 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Навкруги панувала спека. В чистому, наче водна гладь океану, небі дрейфувало сонце, схоже на голову золотоволосої дівчини, що крутиться в запальному танку. Поволока проміння застилала очі і Ветару, який дивився вниз на поселення з невисокого пагорба здавалося, що перед ним мерехкотить міраж.
Він спустився трохи нижче, де в тіні пологої площадки, що сходинкою в’їлася в середину пагорба, притулилася його хатина. Міраж розвіявся. На горбистому полотні дерев і полів проступили темні цяточки будинків. Де-не-де стрічками доріг рухались люди і запряжені волами вози, залишаючи по собі, в противагу небу, хмаринки куряви.
Ветар поселився в Перевані, самому південному районі імперії по одній простій причині – тут ніколи не бувало дощів. Коли десять років тому він вийшов у відставку – то в той же день заплатив двохсот сорока двома днями життя за те, щоб стерти з пам’яті один спогад. І дощ мав до того якесь відношення. Чоловік не мав уявлення, що побажав забути такою високою ціною і чому був змушений сховатись від дощу, але сподівався, що ніколи цього не дізнається.
Він стер з лоба піт і увійшов до хатини. Грошей, яких він заробив, служачи главою карально-пошукового загону імператора мало вистачити до кінця життя, тому він не вів господарство і не тримав поля, яке, враховуючи відсутність дощів, було дуже важко обробляти. Системи зрошення, що наче сітка павутиння накривали село, спрощували справу, однак Ветар все ж не заздрив сільським роботягам. Натомість, весь свій вільний час і гроші він посвятив читанню і легкому алкоголізму.
Дві стіни його скромного житла були заставлені полицями з книжками. Один куток він відвів під спальню, відгородивши чимось на подобі ширми. Там знаходилось ліжко і низенька тумбочка. На тумбочці завжди стояла свічка, чергова книжка, глек і кухоль. Він частенько прокидався вночі, і тоді поставав вибір: запалити свічку і почитати, чи перехилити кухоль або два. На щастя, читання поки перемагало.
Було ще дещо, окрім книжок і пияцтва, чим він скрашував своє дозвілля. І саме цим він мав зайнятися годинки через дві. Цього разу Меріса – дружина лорда-мера.
Ветар зітхнув. Потрібно привести себе в порядок. Він роздягнувся, дістав із скрині чистий одяг і розклав на столі. Після чого рушив до бочки з водою, що стояла біля дверей. Поряд з ним не було жодного джерела і воду йому привозив Пат, син бондаря, через кожних два дня.
Він заглянув до бочки – води було на дні. «Вистачить». Ветар вилив всю до краплі в залізний таз і поставив грітися на пічку, яку прорізав в схилі пагорба. І вже коли вода нагрілася, йому нестерпно захотілося пити – вчора вночі перемогла чарка. Він відсунув ширму і став шукати на ліжку бурдюк. Знайшовши, відкрутив кришку. Порожньо.
Він ще трохи постояв, ніби сподіваючись, що бурдюк якимось дивом наповниться, після чого зітхнув і видобув з кошеля на поясі те саме “диво”. Монетку, стерту з обох сторін так, що неможливо розрізнити номінал – єдину, яку він не пропив одразу ж в той день, коли отримав першу в житті платню.
«Наповнити водою», – промовив він подумки.
«Сім хвилин», – відповіла монетка.
Ветар знову зітхнув. Сім хвилин життя за декілька ковтків води. Він з’їхав з глузду.
«Дозволяю».
Він сховав монетку до кошеля і відчув, як бурдюк наповнюється. Зробив три ковтки холодної, до біса смачної води. Скільки свого життя він вже витратив на такі ось дрібниці? Похмілля навіть близько не стояло із повільною смертю від спраги десь посеред пекельних пісків пустелі. Можна потерпіти. Так чому ж?
Бо таке життя йому вже остогиділо?
