22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 47 (осень 18) Фінал

Удалено по просьбе автора

Автор: Панченко Вадим Количество символов: 40000
Конкурс № 46 (весна 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ai001 Simbex-17


    

    Брудна каламутна вода хлюпала далеко внизу, стикаючись зі старими бетонними биками Південного мосту. Темні буруни крутилися, утворюючи вири і нерівні хвилі, що бігли униз за течією. Мокрий сніг, який не вщухав уже майже добу, падав на темну поверхню древньої річки, вкриваючи її безліччю віспин, які гасили віддзеркалення вогнів далекого Новокиєва, і від того з’являлося відчуття, що світ стиснувся до розмірів цього шматочка мосту: розтрісканого бетону і мережива сталевих канатів яке зникало десь угорі.
    Генрі відірвався від споглядання за течією і струсив з коміра огидну холодну і вогку масу. «Чому вони обрали саме це місце для зустрічі? Натяк на те, що добре знають мене? Адже я сам люблю приходити сюди. Попередження? Звісно, це попередження, але й запрошення на зустріч не у кабінеті, неофіційно – вже натяк, і досить прозорий. А тут…» Генрі потер холодні мокрі долоні, якими весь час спирався на іржаві перила мосту, струшуючі темні краплини вологи, і запхав їх у глибокі кишені своєї улюбленої куртки – чорної, довгої, майже як плащ. Гарна імітація під шкіру. Навряд чи хтось тепер здатен відрізнити від натуральної. Темний капелюх з широкими крисами з такої самої «шкіри» додавав йому загадковості і шарму (принаймні, він так вважав), але погано захищав від холоду, тож Генрі роздратовано зсутулився, проклинаючи той дзвінок, на який він відповів, і тих, хто його запросив на зустріч у такий час. Майже зовсім стемніло, чекати далі ставало небезпечно, і коли він вже вирішив, що з нього досить, позаду раптом пролунав тихий низький голос:
    - Містер Ставінскі?
    Генрі стрімко обернувся і побачив перед собою дві високі кремезні постаті у чорних куртках, чорних штанах і чорних черевиках. Голови у них були не прикриті бодай кепочками, тож сніг падав просто на їхнє темне коротке волосся. Незнайомці стояли невимушено, але в їхніх позах відчувалася хижа сила фахівців з «вирішення делікатних справ», а застібки на куртках були розстібнуті, що натякало на схильність до використання досить вагомих аргументів у суперечках. Можливо, навіть автоматичних.
    - У нашому директораті зазвичай звертаються «пане». Ви не місцеві?
    - Не має значення… пане Ставінскі. Ми обговорюємо не нас.
    Правий мовчав, говорив лише лівий, і вони й не думали представлятися, а Генрі не міг ніяк придумати, як їх розрізняти, адже ці двоє здавалися на диво однаковими, наче близнюки, та ще й навколо стало зовсім темно. Навіть посилення світлочутливості сітківки не допомагало.
    - А що ми обговорюємо?
    - Інспекторе… Можна я буду Вас так називати? – знов звернувся до нього лівий, – давайте не будемо витрачати часу. Ми знаємо про справу «Вервольф». І ми просто пропонуємо Вам відступитися.
    Генрі очікував чогось подібного, але все одно холодок пробіг по його спині. Якщо ця парочка якось дотична до Ремі, то справа набуває зовсім поганого забарвлення. Отже, це – ціла банда, і мабуть – з дуже високими покровителями.
    - Погрози слідчому Директорії? Отак, просто у вічі? Ви ж знаєте, що я вас пишу.
    - Пане інспекторе, Ви не так нас зрозуміли. Ми не бандити. І раджу стерти запис. Це для Вашої користі.
    - Хм…
    - Майк, поясни вже йому. Чого ми тут мокнемо? – якимось високим хрипким голосом раптом обізвався правий, і струсив рукою мокрий сніг з голови.
    - Добре, пане інспектор. Погляньте он туди, - лівий, якого назвали Майком, простяг руку у бік Новокиєва, - що Ви там бачите?
    - Не розумію.
    - Над містом? Що там, над містом?
    - То ви з?.. – очі Генрі полізли на лоба.
    - Так, саме звідти. І ми дуже просимо Вас не лізти у цю справу. Це питання безпеки. Ми самі все вирішимо.
    - Пішли, Майк, холодно. Думаю, містер Ставінскі вже сам все зрозумів.
    - Бувайте, пане інспекторе, - Майк коротко кивнув головою і, не чекаючи відповіді, покрокував у темряву, наздоганяючи свого невідомого супутника.
    Генрі струсив сніг з капелюха і коміра, потер руки і притулив до рота, дихаючи на них. «Якого біса? Навіщо було мене тягти аж сюди у такий час лише заради натяку? Втім, натяк я зрозумів». Генрі підняв очі над руками, і знов подивився на Новокиєв, над яким бовванів у сніговій пелені величезний червоний трикутник на башті «Сайберджену».
    Декілька хвилин він ще стояв на місці, марно чекаючи звук двигуна. Та його не було. Або вони йшли аж з того боку мосту, що навряд, або у них електромобіль. «От дідько! Серйозні хлопці. Мабуть, не брешуть, що їх прислав «Сайберджен».
    Генрі запхав руки якнайглибше у кишені і хутко пішов до свого службового «Форду», який залишив метрів за чотириста – за тою великою тріщиною, яка ставала дедалі більшою з кожним роком.
     
    Вентилятор з шумом обдував лобове скло, розганяючи імлисту плівку конденсату. Генрі ввімкнув підігрівач крісла, і став чекати, коли тіло нарешті отримає таке жадане тепло. Що не кажи, а машину йому дали суперову. Тут були всі «навороти», які тільки могла жадати людина. Звісно, в межах такої посади. А це - точно не електромобіль. «Кінець двадцять першого століття! А ми ледь наздогнали наших дідусів! Втім, добре, що хоч живі». Третя світова відкинула людство назад. І хвалити Бога, що обійшлося без ядерної зброї. Дивна це була війна. Гібридна, як її називали. Наче ніхто нікому не оголошував якихось ультиматумів, власне, ніхто навіть не знав, коли саме вона почалася. Просто якось одного разу всі озирнулися і зрозуміли, що воюють. І світ поділено між ворогуючими сторонами. Комп’ютерні віруси, генна зброя, фінансові махінації – в хід йшло все. Іноді й стрільба була, бомбардування. Тільки вже не звичайними бомбами. Тато розповідав, як Київ закидали квизалексом. І цього теж спочатку не помітили. Просто людям стало погано. Вони вішалися, стрибали з дахів, спивалися, божеволіли. Врешті, коли фахівці зрозуміли, що саме було причиною, то люди просто кинули домівки і побудували нове місто. А старий Київ став привидом. Сорок сім років минуло, а все одно ніхто не хоче повертатися. Дивна, дурна війна. Москва тоді за це поплатилася. Та й не скоро отямиться. Тридцять метрів льодовику над Кремлівською стіною… це не жарт. Та чи лише вона поплатилася? Квітень закінчується, а снігу кінця не видно. «Всі боялися «справжньої» війни, масової бійні, та може б краще чесно перерізали один одного? Що маємо тепер? Отруєне повітря, отруєну воду, вщент розлагоджений клімат, генетичні хвороби, голод та злидні для половини людей. Три мільярда душ залишилося на планеті, і за півстоліття не стало б нікого… Якби не оце», - Генрі націлив тонкий довгий палець на розмитий червоний трикутник удалині, ніби брав на приціл. Війна вбила одні галузі, та стрімко винесла на поверхню інші. Електромобіль став знов розкішшю, а кібер-генетичні технології – ключем до виживання. Генрі несвідомо потягнувся до шиї та потер невеличку цятку: імплант – службовий Simbex-11.  Потужна штука, здатна окрім очищення крові, відновлення клітинних пошкоджень та боротьби з токсинами ще й на деякі трюки: підсилення слуху, зору, нюху – непогано для його служби. А ще: запис та передача на сервер всього, що він бачив та чув. Іноді йому й лабораторія була не потрібна. Та в нього був далеко не найкращий: Simbex-14 творив справжні дива - так було написано у рекламі. А днями мала вийти на ринок п’ятнадцята модель, і страшно навіть уявити, що вона може. Та й ціну уявити не менш страшно. Але заради того, щоб її отримати люди здатні на багато дурниць.
    - Тож що ми маємо? – вголос промовив Генрі, і поволі рушив до відділку.
    «Хлопець на ім’я  Ремі – просто школяр - грабує автозаправку. Через тиждень – касу супермаркету. Ще через пару тижнів – невеличкий банк на околиці. Через місяць - центральний банк Новокиєва. Легко проходить всі системи захисту, забирає шалену купу готівки (як він взагалі стільки підняв!) і безперешкодно втікає, при тому - залишаючи свою нахабну мармизу на всіх камерах, які міг би вимкнути з такими талантами, але чомусь не робить цього. Справа стає надто серйозною для поліції, і її передають в управління кримінальних розслідувань Директорії, тобто мені – незалежному слідчому, над яким начальства - лише Комісар Директорії та Міністр. І тут вимальовуються такі собі двоє, які нахабно тицяють незалежного інспектора Генрі Ставинського мордою у лайно і неприховано погрожують. Лише тому, що вони… буцімто! Буцімто представляють «Сайберджен». Що ж ви за щури такі? Треба Василю дати завдання перевірити вас, хлопчики».
    Генрі дістав цигарку і всунув до рота. Маленький її корпус був зроблений у стилі легендарних «справжніх цигарок» Мальборо – цей витвір мистецтва мініатюризації подарували йому колеги на сорокаріччя, знаючи його потяг до антуражу крутого хлопця двадцятого століття. Солодкувата пара  з м’ятним присмаком потекла до легенів.
    «Сайберджен зараз має такий вплив, який не мала жодна компанія у світі за всю історію. І те, що головний офіс вже дванадцять років височіє над Новокиєвом – предмет гордості не лише для містян, а й для всієї директорії Є. Його влада стає надто великою. І схоже - дехто почав думати, що стоїть над Законом. Але їм доведеться рахуватися зі мною! Що ж таке сталося, що ви так вчепилися в цю справу? А, хлопчики? Може, в тому банку Ремі взяв не тільки гроші? А може… Стоп! А чи були гроші метою пограбування?! Так-так. Цікавенько. Хм. Отже, зрозуміло стає, чому він не ховав обличчя – це просто для відводу очей. Ми дивилися на обличчя, а треба було – на сховище! Мерщій до відділку!» Генрі відчинив вікно, приліпив мигалку на дах і помчав щодуху в управління.   
    - Ну що, Василь? Ти отримав мою передачу? – з порогу прокричав Генрі, на ходу стягаючи з себе мокру куртку і капелюха. – Що там? Розпізнав їх?
    З-за низької перегородки випірнула кучерява голова з вічно скуйовдженим волоссям:
    - Нє, Генрі Джимович, поки що колупаюся. Щось воно таке… Не знаю. Дурня якась. Я такого ще не бачив.
    Василь виглядав зовсім як підліток: худий, нескладний, руде неохайне волосся, яке він постійно куйовдив рукою або олівцем, поки зосереджено дивився в екран, хоча насправді йому було вже майже тридцять. Але брак життєвого досвіду і солідності природа йому компенсувала неабиякими здібностями до науки і техніки. Тому Генрі не звертав уваги на дивацтва цього дорослого хлопчини, як і на дитячу манеру розмов.
    - Що за дурня? Показуй.
    - Ну от. Дивіться – Ваша передача з сімбіонта. Звичайне кодування. Ось, оце ви на річку дивитесь. О, плюнули, бачили, як детально плювок видно? До самої води.
    - Ем…
    - От, - не помічаючи замішання шефа, продовжував помічник, - а тепер буквально через дві хвилини… зараз… зараз… от! Бачили?! Все наче попливло!
    - Бачу, - протягнув Генрі, - дійсно якась… хм, а ось і вони. Нічого ж не видно!
    - Так і я про що! Просто темні контури. Я вже проганяв крізь фільтри, моделював… Ну, у мене небагато часу було, - раптом перебив він сам себе, - я, цей, я ще попробую. Є ідея.
    - Мда, - інспектор заклопотано почухав темну щетину на підборідді, - ну спробуй, спробуй.
    Генрі встав і пішов до чайника - зробити собі чогось гаряченького. Кава була огидною – замінник, чай – так-сяк, але Генрі його не хотів, «може бульйон?» Бульйон теж був невідомого походження, але можна було трохи втамувати голод – він з ранку ще не їв. Наче відчувши його проблему, Василь знов підняв голову над перегородкою і показав на мікрохвильовку:
    - Я піцу купував в «Імпресії», половину Вам залишив. Тіко підігріти тре.
    - От люблю я тебе, Василь! Класний ти помічник! Тоді зроблю собі чаю.
    Мікрохвильовка пронизливо пискнула, і Генрі дістав картонну коробку з великим шматком піци.
    - Непогано, - похвалив він, відкусивши шматок.
    - Ага. Вони кажуть, що самі роблять ковбасу для неї. Ніби навіть справжнє м’ясо додають.
    - Ну, це вони брешуть. Якби у місто хоч одну тушу завезли, я б знав. Але смак пристойний. Досить схоже. Хоча… Хто його знає, яке воно має бути?
    - Це правда. Я от ніколи не куштував, - зітхнув Василь, - ех, де ті старі часи?.. О! Старі часи! Нагадало!
    - Що? - обпікаючись гарячим чаєм запитав Генрі.
    - Та приходив Семиренко. Казав, отримали ордер на повторний обшук у Гнатюків.
    - Хм? Що вони там сподівалися знайти у тій халупі?  
    - Не знаю, але він приніс оце, - Василь підняв вгору якусь книжечку.
    - Що це? – здивовано розглядав невідому річ інспектор.
    - Це щоденник! Уявляєте, Ремі вів щоденник. Справжній! Дивіться - рукописними літерами!
    - І що Семиренко там знайшов?
    - Нічого: він не читав. Кажу ж - рукописний текст. Та ще й українською. Вони ж там у поліції не дуже розумні - лише ангстан знають.
    Генрі криво посміхнувся – його українська теж була далекою від довершеності. Батько колись переїхав аж з Лондону, тому його рідною була англійська.
    - Ой, - Василь, зрозумівши свою безтактність, зашарівся, - а давайте я Вам модель зроблю? Додам відео з їхньої квартири, школи, вулиць, якщо буде їх згадано. Ну, як ми для слідчих експериментів робимо. Подивитесь, як фільм.
    - Давай. Тільки щоденник теж візьму. Модель – то лише модель. Хто його знає, що твій комп там вигадає. Краще першоджерело мати.
    - А як же…
    - Розберусь. Давай. Попрацюю з матеріалами у себе. До завтра встигнеш?
     
    ***
     
    - Що ж це коїться, Генрі? – комісар Мішель Зинчук нахилився над тілом охоронця.
    - Не знаю, пане комісар…
    - Облиш, Генрі, давай без цього. Що ти думаєш?
    - Не знаю, - Генрі задумливо затягнувся своїм «Мальборо», - цього разу камери він таки вимкнув. Не одразу - запис вбивства перших охоронців є. Він вбив їх чимось, типу метальних ножів. Але швидкість рухів! Я ніколи такого не бачив! І ті ножі потім забрав. А цього… Навіть не знаю. Він був у захищеному гнізді, тут бронескло з діркою для ствола, я уявити не можу, як він це зробив!
    - Таак… Дожилися… То що він цього разу забрав?
    - Нічого. Хтось з охорони здогадався запустити протокол блокування. Там механічний засув падає зсередини. І варта, яка чергує з тієї сторони, не зніме його ще чотирнадцять годин. Та й відкрити – ціла процедура.
    - Це добре. Хоч щось робиться з розумом.
    - Ну, це вояки. У них дисципліна. Навіть спочатку не хотіли до нас звертатися. Довелося натиснути.
    - Панове, дозвольте? – до них підійшов Яків Коцюба – старий судмедексперт, якого зазвичай долучали до найважчих справ. Поверх одягу у нього був накинутий пластиковий зелений плащ, а в руках він тримав пакунок, з якого стирчали дві залізні рукоятки.
    - О! Що там? – пожвавішав комісар.
    - Картина така: оті двоє надворі вбиті ножами. Оцими. Потім порізав ними ще двох у вестибюлі, а потім кинув їх у охоронців на другому ярусі. Обидва ножа поцілили точно в обличчя.
    - Ого!
    - Так. Отже потім він перестрибує загорожу і рветься сюди, у зброярню. На шляху встигає вбити ще трьох. І за характером ушкоджень він робив це руками і… зубами.
    - Зубами? – перепитав комісар.
    - Так. Це якесь… навіть не дикунство. Він наче звір. І от він зміг дістатися сюди. А тут, значить, останній рубіж – кулеметник. Я не можу зрозуміти, як він пройшов! Я не фахівець, але тут і так видно, скільки пострілів встиг зробити солдат. Запитайте потім у експертів, вони розрахують. Але я вам так скажу: це не людина! Не може людина пробігти п’ятдесят метрів за такий час!
    - Так, - зітхнув Генрі, - тут лише зо два десятка гільз. Але як він вбив кулеметника?
    - Оце найстрашніше – його власним кулеметом.
    - Як?! – хором вигукнули інспектор з комісаром.
    - Отак – вдарив по стволу так, що кулемет вискочив з кріплення, і зламав бійцю шию.
    - Неможливо!
    - Розкажіть це цьому солдату.
     
    ***
    День виявився важким. Генрі втомлено повалився на диван і поклав собі на живіт потерту книжечку щоденника. В голові постійно крутилися запитання, на які ніхто не міг дати відповіді. Чому хлопець, який почав з грабунків, раптом став вбивати, адже він отримував гроші без перешкод? Чому при нападі на військове сховище він навіть не спробував заволодіти зброєю охоронців, а вбивав голіруч? Навіщо взагалі йому туди було лізти? Генрі поплескав щоденником собі по животі, задумливо дивлячись у стелю. Надії на цю книжечку було мало: Василь вже сказав, що комп’ютерний аналіз змісту не виявив нічого цінного – підліткові переживання і мрії, опис сумнівних покупок і невдач. Так, Ремі був невдахою: єдина дитина в бідній родині, яка намагалася забезпечити сина хоча б якимось стартом, і для того його батьки тягнули з себе жили, аби їхнє дитятко вчилося у престижній школі. Але, судячи з усього, дитятко цих зусиль вийшло не варте. «Добре, подивлюся, що він там пише», - Генрі відкрив навмання сторінку і почав продиратися крізь частокіл підзабутих кириличних літер.
    «...іноді я ненавиджу своїх батьків. Навіщо було давати життя дитині у такі часи? Вижити у цьому схибленому світі, де люди – радше зграя підпалених війною пацюків, ніж розумні створіння - то вже велика вдача і мистецтво. Та як будь-яке мистецтво, воно не має якоїсь практичної мети: ми дряпаємось нагору, вгризаючись у сірий граніт будення, лише для того, щоб там, на вершині, осягнути масштаби злодіянь, які ми скоїли на шляху до неї, побачити гекатомби загублених душ і нарешті усвідомити марність цієї мети. А тоді впасти у відчай - адже будь який рух тепер буде лише рухом вниз – і, заплющивши очі, кинутися з тої скелі. Хоча б заради невгамовної жаги до відчуття абсолютної, недосяжної свободи».
    - Та ти просто поет, - здивовано вигукнув Генрі, - невчасно ти народився, хлопче. Якби хоч на сто років раніше, міг би стати письменником. А зараз книжок не читають. Та-ак, що там у тебе далі?
    «… що ми таке? Чи справді людина – вершина еволюції на цій планеті? А як же Сімбекс? Кажуть, що це біо-генетичний симбіонт, який допомагає нам вижити у важких екологічних умовах. Добре, це можна було сказати про перші моделі. А як же можливість посилення органів відчуття? А як такі речі, як запис відео, передача даних? Я вже не кажу про відновлення поранень та подовження життя. Сімбекс не допоміжна річ, а пан. Саме він є господарем і властителем твого життя! Що ти без нього? Ніщо! Сімбекс – твоя перепустка до майбутнього. І що краще версія, то вище шанси потрапити у коло обраних. Що вище модель, то більше можливостей, що більше можливостей, то більше грошей, що більше грошей… то більше модель. Це не коло, це – спіраль вознесіння до Раю. А хто не зміг долучитися до Церкви господа нашого Сімбексу, той палатиме у геєні вогняній!»
    - Так-так. Отже, Сімбекс? А ну погляньмо на василькову модель, - з цими словами Генрі піднявся з дивану, і пішов за віртуальним шлемом.
     
    ***
    - Результати вашої контрольної роботи ви отримаєте за хвилину. Черговий? Хто черговий? Майкл? Підійди, роздай оце. Так. В цілому результат непоганий, хоча є й виключення, - пані Аліна красномовно блимнула очима у бік Ремі.
    Дехто з учнів почав тихенько сміятися, прикриваючи рота долонею, або схилившись до парти обличчям.
    - Лу-у-узер, - призирливо протягнув Майкл Спенкс, кидаючи на стіл аркуш з роботою Ремі, на якому червоною фарбою світилася величезна літера «С».
    Ремі підтяг аркуш до себе і швидко його перегорнув, відчуваючи, як горять його щоки. «С»! Не «Е», але тут у гімназії імені Берта Шнайдера, навіть «В» вважалася поганою оцінкою. «Смійтеся, тварюки. Пихаті гиндики! Чого б ви були варті без ваших Симбексів, які вам постійно оновлюють ваші таточка? У мене «С», але я її заробив власним розумом!»
    Задзеленчав старомодний дзвоник, і учні почали розходитись: попереду була велика перерва, тож можна було посидіти у шкільному кафетерії, з’їсти ланч або просто поцідити кави під теревені. Все це, однак, не стосувалося Ремі – він звично придушив почуття голоду, і пішов на вулицю, де можна було посидіти наодинці у парку, насолоджуючись неспішним кружлянням жовтогарячого листя у прозорому осінньому повітрі. Вересень добіг вже половини, і дерева стояли напівголі. Холодні пориви вітру задували під тонку стару куртку і холодили поперек, який вона вже не могла закрити. Одинадцять років тому батьки вирішили дати синові можливість отримати кращу освіту, сподіваючись, що це буде плацдармом для майбутнього величного стрибка їхньої дитини до успіху. Та хто ж міг знати, що за ці роки саме поняття освіти зміниться настільки радикально. І змінив його Сімбекс. Перші моделі боролися лише за життя свого носія, але потім ринок зажадав нового. Власне, саме завдяки цим додатковим функціям Сімбекс став тим, що він є – невидимою тінню, помічником і охоронцем. Це не тільки система безпеки, а й зв’язок, архів та потужний процесор. І все це – лише твоє. Ніхто не може заборонити цим користуватися! Ремі часто замислювався, навіщо ці багатенькі самозакохані істоти взагалі ходять до школи. Адже знання з усіх предметів вони могли банально завантажити! Не кажучи вже про зв’язок, за допомогою якого можна було обійти і такі задачі, які потребували логічного мислення та аналізу даних. Колись була ідея глушити той зв’язок, та батьки одразу обурилися, адже це, на їхню думку, порушення системи безпеки. Тож тепер не мало значення, як сильно ти стараєшся, скільки працюєш, головне – яка у тебе модель Сімбексу.
    Ремі обхопив себе руками, відчуваючи, як потроху почав замерзати. Даремно сподіватися на щось гарне у цьому житті. Краще б батьки не народжували його. Або ж, бодай, не здавали у цю прокляту школу. Одинадцять років принижень, презирства та насмішок! А ще – постійні картинки багатого та ситого життя перед очами. Краще не бачити таке взагалі, ніж кожного дня страждати від усвідомлення недосяжності подібного. Ні… спочатку у нього були сподівання. Він добре вчився, завжди був у числі кращих. А потім з’явився Simbex-9, і все пішло шкереберть. І тупак Спенкс раптом став відмінником. А він, Ремі, поволі втратив віру у справедливість і у власний успіх. Залишилося лише стискати зуби у нападах ненависті до школи, однокласників, вчителів та всього цього довбаного світу. Як би він хотів одного разу висадити всю цю мерзенну споруду в повітря. Або зайти сюди з армійським важким лазером, і вишикувати цих багатеньких діточок вздовж довгої коридорної стінки, там, де він сам не раз бував приниженим, на очах усміхнених причепурених дівчат. Чи посміхались би вони тоді? За мить перед тим, як смертельний промінь розріже їх навпіл.. І жоден Сімбекс не зшиє.
     
    Перемотка. Два тижні потому.
    Ремі сидить з батьками за столом, повільно доїдаючи невелику порцію дешевих макаронів. Навіть масла до них він не має: батьки економлять на усьому.
    - Тат?..
    - Ні!
    - Тат!
    - Ремі! Ти ж знаєш, що у нас просто нема таких грошей! Мені треба працювати десять років – не їсти, не пити, взагалі не витрачати!
    - Можна взяти не останню модель! Хоча б дев’яту! Просто з функцією пам’яті! Навіть це було б вже неабиякою допомогою! Тато! Я ж постійно працюю, я стараюся! Але… Вони ж щодня ускладнюють програму! Наче навмисно! Хочеш, я покажу тобі, що нам з алгебри задають? А біологія? На минулому занятті дали двісті назв латиною! Латиною, тат! Я вже не кажу про інші мови. Кажуть, з нового семестру додадуть в’єтнамську. Навіщо мені в’єтнамська?! У мене голова вже розривається! І я все одно гірший у класі. На всьому курсі гірший! Навіть Семенчук на тому тижні отримала десятий сімбекс! І одразу стала кращою за мене!
    - Я сказав, ні! Нема у нас грошей!
    - А ті? Ті, що ви відкладаєте на «чорний день»?
    - Годі! Що я маю зробити? Нирку продати? Так їх ніхто тепер не купує! Дякувати тому ж Сімбексу! Чи взяти ще одну роботу? Я вже працюю на двох! А може – одразу подохнути, щоб ти міг отримати страховку і той клятий Сімбекс? Ти - свиня невдячна!
    - Андрій! Що ти кажеш! – мати схопилася за серце. – Він же справді намагається! Він дійсно працює, як віл! Не звинувачуй його!
    - Я все життя пахав, щоб цей… малий… Щоб він мав змогу… Я все віддав! В усьому себе обмежував заради нього!
    - А я просив?! Я просив тебе про це? Треба було навчитися користуватися ган… - гучний ляпас обірвав палку промову Ремі.
    Хлопець підскочив зі стільця, не доївши й такої скромної вечері, та стрімко вибіг з квартири – лише двері грюкнули за ним.
    Мати впала обличчям у долоні і гірко заридала. На старий облуплений стіл почали крапати сльози. Тато, тупо шкрябаючи по дну тарілки ложкою, ганяв останній шматочок макаронини, поки остаточно не розмастив його.      
     
    Перемотка. Вечір наступного дня.
    Ремі та його приятель Саня у закинутому Голосіївському парку.
    - Ну що, приніс?
    - Так, Саньок, п’ять штук. Вистачить?
    - Не знаю. На щось таки вистачить. Пацани сказали, ціни тут нормальні. Десяточку можна за чотири взяти. Тіко ж ти пам’ятаєш – мої п’ять відсотків.
    - Десятку?! Вона ж в салоні двадцять коштує! Як це так?
    - Та тобі яка різниця? Мо’ крадені, а може… зняли з когось, - Саньок реготнув, - тобі-то що? Бери, поки дають. Йдемо?
    - Йдемо. Страшно тут… Підстрахуєш мене? А то хтозна? Скаже, що імплантує, а сам приспить, і на органи…
    - На органи, - Саньок криво всміхнувся і сплюнув під ноги, - кому твої гнилі органи потрібні? У кого були гроші на пересадку, той зараз купує сімбу, а у кого нема… той і не платить! Гиии. Пішли вже, сцикун.  
    Провівши Ремі темними захланими вулицями, Саньок нарешті зупинився перед старим будинком з пошарпаними дерев’яними дверима і тричі грюкнув кулаком у них.
    - Хто є тама? – пролунав звідти старечий голос.
    - Саньок! Я від Кібальчича.
    - А! Саньйок. Зара, зара. Проходьте, - двері клацнули, і в щілині з’явилося зморшкувате обличчя азіатської зовнішності.
    - Це Ремі, - вказав Саньок на свого приятеля, протискуючись у щілину (чомусь господар не розчиняв двері повністю), і Ремі прослизнув одразу за ним, - сімбу хоче. Що у вас є?
    - А! Купувальник! Добре, добре. Ходіть сюдо. Ось тут, дивитись під нога.
    В невеличкій кімнаті, посеред якої стояло старе та потерте імплант-крісло, було брудно і темно – лише одна слабенька лампочка одиноко висіла під стелею. Але на грубих стелажах вздовж стін виблискували новеньким пластиком справжні скарби – упаковки сімбексу, і у Ремі перехопило подих від радості.
    - Що у вас є? На п’ять тисяч! Найкраще!
    - О! Добра покупець! Ось є модел десять. Покращений. А от одинайцять. Трошка там є дефект. Не страшно. Там є один модуль відключений - звязок, та то вам не нада… добре лікуй, добре очищай
    - Ні. Не треба відключений! Навпаки! Мені потрібні додаткові функції! Якнайбільше!
    - Ааа! Дуже сучасная покупець! – господар зіщулився. – А ти сміливая? Не боїшся ризик?
    - Ааа… А в чому справа?
    - Ха! Старий Гінчі має щось особливий! Експериментал! - з цими словами старий нахилився під стіл, і витяг невеличкий невиразний картридж, на якому було написано простими чорними літерами «Тестовий зразок. Simbex-17».
     
     
     
    ***
     
    - Ну що, Генрі Джонович? – Василь обернувся до свого боса, який стрімко і явно роздратовано повернувся з будівлі «Сайберджену».
    - Нічого. Стіна. Всі такі удавано приязні. Посміхаються у весь рот. Секретарки – моделі. «Вам чаю? Кави? У нас натуральна». Звісно, у них натуральна! Щоб їх… - Генрі гупнув дверима від розпачу і завів двигун.
    - То куди? До контори?
    Генрі кивнув.
    - От ти розумієш, - раптом почав він, - сидить напроти мене, кліпає очима такий, типу «ми завжди раді допомогти правоохоронним органам, але нажаль, зараз нічим не можу зарадити. Такої моделі вироба не існує». Я його питаю: «А прототипи?» А він мені: «Це закрита інформація, згідно закону про таємницю бізнесової діяльності за номером»… і бла-бла-бла… Понабирали цих падлюк. Гірше роботів!
    - Ви через околицю?
    - Та так, щоб розвіятись. Василь, бачиш машину за нами?
    - Бачу, Генрі Джонович.
    - Не подобається вона мені. Будь напоготові.
    Раптом чорний електромобіль з тонованими вікнами пришвидшився і почав підрізати їх, змушуючи виїхати на узбіччя.
    - Добре, падло, пограємо, - Генрі розстібнув ґудзики на куртці і зупинив машину.
    З чорної «Тесли» вискочили знайомі вже амбали, і Генрі зухвало потягнувся до зброї, та раптом все попливло перед очима, і він відчув, як валиться спиною назад.
    Той, що був «правим», поставно підійшов до Генрі і вгатив ногою йому по ребрах.
    - Ми ж тебе просили, пан інспектор, - знов удар ногою, - відступись! Але ти,  - знов удар, - нормальної мови не розумієш!
    - Гейлі! Досить! Вистачить з нього! Пане інспекторе, не варто ігнорувати наші поради. Просто раджу, як друг. Облиште цю справу.
    Гейлі копнув по ребрах ще раз, так, що Генрі почув всередині грудей виразний хруст і застогнав від болю.
    - Дякуй Сімбексу, падло! Зростуться. Дякуй! І не пхай носа, куди не треба!
    Амбали неквапно сіли у свою розкішну тачку, і вона за мить стрімко рвонула вдалину.
    - Ей, Генрі Джонович! Як Ви? – почулося з-під машини.
    - А ти, Василь, сміливий хлопець. Допоміг…
    - А що я міг? Генрі Джонович, я ж не вмію битися. А вони он які, - виправдовувався Василь, допомагаючи звестися на ноги. Генрі охнув від болю. – Лягайте на заднє. Я поведу.
    Генрі зі стогоном повалився на задній диванчик, підіпнувши ноги, і Василь притис двері. Загарчав мотор, машина поволі рушила з місця.
    - Проте, Генрі Джонович, я не марнував часу. Я цей, поки Вас били, - він запнувся, - гм, тож я цей, обійшов їхню машину, і начепив жучка.
    - Василю! Я все ж таки тебе люблю, боягузе ти мій. Заради цього навіть ребер не шкода!
     
    Генрі вирішив не здіймати галасу, не бігти стрімголов до офісу «Сайберджену» з загоном автоматників – ясно, що ті відхрестяться від Майка та Гейлі. Натомість можна поспостерігати за їхніми діями та дати Сімбексу загоїти перелам. Василь виявився вправним шпигуном, і зумів встановити дуже потужний жучок просто під переднім кріслом. Тож тепер вони не тільки бачили пересування амбалів по місту, але й слухали розмови.
    Інспектор вирішив, що заслуговує хоча б один день побути простим громадянином і повалятися на дивані. До того ж можна ще пошукати щось у щоденнику Ремі. Ту частину, де Ремі описував свої враження про імплантацію треба прочитати в оригіналі.
     
    ***
    «Довго не міг писати. Адже чорний розпач і відчай поглинули мене, і я декілька днів роздумував, чи не припинити таке життя взагалі. Батьки помітили зникнення грошей, і це була катастрофа… Ні, не хочу писати про це. Мати ледь не схопило, батько вперше на моїй пам’яті напився, і не розмовляє зі мною досі. Та не це було причиною мого настрою, адже я це передбачав. Справа у Сімбексі. І ось як це було.
    Я лежав у холодному кріслі, а старигань копирсався біля моєї голови, і все промовляв: «Це не звичайна сімба, це щось дуже особливий. Штучний інтелект. Все робити за тебе. І підкоряйся тобі. Як… джин. Джин з казка. Ти тілька маєш приручити. І він все зробити. Все, що хочеш». Я запитав його, як же його підкорити. А той відповів, що треба поглибитись всередину себе, зосередитись, відкинувши все навколо. І думати лише про те, чого ти насправді хочеш. А тоді він заговорить до тебе. І так має бути. Дві години потому, я лежав у своєму ліжку, мацаючи у темряві опуклість під шкірою. Я бачив у дзеркало всю процедуру: як Гінчі приставив до моєї шиї картриджа, як той присмоктався до шкіри, розкрився, наче квітка, і почав всотуватись мерехтливим тонким павутинням.
    А потім прийшло розчарування: три дні я намагався встановити зв’язок, як навчав старий. Та марно. Я не відчував ні сили, ні знань, ні зв’язку. Саньок не відповідав на виклики. Я пішов у Київ сам, та в тому старому будинку було порожньо. Вони зникли. І я зрозумів, що мене кинули. Того дня я лежав у ліжку і плакав. Слухав, як тато стогне уві сні, і думав про смерть. Хотілося лише одного: побачити страх на обличчях своїх кривдників. І я уявляв, як караю їх всіх. Всіх! Я молив всі сили світу, сили Раю або Пекла допомогти мені…
    От тоді я й почув Голос:
    - Ти звав мене, Ремі? – вкрадливо прошепотів він.
    - Це ти, Сімбекс?
    - Хм… Сімбекс? Добре - це я. Твій помічник і слуга. Ти покликав. І я прийшов. Чого ти хочеш? Я готовий до дій.
    Наступного дня я посміхався, з презирством дивлячись на своїх однокласників. Моя відповідь у дошки була недосяжною для них, і вони просто тупо плямкали губами, наче дурні риби. А потім я підловив Спенкса в туалеті, і він верещав, як дівчинка, коли я запхав його тупу макітру до унітазу. А на гроші, які він цілком добровільно віддав мені, я смачно пообідав на очах у всієї школи. І треба було бачити їхні погляди!..
    Я казав: Сімбекси – боги сучасного світу, і мій – наймогутніший серед інших богів».
     
    Генрі закрив щоденник і замислився. Модель Василя стверджувала, що в щоденнику нічого цікавого. Та його власні очі бачили розгадку всього, що відбувалося впродовж останніх двох місяців. Simbex-17 – ось джерело надзвичайних знань та можливостей простого хлопчика Ремі. «Сімбекс-17», якого, нібито, не існує. «Зрозуміло, чого так засіпалися кремезні хлопчики, яких також, гадаю, «в природі не існує». Але це – питання нашої системи безпеки. Адже вони, виходить, давно мають змогу шарити в нашій мережі. Та й той напад нестями біля машини дуже підозрілий. Що ми не знаємо про сімбекси, що маємо знати? Принаймні ми – Департамент кримінальних розслідувань Директорії?»
    Сигнал раптового виклику.
    - Вони вислідили його! – замість привітання вигукнув у слухавку Василь. – Їдуть його брати. У них купа  зброї, та якесь обладнання, яким можна блокувати Сімбекс. Ви уявляєте!
    - Так, Василь, я вже на собі це відчував. Збирай групу. Мерщій висуваємось. І ще: бери одразу медиків… І Коцюбу. Хтозна, що там буде.  
     
    ***
     
    Двері розкішного номеру безшумно відчинилися.
    - Заходьте, пане інспекторе, вже можна. Ми запізнилися, - назустріч йому вийшов капітан – керівник групи захоплення.
    Генрі відчув, як у ніздрі йому вдарив сморід якоїсь паленої речовини. Одночасно мерзенний і привабливий.
    - Що це смердить?
    - М’ясо. Он, подивіться.
    Посередині великої вітальні лежали два знайомих кремезних тіла. Вони поволі димилися.
     
    Генрі притулився спиною до красивої дерев’яної панелі, і байдуже дивився, як покоївки та прибиральниці наводять лад у номері. Група криміналістів та техніків вже виносила обладнання. Тіла забрали півгодини тому. Отже, Ремі зібрав зброю зі звичайної мікрохвильовки та купки деталей, які дістав з інших приладів. Інженери стрибали від радощів: такого використання знайомих речей вони навіть не уявляли. Промінь пропалив бойовиків «Сайберджену», наче тости, і ніякі їхні приблуди їм не допомогли. До речі, вони виявилися теж напрочуд цікавими - тема окремої кримінальної справи (завтра полетять поважні голови). Але чому ці цяцьки не спрацювали? Чому Ремі не вирубився, як він сам нещодавно?
    Знов заволав виклик.
    - Що там? Напад на інститут фізики? Василь, нехай тим поліція займається. Так. Я впевнений. Ми все одно не встигнемо. Точно. Запиши все там ретельно, збери всі дані потім. Я до себе, мені б трохи поспати. Вранці чекаю на доповідь. Все, бувай.
    Генрі поволі відліпився від панелі, і пішов до ліфту. Тіло вимагало спокою.
     
    ***
    Як він і прогнозував, група захоплення не встигла. Ремі забрав все, що хотів, і так само безперешкодно зник. Пощастило, що в будівлі нікого не було вночі. Тож і загиблих не було – хлопець примудрився якимось чином зайти через вікно на третьому поверсі, так, що охорона схаменулась лише тоді, коли почала вити сигналізація. А сталося це вже після пограбування.
    - Ну, Василь, все, як я казав?
    - Так, Генрі Джонович. Складаємо перелік того, що пропало. Дивні речі. Деякі – з секретних відділень, та все одно нічого, що б працювало.
    - У нього запрацює. Згадай зброю з мікрохвильовки.
    - Ага, класна штука! Якби її не треба було в розетку вмикати…
    - Тоді б ми її там не знайшли. А що з їхніми приладами?
    - О! То просто шедеври. Можна повністю керувати будь-якою моделлю Сімбексів.
    - Тобто… людьми, у яких вони є?
    - Саме так, Генрі Джонович! Скандал на самому вищому рівні. Вже отримав директиву про нерозголошення. Чув, що сюди Малкович їде.
    - З центрального?! Ого… Оце буде шоу.
    - Так, кажуть, рада директорів «Сайберджену» вже розбіглася. Мабуть кордони перекриють. Як думаєте, Вас на цю справу пошлють?
    - Навряд. Не наша юрисдикція. Це вже по лінії нацбезпеки..
    Двері раптом розчинилися, і до кабінету вірвався Роднов – колега Генрі.
    - Вмикай новини! Швидко!
    Екран на стіні блимнув, і всі побачили якісь двір, знятий згори, посеред якого стояла одинока постать, біля якої щось виблискувало на землі, а всю площу перед нею заповнили люди, що стояли на колінах.
    - … на цей час відомо лише, що цей чоловік - Ремі Гнатюк, який вчинив низку злочинів, включаючи пограбування Центрального банку Новокиєва. Наразі невідомі мета та вимоги терориста…
    - Ми що, так і будемо по телевізору це дивитись?
    - А що ти хочеш, Генрі? Це вже не розслідування. У нього бомба, це точно. Чого ми туди попремось? Та й поліції там вже більш, ніж достатньо. Мабуть снайпери вже розгортаються.
    - Я поїду. Хтозна, що він знов утне? Подивлюся на нього зблизька. Василь, їдеш? А… ясно. Сиди тут. Готуй доповідь!
     
    Генрі присів за цегляною огорожею навколо даху і притулив бінокль до очей.
    - Розібралися, що це у нього?
    - Нє, викликали спеців – фізиків з того інституту, - поліцейській комісар присів поруч.
    - То що будете робити?
    - Нічого. Людей виводимо. Операцію на себе перебрали СБ-шники.
    - Ясно. Що це з ним. Дивись.
    Ремі весь час нервово трусився, то стискаючи, то розтискаючи руку, у якій він тримав щось продовгувате – мабуть пульт від своєї бомби.
    - Ненавиджу! Ненавиджу вас! Всіх! Будьте ви прокляті! Ненавиджу! Відпусти! Не хочу. Ні! Ні! Не буду! Відпусти!
    Юрба учнів та вчителів на площі плакала та завивала.
    - Що це з ним? – здивувався комісар.
    - Не знаю. Але здогадуюсь. Зараз щось буде.
    - Може краще забратися звідси?
    - Може й так…
    Раптом їх перервав скажений крик: Ремі трусився, як у припадку, з губ у нього крапала слина. Нервовими рухами вин наблизив другу руку до тої, в якій тримав детонатор, і став натискати на кнопки. Давалося це йому дуже важко, адже при цьому він сіпався так, наче отримував електричний розряд. Генрі ї комісар зрозуміли, що тікати вже пізно. І раптом хлопець дико зареготав, закинувши голову догори, а потім жбурнув прилад на підлогу і одразу розбив його ногою.
    - Я вільний! – заволав він.
    І в ту ж мить його голова розлетілася фонтаном червоних бризок.
     
    ***
    Оголене тіло лежало на блискучому сталевому столі. Маленька дірка у лобі навіть не здавалася страшною. «Просто не треба дивитися з іншого боку, - подумав Генрі, - на потилицю краще не заглядати».
    - Я не можу Вам дозволити тут довго залишатись, пане інспектор, - молодий красивий спеціаліст з кібер-генних технологій винувато звів очі нагору, - скоро прийдуть за ним.
    - Розтин будете робити не Ви?
    - Ні. Це вже справа Ес-Бе. Та я думаю, він непотрібний.
    - Непотрібний? Чому?
    - А що тут незрозумілого? Смерть очевидно настала через оту діру в голові.
    - Але ж не про це мова! Я про Сімбекс!
    - Так і тут нічого цікавого. Звичайна в’єтнамська підробка.
    - Підробка?!
    - Так. Це зараз доходний бізнес. Беруть імплікатор від старих моделей - третя або навіть друга - переробляють корпус – і вуаля – клієнту показують, як картридж розкривається, все виглядає, наче справжнє встановлення. Але всередині – обманка.
    - Господи, і це вже підробляють!
    - Так, вже десь з півроку. Інформацію притримували, самі розумієте… Але тепер все одно це вилізе. Тож я розповідаю Вам першому, - посміхнувся вчений.
    - Ну й бардак! Незалежний слідчий Директорії не знає, що… Та я їх!.. Я їм таке влаштую!
    - Розумію. Ця справа потягне за собою багацько наслідків. І для багатьох.
    - Але ж… Стривай. То виходить, у нього взагалі не було Сімбексу?!
    - Так точно, пане інспекторе. Жодної ниточки, - його телефон у кишені завібрував. – Вибачте, попереджають, що Вам треба вшиватися.
    Генрі поспіхом вийшов з прозекторської і побіг до пожежних сходів.
     
    ***
    Вода крутилася далеко внизу. Каламутна, вкрита райдужними жирними плямами. Сонце, що нарешті набрало сили, пробивало щільні хмари яскравими жовтими списами.
    Щоденник відкрився сам на потрібній сторінці – містика! «Ні, просто ти вже десяток разів перечитував це, намагаючись зрозуміти. Та все одно не зміг».
    - … я уявляв, як караю їх всіх. Всіх! Я молив всі сили світу, сили Раю або Пекла допомогти мені… От тоді я й почув Голос… - прочитав він рядки, які як цвях засіли у свідомості.
    Пальці розкрилися, і маленька книжечка полетіла у бурхливу воду – так треба. Генрі проводив поглядом щоденник покійного хлопця, і сперся ліктями на іржаві перила мосту. «Чи можна буде наступного року дістатися цього місця? Тріщина вже майже в півметра».
    На схилах Дніпра вдалині виблискували куполи монастиря – монахи так і не залишили його. Генрі подумав, що не знає, як треба молитися. А йому дуже кортіло. Він гнав від себе цю думку, сміючись над власними страхами і забобонами, але розумів, що бажання стає непереборним. Поволі повернувши голову, він озирнувся назад – там, як і раніше, височіла над Новокиевом башта з червоним трикутником на шпилі. «Як драматично: праворуч Бог, ліворуч – Диявол. І я, грішний, посередині. Ніби щось шепоче «обирай».
    - Ні, хлопці. Я обираю третій варіант: сьогодні я нап’юся. А ви вже якось почекайте мене.

  Время приёма: 12:02 06.04.2018