Василь Кузьмич у сутінках ішов коротким шляхом додому. Мрячив дощик, трухляві дошки настилу почорніли, вкрилися слизькою деревною гниллю. Щомиті ноги грозили з’їхати в порожнечу, їх доводилося ловити та повертати на місце, балансувати й танцювати на вузькій стежці. Він клявся, що більше ніколи, ніколи у таку негоду тією дорогою не піде. Та ще й у шлунку важко.
От чому він це зробив? Невже так потрібно було на спір ковтати ту чималу галушку? Тепер вона десь там манівцями йшла, провокуючи докори сумління й почуття нудоти. Ой, лелечко мій, як же ж погано-бо всередині... Але набагато гірше, що разом із тією галушкою в ньому блукала нещодавня розмова з Гнатом Опанасовичем. Той сьогодні прохопився під час обіду, що його матуся це готувала, коли він був маленьким.
- І ви це їли? – здивувався цьому одкровенню й майже обурився Василь Кузьмич.
- Та ні, - спокійно відповів йому Гнат Опанасович. – Тоді вже було не заведено давати це дітям. Але дорослі, звичайно, їли. Із задоволенням, скажу я вам. У цій справі головне – спромогтися вправно обробити тушу, інакше жовчний міхур...
Василь Кузьмич, гидуючи, здригнувся від жахливої подробиці трапези – і відразу втратив рівновагу. Нижня, найважча частина тіла повисла у повітрі, зате верхня, більш спритна, якимось дивом утрималася. Від різкого поштовху чи з іншої причини, але галушка попростувала у вірному напрямку. Василь Кузьмич полегшено зітхнув, бо більше не відчував себе вагітним ненажерою.
Щосили він підтягнувся й стрибком підвівся на ноги. Крадькома озирнувся – чи не помітив хтось знайомий того несподіваного конфузу. Переконався, що ніхто не бачив, і тільки тоді несхвально оглянув замурзані пальці. Обережно спробував язиком липкий, холодний слиз. Гаразд, додому він як-небудь добереться, а там треба ретельніше узятися за цю справу. Цікаво, яке на смак воно? Напевно, таке ж крижане та мертве. От же гидота!... Невже, щоби визнали за свого, доведеться й це їсти? Але буде це моральним вчинком? Хтозна…
Треба сказати, що Василь Кузьмич не надто й поривався. Не вмів, грубо кажучи, пазурами й зубами відхопити у життя соковитий шматок. Проте час ішов, він був уже не в молодих літах… Тож повинен був прийняти чуже заступництво, увійти у те коло, до якого відчував приязнь та поволі прагнув. Що ж, ідеальних друзів не буває…
Василь Кузьмич минув літній будиночок, що з давнього часу викликав у глибині серця то сумні, то радісні спогади. Раніше сюди приїжджали дві сестри, такі приємні молоденькі жінки… Ох, які ж вони були лапочки! Як вони всі разом веселилися у цьому тихому куточку!
«А вівчар жене отару плаєм…» - він розслабився і тихенько замуркотав під ніс. Але раптом знову ледь не підсковзнувся на своєму «плаю», тому далі вже уважно дивився під ноги.
Василь Кузьмич завжди знав, що був симпатичний тим жінкам. Одначе так вийшло, що сестри належали, як то кажуть, до верхівки суспільства, а він залишався звичайним сільським хлопцем. Їх родичі рішуче противилися йому. Шансів, як бачилось, не було. І він малодушно здався. Відмовився боротися за щастя. Про що шкодував довгі роки.
Нарешті, Василь Кузьмич із полегшенням зітхнув – ось і його рідний будиночок, ось і світло у віконці. Він швидко спустився до хати та хотів непомітно прошмигнути в двері… Як раптом у чагарничку помітив легкий рух. Волею інстинкту, що просинався, коли хотів, іноді так от невгаразд, він тайкома завернув за ріг будинку. І тут – очі-в-очі – налетів саме на це.
Важко було сказати, хто з них двох більше злякався. На перший погляд, у поведінці того, хто зараз так сполохано дивився на нього, не було нічого осмисленого. Але усвідомлення Василем Кузьмичем їх настільки різної долі та призначення викликало пекучий інтерес, співчуття й навіть легкий жаль. Раніше він гнав такі думки, хоча й розумів, що це завжди поруч. Що за часів сивої давнини, дух яких нині зберігався лише в темрявих легендах, це було предметом їх родової зненависті і – разом с тим – таємного жадання...
Вечірнє небо наливалося кривавою чорнотою заходу. Василь Кузьмич повільно ступив на два кроки назад, із миром відпускаючи нещасного, зачарованого первобутнім світлом його жовтуватих очей, та пішов додому.
Відмивши огидний слизький бруд, умостившись у затишному глибокому кріслі, він ліниво поглядав на екран телевізора, раз-по-раз дістаючи смаколики з великої тарілки. Хруснувши для порядку кілька разів, ковтав підсолений сухарик і, коли хотілося, запивав водою. «Схоже на те, що я поступово перетворююся на вегетаріанця. Яка ж ганьба!» - гірко зітхнув Василь Кузьмич.
Звісно, вдома гарно. Тільки самотньо й порожньо. До того в думках знову була сусідка Ганна, із якою Василь Кузьмич дружив, а інколи, чого затаювати, мав близькість. Останнім часом Ганна відверто не помічала його, задивляючись на сусіда Гната Опанасовича. Ну як же, той такій чепурун – чорна вишиванка із білосніжними манжетами, гострий погляд, пишні вуса й дуже акуратна, ніби намальована, борідка. Ну й що? Василь Кузьмич теж мав свої непогані риси – тризуб на чільному місці, який чомусь помилково вважали за печатку скарабея.
