20:34 12.05.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 36-ого выпуска.
Отправка состоится в понедельник (14-ого мая).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.



16:16 08.03.2018
Вышел в свет Ежегодник 2018.
Поздравляем авторов и всех, благодаря кому была опубликована эта книга.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 46 (весна 18) Приём рассказов

Автор: Радій Радутний Количество символов: 36335
Конкурс №45 (зима 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ah008 Колись


      Мав я колись дружину гарну та вірну, будиночок в передмісті, веселого рудого собаку й синичку в клітці – щоб вранці будила. Клітка, власне, й не замикалася, але синичці у нас подобалося. Мав також крихітний квітничок біля хати, бо як же без квітів. Мав навіть рідкісну в наших краях тваринку-котку – гарну, пухнасту, та ще й мишей ловила краще, аніж звичні ласиці.

    Мав я непогану роботу – залізо кував, і хоч інколи й важко було, та я не журився. Бо від тієї важкоти й м'язи наливалися силою, й калитка грошима. Вистачало й собі на чоботи, й дружині на срібні підвіски, й звіринцю на корм, хоча кицька сама нас регулярно намагалася годувати свіжозловленими мишами. Ще й дивувалася, чому ми таке не їмо.
    Багато купців проходили шляхом, й багато кому коваль ставав у пригоді, тому й жилося багато. Траплялося, що замість купців зазирали чужинці, й тоді передмістя кидало в кошики найцінніше, що в хаті було, й ховалося за мури. А потім сумно спостерігало, як ворога хазяйнують серед покинутих хиж. Але то таке. То ненадовго.
    На цей та на подібні випадки мав я меча, й махати ним також навчився, але махав переважно молотом. І навіть не одного молота мав, а чотири штуки – від найбільшого, давнього, за мене старшого, аж до малесенького, з мізинець завбільшки. Великий – для мечів, середні – для всякого іншого знаряддя, а найменший – для срібних жіночих фінтіфлюшок.
    Мав би й коня, якби потрібен був кінь, але якось обходилися.
    А потім усе прахом пішло.
    Миттю. Раптово.
    Точніше, спочатку не прахом, а вогнем – лютим, великим, хижим; зовсім не тим мирним працьовитим вогником, що у мене в кузні горів. Геть інакшим. Військовим. З неба упав вогонь, і охопив одразу все передмістя, та, здається, й за міськими мурами також горіло.
    Палало все. Навіть те горіло, що ніколи й не подумаєш, що воно може горіти. Навіть земля в деяких місцях перетворилась на скло, й з того скла стирчали перепалені людські кістки.
    І сморід. Жахливий сморід. Хотів би я забути його, але таке не забудеш.
    Вогонь ніхто його не гасив, бо одразу за вогнем навалились чужинці, й почали убивати.
    Попри страшний жар, що йшов від палаючого передмістя, попри рев оскаженілого вогню, попри розпачливий крик жінок та дітей – все одно чути було, як де-не-де ще дзвеніли мечі, хтось зойкав, когось били довбнею по макітрі, когось добивали захалявним ножиком, а я, здоровий, вправний, трохи військовій справі навчений, ганебно валявся на піску перед воротами міста, й не те що на ноги зірватись, а й ворухнутись не міг. І навіть дихалось через раз.
    Десь там вбивали мого вірного песика, десь рятувалася й не могла врятуватися від вогню лагідна кицька, десь, мабуть, уже захлинулась димом синичка – скільки тої синички, чи багато їй треба... й навіть думати не хотілось про те, що з дружиною.
    Думати взагалі не хотілось. В голові було лунко та порожньо, як у діжці, думки мляво булькали десь на дні й тут-таки розвіювались.
    "Як же ж це..." – раз-по-раз зринала одна, найзатятіша з них, і найнаполегливіша. Спочатку я думав, що мова про те, як же ж це таке сталося, що вороги місто спалили... аж ні. Не те лізло в голову, геть не те.
    "Як же ж це мене так знетямили? Чим вдарили? Чому руки-ноги не слухаються? Чому в голові гуде? Чи минеться, чи це вже назавжди?"
    Хоча яка, в чорта, різниця? За таких обставин "назавжди" зовсім не означає "надовго".
    Отут я і помилився, ще й як помилився.
    Час минав, поблизу нічого не відбувалося, і я почав озиратись, наскільки міг.
    Виявилось, що лежав-відпочивав у багнюці не я один. Трохи поодаль скрутився бубликом підозріло дядько у підозріло знайомій сорочці – а, ну точно. Коваль з Гончарів. Так собі ковалик, може й був коли вправний, але у шановному віці молотом не дуже поцюкаєш.
    Знались ми з ним. Віталися. За покупців та замовників не сперечалися.
    Шия не ворушилася. Я скосив очі й за старим ковалем побачив ще одного. Може й не коваля, але в шкіряному фартусі, так що мабуть таки коваля. Молодшого за мене. І також бубликом скрученого.
    Так-сяк опустивши очі, я виявив, що бачу свої коліна, а отже й сам вилежуюсь у такій самій позі.
    І хоч би тобі пальцем ворухнути, чи що!
    Почулися кроки. Хтось важкий прошелестів чорним одягом поруч, зупинився біля молодого ковалика. Нахилився. Морди не видно було з-під чорного ж каптура, але раз одяг чужинський, значить, і морда ненаша. Висунув руку з довгого рукава, недбало тицьнув пальцем ковалика у чоло.
