ah027 Каліф на тисячу кроків

    Сліди обривалися перед високим муром. Я пробував закидати гак на верхівку, але стіна щоразу ніби випростовувалась уверх. І ніякої шпаринки. Тільки кремезні ворота в мурі, що огороджував якусь дивину посеред сонячної пустелі.
    Довелося гупати у ворота, що виявилися не запертими. Але за ними стояла суцільна мовчазна темрява. Спочатку встромив руку. Потім повністю зайшов у неї. Запона-морок змінилася морем світла, пальмами, фонтанчиками, біля яких прогулювались златокудрі дівчата. Одна з них порівнялась зі мною, привіталась і запросила:
    – Ідіть за мною. Господар вже зачекався.
    Я не здвинувся.
    – Чого заклякли? – посміхнулася дівчина.
    – Надто схоже на сон, – знизав плечима.
    Зненацька вона припала до моїх губ.
    – І це також? – поцікавилась після поцілунку.
    – Ні. Такі приємні ще не снилися.
    Довелося попрямувати за нею до палацу, що заховався в тіні пальм посеред оазису. По дорозі нам стрінулися статуї двох жінок і десятка чоловіків. Причому в останньому камені я взнав шуканого мага. Не хотілося б опинитися наступним, хоча й не маг. А з чарівного маю всього перстень, що обороняє від чар, і шаблю, що їх рушить.
    Євнухи на порозі навіть не запитали куди це прямую зі зброєю. Посеред просторої зали палацу на подушках біля кальяну сидів чоловік, погляд якого улещувало десяток танцівниць. Чоловік запропонував присісти поряд з ним. Занесли  стіл з напоями та стравами.
    – До чого такі почесті? – не второпав я.
    – Як чому? – здивувався чоловік. – Ви – перший гість за тисячоліття, що прийшов не за моєю чарівною лампою.
    – Добре, гість, але випадковий. Оскільки гнався за одним магом без наміру завітати до вас.
    – Хай там як, все одно радий вас бачити. Мене звати Аладін. Хоча, можливо, ви про мене чули.
    – Салім. – відрекомендувався і я. – Чув, але в основному казки. Дійсність виявилася більш несподіваною. Можна фруктів?
    – Пригощайтесь, – знову запросив господар.
    На скатертини прямо з повітря з’явилися фініки, виноград, персики. Великі й соковиті. Я спробував.
    – Ніколи таких славних фруктів не куштував! – вигукнув із захватом я.
    – Куштували, – усміхнувся Аладін. – Чи уявляли собі такі. Так що за маг спонукав завітати до мене?
    – Дуже лихий. Навіть інші злі чаклуни нажахані його жорстокістю.
    – Настільки, що звернулися по вашу допомогу?
    – Ні. Я шукав його, щоб помститися, – я вдав, що задивився на танцівниць.
    – Я знаю, хто ти, – прошепотів Аладін.
    Я й бровою не повів. Надто багато хто так говорив і всі помилялися.
    – Ти – асасин, – підморгнув господар.
    – Але як? – ворухнув я одними губами.
    – Це все лампа, – продовжив він. – Може розказати про все, що знаходиться навколо неї на тисячу кроків. Але від цих магів, справді, одні клопоти. Як казав, постійно намагаються вкрасти лампу. Доводиться весь час тримати її при собі. І твій маг не виняток. Прийшов за порятунком від заслуженої кари, але замість того, щоб просто попрохати притулку, жадав лише лампу. Тому й отримав покарання, як і всі. Так що можеш вважати своє завдання виконаним.
    – Мені потрібна голова для доказу.
    – Буде голова. Як розважиш старого Аладіна. А там тобі може й самому вже не захочеться мене покидати. Адже до щастя швидко звикаєш. А я, як бачиш, влаштував собі рай на землі.
    Він запропонував зіграти в шахи. Відмовляти гостинному господарю було незручно, але під час гри, поділився своїми міркуваннями:
    – Не полюбляю грати в шахи. Якщо уявити їх за справжніх людей, то це буде чи не найжорстокіша гра.
    – Неймовірно. І це каже найманий убивця, – здивуванню Аладіна не було меж. – Колись я був злодієм. Успішним. Аж занадто. Бо зміг поцупити чарівну лампу. Але й тоді я не задумався, погано чи ні, красти.
    Я переміг разів п’ять. А господар більше радів поразкам ніж засмучувався:
    – На жаль, тут ніхто краще за мене не грає, бо не має саморозвитку, хоч як би я не старався.
    Надворі ніяк не темніло, хоча й куняв наче добу не спав. Коли проґавив ферзя, Аладін зітхнув:
    – Мабуть, ви втомлені з дороги й вам не завадить перепочинок.
    – Не відмовлюсь.
    До кімнати мене відвела та сама дівчина, що зустріла біля воріт. Вже на порозі я покепкував:
    – Негоже відразу намагатися вбити першого незнайомого чоловіка.
    – Чому ви так вирішили? – перелякалася вона. – Навіть на гадку не спадало.
    – Отрутою любові на вустах.
    Дівчина зашарілася:
    – Вибачте, будь ласка. Господар дуже суворий до зволікань, а я нічого не зуміла більше придумати тоді, щоб змусити вас іти за мною.
    – Хіба за таке вибачаються? – зупинив я стрімкий потік її виправдань. – За таке лише вимагають дій у відповідь.
    Я потягнувся до неї за поцілунком. А потім ми й не помітили, як опинилися на ложі, де насолоджувалися одне одним. А пізнавши таїни кохання, розмріялися поряд в обіймах.
    – Ти забереш мене з собою? – запитувала вона.
    – Звичайно, – м’яко цілуючи в чоло й вуста, відповідав їй.
    Еліза, так звали її, довго розповідала, як гарно в фіордах. А ще вона виявилася норманською принцесою. Хоча всі наложниці тут були імениті. За словами дівчини джин зібрав їх по всьому світу на втіху Аладіну.
    А потім вона переключилася на мене: хто я, звідки?
    – Чому ти став асасином? Заради грошей? Чи ти один з тих, кому приносять задоволення муки інших?
    – Ні, не заради грошей. Я – заручник. Не буду виконувати доручення – моїх рідних вб’ють. Колись мав необачність зв’язатися не з тими людьми. Хоча, звичайно, всі так кажуть.
    – Я тобі вірю.
    Ось це тихе «вірю» чомусь справило сильне враження. І придало наснаги щось змінити. Я дійсно повірив у свою виправдувальну історію.
    Так разом і поснули.
    Але всьому хорошому завжди наступає кінець. Коли прокинувся, Еліза вже пішла, а за вікном продовжувало світити сонечко. Здається, тут ніколи не вечоріє.
    Потрібно було виконувати обіцянку, та розмова з Аладіном не склалася. Спочатку думав, що він набиває ціну. Але господар був непохитний.
    – Мене, лампу, весь оазис поєднано настільки непорушно, що не можу нічого змінити навіть заради себе. Чому б тобі не пристати до нас? – затягувався улюбленим димом кальяну Аладін.
    – Бо я й так забарився. Дякую за гостинність.
    – Залишайся, ти ще не пізнав радощів зі всіма моїми наложницями, а може тобі подобаються євнухи? – примирливо говорив він.
    – Ні, мені дійсно пора.
    Ось такі невтішні вісті довелося передати дівчині. Тому й запропоновував просто втекти разом.
    – Не можу, – відмовила вона. – Будур вже намагалася. І Міра. Наразі стоять з іншими статуями.
    – Хто їх перетворив на каміння?
    – Джин, – впевнено відповіла Еліза.
    – А який він із себе?
    – Я ніколи не бачила його у власній подобі. Але він може втілюватись у будь-кого.
    Тоді я зняв перстень і надів на палець дівчині:
    – Ця каблучка охоронятиме тебе від чар. Тепер підеш зі мною?
    – А як же ти? – сполошилася Еліза.
    – Маю ще шаблю, що рушить магію.
    Якщо це й було задумом Аладіна позбавити таким чином мене чарівного захисту, то Еліза, я відчував, не виконувала навмисне цю злу волю господаря. Вона бажала лише втекти із чужого раю.
    Ми вийшли з палацу. По дорозі я стяв голову в статуї замовленого мені мага. Але не встиг її підняти, як повітря перед нами затремтіло й вкрилося брижами. Ще мить і з’явився мій двійник, що почав наступати на нас.
    – Я би не пішов проти себе,  – звернувся до нього.
    – Але я не ти, я – раб лампи і не смію не підкоритися наказу.
    – Не гидко? – все не відставав від самозванця.
    – Накази не обговорюються, а в моєму випадку навіть не обмірковуються, – він здійняв шаблю й наніс удар.
    Битися із самим собою – неможливо. Мій двійник знав всі мої прийоми, виверти й хитрощі. Передбачав, куди я вдарю, а я здогадувався, як він відповість. Але важче всього було дивитись у власні очі. А він спокійно бився зі мною, не відчуваючи нічого страшного в цьому.
    Тоді я заплющив очі, щоб тільки чути його рухи. Захищався, поклавшись на п’яте чи шосте почуття. Змахнув, відбивши удар, потім ще раз і ще. Раптом  моя шабля його простромила. Добре, що двійник не зойкнув, чим врятував мене від подальших тяжких снів, лише став осідати на землю. Я витягнув шаблю й, не відкриваючи очей, відвернувся, аби не побачити себе вбитим.
    Еліза стояла поруч і вся випросталася немов натягнута струна. Але коли мої очі зустрілися з її, і в них вона не побачила ні краплі жаги вбивства, то обм’якла й сказала радісно:
    – Це ти.
    Чомусь до цього й не подумав, що вона могла загубити мене в бою.
    Тим часом до місця двобою підтягувалися євнухи.
    – Відведеш до Аладіна? – промовив до неї. Дівчина кивнула.
    Ми побігли назад до палацу, потім його коридорами, доки не увірвалися в потаємну кімнату, де на килимі сидів Аладін, посмоктуючи кальян. Мить, другу він сидів у задумливості, не звертаючи на нас уваги, після прицмокнув язиком:
    – Не очікував, що ви поборете джина.
    – Відпусти мене з нею! – гримнув я.
    – Не можу! – як мені здалося, щиро відповів він.
    – Якого біса?! – лайнувся я.
    – Того, що джин, – зітхнув Аладін. – Я не можу відпустити її з тобою, але здатен забажати десяток чарівних ламп. А ти з кожною зробиш власний світ поруч, де матимеш сотні наложниць, як ця.
    – Мені треба не як ця, а саме вона.
    – Подумай, що ти втратиш! – його очі зло спалахнули. – Я можу подарувати тобі безсмертя в межах своїх володінь і ми житимемо вічно.
    Я озирнувся, оглядаючи все довкола, щоб показати, ніби розмірковую, а не заздалегідь маю відповідь:
    – Дуже заманливо, але ні. Я потрібен за стіною й не зможу вічно перебувати в насолодах, доки не розберуся з тими негараздами. А під старість, може, навідаюсь ще раз.
    – Якщо так, то не можу нічим допомогти, – Аладін випустив кільце диму.
    – Я зможу, як знайду лампу.
    – Шукай-шукай, все одно не віднайдеш. Зате мене побавиш.
    – Чому це не знайду? Я ще на вході в оазис зрозумів, що ви – великий майстер омани.
    І рубонув шаблею кальян. Але виявилося не лише він був міражем.
    – Ні! – простогнав Аладін. – Що ти наробив?!
    А накоїв я дійсно чимало, як тепер зрозумів. Не стало ні палацу, ні оазису, ні Елізи…
    Мабуть, через мою розгубленість, Аладін змінив прокльони на пояснення:
    – Сподобався мій витвір уяви? Колись я забажав Будур, багатство, славу. Яке ж було моє здивування, коли за межами тисячі кроків вже нічого не було. Все виявилося оманою, міражем. Навіть, Будур. Бо справжня царівна в той час спокійно перебувала у своєму палаці. Тому я покинув усе, крім лампи, і пішов далеко вглиб пустелі. Хоч все було несправжнім, я відчував себе митцем. Виявилось, не так просто уявляти детально палаци, оазиси, риси й поведінку наложниць та євнухів. Але за тисячу років непогано набив руку. Настільки, що стало нудно і підпустив надто близько тебе до себе.
    – Але чому їм було не відомо, що вони всього міражі і не можуть виходити за мур?
    – Хотів, щоб вважали себе справжніми людьми.
    – Чому ж не повертав тих, хто втікав?
    – Навіщо? Все одно спробували б ще, а мені їх знову роби.
    Він замовк. Тільки зараз я замітив, що Аладін старіє. Його волосся сивіло, шкіра вкривалася зморшками. Він висушувався й жовтів. Через хвилину на мене пустими очницями дивився скелет в лахміттях. Такого жаху я раніше не бачив.
    Аладін тисячу років жив у світі ілюзій і не дивно, що надав у ньому собі безсмертя. Але він повинен був бути тим, ким зараз став. Звичайним висушеним скелетом.
    Чи мав я право розбивати його вигадку? Чи був його вбивцею, коли повернув у дійсність? І як ставитися до факту знищення реальних ілюзій, котрі мислили й мріяли про свободу із золотої клітки?
    Відповідей ніхто надати не міг. Залишились тільки розбита лампа й дряхлий скелет посеред понурої пустелі.
    Я часто намагаюся зібрати лампу докупи, але ніяк не виходить, щоб знову запрацювала. А якщо вийде, то як розказати ілюзіям, що вони лише міражі, які не можуть бути вільними? Що їх світ проживання всього до горизонту від лампи?