22:37 05.08.2018
Поздравляем победителей 46-ого конкурса:

1 Мудрун ai010 Миллиард лет одиночества
2 Мудрун ai002 Счастливчик Харон
3 Изольда Марковна ai028 Лестничный



20:11 24.06.2018
Отпечатан и готов к рассылке тираж 37-ого выпуска.
Отправка будет происходить по мере поступления заказов.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 48 (осень 18) Приём рассказов

Автор: ЧучундрУА Количество символов: 12422
Конкурс №45 (зима 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ah025 Тенета з секретом


    

    Вантажівка «Артеміда» прямувала в систему Сатурна.
    Власті Терраполісу – зростаючого людського поселення на Титані, – покладали великі сподівання на цей рейс. Тож судно довірили капітанові Вандермеєру, досвідченому космічному вовкові з послужним списком, чи не довшим за його власну біографію.
    Для Вандермеєра політ до Титана також обіцяв стати особливим. Капітан давно шукав слушної нагоди гідно завершити кар’єру космонавта, щоби присвятити решту життя вихованню внуків – справі, про яку він мріяв останніми роками. З огляду на це старий ветеран від самого старту поводився особливо розважно, вважаючи, що не має права на помилку.
    Шлях «Артеміди» пролягав крізь Пояс астероїдів – місце саме по собі небезпечне, – та ще й, із певних причин, далеко осторонь уторованих космічних трас.
    Це неабияк ускладнювало життя екіпажу – доводилося повсякчас бути готовими до маневрів у хаосі уламків. А тут іще новий суперкарго, загарливий і доскіпливий, плутався під ногами, чіпляючись до кожної дрібниці й доводячи знервованих космольотчиків до сказу.
    Ось і зараз – щойно Вандермеєр оголосив по внутрішньому зв’язку про корекцію курсу, як містер Паскуаль мов уродився в рубці та, одсапуючись, завів своєї:
    – В чому річ, сер? Про жодні зміни маршруту в чартері не йдеться…
    Капітан подумки чортихнувся.
    – Надійшла шифрограма від картографічної експедиції сектора, – пояснив він терпляче. – В нас позаштатна ситуація. Тож повертайтесь до каюти і ляжте. Доведеться вмикати двигуни.
    – О ні! – трагічно звів руки Паскуаль, але тут-таки вхопився за петлю в стіні, щоби потік повітря од вентилятора не виніс його в коридор – тілистий суперкарго нехтував носінням магнітних черевиків, воліючи ширяти в невагомості. – Адже будуть перевантаження?
    – Невеликі. Це безпечно, – незворушно відказав Вандермеєр.
    Містер Паскуаль роздратовано пирхнув.
    – Певна річ, я турбуюсь не про себе, сер! Вам чудово відомо, що…
    Зненацька – торох! Корабель різко шарпнувся. Світло згасло, ревнула сирена, заблимали аварійні вогні.
    На щастя, капітан був пристебнутий, тож утримався в кріслі, Паскуаля ж узагалі тільки гойднуло, мов човен на хвилях. Першої миті, втім, обоє розгубилися.
    – Що це? – зойкнув із червоного присмерку товстун. – Метеор?
    – Гірше… – зронив Вандермеєр, дивлячись на оглядовий екран.
    Там на тлі зірок розпростала крила велетенська чорна тінь. Зловісний привид, якого «Артеміда» так жадала уникнути, рухаючись маловивченими манівцями.
    – «Танат», – прошепотів капітан.
    Авжеж, то був пострах Космофлоту, невловимий фрегат новітніх космічних розбійників, котрі вже кілька років тероризували навколишні транспортні лінії.
    Астероїди містили в собі безліч корисних копалин. Проте для їх розробки належало отримати концесію й сплачувати податки. Подобалося це не всім, тому в Поясі з’явилося чимало чорних рудень. Але оскільки вони не обслуговувалися Космофлотом, а налагодити нелегальне постачання з Землі було дуже проблематично, комусь спало на думку, що значно простіше переймати у просторі законні вантажі. Знайти ж грабіжників у нетрях Поясу важче, ніж голку в копиці сіна.
    – Пірати? – сторопів Паскуаль. – А як же вантаж, сер?
    Капітан неуважно зиркнув на нього; він саме пригнічено   розмірковував про несправедливу долю, що вирішила посміятися з нього на схилку літ.
    – Краще подбайте про душу, шановний.
    – Нас що, вб’ють?
    Вандермеєр промовчав, збираючись із думками. Зазвичай пірати плюндрували кораблі, уникаючи жертв. Але… Згадавши останню шифрограму, капітан раптом похолов, зрозумівши, що саме цього разу в його екіпажу нема жодного шансу…
    Чи є?
    Вандермеєр поривчасто обернувся до Паскуаля.
    – Вантажну декларацію мені!
    Як завжди, всі папери виявились у суперкарго напохваті. Все ще не тямлячи, що й до чого, він дістав теку і тремтячою рукою простягнув капітанові потрібний документ.
    Пробігши папір поглядом, той глипнув на хронометр і похапцем увімкнув внутрішній зв’язок.
    – Коваль! Кроу!
    Відповідь не забарилася:
    – Живі, сер! Що в біса коїться?
    – Потім про це. Як щодо пошкоджень?
    – Двигунам гаплик, сер. Але житлові приміщення й вантаж начебто цілі. Зараз почнемо…
    – Кидайте все – і мерщій у трюм! Переносьте до шлюзу вміст другого контейнера!
    – Сер, але що…
    – Потім! Забийте шлюз повністю!
    – Так, сер!
    Вандермеєр клацнув тумблером і обернувся до спантеличеного Паскуаля.
    – А ви тим часом зробіть ось що…
    Вислухавши, Паскуаль витріщився на капітана, мов на божевільного.
    – Ви хочете…
    – Саме так! – гаркнув Вандермеєр нетерпляче.
    – Але ж у чартері…
    – Під мою відповідальність!
    – Може, поясните, навіщо…
    Капітан випорпав із шухляди табельний «парабелум».
    – Нема коли! Ворушіться!
    Містера Паскуаля мов вітром здуло.
    Поки нападник хапав безпорадну «Артеміду» зачепами і підтягав упритул, Вандермеєр устиг зв’язатися з Титаном, передати SOS та їхні координати. Відтак пірат накрив жертву своєю тушею, екрануючи будь-які сигнали. Почувся брязкіт, по корпусу прокотилася вібрація.
    – Готово, сер! – небавом озвався з динаміка голос Кроу.
    Капітан потер руки.
    – Тепер чекайте Паскуаля, стопоріть усі внутрішні люки – й негайно в рубку!
    – Е-е… Ясно, сер!
    – Не забудьте вдягти скафандри. І прихопіть по кілька касет із кисневими балонами!
    – Слухаю, сер!
    Тут на рації заблимало зелене вічко. Виклик іззовні! Капітан увімкнув зв’язок.
    – Хелло, дівчатка! Вас вітає «Танат» і я, його беззмінний шкіпер Кадавр! – заповнив рубку насмішкуватий баритон. – Умови наші прості: лапки догори й ні пари з уст.
    Вандермеєр прокашлявся й заговорив улесливим тоном:
    – «Артеміда» на зв’язку. Ми згодні на все, містере… е-е… Кадавр! Тільки гарантуйте нам життя!
    – А заслужіть! – реготнув пірат. – Ну, стрічайте гостей.
    – Ласкаво просимо, – процідив Вандермеєр, чаклуючи над системою життєзабезпечення; за мить панель її почала все рясніше вкриватися червоними вогниками.
    Не встиг приголомшений звісткою про напад екіпаж «Артеміди» зібратися в рубці, як «Танат» озвався знову:
    – Гей! Що там таке зі шлюзом?
    Капітан перезирнувся з помічниками. Коваль черкнув себе долонею по маківці: під зав’язку, мовляв.
    – Наші дарунки, – пояснив Вандермеєр. – Знак доброї волі.
    Кадавр щось запитав у підручних. За хвилю здивовано присвиснув:
    – Кава? Віскі? Шоколад? Звідки це у вас?
    – Ми, бачте, веземо вантаж для відпочинкового комплексу Терраполіса: барів, атракціонів, зоопарку…
    – Сподіваюся, там не сховано вибухівку?
    – Що ви! Ми ж не самогубці!
    – Гляди ж! У разі чого обіцяю: пощади не буде нікому!
    Судячи зі звуків, що їх доносили внутрішні мікрофони, пірати взялися розчищати головний шлюз. Вандермеєр тим часом гарячково обчислював щось у блокноті, раз-по-раз зиркаючи на хронометр. Решта команди насторожено мовчали.
    Перегодом із коридору несподівано долинуло розлючене гарчання, затріскотіли постріли. Зчинився страшенний шарварок.
    Рація негайно ожила втретє:
    – Це що за жарти? Хто випустив бісових левів?
    Вандермеєр зловтішно вищирився, та коли нахилився до мікрофону, в голосі його почувся жах:
    – М-ми тут ні до чого, містере Кадавр. М-мабуть, вимкнулося живлення кліток. Нема енергії…
    – Та невже? – процідив розбишака. – А мені здається, хтось допіру кепсько зрозумів мої попередження. Ну заждіть!.. Гей, хлопці, влаштуємо космічне сафарі!
    Метушня в коридорі посилилася: бандити взялися азартно відстрілювати бідних мешканців зоопарку. Мабуть, це виявилося нелегкою й небезпечною справою – тварини були дезорієнтовані невагомістю й темрявою, що лише посилювало їхні страх і лють.
    Капітан тим часом відклав нотатник і відітхнув, змахнувши з чола піт. Він помітно нервував, начебто чогось очікуючи. Від несміливої спроби екіпажу з’ясувати ситуацію з досадою відмахнувся:
    – Якщо все вийде, ви перші про це дізнаєтесь… Коли ж ні – тим більше.
    Помічникам та суперкарго, таким чином, не залишалось нічого іншого, як сліпо покластися на свого очільника, знемагаючи від тривоги й невідомості.
    Приблизно через півгодини Вандермеєр, схилившись над пультом, заклопотано пробурмотів:
    – Гм, тиск у відсіках падає… Чому б це?
    – Думаю, в нас пробоїна, – припустив Коваль, дослухаючись до звуків зовні. – Можливо, не одна. З них кепські стрільці, сер.
    – А! Чудово!
    На це Кроу з Ковалем лише знизали плечима. Оптимізму свого зверхника вони зовсім не поділяли.
    Поступово гамір у кораблі вщух. А незабаром двері рубки застугоніли від частого грюкоту. В дверному ілюмінаторі показалося кілька гевалів у скафандрах, затим їх відсторонив якийсь голомозий тип – певно, сам піратський шкіпер.
    – Агов, штукарі! Відчиняйте! – запрацювала рація. – Не знаю, на що ви сподіваєтесь, та мій терпець уривається. Ну? Чи нам висадити двері?
    – Дозвольте поцікавитись, містере Кадавр, – подався до мікрофона Вандермеєр. – Чи не пошкодили ваші постріли корпус «Артеміди»?
    Від несподіванки пірата мов заціпило. Наступної миті він розреготався.
    – Ти б краще вболівав за свою шкуру, старий. Як би вона не перетворилась на таке ж решето, як і стіни цієї клятої чортопхайки!
    – Тобто в кораблі вакуум? – спокійно уточнив капітан, ще раз глипнувши на хронометр. – Як же ми відчинимо?
    Цей факт, вочевидь, збив розбійників з пантелику. Вони деякий час радилися; нарешті бандитський верховода кинув обложеним:
    – Що ж, моліться наразі. Спочатку ми займемося патранням трюму. А вже потім…
    Підлога в них під ногами раптом накренилася, щось кілька разів гупнуло, затим угорі лунко загримотіло.
    – Якого дідька! – заревів Кадавр. – Присягаюся…
    – Спокійно, – озвався капітан Вандермеєр, переводячи подих. – Це всього лише дощ.
    – Ти геть схибнувся? Який дощ у космосі?
    – Необлікована хмара уламків. Щойно ми її перетнули. Та не лякайтеся – в нас була хороша парасолька.
    Мить до піратів доходив сенс сказаного, відтак вони притьмом кинулися в глиб коридору. Капітан тут-таки наказав:
    – Коваль, Кроку – двері на приціл! Про всяк випадок будьте готові загерметизувати костюми!
    Помічники наготували зброю, непорозуміло перезираючись.
    – Що все це значить? – промимрив переляканий Паскуаль, забившись у кут і притискаючи до грудей теку з паперами.
    – Лише те, що в нас у полоні вся залога «Таната», – скромно вклонився Вандермеєр.
    – Як?! – видихнули троє підлеглих.
    – Бандити все розрахували чудово – наскочили саме посередині маршруту. Вочевидь, як ми давно підозрювали, десь у Центрі вони мають «крота». Допомога наспіла б години через три, за цей час можна преспокійно розвантажити «Артеміду» і зникнути…
    – Але вони нічого не знали про хмару! – здогадався Кроу.
    – І не могли знати – її щойно відкрили картографи. Нас сповістили по спецканалу перед самим нападом, але відвернути я вже не зміг. Утім, хмара піратам була не страшна – вони б устигли забратися раніше. А от ми – ні.
    – Трясця!
    – Атож. Ось тоді я й зметикував, що можна одним пострілом убити двох зайців. Належало всього лише…
    – Затримати піратів!
    – Певна річ. Поки ці йолопи втішалися смаколиками й бавилися в мисливців, зчеплені кораблі потрапили під метеорну зливу. І «Танат» по-джентльменськи прикрив «Артеміду» своїм тілом.
    Кроу похитав головою.
    – Ми неабияк ризикували.
    – Еге ж, то була чистісінька авантюра, – визнав капітан. – Але, боюся, вибору в нас не лишалося. Зате тепер ми ніби як герої мимоволі…
    – Ви трупи! – заклекотіло з динаміка. – Мій корабель! Начувайтеся, кляті виродки… – Кадавр із поплічниками нестямно загамселили в ілюмінатор.
    – Ну годі! – гримнув Вандермеєр, погрозивши їм пістолетом. – Не раджу бешкетувати – у нас тут зброя. Ви в мишоловці! Вихід звідси – або у в’язницю, або на той світ. Пропоную дочекатися рятувальників і здатися.
    Розбійники на деякий час принишкли, розгублені й геть деморалізовані непередбаченим розвитком подій.
    – А що, коли вони не послухають? – занепокоєно спитав Коваль. – Використають нас як заручників і спробують торгуватися?
    Вандермеєр тільки відмахнувся.
    – Не турбуйтесь. У наших непроханих гостей просто не вистачить на це часу.
    Кроу скептично звів брову.
    – Кисень, – пояснив капітан. – Я випустив у простір усі запаси повітря. Лишилося тільки те, що заповнювало відсіки «Артеміди». Та, як з’ясувалось, – Вандермеєр гмикнув, – цю проблему усунули вже вони, звіролови хрінові.
    – То ось для чого вам знадобилися запасні кисневі балони!
    – Атож, спробуємо просто відсидітися. Коли ж не вийде – покажемо зуби. І повітря, й набоїв у нас достатньо.
    Тут Вандермеєр перехопив крізь ілюмінатор ненависний погляд Кадавра й глузливо мовив:
    – Як ти ото допіру казав: лапки догори й ні пари з уст? Дуже влучно. Саме це я вам і рекомендую. Сидіть сумирно – і збережете життя. Позаяк у разі опору цей вислів матиме для тебе й твоїх горлорізів ще й буквальне значення.
    Бандит брудно вилаявся.
    Коваль повів у його бік цівкою гвинтівки.
    – Ролі помінялися, га?
    – Що вдієш, – розвів руками капітан Вандермеєр. – Не рий ближньому яму, бо сам у неї впадеш.

  Время приёма: 10:52 20.01.2018