Можливо. Книги не приносили колишньої радості, спілкування з людьми лиш посилювало відчуття самотності, він міг дозволити собі будь-які розваги, однак нічого не хотілося і навіть їжа стала повинністю, яку попросту мусиш виконати. Алкоголь трохи покращував справу, однак спиватися Ветар наміру не мав.
Тому на обличчі промайнула тінь радості, коли йому принесли записку від дружини мера. Так, йому знову доведеться скористатися монеткою, однак воно було того варте. Йому подобався ореол таємничості, який він створював навколо себе і подобалось, що люди, які нічого не знали про його минуле життя, зверталися до нього із своїми проблемами.
Ветар знову дістав монетку і став її роздивлятися. В самій монеті нічого магічного не було – вона була лиш “провідником”. Провідником могла стати будь-яка річ, що була для тебе особливою. Дрібничка, яка нагадувала про дорогих серцю людей, щось, що воскрешало в пам’яті приємні спогади або нагадувало про власні успіхи і досягнення. В якийсь період життя такий предмет, який вже встиг стати для тебе особливим, пробуджувався і давав тобі знати, що відтепер ти здатний “торгувати” життям.
Вода нагрілася. Чоловік зняв таз з печі, ретельно вимився і поголився. Заглянув у дзеркальце – з чистого обличчя на нього дивилися брудні очі. Так він завжди думав. Тьмяні, сповнені розчарування, зневаги та зневіри. Такий бруд не вимиєш.
Він шпурнув дзеркальце на ліжко і вийшов з будинку. Вітерець щипав свіжовиголене підборіддя і недавній глибокий поріз на скривленому з часів служби носі – п’яне падіння з ліжка. М’які пориви, що морськими хвилями накидалися на нього, розбурхували чорне, із вплетеними нитками сивини, волосся. Навіть не прикривши двері, Ветар неквапом рушив вниз – прямою стежиною, витоптаною ним на схилі пагорба за довгі роки. «Цікаво, скільки часу піде на те, аби витоптати собі могилу?»
Головна площа зустріла його перестуком дерев’яних коліс і методичними ударами, що долинали з кузні. Час від часу в цю нескладну мелодію впліталися крики чи сміх. Одноповерхові, а зрідка й двоповерхові будиночки з акуратно розбитими подвір’ями хаотично розбігалися в усіх напрямках. В центрі площі знаходились велетенські терези – символ божественної волі. Адже саме терезами Веартіон, єдиносущий бог і верховна опора, зважував твоє бажання, врівноважуючи його відібраними хвилинами життя. Церква всіляко заохочувала якомога більше жертвувати в угоду богові, який сам пожертвував собою, аби не допустити приходу пекла на землю і який дав людям можливість покращувати земне життя, тим самим збільшуючи шанси на вічне.
Ветар подумки скривився. Якось він задля цікавості запитав, скільки коштуватиме смерть людини. Сорок років. Виходить, вб’єш таким чином людину – і рай гарантований? Та вони показилися. Звідки б не прийшла ця сила, їй було байдуже як до раю, так і до пекла. Та й людям також – вони не поспішали розбазарювати власне життя.
Маєток лорда-мера знаходився віддалік, до нього з площі вела вимощена каменем доріжка. Ветар рушив туди, вплітаючи в мелодію сільського гомону стук каблуків. Навколо кипіла робота – з пронизливим тріском кололися дрова, гоготіли домашні птахи, з прочинених вікон долинали найрізноманітніші запахи. Серед них панував запах свіжоспеченого хліба, який йшов з крихітної пекарні – його улюблений запах.
Маєток не сильно відрізнявся від решти будівель. Двоповерховий, рази в три просторіший, але оздоблений небагато. Відчинила йому служниця. Низькоросла дівчина, з коротким рудим волоссям і обличчям, поцяткованим веснянками.
– Хазяйка прийме вас у себе, – сказала вона, поклонившись.
Її голова нагадала Ветару букет із тісно складених між собою крихітних морквинок.
Він злегка схилив голову, після чого пройшов у вітальню. Простора кімната уяви не вражала, однак все було обставлено зі смаком. Килим не надто товстий, меблі добротні, без лишніх прикрас, картин на стінах мало – багатством хазяї не хизувались.
– Ідіть за мною, – сказала служниця, рушивши сходами вверх.
Ветар попрямував за нею. Тримаючись відполірованого поруччя, він переступав одразу по дві сходинки. З протилежної стіни, крізь два напівкруглих віконця, на нього лилося косе світло.
Ступивши в морок коридору на другому поверсі він запримітив чоловіка, який зачиняв за собою двері. Вочевидь, той навідував Мерісу. «Нетутешній», – відмітив він. Років двадцяти – двадцяти п‘яти, багато і зі смаком одягнений. Довге волосся зібране в по-діловому простий хвіст.
Чоловік повернувся. Щось в легкій прим’ятості одягу і виразі обличчя змусило Ветара думати, що він тільки-но з дороги. А потім Ветар зустрів його погляд і в голові майнула одна думка: «Зараз я помру». Вже через мить він ледь не розреготався.
Чоловік стояв на місці і пильно дивився Ветару у вічі. Ніби чогось чекав. А потім вираз його обличчя враз змінився. Холодні кристалики очей зблиснули, ніби шматочки скла, спіймані промінням сонця. Він ступив крок вперед і протягнув руку:
– Мене звати Ігарас.
– Ветар.
Вони потисли один одному руки. Ветар відчув, як шиєю стекла холодна крапелька поту.
– Правду кажучи, – сказав Ігарас, – я шукав саме вас.
– Справді? Тут?
– Лорд-мер повинен знати усіх своїх підданих. А я і так зобов’язаний був нанести йому візит ввічливості. Можливість вбити… двох зайців.
– І для чого ви мене розшукуєте? – запитав Ветер, в той час як в голові зріло неясне передчуття. Здавалося, прямо тут, посеред коридору, його застав дощ і зараз виллється на голову крижаним жахом.
– З тієї ж причини, що і леді Меріса, наскільки я можу судити, – промовив він і, після короткої паузи, додав: – Мені потрібні ваші навички. Я почекаю на вулиці.
Ігарас пройшов повз, поволі спустився сходами. Згодом відчинилися і зачинилися двері. Ветар видихнув повітря. Давненько він такого не відчував. Переляк вперемішку із цікавістю. А скільки в голові набралося питань! Навіть якщо чоловік обізнаний з результатами його роботи, про що розповідається не кожному зустрічному, то чому прийшов до нього? Сам факт того, що він знає, дає можливість звернутися з проблемою через самого імператора. Ветар років десять тому вийшов у відставку, але добре пам’ятав, що лишив по собі двійко здібних солдат: огненно-руду Кіре, чия краса ввела в оману багатьох, і похмурого, наче зліпленого із грозової хмари, Сванда. А скільки могло прийти після нього. То чому він? Хіба що…
Прогалина в пам’яті. Чорний, наче глибока яма на кладовищі, розрив на місці спогадів. Невже Ігарас похований в надрах тієї чорноти?
Додумати не дав скрип дверних петель і писклявий голосок, що належав повненькій миловидній жіночці з очима-іскорками і складною зачіскою:
– Скоріш проходьте. Аармон на зустрічі, однак скоро повернеться. Він нізащо не має вас тут бачити.
Ветар рушив до прочинених дверей, однак весь ентузіазм випарувався морозним видихом. Якось він наче ненароком обмовився, що був найкращим слідопитом в столиці – не зовсім так, однак правда їх злякала б – сподіваючись, що люди почнуть звертатися до нього за допомогою, а це дало б йому хоча тінь того задоволення, що приносила колишня робота. Яка не була приємною, а те, що він побажав забути і через що, ймовірно, пішов у відставку – мало бути взагалі чимось жахливим, однак вона робила його живим і потрібним. Тепер йому випала можливість хоч ненадовго повернути ті відчуття, однак думав він зовсім про інше – про чоловіка із зміїними очима.
– Справа в тому, що я загубила срібну брошку. Вона належала ще прабабусі Аарона. Він подарував мені її в день весілля, а тепер от я, дурепа, десь…
Подальше схвильоване щебетання Ветар слухати не став. Якби не зустріч із Ігарасом – він сповна насолодився би спектаклем: пошук неіснуючих слідів, основані на них логічні припущення, зроблені з розумним виразом на обличчі і трохи поблажливою посмішкою, а на завершення – знаходження пропажі. Та зараз він збирався зробити те, що робив завжди, однак без послідуючих маніпуляцій.
«Де срібна брошка Меріси?», – запитав він, затиснувши в кишені монетку.
«Десять годин».
«Дозволяю».
«Її чоловік відніс брошку майстру для полірування, щоб зробити їй сюрприз».
Ну хто подумає, що він платить власним життям, допомагаючи їм з їх маленькими незначними проблемками?
– Аарон віддав її майстру-полірувальнику, щоб зробити вам сюрприз, – сказав Ветар і, не давши їй заговорити, продовжив. – Чоловік, що недавно у вас був. Чого він хотів?
Меріса, на мить розгубившись, відповіла:
– Хотів дізнатися, де вас знайти. Розпитував, чим ви займаєтесь.
– Хм…
Він розвернувся і рушив на вихід. Йому в спину долинали слова подяки і захоплення, але він на них не зважав. Йому не терпілось почути, що скаже Ігарас.
Служниця заледве встигла відчинити пере ним парадні двері. Ветар ледь чи не вибіг на вулицю і одразу запримітив змієокого – той стояв поодаль, підставивши обличчя палючому сонцю. Так, наче насолоджувався теплом кожного промінця. Запримітивши Ветара, обернувся:
– Село в десяти кілометрах звідси. У чоловіка викрали дещо… дуже цінне. Хоча він цього міг і не помітити. Для початку ми з ним поговоримо, після чого ви дасте відповідь: згодні мені допомагати чи ні. Вирушаємо, скажемо, через годинку. Ворота на північно-західний тракт.
«Грабіж? – подумав Ветар. – Всього лиш?»
– Я…
– Справа дуже складна, – додав Ігарас.
З цими словами він обернувся і повільною ходою рушив геть.
Ветар дістав монетку і затис в кулаку.
«Що викрали?» – запитав він.
«Двадцять років» – відповіла монетка.
– Скільки?! – вирвалось у нього.
Ветар поклав монетку назад до кошеля. Таку ціну він заплатити не зможе: йому сорок шість років і якщо, для прикладу, смерть покличе його із собою в п’ятдесят, то, погодившись віддати двадцять – він помре одразу ж після того, як дізнається відповідь.
Ця запалило всередині нього пекучий вогник. Ветар знав, що очі його пойнялися поволокою сяйва. Закалатало серце і він відчув, як тіло вкрилось мурашками, ніби повітря навкруг стало замерзати.
Ніякої дешевої показовості для наївних городян – справжнє розслідування, як в старі добрі часи. Двадцять років! Це ж що таке було вкрадено? Він навіть не запитав, хто його вкрав! Скільки довелося б заплатити за це?
Через двадцять хвилин Ветар вже пакував речі. Ну як речі: зміну одягу, флягу з вином, товсту книжку і, що основне, купу грошей, за які, коли ситуація проясниться, можна буде купити усе, що треба.
Коли він пройшов крізь відчинені ворота, буркнувши вітання вартовому, Ігарас відчинив дверці фургона:
– А ви навіть не запитали, скільки я вам заплачу.
– Мене гроші не цікавлять. Але ви і самі це знаєте. У Меріси довгий язик.
Ігарас всміхнувся.
Вони вмостилися на сидіннях один навпроти одного. М’яко хлопнули дверці, візник видерся на козли і фургончик зрушив з місця.
Порушувати тишу, схоже, ніхто не збирався: Ігарас сидів із заплющеними очима, на тонких губах – ледь помітна посмішка. Здавалося, він просто насолоджується поїздкою. Або спить. У Ветара набралось декілька запитань, однак він вирішив приберегти їх на потім. Скоро вони прибудуть на місце, дорога близька.
Він відсунув шторку. Пейзаж майже не мінявся: все ті ж поля, зрідка помережані венами річок, чагарник або тоненькі деревця на обочині. Цей тракт слугував одним із основних торговельних шляхів між півднем та центральною частиною імперії, тому дорога тут, в основному, залишалась рівною, лиш зрідка траплялися підступні вибоїни.
Згодом вони звернули з тракту і фургон почало відчутно трясти. Зліва став проступати хвойний лісок. Весь цей час Ігарас спав і прокинувся лиш тоді, коли вони в’їхали на початок села. Візник зупинив коней біля приземистої корчми. Ветар з Ігарасом вибрались з фургона.
Очевидно, ніхто із них говорити не любив. Ігарас мовчки вказав на вуличку, що круто завертала вліво і Ветар, так же мовчки, послідкував за ним. Коли вони зупинились перед будиночком, який нічим не вирізнявся поміж сусідніх, що тулились докупи по обидві сторони дороги, назустріч їм, відірвавшись од справ, вийшов височезний чоловік:
– Хто ви …
Ігарас виставив руку і чоловік замовк. Погляд Ветара, який стояв поряд, притягнули тонкі пальці, що скидалися на туго обтягнуті шкірою прутики. А на безіменному – дещо дивне. Волосина? Обмотана декілька разів навколо пальця, руда, наче застигла цівка полум’я. Такого звичаю Ветар не знав. Кому вона могла належати? Сестрі? Матері? Коханій жінці?
– Це може прозвучати дивно, – сказав Ігарас, – але у вас дещо викрали. Слово. Ми тут для того, аби в цьому пересвідчитись і, при можливості, з’ясувати, хто і для чого це зробив. Це слово – “сонце”. Спробуйте вимовити.
– Не дуріть мені голови, – відповів чоловік. – Мне ніколи…
– Можете скористатись своїм Провідником, аби переконатись, що ми кажемо правду. Втрачене життя ми компенсуємо грошима.
«Компенсуємо грошима? – подумав Ветар. – Та хто таке пропонує? І хто на таке погодиться?»
– У мене його немає і не було, – відрізав чоловік.
– Як це немає? – з несподіванки запитав Ветар. – Провідники є у всіх.
– Слухайте, дрова самі себе не порубають. Мені…
– Ось, – сказав Ігарас, протягнувши руку долонею до верху. – Це ваше, якщо спробуєте.
Це подіяло. Чоловік затримав погляд на срібній монеті, перевів погляд на Ігараса.
– Гаразд, – сказав він, ховаючи монету до кишені. – …
З його горла вирвався хрип. Ветар помітив здивування на обличчі чоловіка і глянув на Ігараса.
– Ви переконались, що не можете. Добре. Тепер спробуйте написати.
Чоловік спробував. Гострий кінець гілки, яку він встромив у пил на дорозі, ніяк не хотів рухатись, а руки його тремтіли, ніби він прикладав для цього неймовірні зусилля. Та ось він почав щось писати. Ветар з цікавістю схилився, однак прочитав лиш “вод”. Не “сонце”.
– Не виходить. “Вода” написати можу, а…
– Слухайте, – сказав Ігарас. – Нам відомо, що сталося це сьогодні. Спробуйте пригадати, зустрічали ви когось дивного? Когось, кого раніше ніколи не бачили?
– Я їздив на ринок. Там багато різного люду. А вдома – нікого. Що мені тепер робити? Не те, щоб я сильно жалів за цим словом, але для чого комусь подібне вчиняти? Яка з цього користь?
– Ми, поки, не знаємо.
Ігарас обернувся і швидкою ходою рушив геть. Чоловік хотів щось сказати, але передумав – той був вже далеко. Ветар кинувся його наздоганяти.
