 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
– І взагалі, Бєсе! Через участь у твоїх ігрищах я нажила собі серйозних ворогів в особі влади, та й усіх колоністів Техаса, – бурчала Софі, надягаючи верхній одяг. ЇЇ бурштинові, майже золоті, очі метали блискавки. – З тебе ж як з гуся вода, а мені тепер доведеться зариватися якнайглибше. І я дуже сподіваюсь, що більше не зустрінусь ані з техаськими спецслужбами, ані з тобою, дрібним самовдоволеним шахраєм! Прощавай!
Вискочивши з номера й гучно гримнувши дверима, вона залишила Дена валятися на канапі наодинці зі своїми думками й раритетним електронним кальяном двадцять першого сторіччя випуску.
«В одному ти права, сонечко, – міркував Ден, попихкуючи кальянною парою. – Особі на ймення Софі Мунтян наразі ліпше якнайшвидше уносити свої стрункі ніжки подалі з цього сектора Галактики. А ось щодо «прощавай» – не певен»!
* * *
Мандри слідами Софі, що металася всією галактичною ойкуменою, привели Дена на Джанглію – чудову планетку, вкриту блакитними океанами й зеленими джунглями, а також плодами їхнього бурхливого спільного життя – широченними мангровими болотами. Джанглія мала настільки м’яку вдачу, тобто клімат, що на ній цілком комфортно почувалися не тільки гуманоїдні раси, але й більшість квазігуманоїдних ссавців на кшталт чхуні, та навіть деякі холоднокровні рептилоїди. Тож строкатість місцевої публіки та її різношерстість (в усіх розуміннях слова) впадали в око не тільки на вокзалі космопорта, але й на вулицях Приматауна – джанглійскої столиці.
Що ж стосується власне аборигенів, то вони були типовими гуманоїдами, які більш за все нагадували земних приматів, також розподіляючись на декілька рас (мабуть, коректніше було б сказати – підвидів). За часів перших контактів із землянами, джанглійці, бувши гарними учнями, швидко зарекомендували себе неперевершеними бортмеханіками за рахунок своєї природної сили й спритності, але головним чином – завдяки чотирирукості в умовах невагомості.
Звісно, після остаточного тріумфу розуму над силами гравітації й антигравітації, ця перевага зійшла нанівець, але на той момент джанглійці вже встигли розвинути свою науково-технічну базу десь до рівня двадцять першого століття землян. Проте були деякі індивіди, що спромоглися просунутися набагато далі, ніж одноплемінники. Ден особисто знав одного з таких «просунутих» – маестро Грега, який офіційно значився власником антикварного салону, але був широко відомим у вузькому колі в якості підпільного біоскульптора найвищого ґатунку. Саме в його крамницю на околиці Приматауна і привели Дена сліди розшукуваної особи.
Зайшовши в салон під мелодійне дзеленчання дзвіночків, Ден одразу ж занурився в густий коктейль із запахів гнилі, плісняви й екзотичних пахощів. Вочевидь, на думку господаря, це найкращим чином відповідало атмосфері старовини й раритетності. В оточенні строкатої еклектики артефактів усіх часів і народів посеред приміщення пихато височів різьблений дерев’яний стіл, за яким у велетенському кріслі стиля «джанглійский ампір» вмостився сам господар – викапаний шимпанзе, та на додачу прикрашений густими бакенбардами й білим смокінгом стародавньо-земного фасону.
– Ти ба! – вигукнув маестро Грег, розкинувши руки й оголивши ікла в широченній посмішці. – Хто це до нас завітав! Та це ж сам… М-м… Як накажете вас величати, сер?
– Так само, як і раніше – Денис Безхмар, – відповів Ден, ховаючи в куточках вуст іронічну усмішку, а в куточках блакитних очей – пустотливих чортенят. – Можна просто – Бєс, як ти і звик.
Він недбало кинув на стіл капелюх, виставляючи на провітрювання короткий білявий йоржик.
– Ну треба ж! – сплеснув долонями Грег і високо задер потужні надбрівні дуги. – Після такої грандіозної афери з астероїдом, і при цьому навіть – не переховується! Вищий пілотаж! А до нас яким вітром? Дай, сам угадаю. В кальяні великого Бєса згорів атомайзер, а таку старовину можна надибати тільки в салоні старого Грега! Ну як, угадав?
