12:15 06.02.2018
Вышел в свет 35-ый выпуск РБЖ-Азимут
В ближайшее время (на этой неделе) начнётся рассылка.
Поздравляем читателей и авторов.


16:28 04.02.2018
ПОЗДРАВЛЯЕМ ПОБЕДИТЕЛЕЙ 45-ого конкурса:

1 Резидент  ah011 Смерть войны
2 LD ah004 Бобы Урфина Джюса
3 Сильно_Грамотный ah017 Путь домой


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №45 (зима 18) Фінал

Автор: Волод Йович Количество символов: 40000
Конкурс №45 (зима 18) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ah002 ЦифровеПрокляття.apk


    
    
    
    Макс був естетом.
    — «Якщо вже йти, то йти треба красиво.» — твердо вирішив він.
    — «Але що вибрати? Може небезпечну бритву?» — вагалась якась інша, нерішучіша, його частина.
    
    А бритв було багато.
    Одна від іншої гарніша.
    Дорогі, але так навіть краще.
    Макс знову розгубився: — «Один раз же у житті…»
    
    ***
    
    Пабло відпочивав.
    Він постійно відпочивав. Це втомлювало, але статус зобов’язував.
    Цього разу — на Мальорці. Хоч виглядали острови біднувато, але, на декого, вдома, у Мексиці, справляли враження. Справляти враження — це було роботою Пабло. Важкою роботою. Але приємною.
    Пабло недбало клацнув пальцями і ліниво потягнувся рукою по бокал — і хай тільки не встигнуть подати! О, він покаже цим пихатим іспанцям як лаються вдома, у Мексиці!
    
    ***
    
    А все починалось просто…
    Спочатку Макс просто хотів втекти від інфляції та «неминучого краху долара».
    Потім його просто привабив суперсучасний і вигідний проект типу «інвестувати й озолотитись».
    Але спроба спростити життя — чомусь виявилась невдалою. І воно пішло коту під хвіст.
    Спочатку пішли багаторічні заощадження, потім заставлена квартира, згодом подруга, і, нарешті, й життя в цілому.
    Макс довго думав і таки вирішив — що вихід лише один.
    
    ***
    
    Обслужили.
    Знову, вже вкотре, оперативно.
    Пабло, спересердя, влив у себе, одним ковтком, півсклянки елітної мінералки і… зігнувся в судомі. Вода полилась і з рота, і з носа, і з очей, і, навіть, здавалось, з вух. Чоловік люто відпльовувався й гарчав. Потім віддихався і заверещав:
    — … … … койоти! … … … Яка худоба налила мені сильно газовану воду!? — після чого спробував героїчно схопити бармена, витягнути його, і показово повісити на ласо. Чи ще на чомусь. Що буде.
    
    ***
    
    — «Але хто ж знав, що вибір такий широкий!» — мучився Макс.
    Бігаючий між бритвами погляд зачепився за контекстну рекламку, відірвався, пішов геть, але завагався, зупинився, повернувся… Вона радила якусь програмку. І вкрай незвично:
    «Невже Ви думаєте про самовбивство? Спробуйте спочатку «ЦифровеПрокляття.apk!»
    Макс почувався спантеличеним. — «І як вони так швидко дізнались? І взагалі — співала ж Металіка: «То й що!? Кого то гребе…»
    Але таки схотів розвідати — хто, кого, навіщо й за що. Тому клацнув, і почав читати:
    «З Вами вчинили несправедливо? Ви переповнені люттю? Хочете когось проклясти? Але не знаєте як? Вихід є! Причому, не потрібно їхати світ за очі й шукати потомственну відьму десь у селі, забутому навіть податковою…
    Вистачить і нашого революційного та безкоштовного додатку!
    Єдине, що потрібно — чіткий цифровий слід до об’єкту. Лише якщо хтось вкрав старовинним способом Ваші паперові гроші, то ми безсилі. А от до сучасних злодіїв зможемо дістатись.
    І все це безплатно! Тільки у випадку, якщо у злодіїв виникне непереборне бажання повернути гроші, то ми візьмемо 10% комісію.
    P.S. Для підсилення прокляття і для повнішого сприйняття його наслідків — бажаний шолом вірт.реальності з сенсорами мозкової активності.»
    
    Макс, вже налаштований на красиве й горде самогубство, трохи завагався:
    — «Не відкладати ж на завтра те, що можу зробити сьогодні? Але й проклясти теж хочеться… Тим більше, що у мене з цифровим слідом все ж добре… Ой як добре!» — і він почав шкіритись. Вже звичний для нього похмурий і приречений вираз обличчя змінився на широку посмішку. Надто широку.
    — «Ось вона, справжня користь від блокчейну!» — щасливо загиготів просвітлений адепт криптовалют.
    
    ***
    
    Бармен виявився досвідченим і встиг вчасно відскочити.
    Ображений такою неввічливою непослужливістю раба, Пабло завимагав менеджера, головного менеджера, директора, і власника готелю…, погрожуючи їм, у паузах, всіма можливими й неможливими карами.
    
    ***
    
    Отак і сталось, що Макс купив шолом замість гарної, але небезпечної бритви.
    Першим, імпульсивним, Максовим рішенням — було проклясти братів Вінклвосів чи ще когось з основних організаторів піраміди крипт.
    Але програма його відраджувала:
    — «Є дві вагомі причини не робити цього. По-перше — прокляття на їх адресу вже не має сенсу. Його наразі назбиралось і так на 48% більше аніж треба. Додаткове — лише прискорить їх смерть і зробить її не такою болісною. А нащадки, на яких перейде родове прокляття, вже й так будуть вкрай нездорові — не доживуть і до другого коліна. А по-друге — Ви маєте чітко виражені, потужні цифрові сліди до інших крипто-злодіїв. Отже, варто зберегти концентровану лють саме для них.»
    Макс почувався спантеличеним. Вже давно він втратив віру, що хтось може бодай хотіти йому допомогти. Обікрасти — це так, це вони легко. А от допомогти… Світ був бездушним і якимсь навіть неживим. Рухливим, але неживим. Як от годинник. А піраміда криптовалют, у яку були загнані й пограбовані мільярди людей — стала квінтесенцією його бездушної сутності.
    А тут, якась програмка — здається, зовсім і нежива істота — рятує його, наповнює життя змістом, застерігає від помилок… Макс протер очі, щоби сфокусувати зір, і схотів розлютитись. Але не зміг.
    Тому вирішив, для самозаспокоєння, поставити програмці 5 зірочок. — «Хай знає мою щедрість! Навіть авансом не пожалію!»
    Піднявшись, як йому здавалось, на вищий, аніж у програми, моральний рівень, Макс заспокоївся. Проклинати зараз він, мабуть, би не зміг. Тому вирішив поглянути на перелік своїх особистих злодіїв.
    Якщо відфільтрувати дрібні, несуттєві транзакції, то цей перелік був скромним. Просто у Макса не так щоб і було що красти.
    Але, що його справді вразило — туди затесалось навіть кілька мультимільйонерів. Макс натиснув кнопку порівняння і прикипів поглядом до графіків зростання їхніх активів. Як і слід було очікувати, «піднялись» вони переважно у тій же Піраміді, яка майже обнулила Максове життя.
    Але й до неї вони не бідували! Макс розгублено дивився на ті «нещасні кілька мільйонів» з яких вони починали «інвестувати» в крипту, а в голові бились важкі думки. — «І чого ж їм ще не вистачало? Не мали що їсти? Не мали де жити? Чому їм закортіло розбудовувати Піраміду й роздувати Бульбашку криптовалют? Чого не вистачало? Задля чого пограбували пів-людства? Звідки ж беруться такі жлоби!?»
    Ці риторичні думки, метушились, вищали, стрибали одна поперед іншу, але… просто втомлювали. Розумних відповідей на них, схоже, не існувало…
    Макс вирішив, що на нині вражень йому вистачить.
    
    ***
    
    Крики не пропали марно.
    Менеджер таки прибіг. Та ще й з парою охоронців.
    Пабло зрадів такій запобігливості й тицьнув рукою у бармена:
    — Заарештуйте цю худобу! Вона намагалась мене вбити! Я маю свідків!
    Менеджер втомлено й запитально поглянув на звинуваченого. Той так само мовчки показав пляшку мінералки і додав:
    — Я просто налив і подав.
    Керівник звузив очі й оцінююче оглянув Пабло.
    — Сеньйоре, що саме не так з вашою мінеральною водою?
    — Цей ідіот налив сильно газовану! Без попередження! І цим покалічив мені горло! Можливо, хотів вбити…
    — Сеньйоре, у готелі нема газованої води. Вже понад тиждень.
    — Ви з глузду з’їхали? Ось склянка!
    І Пабло завзято потелепав її в руці. Але спостеріг лише кілька поодиноких, випадкових бульбашок, що сиротливо, і якось аж розпачливо, тулились до стінок. Пабло образився. Люто кинув склянку, а та приречено впала на пісок. Але, як на зло — не розбилась. Тоді Пабло вхопив пляшку і ще лютіше потрусив. Але знову безуспішно…
    — Цей вбивця замів сліди! Він вибовтав газ, коли я був при смерті!
    Менеджер мовчки взяв пляшку і прочитав:
     — Вода. НЕгазована.
    Пабло, у відповідь, люто заверещав:
    — Та ви тут всі змовились! Викликайте поліцію!
    — Сеньйоре, вам треба піти з нами для оформлення інциденту.
    — Якого дідька! Що тут оформлювати?
    — І, все-таки, нам краще перейти в офіс.
    — Та хто ти такий щоб мені радити! Роби все тут!
    
    ***
    
    Зранку Макс передусім кинувся перевіряти, чи ж не наснилось.
    Програма була. Перелік злодіїв — теж. Деякі стали ще багатшими. — «Нову Піраміду, мабуть, придумали…» — мимохіть гірко подумав Макс. І пішов на роботу.
    
    Вдень дослідити ЦифрПро — не було нагоди.
    Бо після Піраміди багато що змінилось. На гірше. Бідні стали ще біднішими. Багаті — ще жадібнішими. І прогодувати їх було дедалі складніше. І, відтак, інет на роботі, та й взагалі вільний час — стали ще недоступнішими.
    Щоправда, і досі можна було вільно думати. Тож Макс, час від часу, згадував Програму. Але недовго.
    
    Вдома, вже не відволікаючись, і, вечеряючи абичим — для економії часу, Макс таки взявся за неї.
    Довідка порадила починати з малого:
    «Не можна миттєво й одноосібно вбити злодія силою думки. Навіть якщо маєте цифровий канал на мільярд вкрадених $. А Ви такого не маєте. Крім того, вони часто мають добрий захист. Тому, є сенс намагатись вплинути на щось вторинне, непомітне. Наприклад на їжу, воду.»
    — «Ох… Не так легко проклинати як здавалось» — задумався Макс. — «Але хоч якось…»
    
    ***
    
    Менеджер пожував губу, задумливо оглядаючи широкого, високого і трошки навіть круглого, та дуже невдоволеного Пабло, і таки сказав:
    — Що ж. Це ваше рішення. Тоді я змушений привселюдно повідомити, що Правила роботи готелю змінились. Вже три дні ми не приймаємо й не розглядаємо скарги від крипто-заробітчан. Крім того, внаслідок зростання ризиків, ціни для них, тобто Вас, зросли вдвічі. Бо, за нашими даними, і ви є одним з таких криптерів.
    Натовп, приваблений виставою, тихо загудів, залунали смішки:
    — А… Це один з тих…
    Пабло побуряковів і, оскалившись, зашипів на Менеджера:
    — Ви щось поплутали, убогі нещастя… Я просто всіх засуджу. А потім ще й куплю готель і всіх покараю… А для початку переїду в інший!
    — Це ваше право. Але хочу застерегти — так само змінились Правила і у решти готелів. І на островах, і в країні. А може й у всьому світі…
    Пабло засопів і, вмить втративши свою мульти-мільйонеристість, швидко почимчикував геть, супроводжуваний неприхованим хихотіння натовпу.
    
    ***
    
    Макс був задоволений.
    Вперше, відколи його загнали в піраміду й постригли мало не до кісток. Вперше за останні роки.
    Звісно ж, краще було би зберегти гроші. Але й бачити як вони фонтанують зі скорченого упиря — після послання люті, втіленого в мантрі «…вдавись, вдавись, ВДАВИСЬ!» — теж було втішним. Навіть низькоякісне відео веб-камер з невдалого кута — гріло душу.
    Макс аж занепокоївся. А раптом Програма лише для ознайомлення і вимкнеться у найневдалішу мить? Але підтверджень цим підозрам не було. Навіть платної версії — і тої не було.
    «Дивно. Незвично. Але приємно» — і він вирішив не лізти в зуби дарованій Програмі.
    А та багатообіцяюче почала зворотній відлік до наступного удару — накопичуваними звідусіль прокляттями.
    
    ***
    
    Пабло непокоївся.
    І вирішив перечекати тимчасові неприємності в безпечнішому місці:
    — «Відпочинок почекає! А вдома й стіни допомагають.»
    
    VIP-пасажир вдоволено розлігся на кріслі, більше схожому на ліжко, як то заведено в першому класі.
    Життя вдалось. А дрібні труднощі — що вони для діяльної, цілеспрямованої, успішної людини? Так, дрібниця.
    Трохи непокоїв дивний папірець, про відмову від претензій, про відшкодування збитків, і ще всілякі «про» — який змусили підписати на вході.
    Раніше такого не було.
    Дивно. Але не смертельно. Дорогі й цілодобові юристи вмить вирішать такі безглузді непорозуміння.
    Пабло заспокоївся, розплився і почав дрімати.
    
    Заснути завадила якась безглузда рідка шмаркля. Потекла носом, залоскотала, зігнала приємну дрімоту.
    — «От же ж падлюка!» — і Пабло невдоволено витер ніс.
    Потекло ще швидше.
    — «Що за чорт!» — знову вилаявся подумки й знехотя розплющив очі.
    І аж здригнувся від видовища закривавленої руки, заляпаної сорочки, штанів, підлоги… І найголовніше — струмка власної, безцінної крові, що вже дзюркотів у носі — з достобіса неприємною жвавістю — й спадав мікро-кровопадиком донизу.
    Пабло не подобався вигляд крові. Власної крові. Він був сучасною, цивілізованою і навіть «просунутою» людиною. Особливо на тлі відсталого й недосконалого світу. А тут отаке! Але Пабло опанував болісні відчуття і стримав нудоту. Щось підказувало йому — зараз не час ні блювати, ні зомлівати…
    Натомість, він рвучко схопився на ноги, заляпавши кількох, явно невдоволених, сусідів і спромігся на волання — «Лікаря, лікаря!»
    А от стюардеси чомусь гальмували. Замість підбігти, коли гукає така важлива людина — збились у зграйку і про щось занепокоєно шепотілись.
    Пабло сперся на спинку крісла обома руками і втупився в них злим, ворожим поглядом, глибоко втягуючи повітря носом, але продовжуючи зрошувати підлогу — бо рідота перемагала повітря.
    Врешті, одна зі стюардес не витримала такої макабричної уваги і підбігла з аптечкою. Сторожко зупинилась — на відстані витягнутої руки. Тицьнула в Пабло коробку. Й втекла, не звернувши уваги на ремствуючих пасажирів.
    А Пабло, великий Пабло, забувши про свій VIP-статус, сам насмикав тремтячими, кривавими руками вати, напхав у обидві ніздрі, вже й не знаючи котра з них кровить, і почав шукати перекис, поки кров не знайшла вихід крізь дедалі мокріші й важчі затички.
    
    Оголошення капітана захопило його зненацька:
    — Шановні пасажири першого класу. Прошу зберігати спокій. Літак у справному стані. Тиск у салоні в нормі. Просто з нами летить один з крипто-мільйонерів… А у них, як ви всі, мабуть, вже чули, останнім часом негаразди зі здоров’ям. Це незаразне. А всі ви отримаєте компенсації за матеріальні й моральні збитки. І, звісно ж, з основного рахунку авіакомпанії! Всі ризики, пов’язані з отриманням компенсацій від самого криптера — компанія бере на себе!
    Пабло закляк і від новин, і від ворожих поглядів сусідів.
    Лише крапля крові під носом не принишкла — росла, бубнявіла й зрештою таки привернула до себе увагу — лунко ляснувши об долоню.
    
    ***
    
    А от Макс насолоджувався.
    Так, з «хлібом» у нього не все було добре. Бо дорогу їжу не купиш, коли втратив майже всі заощадження, а ще й зарплати стали менші.
    А от видовища були висококласні.
    Те як Пабло вмився кров’ю — перевершувало всі сподівання. Хто ж міг уявити, що помста може бути такою безпечною, видовищною, та ще й безкоштовною?
    Так! Програма і досі справно транслювала прокляття (навіть крізь дорогий супутниковий канал у літаку), самостійно знаходила злодія, і, при цьому, й досі чомусь не вимагала грошей! Макс дедалі дужче сповнювався повагою до розробників. Отже, думав він, і серед них є порядні люди. А не лише всілякі мерзотники, що бездумно запускають у світ «супер-пупер-технології». Які, потім, на практиці, призводять до найстрашніших за всю історію людства потрясінь і трагедій. Як то сталось з Пірамідою «КриптоВалют»…
    
    ***
    
    Вдома Пабло нарешті розслабився.
    Агресивний, ворожий, кровопивний світ залишився десь там, далеко — за кордоном…
    Тут все було просто і знайомо. Всі входи й виходи вивчені, пронумеровані й підписані. Всі лази перевірені й передбачувані.
    Тут прокляття, якщо воно й справді реальне, а не чергова вигадка підлих білих людців — розвіється як дим.
    Тут дім — рідний дім.
    — «І це треба відсвяткувати.»
    
    Першу свиню підсунув банкомат — заломивши якусь аж зовсім дику комісію. А втім — що очікувати від винаходу білих?
    Далі все було добре — по-домашньому. Найвеселіші бари, найкраща текіла, найкрасивіші сеньйорити.
    Проблеми почались, лише тоді — коли закінчилась готівка.
    Пабло вже майже забув, яку реакцію викликає його картка. Тому щиро здивувався коли у черговому генделику — кращому, елітнішому за попередні, що лише розпалили бажання, і нагадали йому про необхідність підтримання високої планки гордого й почесного звання мультимільйонера — і от, у такому зусебіч чудовому місці, він зіткнувся з кричущою, негідною Батьківщини, неповагою.
    Метрдотель, що був таким вправним — шанобливим і послужливим водночас — аж до щему в серці, від гордості за талановитість земляків; раптом, несподівано й безпідставно уподібнився мерзенним і підступним ґрінґо. Повернув розрізану картку й попросив на вихід — безжально витріщаючись замерзлими очима.
    Пабло спробував розтопити стіну, що стала між ними. Широкою посмішкою, і ще ширшими обіймами:
    — Брате, що сталось? Погана картка? Я маю інші, кращі!
    «Брат» не зрадів і зашепотів — майже що засичав:
    — Ми не обслуговуємо крипто-інвесторів. Вам краще піти.
    Пабло обм’як…: — «Ти ба, й сюди дійшла ця зараза…»
    Замлоїло десь під серцем. Пабло знав що то серце. Зазвичай, десь там — щось стукало. Аж от, раптом, почало смикатись і стихло. Пабло гупнув кулаком раз, другий, а потім осів на підлогу.
    Свідомість затьмарилась і люди довкола, що лише закривали таке необхідне повітря — щезли.
    
    ***
    
    Макс стежив за фінальним актом Паблового возз’єднання з Батьківщиною. Стежив пильно, зі зловтіхою.
    Цього разу прокляття було довшим і складнішим.
    Потрібно було не просто вплинути на воду чи повітря, а дістатись далеко вглиб Пабло, здолавши природні захисні механізми. На щастя, сам Пабло дуже в цьому посприяв, щедро насичуючи своє тіло спиртом і оманливим відчуттям безпеки.
    А зараз знайомився зі своїм першим інфарктом.
    — «Жаль, що у несвідомому стані,» — але, як вже не раз згадував Макс — «дарованому коню…»
    
    
    ***
    
    
    Лікарня була брудна. І бідна.
    А палата — загальна. Дуже загальна.
    Пабло зацьковано роззирався довкола, на облуплені стіни і всіляку убогу бідноту, і не міг зрозуміти — як це мультимільйонер міг потрапити у таке місце?
    Спитати у сусідів — не ризикнув. Надто слабким почувався, щоб привертати таку увагу.
    На щастя, через півгодини приходила медсестра. Від неї вдалось дізнатись, що лікар буде. Але — через годину.
    У грудях боліло, але Пабло вирішив, що дотерпить.
    Мусить дотерпіти.
    
    Лікар чомусь був нелюб’язний. — «Ох же ці бідняцькі лікарні, жебрацькі лікарі…» — гидливо скривився Пабло. Але подумки.
    Бо найважливіше, що це був таки лікар.
    — Чому я у цій палаті? У мене були платинові картки! Я можу заплатити за краще місце! — запитав Пабло, ретельно намагаючись приховати благальні нотки в голосі.
    — У цій лікарні ви не знайдете когось, хто взяв би гроші з тих карток. — похмуро відповів той. — І хоч наш обов’язок — приймати всіх і безкоштовно, але вам вже пора виписуватись. Щонайпізніше завтра. Пацієнтів багато, а місць мало…
    Лікар пішов не чекаючи продовження, а Пабло майже силою стримав крик люті, що рвався з горла на волю…
    
    ***
    
    Джон Сміт ІІІ володів лікарнями.
    Багатьма лікарнями. Настільки багатьма, що аж соромно сказати.
    Та ще й у ІІІ-му поколінні…
    Тому — намагався це не афішувати.
    Там — невеличкий пай з правом вирішального голосу. Тут — непомітне місце в наглядовій раді. Ще десь — ще щось.
    Навіть не всі головні лікарі знали правду. Лише найдовіреніші.
    Життя у Джона було розмірене й чітко сплановане — на століття вперед. Маючи доступ до всієї медичної потуги світу — можна було собі це дозволити.
    Але сьогодні у це життя Джона увірвалось щось незвичне, неймовірне! Хвороба! Дрібна, але… Цього не могло бути, бо цього не могло бути ніколи! Але це, якимсь дивом, сталось…
    Джон летів у особистому медичному літаку в найпотужніший центр медичних досліджень, до найкращих у світі лікарів, трансплантологів, хіміків, мольфарів, відьом, екстрасенсів, уфологів…, і до серії антибіотиків, що за будь-яких обставин не виходили у світ — до простих людей. І, відтак, — ті ліки й досі були дієві.
    Джон люто роздавав вказівки:
    — З’ясувати, що суттєво змінилось на Землі й у Всесвіті за останню добу й тиждень. Залучити екологів, військових, інформаторів всіх рівнів. Швидко! І медичний звіт за останній тиждень мені!
    Свіжонадруковану книгу з сотень аркушів принесли за лічені хвилини.
    Джон, у розпачі, гортав сторінки. Все ніби було добре. Діти народжувались, і, звісно ж, не безплатно. Старі, теж віддавши належну частку Джоновій Імперії — вмирали. Все було майже незмінним понад століття, і вже звичним, зрозумілим.
    Нетиповим був лише аркуш з епідемією серед мільйонерів.
    Серце Джона тривожно забилось:
    — «Невже почалось!?» — І одразу ж скрикнув — Почати відео конференцію!
    — З ким саме? — миттю відгукнувся черговий помічник.
    — З усіма, трясця твоїй матері! — заревів Джон.
    Помічник зблід, бо це цілком могла бути і не пуста ідіома. А страшне попередження. Тому, хоч і тремтячими руками, але не гаючись, він викликав на зв’язок інших Керівників Світу — постійних і вдячних пацієнтів Джонової Імперії.
    Коли, після мозкового штурму, з’ясувалось, що постраждали передусім криптові скоробагатьки, і саме після появи дивного додатку, Джон зітхнув з полегшенням. Але лють збереглась. І вона лише посилилась, коли Джонові довелось визнати слушність порад і спрямувати все отримане від тих клятих криптерів, та ще й у подвоєному розмірі — на благодійність. Це був потрійний удар. Менше грошей нині. Менше пацієнтів і грошей — завтра…
    Джон кипів від люті. Він знав, що це шкідливо для здоров’я, але кипів. Він хотів придумати гідне покарання, про яке говоритимуть і через тисячу років, коли, може, таки доведеться вмерти…
    Фраза «всі ми смертні», вкупі з особливим, смиренним голосом — вже стала кумедним жартом у його колах… Але хтозна? Всього не передбачиш… І сьогоднішній день — тому доказ! Тому Джон вирішив поберегти здоров’я і пішов традиційним шляхом. Задихав глибше і повільніше. Заспокоївся. Роззирнувся і подумав:
    — «Чого я нервуюсь через якусь одноденну сволоту? Чого лякаю помічника? Де нині знайти нового? А Марк тямущий хлопець. Легко ловить гребінь хвилі. Дуже ласий до слави, але з віком то минеться.»
    І заговорив вже тихим, гіпнотизуючим голосом:
    — Заборонити доступ у мої лікарні для цих крипто-тварюк, цих довбаних, тупих, безмозких вилупків… Без винятків. Хоч би ким вони були, до того як влізли у цю гидоту і накликали на нас біду. І… — скривився Джон — повідомити інформацію не лише союзникам, а й конкурентам. Всім.
    
    ***
    
    Таксі обривали замовлення щойно зчитували дані картки. Інколи навіть не надаючи пояснень «про свою економічну структуру, яка, «на жаль», не витримає токсичних грошей.»
    Нарешті, Пабло вдалось вмовити одного зі знайомих забрати його з лікарні. Але довелось поклястись, що заплатить готівкою.
    
    Наступного дня Пабло вже зміг зіп’ятись на ноги й додибати на вулицю. Хоч і було важко, хоч боліло в грудях, але чи ж буде мультимільйонер благати люмпенів про допомогу? Не буде. І не став.
    
    Черговий «сюрприз» чекав Пабло біля банкомата.
    Той довго й дратуюче гудів, а потім виплюнув на екран віконце:
    «Враховуючи зрослі ризики обслуговування даного рахунку, банк змушений був підняти комісію на зняття готівки до 307%. Ви згодні? Так? Ні?»
    «Ні?» блимало з вбивчою монотонністю, ніби зворотній відлік бомби.
    Пабло хотів було спитати товариша про поїздку в головне відділення банку. Для довгої і, вочевидь, кривавої розмови з його керівництвом. Але поглянувши на якесь недружнє обличчя «друга» — не схотів пробувати.
    Тим часом, комісія на екрані зросла до 310%. Схоже, час активності банкомату — коштував напрочуд дорого. Чи за хвильку так зросла комісія?
    Пабло не хотів з’ясовувати це зараз. Він хотів у ліжко. Своє ліжко. Велике як футбольне поле, тепле як літній вечір, м’яке як крила янгола…
    Отже, він просто взяв жмуток готівки. Якоїсь негарної, брудної, пожмаканої. Так, ніби ще й банкомат хотів його образити. Але хіба таке можливо?
    
    Дім теж не порадував.
    Кудись щезла прислуга, хоч їм і було заплачено наперед — аж до кінця цього місяця.
    Чомусь не було води, електрики, газу.
    На щастя, зостались машини. Електрокар був майже розряджений. Але ж мультимільйонер не так залежний від електрики, як всілякі жебраки! Бак раритетного бензинового авта був майже повний.
    Пабло не хотів їхати. Це було надто важко, надто небезпечно. Але він відчував, що час ніби згустився. Він став на вагу золота. Чи ще важчим? Таке можливо?
    Куди спочатку? Банк? Лікарня? Справжня Лікарня!? Відьма?
    А що можна вирішити в банку? В банку, що вводить в односторонньому порядку дикі, неймовірні комісії? Які могли поширитись і на безготівкові перекази? Про що там говорити?
    Крім того, Пабло мав власний «банк». У підвалі, за товстими стінами і сталевими дверима. Так, це було незручно. Це було важко — якихось 10млн, але в золоті й вічнозелених довкола атлантичних сотках, які поки-що не вивели з обігу — зашкалювало аж за 200кг. Навіть здоровому — носити й носити… Але, ще з давніх, докриптових, часів Пабло мав слабкість до готівки. І вона таки не підвела.
    У лікарню? Справжню! Але чи є час хворіти? Чи, може, треба терміново шукати спосіб хоч якось вберегти банківські заощадження?
    Але як?
    Чи відьма? Вона повинна щось знати. Не може не знати.
    
    ***
    
    Макс непокоївся.
    Бо Програма якось дивно поводилась.
    Спочатку, при оновленні, завимагала дозвіл на встановлення з «невідомих джерел».
    Потім, ще й запропонувала «режим маскування» — і змінилась навіть іконкою та стартовим екраном. Стала схожою на одну з масових програмульок.
    І працювала дивно: дійшла до нуля, накопичила необхідну потужність для удару Прокляттям, але чомусь не переходила до активних дій.
    — «Дивно ж? Може її підкупили? Чи можна підкупити Програму? А її розробників? Ех… А такі хороші були люди…» — зажурився Макс.
    Але вирішив спочатку почитати довідку для запиту: «Коли будуть якісь дії?»
    Програма не вагалась ні секунди. Так, ніби вже чекала на таке питання.
    — «Вплив прокляття наразі буде слабким. Навіть за умови широкого каналу і сильної синергетики. Крім того, що більше вкрадених активів втрачає злодій, то вужчим стає канал впливу. А у випадку його настороженості — прокляття майже нівелюється. Саме тому — варто вичікувати. Радимо утриматись від форсованого режиму програми і дякуємо за терплячість.»
    Макс скрушно зітхнув, але подумав…, і згодився з доводами.
    
    ***
    
    Відьма була стара.
    Древня. Майже як світ.
    Але Пабло їй вірив. Зрештою, завдяки і її порадам вдалось на диво вдало озолотитись: і зайти на ринок криптовалют, і вчасно, дешево вкинути рекламу для загону оленів, і якнайкраще вийти. 30-ти кратне примноження коштів за один рік — переконливий тому доказ.
    І вона вже знала про Прокляття!
    Як їй це вдалось? Просто професійне чуття? Чи прокляття — воно й в цифрі передовсім прокляття?
    Але вдалось.
    — Хлопче, ти влип — так вона зустріла Пабло.
    — Як сильно?
    — СИЛЬНІШЕ НЕ БУВАЄ!
    — Чого кричиш!
    — Та я б завила, якби мала голос. Як ти в це вляпався?
    — Та у що ж!?
    — От телепень. Ти не просто проклятий якимось лобурякою. За тобою тягнеться не нитка, а цілий канат з проклять. Сотні, ні тисячі ниток сплетені у таку товстелезну линву, що якби хтось хотів перепиляти, то мусів би цілий рік гарувати!
    — Поможе? — розгублено промимрив Пабло.
    — От не знаю. Бо я б не ризикнула — щоби не пристало до мене!
    — То що ж робити? — почав обм’якати Пабло.
    — А чи ж я знаю? Як ти взагалі примудрився причепити до себе такий хвіст?
    Пабло вдав задумливість. Хоча підозри вже давно гризли його. Зсередини. Але лише нині він вирішив поглянути їм у вічі:
    — Блокчейн… І його незнищенний слід всіх транзакцій…
    — Байдуже. Не знаю ні блокчанів, ні транзеків. Але відчуваю, що люди якось дізнались хто їх пограбував і як його дістати. І одним з тих… необачних — виявився саме ти! І краще все повернути, хлопче…!
    — Та мало вже зосталось…: щось витратив, щось пропало чи заблоковане в банку… — пробубонів Пабло.
    — От же… Де то бачено, щоби злодій щось ніс у банк? Коли має лише грабувати й виносити… Світ таки сказився. Тоді, мабуть, ховайся. Інше місто, інше ім’я, інше обличчя. І молись своїм сучасним дияволам, щоби не знайшли. Це все що можу тобі порадити.
    — Дякую. — поклав мішечок металевих грошей Пабло.
    — Забери! Тобі більше згодяться. Та й аура у них якась недобра. Боюсь, чи не причепилась і до них твоя зараза. Краще йди. І не повертайся…
    
    ***
    
    Спроба зворотного прокляття провалилась навіть не почавшись.
    Спочатку Пабло затято дослідив питання.
    Придушивши бридливість, добув програмку, що так зіпсувала йому життя. І спробував знайти тих негідників, що посміли наїхати на самого Пабло, великого й жахливого, який у молодості тримав у страху цілі райони.
    — «От добратись би хоч до одного і обробити перед усім інетом. Решта ж сама розбіжиться — як таргани. Якими вони, власне, і є. Завжди так було і так буде» — мріяв Пабло.
    Але, але… Програмка виявилась якоюсь упередженою.
    Вона знайшла відкриті фінансові транзакції. Але це були, переважно, лише закупи самого Пабло. Можна було проклясти продавців товарів та послуг, але програмка, з якоюсь аж єхидністю, застерегла, що така активність може призвести до втрати можливості купувати будь-які товари й послуги — після того як продавці внесуть вічно невдоволеного споживача в НайНайНайЧорніший міжнародний перелік.
    Пабло не став ризикувати.
    Пабло хотів всього лише проклясти, або хоча б знайти, хоча б одного, однесенького, з купи найневдоволеніших покупців його дорогоцінних біткойнів. Знайти й покарати. Показово! Але програма не давала Пабло таких корисних подробиць. Вона чомусь заявила, що обнуління цін на його «товар» (т. крипто валюти) — цілковито перериває доступ для проклять з боку Пабло.
    — «Ну хіба ж вона не упереджена?»
    Знайти всіх покупців не було проблемою. Це ж блокчейн… Грандіозний і Революційний. Але кого карати? Хто справді винен і, водночас, настільки безсилий, що наважився вдатись лише до анонімних проклять?
    І чи є час для таких розслідувань? Пабло, чомусь, у це не вірив…
    Бо час цокав. І це відчувалось — як цвяшки у труну.
    
    ***
    
    Лікар не мав ліцензії.
    Вже років зо п’ять як її втратив.
    Але гостро потребував грошей, бо азартні ігри постійно зжирали їх дощенту.
    Вони вже з’їли його репутацію, ліцензію, будинок у гарному кварталі, все…, але не вгамовувались.
    Тому Пабло зміг зекономити готівку, що й так надто вже швидко танула, і розплатитись картками. Комісія продовжувала зростати, і це був, можливо, останній шанс вдало витратити хоча б частину банківських заощаджень.
    Але не треба думати про людину аж так погано. Пабло порозумнішав і платив не лікареві, а його кредиторам. Букмекери теж гостро потребували грошей, будь-яких грошей, навіть токсичних — бо байдуже, що роздавати гравцям. Але вже не бачили способу відібрати їх силою у цього лікаря-дебіла.
    Отже, всім, чи майже всім, неабияк пощастило.
    
    ***
    
    А Макс непокоївся.
    Програма так і не порадила завдати удару.
    А потім Пабло почав і взагалі зникати з поля зору. Де він, що він, як він — все це було вкрите мороком таїни, відколи припинились транзакції.
    Макс думав, що програма не така хороша, якою здавалась. Що вона таки продалась…
    І вже без колишнього завзяття, мало на що розраховуючи, проклинав кількох дрібніших злодіїв…
    
    ***
    
    Лікар був хороший.
    — «Просто життя несправедливе. Всі ж розуміють, що при роботі в погано обладнаних умовах можливі помилки. Але ці «всі», спочатку, у своїй фанатичній сліпоті, забороняють легальні аборти, а потім, коли якась пацієнтка таки натрапить на неминучий нещасний випадок при нелегальному — виють і шукають крайнього.»
    — «А хто крайній! Звісно ж лікар! Звісно ж він — Хорхе!»
    Тепер він був без ліцензії, та ще й з умовним строком — і це пощастило, що пацієнтка була з бідних. А втім, багаті «лікуються» в хороших клініках. Інколи й за кордоном…
    У таких умовах Хорхе вже не ризикував братись за старе.
    Наступного разу вже не відпустять…
    А от пластичні операції — були безпечними. Людина не вмре. І в поліцію теж не піде. І всі будуть задоволені.
    
    Пабло й Хорхе були ніби створені, щоби зустрітись.
    Щоправда — лікареві пацієнт не сподобався.
    Хворий, після нещодавнього інфаркту, в депресії — ніби в чорній хмарі.
    Хорхе не бачив аури, але дещо таки відчував. Як специфічний лікар зі стажем. І наразі ці відчуття йому не подобались.
    Але боржники — пацієнтами не перебирають.
    
    Операція починалась добре.
    Бо Пабло доплатив ще й готівкою. Тому вистачало і на обладнання, і на матеріали, і на медсестер.
    І лікар розраховував ще й на хороший гонорар по завершенню. Тому він вже з тиждень був тверезий.
    
    ***
    
    Одного погожого дня, Макс, вже мало на що сподіваючись, хотів плюнути на планшет і піти на прогулянку — але, Програма, ніби відчувши, викинула блимаюче повідомлення: «Виявлено надвелику активність Пабло. Мільйони доларів списуються з рахунків. Основну масу банк спрямовує на благодійність, щоб вивести себе з-під прокляття, малу, справедливу частку забирає як комісійні, а от підозрілою точкою виведення є велика букмекерська контора. Ось відео:»
    Макс спантеличено роздивлявся розкуйовдженого Пабло:
    — «Чого це його потягнуло на азартні ігри? Мало має у житті розваг? Чи хоче другий і останній інфаркт, коли його кінь, раптом, чомусь, не прибіжить першим?»
    Програма, ніби читаючи його думки, втрутилась з додатковими поясненнями:
    — «Є спосіб дізнатись справжню причину і призначення платежу. Але, за пошук інформації у закритих базах даних дарк-нету, потрібно заплатити. Наразі важко спрогнозувати остаточну ціну. Вона залежить і від кількості жертв Пабло, що схочуть заплатити за розслідування його діяльності.»
    Макса аж пересмикнуло від слова «жертва». Він миттю розлютися. Ніздрі роздулись і якесь аж гарчання полилось з горла:
    — Я. Вже. Не жертва! Я мисливець!
    Схоже, таку ж точку зору розділяли і тисячі його спільників. Бо плата за розслідування стрімко падала і зупинилась на рівні кишенькових грошей. Макс заплатив забагато, але був приємно вражений, коли, через пару хвилин після стабілізації рівня, йому повернули різницю:
    — «Програма таки хороша. Дарма я про неї погано думав. Засидівся за екраном.» — засоромився Макс, засопів і вирішив прилягти, закрити очі й відпочити.
    
    ***
    
    Операція тривала добре.
    Пабло змінювався. Ще годинка-дві — і його не впізнає жодна програма розпізнавання контурів обличчя.
    Хорхе здавалось, що це буде його шедевр.
    — «А як інакше, коли талант поєднується зі щедрими інвестиціями?»
    Коли мотивовані медсестри стирають піт, ще до його появи?
    Інакше й бути не може!
    — «А ця — гарненька. Та ще й шаріється. Якщо все піде добре, а все піде добре!, можна буде залишити її на постійно…» — і Хорхе продовжив творити «шедевр».
    
    Раптом Пабло чомусь захрипів. Лікар невдоволено поглянув на заготовку для «шедевру». Мовляв, чого її?
    Складалось враження, що «заготовка» просинається. У зовсім невдалий час!
    — Анестезія! У чому справа! — розлючено гаркнув Хорхе.
    Медсестра злякано пропищала:
    — Я все роблю добре, але чомусь впав тиск!
    — Як впав? Куди впав? Все обладнання новісіньке ж!
    — Не знаю. Але тиск газу й далі падає.
    Пабло це підтверджував, мукаючи і здригаючись від больових конвульсій.
    Хорхе кинув інструменти, відштовхнув безмозку медсестру і почав крутити трубки, вентилі. Витоку газу не було. Вони б це відчули. Чи, точніше, відчули б, що щось недовідчувають.
    Отже редуктор. Або вентиль. Невже забився? Хорхе судомно закручував-відкручував, закручував-відкручував… Але успіху не досяг.
    Тим часом Пабло хрипів дедалі голосніше. Аж раптом затих.
    — Що там!? — сіпнувся Хорхе.
    — Зупинка дихання!
    — Робіть штучне!
    — Намагаюсь, але бракне сил натискати на легені цього кабана!
    — Дідько! Крути вентиль поки не піде газ! — гаркнув медсестрі, впхнувши балон їй в руки. Та зацьковано захитала головою. На щастя — ствердно.
    Штучне дихання таки допомогло.
    Але не одразу.
    Хорхе, насилу вгамувавши тремтіння, зашивав обличчя пацієнта.
    — «Шедевру не буде. Може й медсестри не буде… Але операція має вдатись. Не може не вдатись!»
    
    ***
    
    Макс теж почувався розчарованим.
    Так, їм вдалось дістатись до Пабло, перш ніж той змінив зовнішність і встиг розчинитись у новій, посиленій, анонімності — разом із краденою готівкою.
    Хоч Прокляттю і було важко. Воно легко проскочило торованими стежками, крізь особисті рахунки «оленів», базу транзакцій біткоїнів, на рахунки Пабло, до букмекерів… А далі все висіло на волосині! Прокляття мусіло ковзнути в непроглядний морок дарк-нету, щоби вийти на слід пластичного хірурга. Годинами тисячі людей незмигно споглядали чергування темного, і ніби живого туману, та хибних виходів на поверхню, перш ніж вдалось увійти на рахунки лікаря і в його витрати. І, прослизнувши в операційну, знайти Пабло!
    А люб’язна медсестричка за сущі копійки забезпечила 4К відео.
    Макс записував. На пам’ять. І тисячі інших — теж.
    Але Пабло вижив…
    І, схоже, таки втече…
    
    
    
    ***
    
    
    Минув час.
    Сонце сходило й заходило…
    Місячна Колонія дедалі нахабніше вимагала Незалежності…
    А Пабло жебракував.
    Випрошував їжу. Саме їжу:
    — Дякую сеньйори, але мені краще не давати гроші. Я темний і не вмію ними користуватись…
    Сеньйори поблажливо посміхались.
    І це було добре. Це обіцяло їжу в майбутньому.
    І місце Пабло мав хороше. На смітнику, але хороше — неподалік були ресторани.
    І проганяли звідси не часто.
    А добрі люди давали й щось смачненьке. І це було щастям.
    
    Інколи Пабло згадував операцію з якої почалось нове життя. А точніше — після її ускладнень.
    Затримка, частковий некроз — не дозволили Пабло стати бажаним красенем.
    Втім — то було півбіди.
    Справді погано було — що нове ім’я не прижилось.
    Всі чомусь звали його не інакше як Потворою.
    Він став невпізнанним, але, водночас — сумнозвісно знаменитим.
    А як ховатись від проклять, коли кожна відеокамера, ніби сама, та ще й крадькома, намагалась за ним простежити? Коли хвора шкіра миттю реагувала на будь-яке, навіть найдорожче і найякісніше маскування.
    Готівка здиміла у спробах сховатись і якось вберегти життя та здоров’я під час неперервного ланцюжка проклять.
    Перспективна робота у парку розваг, на якій майже вдалось домовитись про оплату готівкою, лише готівкою, так сер! — випарувалась, щойно працедавці докопались до справжньої історії Пабло.
    Але це було, може, й на краще. Куплені товари — часто виявлялись проклятими. Вони лякали — як лотерея…
    Милостиня — краща. Бо подароване не піддавалось прокляттям. Воно було безпечним! Єдино безпечним у цьому страшному світі…
    У світі де й номери купюр сканувались банкоматами, лічильниками, і навіть фотографувались, здалеку, всюдисущими камерами високої чіткості. Й ще хтозна як оброблялись — так ніби й собі мріяли про якийсь блокчейн.
    
    Інколи Пабло сягав думками у зовсім далеке, аж неймовірне, минуле — коли він був успішним інвестором, а не потворним жебраком.
    Що ж тоді пішло не так?
    Спочатку все було чесно. Всі знали, що лізуть саме у Піраміду. Не могли не знати! Крипта ж була не для простих оленів — а саме для благородних, «просунутих». З великими, розлогими рогами, які різати-не-перерізати. З густою-прегустою шерстю, яку стригти-не-перестригти.
    Чому ж так сталось, що лузери почали диктувати Правила Гри?
    Пабло вважав, що це вже була Нечесна Гра…
    «Нечесна Гра» — таку назву він бачив на якійсь програмці у смартфоні перехожого.
    Побачити було легко — виробники нині наввипередки турбувались про безпеку людей, не бажаючи отримувати потік проклять з лікарень. А отже, — всі смартфони були прозорі. І читати або писати, на ходу або кермуючи машиною — стало легше, безпечніше. Щоправда, й зображення було видно зусебіч, але кого турбує конфіденційність, анонімність і кібер-безпека у всуціль хакнутому світі?
    
    Інколи Пабло уявляв, як би добре було мати програму для боротьби з лузерами — якусь «Чесну Гру».
    Програму, в якій сила проклять залежала би передусім від успішності гравця. Виграв мільярд — можеш проклясти мільярд людей. Програвся в нуль — от і сиди зі своїм нулем. І молись. Всім і кожному. Як у давні добрі часи, коли князі були князями, а раби — рабами. Коли кожен знав своє місце…
    Пабло сподівався, що колись знайде у смітнику смартфон з такою програмкою. У смітниках було багато цікавого…
    І, хоч влада й конфіскувала всі крипто-трильйони з банків, щоби роздати «постраждалим», та хоч якось пригасити пожежу крипто-проклять, але, здогадно, вони й досі мали би визнаватись його, Пабло, грошима! Просто, вкраденими!
    Ох, він би всім показав…
    А ще, йому цікаво було би хоч поспостерігати — як зчепляться Влада й Лузери. Коли останні збагнуть, що віддають на податки більше, аніж тратять на себе. О… це буде недитяче видовище, і, Пабло припускав, що вже скоро. Програму вже випробували. Пора. Пора!
    Але Пабло ретельно приховував радість від передчуттів. Вона була небезпечною. Бо ті «крипто-заробітки», що він їх витратив у давні часи — і досі підтримували відкритий канал для проклять. Отже — краще виглядати нещасним. Так безпечніше. А Пабло дуже цінував безпеку. Понад усе…
    
    ***
    
    Макс, переглядаючи повідомлення у смарті, зазирнув, за звичкою, і на особисту вкладку Пабло, але швидко вийшов. І вимкнув всі подальші сповіщення.
    Бо, чомусь, останнім часом, це видовище його гнітило.
    Та й гроші вже не повернути…
    Хоча, частину дістала з банків, й роздала, перед позачерговими вборами, Держава!
    Макс трохи вагався, чи потрібно платити 10% Програмі? Але швидко, за лічені години, вирішив, що компенсації — передусім таки її заслуга. Отже — варто заплатити. Особливо, коли вона пише, що вже 75% надходжень перераховує на благодійність — внаслідок надлишку коштів.
    Приємно робити нею щось добре.
    Та й безпечніше.
    
    І треба жити далі.
    Бо жити стало ж краще!
    Після придушення криптового «бунту мас» у Макса навіть з’явилась можливість піти на побачення. В ресторан! І гроші були, і ресторани стали вільнішими.
    А ще — якіснішими. Бо мало який виживав на ринку, якщо назбирувалась критична маса проклять.
    Макс вибрав серед найближчих. Той, що з найкращим індексом. І забронював місце.
    Вистрибнуло коротке опитування:
    «Чи ви є (і/або були) успішним крипто-валютним інвестором? ТАК? НІ?
    Який зал бажаєте…»
    Макс посміхнувся і натиснув кнопку.
    
    
    

  Время приёма: 14:15 14.01.2018