Наздогнав вже біля фургона.
– Що це означає? – запитав Ветар. – Яке, до біса, слово?
– То ви згодні? Якщо так – ми вирушаємо в столицю. Звідти почнемо діяти. Сідайте у фургон, дорогою я проясню деякі деталі.
Ветар на мить завагався, хоча і так знав, що відповість. Як і Ігарас. Так, в столиці його гарантовано застане дощ. Що станеться тоді? Яке відношення має дощ до забутих спогадів? Ветара це більше не хвилювало. Пройшло десять років, тепер він зовсім інша людина. Він знову відчуває себе живим, і що б не сталося – воно того варте.
Ветар заліз до фургону, до нього приєднався Ігарас, і вони рушили з місця.
– Ви релігійна людина? – запитав Ігарас.
– Що?
– Релігія. Чи вірите ви в те, що сила, з допомогою якої ми обмінюємо життя на те, що нам потрібно, прийшла від бога?
– Ні.
– А це так. Точніше, колись так було. Веартіон пожертвував собою і горів у пеклі, аби пекло не опустилося на наш світ. Люди платили життям, отримуючи вигоду, а хвилини, години чи дні їх життя йшли на підтримання його сил. Щоб він і далі міг страждати. Йшов час, люди забули його жертву, стали менше жертвувати самі і в один прекрасний день на землю зійшло пекло. Веартіон помер. Перед людьми був вибір. Хтось міг добровільно зайняти місце бога – і все стало б як раніше. Та цього ніхто не захотів робити. Оскільки така жертва обов’язково мала бути добровільною, люди придумали дещо інше. Купка священнослужителів пожертвували частинкою свого життя, аби створити спеціальне місце. Туди помістили маленького хлопчика – сина верховного наставника. Тепер він приймав всі пожертви людей. Але він не був богом, тому знадобились додаткові зусилля, для того, щоб підтримувати життя в створеному в давні часи світі. З’явилися люди, у яких не було Провідників. Принаймні таких, про які б вони знали. Їх Провідниками стали слова. В когось “небо”, в когось “сонце”, в когось “дощ”.
При слові “дощ” Ветра здригнувся. До цього він слухав історію Ігараса не зовсім уважно, дивлячись у вікно на полотно дороги, що миготіло під колесами. Тепер, заглянувши йому у вічі, помітив гарячковий блиск, а вираз його обличчя скидався на гримасу дикої злості.
– Вживаючи ці слова, кожен своє, вони брали в хлопчика силу і, несвідомо, спрямовували її на те, аби підтримувати існування явищ чи предметів, які ті слова означали.
– А тепер хтось забирає в таких людей їх Провідників?
Ігарас, помітивши, що Верас не спускає з нього погляду, взяв себе в руки. Обличчя його розгладилось, очі помітно потьмяніли.
– Так.
– Яким чином? Навіть за те, щоб просто дізнатися, що було викрадено, я мав би заплатити двадцятьма роками. Скільки тоді знадобилось на те, аби викрасти “слово”? Років двісті? В однієї людини стільки немає.
– Ми не знаємо. Тому імператор і послав за вами.
– Хм… Можливо, діє група людей. Але звідки вони про це дізналися? Навіть я, приближений до імператора, цього не знав.
Ігарас не відповів. Ветар зрозумів, що розпитувати далі сенсу немає. Наразі їм нічого не відомо. Але все це скажено його зацікавило. І потішило самолюбство. Імператор послав за ним, йому потрібні його здібності і навики. Це розпалило вогонь в венах, в голові заметушились думки. Як йому цього бракувало!
Далі їхали мовчки. Дорога займе сім-вісім годин, тому Ветар взяв до рук книжку. Слова ніяк не хотіли складатися в щось змістовне, і, ще трішки помучившись, він її відклав, замінивши на флягу з вином. Подужавши половину, зручно вмостився на сидінні. Його клонило в сон. Він спробував поміркувати над всім тим, що розповів Ігарас, та невдовзі зрозумів, що інформації, щоб дійти хоч якихось висновків замало. Що його здивувало, так це поведінка Ігараса. Склалося враження, що він приймає все надто близько до серця. Так, під загрозою саме існування світу, однак Ветар був впевнений, що справо не в цьому. Це не було для нього просто роботою. В його реакції Ветар вбачав щось особисте.