    Той сіпнувся й раптом наче спали з тіла невидимі пута – випростався, розслаблено перекотився на спину... завмер.
    Я не одразу зрозумів, що не завмер, а помер.
    Чужинець встав. Здалося на мить, що за спиною майнули чорні широкі крила, але  ні, виявилось, що то лише плащ.
    Підійшов до старого коваля, не дивлячись, тицьнув у чоло пальцем. Дідусь смикнувся, застогнав і так само безсило осів на землю.
    Не знаю, чи були ще ковалі у мене за спиною, а чи останній я був із захоплених, але страшно чомусь не було. Байдуже було. Так само, як до котика, собаки, й навіть дружиноньки.
    Як наче чорна сила вдерлась у голову й вимела звідти геть усе, що я старанно туди напихував протягом тридцяти років. Як наче злодії побували в хаті і винесли все.
    Чорний підійшов ближче, присів, витягнув вказівного пальця й підніс мені якраз до чола. Затримався на мить, наче завагався, але все-таки тицьнув, й від того тицяння зробилося мені дуже боляче. Так боляче, що й в очах потемніло, й усім тілом наче як блискавка прокотилась, смикнула-розірвала, а на місце скласти забула.Світ блимнув і зник, у вухах бабахнуло, язика обпекло, в ніс таким смородом війнуло, що й запах горілого м'яса кудись подівся... але за мить усе зникло.
    Ні, це була не смерть.
    Я встав. Руки-ноги слухалися погано, наче після добрячої чаші медовухи, але так-сяк корилися. Хтось хитався, як останній п'яниця – чи то світ, чи то я, але мабуть, я. Навряд чи хтось задля мене почав би світ розхитувати. Малувата я для цього фігура.
    Чорний відійшов на пару кроків назад й зацікавлено спостерігав, як я мучуся.
    Страшенно хотілося схопити меча й рубонути, але щось не давало. Не те щоб сил не було – поступово відновлювались, накочувались звідкілясь з глибин, але щось командувало: туди не йди! цього не руш! – й протистояти тим наказам не було жодної змоги.
    Я підібрав меча – так і валявся поруч, це ж треба, й не вкрав ніхто; пхнув у піхви. Підійшов до молодшого коваля, зірвав з пояса кинджал у гарних костяних піхвав – і де тільки встрелив таку іграшку? – але бач, не допомогла.
    Підійшов до чорного, простягнув йому. Дуже хотілося різонути кинджальчиком ненависну горлянку, але й не давало щось, та й горлянки видно не було під каптуром. Та, власне, й морди не було видно, а лише очі – колючі, гострі, глибокі. Схожі на жарини в погаслому багатті, й печуть так само.
    Не взяв чаклун кинджальчика. Покрутив у руках і пхнув мені назад – користуйся, мовляв. Грайся. Дрібнувате воно для мене, а тобі в самий раз. А тепер пішли, онде хлопці вже здобич тягнуть, ділити будуть.
    Серед здобичі була гарна дівчина з мого кутка, та ще кілька знайомих – немолодий гончар, тітка-травниця й пара селян. Я кинувся-був до них, але дівка сахнулась, гончар на коліна впав, а тітка витягнула вперед оберіг й почала закликати усіх богів на порятунок. І старих, і нового, що на хресті загинув. Біс її зна, чого вона так злякалась.
    Й коні чомусь також від мене сахалися. Мабуть, тому що димом надто смердів.
    Й вояки-нападники у шкіряних панцирах теж тримались подалі, але от якраз цим я вже геть не засмучувався.
    Чорний підійшов до травниці. Мабуть, щось спитав, тільки я не чув, що. Але тітка-дурепа, замість відповіді, ще дужче почала верещати, махати оберегом... ну й отримала.
    Тільки чомусь не пальцем в чоло, як тим ковалям, а по-звичайному, ножем в груди. Не став, значить, витрачати сили на жінку.
    Я мав би засмутитись, бо тітка була хороша, допомагала не раз, та й родичка по маминій лінії – але хтось украв всі мої почуття.
    Селян та гончаря зв'язали поміж собою, а дівку затягли у кущі й звідти довго-довго долинав вереск та плач, але й те вже мені було геть байдуже.
    Де не візьмись, підлетів вершник – також у панцирі, з луком й коротким списом за плечима. Щось загорлав, тицяючи великим пальцем собі за спину – так, наче й не просто назад, а ще й трохи вниз. Мова була чужинська, але що тут розуміти? "Біжи, - мовляв. – Туди, і якнайшвидше!"
    А от для чого – це вже я не зрозумів.
    Чорний махнув рукою, хтось з охоронців миттю підвів йому коника, ще одного - мені. Мій кінь схарапудився-був, але чорний тицьнув йому пальцем межи очі, й кінь став як шовковий, тільки форкав. Й головою не крутив, наче щось не давало. Я хотів-був озирнутися на рідне згарище, але також щось не дало.
    Збрехав гонець – не вниз дорога вела, а вгору. Крізь розбиті ворота, поміж палаючих дерев'яних будинків, мимо княжого палацу – от дурні, теж підпалили, а там же добра неміряно!.. вище, вище... ну не до церкви ж ми їдемо? Куди нам таким – до церкви? Святих лякати, чи що?
    Але виявилось, що таки до церкви.
    Нова церква, гарна й велична, стояла на пагорбі, дивилася на річку під крутим берегом, на згоріле передмістя, палаючі вулиці, силу-силену кораблів, корабликів та човнів, що відчайдушно тікали на лівий берег, незліченну тьму нападників, й суцільний килим загиблих попід церковними стінами; дивилася вона на весь цей рейвах і плакала.
    Смолою й окропом плакала вона на загарбників, що лізли на стіни, плювалася стрілами й уламками плінфи, навіть посудом церковним відбивалася, бо більше не було чим, а ще у ній та на ній напхано було народу так, що горобцю місця б не вистачало. Й судячи з усього, народ той налаштований був рішуче й здаватися не збирався.
    Чорний під'їхав до групки воїнів – ці були вже не у шкіряних панцирах, а в солідних, залізних, ще й у шоломах. Щось коротко проджерготів – чи то насміхнувся, що без нього не впораються, чи то сказав відійти подалі. Мабуть, і те, і друге – бо й скривилися, й розвернули коней, відступили кроків на сотню.
    А чорний вийшов уперед і підняв руки до неба.
    Дивно це було, взагалі. Не з неба йшла його сила, явно не з неба. Не милості він просив у того, хто іже на небесі, а як наче наказував, й не благодать пролилася зверху, а здригнулась земля під ногами.
    Раз.
    Другий.
    Третій.
    Навіть на першому ж поштовху не всі люди поблизу на ногах встояли, а від третього так всі попадали. Хто на коліна, хто долілиць. Коні іржали й рвалися з поводів, але як раптом і вдавалося вирватись, то далеко втекти не могли, бо падали поруч.
    І церква не змогла встояти. Тріснула-осіла найближча до мене стіна, тріснула, мабуть, і протилежна, бо верхівка з хрестом як стояла, так і пішла рівномірно вниз. Як наче корабель тонув якщо дірка рівно посередині днища, а вантаж рівномірно по палубі розташований. Рівно й спокійно.
    От тільки вантаж тонути не побажав, а зойкнув. Закричав так розпачливо, так пронизливо, що на мить аж і я вирвався з невидимих путів, кинувся-полетів на чужоземного чаклуна, хотів-був голими руками розірвати його горлянку... не долетів.
    Махнув він рукою в мій бік, і пута знову скрутили руки, ноги та душу.
    - Молодець, - задоволено сказав він, підступаючи ближче. – Сильний... вій... воїн зміг би з-під чарів... виск... а, ні, вирватись! Як тут у вас кажуть - будуть із тебе люди! Так?
    Мабуть, погано він нашу мову знав, бо інакше б людиною не став називати. Були ми люди та скінчились. Хтось лишився під руїнами церкви, а мені ще більше не пощастило. Наче й живий, але хіба то життя?
    Потроху осіла курява над руїнами церкви, й долетів звідти стогін – моторошний, тяжкий, наче й не придавлені люди, а сама матінка-земля стогнала, помирати збиралась. Завмерли всі – а раптом і справді помре?
    Ні. Витримала. Не розверзлась, не поглинула дітей своїх нерозумних, і сонце не згасло, не відвернуло лик свій, і небо не впало. Все було, як було, тільки церкви не стало, людей не стало, та, можна сказати, й саме місто кудись поділося, полинуло попелом в синє небо разом з усіма містянами.
    Хоча ні, не всіма.
    Ще один посланець підлетів на захеканому коні до командирів, щось коротко доповів, його так само коротко скерували у наш бік – мовляв, он кому розкажи, нехай, мовляв, він розбирається. На те й чаклун.
    Підлетів. Розказав. Коротко й уривчасто, наче пес обгавкав.
    Чорний кивнув й непоспіхом заліз на коня.
    І я заліз. Й слідом рушив, наче собака. Й знову хотів-був озирнутись на зруйновану церкву, та знову щось не дало.
    Їхати довелося чимало – значно більше, аніж з передмістя до церкви. Власне, їхали також до церкви, але дальної. Поставили її на тому місці, де колись виринув з річки повалений бог Перун, златоглавий та срібновусий. Куди його потім діли – хтозна (втім, щодо золота й срібла є деякі здогадки). Потім схимники накопали там печер й оселилися, а далі і церкву побудували.
    От туди мене кінь і приніс.
    Командирів тут не було – загарбники натовпом стояли під урвищем, гелготали по-своєму, тицяли руками у бік печер, але в атаку не кидались. Хоча ні, кидались. Кілька штук лежало таких сміливців. Хто на спині, хто долілиць, хто розкинувши руки, а хто скрутившись, коротше, по-різному. Одне тільки їх єднало – стріли. У кого в грудях, у кого в спині. Також по-різному. Кому куди влучили.
    Чаклун під'їхав ближче, щось наказав й нападники відступили.
    Далі я вже знав, що буде – і воно сталося.
    Знову підніс чаклун руки до неба, і знову двигтіла земля, аж поки не посунулось урвище й не осипалось, ховаючи під собою вхід до печер.
    Разом з тими, хто в печері ховався.
    Не знаю вже, скільки нещасних туди набилося, але не вискочив жоден. Вже й не вискочить.
    Ще двічі гукали чаклуна туди, де самі не могли впоратися, і так само тремтіла земля й падали стіни, а чаклун вишукував серед бранців ковалів, гончарів, знахарів, й тицяв пальцем в чоло.
    Жоден не вижив.
    Це був довгий-предовгий день, мабуть, найдовший у моєму житті. Але рано чи пізно скінчається все, от і він також скінчився.
    Ми сиділи біля крихітного, на одну чашку, багаттячка – окремо від всіх. Чорт його зна, чи то чаклун не хотів бути з усіма, а чи навпаки, всі сахалися, та й навряд чи такі деталі важливі. Я прислухався до іншого.
    Всередині мене щось жило. Щось ворушилося в череві, булькало й плямкало, але на волю не рвалося. Чи то йому там подобалося, а чи просто мале ще було.
    Хотілося схопити трофейного кинджальчика й вирізати з себе ту погань разом із черевом, але вже звичне щось не давало. Тільки й лишалося, що лапати себе й дивуватись.
    - Нема там нікого, - побачив ті рухи чаклун.
    Він сьорбнув з чашки узвар з якоїсь трави, скривився, але ковтнув. Й пояснив далі:
    - То ти гниєш.
    - Гнию? – тупо перепитав я.
    - Атож, - кивнув чорний. – Усі мертві гниють.
    - То я...
    Я затнувся, але чаклун дослуховувати не став, мовчки кивнув – так, мовляв. Мертвий.
    Що ж, це багато чого пояснювало. Хоча від таких пояснень питань виникало ще більше, але куди мені тепер поспішати?
    - А ти? – раптом сяйнула ще одна здогадка.
    - І я, - знову кивнув чаклун.
    - А ти теж гниєш?
    Мабуть, запитання було не дуже розумне, бо той засміявся.
    - Ні... отроче, - сказав він, ще раз сьорбнувши з чашки. – У мене все...
    Він зробив паузу, підбираючи правильне слово.
    - ...все, що могло згнити – уже давно погнило.
    Давненько мене не називали отроком. Я подумав-був, що чаклун просто помилився з словом, але виявилось, що ні.
    - Я трохи старший, аніж здаюсь.
    Я мав би спитати, що буде зі мною, але спитав чомусь інше:
    - Наскільки старший?
    Чорний поглянув здивовано... хоча може й ні. Важко було в темряві, з одного лише руху виразу жаринок-очей зрозуміти, чи то здивувався він, а чи просто так ворухнувся. Сказав одне незрозуміле слово, потім друге, потім махнув рукою й спростив:
    - Не було ще вашого міста, коли я помер.
    Помовчав і додав:
    - Та й народу вашого ще не було.
    Він сказав ще щось, але я не зрозумів. Знаєте, як ото буває, коли піп рече – кожне слово окремо просте і ясне, а що було сказано – біс його зна. Точніше, піп його зна. Або я сам не зна.
    Та й те, що так-сяк зрозумілося – теж було загадкове. Ну міста не було – ще можна повірити. Але щоб народу не було?.. Та ми ж споконвік...
    Я згадав обрів, що згинули, як обри, й прикусив язика. Боляче не було.
    - Не те питаєш, - раптом сказав чаклун. – Краще б поцікавився, що з тобою далі буде.
    - І що?
    - Гнитимеш, - повторив він. – Довго. Буде... е-е-е... болісно?
    - Боляче.
    - А, так. Боляче.
    - А потім?
    - А потім будеш такий як я.
    Чаклун знову сьорбнув і уточнив:
    - Якщо переживеш... е-е-е... болість?
    - Біль.
    - А, так. Біль.
    Ми помовчали. Майбутнє видавалось досить похмурим. Гірше, ніж в закупи до князя або в раби до ромеїв, хоча куди гірше, здавалося б. Виявилось, що є куди.
    - І багато... таких, як ти?
    - Мало, - зітхнув чаклун. – Страшенно мало. Тому кожен на вагу... е-е-е...
    - Золота?
    - Так, золота. І сваритися нам не можна, бо мало нас. Доводиться терпіти. Хай там хто які дурниці не робить – а мусимо терпіти.
    Картина світу все гіршала й гіршала.
    - А... навіщо?
    Прикушений язик ворушився якось не так. Я пхнув пальця в рота й майже без здивування виявив, що він не прикушений, а надкушений. Це ж треба. І не відчув.
    І взагалі щось не відчувалось анічогісінько. Мала б лють затопити груди, мало б серце рватись на волю, мали б руки тремтіти від бажання схопити ворога, задушити, розірвати на клоччя... нема.
    Кажуть, ромеї каструють рабів, і їм також стає все байдуже. Здається, мені теж щось відрізали. Не те, що рабам, але щось всередині.
    - Навіщо... – повторив чаклун. – О, це питання...
    Він помовчав і повторив.
    - Навіщо. Ха. Оце вже ти правильно спитав. Те, що треба, спитав. Молодець. Житимеш. Такі нам потрібні.
    Ще трохи помовчав, й вже не так впевнено додав:
    - Сподіваюсь.
    Я чекав відповіді, але з боку чужинського табору почулися голоси й тупіт коней. Чаклун не став озиратися – мабуть, не боявся.
    В тупіт вплітались зойки та стогін, вони ближчали і за мить в освітлене коло увірвався вершник – майже такий самий. Чорний, у каптурі, з довгими рукавами, що прикривали кисті. Лівий рукав засакався, й видно було, що з кистями у чорного щось не так. За ним на аркані тягнулося двоє – товстий засапаний купець у роздертій сорочці та світловолосий юнак. Хоча ні, не юнак.
    Прибулець хвацько зіскочив з коня (той аж наче зітхнув полегшено й одразу відступив якнайдалі, на всю довжину повода), щось сказав, наче привітався, й, не питаючи, присів поруч.
    Зацікавлено поглянув на мене. Простягнув руку, наче хотів помацати, але здалеку, за три або навіть чотири кроки. Наче й не торкався, а на мені заворушилась сорочка й смикнувся пояс.
    Чорний щось сказав неголосно і незадоволено. Вгадати було неважко: "Не чіпай. Моє".
    Прибулець коротко засміявся, кивнув і смикнув за аркан, підтягуючи здобич ближче. Купець зашпортнувся й упав мало не у вогонь, дівка виявилась трохи зграбнішою і не впала.
    Скільки ж це сили тре мати, щоб отак-от недбалим рухом завалити немаленького товстуна, та ще й дівку підтягти ближче. А з вигляду і не скажеш.
    "Мій" чаклун коротко глянув і так само коротко щось сказав. Судячи з інтонації, щось несхвальне. Мовляв, погана здобич. "Не продаси". Або "не виживе".
    Прибулець, схоже, образився. Але сперечатись не став, смикнув мотузку ще раз, та сильно, так, щоб купець знову гепнувся. І, не чекаючи, поки той зірветься на рівні, тицьнув пальцем йому в чоло.
    Аж тепер я додивився, що не так було з пальцем. Не палець то був, а, власне, лише кістка від пальця. Обтягнута пергаментно-жовтою висушеною шкірою кістка.
    Купець охнув, знову осів на землю, і видихнув, наче проколотий міх.
    З міха тече – і з купця потекло. І ззаду – бо аж штани затріщали, і спереду – бо влучив якраз чаклунові на чоботи. Той теж зашипів, вилаявся, й кинувся чоботи обтирати.
    Об купця, ясна річ.
    Болісно зойкнула дівка – мабуть, купцева донька була, або ще якась родичка. Навряд чи дружина. Хоча хто їх зна.
    Думалося про це байдуже-байдуже, як наче хтось розповідав про події, що скоїлись тридцять-сорок років тому.
    І байдуже було, що купець похарчав-похарчав, але не помер, а встав – спочатку рачки, потім на коліна, а потім зібрався з духом і піднявся-таки на рівні. Чаклун-прибулець мабуть, і сам не чекав, що так буде, бо аж лаятись перестав. "Мій" лише незадоволено покрутив головою й щось коротко гостю кинув. Знову несхвальне. Купцева донька кинулася до батька, але зазирнувши в обличчя – раптом відсахнулася, заволала розпачливо, впала навколішки й затулила обличчя руками. Мабуть, щоб не бачити, на що батько перетворився.
    Хотів би я теж побачити, що там так різко змінилося. Хоча ні, не хотів би.
    Гість засміявся й, смикнувши коня за повід, рушив геть. Вже відійшов з освітленого місця, як, мабуть, згадав, що забув у нас полонених і також смикнув. Не за мотузку. Не видно було ніякої мотузки, але купця знову мало не збило з ніг, й він побіг підтюпцем, як наче йому там грошей пообіцяли. І донька за ним побігла – сама, без смикання.
    Я мовчав, і чаклун мовчав, а потім відставив чашку й пробурчав все ще незадоволеним тоном:
    - Питай, що хотів.
    Я хотів-був перепитати "навіщо?", але вуста чомусь самі собою спитали інше.
    - Хто це був?
    - Учень, - коротко відповів чаклун. – Молодий, гарячий... Вже своїх учнів хоче робити, але... Талант є, досвіду нема. Не вийде з тим купцем нічого, надто товстий.
    - А чому купець?
    Запитання було дурне, бо в голові все макітрилось, але чаклун зрозумів.
    - А тому ж, що й коваль. Щоб міг головою думати. Щоб знав, як з людьми... е-е-е... говорити, кому вірити, кому ні. Щоб умів рахувати. Щоб знав, з якого кінця молот тримати, і цей, як його...
    - Меч.
    - Точно, меч. Селяни не витримують. В голові у них не вкладається, що можна отак.
    Він недбало махнув рукою у той бік, куди пішли чаклун і купець з дівкою. Продовжив:
    - І щоб сильний був. Хирлявих нам не треба.
    Подивився на багаття, й раптом сказав:
    - Тепер зрозумів, навіщо все це?
    З темряви долинув розпачливий крик – дівочий, знайомим голосом купецької доньки. Хоча ні, уже не дівочий.
    - Що він там з нею робить? – дурні запитання так і лізли з мене. Але за таких обставин в кого б не лізли?
    - Щось робить, - байдуже мовив чаклун.
    - А я думав, у в нього також все зогнило, - ляпнув я чергову дурницю.
    - Та отож, - задумливо покивав чаклун. – Бач, виходить, не все. А у мене все...
    Він помовчав і пояснив:
    - А знаєш чому? Бо я гнив у пустелі, в піску, а він тут, у вашому... е-е-е... ну, там де ваш бог живе.
    - Церкві?
    - Ні, де багато церков.
    - Монастирі?
    - Точно, мо-на-сти-рі.
    Складне слово він вимовив по складам, а потім додав простіше:
    - У Лаврі.Бачив, які там... е-е-е...
    - Мощі.
    - Так, мо-щі.
    Він кілька разів повторив слово, покачав на язиці, наче камінчик. Відкинув рукав, подивився на свої пальці. Повторив ще раз:
    - Мо. Щі.
    Зітхнув, і спустив рукав назад, прикриваючи мертві, висушені, майже позбавлені шкіри пальці. На середньому пальці не вистачало нігтя, на мізинці – фаланги.
    - Тепер, - сказав чаклун по тривалій паузі. – Тепер ти розумієш, навіщо мені оце все...
    Він махнув рукою у бік все ще палаючого міста.
    - І ти.
    - А що, - запитав я. – Заради одного мене було варто палити все місто?
    Чаклун зітхнув й відвернувся.
    - Зрозумієш, - сказав він, помовчавши. – Почнеш гнити – вмить зрозумієш.
    Замовк, посидів тихенько, а потім додав:
    - Спробуй заснути. Може, й сон якийсь вдасться побачити. Востаннє. Запам'ятаєш, як воно й що воно.
    - А що? – здивувався я. – Більше не буде снів?
    - Не буде, - погодився чаклун.
    - А що буде?
    - Біль.
     
    Не пощастило мені – так ніякого сну й не побачив.
     
    Лавру взяли без труднощів.
    Лише у надбрамній церкві засіли якісь відчайдушні ченці, стріляли, лили окріп, кидалися камінням. Я думав, зараз вийде чорний похмурий чаклун, задере руки до неба, земля здригнеться...
    Чаклун вийшов, але не мій, а молодший, той, що вчора приводив до нашого багаттячка свій трофей, вихвалявся.
    Вийшов. Здійняв руки до неба.
    Я напружився, аби втриматись на ногах. В череві негайно забулькало – мабуть, щось уже зогнило й відірвалось від різкого руху, й хвиля нудоти прокотилася від шлунка до горла. На мить скаламутилося в очах, і тому перший спалах я прогавив.
    А коли проморгався, церква уже палала, й знову горіло те, що не повинно горіти.
    Вогонь рвався з бійниць, з вікон, з щілин під дахом, з-під зачинених воріт, й ревів так, що навіть людських криків не було чути. Хоча ні, було. Але недовго. В такому вогні довго не покричиш.
    Он, значить, хто спалив місто.
    Від церкви загорілася дерев'яна стіна, та як загорілася – як наче її навмисне смолою полили, або дьогтем; й побіг-поскакав вогонь по ній, беручи монастир у вогненне кільце.
    Нападники почекали, поки прогорить прохід, й непоспіхом, кінно й пішо, увійшли. За ними рушили й чаклуни. Молодший позирав на старшого гордовито, явно чекаючи схвалення, але старший поглядав на купця, що теліпався позаду. Поганий вигляд мав купець, ледве йшов, зашпортувався, а обличчя було кольору осіннього степу – вже не зелений, але ще не жовтий.
    Назустріч вийшов головпіп, а пообіч нього юрмилися ще попи чином поменше – з кадилами та іконами. Мовчали. Чекали.
    Наперед вийшов молодший чаклун. Став до нас та нападників спиною, й трохи підняв каптур. Ченці сахнулися, почали хреститися, хтось упустив ікону. Як наче пізнали когось, але очам повірити не могли. Чаклун задоволено реготнув, опустив каптур і рушив назад.
    Похитавши головою, вийшов старший чаклун і, старанно підбираючи слова, почав розповідати ченцям, що саме треба зробити, якщо вони не хочуть, аби монголи залишили від Лаври купу попелу та уламків.
    Здається, до його слів прислухались.
    Монголи побачили, що допомога не потрібна, й почали організовано грабувати церкви. Ченці дивилися вовком, але перешкоджати навіть не пробували.
     
    Я думав, копати доведеться самому, але ні – молодший чаклун знову перебрав командування на себе й загадав робити це ченцям.
    - І щоб все як завжди було! – прикрикнув навіть. – Що все точно так робили, як тоді, коли мене прикопували! Чув, старий!
    Старим він обізвав не "мого" чаклуна, а старого, згорбленого ченчика, якого з келії мало не копняками вигнав. Той, мабуть, вже й бачив погано, бо раз по раз перечіпався, лапав стіну рукою, а свічку тримав мало не біля самого носа. Дотримався, аж поки загорівся каптур, й хтось з молодших копачів покинув лопату й кинувся рятувати.
    Довго плескав дідугана по лобі, а той, мабуть, так до кінця й не зрозумів, що відбувається.
    - Тут? – чаклун за руку підтягнув старигана до свіжорозкопаної ніші. З неї смерділо. Майже так само, як у мене з рота. Перед нішею красувалася купа старих кісток, ганчірок, з тканини, підозріло схожої на чернечі ряси й пісок. От чого-чого, а піску тут було багато. Скрізь. Навіть над головою. На кілька людських зростів зарились під землю ченці. Тут і їли, тут і спали, тут і жили, тут і лишалися після смерті. Але бач, не всі. Принаймні один не лишився.
    Викопався.
    Погано його закопали. Було б і труну дубову, й камінням, камінням зверху присипати!
    Дідусь кивав, але коли чаклун перевів його на десяток кроків глибше в печеру, то кивав і там. Видно, у голові його вже не лишилося власних думок, а лише покора й лишилася. Скажуть кивати – киватиме, скажуть сидіти – сидітиме, а поставлять – то так і стоятиме, аж поки не впаде.
    Чаклун замислено потер каптур в районі потилиці й наказав копати одразу в кількох місцях.
    Під землею було тихо і душно, й лише лопати рівномірно шкрябали пісок – сссшшш!.. сссшшш!.. сссшшш!..
    Відкрилося ще дві ніші. З одної смерділо сильно, з іншої так собі - видно, давніша була. Старий чаклун пройшовся і зазирнув, а за ним і я поцікавився. У першій лежав напівгнилий чернець з чотками в руках. Я думав, він зараз скаже: "Зачини двері!", але ні, змовчав; а в другій було два скелети. Звичайні, без шкіри. Й також не ворушилися.
    А чого б їм ото ворушитися.
    Молодший ще походив туди-сюди й вибрав, нарешті, першу нішу. Поглянув на старшого, потім на мене. Старший чаклун кивнув на товстого купця – мовляв, давай його першим, він більший.
    Купець загороджував собою прохід й вхід до ніші довелось розширювати лопатами. Молодший уклав його попід лівим краєм, впритул до стіни. Свічка востаннє вихопила з темряви його обличчя – і їй-богу, краще б мені було його не бачити. Останній погляд – і бач, такий-во роздутий млинець.
    Я влігся біля правого краю й заплющив очі.
    - Сссшшш!... Сссшшш!... Сссшшш!... – заговорили лопати. Також не той звук, який хотілося б забрати з собою в могилу. Перша ж порція піску лягла на обличчя. Захотілося чхнути, але замість повітря з грудей вирвалося щось страшенно смердюче.
    Я хотів би взяти з собою гарні спогади – небо, сонце, вітер в обличчя, муркотіння кота, відданий погляд собаки, щебет синички й ніжні слова дружини, відчуття її губ на своїх губах...
    А взяв лише мерзотне видиво мертвої розпухлої купецької морди, сморід з рота, страшенний тягар на грудях й рівномірне шелестіння лопат.
    - Сссшшш!... Сссшшш!... Сссшшш!...
    Не лінувались ченці, копали моторно – мабуть, щоб все якнайшвидше скінчилось. Дурні. Коневі ж ясно, що жити їм лишалося якраз стільки, скільки треба аби запечатати нішу. Чаклунам учні потрібні, а свідки ні.
    Лопати змовкли, ченці пішли, а замість них прийшов біль.
    Виявляється, гнити – це боляче. Страшенно боляче. Я не раз обпікався вогнем, траплялось бити молотком по руці, колись прилетіло каменем з пращі. Я думав, що в усіх цих випадках було боляче, так от.  Я помилявся. То було ніжно, як дотик коханої.
    Я бачив, як катували й карали на горло злочинців. Жорстоко карали – й шибеницею, й колесом, й палили вогнем. Гадаєте, скараним було боляче? Та тьху на той біль.
    Одного разу трапилось мені бути присутнім, коли якогось негідника садили на палю. Товсту палю. Не милосердну наспіх затесану жердину – та вбиває швидко, не встигнеш і кухоль меду випити. Не середньої жорстокості стовбурець з долоню завширшки – о, то серйозніша річ, може не давати смерті півдня, але все одно смерть досить швидка. Мені трапилось бачити, як чолов'ягу посадили на дебелу самовдоволену колоду завтовшки як голова.
    Кажуть, що раніше таким чином карали частіше, але, мабуть, брешуть. Народ, зібравшись подивитися рідкісне в наші милосердні часи видовище, був розчарований. Чоловік – дебелий, похмурий, з скрученими за спиною руками, сидів, стиснувши гузно та зуби, намагався не теліпати ногами, не горлав, не волав, не молився старим чи новим богам, не проклинав тих, хто зрубав цю палю, прикопав її на Майдані, й посадив його, бідолаху, зверху.
    Кара почалась зранку, а перший крик пролунав ген-ген пообід.
    Але тоді вже не припинявся. Довго не припинявся, кажуть, не менше двох діб, але я не став дивитися до кінця. Робота чекала.
    Тому чоловікові, мабуть, було трохи боляче.
    Але мені значно болісніше.
    Його розривало в одному місці – а мені горіла вся шкіра. Йому ламало кістки в тазу – а мені вивертало усі одразу суглоби. І ребра теж. І хребет. І навіть в голові, в міцному непорушному черепі теж оселився біль.
    Хтось з заїжджих купців розповідав про милий ромейський звичай – варити злочинця у казані з розтопленим маслом – о, це можливо. Можливо, цей біль нагадував мій, хоча, звісно, й ніяк не дотягував до мого по болючості.
    Але, казав той купець, винуватого вмочають у масло потроху, з ніг починаючи – а у мене горіло все тіло, причому не лише зовні, але й зсередини.
    І це було довго. Мука на палі тривала дві доби, або трохи більше, а я... я не знаю, скільки мені боліло. Рік? Мабуть. Більше? Так, мабуть, більше. Два? Три? Сто?
    Поруч зі мною стогнала й кілька разів здригалась земля – товстому купцю, мабуть, було ще болючіше, але що мені з того? Біль – це така річ, яка швидко лікує від усіх почуттів. Від милосердя, співчуття, приязні, дружби, любові. Якби я міг віддати тому купцю хоча б частку свого болю – я б, звісно, віддав. Якби мій біль можна було зіпхнути на кохану дружину – мабуть, я б і на мить не задумався.
    Неможливо лишитись людиною, коли так болить!
    Я й не лишився.
    Неможливо залишитись добрим до людей, після того, як пройдеш крізь такий біль.
    І доброти я також позбавився.
    Неможливо було тепер замислюватись над долею друзів, родичів та коханих. Вони померли – а отже, мене покинули. Самого. Наодинці з жахливим болем.
    Зрадники! Гади! Собаки!
    Тепер я розумів, чому чаклуни палили міста й обвалювали церкви людям на голови.
    Якщо коли-небудь вийду звідси – горіти не лише містам. Сама земля під ногами живих горітиме.
    Через деякий час біль раптом почав вщухати. Повільно. Страшенно повільно - наче остигав горн після того, як прогорить вугілля. Спочатку я відчув, що більше не відчуваю рук. Гм. Відчув, відчуваю... ні, це вже було не те. Це вже щось зовсім інше. Не відчуття – знання. Я більше не відчував пальців, але знав, де вони починаються, й кінчаються де. Я знав, що навколо пісок, а в піску кістки, закинуті назад в нішу недбалими копачами. Що ось, біля вказівного пальця – чиясь щелепа... та не чиясь, а ченця, який помер тут за півсотні років до мого народження. Що в лікоть майже впирається уламок його ж ребра, а он та гомілка, що причаїлася над моїми грудьми – то вже не його, то якогось послушника. Вони наче говорили до мене, тільки я не все чув.
    Я почув чути купця. Недаремно сумнівався мій вчитель - гниття не зупинилось в товстому тілі, й душа не витримала, згоріла. Не ходити йому землею, не вбивати пальцем в чоло. Даремно помер. Тільки остання його думка й вловлювалась – доню, донечко, доню...
    Вгадав, значить. Таки дочка.
    Ще трохи полежавши, я раптом виявив, що інколи чую, як печерою ходять живі. Почав відчувати їхні думки. Вони були тупі та повільні – про їжу, про втому, про свічки та лопати, про ігумена, що оточив себе підлабузниками, а чесних людей посилає на тяжкі роботи. Про те, що ось тут наче й ніша, але чомусь піском засипана – хтозна, ким і навіщо, й каменем запечатана. Про те, що камінь, можна, звісно, й витягти, але простіше буде, он там, трохи далі, когось поховати.
    Про те, що прийшли литвини – хтозна, хто такі ті литвини. Про те, що прийшли поляки – хтозна, що воно за поляки такі. Про те, що Хмельницький зрадник. Хоча ні, герой. А ні, тепер знову зрадник. А, ні, таки герой. Про те, що Мазепа герой.  Та ні, майже святий. Хоча ні, зрадник. А ні, майже диявол.
    Хтозна, що за люди були ті Хмельницькі й Мазепи.
    Мова потроху мінялась, але пристосуватись було неважко.
    Ченці думали, що цар Петро – це Антихрист і треба ховати скарби. Потім передумали. Але діставати скарби не стали.
    Хтозна, хто такий цар Петро, і що таке цар.
    Чутливість до людських думок росла, і скоро я вже почав відчувати тих, живих, нагорі.
    Лавра росла. Щось будували, щось зносили. Я не бачив, що саме, але міг би легко вказати, де постала нова будівля, і в ній робиться. Інколи було смішно – якби нову вежу поставили на крок лівіше – вона б провалилася у підземний хід.
    Через Дніпро перекинули міст – могутній, кам'яний, з ланцюгами завтовшки як людський тулуб. У мої часи однієї ланки вистачило б і на будинок, і на коня, і на дружину та пару коханок.
    Недовго простояв міст, щось страшне з ним скоїлося, а що – я так до кінця й не добрав. Як наче набили його землею, і та земля раптом збільшилась в тисячу, десять тисяч, сто тисяч разів й розірвала к бісу. Не знав я такого чаклунства, а тепер знаю.
    Під Лаврою навіщось прокопали здоровенну печеру й пустили нею залізну гусеницю. Не знаю, навіщо. Гусениця їла іскри, що мешкали у товстих земляних жилах й ті іскри змушували її швидко бігати. Не знав я й такого чаклунства, але також швидко навчився, бо чим ще займатись?
    З Лаври кудись поділись попи
    Сила росла, й одного чудового ранку я подумки злетів в небо – й виявив, що я там не сам. Залізні птахи літали у небі й кидали залізний же послід, всередині якого була вже знайома земля, що розширялася в сотні тисяч разів. Літати – то було приємне чаклунство, і його я також навчився.
    Знову прийшли попи. Хтось навіщось зруйнував найбільшу церкву.
    Знову пропали попи, й знову з'явилися, й хтось церкву відбудував.
    Весело, мабуть, їм там, нагорі.
    А мені нудно.
    Знічев'я я почав прислухатись до мертвих, які лежали в печерах. Деякий час з ними було цікаво. Вони не ховали думок, і я прожив десятки, сотні и тисячі життів, всотавши їхні знання, вміння, досвід.
    Мабуть, такого не планувалося. Мабуть, я та купець повинні були пролежати під землею кілька років, але щось сталося. Щось пішло не так, дуже сильно не так. Чи то чаклуни посварилися й розібралися один з одним, чи хтось розібрався з ними й розібрався з обома. Хтозна. В тих межах, куди я міг дотягнутися думкою, їх не було.
    Але були інші!
    З величезним здивуванням я раптом виявив, що таких як я, тут немало. Що не всі зогнили. Що багато мертвих лежать, слухають, думають, і набираються сили. Що деякі з них у землі, деяких витягли. Деякі голі, деяких одягли в пишні шати. Деякі лежать у піску, деяких покладено в труни, накрито склом й лише рука, мертва нетлінна рука визирає назовні.
    Кожен з живих, хто цілує ту руку, дарує їй трохи своєї сили.
    І знаєте що?
    Колись нам лежати набридне.
    І знаєте, що ми зробимо потім з вами?
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 11:32 21.01.2018