 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Чоловік в окулярах посміхається, підсуваючи до мене сигарети:
— Палите? Будь-ласка, пригощайтесь!
— Дякую, не вживаю, — відмовляюсь я, спантеличений люб’язністю.
— Похвально, — радіє господар кабінету. — А я от, як з сімнадцятого почав диміти, так і досі кинути не вдається. Робота у мене, знаєте, нервова. Буває по кілька діб додому вирватись не можу. До речі, будьмо знайомі, я — Сергій Іванович, ваш слідчий.
Нарешті я потрапив до інтелігентної людини. Не дарма ж він з такою самопожертвою віддається роботі.
— А вас як звати, шановний? — приязно цікавиться добродій в окулярах.
— Марко.
— Прізвище, рік та місце народження? З якої сім’ї походите? Освіта? — в пальцях Сергія Івановича, наче у фокусника з повітря, з’являється загострений олівець. Слідчий діловито поглядає то на мене, то на чисті аркуші перед собою.
— Нічого не пам’ятаю, — неохоче озвучую свою легенду. — Зовсім.
— Як це? Невже анічогісінько? — щиро засмучується співбесідник. — Прикро…
Відчуваю, як палають щоки: я так і не навчився переконливо брехати.
Раптом господар кабінету підморгує, ніби давньому приятелеві:
— Ви ж не хочете, щоб я затримувався на роботі?
— Ні, — на справді мені все-одно. Світ давно вже не милий.
— Тоді, почнемо з кінця, — пропонує слідчий. — Хто і коли завербував у підпілля? В яких акціях брали участь? Назвіть керівників та спільників.
— Мене ніхто не вербував… — протестую я.
— Ага! Дуже добре! Так і запишемо: вступив добровільно, — одразу користується з моїх слів Сергій Іванович. — Коли розпочали, то кажіть далі. Прошу!
Та я мовчу, клянучи себе за невиправну довірливість.
Не дочекавшись від мене продовження, слідчий неквапно підводиться із-за столу. Позіхає, делікатно прикриваючи рота долонею. Протирає носовою хустинкою скельця окулярів. Підходить ближче, зазираючи мені у вічі.
— Овва! Невже вас били? — скрушно хитає він головою, наче вперше помічаючи на моєму обличчі синці. — Хіба так можна поводитись з людиною?
Спалахують іскри — я валюсь навзнак разом із стільцем. Стогну від пекучої болі в щелепі. Спльовую кров разом із вибитим зубом. І коли він встиг замахнутись? Напевно від голоду в мене вповільнилась реакція.
— Ось так треба бити! Ось так! — начищені до блиску хромові чоботи Сергія Івановича вправно гамселять мене в живіт так, що перехоплює подих. — Надумав дурня клеїти? Не на того натрапив! Нехай знову доведеться ночувати на роботі, але ти у всьому зізнаєшся, сволото! Обіцяю!
***
…Я прощаюсь із зорям, їжачись від ранкової прохолоди. На сході розгорається світанок, а переді мною серед поля в’ється шлях. Пришвидшую ходу аби зігрітись. Незабаром стає чутно гавкіт собак, скрип корб, якими тягнуть воду з колодязів. Вийшовши на горба бачу й саме село — сотню хатинок в обрамлені садів та городів.
Спускаюсь до найближчої вулиці. Здалеку помічаю згорблену бабцю, яка ледь переставляє ноги, несучи два відра води.
В грудях співчутливо щемить, кваплюсь їй на поміч:
— Добрий день, ґаздине! Давайте допоможу!
Бабуся обертається, кладе відра на землю. В її погляді сяє надія, та за хвильку — гасне, перероджується в сум. Зі спини жінка здавалась зовсім старенькою, а тепер я розумію, що вона середнього віку, хоч і сильно змарніла.
— Дякую, парубче, — каже ґаздиня, поправляючи на голові чорну хустинку. — Забрала клята війна чоловіка та синочків. Нікому мені більше підсобити… А ти — нетутешній, я всіх в окрузі знаю. Як зовуть?
— Марко.
— Звідкіля будеш?
— Здалеку, — опускаю очі. І щоб уникнути зайвих питань підхоплюю відра.
Дорогою до подвір’я ми не розмовляємо. Поклавши ношу біля порогу її домівки, я розвертаюсь, аби піти геть.
— В мене немає хліба, але бараболька для тебе знайдеться, — зупиняє мене вдячна вдова. — Зачекай, синку, зараз винесу.
— Не треба. Я ситий! — запевняю її, та вона тільки махає на мене руками, мовляв краще знає голодний я чи ні.
Порив вітру доносить гул моторів.
— От, біда! — полотніє жінка, в голосі її розпач. — Принесла гаспидів нечиста сила. Не в добрий час ти прийшов, парубче.
— Чому? — погане передчуття холодить спину.
— Чула, що фашисти за молоддю полюють, щоб на роботу аж в саму Німеччину відіслати, — пояснює ґаздиня. — Заходь всередину, сховаю. Дасть Бог, не знайдуть.
В сінях жінка сує мені в руки казанок з їжею та киває на драбину:
— Лізь на горище! І сиди тихо, як миша, коли кіт в хаті.
Користуюсь з її поради. Негоже відмовлятись від помочі, що йде від щирого серця. Із вдячністю з’їдаю кілька холодних картоплин. Ні тяжке горе, ні крайня нужда не зробили вдову черствою до чужої долі. Та довго розмірковувати над новими враженнями не виходить: втома від далекої мандрівки бере своє і я засинаю.
Будять мене хрипкі настійливі крики, що долинають з подвір’я. Вдова довго не відзивається. Та після кількох ударів, від яких болісно тріщать двері — мусить таки впустити незваних гостей у хату. Через кілька хвилин мою хованку відшукує спітнілий чолов’яга у сірій військовій формі. Під дулом автомата мене випихають з будинку і, не зважаючи на відчайдушне голосіння ґаздині, женуть вулицею.
На невеличкій площі в центрі села на мене і ще кількох безталанних хлопців та дівчат чекає запилюжена вантажівка зі свастикою на бортах. Ворожі солдати грубо відштовхують плачучих селян, які тягнуться до забраних в неволю родичів.
Реве двигун і ми рушаємо назустріч невідомому. На початку колони суне автомобіль зі старшим загону, очевидно, офіцером та його охороною. Позаду нас — мотоцикли з автоматниками. Втікати немає ніякої змоги. Дерева обабіч дороги хитають гіллям, наче прощаються із нами. Навіть сонце ховається за хмарами.
Білявий хлопець в розірваній на грудях вишиванці пригнічено бурчить:
— Ну, все. Тепер відвезуть на станцію і прощай вкраїно…
Найменша з дівчат голосно ридає, розтираючи по щоках рясні сльози.
— Замовкни! — гримає юнак, схожий на неї рисами обличчя. Певно, старший брат.
Враз попереду — розкотистий вибух. Наша вантажівка круто бере вліво, наче водій намагається різко, на повному ходу, розвернутись. А тоді авто завмирає, глохне двигун. Ми падаємо на дно кузова. Тулимося один до одного. Я не боюсь за себе: знав на що йду. Для мене нестерпна сама думка, що поряд гинуть люди.
Сухий тріск автоматних черг та гулкі постріли з гвинтівок, болісні зойки, лютий посвист куль над головою — все зливається у варварську какофонію війни.
Раптом стає незвично тихо. Звідкись тхне горілим. Бій закінчується так само зненацька, як і розпочався. Та ми й далі ледь дихаємо, сторожко очікуючи хто переміг.
— Живі? — непокоїться кремезний вусань, заглядаючи до кузова. І всміхається, переконуючись, що жодного з нас не зачепило. Синці та подряпини — то дрібниці.
Обережно визираємо: від автомобіля з ворожим офіцером залишився понівечений остов, з якого в’ється їдкий чорний дим. Зате мотоцикли лежать посеред дороги зовсім цілісінькі, хоч їх мертвим пасажирам вони більше не стануть у нагоді.
— Вертайтесь манівцями! — радять визволителі довкола. — Добре, що ви недалеко від’їхали. Хутко в село дійдете. Та більше німчурі не попадайтесь!
Скоро зі всього гурту молоді зістаюсь я один.
— А ти чого стовбичиш? — суворо питає вусань. — Немає куди йти?
Опускаю голову. Не хочу знову наражати бідну вдову на небезпеку.
— То може гайда з нами? — пропонує він. — Будем вдячні за допомогу. Нам такі міцні парубки, як ти, зараз ой як потрібні!
***
Ниють вивернуті з суглобів руки, болить щелепа, з якої вибито чи не половина зубів, а голова гудить так сильно, що інколи не чутно власних думок. Через поламані ребра кожний подих несе страждання. Здається, що на мені жодного живого місця не лишилось. Але що значить біль від побоїв супроти душевної муки?
Так мені й треба! Це розплата за мою наївність. За те, що був сліпим і глухим.
— Боляче? Та невже? — єхидно шкіриться Сергій Іванович, оглядаючи моє скалічене тіло. І як я раніше міг спутати привітну посмішку з хижим оскалом? А от на рахунок безсонної ночі він не збрехав, роботу свою таки любить.
— Це тільки початок, — обіцяє мучитель. Він запалює цигарку і видихає смердючий дим мені в обличчя: я заходжусь кашлем. — Ти ще й не здогадуєшся, що таке справжній біль. Я й не таких безрідних байстрюків, як ти, ламав. Навіть генерали повзали переді мною накарачках благаючи пощади.
Чомусь тільки зараз підмічаю нездорове шаленство в очах слідчого.
Та він же справжнісінький псих!
Садист, який в своє задоволення принижує арештованих, смакує кожну мить страждання безправної жертви. Не працюй він в державних органах — за такі діяння давно сидів би в тюрмі. А так, ще й, певно, отримує за це високу платню, нагороди за віддану службу, відпустки в кращих санаторіях.
Що ж, яка держава, такі й служаки…
***
Гасова лампа тьмяно освітлює землянку. Під іконою Спаса на вузьких нарах лежить чоловік. В нього замотане бинтами передпліччя правої руки. В іншому закутку порається з посудом дівчина. Час від часу вона з дивним виразом позирає на мене, та тільки я перехоплюю погляд її великих зажурених очей — одразу відвертається.
— Марко, друже! — подає голос поранений.
— Що таке, Степане? — турбуюсь я, схоплюючись з ящика. — Вам гірше?
— Все гаразд, — запевняє він, всміхаючись. — Думки не дають заснути. Згадую, як ми раніше жили-бідували. І про теперішнє міркую… Невже колись настане таки час і ми без всякого остраху ходитимемо по своїй землі? Цікаво, як то буде?
Я набираю в легені повітря, та не встигаю відповісти: знадвору лунають впевнені кроки. До нашого маленького схрону вривається вечірня прохолода. Кремезна постать займає мало не весь вільний простір.
— Як ся маєте? — вітається з нами командир.
— Може бути! — бадьориться Степан, пробуючи сісти на нарах.
— Лежи-лежи! — зупиняє його вусатий гість. — Рано тобі ще підводитись.
— Мені вже ліпше. Плече тільки ще ниє.
— Бач! А ти ж три дні назад збирався в гріб лягати, — нагадує побратиму командир. — І що б ми без тебе робили? Де другого такого справного кулеметника відшукати? Га, чортяко? Довелось би нашу Орисю до зброї ставити…
Чоловіки сміються, а дівчина вдавано сердито замахується на них рушником.
— То все Марко, — поранений киває в мій бік. — У нього справжній дар. Тільки руки прикладе — одразу легше стає. І на душі розвиднюється, і рани скорше затягуються.
Знову ловлю на собі погляд Орисі. Ніяково опускаю очі. І зовсім я не чудотворець. Та сперечатись з ними — марна справа. Нехай думають, що вмію творити дива. Віра — то чи не єдине, що тримає цих людей на світі. Негоже забирати в них останній вогник надії, серед непроглядної темряви лихоліття.
— Авжеж! Він у нас молодчина! — погоджується очільник. І розщеплює кобуру на поясі, дістаючи нагана. — Вибач, що одразу не довіряв. Ось, візьми! Заслужив!
Внутрішньо здригаюсь. Тільки від одного виду зброї мене нудить. Добре розумію, що мені виказують неабияку честь, однак прийняти таку винагороду вище моїх сил.
— Я не можу, — вичавлюю з себе, відчуваючи, як вкриваюсь холодним потом.
— Це якісь жарт? — перепитує командир загону.
— Не стидайся, — радить здивований Степан. — Навіть деякі священники воюють на рівні зі всіма. Боронити від ворогів рідний край — то не гріх.
— Проженіть мене геть, але не примушуйте брати до рук зброю, — кажу впевнено, твердо переконаний у своїй правоті. — Нею лиш дикуни вирішують суперечки.
Западає гнітюча мовчанка. Побратими ошелешено переглядаються.
— Най тебе шлях трафить, — розчаруванню очільника не має меж. — Ніколи ще такого божевільного не стрічав. Якби не твій талант — вигнав би к бісовій матері!
***
Слідчий обтирає рясний піт з чола. Вік бере своє — навіть відданим професії інквізиторам потрібен перепочинок після тривалого допиту арештованого.
— І далі гратимеш в мовчанку? — вкотре цікавиться Сергій Іванович. — Корчиш із себе героя? Хто ж це оцінить? Твої дружки?
Поблискуючи окулярами, він виймає з шухляди стола товсту теку.
— Вони давно здали тебе. Ось їх зізнання, — продовжується психологічний тиск, бо фізичні методи впливу поки не приносять результату. — Бачиш?
Мені під носа тицяють списаний нерозбірливим почерком аркуш. Напружено вглядаюсь у нього лівим оком, бо у правому — непроглядна темрява.
— Гаразд, я тобі перекажу, — мучитель здогадується, що в моєму стані важко займатись читанням. — До прикладу, Анатолій Сливка зізнається, що ти неодноразово із ним та іншими повстанцями брав участь в каральних операціях щодо мирного населення. Проводив диверсії на залізниці, мінуючи колії на стратегічних напрямках…
Голос ката тьмяніє, губиться в тумані спогадів.
Такий чоловік дійсно був у загоні. Мене навіть просили його оглянути. Він накульгував давно, відколи зламав ногу, яка без догляду зрослась неправильно. Потрібно було знову ламати кістку, та Анатолій відмовився, хоч я і запевняв, що все буде добре.
Через цю ваду Сливку далеко не відсилали. Зазвичай він стояв на ближній варті. Ні про яку участь та ще й в неіснуючих операціях не могло бути й мови. Хіба ніхто тут не бажає розуміти, що покази взяті під тортурами і правда — різні речі?
— … карбованців. Тобі не відкрутитись. І не мрій, що як мовчатимеш — відбудешся четвертаком у таборах. На вищу міру показів більш, ніж достатньо.
***
Ми вертаємось до криївки, тягнучи повні кошики грибів. Орися сміється, коли я передражнюю білку, вдало імітуючи її скрекіт. Мені приємно бачити, як мовчазна сумовита дівчини хоч на якийсь час робиться веселішою. Спантеличена тваринка здивовано позирає з дерева на нас чорними очицями. А переконавшись, що ми не її роду-племені — показує пухнастого хвоста і ховається в дуплі.
Мене, як небоєздатного, приставили до Орисі, яка була в загоні зв’язковою, а також прала та куховарила для повстанців. Я охоче носив воду, колов дрова, ходив з нею в села по харчі. Її батьків та молодших сестричок давно, ще до війни, відправили у заслання. Дівчина чудом врятувалась, гостюючи на віддаленому хуторі у далеких родичів.
Простуємо далі, насолоджуючись теплою погодою та хорошим настроєм. Чим не нагода зізнатись у почуттях до Орисі? Та я все не можу зважитись.
Раптом дівчина зупиняється, сторожко роззираючись довкола.
— Що таке? — холод підкрадається до мого серця.
— Занадто тихо довкола, — тривожно шепоче вона.
Я також прислухаюсь. Ліс мовчить, наче перед грозою. Зненацька в далині і справді лунає розкотистий грім. Ні, небо чисте. То постріл. Певно, сигнал далекого вартового про небезпеку. Ніхто не буде стріляти поблизу схронів просто так… З протилежного боку стає чутно злий гавкіт собак. Невже нас ще й оточили?
Кидаєм кошики та хутко мчимо до наших. Повстанці вже на ногах і при зброї.
— Берегти набої, стріляти тільки напевне, — голос командира рвучкий, пальці стискаються в кулаки. — Головне діяти разом. І якщо судилось загинути — то теж разом!
— А мені, що робити? — запитую в очільника після того, як інші чоловіки розбігаються, щоб зайняти зручні місця для ведення бою.
— На очі нікому не попадайся, — радить він, спід лоба зиркаючи на мене. З тих пір, як я відмовився від його подарунка в наших стосунках встановилася прохолода.
— Гаразд… — погоджуюсь я, відчуваючи свою зайвість. Навіть Орися заклопотано поспішає на поклик Степана. Тільки для мене немає справи, у якій міг би допомогти. Сідаю під стовбур товстого дуба. Тулю спину в його шереховату кору: у мене з ним, певно, більше спільного, ніж з усіма цими нещасними людьми.
Довго чекати непрошених гостей не доводиться. Ось, із-за дерев уже суне густий ланцюг солдатів з автоматами у руках. На пілотках червоніють зірки. Кидаю погляд на наших бійців — усі напоготові, напружено вицілюють ворога.
За мить — гримлять перші постріли. Із коротким зойком падають убиті, волають од болі поранені. По нас відкривають шквальний вогонь. Зав’язується жахливий нерівний бій: супротивника у рази більше і він краще озброєний. Ніколи ще дерева, кущі та земля довкола не приймали на себе стільки розпечених шматочків заліза.
І раптом серед цієї жорстокої стрілянини лунає гучний голос Степана. Не одразу розумію, що то — пісня. Він стримує ворожу орду короткими економними чергами єдиного нашого кулемета, наспівуючи наче про себе:
Вже вечір вечоріє
Повстанське серце б'є
А лента набої
Поспішно подає
Ах, лента за лентою набої подавай
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай…
Ніхто і не думав відступати. Тут таких не зосталось. Всі хто боявся — давно чкурнули в далекі краї в пошуках кращої долі чи скорились нелюдському режиму.
Побратими довкола з наснагою підхоплюють прості слова щирої співанки. А я втискаюсь в стовбур і вперше у житті заздрю їх мужності та відданості. Ніколи не думав, що зможу розділити з ними переконання, які раніше вважав дикунськими. Якби зараз у мене була зброя — неодмінно прийшов би їм на поміч…
По тому, як стихають постріли з нашого боку відчуваю, що повстанці гинуть один по одному. Можливо у них просто скінчаються набої, та це рівноцінно смерті. Ось змовкає і меткий кулемет Степана. Тепер ворога вже нічого не здержує і він швидко здолає опір решти вцілілих. Власна доля на тлі кривавого побоїща видається чимось настільки мізерним, що зовсім не вартує уваги.
Біля мене опиняється Орися, в неї закривавлені долоні.
— Там Степана вбили! — вона ледь стримує ридання. — Марку, хіба так має бути? Невже ми на це заслуговуємо?
Пригортаю дівчину до грудей, гладжу по розтріпаному волоссю, намагаючись хоч трохи заспокоїти. Звісно, так не має бути. Тому я тут. Хоч я не в змозі все змінити, але мені до снаги показати власним прикладом, як можна діяти і жити.
— Я люблю тебе, — зізнаюсь, розуміючи, як мало значать зараз слова.
— І я тебе… Пообіцяй мені одну річ, — просить дівчина схлипуючи.
— Все що в моїх силах, — відчуваю, як невимовна туга стискає горло.
— Не віддавай мене їм живцем, — благально шепоче вона. — Я не витримаю приниження і тортур... Обіцяєш?
В пам’яті зринає лик чоловіка на іконі, що я бачив в землянці. В його співчутливих очах віддзеркалюється пекельний відчай моєї душі.
***
Сергій Іванович нахиляється наді мною, намагаючись розгледіти у виразі того, що залишилось від мого обличчя хоч тінь страху. Тисячі арештантів перейшли через його руки. Більшість перетворювалась на покірних жертв свавілля системи. А ті, що попри тортури залишались людьми — ставали наче кісткою в горлі для його самолюбства.
Вдивляючись у багряну, перекошену від люті пику слідчого, я починаю дико реготати. Захлинаюсь сміхом і легеневою кровотечою від думки, що ось такого індивіда нічим не перевиховати. Тим більше, добром. Плював він на прекрасну парадигму ненасилля. Точніше, вона йому на руку. Дозволить і далі займатися улюбленою справою.
Я помилявся, вважаючи філософію життя мого світу бездоганною. Здатною і на інших, менш розвинутих планетах, давати чудесні плоди суспільного добробуту. А її не можна пересаджувати на новий ґрунт, не видаливши з нього усі бур’яни з корінням.
Моя місія з самого початку була приречена на провал. Тепер я розумію зваженість рішення Галактичної Співдружності про заборону стосунків з цією планетою. Не готові земляни долучитись до здобутків розвинених космічних цивілізацій навіть через майже дві тисячі років після прибуття першого волонтера.
І виполювати планету мають її господарі, а не ті, хто дарує саджанець знання, щоб то не вважалось експансією. Хоч я залюбки допоміг би нужденним. В пам'ять про Орисю, Степана та інших побратимів. Та зараз переді мною теж непросте завдання. Маю виконати його до кінця. Показати останній приклад і цим спокутувати власне невігластво.
— Ти міцний покидьок, витривалий, — зауважує Сергій Іванович. — Давно такого не було. Все якесь бидло потрапляє. Тільки суворо глянеш — під себе мочиться від жаху… Тим приємніше буде тебе зламати. Навіть самому цікаво, скільки ще протягнеш?
Я прислухаюсь до організму. Змучено пульсує серце, розганяючи залишки крові по скалічених органах, клітини стогнуть від навантаження, латаючи численні пошкодження. Навіть зі своїми здібностями я не проживу в цих умовах так довго, як хотів би. Однак, гадаю, садисти в погонах і тим будуть дуже здивовані.
Нехай затямлять, що повстанця можна вбити, але здолати — ніколи.
|
|
|
|
Время приёма: 16:37 21.01.2018
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев