17:26 05.11.2017
ПОЗДРАВЛЯЕМ ПОБЕДИТЕЛЕЙ!

1 Юлес Скела ag006 Павутиння Аріадни
2 Радій Радутний ag004 Під греблею
3 Левченко Татьяна ag024 Невмирущий


17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 (осень 17) Фінал

Нет судейского бюллетеня

Автор: Тень Тени Количество символов: 23226
Конкурс №44 (осень 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ag020 Фактор страху


    
    Перевантаження втискують в крісло, та я не випускаю штурвалу. Надсадний гул двигунів, тремтіння корпусу, зосереджені обличчя екіпажу. Кілька напружених хвилин — і яскрава бірюза неба за ілюмінаторами поступається зоряній чорноті космосу. «Пегас» успішно злітає з планети. Але саме тоді, коли все вже позаду — запізнілий спомин обпалює душу. Там, унизу, ми полишили свого...
    Ривком сідаю у ліжку. Серце калатає так сильно, наче воліє вирватись з тіла. Чоло та спина мокрі від холодного поту. І треба ж такому наснитись? А все через те, що дуже непокоюсь за підлеглих. Перший самостійний політ в якості капітана — неабияка відповідальність. За сотню парсек від Сонячної системи ні від кого чекати допомоги.
    Серія дихальних вправ допомагає опанувати себе. Та неспокій гидким щуром все-одно шкребеться на денці душі. Тепер мені не заснути. Що ж, кілька зайвих годин на приготування до старту не завадять. Приймаю холодний душ та одягаюсь.
    Шляхом від житлового сектора до відсіку керування думаю, що хоч ми й достатньо підготовленні до небезпек, але залишаємось нашпигованими нейронами людьми. Одна справа, коли знаєш, що це тренування і за твоїм пульсом та тиском слідкує комісія, а інша — коли сам на сам стикаєшся з реальною критичною ситуацією.
    Нехай всередині біснується буря, та я мушу хоч зовні залишатись незворушним. Як би не йшли справи, керівник — взірець для інших. Так мене вчили сивочолі наставники, нерви яких я довгий час вважав виготовленими з титану. Пізніше второпав: нічого не боїться тільки дурень, а розумний — вміло приховує страхи.
    Усівшись напроти центрального терміналу — кладу долоні на сенсорну панель. Пальці наче самі по собі набирають команди, запускаючи передстартові тести двигунів та іншого обладнання зорельоту. Я не збираюсь зараз таки злітати, проте хочу, аби корабель був готовий до цього будь-якої миті. Про всяк випадок.
    Звичні тримірні проекції систем моніторингу перед робочими місцями екіпажу, смарагдові сузір’я індикаторів контролю на кожухах приладів та навіть нудне сріблясто-сіре забарвлення стін — буденний вигляд відсіку керування втихомирює краще, ніж прийом заспокійливого, про яке я вже думав.
    І мені починає здаватись, що все буде добре, а мої хвилювання є результатом довгої виснажливої праці далеко від Землі, як комп’ютер багрянцем видає повідомлення про відключення реактора від системи енергопостачання корабля. На моїй пам’яті такого ще не траплялось. Це означає відкладення призначеного на ранок старту: з допомогою акумуляторів не злетіти. В груди всаджується крижана голка страху.
    
    ***
    
    …При підльоті до планеті, ми не могли натішитись її виглядом. Бірюзова куля манила до себе здаля, різко контрастуючи з усіма іншими, дослідженими нами у цій експедиції. Здавалась вишуканою коштовністю серед гурту непривабливих, занадто холодних чи гарячих, позбавлених атмосфери чи з її надлишком у вигляді отруйних газів, з неспокійним кліматом, сейсмічно гіперактивних, безкисневих та зневоднених планет.
    Ми так і назвали нашу знахідку — Привітною. Програміст-навігатор «Пегаса» Роберто Ріццо до того радів, що наспівував жартівливих сицилійських пісень, а Інгрід Ліндгрен, лікар-біолог експедиції, досить педантична жінка — і словом не дорікнула, коли ми пропускали чергові заняття на тренажерах в спортзалі.
    Настрій покращився в усіх, включаючи навіть затятого мовчуна та відлюдника планетолога Дебасигу, на обличчі якого з’явилась сором’язлива усмішка. Інженер-кібертехнік Тетсуя просився на позачергову вахту, аби мати більше часу на споглядання планети, яку він поетично називав не інакше, як «чарівною нефритовою красунею».
    Облітаючи Привітну по орбіті, ми переконались у правильності попередніх висновків. Вона була чудовим світом з прекрасними кліматичними умовами для життя людини. Мальовничі острови рівномірно всіювали її поверхню: площа суходолу майже рівнялась площі покритої водою. Рівень кисню в атмосфері хоча і був дещо нижчий за земний, та все ж потенційно дозволяв обходитись без скафандрів.
    Ми вважали, що віднайшли нову домівку і незабаром порожні береги сповняться людськими голосами, сміхом дітей. Поселенці заснують перші міста. Між островами попливуть прудкі човники. Поверхня планети під зорельотом видавалась до того райською, після стількох негостинних світів, що й мені закортіло оселитись тут на старості. Доживати віку на особистому острівці під дивовижним бірюзовим небом.   
    Та тільки я посадив «Пегаса» в центрі великого острова — відчув незрозумілу тривогу, хоч очевидних підстав для занепокоєння не було. Колишній ентузіазм поступився місцем знервованості, а зачудування краєвидами змінилось апатією. Причина цього вірогідно крилась у накопиченій за час експедиції втомі. Або у якомусь невідомому факторі, що діяв на планеті, хоч я скептично відносився до гіпотез, що не піддаються перевірці за допомогою сучасного дослідницького обладнання.
    Однак, ми залишались професіоналами — провели заплановані дослідження в повному обсязі. Відібрали численні зразки ґрунту, води, повітря. Склали мапу з мітками найбільших родовищ цінних металів та мінералів, що могли стати у нагоді майбутнім колоністам. Хоч мене вже брали сумніви, що хтось із людей міг би тут надовго оселитись.
    Аналіз на біологічні форми також був виконаний із кропіткою точністю. Проте, не вдалось виявити навіть примітивних одноклітинних організмів. Це було дивно за таких сприятливих умов. Тим більше, що вік Привітної оцінювався нами на кількасот мільйонів років більшим за Земний. Хіба що той самий трансцендентний фактор, що гнітив нас — також заважав зародженню та розвитку життя в цьому світі.
    З кожним днем на планеті тривога в душі посилювалась. І я вирішив більше не випробовувати долю, про що і повідомив напередодні колег. Вони сприйняли це з такою ж радістю, як перед тим звістку про посадку. Тільки Дебасигу спохмурнів. Та він завжди був загадкою — всі давно перестали звертати увагу на його дивакувату поведінку.
    Ми розійшлись відпочивати по каютам. Я відчував полегкість: через якихось десяток годин нарешті зможемо покинути таку непривітну Привітну…
    
    ***
    
    Відсутність можливості підняти зорельота з планети приголомшує мало не так само, як Джордана Бруно — вирок про спалення на багатті. Докладаю чималих зусиль, аби скинути болісне оціпеніння. Нагадую собі, що мужній чоловік не той, що не відає страху, а той, що може діяти йому всупереч.
    Нехай мої нерви останнім часом вельми розхитались та шукати вихід із халепи — суть обов’язків кожного капітана. Вимагаю у бортового комп’ютера подробиці функціонування енергосистем корабля за останню добу. Через кілька хвилин задоволено відкидаюсь на спинку крісла: в свідомості розвиднюється, наче при виході корабля із тіні планетоїда під яскраві промені материнської зорі.
    Стримуюсь, аби вголос не розсміятись над собою. Добре, що ніхто з команди не бачив, яким боягузом може бути їхній керівник! І як же я забув про те, хто зараз несе вахту? А всьому виною надмірне хвилювання.
    Викликаю на зв’язок інженера-кібертехніка:
    — Доброї ночі, Драконе!
    — Доброї, капітане. Якщо вона така… Не спиться?
    — У нас все в порядку? — насторожуюсь я. Не подобається мені інтонація колеги. Серед всього екіпажу Тетсуя вирізнявся майже буддійським спокоєм. Потрібно вагому причину, аби вивести цього флегматика з рівноваги.
    — Так, — в його ствердженні бракує впевненості. Ніби вагається, чи варто мені розповідати. Отже все-таки щось сталося. Треба зрозуміти наскільки це серйозно.
    — Нащо було відключати реактора?
    — Хотів дещо перевірити… — колега ухиляється від прямої відповіді. — Покази датчиків в межах норми, але й діагностичне обладнання інколи виходить з ладу.
    Відчуваю, як мій терпець от-от увірветься:
    — Драконе, можна конкретніше. Я знаю, що у вас проблеми.
    Він надовго замовкає. А коли порушує тишу — у мене мало не зупиняється серце.
    — Вам також це снилось?
    — Що саме? — обережно уточнюю я.
    — Ну, вибух реактора, який нас вбиває. Все було таким справжнім...
    Дивний збіг. Виявляється нам обом наснились жахіття. Мені кортить поділитись з інженером подробицями свого сновидіння, та я відкидаю цю ідею. Ні до чого йому знати про мої душевні муки, тільки обтяжиться зайвими думками.
    — В мене жахливе безсоння, — сухо відказую я.
    — А-а-а… — розчаровано протягує Тетсуя. — Я ж перед вахтою так відіспався, що й досі перед очима наш «Пегас». Точніше, вогняна вирва на його місці... Тільки не кажіть нікому. Не хочу, аби мене вважали психом. Гаразд?
    Якби він тільки знав, як добре його розумію!
    — Скільки триватиме перевірка? — ховаю нервозність за діловитістю.
    — Кілька годин... — мізкує Дракон. — Якщо вже спустився на технічний рівень — треба все тут як слід оглянути. Про всяк випадок.
    — Гаразд, працюйте,  — погоджуюсь я і відключаю зв’язок.
    Занадто безпечні люди мені завжди видавались безвідповідальними. Краще перехвилюватись і прийняти міри аби убезпечитись від можливої загрози, ніж довіритись такій вередливій дамі, як пані Удача. Нехай це коштуватиме безсонної ночі, та я проконтролюю, щоб усе було в порядку до самого старту з цієї незбагненної планети.
    
    ***
    
    Поки йде перевірка я розмірковую, якими висновками слід завершувати звіт по Привітній. З усього виходить, що окрім негативних суб’єктивних вражень — критичних зауважень не існує. Наші емоції, наче сліди від згоряння метеорів у верхніх шарах атмосфери — занадто тонка матерія, аби на неї всерйоз посилатись.
    Ймовірніше нам припишуть нервові розлади і запроторять в санаторій із тривалою забороною польотів в космос, ніж повірять у дію невідомого фактора. З другого боку, учасники наступної експедиції сюди мають право знати, до чого їм готуватись. Як допомогти їм, водночас не підставивши себе? Ось у чому дилема!
    Характерний ляскіт люка виводить мене з тяжких роздумів. До відсіку буквально вбігає Роберто Ріццо, мов тікаючи від раптової розгерметизації. Тільки прохід за собою забуває задраїти. Ніколи не бачив нашого веселуна і оптиміста настільки стривоженим. Розхристаний, захеканий, розчервонілий — він ані трохи не нагадує колишнього чепурного програміста-навігатора.
    Роберто нервово озирається довкола, ніби очікуючи угледіти тут когось інакшого, ніж власного капітана. А потім, втупившись у мене, заявляє:
    — О, сеньйоре! Ви мені зараз і потрібні!
    — Що сталося?
    — Потім розкажу, — він відмахується від запитання, наче від незакріпленого предмета в умовах невагомості. — У нас обмаль часу. Треба негайно злітати.
    — Це неможливо. Інженер зайнятий оглядом реактора.
    — Але ж у небезпеці бази даних з навігації! — Ріццо підвищує на мене голос.
    — Сядьте. Заспокойтесь, — суворо наказую колезі. Мені ще істерики на палубі не вистачає. — Поясніть все докладно. Інакше — запроторю до медвідсіку.
    Погроза таки допомагає і програміст-навігатор безсило падає у своє крісло.
    — Ви ж маєте розуміти, — скиглить він, заламуючи руки, — якщо в розрахунки маршруту через гіпер закрадеться хоч невеличка помилка і «Пегас» до звичайного простору вийде у фотосфері сонця — ми випаруємося швидше, ніж краплина води на розжареній сковорідці.
    — Чому таке має статись? — відчуваю, як тваринний страх холодить спину.
    — На цій планеті щось не так… — Роберто замислюється, підбираючи потрібні слова. — І з нами останніми днями коється щось дивне. Гадаю, що і на комп’ютер, його пам'ять це також впливає. Чим довше тут пробудемо — тим більший ризик.
    — Це тільки ваші припущення, — критично зауважую я.
    Ріццо одразу знічується. Довго мовчить, покусуючи губи.
    — Здогадуюсь, що ви вважаєте такі штуки нісенітницею, та я в них вірю, — нарешті говорить він. — Мені був віщий сон про те, що потрібні для навігації масиви інформації зникають не тільки з основних бортових серверів, але й із запасних носіїв. І ми приречені назавжди залишитись на цій клятій планеті.
    Програміст-навігатор говорить щиро. І мені є над чим задуматись. В роті пересихає: третій жахливий сон — це вже не співпадіння, а моторошна тенденція.
    
    ***
    
    — Що вирішили? — виводить мене з гнітючих міркувань Роберто. — Якщо є хоч маленький шанс на те, що я правий — треба негайно діяти.
    Не знаю, що й відповісти. По своєму він має рацію, але на те я і капітан, аби зважити всі «за» та «проти» перед тим, як зробити остаточні висновки. Мене рятує Інгрід Ліндгрен, яка входить через прочинений навігатором люк.
    — Доброї ночі, колеги, — вітається вона, зупинившись посередині відсіку.
    — Доброї, фру Ліндгрен, — чемно відказую. — Вам теж не спиться?
    — Капітане, є термінова розмова, — каже лікар, підозріло оглядаючи Роберто.
    — Уважно слухаю, — приречено погоджуюсь я, передчуваючи щось недобре.
    — Нам потрібно залишитись на самоті, — м’яко висловлює побажання Інгрід.
    — А як же мій сон? — нагадує навігатор, здіймаючи догори руки.
    Відзначаю, що Ліндгрен ледь помітно здригається. Отже і їй наснилось щось таке лячне, що змусило серед ночі покинути тепле ліжко. І чого мене це вже не дивує?
    — Полиште нас, будь-ласка, — прохаю я товариша. — Та приведіть себе в порядок.
    Ріццо з великою неохотою покидає крісло, ображено кидаючи на прощання:
    — Робіть, як знаєте, але потім не кажіть, що я не попереджав!
    Лікар-біолог проводжає його поглядом, аж поки програміст-навігатор не зачиняє за собою люка, а тоді стурбовано повідомляє:
    — Не хочу підіймати зайву паніку, та у нас серйозні проблеми. Скоріш за все ми підхопили невідому хворобу, яка вражає нервову систему. Зокрема її відділи, що відповідають за психічну діяльність. Звідси такі симптоми, як сильна депресія та невмотивована тривога. Як далі розвиватиметься ситуація — важко спрогнозувати.
    — Вважаєте, наші скафандри та системи біологічної безпеки «Пегаса» не в змозі протистояти потенційній загрозі? — уточнюю я.
    — Абсолютного захисту не існує, — гірко посміхається лікар. — Інколи однієї мікротріщини достатньо, щоб занести патоген. А стійкість деяких з них до підвищених температур, гамма-опромінювання, кислот чи навіть вакууму просто вражає.
    — На Привітній не було знайдено жодних організмів.
    — Ймовірно, ми просто не змогли виявити невідомі нам форми.
    — Що пропонуєте? — хрипло вимагаю рецепта від поставленого діагнозу.
    — Терміново покинути планету і тим самим відрізати збудника від сприятливого материнського середовища. Пройти всім повне обстеження в стаціонарному діагності. Спробувати виявити та знешкодити вірус, поки він не встиг розмножитись. По прибутті в Сонячну систему — повідомити відповідні служби, готуватись до тривалого карантину.
    — А вам, Інгрід, що наснилось? — раптом запитую жінку, зазираючи до її синьо-сірих, наче холодне скандинавське небо, очей. — Давайте вгадаю?
    — Не потрібно, — вона опускає голову, — ви все й так зрозуміли. Певно, хвороба прогресує… І ще, мені було приємно працювати разом з вами в одній експедиції.
    Ліндгрен явно прощається зі мною. Невже справи настільки кепські? Відчуваю зрадницьке тремтіння в руках та ногах. Може й справді захворювання дається в знаки?
     
    ***
    
    Як залишатись неупередженим, коли предмет вивчення торкається самого дослідника? Як відокремити правдиву вигадку від нереалістичної правди?
    Вибір у нас небагатий: загинути, якщо загроза — не плід фантазій, або стати посміховищем — навіженими, які від перевтоми бозна, що повигадували, аби хутчій додому дібратись. Та найгірше — прославитись, як найбільші в історії астронавтики страхополохи, місце яким не до зірок літати, а вантажі на Місяць доставляти.
    Корисно дізнатись, що про це все думає Дебасигу, наш п’ятий і останній учасник експедиції. Саме він, майже не обтяжений обов’язками по кораблю, має змогу займатися науково-дослідницькою діяльністю хоч цілодобово. За час, що ми перебували на Привітній, планетолог й справді не шкодуючи ні сил, ні здоров’я мотався по острівцях, а кілька разів навіть спускався в глибини моря.
    Зібрані ним дані знаходяться в комп’ютері: я їх раніше переглядав і нічого надзвичайного не помітив. Та мені кортить почути його враження. Те, про що не напишеш в рамках звичайної звітності. На жаль, особистий комунікатор Дебасиги не відповідає. Невже в колеги такий міцний сон і, головне, жахіття цієї ночі обійшли його стороною?
    — Капітане, я закінчив перевірку, — виходить на зв'язок Тетсуя. З інтонації чутно, що настрій в нього покращився. — З реактором все гаразд. Можемо злітати.
    — Дуже добре! — дякую Дракону. Від цієї звістки і мені стає ліпше. — Якщо не важко, зайдіть до планетолога, розбудіть і запросіть сюди.
    Ждучи на підлеглих, знову запускаю передстартові тести. Цього разу все проходить без найменших проблем. Двигуни та інші системи корабля функціонують пречудово. Мені навіть видається, що і сам «Пегас» давно мріє полишити цей світ і, розігнавшись, полинути в неозорі далі, наче справжній кінь, що застоявся у стайні.
    Чи може то в мені дається в знаки кров предків, що гарцювали в безкрайніх таврійських степах та, ризикуючи власним життям, визволяли з неволі побратимів.
    До відсіку входить інженер. Очікую на появу за його спиною Дебасиги. Марно.
    — Його ніде не має, — ніяково розводить руками Тетсуя.
    — Як це? — піднімаю брови. — Ти все обшукав?
    — Так, весь корабель. Певно, він там, на поверхні, — припускає Дракон.
    Неймовірно! В той час, як ми всі жадали якнайшвидше звідси забратись, підганяємі кожен своїми страхами, Дебасигу — навпаки прагнув якнайдовше залишитись тут. В пам’яті зринає похмурість з якою він сприйняв учора повідомлення про близький відліт.
    — Що хотіти від ненормального? — знизує плечима інженер.
    Високі професійні здібності планетолога ніхто не ставив під сумнів, але його дивакувата поведінка заважала не тільки дружнім стосункам, але й звичайному приятельському спілкуванню, яке так необхідне під час тривалої виснажливої подорожі. Дебасигу цурався людей, а коли потрапляв до гурту — весь час відмовчувався, коротко відповідаючи тільки на запитання. Він мені не сподобався ще на Землі. Та прохання про його заміну було відхилено керівництвом астрокорпусу.
    
    ***
    
    Екіпаж «Пегаса» очікує старту, зайнявши місця згідно штатного розпису у відсіці керування. Три пари очей з нетерпінням позирають на мене, як на того, хто мусить прийняти правильне рішення. А я — тягну час, надіючись, що планетолог таки опам’ятається та повернеться до корабля. Чи хоча б вийде на зв'язок.
    Комп’ютер пеленгує його маячок, який вшивають у кожного з астронавтів для пошуку на випадок біди, кілометрів за тридцять від зорельоту, в морі. Спроби зв’язатися на частоті комунікатора, чи на каналі дослідницького транспорту, яким користувався Дебасигу — не приносять результату. Навіть технічний трафік відсутній, що свідчить про відключення приладів зв’язку з його сторони.
    В умовах тотальної аномальної знервованості охочих відправитись на пошуки непутящого колеги не знаходиться. Тим більше, що теплих відносин із ним ні у кого не склалось. Наш самітник, виходець із маленького індіанського племен Північної Америки — ніколи й не намагався ставати своїм у нашому колективі. Тепер хай пожинає плоди.
    — У мене на батьківщині й досі до такого ставляться з повагою, — порушує тривалу мовчанку Тетсуя. — Якщо хтось на це зважується — не слід заважати. У кожного має бути право закінчити життя де і коли забажає.
    — Хто більше за всіх тинявся по планеті? Заглядав у кожну тріщину та шпаринку? Наражався на небезпеку? — гарячковито висловлюється Роберто. — У нього першого могла пам'ять пошкодитись під впливом невідомого фактора. Звідси й такі наслідки.
    — Дійсно, через свою активну діяльність планетолог міг першим серед нас… — Інгрід Ліндгрен вчасно обриває припущення — дається в знаки лікарська етика, а я подумки завершую: «підхопити збудника». І дійти до кульмінації розвитку хвороби. Що ж, досить вірогідно. Жінка затуляє долонями обличчя.
    Четверо одного не ждуть — переінакшую давню приказку. Якщо в цій ситуації полишу Дебасигу на Привітній — ніхто мене не осудить, навіть косо не подивиться у мій бік. Правила та інструкції — завжди на стороні більшості.
    Та щойно уява малює, як це відбудеться — в яскравих фарбах пригадується моє моторошне сновидіння і те неймовірно болісне та пекуче відчуття сорому…
    Вирішую: краще ризикнути зараз, ніж все життя страждати через тягар у душі.
    
    ***
     
    Відшукати дослідницький транспорт, який лежить на морському дні, наче велика черепаха — не займає багато часу. На відміну від знаходження його нерозважливого власника. Дивує відсутність освітлення, погашені навіть габаритні вогні.
    Якби не яскравий помаранчевий скафандр — угледіти колегу серед каменюк, що стирчать довкола, було б так само тяжко, як гвинтик в пиловому кільці планети-гіганта. Непорушна фігурка втікача тулиться між двома великими сірими брилами, наче прагне зростись з ними в одне ціле. На мить здається, що я спізнився і рятувати вже нікого.
    Хутко покидаю власний транспорт. Обережно підпливаю ближче та торкаюсь плеча планетолога. Тільки тоді Дебасигу обертається, мружачись від яскравого світла. Жестами прохаю його ввімкнути зв’язок.
    — Слухаю, капітане, — в динаміках мого скафандра лунає знайомий тихий голос.
    — Чому ви ще не на кораблі? Ми без вас могли полетіти! — в мені, мов у вулкані перед виверженням, клекотить праведний гнів. Зараз цей ненормальний отримає перчухана по повній програмі. Щоб на майбутнє знав, як порушувати дисципліну.
    — Не так голосно, — застерігає Дебасигу з дивною інтонацією.
    — Що сталось? — знову тривожусь я. Поранений він чи яка біда?
    — Все чудово, — широка усмішка осяє його обличчя під прозорим забралом гермошолому. Може й справді з глузду з’їхав? Мимоволі збільшую дистанцію. Ніколи ще планетолог не виглядав настільки щасливим, як зараз. — Тільки не треба їх зайве лякати...
    — Кого? — запитую я пошепки.
    — Вимкніть ліхтар і дивіться, — Дебасигу посувається, вказуючи на розщілину між брилами. Роблю, як він хоче: з хворими краще не сперечатись. Коли очі звикають до темряви — бачу... шматочок зоряного неба. Це так неймовірно, що я втрачаю відчуття реальності. Врешті розумію, що то різнобарвні іскорки тьмяно сяють в чорноті намулу.
    — Що це? Хто це? — плутаюсь у визначенні.
    — Брати по розуму. Тільки, неорганічні, — впевнено заявляє планетолог. — Я їх стільки вистежував... До речі, людський організм — надзвичайно чутлива штука, за допомогою якої можна виявити багато загадкових речей. Куди там нашим приладам....
    — Наприклад?
    — Відчути, як ці чудернацькі істоти спілкуються між собою на відстані. Щоправда, інтерпретація їх сигналів нашою психікою є досить дивною: тривога, напруження, депресія… Та, якби вони потрапили на Землю, де давно вирують штучно створені потужні урагани з електромагнітних хвиль, за допомогою яких ми обмінюємось інформацією — їм теж було б непереливки. Настільки ми різні.
    — А жахіття? — зненацька згадую я. — Вам щось снилось цієї ночі?
    — Певно, то їхня спроба вийти на контакт з нами, — припускає Дебасигу. І робить тривалу паузу перед тим, як зізнатись. — Так, бачив моторошній сон, в якому я втікав з Привітної: знехтував таїною, проґавив незвідане, а значить — прожив життя марно. Страшніше за це немає нічого на світі.
    
    ***
    
    Завдяки знахідці планетолога, перша моя експедиція в якості капітана принесла неабияку славу. Ми увійшли в історію астронавтики, як першовідкривачі цивілізації неорганічних істот. Найпрестижніші університети Землі присвоювали нам звання почесних професорів та запрошували читати лекції. Керівництво астрокорпусу також відзначило наш внесок у вивчення Галактики високими нагородами.
    Святкова атмосфера навколо нас хоч і була приємною, але швидко надокучила. Вдосталь відпочивши, я попросився в космос. При умові, що в склад майбутньої експедиції обов’язково увійде мій новий друг. Небалакучий, дивакуватий, але — справжній. А з ним будь-яка дослідницька рутина стає захоплюючим полюванням на таємницю.
    
    

  Время приёма: 16:41 22.10.2017