– Та ні, – посміхнувся Ден. – З кальяном усе гаразд. Та й зі мною теж. А ось одній моїй добрій знайомій все ж довелося вдаритися навтіки. І ця біганина привела її до знаменитого… антиквара – майстра Грега. І судячи з усього, вона замовила йому деяку… скульптуру…
– Тихо, тихо! – перебив його «антиквар», змахнувши в повітрі своїми довжелезними ручищами. – Є речі, які не слід промовляти вголос навіть у моєму спокійному і безпечному салоні… Тим більше, що я взагалі не пригадую ніякої дами, щоб замовляла в мене останнім часом якусь статуетку.
– Я сказав «скульптуру»! – спокійно відповів Ден і заходився водити пальцем по наручному інкому, доки з нього не висвітилась мініатюрна тридешка стрункої брюнетки в елегантній вечірній сукні. – Ось ця дама.
– Бєсе, ну що в тебе за манери! – почав скаржитися Грег, поклавши собі на голову обидві велетенські долоні. – З порогу – і до справ! Давай-но, краще, вип’ємо! Коктейль «Льодовик на вулкані», га? У мене відмінні абсент і самбука! Чи сигару?
– Ні, дякую, – розплився в посмішці Ден. – Ти ж знаєш – я не курю тютюн. А випити, мабуть, не відмовлюсь. Але пізніше… Якщо буде що святкувати.
Обличчя Дена раптово стало серйозним. Він прямо поглянув на маестро.
– Я ж, далебі, не прошу багато, старий. Мені достатньо знати, який тепер має вигляд ця… «статуетка».
І він кивнув головою на все ще ширяюче в повітрі зображення дівчини.
– Прибери! Я вже все зрозумів. – Грег скрушно захитав головою, ялозячи в просторому кріслі. – Але й ти мене зрозумій, Бєсе! В нас… антикварів, є свої поняття на кшталт «таємниця внеску», «таємниця сповіді» або ж «лікарська таємниця».
– А ще у вас… «антикварів», є поняття типу «гроші», «багато грошей», «дуже багато грошей», «мільярд»! – як би поміж іншим, заходився просторікувати Ден, зосередивши увагу на вимкненні тридеграфії.
Потім він вичікуючи втупився у співрозмовника, що продовжував гримасувати.
– А ще в нас… антикварів, – сердито заперечив той, – є кодекс честі, репутація і життя, нарешті! А ці речі інколи бувають дорожче за будь-які гроші!
– Згоден, – не вгамовувався Бєс. – Але те, що не купується, може бути обміняне по бартеру на те, що не продається. Адже є такі речі?
– Є, звісно! – Грег знову змахнув своїми ручищами. – Наприклад, наша святиня – Золота книга Предтеч. Хтось вважає, що в ній міститься мудрість наших високорозвинутих пращурів, інші – стародавньої інопланетної цивілізації. Проте, в будь-якому разі, це – велике надбання нашої раси… Залишилося тільки її розшифрувати…
– Ну, ось! – пожвавився Ден. – А тобі, як антиквару, було б подвійно цікаво володіти такою реліквією! Ну, то як?
– Ти насміхаєшся, Бєсе?! – скинувся Грег, заплескавши долонями по столу. – Один тільки штучний інтелект, зайнятий розшифровкою Золотої книги, завернутий в десятки шарів захисту, наче качан капусти! Що вже казати про саму книгу! Щоб до неї дістатися знадобиться ціла штурмова армія, озброєна до зубів! – І він закатав верхню губу до носа, оголюючи весь свій арсенал білосніжних різців та іклів.
– Закладемося, що я принесу тобі цю вашу суперкнигу? – задерикуватим тоном вигукнув Ден, простягаючи співрозмовнику праву долоню.
– На мільярд! – миттєво зреагував Грег, схопивши його долоню своєю лапою.
– Це якщо не зможу. А якщо принесу, – не відпускаючи руки, Ден посунув уперед, – ти викладеш мені всю інформацію про персону, що мене цікавить!
Антиквар знову заходився гримасувати, намагаючись вивільнити лапу, але рукостискання Бєса виявилося неочікувано чіпким.
– Ти тільки поміркуй! – продовжував Ден. – В разі виграшу – мільярд! В разі програшу – книга! Ти коли-небудь чув про такі парі?! Ще не відомо, що тобі краще – виграти чи програти!
Грег скорчив кислу міну й дико заметляв головою:
– Ти, Бєсе, і мертвого вмовиш переступити через свої принципи!
– Щось я не дуже часто зустрічав принципових мерців, – посміхнувся у відповідь Ден, відпускаючи лапу контрпартнера. – Гаразд, давай сюди свій коктейль, а заразом обговоримо одне цікаве замовлення, яке я тобі збираюся зробити в найближчому майбутньому.
І він задоволено запихкав своїм портативним кальяном.
* * *
В Ейптауні день повільно, але впевнено наближався до свого чергового летального кінця. Двометровий горилоподібний інспектор Міністерства культури, пройшовши всі виснажливі процедури ідентифікації й огляду після чергової планової інспекції Золотої книги, вибрався, нарешті, на дах спецсхову і попрямував до парковки аеромобілей. Там на нього чекало броньоване люкс-таксі із супернепроникним склом і пілотом-землянином. Усе це вкупі красномовно свідчило про найвищий статус чиновника. Кинувши в ногах валізу з апаратурою, інспектор упевнено влаштувався на задньому сидінні, впритул не помічаючи свого двійника, що мирно сопів у сусідньому кріслі з сенсоресивером на голові.
– Летимо додому, Джек, в Приматаун, в міністерство.
– Із задоволенням, сер. Бо я вже неабияк засумував! – бадьоро відповів білявий хомо, весело підморгнувши клієнту блакитним оком в дзеркальце заднього виду. Машина жваво набрала висоту і взяла курс прямо на столичний мегаполіс.
За пару хвилин мовчазного польоту пілот знову подав голос:
– Сер, ви можете відкинутися в кріслі й трішки розслабитися після виснажливого дня. Бо мені якось навіть ніяково, що я не пропоную вам ніяких розваг.
Це був сигнал для горили-скінбота, котрий одразу ж відкинув спинку крісла й закрив очі, збираючись подрімати. За хвилину він розплющив очі й промовив:
– Трансляція перервана.
Ден кинув через плече боязкий погляд на справжнього чиновника, але, не помітивши в сплячому жодних змін, наказав:
– Зніми з нього ресивер і кинь в багажник. Тільки обережно, не розбуди клієнта.
Бот акуратно виконав наказ.
Ден тим часом заклав крутий віраж, уводячи машину різко ліворуч від наміченого курсу. В бік мангрових боліт.
– Ну, тепер розповідай, як усе пройшло? Книга в тебе?
– Так, сер. Все пройшло за планом, без ускладнень.
– Ну, ти й красень! – похитав головою Ден, ставлячи флаєр на автопілот. – Коли я дивився твою трансляцію фіктивної роботи з книгою з апаратурою із валізи, то й сам майже повірив, що ти й направду займаєшся цією маячнею! Давай сюди книгу!
Горила-бот безпристрасно розстібнув піджак і сорочку, намацав у щільному хутрі під животом ледь відчутну застібку, розстебнув черево і витягнув на світ божий Золоту книгу. Ден моментально розкрив її на першій ліпшій сторінці, щоб пересвідчитися, що бот не приніс назад його ж власний шедевр. Ні, позначки були незнайомі, хоча й нагадували за стилем стару джанглійську писемність. Але ззовні книга дуже скидалася на витвір Дена – та сама товста палітурка з потьмянілого жовтого золота, ті ж ієрогліфи, вдруковані в обкладинку білим золотом, такі самі сторінки з золотої фольги. І важить, здається, стільки ж. Джерела не збрехали, не дарма Ден витратився на збір інформації!
Задоволений, він акуратно занурив здобич у схованку під водійським сидінням і тільки тоді згадав про бота, що сидів у покірливому очікуванні з розстебнутим внутрішнім світом.
– Під твоїм сидінням мішечки зі свинцем. Набивай в черево стільки, скільки влізе, – скомандував він якимось відсторонено-роздратованим тоном.
Скінбот слухняно завантажився свинцем і застібнув черево й одежу.
Тим часом машина, зупинена автопілотом, зависла над невеличким озерцем відкритої води посеред суцільних мангрових хащів.
– Ти був гарним напарником, друже, – сумно пробурмотів Ден, дивлячись на безпристрасного скінбота. – Навіть шкода з тобою розлучатися. Прямо шедевр, у якому маестро Грег перевершив самого себе. Тобі хоч самому не лячно помирати?
– Страх смерті в мене не закладений. Так само, як і третій закон робототехніки.
– Ну так, я й забув, що ти в нас незаконно народжений. Ну, годі, прощавай і не поминай лихом… Стрибай!
Бот слухняно виконав наказ, і води мангрового болота зімкнулися над його головою, задоволено чваркнувши хижим сплеском.
«Щось я починаю перегинати з сентиментальністю, – міркував Ден, женучи флаєр на максимальній швидкості до точки виходу на початковий маршрут. – Просто нерви пустують. Зараз от тільки довезти чинушу без пригод до Приматауна – і можна буде як слід розслабитися».
* * *
Білосніжний смокінг, що містив у собі маестро Грега, конвульсивно корчився в неосяжному антикварному кріслі. На столі перед ним лежала розкрита книга, жовто-золоті сторінки якої були поцятковані рівними рядами ієрогліфів білого золота. Антиквар заливався верескливим і скиглячим сміхом, прикриваючи то однією, то іншою долонею верхню частину обличчя, а вільною плескаючи по столу. Періодично його вуста витягувалися в трубочку, видаючи трикратне ухання.
Ден, сидячи навпроти, спостерігав цю сцену в напруженій розгубленості. Ні, він був готовий до будь-яких гримас і кривлянь місцевого населення… Але, щоб істеричне гигикання замість побожного трепету! Це, м’яко кажучи, насторожувало…
Нарешті маестро почав заспокоюватись, і крізь верески й ухання почали прориватися зв’язні фрази:
– Ти хоч знаєш що це таке?.. Це збірка наших кращих… класиків… стародавньої поезії… Дражнилки… котрі вигукували поети… ворогуючих армій перед битвою!.. Ох, Бєсе, ну й насмішив! Ну й потішив!
– Стоп! – насупився Ден, стиснувши щелепи. – Ти хочеш сказати, що це не та книга?
– Звісно, не та! – Грег так енергійно метеляв головою, що нижня губа ледь не шмагала його по щоках. – Ти програв, мій хлопчику! Де мій мільярд? А цей шедевр краще залиш собі! До речі, якщо зможеш прочитати її в оригіналі – отримаєш ні з чим не зрівняне задоволення!
І маестро знов заходився гиготати над своїм тонким джанглійським гумором, накривши обома долонями добрячі дві третини обличчя.
– Слухай-но, Греге, – почав Ден найсерйознішим тоном. – Я закладався, що здобуду золоту книгу із спецсхову. І я її здобув! Саме її мені виніс наш скінбот натомість моєї підробки! А щодо її змісту ми не закладалися. Тож я не вважаю себе переможеним. Максимум – нічия!
– Чомусь я тобі вірю, – все ще вискаляючись від вуха до вуха, відповів Грег. – Ми, джанглійці – відмінні фізіономісти. А в тебе на пиці написано таке непідробне розчарування!.. Гаразд, нехай буде по-твоєму. Нічия, то нічия… В тому сенсі, що платить кожен.
– Щось ти занадто легко погодився. – Ден кинув на співрозмовника підозрілий погляд, злегка примружившись і нахиливши голову. – Минулого разу ти навідріз відмовився продати інформацію за мільярд.
– Обставини змінилися, – картинно знизав плечима Грег, розкинувши вшир свої довжелезні лапи. – Але ти це швидко зрозумієш. А зараз, ти мені – гроші, я тобі – інфу… Але гроші вперед!
– Гаразд, лови, – Ден застукав пальцем по своєму інкому. – Готово.
У відповідь, поцокавши кігтями по настільному скрину, Грег проголосив:
– Одиничка й дев’ять нулів. Ні, щоб десять для круглого рахунку!
– Можу легко виправити одиницю на десятий нулик, – запропонував Ден.
Маестро знову розплився в гіпертрофованій посмішці:
– Та годі, й так добре!
– Ну, якщо добре, тоді давай, вкладай все… про мій… об’єкт.
– Викладати? Не певен, що тобі сподобається, та коли вже ти сам напросився…
Грег, як справжній оповідач, зробив довгу паузу, окинувши багатозначним поглядом нечисленну аудиторію, яка, налаштувавшись слухати, запихкала своїм кальяном.
– Не уявляю, як вона на мене вийшла, але з’явилася абсолютно без рекомендацій. Навіть не знаю, як їй вдалося мене розколоти… І грець би з тим, але на таку довершену скін-скульптуру, як вона хотіла… В неї просто не було таких грошей. Тоді я запропонував їй розплатитися Золотою книгою. Але тут знову затик – заради афери їй був потрібен скінбот, на який її фінансів знову-таки не вистачало! І тут твоя земляничка й вигадала цю геніальну авантюру… Ти сам щойно сплатив мені мільярд за її нову красу. І за бота, яким вона до тебе скористалася, теж ти сплатив. А якщо нишпорки візьмуть слід? Хто тоді заплатить сповна за викрадення книги? Тож усі твої потуги із самого початку були просто форменим манкі-бізнесом. Пробач, якщо образив пам’ять твоїх пращурів.
Грег інтенсивно закивав, роззявивши величезну пащу в зловтішній посмішці, не занадто відповідній до почуття каяття.