Він заснув. А коли прокинувся і виглянув у вікно – то побачив величні білі стіни з широкими зубчастими мурами і високі ворота між циліндричної форми вартовими вежами. Вони під’їжджали до столиці. Навколо, по обидві сторони, під прихистком міцних стін виростали будиночки і прибудови, наче всіяне ріллею зерно.
– Перед зустріччю з імператором я хотів би привести себе в порядок. Змінити одяг і таке інше. Де ми зупинимось?
– Спочатку ми рушимо до церкви.
Ветар нахмурився.
– Для чого? – запитав він.
– Прибудемо туди і всі питання відпадуть.
Дивно. Ветар хотів посперечатися але до слуху долинуло дрібне тупотіння. Мить він не міг зрозуміти, що то таке, але коли побачив грозові хмари, що навально мчали їм назустріч, накриваючи столицю, немов прилив побудовані на березі піщані замки, то розпізнав вже забуту мелодію дощу. Його зазнобило. Варто лиш вийти з фургона…
Але Ветар вирішив не чекати. Що це змінить? Навіщо відкладати? Він висунув тремтячу руку з вікна. Один крихітний укол, холодний, наче стиснутий в краплю мороз. Ще один. Спогади увірвалися в пам’ять, заповнюючи могилоподібний розрив. Ветар відсахнувся. Йому здавалося, що він захлинається. Тоне. Важко дихаючи, він повільно повернувся до Ігараса. В душі страх і відраза копошилися розбурханим осиним гніздом.
– Вибач, – наче не своїм голосом промовив Ветар дивлячись в зміїні очі, в яких тепер полихав вогонь ненависті.
Ігарас випростав руку. Ту, на пальці якої полум’яніла волосина. Мабуть, вона належала рудоволосій Кіре, його найкращій учениці і правій руці. Саме разом з нею він…
Додумати Ветар не встиг. Все потонуло в темряві.
Коли він отямився, то в першу чергу помітив перед собою щось на кшталт могили. В рази більшої, ніж зазвичай, але саме так йому подумалось. Він сидів на кріслі з високою спинкою, зв’язаний, на самому краю глибочезної ями. На дні, завдяки численним факелам на оздоблених стінах церкви, він зміг розгледіти тіло. Один із священників.
– Не чекав більше мене побачити? Стер пам’ять і гадав, що ніколи не доведеться відповісти за скоєне?
Голос Ігараса долинув із-за спини.
– Мені жаль, – відповів Ветар.
– Жаль?
Ігарас зупинився біля нього, повернув крісло так, щоб Ветар зміг його бачити. Хлопчика-бродяжку, якого він приволік десять років тому в це місце було не впізнати.
– Знаєш, як там, на дні? Ви мене роздягнули, відібрали Провідника, щоб я не міг звільнитися. Потрапивши туди – твоє тіло дерев’яніє. Ти не можеш ворухнутися. Тобі не потрібно ні їсти, ні спати. Хоча всі відчуття, в тому числі й біль, зникають. Ти лежиш там, наче труп, і можеш лише думати. Я провів так цілих десять років. Знаєш, що мене врятувало? Ось ця волосина, яку зронила Кіре. Вона, до речі, помирала дуже довго і болюче. Замінити Провідника дуже важко. Але ця волосина, наче дар богів, приземлилася мені на задубілий палець. І за десять років я зміг зробити її своїм Провідником. На той час в мені було купа років, зібраних з людських жертв. Я зміг звільнитися. Не думав, що таке може статися? За тисячу років, поки подібні до мене гнили в цій ямі, такого ніколи не ставалося.
Ветар плакав. Він згадав, як імператор, разом із церковним главою, розповіли, для чого їм цей хлопчик. Розповіли страшний секрет. Розповіли, скільки людських життів погубили, щоб світ міг жити. Тоді він прийняв необхідність цього, хоча й зрозумів, що не зможе із цим жити. І побажав забути.
– Чому ти мене не вбив?
– Тоді, в будинку мера, я хотів, хоча і знав, від імператора, якого добряче покатував, що ти нічого не пам’ятаєш. Але яка в тому радість? Тепер ти все згадав. А скоро весь світ відчує те, що відчував я. Я заберу у вас сонце, небо, дощ. Заберу все, що ви відняли у мене. А ти недовго побудеш на моєму місці. Люди жертвуватимуть, але їх пожертви більше не йтимуть на існування сонця чи дощу, вітру чи зміни пір року, бо люди не зможуть вимовити потрібних слів-провідників. Запанує пекло і всі ви, заради кого я так страждав, відчуєте все на собі. А згодом світ загине, і разом з ним всі нікчемні людські душі, які живуть стражданнями дітей.
Ветар розумів його гнів. Ігарас заслуговував на нього. Як ніхто інший. Та чи винен в цьому весь світ? Імператор, церковники, він сам – так. Вони вчинили щось страшне і мали за це заплатити. Але увесь світ?
Тепер Ветар розумів, чому не цінував життя. Чому так ним розкидався. Хоч він поховав в собі усі ті спогади, десь глибоко в душі його розривала вина. Підсвідомо, він бажав її спокутувати.
– Тобі не потрібно цього робити, – сказав Ветар. – Так, ми зруйнували твоє життя, але ти ще молодий. Вбий мене, вбий імператора, знищ церкву. Але не увесь світ. Люди ні в чому не винні.
– О. Вони винні. Вони, своєю невірою і лицемірством, вбили бога. Якби вони цього не зробили, світ не лежав би на тілах маленьких хлопчиків, які росли, лежачи живими трупами на дні, поки не вмирали від старості. І весь цей час вони були при свідомості. Кричали дикими голосами в своїх головах, поки не сходили з розуму. Бо мусіли страждати. Як бог у пеклі. Все зав’язане на стражданнях.
Ветар заглянув в його вічі. Йому більше не здавалося, що там полихає ненависть. Він побачив там море болю, яке бриніло слізьми в кутиках очей.
– Мені жаль, – сказав Ветар. – Я зроблю усе…
– Ти нічого не зробиш. Світ якось треба буде підтримувати. Хтось муситиме страждати. Там, на дні могили. Муситиме. Завжди.
Неправда. Є ще один спосіб, подумав Ветар. Ніхто не хотів зайняти місце бога. Але…
– Вибач, – сказав Ветра. – Я не чекаю, щоб ти коли-небудь пробачиш людям. Чи зможеш жити нормальним життя. Але ти житимеш.
Ігарас глянув на нього і, здавалося, все зрозумів. Ветару здалося, що він побачив блиск сльози, яка нарешті скотилася з кутика його ока. Наче від полегшення.
Ветар не знав, що робити, тому попросту забажав цього всім серцем. І зник. Випарувався без сліду з маленької церкви. І відчув вогонь. Пекельний вогонь, що огорнув усе тіло. Спочатку він не кричав. Язики полум’я лизали тіло, шмагали, наче батоги. А тоді з горла вирвались нелюдські крики. Ветар не знав, як довго зможе це терпіти. І як тут йде час. Можливо, хвилина тут – це рік в реальному світі? Він на це сподівався. Він корчився від болю, але не міг зійти з місця. Навкруги, наче туманна поволока, мерехкотіло полум’я.
«Мені б сюди книгу, – подумав він, – або ж вино. Нудно…»
Він розсміявся крізь крик.
А потім біль почав відступати. І Ветар, крізь поволоку вогненних язиків, що, здавалося, почали затихати, побачив дещо цікаве.
|
|
|
|
Время приёма: 17:00 22.10.2017
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев