним з численних розломів у корпусі. З гордістю помітив, що зварні шви залишилися цілими, а метал рвався там, куди була направлена сила вибуху чи удару. Якщо врахувати, що станцію збудували більше п'ятнадцяти років тому назад, то це дуже хороший показник. А взагалі, якби не наші вітчизняні розробки у галузі вакуумного зварювання, то жодної з теперішніх вісімдесяти шести станцій у космосі не було б. Навіть китайці наймали українських інженерів для будівництва власних космічних центрів, не кажучи про всі інші країни.
    Всередині станція зустріла мене темрявою. Подекуди горіли червоні аварійні вогні, даючи можливість бачити основні коридори. І трупи. Я ж їх всіх знав... Кожне знайоме обличчя, спотворене гримасою страждання, впізнавав одразу. І від кожного з них мене пронизував холод. Подумалося, що якщо пробуду тут довго, то зійду з розуму. Але іншого вибору в мене не було.
    Знову увімкнувши передавач я спробував налагодити з кимось зв'язок. Знову марно. Потужності вбудованої радіостанції вистачало якраз на спілкування на відстані один-два кілометри. Про те, щоб зв'язатися з іншими станціями і мови не було. Але є ще центр зв'язку. Схему станції нас примусили вивчити ще до прильоту сюди, тож я одразу ж попрямував туди.
    Просуватися було важко. Частина дверей автоматично заблокувалися, це придумали на випадок аварійної розгерметизації. Відтоді, як ми освоїли космічне зварювання у промислових масштабах, станції почали будувати відразу в космосі з привезених із Землі або видобутих на астероїдах матеріалів. Це було набагато ефективніше і швидше, ніж вивозити на орбіту окремі готові модулі та з’єднувати їх. Станції стали великими, міцними і надійними, їх оточували спеціальними електромагнітними екранами з сітки, що поглинала більшу частину космічної радіації, тож тут можна було проводити багато часу і отримувати менше опромінення. Та й від мікрометеоритів захист був набагато кращим. Але перегородки у конструкції залишили задля надійності, це ж космос, як-не-як. На жаль, цього разу надійності не вистачило: корпус був деформований повністю, мав з'явилося безліч тріщин, великих і дрібнесеньких, через які повітря моментально вирвалося назовні, що й спричинило одночасну загибель всіх, хто знаходився всередині.
    До комунікаційного центру йшов я довго. Доводилося відкривати кожну перегородку вручну, на моє щастя, вони не встигли закритися всі. Залишалося ще два коридори, коли я зрозумів, що марно витратив час: далі станції просто не існувало, лише хмара уламків у вакуумі. Що б тут не трапилося, але воно було дуже потужним і руйнівним.
    І тут я згадав про рятувальні капсули. На цій станції їх нараховувалося чотири, по одній на кожен основний сектор. Якщо хоч котрась з них неушкоджена, то я таки маю шанс на виживання.
    Згадавши, де знаходиться найближча капсула, я одразу ж полетів туди. Потрібно було трошки повернутися назад і піти одним з радіальних коридорів. Так я і зробив. На перший погляд, рятувальна капсула виявилася цілою, хоч повітря у ній не було. А мало б. Я втиснувся в середину. Пульт керування виявився підсвіченим, що свідчило про наявність живлення.
    Не вагаючись, я натиснув на одну з кнопок і одразу ж ввімкнулося світло. Звичайне яскраве світлодіодне світло, а не те аварійне, моторошно-червонувате.
    Кисню в мене залишалося ще достатньо, тому я перш за все увімкнув перевірку стану систем капсули. За хвилину всі індикатор блимнули зеленим, окрім того, котрий відповідав за тиск повітря. Біля одного зеленого діода майорів надпис "Зв'язок". Чорт, як я міг забути, що тут є досить потужний передавач?
    Я всівся в центральне крісло, витягнув з спеціального роз'єму конектор і під'єднав його напряму до систем скафандру. У наявності була і звичайна гарнітура, але я не хотів витрачати час на закачування повітря у капсулу та знімання скафандру, до того ж, залишалася ймовірність невеличкого ушкодження капсули. Тож я просто увімкнув передавач на аварійну хвилю і промовив:
    - Говорить українська космічна станція "Січ-один". У нас аварія, повторюю: у нас аварія. Мене хтось чує?
    Тиша.
    - Говорить "Січ-один", - продовжив я, - Станція знищена. Станція...
    - "Січ-один", вас чуємо! - почулося з динаміка.
    Буду чесний: сльози радості виступили на моїх очах. Я декілька секунд мовчав, збираючись з думками та намагаючись погасити емоції, але не міг вимовити жодного слова. А голос з радіо продовжував говорити, щось мене питав, напевно, але зміст слів до мене не доходив. Тоді я з усієї сили прикусив собі губу. Було боляче, зате враз привело мене до тями.
    - "Січ-один", ви чуєте? Це "Січ-два"! Відповідайте! - нарешті вловив я.
    Зібравшись з думками я сказав:
    - Вас чуємо. Тобто, чую.
    На тому боці ненадовго замовкли, через декілька хвилин я почув інший голос:
    - Говорить керівник наукового сектору Віктор Антонович Гладкий. Надайте, будь ласка, інформацію про кількість уцілілих та стан космічної станції.
    - Мене звати Микулин Андрій, студент четвертого курсу Київського політеху, проходжу на станції "Січ-1" виробничу переддипломну практику. Станція пошкоджена дуже сильно. Чим? Не знаю. Приблизно третина корпусу знищена фізично, решта - деформоване і втратило своє функціональне призначення. Інших вцілілих окрім себе я не знайшов, але, чесно кажучи, абсолютно всі приміщення так і не обшукав.
    - Ясно... - задумався на декілька секунд Віктор Антонович, - Не треба нічого обшукувати, Андрію, в тебе обмаль часу. Ти зараз у комунікаційному центрі?
    - Ні, центр зв'язку знищено, я у рятувальній капсулі.
    - Чудово! Зможеш відстикуватися?
    - Напевно... Тут же тільки дві кнопки натиснути і смикнути важіль, так?
    - Так.
    - Робити?
    - Роби.
    - Нема питань, - сказав я і швидко виконав процедуру екстреного відстикування.
    Піропатрони вибухнули, відкидаючи капсулу геть від станції. Удари уламків, що хаотично кружляли навколо станції, були досить відчутними, мені залишалося сподіватися, що корпус все витримає. А я усвідомив, що знову опинився у вільному польоті, вдруге за сьогодні.
    - "Січ-два", процедура відстикування пройшла успішно, - відрапортував я.
    - Прийнято. Тепер можеш трошки розслабитися.
    - А чому треба було відстикуватися так швидко? Станція могла вибухнути?
    - Там нема чому вибухати. Просто... просто терористична загроза ще не минула.
    - Терористична загроза? У космосі? Ви серйозно? - здивувався я.
    - Так, ніхто цього не очікував, тому у них все й вийшло.
    - У кого це "в них"?
    - Об'єднані релігійні радикали. Чув про таких?
    - Та щось пригадую. Але ж вони відкидають все, що має відношення до науки і, тим більше, до космосу, то як тоді у них вийшло знищити космічну станцію?
    - Вони знищили три космічні станції, - важко зітхнув Віктор Антонович, - Нашу "Січ-один", китайську "Цисінь" та американську "Марк Уотні". І ще два транспортні шатли. Поки що нам відомо лише про одного вцілілого, і це — ти.
    - Але як?..
    - Після російсько-китайського конфлікту китайці вивели на орбіту спеціальний бойовий комплекс для ураження космічних об'єктів супротивника, він називався...
    - "Небесний грім", - підхопив я, - Через два місяці ООН наклало на Китай такі санкції, що ті були змушені демонтувати систему через загрозу економічного колапсу. Щось важко віриться у те, що релігійні фанатики змогли відтворити подібну систему і використати її.
    - Вони нічого не відтворювали. Китайці хотіли всіх перехитрувати і не демонтували "Небесний грім", а всього лише деактивували. Як радикали про це дізналися нам ще потрібно вияснити, але Китай вже приніс офіційні вибачення і пообіцяв відшкодувати всі збитки. Їхні спецвійська якраз штурмують штаб командування супутниковими військами, звідки здійснюється керування бойовим комплексом. Тому я попросив тебе якнайшвидше відлетіти від станції, щоб бува не зачепило наступним пострілом. До речі, як у тебе з киснем?
    - Скоро буде закінчуватися, але тут є запасні балони, зараз заправлюся.
    - А вода і їжа?
    - Вода є у скафандрі, а от їжі немає, хіба що в аварійних пайках. Та нічого, я трошки потерплю.
    - Побудь поки що у скафандрі, на всякий випадок, а то у капсулі можуть бути мікроушкодження, - мій співрозмовник на хвилинку замовк, - І взагалі, ти тримайся там. Як взнаємо що з терористами покінчено, то відразу за тобою вилетить шатл і підбере.
    - Скільки орієнтовно часу це займе? - спробував я конкретизувати термін свого перебування у цій бляшанці.
    - Важко сказати. Можливо годину, а може й більше. До речі, мені тут підказують, що твоїм батькам вже дали знати, що з тобою все гаразд. Після екстрених інформаційних повідомлень про теракти, вони були дуже раді це почути.
    - Дякую, - щиро відповів я, - Уявляю собі, як переживала мама.
    - Я її розумію, - знову зітхнув Віктор Антонович, - Слухай, Андрію, а з тобою на практиці була дівчина на ім'я Оксана?
    - Так, була, - здивувався я і раптом згадав той зім'ятий шолом з соняшником на боковій поверхні, - А чому питаєте?
    - Просто так, цікавлюся. Вона була всередині чи назовні, коли сталася розгерметизація?
    - Ми всією групою знаходилися назовні, то якраз був наш перший вихід у відкритий космос. Мій трос вискочив з пазу і я відірвався від станції, а допоки мене рятували то якраз і стався вибух. Нікого з наших після того я не бачив і не чув, а що таке?
    - Та нічого, просто побачив ім'я у списку і вирішив уточнити. Ти, до речі, не забудь про кисень.
    - Так і зроблю. А про терористів ще нічого не чути?
    - Поки що ні. Якщо будуть новини, то дамо знати обов’язково.
    - Добре, - погодився я, - Мені треба від'єднатися від системи зв'язку при заправці киснем, буду трошки пізніше.
    - Так, так... Чекаємо на відновлення сеансу.
    Я вимкнув зв'язок і від'єднав штекер. Потім вимкнув все освітлення на скафандрі, щоб заощадити заряд акумуляторів.
    Заправка киснем з резервного балону — процедура знайома, але я не поспішав. Мені хотілося, щоб допоки я все зроблю і заново зв'яжуся з нашими, то вони одразу б повідомили, що терористів вже знешкоджено, а потім би прилетів шатл і забрав мене на “Січ-2”.
    Але доля не була настільки прихильною до моєї скромної персони. Зі мною зв’язався вже не Віктор Антонович, а Степан Степанович — начальник станції. На моє запитання про керівника наукового сектору він відповів, що Віктор Антонович звів рахунки з життям. Як виявилося, наша Оксана була його рідною донькою. Її саму та її матір тоді ще молодий науковець покинув через бажання присвятити своє життя космічним технологіям. Донька його зовсім не знала, але пішла стежками свого батька. В результаті розплатилася за це життям. А Віктор Антонович звинуватив у всьому себе і не захотів жити з цим далі. Після розмови зі мною про все це він написав у своєму мікро-блозі, а потім прийняв якусь сильнодіючу отруту. Врятувати його, на жаль, не змогли.
    Це все було дуже-дуже сумно і гнітило мене більше, ніж ситуація в якій я сам опинився. Степан Степанович та інші намагалися мені розрадити, але їхні слова не досягали мети. Напевно, адреналін вже вимився з моєї крові та настав емоційний “відкіт”.
    Ні через годину, ні через дві, з терористами не впоралися, а вони натомість знищили ще одну станцію під назвою "Пророк" і два шатли, що намагалися евакуювати заможних та впливових космічних туристів. І станція, і шатли належали Об’єднаним Арабським Еміратам.
    Ще одною неприємною новиною виявилося те, що я падаю у атмосферу набагато швидше, ніж вважалося раніше. У нормальному режимі капсули орієнтовані так, щоб відлітати вбік, але залп "Небесного грому" розвернув станцію і у момент відстикування капсулу відкинуло в напрямку Землі. Ніби не зовсім страшно, бо капсула розрахована на приземлення на поверхню планети, але це було досить ризиковано, так як я не мав досвіду у подібних ситуаціях. Допоки терористи трималися, мені проводили інструктаж з посадки капсули. Краще б інструктори нічого не розповідали, бо до того часу я не думав, що мої шанси на загибель при посадці були настільки високими.
    Так як я рухався по спіралі, часу до входження у верхні шари атмосфери було ще вдосталь. Я встиг трошки поговорити з батьками і навіть дав невеличке інтерв'ю кореспонденту “Українських новин”. І ще я встиг трошки зголодніти. Але втішала думка про те, що краще бути голодному, ніж мертвому. Я усвідомлював, що це дуже егоїстично з мого боку, та не міг нічого з собою вдіяти. Настрій мій змінювався від лютого сорому за те, що вдалося вижити, а інші загинули, до ейфорії від того, що уникнув смерті. Звісно, про це я нікому не казав, на всі питання про свій стан відповідав, що почуваюся більш-менш нормально, тільки втомлений сильно. Мені пропонували поспати, але я не міг цього зробити, все боявся, що просплю момент входження в атмосферу. Напевно, варто було себе якось перебороти і подрімати, тому що входження почалося через майже п'ятнадцять годин після відстикування. На жаль, терористи й досі утримували командний штаб і знищили ще декілька цілей, тож шатли за мною вилетіти не могли. Добре що хоч китайським спеціалістам вдалося перенавантажити канал передачі даних і команди до бойового комплексу майже не доходили, "Небесний грім" робив дедалі менше влучних пострілів, але ризикувати не хотів ніхто.
    Коли стало зрозуміло, що капсула входить у атмосферу, я приготувався. При проходженні через іоносферу зв'язок неможливий і нікому мені буде дати якусь пораду, якщо щось піде не так. Але якщо щось піде не так, то я просто згорю у цій капсулі, або гепнуся об поверхню планети з такою силою, що й мокрого місця не залишиться. Гнітило ще й те, що точну траєкторію приземлення вирахувати не могли через занадто велику кількість уламків у космічному просторі, тож доведеться одразу ж після приземлення увімкнути аварійний маяк і чекати на прибуття рятувальників хтозна скільки часу.
    Було страшно, руки мої тремтіли, а шлунок скрутило так, що я ледве стримувався. Так, рятувальна капсула спроектована надійно та ще й розрахована на шістьох чоловік, але я переживав, що вичерпав запас власної удачі на декілька років уперед і щось погане таки станеться.
    Коли капсулу почало трусити, мій мозок вимкнувся. Я вхопив руками ремені безпеки і міцно-преміцно в них вчепився, намагаючись хоч трошки послабити відчуття, наче мене розчавлює у гігантському пресі. Оговтався я лише після того як спрацювали парашути. Мене досить відчутно смикнуло, так, що я підборіддям вдарився у передню панель, якраз цей біль дозволив мені прийти до тями. Я відчував як капсулою хитає туди-сюди. По ідеї, вона мала б падати більш-менш рівно, тож це мене насторожило.
    Удар об землю стався раптово. Моє підборіддя знову поцілувалося з передньою панеллю шолома, цього разу ще відчутніше! Чомусь у капсулі відразу погасло освітлення, зробивши і без того напружену ситуації ще більш страшною. Та не встиг я оговтатися від удару, як капсула почала завалюватися вбік, а потім покотилася вниз, чим далі, тим швидше. Якби не ремені безпеки, не знаю на що б я перетворився, а так всього лише декілька разів вдарився головою об шолом. Згодом, обертання потроху сповільнилося і капсула нарешті застигла на місці.
    Я з превеликим полегшенням видихнув.
    Стало надзвичайно тихо, аж було чутно биття мого серця. Почекавши декілька хвилин, щоб остаточно заспокоїтися, я ввімкнув ліхтар на скафандрі. Наче все нормально.
    - Ура! - закричав я, - Ура!
    На душі одразу ж полегшало. Я був вдома, на рідній Землі. О, як це добре! Незважаючи на гравітацію, від якої я вже відвик за ці два тижні, почувався я пречудово.
    Від'єнавши ремені безпеки, я поповз до виходу. Спершу відкрив спеціальний клапан, щоб зрівняти внутрішній тиск у капсулі із зовнішнім атмосферним. Без цього люк так притисне до шлюзу, що відірвати його не зможуть навіть шість пар коней, а не те що один ослаблений переживаннями та голодом я. Коли датчик тиску показав одну атмосферу, я відкрутив герметичний люк і штовхнув його. З якогось дива він відкрився сантиметрів всього на десять і застряг. Тоді я спробував допомогти йому ногою. Нічого окрім забитого великого пальця це не дало. Тоді я вирішив зняти скафандр, щоб отримати більшу свободу руху. А ще я страшенно хотів у туалет, мені ж увесь цей час доводилося докладати неймовірних зусиль щоб не надзюрити в скафандр, але вже більше сил моїх не було терпіти.
    Я розпочав розгерметизацію. Тиск у скафандрі складає трошки менше половини від атмосферного, тож просто так роздягтися не можна, для цього потрібна спеціальна процедура. Тож я відкрив впускний клапан і став чекати. Звісно, час тягнувся нестерпно довго.
    Вже скоро мені це набридло і я натиснув на затискачі шолому. Важко передати те відчуття, коли вперше за досить довгий час вдихаєш свіже, а не багаторазово регенероване повітря. Це просто божественно...
    Повітря одразу здалося мені прохолодним. Спочатку я вирішив, що то через його свіжість, але потім побачив у світлі ліхтаря пар, що виривався з мого рота при кожному подиху.
    Насправді, там було реально холодно. Тож я прийняв рішення діяти швидше. За декілька секунд зняв скафандр, залишившись у легкому термокомбінезоні. Не гаючи часу, зайнявся люком. Ззовні він впирався у щось тверде і холодне. Як невдовзі виявилося, це був лід.
    Тоді я зачинив люк, встав на весь зріст, вперся руками і ногами у стінки капсули і почав її розхитувати. Через декілька хвилин у мене вже боліли всі м'язи, але я відчував, що капсула от-от перекотиться на бік і люк можна буде відчинити. Капсула перевернулася, але не так, як я очікував. Вона знову покотилася вниз. Та цього разу ремені мене не тримали і я бовтався у капсулі наче коктейль у шейкері.
    На моє щастя, бовтанка тривала зовсім недовго і я не встиг скалічитися. Після зупинки капсули я кинувся відчиняти люк і він - о, диво! - відчинився одразу. Я виповз назовні.
    Там мене зустрів лютий мороз, пронизливий вітер і сліпуча білизна навколо. Я, засліплений яскравим сонцем, на декілька кроків відійшов від капсули і швидко зробив своє мокре діло. Відчуваючи неймовірне полегшення, швидко повернувся назад, так як холод був реально нестерпний. Я зачинив за собою люк і присів на одне з сидінь. Тепер думалося набагато легше, тож я зайнявся аналізом ситуації, у якій опинився. Вже за мить я сформував дві основні тези: я не знаю, де тепер знаходжуся і я не можу відправити сигнал про допомогу, так як електроніка капсули чомусь вийшла з ладу.
    Перше ще якось можна було вирішити. Треба всього-на-всього одягнути скафандр, вийти і оглянутися навколо. У скафандрі ніякий холод не страшний та й світлофільтр є, не осліпну. Заодно зможу обстежити капсулу ззовні, можливо, щось десь відвалилося чи пошкодилася і його можна якось полагодити. Але перед тим не завадило б перекусити.
    У капсулі знайшовся аварійний запас їжі для шістьох чоловік на сім днів. Звичайно, то не ресторанна їжа, але калорій, білків, жирів і вуглеводів там вистачало вдосталь. Я відкрив один з ящиків і взяв звідти пакет з добовим запасом провіанту. Три плитки сублімованої їжі - ось моя трапеза на сьогодні. Ну і вода, звісно ж. Втамувавши спрагу і голод, я одягнув скафандр, не дуже переймаючись його герметичністю, натягнув шолом і вийшов назовні.
    Сонце мене більше не осліплювало, тож я міг добре розглянути місцевість, в якій приземлився. А от дивитися було майже ні на що: одні білі пагорби навколо, сніг та лід. І сонце. Ну і холод, звісно ж, від якого мене успішно рятував скафандр.
    Жодних гір, жодних орієнтирів. Напевно, потрібно буде дочекатися ночі і спробувати зорієнтуватися за сузір'ями, нас цьому теж вчили. Так як сонце було досить низько над горизонтом, я вирішив повернутися в капсулу і трошки поспати, щоб швидше пройшов час.
    Перед сном я все ж таки оглянув капсулу. На мою дилетантську думку, з нею було все гаразд: термічний захист витримав, нічого не відпало, зовнішні пошкодження відсутні. Значить, проблему треба буде шукати зсередини. Але то пізніше, а поки що треба трошки відпочити. Скафандр знімати я не став, тільки від'єднав шолом і одразу ж заснув.
    
    ***
    
    Прокинувся від того, що сильно затерпла права нога. Довелося вставати і пережити декілька дуже неприємних, болісних хвилин, допоки кусючі мурашки не виповзли геть з моєї кінцівки.
    Годинника у мене не було. У скафандрі є тільки таймер, який починає відлік якщо провести герметизацію, а так як я герметизацію не проводив, то і приблизно не міг сказати скільки часу проспав. Тоді я, натягнувши шолом, вийшов назовні і там мене знову зустріло яскраве сонце.
    Я не міг повірити, що проспав цілу ніч і частину наступного дня. Але відчуття голоду і слабкості це ніби підтверджувало. Довелося повернутися у капсулу і поновити внутрішні енергетичні запаси. У аварійному наборі знайшовся ліхтар, тепер всередині не було темно, стало навіть затишно.
    Поївши, я знову вийшов надвір. Не хотілося тупо сидіти у капсулі і чекати поки рятувальники постукають у люк. На жаль, навколо нікого не було, не кружляли літаки та дрони, шукаючи мене. Я розумів, що не така вже я й важлива персона, аби мене шукали всі і всюди. Напевно, гадають, що сигнал відсутній через аварію капсули при невдалому приземленні.
    В голову прийшла ідея зробити невеличку розвідку навколишньої території, чим я і зайнявся.
    Погода була пречудовою, якщо не зважати на холод. Сліди на снігу залишалися чіткі, а це значило, що у будь-який момент часу я зможу повернутися назад.
    Скоро стало зрозуміло, що подорож буде набагато коротшою, ніж я планував. Все через м’язи, які після невагомості не могли працювати на повну силу і нещадно протестували проти їх експлуатації. Що поробиш, до велося повертатися, тим більше, що окрім снігу та льоду я не знайшов абсолютно нічого.
    Я йшов дуже повільно, майже через кожні сто-двісті метрів сідав трошки відпочити, аби набратися сил. Навіть промайнула така думка, що й не дійду до своєї капсули, а впаду серед цих снігів і замерзну. І все це після того, що я пережив у космосі? Ця думка трошки мене розворушила, я підійнявся і знову пішов вздовж ланцюжка своїх власних слідів.
    Піднявшись на останній пагорб перед місцем приземлення і оторопів: перед капсулою стояла якась дивна машина, а навколо туди-сюди ходило декілька людей. Вони ніби щось шукали. Мене. Вони ж шукали мене!
    - Люди, я тут! - закричав я, знімаючи на ходу шолом, не звертаючи уваги на кусючий холод.
    Але відстань була досить великою щоб мене почули, до того ж, мотор машини працював дуже гучно. А що, як вони візьмуть і поїдуть без мене? Ні-ні-ні! Я не допущу цього!
    Не знаю звідки взялися сили для цього фінального кидка, але я біг не дивлячись ні на що: ні на палаючі від болю м’язи, ні на біль у горлі від криків на морозі. І тут я впав, чи то зачепився за щось, чи то просто тіло не витримало навантаження. Байдуже: я не добіг. І вони мене не помітили.
    Я лежав обличчям на кризі і плакав від безсилої люті. Ну і нехай! Нехай мене не знайдуть, нехай я тут помру. Що з того? Тільки батьків шкода... Їм бо дали надію, а тепер вони знову мене втратять.
    - Ні, - процідив я крізь зуби, - Не буде цього!
    Впершись на руки і спробував піднятися. Марно. Ще раз! Знову марно. Ще раз! І коли я вже майже звівся, то почув швидкі кроки, що наближалися. Це була явно не людина. Я підійняв голову і побачив перед собою величезну зубату пащеку, довгий червоний язик, гору шерсті і дивні світлоблакитні очі.
    Собака. Це був собака. Звісно, я таких ще ніколи не бачив, але був впевнений у своїй правоті.
    Мені стало смішно. Я реготав і не міг спинитися, при цьому навіть не розумів причину свого сміху. Не зупинився я і тоді, коли почув людські голоси.
    Так, вони мене знайшли, вони бігли до мене. Навіть та машина розвернулася на місці і швидко наближалася. На її бампері я розгледів жовто-блакитний прапор і надпис великими літерами: “Антарктична дослідницька станція імені Академіка Вернадського”.
    - Наші... - вимовив я і від радості втратив свідомість.
    
    ***
    
    Подальші події слабо збереглися в моїй пам’яті. Мене кудись несли, везли, гріли, оглядали, давали уколи, розпитували про всяке. А мені було добре, настільки добре, що я просто мовчав, усміхався і дивився у стурбовані обличчя оточуючих. Потім я заснув.
    Прокинувся у просторій світлій кімнаті. Одразу зрозумів, що це лікарняна палата. Я ворухнув руками, ногами. Все наче було добре, нічого не боліло. Піднявшись, я підійшов до величезного вікна, з якого відкривалася пречудова панорама сучасного міста на тлі заходу сонця. Деякий час я стояв так і милувався цим неймовірним видовищем. Не встигло сонце заховатися за обрій, як одразу ж стало темно. Швидко спалахнули ліхтарі вуличного освітлення, заливаючи все навколо приємним теплим світлом. Я уважно придивився до дерев. Точно, це ж пальми!! Значить, я не вдома, а десь у тропіках. Ну що ж, це непогано, бо я завжди мріяв побувати на всіх континентах світу, хоч і планував вчинити це в інший спосіб.
    Небо стало чорним. З темряви одна за одною почали виринати зірки. Тьмяні, бо міське освітлення було досить сильним, але я їх впізнавав. Раптом з’явилася одна рухома зірка. Вона підійнялася з-за горизонту і попливла прямо понад мною, з кожною секундою стаючи все яскравішою. Звісно, це не зірка, це — одна зі станцій, що обертаються навколо планети. Тепер їх менше, ніж було до терористичної атаки, але я вірю, що скоро їх буде більше, набагато більше. Це стане ще одним кроком людства до космічних подорожей. Ми збудуємо на орбіті космодроми, заправні станції і будемо запускати ракети звідти прямо на Марс та на інші планети Сонячної системи. А згодом хтось таки полетить і до сусідніх зірок. Я можу не дожити до того часу, але це не завадить мені докласти всіх своїх зусиль, щоб це колись відбулося.
    Космос випробував мене, тепер настала моя черга випробувати його. Тож тримайся міцно, холодний і мертвий, я скоро до тебе повернуся!

  Время приёма: 00:02 15.04.2018

 
     
[an error occurred while processing the directive]