Вони були майже однолітками, але Гнат виглядав набагато молодшим за нього, бо мав відмінний фізичний стан. Безумовно, тут виявлялася й різниця в способах життя. Гнат жив собі на втіху, радів кожному дню, а Василь постійно рефлексував. Але ж хіба це гірше?
Тут на Василя Кузьмича накотили, ринули в’язкі ревнощі, помножені на задавлене гордістю почуття власної ущербності, несправедливої образи на друга, пошани й навіть уклінності перед ним.
І знову – інший, уже зовсім небажаний спогад. Василь Кузьмич подумав, що Ганна теж… що деколи й вона це їсть. Інакше звідки в її віці така невгамовна пристрасть, зухвала покірність в очах – і те збентеження, коли одного ранку він з’явився в гості, коли вліз, як малий хлопчисько, через вікно? Так-так, він усе зрозумів. Запах тоді зрадив її. Це лежало на кухонному столі, вже майже з'їдене й тому схоже на звичайні продукти з крамниці. Увібравши з молоком матері табу до подібних речей, Василь Кузьмич тоді навіть не дозволяв собі припустити, що Ганна… Тепер він до кінця усвідомив, що виходу немає. Завтра він переможе себе. Доведеться це зробити…
Щоби відволіктися від поганих думок, Василь ліниво поклацав канали. Але що «Громадське», що «Перший», що «Один плюс один» – були йому не до вподоби. Врешті-решт він зупинився на «Нешнл джіоґрефік», та й трішки закуняв. Втома чи моральні страждання дались взнаки, тому із радістю позбавлення Василь Кузьмич хутко провалився в глибокий сон.
Він проспав увесь день. Вже зовсім стемніло, коли почулося якесь шарудіння – там, у темряві за вікном. Василь Кузьмич понишпорив у тарілці – от же, чортма. Прямо звірячий якийсь голод… Потягнувся, з небажанням покинув тепле крісло й повільно вийшов на ґанок. Гнат і Ганна вже чекали на нього. Василь Кузьмич знову відчув колючі, як зубний біль, ревнощі, коли побачив їх поряд. Але швидко заспокоївся, міркуючи, нащо вони прийшли.
Він так давно не зустрічався з ніччю віч-на-віч, що прошите трелями цвіркунів дурманне місячне повітря оглушило його, розсипало на окремі шматочки та зібрало по-іншому знов.
- Де, за хатою? – запитав Гнат Опанасович, і Ганна мовчки, посунувши уперед легким тілом, підтвердила його здогадку.
- А це не браконьєрство? – Василь Кузьмич ніби знайшов останню відмовку, бо й соломинки вхопиться, хто топиться.
- Аборигенний промисел. Ухвалено! - відрізав Гнат і раптом тихо зашипів: - Мовчи, дурень, ще сполохаєш.
Грубощі друга образили. Василь Кузьмич вирішив просто чекати, ні в які справи не втручаючись. Гнат Опанасович, нечутно крокуючи, сховався у густій темряві, Ганна теж кудись зникла. В цей момент Василю здалося, що він не прокидався, що просто продовжує спати. Настільки незвичним було те, що зараз відбувалося…
І ось нарешті – довгий тихий звук пролунав над вухом. М'яка тінь, тепла й жива, на мить завмерла перед очима. Що це? Гнат якось незграбно вилетів назустріч, так що ледве не звалився з ніг. Що ж, на відміну од Василя, терпіння йому часто бракувало. Він знову згрупувався, підстрибнув, але промазав і…
- Тікає! – почув Василь Кузьмич чийсь переляканий зойк. Він не відразу зрозумів, що то кричить сам.
Позабута сила, красива, шалена міць прокинулася в його тілі. Відштовхнувшись од землі, він довгим затяжним стрибком подолав метри простору й дорогоцінні секунди часу, ще на льоту впинаючись зубами в те, що намагалося розчинитися, піти геть. Коли вже приземлився та скажено дихав, Василь Кузьмич продовжував цупко тримати здобич. Щелепи його все міцніше стискалися. Тіло жертви обм’якло, перетворившись на духмяний, соковитий, потом та кров’ю видобутий трофей. Із жадібним гарчанням він узявся їсти просто тут. Він побоявся, що Ганна чи Гнат спробують відібрати його добро. Але вони спокійно чекали. Азарт першої впольованої дичини був для них знайомий та зрозумілий. Василь Кузьмич швидко й упевнено впорався із завданням, не зворушивши гіркоти жовчного міхура й не вдавившись жорстким хутром.
Щоби перевірити себе, він легенько підстрибнув, причому ані трохи не послизнувся на відвологлих дошках паркану. Відтак кілька разів пройшов улюбленим небезпечним шляхом. Це була його ніч, його тріумф – і його Ганна. Гнат, напевно, теж залишався поблизу, продовжуючи полювати. Але делікатно не потрапляв на очі.
Тільки над ранок, втомлений, змерзлий та брудний, Василь повернувся додому. Хотів пірнути під теплу ковдру, до рідної маленької людини, але його категорично прогнали:
- Васько, поганцю, в тебе ж лапи мокрі. Та ще й мишами пахне. Не лізь до мене цілуватися!
Він зовсім не образився, він знову стрибнув у вікно, й до світанку, мов п’яний, кохався зі своєю Ганною.
|
Рассказ открыт для комментариев