Другий «олівець» не вибухнув, тільки глухо ввіткнувся акуратно посередині розташування. Ще один рвонув якось наче недбало, більш подібно на велетенську новорічну петарду, ніж на смертоносний снаряд. Дебелий бородань уже встиг кинути дівчину на дно окопу й дозволив собі краєм ока визирнути нагору. І саме на його очах наступна ракета вдарила прямісінько в старезну вербу над струмком. Та замість того, щоб зникнути у вогняному спалаху старе дерево наче поглинуло смерть, натомість засяявши нетутешнім світлом…
Артем мовчки дивився у бічне вікно старенької "Ниви". Дорога як дорога, краєвид як краєвид. Лісосмуги, поля, інколи пагорби. Ось там – непогане місце для засідки, он та висота…
Він осмикнув себе. Тут мир. Ця дорога – просто схожа на безліч інших, навіть на ту, яку він вивчив краще, ніж свої п'ять пальців. За зеленкою, коли вибивали сепарів, поранили Лісника. Він голосно матюкався і все намагався зіскочити з нош. Легка посмішка торкнулась губ Артема. А ось там далі, під вербою, підбили ворожий бетер. Сепари двічі пробували його відтягти. Насипали тоді добре. Важкі то були дні. Не нудні, що гірше.
– Ти давно командир взводу? Агов, лейтенанте, чуєш мене? – дівчина за кермом натиснула на клаксон та глянула на попутника.
Артем відволікся від споглядання і повернувся до дівчини. Та зиркнула зеленющими очима й вдавила в підлогу педаль газу.
– З самого початку.
Дівчина переключила передачу, провела долонею по короткому біляво-зеленому волоссі. На зап'ястку блиснула юрма браслетів, різнокольорових плетених ремінців та ще якихось фенічок.
– І як воно?
Артем збентежено глянув на водійку.
– Та якось так, – він замовк. І щоб далі не докучали розпитуваннями, поцікавився. – А ви куди?
– Та туди ж. І не «викай» мені. Можна Оксана, можна Ксюта, але не Ксеня. Бла-бла-кар не ти оформляв, чи що? – дівчина знову стрельнула очима, – Хлопець у мене там, уже місяці два. До нього їду, гостинці везу. Та й пацанам щось прихопила. Раз привезла, вдруге… уже місяці два й катаюсь.
– Он як… волонтерка, значить?
Дівчина не відповіла.
Раптово машину труснуло й закрутило в бік, водійка, щось скрикнувши, вивернула кермо.
Коли вони зупинились вони на узбіччі, Артем вилаявся та спробував відчинити дверцята. Їх заклинило, довелось піднатиснути.
– Думав нам гаплик.
– Нічого, прорвемось. Глянь, що там, мене ноги не тримають.
Оксана притиснула чоло до керма та важко дихала.
Коли Артем обійшов машину, дівчина вже відчинила свої двері і незграбно вилізала.
– Все в порядку? Давай допоможу!
– Облиш, зараз мине, – вона незграбно зачепилась ремінцем об замок дверцят, по асфальту покотились різноколірні дерев’яні кульки. – Зараз… Чекай. Глянь що з машиною?
– Колесам хана, – констатував Артем. – Обом. Треба міняти. Решта наче в порядку. Як ми не перекинулись – не уявляю.
Дівчина глибоко вдихнула, затримала дихання та відповіла вже майже нормальним голосом.
– Нічого, прорвемось. Це ж «нива», їх у кожному селі вистачає. Міняй запаску, я піду, роздобуду колесо. Тут неподалік…
– Впораєшся?
– Я бідова, – Оксана білозубо усміхнулась.
Вона поправила хвилі широкої та довгої, аж до щиколоток, яскраво-зеленої спідниці та впевнено затупотіла берцями по асфальту.
Артем трохи подивився їй услід та взявся діставати із багажника запаску.
Лейтенант саме закінчував закручувати останню гайку, коли заторохтів мотоцикл. Оксана сиділа позад якогось дядька, обнімаючи його за плечі, а в колясці лежали дві запаски.
– Артеме, це я, – прокоментувала очевидне дівчина. – Допомогу привезла.
– Ага, привезла. Добридень, – чоловік підійшов до знятого колеса та копнув його носком черевика. – Добряче вас. То беріть.
Він відв’язав з коляски колеса та поставив поруч із машиною.
– Нам тільки одне, – уточнив Артем.
– Нічого, одне запасне буде, – Чоловік ніяково подивився на дівчину. – Ви того, бережіться там.
– А чого ж нам берегтись, війни ж немає!, – раптом зло відповіла Оксана. – Так, протистояння.
– Але ви всерівно бережіться, – чоловік подивився Оксані в очі. – Не думай, що я не розумію, а що язиком плещу…
Не дочекавшись відповіді, він сів на мотоцикла.
– Заждіть, дядьку, хоч гроші візьміть! Виручили нас.
Незнайомець тільки махнув рукою та уторохтів в хвилі сизого диму.
– Ти чого, – Артем повернувся до Оксани.
– Війни йому там немає, – зло сплюнула дівчина. – «Протистояння», бач. «Справжня війна, це коли гине сотня в день», бач. Тьху!
– Взвод, стій! Ксюшо. Ну чого ти? Нормальний дядько, допоміг чим міг. Добре, що дві запаски мав.
– Не мав він двох запасок, – буркнула дівчина, – з машини зняв. Мотоцикл у кума позичив. Хороший дядько, тільки язиком плеще. І дурний.
– Гаразд, заспокойся. Давай-но сюди домкрат, нам ще цілу ніч їхати. Хоч би без пригод.
«Без пригод» не вийшло. Уже в середині ночі Оксана зупинилась біля невеличкого мотелю. Артем, пригадавши карту, вирішив, що це він вдало під’їхав, з самого рання його підберуть.
– Ну що, Ксюшо, – він вирішив не тягнути. – Давай прощатись, чи як. Дякую за доставку, бережись там і все таке.
– Ти чого? – Оксана нерозуміюче подивилась на попутника.
– Ну, у тебе своя дорога, у мене – своя. Так що…
– Тпру, лейтенанте. Нам і далі по дорозі. Пробач, але не думаю, що таких, як твій Лісник, є багато по ВОПах. Але щось мені тривожно, пару годин, до світанку, посплю, та й поїдемо далі. Твої хлопці купу речей чекають.
– Е?
– Ну чого тобі? Пробач, я втомилась, та й перевдягтись треба, душ. Як я хлопцю покажусь? Зрозуміло, що сепарський снайпер, побачивши таку гарну мене, оніміє, але в такій спідниці на нуль мене не пустять. Сам розумієш, заяскрава. Егей, лейтенанте, відімри, все в порядку. Чи вже заснув?
На диво, кілька годин сну та міцна кава добряче допомогли. Ще тільки сіріло, як Оксана, змінивши складчасту яскраву спідницю на майже таку ж, тільки камуфльовану, вела «Ниву» на південний-схід.
– Слухай, Ксюхо, а ти чого на передок в спідниці прешся?
– Зручно ж. Тобі не зрозуміти. Зручніше, ніж у штанях, пробувала.
– Е… – Артем раптом зрозумів, що всі його уявлення про зручність можуть виявитись неактуальними. На язику раптом повисло несформульоване питання про доцільність тактичних кілтів.
– Слухай, я це все уже проговорювала сто разів, позбав від стопершого. Давай спробуєш і порівняєш, га? Бо я порівнювала. І, помовчи, на душі коти шкребуть.
Сперечатись Артем не став, хоча особливих неприємностей і не очікував. На блокпостах його знали, дорогу знав він. Та й Оксана показала, що на неї цілком можна покластись. Але, перейнявшись тривогою дівчини, лейтенант пильно вдивлявся довкіл.
Щось він таки помітив, коли дівчина різко рвонула руль, машину занесло, а позаду гучно щось бухнуло.
Артем зціпив зуби, Оксана відпустила газ, "Нива" звила, чхнула і заглухла.
– Чорт! Матері ковінька! – волонтерка розпачливо стукнула кермо і глянула на Артема. – Що то було?
Артем озирнувся. На дорозі поволі спадала курява.
– Фугас. Дивно, що проскочили. Хтось дупорукий ставив. Поталанило. Ти в порядку?
– Руки трусяться, – Оксана посміхнулась і спробувала повернути ключ запалення. Пальці тремтіли та не слухались. – І цього разу, вважай, пронесло.
Артем скоса глянув на дівчину.
– Поїхали. Давай поведу, тут вже недалеко.
Коли «Нива» під’їхала до ВОПу, двоє бійців під маскувальною сіткою щось чаклували з «дашкою». З-поза валу чувся стукіт сокири та тиха лайка. Голосно занявчав кіт.
Звичайне життя на «нулі».
Від командно-спостережного пункту до «Ниви» швидко, майже бігом, попрямував боєць. Артем придивився. Незнайомий, очевидно новенький. Обличчя Оксани просвітліло, вона вискочила з машини і кинулась до новенького.
– Тарасику! – вона міцно обняла його. – Живий-здоровий!
– Оксанко, все нормально, – хлопець незграбно обійняв дівчину і поцілував.
– Чудний хлопець, – прозвучало поруч.
Артем скосив погляд.
Чоловік, що це сказав, міг би слугувати зразком для посібника: «Тактична борода: відрощування та використання у бойових умовах». Боєць і в.о. командира взводу як завжди був розхристаний, в кросівках на босу ногу та з автоматом наперевіс. Артем вийшов з машини, поручкався.
– Щось, Васильовичу, ви тут без мене розслабились, – Артем пильно глянув в очі Лісника. Той посміхнувся, по-панібратськи штурхонув у плече.
– Всьо файно, командире.
Артем пхикнув і кивнув на парочку, що примостилась під деревом і про щось щебетала.
– Це той самий новенький?
– Ага. Нормальний. Іще обрадую, у нас тут єден вештається. Підкидень.
– Чого?
Лісник скривився, пошкріб бороду.
– Студиться він. І нишпорить. Уже три дні тут, наче ціхо сидить, але ж зиркає! Хотіли Морозом охрестити, але Підкидень теж нічо.
Артем вишкірився.
– Підкидень на морозі.
– Доправди, – Лісник поправив автомат за плечі. – Поки тебе неслось сюди, наші зімили сепарів.
– А зателефонувати ліньки було?
– Чом ти бим би нервувався в дорозі? Всі цілі, руки-ноги на місці. – Лісник досадливо зітхнув. –А Підкидень оце до полонених рвонувся, наче чекав було їх.
– А може й чекав? Як ви їх взяли?
– Та ні, ті дурні як бички самі, вважай, прийшли, й не стямились, як ми їх лапнули. А Підкидень… Не міг чекати. Ми їх в яму кинули, ну ту, яку для аватарів накопали. А він жьвідувати все рветься.
– Он як. – Артем мимоволі зиркнув на Оксану, яка все ще так і не відлипла від свого Тарасика. – Гей, молодь, ану з моїх очей! Знайдіть якесь затишніше місце. Продовжуй, – він кивнув Ліснику.
– Я Підкидня не пустив. Замельдував уже куди потрібно. Приїде СБУшник, забере їх.
Артем спохмурнів, глянув на Лісника.
– Познайом нас. Де він зараз?
– Та, либонь, в бліндажі.
В бліндажі сидів не тільки ПІдкидень, гучний регіт було чутно здалеку
– …І от прибув такий ботан в частину. Не те щоб нічого не вмів, навчили його непогано, ще й руки начебто з того місця росли, але виходило в нього, скажімо так, не все. Вайфай розкинути на все ППД – то запросто. Чи з квадрокоптером погратись, зброю там перебрати. Тобто, що щось тут не так — розуміли всі, але ж оте «щось тут не так» ще треба озвучити. Одним словом, все було не так погано, аж поки не послали цього товариша нарубати дрова. Він спершу віднєкувався, але ж самі розумієте… Одним словом, цей хлопчина примудрився поламати пилку. Тоді це ще нікого не насторожило, але після цього він поламав сокиру. Бензопилку йому в руки вже не дали, але й це не допомогло: він і її поламав. Тобто вона сама поламалась, піджак просто поруч десь блукав. Та й стара була пилка, нікудишня. Віддали її, а волонтери приволокли нову. Я в тім не розбираюсь, але щось дуже круте, канадське, здається. Ох, і пиляла вона дрова… хлопці мало не в чергу ставали, щоб її потримати.
– Ага, не кожному хлопцю дозволять фарбувати паркан! Це треба ще заслужити!
Голос належав Ігорку, взводному снайперу, гіку та анімешнику із позивним «Зеро».
Користуючись паузою, Лісник сів на нари, а Артем вирішив постояти осторонь та дослухати історію.
– Точно. Так от, то вже потім помітили, що той ботан саме у відпустці був. А тільки він вернувся – пилка зламалась. І не просто так, а в руках капітана!
– Ой, не цигань! – Не витримав Лісник. – Де капітан, а де дрова!
– Капітани, вони різні бувають. Той – голова. Відправив того ботана в магазин по запчастини. І пилка запрацювала!
– Полагодили?
– Та ні, фактично сама. Рівно до часу, поки той по магазинах тинявся. Так і повелося – щоразу, як посилали когось по дрова – виганяли його за межі частини. Біда у нього була така — з усім він ще якось справлявся, а бензопилу, бач, не подужав. Отака от байка!
– Та це що! – Підключився Лісник – Он як Бугай до шпиталю трафив!
– Як?
Лісник збентежився, зиркнув на снайпера.
– Зеро, може ти?
Снайпер акуратно підключив до зарядки планшет, на якому як завжди виднілись широкоокі анімешні дівчатка і аж тоді відповів.
– Розкажу. Якось замінували ми лісосмугу. Ту, дальню. Несерйозно замінували, сигналками. А тут вирішили насту… Тобто пересунути лінію окопів, потім докумекали, що сигналки там зайві. Бугай тоді ще з нами служив, хотів просто пробігтись, але Артем наказав йому все робити по науці. Ну як по науці – як виходить. Бач, він саперські курси проходив. Належних гаків чи кішок не було, то він прив’язав шнурок до граблів, відкопав окопчика… Ну як окопчика, ямку викопав. І почав закидати граблі наперед та й підтягувати до себе. І що думаєш? Останнього разу як закинув, бабахнуло і якийсь осколок прилетів та прямісінько в каску довбанув.
– І що, відбувся шпиталем? Пробило?
– На нічого не пробило, навіть не помітив. Позакидав він ще ті граблі, поклав позад себе, аж як згадав, що по шльому вдарило. Зняв, покрутив, помацав подряпину, знайшов осколок, нап’ялив назад, та й пішов до позицій. А осколок величенький такий виявився, скажу. Там, певно, не тільки наші сигналки були, але й щось серйозніше.
– Біг-ми, нічого такого туди ніхто не ставив, – перехрестився Лісник. – Вдарило Бугая сильно, могло й до смерті забити. Пронесло.
– А в шпиталь як? Контузія?
– А, ні. Він потім на свої граблі наступив, та й в носа отримав, – закінчив Зеро.
– Як в носа?
– А граблями, – всі зареготали звичному жарту.
Вирішивши, що кращого моменту для появи й не буде, Артем, склавши долоні рупором щосили гаркнув:
– Взвод! Струнко!
Підхопився тільки прикомандирований, Підкидень, решта взводу дружно зареготало.
– Командир вернувся!
– Ура!
– Гостинці привіз?
– Ану тихо! Пацани, погуляйте-но, я з новенькими познайомлюсь. Що Бугай лікується — я в курсі, а що то за малий з дівкою обіймається – цікаво знати. Гукніть хвилин через десять.
– Та ж не поспіє молодьож за десять хвилин, – хмикнув Лісник.
– То потримай їм свічку! – Відрізав Артем. – Ну гаразд, п’ятнадцять, не більше. Все, хлопці, йдіть прогуляйтесь.
Коли бліндаж спорожнів, Артем осідлав табурет та подивився на Підкидня:
– Розказуй.
– Що розказувати? Прикомандирований, вивчаю обстановку. День-два та й поїду звідси.
– Два дні?... Добре. Просидиш їх в бліндажі та й поїдеш. Ліснику вішай лапшу на вуха, а мені не треба. Ти мені тут не потрібен, прикомандирований, розумієш? Навіть якщо заробляєш посвідку УБД, усе рівно непотрібен.
– Та не треба мені посвідки, – скривився Підкидень. – І про лички не згадуй, ганяй як рядового, якщо треба. Лісник твій суворий дядько, не дасть збрехати: все робив нарівні з хлопцями. І далі робитиму поки не поїду.
– Я. Хочу. Знати.
– Гаразд. ГУР я, свій. Ти папірчики заповнював? Не відповідай, знаю, що заповнював. А правди там багато? Ін-ні, ні до чого я не веду. Генштабу ж правда потрібна. Систему міняти довго. Ти не думай, я не копаю під когось. Просто дивлюся, як все насправді. Як вдягнуті, як харчуються, як аватарять. Щоб в один момент не виявилось, що все військо є тільки на папері.
– Он як… – Артем потер підборіддя. В поясненні Підкидня була своя логіка, але мати такого під рукою… – Краще б ти був Морозом, – спересердя видихнув лейтенант.
– Ким я тільки не був, – відповів той. – Підкидень не найгірше і не вперше. Чуєш… командире? Там хлопці сепарів притягли, я б послухав.
– Не заведено. СБУ приїде, хай розбирається.
– СБУ то добре, але ж вони майже мєнти, сам розумієш. Не факт, що щось не перекрутять. Ну поговори сам із ними, я збоку послухаю. Артеме батьковичу, повір мені: під тебе не копаю!
– Вони майже мєнти, ти майже військовий, – Артем подивився ГУРівцю в очі – Я подумаю. Ще щось?
– Ну й того… – ГУРівець ніби зніяковів. – Там сьогодні молодий має чатувати, як твій Лісник каже, давай я знову замість нього відстою.
– Знову?
– Ну… я того, з Лісником домовлявся. Малий стрьомний. Ні, він старається, але наче під бідою ходить, нещастя притягує. Краще я початую, спокійніше буде. Ну чи постав когось із хлопців…
– Не наглій…
В цей час на вулиці пролунав голосний бабах. Чоловіки смикнулись.
– Граната? Сигналка?
На виході з бліндажу їх зустрів Зеро.
– Командире, там того. Тарасик на розтяжку попав.
– Як?
– Ну вони із Оксанкою того… обнімались – і… в лісопосадці.
Серце Артема стиснуло немов обручем, він пригадав Оксанині зелені очі
– Ну? Дуже?
– Та ні, живі, навіть не поранені. Одежу посікло, спідницю взагалі на шмаття порвало. Ну й перелякані…
Артем витер піт і проігнорував тихе «Я ж казав» від Підкидня.
Зазвичай безпілотник – дошкульна неприємність, яку навіть підбити немає чим. Звичайно, не ті ударні безпілотники, що показують у фантастичних бойовиках, а звичайний квадрокоптер із запасом ходу максимум пару десятків кілометрів. Зате він невеликий, а електричні двигуни майже не виділяють тепла. Висить собі в небі така зірочка, око бачить, а дістати – нічим. Хіба що заглушити засобами радіоелектронної боротьби, збити з курсу та перехопити керування. Поки в небі літали переважно куплені в китайських електронних магазинах саморобки – це було не надто складно, але то було вже зовсім давно. Тепер же над «нулем» кружляють переважно вироби східного «небрата». Із захищеним каналом передачі даних, автопілотом на випадок втрати зв’язку та потужною оптикою. А достатньо оснащених засобів радіоелектронної боротьби у наших хлопців все ще надто мало.
Якщо дуже-дуже потрібно, то можна зняти з неба і таку машинку, проте вартість серйозної зенітної ракети суттєво перевищує ціну такого безпілотника, і такий обмін вигідний нападнику. В крайніх випадках йдуть і на таке, але в періоди відносного затишшя безпілотники літають над «нулем» практично безперешкодно.
Втім у періоди затишшя бачити в небі одночасно три штуки випадає рідко.
– Як в’ються, – прокоментував Лісник, прикладаючи шорстку, наче кора дуба, долоню до очей. – Звізди і звізди. Відий буде дощ.
– Аби не град, – відгукнувся Підкидень. – Як там дівка?
– Бідова, хоч дурна. Сидіти якийсь час не зможе, «скорої» зрікається. Лежить в офіцерському бліндажі, Малий біля ньов.
– Поталанило.
– Ага, точно. Ниточки тіко порвались, вважай, – Лісник сплюнув.
– Що ще? – Артем тільки-но переконався, що Оксана влаштована якнайкраще і почув тільки останню частину фрази. – Що порвалось?
– А, фєнєчки, – пояснив Підкидень та показав червону стрічечку навколо зап’ястка. – Малий прямо таки «дитя квітів», обвішений як ялинка. «На щастя», «на кохання», «від кулі», «від міни»… таке.
– А я кажу: не смійся! Ото диви: одежу на малому шкалки порвали, ниточки всі як позрізало, а йому хоч би там що. Та й дівці поталанило несказанно! Я й сам, скажу…
– Що? – У голосі Артема звучало неприховане здивування. – Васильовичу, ти старий гуцуле, що, справді взявся носити хіпівські фєнєчки?
Лісник надувся.
– Смійся не смійся, а поміч від них є. Снайпер по мині не вцілив, то раз. І ниточка того ж дня порвалась. Потому, кажу, як сєпарів лапали – той, третій, пістолета дістав. Осічка. Зеро спитай, той вже Богу душу мав би м би віддати.
– І що, в нього теж… порвалась? – поцікавився Підкидень.
– А його зна’, – махнув рукою Лісник. – Повзали ми тоді добряче, мо’ де на кущі й лишилась. А мо’ й помогла. Ти диви які вензеля виписують!
– Хто? Що? – Не зрозумів лейтенант.
– Безпілотник закрутився, – показав угору Підкидень. – Дивно якось. Наче по колу літає.
– Не подобається мені це, – підсумував Артем. – Фєнєчки свої носіть, якщо дуже хочеться, але під одягом. Чуєш, Підкидню, там скоро мають з СБУ приїхати, їдемо попитаємо полонених. Бо оце, – він показав на небо, – мені геть не подобається. А вони, може й щось знають. Тільки говоритиму я, зрозуміло?
– Так точно!
– Почекай, командире. Візьми й собі нитку, – Лісник спробував зняти з руки одну із плетених стрічок. Та не піддавалась.
– Облиш, Васильовичу.
– Командире, ти хоч в Малого візьми. Тобі того, дубову потрібно. Дуб силу дає. І в’яз. І щоб горобина… Та нє, я сам принесу. Чекай.
Артем тільки махнув рукою коли Лісник повішав йому на шию якусь химерну штуковину.
– Це все?
– Ну так. Дошки вже в бліндажі, хороші такі, липові. Знаєш від чого липа допомагає?
– Ха-ха, – реготкув Артем, пригадавши дещо із свого цивільного життя. – Липа – це коли осику продають як дуб.
– Ну тебе, командире, незлобливо сплюнув Лісник і тут же мрійливо примружився. – Липа захистить від лиха. Ще б маку посіяти довкіл… Ніяка біда не підійде.
– Маку не треба, обійдемось липою, – відрізав Артем. – Пішли уже.
В ямі сиділо троє. Перший, із забинтованою ногою, вмостився під плетінкою. В кутку куняв рудий хлопчина років двадцяти з величезним синцем під оком. Артем подивився на Лісника, той тільки ошкірився та знизав плечами. Третій, зі шрамом на щелепі, сплів ноги по-турецьки та спокійно споглядав на прибулих.
– Т-а-а-а-к, – Артем опустився навпочіпки біля краю ями і зазирнув усередину, - кого ми тут маємо? Давай рудого сюди.
– В сарай? – поцікавився Підкидень?
– Ага, туди.
Лісник знову вишкірився. Чому саме, Артем зрозумів аж коли помітив закривавлену колоду.
– Ну ти… – прошипів він Ліснику.
– А що? Курка на вечерю, – тихо, майже нечутно відповів той.
– Можна я? – Запитав Підкидень, і, дочекавшись кивка, підійшов до полоненого.
– Як сі пишеш? Метрику маєш?
Лісник здавлено хрюкнув.
– Что? – Не второпав рудий.
– Шнурок руки не тисне? – серйозно вів далі ГУРівець. – Васильвичу, він бо нич по нашому не тямить.
– Мож москаль? – Включився у гру Лісник, який теж полюбляв приколи з фейсбуку. – Ти, слухай сюди. Як сі пишеш? Втямив?
– Я нє понімаю, – в голосі полоненого прорізалась паніка, він скосив очі на закривавлену колоду.
– Імя, фамілія, по батькові, ферштейн?
– Іван я, Іванов.
– О, файно, – Лісник відійшов. – Шпрехає по нашому. Давай ти.
– Метрику маш? Паспрот. П-а-ш-п-о-р-т. Ферштейн?
– Только воєнний білєт ви забралі… оохх!
– Підкидню, давай ти, бо я за себе не ручаюсь, – набичився Лісник. – Командире. Давай пройдемось. Хай побалакають.
Підкидень хижо усміхнувся.
Коли полонений знову опинився в ямі, Артем замислено подивися на прикомандированого.
– Що? – Не зрозумів той.
– Ти перегнув, – відрізав лейтенант. – Навіть я тобі повірив.
– Спецкурс, – незворушно відповів той. – Психологія.
– Ага, а у вухо ти йому дав чисто психологічно?
– Для профілактики, щоб думати не встиг. Пробач, командире, того кадра треба було колоти поки гарячий. А то видав би себе за іпотечного контрактника, та й обміняли б його. Думаєш СБУшники стали б так рити?
– Я не про це. І тепер обміняють. Хоч на більше хлопців, але ж… Треба ж, «у нас в руках цілий палковнік ҐРУ». Бомжуватий такий. Хто б міг повірити.
– Таку маячню просто не придумаєш, лейтенанте. Пробач, я тобі інше скажу. Лейтенанте, цей рудий — він наляканий до чортиків, при цьому своїх боїться чи не більше ніж нас. Чув, як вимагав поскоріше його доставити в тил? Мовляв, володіє цінною інформацією.
– Ага, всі вони так кажуть, – Артем сплюнув. – А там все порішають, та й усе.
– Пробач, командире, здається мені, що цей чувак боїться по справжньому. Я ще таке тобі скажу: ти бачив скільки безпілотників? Судячи із того, що мені шепнули хлопці із радіоперехоплення – там навіть спеціальний якийсь висить. З такими камерами, що обличчя роздивляться, як треба буде. А що, коли того «палковніка» шукають?
– Ідіотизм.
– Може й так. Ну, що далі?
– Суп курячий має бути готовим, пішли?
– Пішли. Обід.
По обіді виявилось, що зайнятись особливо нічим. Усівшись біля дров, Артем чомусь подумав, що лінія фронту, «Нуль», виглядає зовсім не так, як більшість людей уявляє собі з фільмів. Це не безкінечні лінії окопів та неперервна канонада. Це переважно нудьга, яка переривається щонічною «роботою» ворожої арти та поодинокими пострілами снайперів. Це вкраплення ВОПів, взводних опорних пунктів, які в разі чого повинні прийняти на себе перший удар ворога чи, навпаки, послужити стартовою точкою наступу, який зсуне «нуль» ще на кількасот метрів цього разу і аж до державного кордону – колись. І це щоденне життя, до якого люди звикають. Люди взагалі такі, що звикають до усього.
А зараз навіть дітись нікуди. В офіцерський бліндаж не зайди, там волонтерка лежить. Її кавалєр теж біля неї сидить, командира не пускає, бо «Оксанка перевдягається, а ноут я вам винесу». Цигарки відсиріли. В буржуйці завелись миші. «Ну а що, – прокоментував Лісник, – до зими ще далеко, хто в ту буржуйку дивиться?» Взводний кіт набрав кілограмів три і відмовився їх ловити. Годину тому ворожий безпілотник, той що кружляв, упав прямісінько на шишарик і побив скло. Ну добре, що скло, але ж і фари! Його акуратно зібрали та приготували для відправки в тил.
СБУшники так і не приїхали, навряд чи й приїдуть сьогодні. Таки добралась пересувна лазня. Тільки поломаною. Якщо вдасться її полагодити, то щастя забезпечене!
Коли прилетіла перша ракета, Артем ще встиг роззирнутись, встиг переконатись, що всі біжать в потрібному напрямку. Коли землю струсонули наступні вибухи, він уже пірнув у темний вхід бліндажу – і тут земля стала на дибки, шпурнула його в темну глибину безпам’яття.
А, може, просто погасло світло.
– Агов, командир, підйом. Агов! Алло, ти мене чуєш?
На обличчя полилась вода, десь далеко виринув вогник.
– Що?
– Свої, спокійно. Це я, Підкидень. Хороший бліндаж твої хлопці викопали. Тільки вхід завалило.
Голос ГУРівця зривався на високі нотки.
– Що?
– Лежи, не вставай. Нам нікуди поспішати. Чуєш як гатять?
Артем прислухався до дрижання землі, у вухах все ще дзвеніло. Він змусив себе зосередитись на Підкидню. Той перетягував джутом закривавлену руку..
– Сильно зачепило?
– Кривавить щось. Не знаю. Як гатять, падлюки, я навіть не пам’ятаю такого. Лежи, командире, лежи, нас добряче засипало, якщо що – з того боку викопають. Нещастя, влучили прямісінько в бліндаж, біля входу. Віриш в таке? Мовчи, знову до шпиталю попадеш, там уже скучили. Хіба ні? Коротше, командире, слухай сюди. Мені щось рука не подобається, мало що… У тебе у взводі втрат не було, я вірю, що й далі не буде, ти випливеш. А от я – не факт. Тому слухай, що я скажу, якщо раптом – передаси моєму командуванню. Тебе знайдуть, не переживай.
– Ти не з ГУР?
– Чому, з ГУР. Є такий відділ… тобто насправді немає такого відділу, я прикомандирований то туди, то сюди. Офіційно, до речі, зараз контужений, на реабілітації. А потому повернусь – виявиться, що паспорт загубили. Коротше, якщо я випливу – забудь все почуте, ти мене не знайдеш і не впізнаєш. Якщо ж ні… Чекай, дай зкумекаю, як це все розповісти. Коротше, тут справа у везінні. Ти чув розповіді хлопців? Знаєш, все цікавіше. Мій відділ помітив, що везіння-невезіння тут особливо гарно сконцентровані. Твої хлопці скаржаться? Забий, з того боку взагалі дурдом твориться. Підриваються, упиваються, розбиваються. Майор один вдавився спагеті. На смерть. Безпілотники падають, техніка відмовляє. І, що цікаво, це трапляється зовсім не де-небуть.
Підкидень ненадовго замовк, потім продовжив.
– Якщо побудувати карту із випадками, де та що відбувається – якраз твій взвод якраз в самому епіцентрі буде. Віриш? Раніше було інакше, тепер, віднедавна – саме так. Дуже чітко видно, є шанс розібратись.
– Та що ти таке…
– Слухай, просто слухай, передаси потім. Полонені сепари – мої, так би мовити, колеги з іншого боку. По деяких натяках вловив. Егей, Артеме, тримайся. Тримаєшся? О, ще один пакет прилетів. Коротше, судячи з усього – це Малий. Він носій невезіння. Щоправда, асиметричного, нам – менше, їм – більше. От по його я сюди й приїхав.
– Розповісти то що треба?
– Малого треба доправити в мій відділ. Не переймайся, ніяких нелюдськи експериментів не ставитимуть, просто… є досвід роботи з такими речами. Так буде всім краще, просто повір. Ох, голова.
Землю ще раз труснуло, перекриття затріщало.
– Підкидню… – знайшов сили запитати Артем. – Ти правду кажеш?
– Вір мені, – відказав ГУРівець. – І передай. Я три місяці твого Малого шукав, його треба звідси забрати.
– Чого ж довго?
– А ти не знаєш, як звіти пишуться? І скільки всього пропадає, розбивається, трапляється? Скільки коштує відділити справжнє від надуманого? Три місяці – це мені ще повезло. Ох і кровить… Затихло наче?
– Затихло. Встати можеш? Пора відкопуватись.
– Давай. Тільки користі з мене…
– Сиди вже, людина в чорному. Десь тут була лопата…
Як потім виявилось, вогневий наліт тривав менше тридцяти хвилин, ще через півгодини Артема та Підкидня розкопали і витягли майже неушкодженими. Точніше, майже неушкодженим виявився Артем, Підкидень обійшовся невеликою контузією. В усякому разі так сказали медики, які його забирали. Найбільше, усупереч усім теоріям ГУРівця, постраждав Малий. Втім, медики обіцяли поставити його на ноги не пізніше як через місяць.
Далі все закрутилось як завжди: зміна позиції, нові бліндажі, нові окопи, нові позиції. Про Оксану Артем згадав майже випадково: коли все-таки добрався до відремонтованої лазні – зняв із шиї ту різнобарвну стрічку, яку йому почепив був Лісник. Навіть не зняв – зірвав, нещасна фєнєчка трималась на якійсь останній ниточці.
І тільки тоді лейтенант із жахом зрозумів, що просто не пригадує, де поділась бідова дівчина. Він кинувся до «шишарика», клянучи свою забудькуватість: не могли ж вони її залишити на старій позиції, присипаною землею? Ні, точно не могли! Чи могли?
– Командире, ти куди? – звичайно Лісник, як завжди, встиг усюди.
– Оксана…
– Чекай, командире. Ходим-но сюди, послухай. Дівку ту я голою бачив.
– Васильовичу, ти…
– Та цить, слухай. Як пакет полетів, вона аж зблідла. Ту стару вербу пам’ятаєш? От в неї і прилетіло. Потім як рвонулась туди і позираю – вже гола танцює, між вибухів. А ті наче цвітки – в’януть. Карандаш наче падає – а вибухає, наче не вибухає. І то – через раз. І верба – наче горить. Їй-бо, командире, хрестився як у церкві. Потому, наче стихло, а вона на мене очищами дивиться. «Йди, каже, – каже, – мене залиш». І до дерева йде. А те розчахнуте, наче навпіл розкрите. І зайшла туди.
– А ти?
– Послухав, побіг. А ти би м би не послухав? От ті хрест, командире, не посмів не послухати.
– Бовдур! Мало що тобі привиділось! Ідіот! Поїхали!
– Командире… Пробач. Страхаюсь я.
– Не хоч, не їдь.
– Чекай, командире. З тобою хоч… давай.
Гнати вздовж «нуля» в темряві – не найкраща ідея. Але щось їх вберегло. Може, сліпе везіння, а, може та остання ниточка на стрічці-оберезі.
Проте на старій, переораній вибухами позиції, хлопці не знайшли але дівчини, ані дерева. |
Рассказ открыт для комментариев