– А які тексти вона підсунула в своїй підробці! Істинно джанглійське почуття гумору! До речі, тебе не здивувало, що я пропонував тобі саме твій улюблений «Льодовик на вулкані»? Це ж вона мене навчила!.. Ні, ну яка стерва, га? Я б на твоєму місці, Бєсе, гнав би таку зі свого гарему поганою мітлою!
– Багато ти розумієш у відношеннях між землянином і земляничкою! – пробурчав Ден, задумливо випускаючи в стелю добрячий струмінь пари. – Судячи з усього, книга все ще в неї... Якщо це все, тоді давай, нарешті, картинку. Що там у неї тепер за «нова краса»?
Маестро засмикався в кріслі, скавучачи й розмахуючи руками:
– О! Я певен, тобі сподобається! Це мій найкращий витвір! Приймай!
І він зацокав кігтями по скрину. Прийнявши файл на свій інком, Ден одразу ж розвернув тридешку в просторі. В повітрі над його рукою повисло зображення особи чхуні жіночої статі. Ден був готовий до чого завгодно, але Софі знову перевершила його очікування. Її нова фігура була занадто масивною навіть за мірками чхуні. Криві товсті ноги в облягаючому трико закінчувалися дуже короткими ступнями в напівчобітках на дуже високих підборах. На череві під блузкою випиналися три пари масивних молочних залоз. Довершувала картину непропорційно велика жаб’яча голова з усмішкою до вух, виряченими помаранчевими очищами й непомірно пишною зачіскою.
На деякий час Ден утратив дар мови й спроможність ворушитися, чим приніс неабияке задоволення автору шедевра високого мистецтва, що пильно спостерігав за ним.
* * *
Розвалившись на живому кущі-лавці в парку неподалік від свого готелю, Ден задумливо попихкував кальяном, розмірковуючи над ситуацією, що склалася. Навпроти лавки, на високій кованій огорожі гронами висіла різношерста банда тубільних дітлахів, що з завзятим вереском і кривлянням жбурляли в річку скоринки й печиво, які швидко поглинали плаваючі там бузкові гуси-лебеді.
Ну, Муні! Ну, земляничка! Яка ж іще земна жінка могла б наважитися на такий злочин проти власної зовнішності? Чхуні-Муні! А як закрутила з цією підставою?
Чомусь афера Софі викликала в Дена не злість і образу, а навпаки, ще більше підігріла азарт. Тепер би тільки знайти цю шахрайку! Ну, що ж, портрет є, все передплачене, сітка пробита, пошуковик заряджений. Залишилося тільки чекати. Якщо вона на Джанглії. А де ж їй ще бути? Сенс вивозити книгу, щоби знову тягнути її назад для продажу Грегові? Ні, й вона, і книга – точно, десь тут!
Занурившись у свої роздуми, Ден занадто пізно помітив двох однаково строго вдягнутих горил (в прямому й переносному значенні), що підходили з обох боків лавки . Їх мета була очевидна. Щось напрочуд швидко!.. Рвонути б зараз через огорожу в річку, але не встигнути – занадто висока огорожа. І чому я не місцевий орангутанг-акробат?
– Пане Безхмар? – ніби не помічаючи Дена, спитала одна горила в іншої, коли вони зустрілися просто перед носом Дена.
– Прошу? – тим же тоном відповів Ден.
– З вами хотів би зустрітися один ваш старий приятель, – відповів перший агент. – В конфіденційних обставинах… Поки що…
– І поводьтеся, будь ласка, розсудливо, не створюйте зайвих складнощів ані собі, ані нам, – додав другий, багатозначно нахиляючи до Дена свою масивну голову…
* * *
Не дивлячись на те, що зустріч не була такою вже приємною, Ден, увійшовши до кабінету, розплився щирою усмішкою, розкинувши руки.
– Генерале Армстронг! – вигукнув він, моментально упізнавши господаря кабінету – крупного темношкірого землянина з великою лисою головою і тяжким підборіддям. – Скільки світлових літ, скільки світлових зим! Та ви б мене просто запросили, і я би примчав з іншого кінця Галактики! Навіщо такі церемонії?!
– По-перше, – криво посміхнувся Армстронг, – я давно не генерал. Твоєю милістю я втратив на Техасі репутацію і був викинутий у відставку…
– До чого тут я, Дієго? – обурився Ден. – Я тоді провів цілком законний і доволі чесний аукціон! Ви, здається, навіть залишилися задоволені його результатом! І… прийміть мої найщиріші співчуття з приводу передчасної смерті вашої репутації…
– Годі блазнювати, Бєсе. – Армстронг сприйняв тираду Дена цілком спокійно, як ніби нічого іншого й не очікував. – Я не склав руки і з’ясував, хто впарив мені цю кляту систему захисту. Це була твоя подружка – Софі Мунтян. І я її майже наздогнав, та вона вчасно виявила хвіст і… наче у воду канула… І ось тепер я – тут, власник приватного детективного бюро, з нуля заробляю репутацію, втрачену там… Але ти мене перебив, не давши сказати, що по-друге. А по-друге, ти б не примчав до мене з іншого кінця Галактики з таким рильцем в пушку… Тобі доведеться повернути книгу!
– Яку книгу? – в непідробному здивуванні брови Дена полізли вгору.
– Гаразд, – терпеливо продовжив Армстронг, – почнемо з початку. Нещодавно до одного дуже гарного медика звернувся один дуже високоповажний чиновник. Поскаржився на кошмарний сон. Начебто він добровільно нашпигував себе свинцем і стрибнув у болото…
«Дивно, – подумав Ден. – Як міг бот не відключити клієнта?! Знову витівки Софі? Та ні, це занадто, навіть для неї. Залишковий ефект після трансляції?»
Зовні Ден продовжував скидатися на нічого не розуміючого слухача цікавої казочки.
– А медик-бо виявився одним з найкращих, – продовжував Армстронг. – Із найсучаснішою апаратурою. І з’ясував, що це не зовсім сон. І навіть спромігся візуалізувати ще одного персонажа з цього «сновидіння». Коли чиновник показав мені це, хоч і змазане, зображення, я з легкістю упізнав у ньому тебе. А далі – справа техніки… Ну як, Бєсе, де книга?
– Шановний пане Армстронг, – почав Ден плавно й монотонно. – Усі ваші так звані докази – сни й невиразні образи, – для місцевого законодавства, м’яко кажучи, не є достатньо переконливими…
– Зате вони становлять достатню підставу для взяття тебе під варту на весь час розслідування. А тутешні каземати, ти мені повір… – Армстронг багатозначно похитав головою. – Якщо, звісно, завести кримінальну справу. Але тобі пощастило. Клієнт не бажає здіймати галас. Просто поверни книгу – і біжи подалі.
– Такі заяви з такими слабкими картами! Генерале, це просто блеф!
– Що ж, – усміхнувся Армстронг. – Виходить, цієї мотивації тобі не достатньо. Ну, тоді підкину тобі ще один мотивчик! Щойно я повідомлю владі Техаса, хто їх кинув з системою захисту, то одразу ж ціла зграя мисливців за головами гайне шукати твою ненаглядну Софі. І вони її можуть не знайти тільки в тому випадку, якщо вона зариється ще глибше… Поки ти гнитимеш в місцевих казематах… Тож, можна буде попрощатися з нею назавжди! Але, якщо повернеш книгу – це настільки допоможе моїй репутації тут, що я буду готовий пробачити вам обом усі старі образи і припинити усілякі переслідування. Ну то як, Бєсе, по руках?
– Звучить заманливо, – сумно закивав головою Ден. – Але що робити, якщо раптом у мене її дійсно немає і я не зможу її знайти?
– Тоді – карна справа, суд, каторга на мангрових болотах і всегалактичне полювання на твою Софі… І пам’ятай, у тебе строк – менше місяця – до наступної інспекції. Занадто вже клієнт нервує…
* * *
У відповідь на виклик Дена, його новий незареєстрований інком висвітив в готельному номері тривимірну проекцію велетенського обшарпаного крісла, що містило в собі свинячу тушу з жаб'ячою головою.
– Доброго часу, прекрасна мадмуазель Шаква, – розплився Ден в єхидній посмішці, і, не даючи відповісти, додав: – Будьте ласкаві, скористуйтеся своїм нещодавнім новопридбанням.
Софі, хоч і була жінкою, але метикувала швидше за багатьох знайомих Денові чоловіків. Її зображення одразу ж попливло брижами, перетворюючись на каламутну хмару сивого диму. Ден, задоволено посміхнувшись, теж запустив свій скремблер.
– Хто ви такий, хомо? Я вас не знаю, – почала з розгону знову проявлена чхуні. – Ви, напевне, помилилися номером.
– Все може бути, красуню, все може бути! – Ден із останніх сил стримував сміх. – Але, по-перше, я знаюся лише з найкращими хакерами, а хто, як не вони, що знають всі методи злому, зможуть створити найдосконаліший скремблер? А по-друге… Цих коротких миттєвостей спілкування з вами, мені вистачило, щоби з’їхати від вас з розуму. Я просто наполягаю на особистій зустрічі!
– Псих ненормальний! – пробурчала Софі-чхуні. – Іди ти, знаєш куди? В найбільший з твоїх об’єктів за три години до мого народження! І гарячого чаю тобі на голову просто сьогодні!
І мадмуазель Шаква відключилася, навіть не попрощавшись. Триповерхова лайка обуреної чхуні для Дена не становила головоломку. В довіднику злачних місць Приматауна Ден швидко відшукав потрібний ресторан – заклад з банальною назвою «Астероїд» просто очолював список. Відняти три години від часу народження Софі – теж не склало труднощів (щоправда, з усіх чоловіків галактики – тільки для Дена… будемо сподіватися).
Чотири години до зустрічі – достатньо, щоб достеменно вивчити мапу в околицях «Астероїда», періодично визираючи у вікно. Навпроти входу в готель, на лавочці сусіднього парку вже котру годину воркувала парочка закоханих хамелеонів. Нічого особливого, якщо не знати, наскільки швидкоплинні й блискавичні амурні зустрічі у представників цієї раси. До паронорма не ходити – топотуни Армстронга. Ну-ну!
У визначений час, Ден увійшов до сутінкової зали «Астероїду», обрав вільний столик з гарним оглядом зали і, замовивши офіціантці-бонобо чашку гарячого чаю, приступив до оцінки диспозиції.
Над барною стійкою, вхопившись однією рукою за хромовану поперечину, висів бармен-орангутанг, хвацько жонглюючи пляшками, шейкерами і бокалами в трьох вільних кінцівках. Поруч зі стійкою громадився чорний рояль, за яким тапер-шимпанзе, попихкуючи сигарою, наярював «у чотири руки» якусь легку джазову імпровізацію.
Помітивши рух біля входу, Ден придивився і побачив знайому парочку хамелеонів, які щоправда, змінили тепер колір з темно-зеленого на блідо-блакитний. Приперлися слідом, а не чекали тут, отже, хакери не підвели – скремблер своїй ціні відповідав.
Тим часом, бонобо принесла Денові чай, переклавши чашку і блюдце мереживною серветкою. Взявшись за чашку, Ден виявив, що кучері на серветці від температури починають трансформуватися, складаючись в літери прадавньої земної мови. «Не допивай і не розраховуйся. Іди до вбиральні». Відкладена вбік серветка, остигаючи, повернула собі свою початкову візерункову цнотливість.
Просто перед дверима вбиральні, Дена хтось сильно смикнув за руку, затягуючи в службові коридори. Та сама офіціантка-бонобо заштовхала його в захаращену підсобку і, розгрібаючи пусті ящики та інше пакування, звільнила в куту тісний і дуже темний потайний лаз. Прямуючи за нею, Ден опинився у вузькому брудному провулку, де, посеред сміттєвих баків виблискувала лакованими боками новенька муха-всюдилаз із непроникним тонованим склом.
Задні двері послужливо відчинилися, і Дена буквально заштовхнули на заднє сидіння. Безшумно завівшись, муха різко стрибнула в повітря.
– Муні, красуню моя… – влаштовуючись зручніше, солодко звернувся Ден до водія-чхуні, в якому одразу ж упізнав мадмуазель Шакву. Але був різко перерваний.
– Ляж на сидіння, не звучи й не світись!
– Я теж дуже радий тебе бачити, – не змінюючи тону, відповів Ден, тим не менше, прийнявши, як було наказано, горизонтальне положення.
Через п’ять хвилин польоту в гробовій тиші, муха нарешті плюхнулася на поверхню мілкої заводі, оточеної з усіх боків мангровими хащами, десь посеред боліт за межами Приматауна.
– Бєсе! – вибухнула одразу ж Софі. – Я зустрілася з тобою тільки тому, що ти все одно не відстанеш. Ти як настирлива комаха! Та ще й шкідлива! Як фріканська муха те-те! Ти розумієш, що я в бігах? А ти, егоїстичний віслюче, – найкращий орієнтир для моїх загоничів!
– Муні, сонечко, та я ж саме з цього приводу! – ніби вибачаючись відповів Ден, милуючись профілем Софі з ледь стриманою посмішкою. – Всього-то й треба, що повернути книгу. Через мене – генералу. І повір, я зовсім не тримаю на тебе зла. Але якщо ми цього не зробимо, Армстронг згноїть мене на болотяній каторзі, а на тебе нацькує всі служби Техасу з цілою зграєю мисливців за головами… А повернемо книгу – він обіцяє залишити нас у спокої. Навіть якщо тобі аніскілечки не соромно переді мною, то подумай хоча би про себе – ти змогла би спокійно повернутися до нормальних форм…
– Мені й у цих добре. І зовсім не соромно! Сам винен – не треба за мною ганятися всією Галактикою… А мої попередні форми, здається, більше турбують тебе, ніж мене. Тож сам і шукай книгу. З якого дива мені віддавати її безкоштовно, коли Грег обіцяв мені за неї два мільярди?
– А чому до цих пір не продала?
– Продам, коли розшифрую.
– Дівчинко моя наївна, – розсміявся Ден. – Таким чином ти її ніколи не продаси, тому що ніколи не розшифруєш! Найпотужніший ШІ в цьому секторі вже котрий рік ламає свої мізки над її перекладом! Давай я заплачу зараз. І набагато більше. Погоджуйся, чхуні моя ненаглядна!
– Не треба більше, – подумавши декілька секунд, відповіла Софі. – Скільки в тебе часу?
– Менше місяцю.
– Думаю, встигнеш. Компенсуєш мені два мільярди, і я даю тобі інфу, де шукати, коли вже тобі так потрібні мої колишні форми.
– Гаразд, – піднісся духом Ден. – Вважай, що вже оплатив.
– Острівець Фрік посеред океану. Невеличкий і абсолютно безлюдний. Майже рай, якби не муха те-те… Тому й безлюдний. Має одну-єдину зручну бухту. В тому районі книга й закопана. Отже, далеко вглиб острова лізти не знадобиться. Але, запастися добрим протимоскітним захистом, металошукачем і терпінням, все ж доведеться!
* * *
Уже через три тижні мадмуазель Шаква була знову змушена увімкнути скремблер, щоби поспілкуватися з Денисом Безхмаром.
– Привіт, сонечко! – сяяв Ден. – Усе гаразд. Книга вже в генерала і ми знову вільні! І в мене ще одна приголомшлива новина! Ти не повіриш, але я розшифрував тексти Золотої книги!
– Звісно, не повірю! – навіть на фізіономії чхуні можна було прочитати явний скептицизм. – Ти ж, брехун нещасний, сам казав, що це нереально. Найпотужніший штучний інтелект і все таке інше…
– Ну так, казав. Але було цікаво спробувати… І знаєш, саме слабкі технічні можливості й зіграли головну роль! Довелося задіяти всі ресурси, включно з власними мізками. І ось саме взаємодія формальної та неформальної логік і призвела до потрібного результату!
– Послухай, Бєсе, – тон Софі різко став серйозним. – Якщо все так, ці стародавні знання – наша спільна здобич. І прибуток навпіл. Це буде справедливо. А два мільярди я поверну.
– Не треба грошей, дитинка. В мене є краща пропозиція. Я так скучив за колишньою Софі! Нехай моя принцеса нарешті скине свою жаб’ячу шкіру, і тоді все у нас буде навпіл!
* * *
Ще через три тижні Софі вже в колишньому своєму вигляді сиділа в кріслі в готельному номері Дена.
– Ну, як бачиш, я виконала свою частину угоди. Тепер ти, давай ділися своєю стародавньою мудрістю. Що ти там наперекладав?
Нічого не відповідаючи, Ден, з хитрою посмішкою підійшов до інкому і набрав коротку комбінацію.
Через пару секунд по всьому об’єму готельного номера плавно розлилася м’яка музика, яка ніжно роздирала душу.
Ошелешені на початку очі Софі, поступово наповнилися вологим блиском.
– Це диявольськи божественно, – прошепотіла вона.
* * *
Важко встаючи з ліжка, Софі знову, як завжди, метала блискавки зі своїх чудових вогняних очей.
– Ти мерзотний і хтивий шахрай, Бєсе! І коли я припиню ловитися на твої виверти! Адже це типово твій стиль – оманом заманити до себе, накачати якимось древнім акустичним афродізіаком місцевого розливу! Варто було заради цього знову лягати під скальпель Грега!
«Авжеж, – замислився Ден, розкурюючи кальян. – І чого мені так не щастить? Знову афера – в мінус! А скільки сил, скільки ризику! І як це все можна окупити збіркою старезних мелодій? І Муні знову бурчить».
Але, дивлячись услід Софі, що незграбно шкандибала до душу, не встигнувши ще як годиться освоїтися в своєму новому/старому/молодому тілі, Ден зробив інший висновок: «Та попри все, воно того вартувало! А все решта – просто зірковий пил, якого в Галактиці предостатньо. Встигай-підмітай!» |
|
|
|
Время приёма: 14:34 14.04.2018
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев