 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Колись давно, неймовірно давно, коли люди ще бігали одне за одним з кам'яними сокирами, льодовик розтанув і утворилася річка. Спочатку велика, потім поменшала – ну а що ж ви хочете, всі річки рано чи пізно меншають або навіть пересихають – але ця не пересохла. Навколо вистачало озер та боліт, й річка жила.
Вісімсот років тому на ній почали будувати млини, а сто років тому чомусь перестали.
Вже побудовані млини спіткала різна доля. Дерев'яні згоріли або погнили, кам'яні розібрали на інші споруди, бо каміння – цінна штука в наших краях, а двійко лишилося. Один у вигляді гранітного скелету понад самим берегом, а другому пощастило більше – і будівля збереглася, і гребля теж.
В будівлі зробили пилораму, потім комору, потім взагалі покинули, а гребля стояла, й місцеві пацани стрибали з неї в ставок.
Міцною виявилась кам'яна гребля, й ставок непоганий – широкий, довгий, можна і на човні поплавати, і наввимашки, і порибалити, а в сезон навіть підстрелити якусь необережну качку. Головне не переплутати з свійською, а як переплутаєш – то хутко втекти.
Інакше битимуть. Місцеві – вони такі. Міліції, сільради й всесвітньої амністії тут нема. З усіх ознак цивілізації хіба що супутникові антени на вкритих старезною черепицею дахах. Що їй зробиться, тій черепиці, за сотні років?
Нічого.
Міцна черепиця. Зараз таку не ліплять.
А де ж її взяти, якщо не ліплять?
А осьдечки.
Купа битої черепиці біля млина й повна відсутність даху на споруді показувала, де брали черепиці місцеві мешканці.
Шкода, звісно. Хай яка міцна споруда, а без даху довго не проживе. Осінні дощі поналивають води в щілини, взимку вона замерзне, й щілини розсуне. Одна зима, друга, третя... а на десяту й завалиться.
Людям теж без даху погано, особливо там, де нема поліції та цивілізації. Одна надія – на помпову рушницю на задньому сидінні, гумостріл у кишені й те, що вся тутешня молодь подалася в Київ на заробітки, а пенсіонери тричі подумають, аніж зв'язуватися з підозрілим типом на чорному джипі.
Тим більше на цю греблю я приїжджав вже не раз, й трохи розвідав що тут і як.
Коли вперше приїхав, то й скупався, а як не скупатись.
Спочатку подалі від греблі, щоб не затягло, але течія була слабенька, а вода лагідна, тож я осмілів й віддався на волю хвилям. За сотню років греблю промило у багатьох місцях, і біля самого каміння вода вже досить відчутно притискала до муру, але в розумних межах. Я виявився сильнішим.
На другий раз я побував там з гарною дівчиною. Висока, струнка, вона мала чудовий вигляд на мальовничому березі. Я-то бачив її й без купальника, але все одно замилувався. Ми трохи поплавали поруч, але гребля манила.
На превеликий подив, течія біля каміння не відчувалась, як наче хтось дбайливо позамазував усі шпарини. Але такого не могло бути. Я хапнув повітря й обережно пішов на глибину. Обережно – бо практика пірнання в незнайомих місцях показала, що в рукотворних спорудах може бути що завгодно – і гострий штир, і геть проржавілий гак, і раптовий отвір, в який стрімко тікає вода, й граната з давно зогнилою чекою. Що завгодно могло трапитись в греблі, тому я спускався хоч і догори дригом, але повільно на обережно, обмацуючи каміння перед кожним рухом.
Намацав.
Рука влізла в щось холодне, огидне й слизьке.
Воно не схопило мене, не потягло в глибину, не вкусило, не розступилося, щоб потім жадібно приклеїти слизом. Не ворухнулось. Не кинулось.
Але рука все одно рефлекторно відсмикнулась, бо сама собою, без допомоги мозку зрозуміла, що там таке.
Труп там. Чому б там ще бути? Якраз під греблею, якраз там, куди течія повільно, але невпинно складує все, що захопила в дорозі.
Людський труп, не тварина якась – бо шкіра не волохата. Не дуже давній – бо не розлізся під рукою, але й не свіжий бо не закостенів. Можливо, навіть ще не розпух. Можливо, ще можна впізнати, якщо над обличчям не попрацювали раки та риба. Можливо, чийсь чоловік, або син, або батько, й хтось носиться зараз поміж моргами, відділами поліції та МНС, просить, молить, погрожує, хабарі роздає – знайдіть!..
А він тут.
Або вона, і це гірше.
Дівчата обережніші. Випадково тонуть вони нечасто, тут ймовірніше або самогубство, або кримінал. Або камінь на шиї, або чорне обличчя, зламані шийні хребці й висолоплений на півметра язик. Або розтрощений череп, або ніж, який так і стирчить під лівою груддю. Або взагалі це рука, нога, а чи безголовий торс, бо трапляється і таке.
Мені траплялося.
Мені багато чого під водою траплялося.
Я звик.
Хоча ні, не звик. Неможливо до цього звикнути. Можна звикнути до потопельника в плавках, який мирно лежить на дні; можна не лякатися повільного розхитування мертвої бабці з каменем на лівій нозі; можна навіть спокійно сприймати металеву бочку, з якої стирчить нога, взута у дорогий черевик.
Звик, хіба що почав тягати під воду браслет-ідентифіктор. Сталевий ланцюжок, а на ньому срібну платівку з телефонним номером. Чисто про всяк випадок. Щоб було.
Звик. Точніше, думав, що звик.
Але потім трапляється втоплений зп'яну, здуру, на мілководді, на смішних трьох з половиною метрах автомобіль; й білява дівчинка, що вже кілька годин з надією дивиться у вікно – бо раптом татко повернеться й витягне? Й тягнути-ж бо сильно не доведеться, бо не сидить дівчинка, а висить у воді, невагома, летюча, лиш відчини чи розбий вікно – сама порине вгору, до сонця, до неба!..
Не чекай, дитинко, ніхто не повернеться. Татка самого довелось витягати, просто нижче за течією.
Або коли, наприклад, пірнаєш в теплій лагідній річці, пливеш до знайомого з дитинства місця, де лежить граната часів першої світової, також ще в дитинстві виявлена. Й певен, що легко її знайдеш, то якщо пролежала сімдесят років, то куди вона дінеться?
А вона дівається. Й на її місці знаходиш посічений осколками череп. Маленький дитячий череп, й рибки навколо допитливо поглядають на твою голову, наче питають – а тобою також можна буде поласувати?
Не можна. Я сам ким хоч поласую.
Отже, гребля і отже труп. Буває. Доведеться тягти.
Я виринув, і повідомив дівчині сумну новину. Новина була від її ніжок – гарних ніжок, хай йому чорт! – метри за два. Ні, мабуть, за два з половиною, бо ж навскоси, по діагоналі.
Був готовий до крику, до вереску, до гарячкового вистрибування з води, але ні.
Дівчина мене здивувала. Це важко зробити, але вона змогла.
- Давай ще трохи поплаваємо, а потім витягнеш, - посміхнувшись сказала вона. – Бо вода тепла, й місце гарне.
Не дівчина – скарб! Ще б трохи – і я б на ній одружився.
Але дещо сталося, й дістався той скарб комусь іншому, а я повернувся до інших скарбів, й, нахабно хвалюся, досяг на цьому шляху деяких успіхів. Ондечки один з успіхів на піску стоїть, чорним лаком виблискує, остигає після довгого шляху асфальтом та манівцями.
Ми з дівчиною поплавали, пообіймалися у воді, я трохи порозпускав руки, дівчина трохи порозсувала ноги, а потім вона пішла витиратись, а, я відповідно, тягнути знахідку.
Й виявилось, що ніякий воно не труп, а просто хтось із місцевих мешканців спробував поремонтувати греблю товстим поліетиленом. Чи то руки він мав криві, чи поліетилен не найкращий матеріал для ремонту кам'яних гребель, але так чи сяк, а течія зсунула вниз, скрутила у жмут й притопила якраз там, де мене чорт смикнув пірнути.
Між першим візитом на греблю й другим пройшло немало років, а між другим і третім ще більше; й втретє повернувся я вже не романтичним молодиком, а похмурим дядьком, значно важчим, досвідченішим і цинічнішим. Розгубилася десь романтика, лишилася у кущах, річках, задніх сидіннях машини та маленьких затишних готельчиках.
Вечоріло. В деяких будинках на протилежному березі ставка загорілись лампочки, а в деяких так і не загорілися, бо мешканці давно відгоріли своє.
Засвітив і я, тільки не лампочку, а крихітне багаттячко – не задля тепла й навіть не заради кухля міцного чаю, а просто так. Для затишку. Щоб було.
Дістав з машини шмат ковбаси, яйця та огірки, повечеряв. Стало ще затишніше. Ще раз поліз у багажник, повагався між фляжкою з нержавійки й пляшкою з скла. Фляжка була грамів на двісті, пляшка, як водиться, на півлітра.
Дістав поки що фляжку і яблуко.
І нехай ті, хто каже, буцімто коньяк закусювати не треба, спробують коньяк з яблуком. Значно краще, я вам скажу, значно краще, ніж окремо коньяк, а окремо яблука.
Поки я розбирався з обома компонентами, стемніло зовсім, а моє багаттячко, прогорівши, лише жевріло вуглинками й потріскувало, ледь-ледь.
А ще так само, ледь чутно, шелестів очерет і хлюпали дрібні хвилі, хоча, здавалося, б чому їм хлюпати, вітру нема, течія слабка, й "Метеори" не літають фарватером?
Я прислухався. Хлюпало тихо, але ритмічно, й хлюпання наближалося. Ось джерело хлюпання вийшло на траверз мого імпровізованого маяка, на мить зупинилось, саме собі щось прошепотіло й саме ж щось відповіло, а потім рішуче повернуло до берега. В небі висів молодик, і в розсіяному його світлі стало помітно, що джерела, власне, два.
Ну правильно. Чого б ото хтось сам до себе шепотів і сам собі вказівки давав?
- Вилазьте, дівчата, - неголосно запропонував я. – У мене коньяк і ковдра, зігрієтесь.
Джерела перезирнулись, про щось знову пошепотілись й ліве озвалося голосніше, і вже не подружці, а до мене:
- Ми неодягнені.
Я знизав плечима:
- Який би дурень у таку ніч купався одягненим?
Джерела ще трохи пошепотілися, потім взяли курс на маяк, а я, відповідно, на машину – по ковдру та більшу пляшку.
Ковдру поклав біля води, пляшку поруч, а сам гайнув у лісок й притяг надивлену вдень колоду – коротку, але товсту. Без діла лежала, а тепер попрацює лавочкою.
Біля води мене зустріла двоголова істота з чотирма руками й ногами теж чотирма. Одна пара ніжок була товстенька й міцна, а друга – тендітна й струнка. Замість шкіри те створіння мало мою ковдру, а з-під ковдри періодично визирало щось схоже на лисячу мордочку – то з одного боку, то з іншого; то великого солідного лиса, то маленького лисенятка.
Голови істоти позирали то на мене, то одна на одну й тихесенько перешіптувалися.
- Прошу!
Істота всілася, а я підкинув в багаття трохи сухих дрівець. Користь від того руху була подвійна – й дівчатам тепліше, й мені видніше, а видовище було таки непогане.
Коньяк пішов на-ура, після другого келишка дівчата перестали кутатись, й лисенята почали визирати частіше.
Під третій келишок дівчата розповіли, що мешкають неподалік, а вночі купатися краще, ніж вдень, бо вода тепліша. Тільки після купання бажано якось грітися.
Я це й сам знав, але під четвертий келишок запропонував експериментально різні способи зігрівання.
В ході експерименту виявилось, що ніжки не лише товстенькі, але й уміють стискатися так, що у мене аж кістки тріщать, а маленьке лисенятко має гострий пиптик на кінці мордочки, який від поцілунків зростає вдвічі.
Крім того, виявилось, що цілуватися можна втрьох, а любити краще не кожну з дівчат по черзі, а разом. Спочатку вдвох із тендіткою розкласти на ковдрі міцненьку, а тоді вдвох з міцненькою зробити бутерброд із тендітки.
От вам і провінція. Недаремно, значить, вішали на дахи супутникові антени. Подивилися, як це роблять, а тепер і спробували.
На другому колі нам стало жарко й дівчата потягли мене в воду. Я цілком машинально начепив на лівицю браслет, і, переводячи погляд то на міцний круглий задок, то на тендітний видовжений, кинувся слідом.
А коли води стало до грудей, дівчата кинулися на мене.
От в цьому, мабуть, і була їхня помилка – зачекали б трохи, дали б запливти, повисли б обидві на шиї, поцілували б – а тоді вже можна й топити. Хоча, мабуть, і на глибині б не вдалося.
Все-таки не перший день на роботі.
Я розвернув руку платівкою до тендітки й провів вздовж усього тіла. Від шиї – ах, яка шийка! – проміж грудей до самого черева. Не знаю, як воно на відчуття, але скоріш за все, схоже на доторк розпеченим залізом.
На шкірі – ах, яка шкіра! – миттю утворилась чорна смуга, вискочили пухирі, луснули, бризкаючи чорною сукровицею, й моторошне шипіння прокотилося над водою – й хтозна, чи то шкіра шипіла, чи дівчина від лютого болю; сахнулась від мене й миттю сховалася під водою.
Її подружка не одразу зрозуміла, що сталося й продовжувала тягнути мене під воду. Довелося її також пригостити сріблом. Хотів торкнутися шиї, але дівка вивернулась, і я приклав до загривка. Якраз там, куди цілував півгодини тому.
Зашипіла й вона, скинулась, як великий сом, промайнула наостанок м'язистими литками, й також зникла.
Я опустив руку під воду й трохи поколихав – чисто про всяк випадок. Навряд чи концентрація срібла в воді досягне критичної, але нехай знають. Рипнуться – пропалю наскрізь, від горлянки до гузна!
Не рипнулись. Ані хвильки нової не прокотилось ставком, ані булькнуло. Сховались, як наче і не було.
Я спокійно вийшов на берег, витрусив ковдру – та все ще зберігала запах тендітки, ах який запах! Хильнув ще келишок коньяку. Сходив до машини, приніс ще одну пляшку й маленьку скриньку, яку не планував витягувати, але раз такі справи, то доведеться.
В скриньці жили гранати.
Не якісь там лимонки, й тим більше не сучасні тенісні м'ячики типу РГН, а солідні, власноруч копані "ворошилівські кілограми". Далеко не кинеш, й від вибуху не втечеш.
Хто сказав, що СРСР не використовував камікадзе для боротьби з німецькими танками? Ще й як.
Я повернув запобіжник, розмахнувся як слід, і щосили пожбурив гранату туди, де зникли русалки.
Сів на колоду-лавочку. Почекав.
Спочатку здригнулась земля, потім докотився глухий чи то удар, чи то стогін, й лише потім над поверхнею піднялася піниста шапка й долинуло приглушене "буууууум!".
Десь далеко-далеко на протилежному березі перелякано завалував пес, а так більше не змінилось нічого.
Я витяг ще одну гранату, крутнув запобіжник, пожбурив, а потім, не чекаючи, закинув ще одну.
- Бууум! – відгукнувся ставок. А за секунду ще раз. – Бууум!
От тепер щось змінилося, та ще й як!
Ворухнувся, розступаючись очерет, огидна чвакнула твань – наче велетенський чобіт вирвався з багновища. Війнуло смородом. Сотні років гниття були в тому смороді, й гнило все підряд – корені очерету, дерева, риба, корови, собаки й необережні люди. Як же ж без людей? Без людей тут ніяк. Мабуть, вони смачні для таких істот.
Чорна волохата голова піднялася з багна попід самим берегом – дивно, а наче ж пісочок зверху; зблиснула в примарному сяйві зірок, й помітно стало, що не волосся то й не кошлата шерсть, а водорості і твань. Чи то руки, чи то коріння метнулись до мене – ось-ось схоплять!
- Срібла хочеш? – я продемонстрував браслет із платівкою.
Мацаки відсахнулись.
- Що... – прогуло чи то з-під води, чи то з-під землі. – Тобі... Потрібно...
Мабуть, це було запитання.
- Вилазь, - я поплескав по колоді пороч з собою. – Коньяк питимеш?
- Скарбів нема, - твердо сказав водяник після четвертої. Перша взагалі ляснула, як камінь в колодязь, друга викликала схвальне буркотіння – чи то ротом, а чи може черевом, на третій він так-сяк відтанув, а тепер можна було й поговорити. – Сам бачиш – річка маленька, люди бідні. Хіба що років сто тому п'яний піп срібний хрест утопив, то покажу, де лежить. І тобі прибуток, і мені користь. Нижче за течією, у Пришивальні, є ще один млин, то у тамтешнього водяника, кажуть, мішок червінців приховано, у мене нічого нема...
- Та бре, - відмахнувся я. – Ну як це нема. Тут і Палій господарював, і Хмельницький гуляв, і кордон проходив, й революція була, й розкуркулювання. Десь же воно все лежить?
Водяник засопів, і, не питаючи, налив ще. Собі багато, мені поменше. На пляшці лишилися темні патьоки бруду. Тванню, звісно, смерділо, але у розумних межах. На солоному озері в Гопрах багнюка дужче смердить, а нічого, мажуться люди.
Хильнули.
- Але чорт з ними. Я не по скарби приперся.
- Га?
Чи то коньяк виявився заміцним для провінційного пияка, чи то "не про скарби" його ошелешило. Виявилось, що друге.
- А по що ж?
- Тиждень тому у Фастові дівка зникла. У тебе нема?
- Нема, - хутко відповів співрозмовник, і я зрозумів, що він бреше. Тут би й дурний зрозумів.
Налив і я. Так само, як минулого разу – водянику більше, собі поменше. Той незручний момент, коли інтереси збігаються – йому випити хочеться, а мені його напоїти.
Хильнули. Я мовчав.
- Ну, брешу, брешу, - врешті-решт водяник махнув рукою, забризкавши пісок тванню. – У мене вона.
Помовчав і він, а тоді рішуче додав:
- Не віддам.
Я посміхнувся.
- Сподобалася?
- Кий'біс сподобалася! - водяник якраз доціджував келишок і закашлявся. Кахикав довго і з задоволенням, аж поки не стало видно, що переграє. Наче провінційний актор у сентиментальний п'єсі місцевого автора.
Тягне час.
Ну тягни, тягни... У мене гранат багато, а як не вистачить – ще накопаю.
Я простягнув руку й демонстративно погладив скриньку.
- Кхе, - востаннє сказав водяник. – І де ж ти набрав таких здоровенних? Як бабахне – то хоч догори пузом спливай... Що, знову війна?
- Це старі, ще з минулої, - посміхнувся я, а потім перестав усміхатись. – Але так, війна.
- З ким цього разу? З ляхами?
- З кацапами.
- А ляхи де?
- А де їм бути. За Сяном.
- А Дон уже наш?
- Ще.
Водяник покректав, посопів, і промовисто глянув на пляшку. Я налив. Хильнули. Я розрізав яблуко навпіл, половинкою захрускотів сам, половинку запропонував співрозмовнику, але той відмахнувся. Помовчав ще трохи.
- Кримінал там, - нарешті розколовся водяник. – Страшне діло. Обличчя... ай, яке там обличчя, не лишилось нічого. Цеглиною товкли, або камінюкою.
- Ну то навіщо тобі така? У тебе ж он які красуньки, хоча заміж бери... – я кивнув на ставок, і плесом розкотилися кола – як наче хтось дуже цікавий виставив вушка з води та уважно слухав. Причому цей хтось був у двох екземплярах.
- Ну так бери, - мало не радісно закивав водяник.
- Ну так з'їдять же, - здвигнув плечима я.
- З'їдять, - меланхолійно згодився співрозмовник. – Як не з'їсти.
Плесом знову розійшлися кола, і знову із двох джерел. Наче хтось допитливий на слові "з'їдять" знову повиставляв вуха з води.
- Скажи дівкам, хай вилазять, - запропонував я. – Нехай станцюють, чи що...
Плесо булькнуло обурено й голосно, наче хтось кинув здорову цеглину. Ні, дві цеглини.
- Нащо тобі та дівчина? – раптом запитав водяник.
- Грошей за неї дадуть, - чесно відповів я. – Причому окремо за тіло, окремо за вбивць, якщо кримінал. Казали, що за живу вдвічі більше дадуть, але, я так розумію, цей варіант вже не актуальний.
- Та вже ж... – знову зітхнув співрозмовник.
Помовчав. Потягнувся до пляшки. Хотів налити, але глянув, скільки лишилося, й вилив собі просто в горлянку – аж знов засмерділо свіжою тванню. Видихнув, крекнув, й пожбурив пляшку за очерет.
Булькнуло. Ойкнуло. Подвійно ойкнуло, майже без паузи.
- Гей, дівки, - гукнув у той бік, де ойкнуло. – Тягніть новеньку сюди.
Звідти хлюпнуло ще раз, і знову подвійно.
- А що, - продовжив водяник, аби продовжити. – Багаті, мабуть, батьки?
- Та де там, - я хотів-був махнути рукою, але у ній був келих, а у келиху був коньяк.
Випили за батьків. Не знаю, які там батьки у водяників, але випили.
- Небагаті. Але хтось уже пустив поголос, що дівку викрав та вбив якийсь місцевий олігарх... е-е-е... багатій. Хвилюються люди, можуть і за сокири взятися.
- А, - покивав водяник. – Хороша справа, хороша...
- Це коли як, - заперечив я. – Під час війни – не дуже корисна. Може, й поголос навмисне пустили, аби людей збурити...
Водяник не чув.
- ...пригадую, як Паліївщина була, то немало припливло корму, ох, як немало...
Він не уточнив, що за корм, а я питати не став. Навіщо? І так зрозуміло.
Випили за славні часи Паліївщини.
Дівок не було, тому вирішили хильнути ще й за жінок.
- Відпустив би дівчат, - навіщось запропонував я. – Нудяться.
- Та хто їх тримає, - ворухнув плечима водяник, і від того руху знову повіяло болотяним духом. – Але спалять же. У найближчому селі й спалять.
- Спалять...
Багаттячко догоріло, і я підкинув ще пару дровиняк, а у ставку захлюпало.
Дві вже знайомі постаті волочили третю – голу й безживну. Хоча ні, не волочили. Нехай як було важко, але дівки не тягнули ношу по багнюці, а несли. Обличчям донизу. Так і поклали біля колоди.
Міцненька стояла до мене боком, й що там коїлося на загривку, не видно було. Тендітка необережно повернулася передом – і я завважив проміж грудей чорну обпечену смугу. Але сукровиці вже не було, затягнулася рана.
Нічого. Заживе, як на русалці.
Дівки, старанно не дивлячись у мій бік, відступили назад у ставок, а я рішуче допив коньяк просто з горла й мертву дівчину перекинув.
Стало зрозуміло, чому її тягли долілиць, і я хильнув ще.
- Допитувати будеш? – запитав водяник.
- Та доведеться...
- Не забудь же перед тим примотузувати як слід.
- Та не забуду...
- А заспокоїти потім зможеш?
- Ну, досі вдавалося...
- То я пішов тоді...
Хоча я навіть ще припинати дівчину не почав, водяник чомусь заспішив, знову насмердів тванню й булькнув так, що аж очеретом луна пішла.
Допит зайняв трохи більше часу, ніж я планував.
Крім того, сильно постраждав могутній осокір, до якого було припнуто дівчину. Ногами вона перебила кілька товстезних коренів; там, де було примотузовано руки – майже не лишилось кори, а від того місця, де опинилася голова - пішла тріщина, й, боюсь, вона буде прогресувати.
Вибач, осокоре. Я знаю, що краще припинати мерців до каміння, до могутніх бетонних брил, але немає тут брил. До греблі хіба що, але раптом греблю розвалить?
Окрім дерева, сильно постраждали нейлонові линви, що я ними примотав руки та ноги бідолашної дівки. Не розраховані вони на допит мерців. На те, щоб вантажівку витягти з болота розраховані, а на допити мерців не дуже. Але то таке. Нові куплю.
Почекавши, поки дівчина повністю заспокоїться, я порозрізав линви, сховав у пакет й прикопав у лісі. Націдив у пляшку трохи бензину з бака й старанно побризкав і присипану ямку, й шлях до неї, й про всяк випадок коріння осокора.
Коли зрізав линви, дівчина м'яко впала на землю. Невдало впала – обличчям догори, й ще невдаліше потрапила у перший промінчик сонця.
Розтрощене вщент обличчя – це страшно, я вам скажу. Коли залите кров'ю – то ще так-сяк, під шаром крові нічого не видно, але якщо тіло поплавало кілька діб і кров змилася – от тоді навіть мені страшнувато. Кістки, отвір носа, щелепи, зуби, кругле око, що звисає на нерві аж на середину щоки... Жахливо. Просто жахливо.
А коли все це смикається, ворушиться, і намагається говорити – то ще жахливіше. Недаремно водяник утік.
Розговорити труп складно, а змусити щось написати – вдвічі складніше. Та й небезпечніше, бо це ж доводиться йому руку звільняти, ручку в долоню тицяти, папірця тримати. Ручку, до речі, виключно металеву, бо сила ж страшна, пластмасова хрусне навпіл, і все, допит зірвано.
Та й взагалі, небезпечно це. Вкрай небезпечно. Раптом все-таки пута розірве – то всім дістанеться. Познаходять на березі шматки м'яса – від мене, й купки твані – від водяника. Й коли вона заспокоїться, скільки ще людей на клоччя розірве – хтозна.
Я підняв дівчину на руки й поніс до очерету. Зайшов у воду добряче, вище колін; й почав вишукувати гарну місцину. Ну як гарну... Таку, щоб течія лишала там водорості, галузки та інше плавуче сміття.
Знайшов.
У крихітному затончику стирчало з ряски кілька скляних та пластикових пляшок, уламок дошки й щось геть неоковирне, безформне, ідентифікації не підвладне.
Там я дівчину і поклав. Ще й притопив, так щоб з води стирчали лише плечі й потилиця.
В очереті шелеснуло, але, можливо, то була риба чи жаба, а не ті, на кого я думав.
Я дістав мобілу й набрав перший номер з тих двох, які мав намір набрати. Той, який буде важко слухати.
- Знайшов. Так, мертва. У ставку. Ні, не втоплена. Так, убита. Ні, не варто їхати. Так, привезуть. Так, зараз викличу.
- Ой, божечки, - квиліла у відповідь слухавка. – Ой, донечко!.. Та навіщо ж ти в той Фастів поїхала!.. Та що ж тобі дома не вистачало!..
Я натиснув відбій, але з того боку, мабуть, цього не помітили, й ще довго квиліли в трубку.
Далі мало бути легше. Трагедія скінчилась, почалася комедія.
- Гальо! – бадьоро сказав я на другий номер. – В ставку біля старого млина знайдено труп дівчини, ймовірно, тієї, що зникла у Фастові. Приїжджайте, чекаю.
Після чого мобілу вимкнув і подався прикопувати линви, пляшки та решту гранат; а прикопавши – не полінувався побризкати бензином присипану ямку та шлях до неї. Навряд чи провінційна поліція їздить на сумнівні виклики з кінологом, але раптом? Нанюхає собака криївку, знайдуть там ремені, знайдуть гранати, почнуть розпитувати, а воно мені треба?
Не треба воно мені.
Як я й сподівався, поки поліціянти їхали, течія нанесла ще ряски й турботливо прикрила дівчині плечі – наче шалик накинула. А може й не течія.
Нудьгувати довелось майже годину, а потім ранок перестав бути нудним.
- Чому на дзвінки не відповідаєш? – кинув мені жвавий лейтенант.
Навіть з "бобіка" не повністю виліз, й одразу в кар'єр.
- Розрядилася, - якомога безтурботніше відповів я.
- Покажи.
Я довірливо тицьнув мобілу лейтенантові в руки, а той, навіть не спробувавши увімкнути, пхнув її до кишені. Шофер в бобіку посміхнувся, але вилазити чи коментувати подію не став.
- Е-е-е...
- Вилучено, - сказав він авторитетним тоном.
Що ж, вилучено то вилучено.
- Де труп?
- Ондечки, - я неввічливо показав пальцем, й поспішно додав. – Близько не підходив, обстановку не змінював.
Лізти у воду лейтенантові явно не хотілося. Він глянув на "бобік" – у шофера негайно знайшлась якась справа в районі педалей. Глянув на мене – зрозумів, що я теж не полізу, а більше нікому. Довго роздивлявся затончик з берега, потім сходив у лісок, притяг довгу тичку й спробував знахідку зачепити. Тичка не діставала.
А я, дурень, сліди маскував.
- А може то не труп? Колода з корінням, абощо...
Лейтенант з надією подивився на мене, але надія не справдилася. Не став я погоджуватись, що то колода.
Він роззувся, підкотив до колін штани. Ноги мав криві, бліді та волохаті, але, мабуть, шерсть гріла погано, бо аж засичав, ступаючи в воду. Чого б це? Рання осінь, тепла вода... а, ні, то він на водяний горіх наступив.
Кілька горіхів, схожі на маленьких чортиків, колихались на хвилях, утворених лейтенантом, і очерет колихався, але вже не від лейтенантових кроків, а через вітер. А може й не через вітер.
Лейтенант забрів далі, попридивлявся з хвилину, далі коротко матюкнувся й прожогом вихопився з води, наче та дівчина за ним з кочергою гналась. Наступив на ще одного горіха, зашипів ще раз, застрибав на одній нозі – ну точно другокласник, що втік з урока.
Схаменувся.
Набундючився, неквапно витрусив пісок з ніг, взувся. Пішов до "бобіка", витягнув мікрофон на довгому спіральному дроті, коротко буркнув щось на кшталт: "Підтвердилося. Висилайте сог". Про щось стиха поговорив з водієм й, нарешті, взявся за мене.
- Ну що, - сказав, навіть не глянувши документи. – Признавайся. Як затягнув у машину, як згвалтував, як задушив...
Хоч якою дурнуватою була пастка, але, каюсь, я мало в неї не втрапив. Ледь стримався, аби не ляпнути, що, мовляв, не задушена дівчина, а насмерть забита. Ймовірно, цеглиною. А звідки мені таке знати, якщо я близько не підходив, обстановку не змінював?
Отож.
Я вже й рота роззявив, аби ляпнути, що дівчину не задушено. Але вийшло на краще – наче був сильно здивований, ошелешений й навіть обурений. Хоча підстав для обурення, якщо чесно, то не було. Бо що я роблю казна-де від дому, казна-чого, та ще й на джипі? Цілком міг убити дівчину, привезти до ставка, вкинути, й, вважаючи себе найхитрішим, викликати поліцію.
Будь-який детектив схопився б за таку версію. Або, принаймні, перевірив би і таку.
- Чи, може, у вас алібі є? – продовжував розставляти пастки детектив. – На момент вбивства?
Хлопець так старався, що захотілось його хоч трохи порадувати, і у розставлену пастку заліз.
- Є! На момент вбивства я перебував у себе вдома.
- І хто може це підтвердити?
- Оператор мобільного зв'язку. Зробіть запит, де перебувала моя мобіла, і...
- Яка мобіла?
- Яку ви вилучили.
- Не вилучав я ніяких мобіл...
Очі лейтенанта були наївні-наївні, як наче у кошеняти, і чесні-чесні.
- До речі, а звідки ти знаєш про момент вбивства, га?
- Так газети ж писали... Що тиждень тому. Що пішла в бар, і не повернулася...
- А звідки знаєш, що вона цей тиждень не у коханця була, а вже мертва?
Я знизав плечима. Комедія почала набридати. Детективові, мабуть, теж.
- Досить! – лейтенант розвернувся до машини і загорлав. – Федю! Тягни наручники!
- А де вони? – спроквола відповів шофер.
- А я знаю?
- Ну так і я не знаю.
- Ну так пошукай!
Весь цей час лейтенант стояв дуже зручно – хоч по голові бий, хоч шию скручуй, хоч пістолета з кабуру забирай. Але навіщо? Хоча, може, чисто задля розваги...
Кажуть, думка матеріальна, й лейтенант, мабуть, її відчув, бо розвернувся назад.
- Ну що ж, - пограв він жовнами, як шериф з вестерну. – Вас затримано за підозрою у вбивстві. Ви маєте право...
- Нема!.. – долинуло від машини й урочистість моменту було зіпсовано.
- Чого нема? – лейтенант знову розвернувся до мене майже задом, наче хатинка баби Яги. Добре, хоч не нахилився.
- Наручників нема!
- Федю, іди нахрін! Шукай давай!
Мабуть, я не встиг зігнати з обличчя посмішку, бо розвернувшись назад, лейтенант скривився, й читати права далі не став.
- Так, - сказав він діловим тоном. – Чоловіче. Тобі світить п'ятнадцять років з конфіскацією. Домовлятися будемо, чи сидітимеш?
- Краще, звісно, домовитись...
Лейтенант ласо глянув на джип й почав з п'ятнадцяти. Я аргументував війною, кризою, бідністю, податками, тарифами та підступами злочинної влади. Він покривав важкими умовами в'язниці, необхідністю ділитись з слідчим та прокурором, низькою зарплатнею та економічною нерозвиненістю підшефної території.
Зійшлися на трьох. Мабуть, справді, біднувато тут люди живуть, біднувато...
- Як платитимеш? – майже дружнім тоном запитав він.
- Ніяк.
- А це як?
- А отак.
Я потицяв пальцем у джип.
- Бачиш відеореєстратор?
- Ну.
- Так от, він увімкнений.
Слід віддати належне – зреагував лейтенант миттю, як наче з стартового пістолета над вухом бахнули. Шасть – і уже в салоні; смик – і прилад в руці; клац – і вимкнений; круть – і картки... а де ж картка?
- А де ж картка? – трохи розгублено пробурмотів він чи то до мене, чи до себе, не розбереш.
- А нема картки, - спокійно пояснив я. – Все записане одразу в інтернет викладається. Хочеш глянути? Мобілу віддай, покажу.
Лейтенант мовчки повернув мобілу, так само мовчки зазирнув через плече. На екранчику був гарний пейзаж та двоє людей, один у формі, другий у джинсах, скаржились на податки, тарифи, важкі умови в'язниці, необхідність ділитись й критикували злочинну владу. Картину дещо псував вкритий ряскою труп у воді, але якщо не придивлятись, то його можна було б і не помітити.
- Витирай! – лейтенант не просив, а вимагав, та я лише посміхнувся.
Почали з п'ятнадцяти. Лейтенант аргументував аргументував війною, кризою, бідністю, податками, тарифами, необхідністю ділитись з слідчим та прокурором, низькою зарплатнею та економічною нерозвиненістю підшефної території та підступами злочинної влади. Я крив жахливими умовами у в'язниці та важкістю моральної травми, отриманою мною в ході попереднього діалогу.
Мали б зійтися на трьох, але на трьох з половиною задиркотів мотор і під'їхав другий уазик, очевидно з експертами, а також сіра "таблетка" - мабуть, з труповозами.
Так воно й виявилось.
Труповози ліниво полаялись з експертом про те, кому в воду лізти, але поділилися з експертом панчохами з ОЗК й залізли утрьох. По дорозі проклали у рясці широкий слід – хоч крейсером заїжджай – а я, дурень, старався, сліди маскував. Ну та нехай.
Дівчину витягли на берег і перекинули. Лейтенант голосно сказав "Гик!", також позеленів, наче хотів сховатись у рясці, й поспіхом відійшов. Труповози коротко матюкнулись і теж відійшли, лише не так далеко.
І я відійшов, наче випадково опинившись поряд з лейтенантом.
- Чуєш? – запитав я, дивлячись вбік, на воду. На воді було гарно й тихо, от тільки очерет колихався, як наче хтось цікавий пробирався ближче до берега.
- Га?
- У мене таке враження, ніби в роті у дівчини щось заховане.
- Нехай експерт розбирається!
Лейтенант аж рукою махнув, але слова прозвучали тихенько, й ніхто не почув.
Експерт розбирався, але поки що з фотоапаратом, клацаючи тіло і так, і сяк. Фігура у дівчини була гарна, груди тугі, ряска еротично розташувалась на животі й стегнах – наче бодіарт якийсь. За інших обставин я б запідозрив експерта у збоченості, але не зараз. Досить було кинути погляд на розбите обличчя й вся еротика кудись негайно зникала.
Я зітхнув.
- Не будь дурнем. Розкриєш справу – зірку дадуть й зарплатню підвищать.
- Га?
- Тільки не одразу кажи про рота, бо подумають, що сам же туди щось і поклав.
Лейтенант стрепенувся, глибоко вдихнув, видно, хоробрості набираючись, рішуче ступив вперед й почав роздавати експерту вказівки.
Експерт спочатку відмахнувся, але лейтенант наполіг, і той знизав плечима, витяг з валізки пінцет та розпочав детальний огляд. Почав знизу. Хтось з труповозів ляпнув брутальний та дурнуватий жарт. Лейтенант коротко розповів йому, куди йти, але той не пішов.
Погано у них тут з виконавчою дисципліною, геть погано.
Експерт, нарешті, добрався до рота, лейтенант присунувся ближче, і я теж підійшов.
Процедура була не з приємних, але ми терпіли. В далекому, неймовірно далекому дитинстві я прочитав опис такої самої процедури у Карела Чапека й кілька тижнів боявся заходити в темний підвал – бо раптом з темряви на мене випаде труп з роз'їденими, та ще й пінцетом розведеними губами...
Труп не випав, а от з рота дівчини експерт витяг туго зіжмаканий клаптик паперу.
Ще б пак йому бути не туго зіжмаканим! Сам же й жмакав. Міцно-міцно, щоб вода не потрапила досередини, щоб не змило чорнильний напис, точніше, два.
- Оберем... ко... Серг... ій... – по складам прочитав експерт перший з них.
- Конова... лов... Ко... ля...- так само, затинаючись, розібрав і другий.
Потрапила все-таки вода, розмило деякі літери.
Лейтенант ковзнув поглядом по мені.
- Я б пошукав цих людей серед оточення жертви й перевірив на причетність до злочину, - неголосно сказав я, уважно роздивляючись ставок. А що, гарний ставок, чому ж не помилуватись. – Може, дівчина зрозуміла, чим скінчиться вечірка, вибрала момент написати імена злочинців і сховати цидулку в роті.
- Розумн... – буркнув лейтенант, але закінчення з'їв, і я так ніколи й не взнав, що саме розумне – чи дівчина, чи її дія, чи я, що таке лейтенантові підказав.
Мабуть, я. Бо дівчина була насправді дурна. Не варто їй було йти з двома хлопцями милуватись природою у ярок, бо коневі ж ясно, нащо її туди ведуть. Не варто було насміхатись над другим, у якого не встав. Не варто було шантажувати, навіть якщо справді жартома, все одно не варто було шантажувати заявою про згвалтування. Хто ж так шантажує? Треба як Сноудена – через два тижні після події зненацька дійти до висновку, що це таки було згвалтування, й лише тоді подати заяву. Читала б профільну літературу, чи що...
Читати вона навряд чи любила, та й писала ледь-ледь, старанно виводячи круглі літери, як дитина у третьому класі. Під диктовку, так. Під мою, звісно. Не так уже багато в країні таких вчителів, що змусять писати диктант мертву дівчину. Розпитати про ті два прізвища, й змусити їх записати.
Я зміг. Хоча сивих волосин, мабуть, додалося.
Дівчину застебнули в мішок, завантажили й повезли. Ми з лейтенантом лишились для узгодження деталей транзакцій, а на терміні останнього траншу водій Федя раптом загукав із машини:
- Знайшов!
- Що знайшов? – визвірився на нього лейтенант, та і я здивувався.
- Ну як що! Наручники!
Лейтенант коротко порадив куди ту знахідку переховати, і Федя зник у машині, але навряд чи взявся ту вказівку виконувати. Кажу ж, погано у них з виконавчою дисципліною.
Нарешті, рушили і вони, а я вирішив ще трохи посидіти. Просто так. На тій самій колоді, тільки підтягнув її впритул до води.
- Чуєш, - сказало з очерету. – Ти заїжджай, якшо шо.
- Заїду, - охоче погодився я. – Чого ж не заїхати.
- Я тобі покажу, де той піп хреста утопив. І ще дещо.
- Гаразд.
- Й дівкам хоч якась розрада, бо вже стогнуть і плачуть.
"І б'ються об борт корабля" – хотів-був закінчити я, та не плавають ставком кораблі, а лише кілька дерев'яних човнів гниють попід берегом. Вдаришся об такий – і проломиш.
- Заїду, - ще раз пообіцяв я.
- Та брешеш же, - сумно сказало з очерету.
- Брешу...
Задеренчала мобіла й висвітився номер – не ім'я, а саме номер, що я його знав напам'ять. Той самий, що був вигравіруваний на платівці браслета. Той самий, на який, сподіваюсь, зателефонує той, хто мене знайде, якщо справи раптом підуть не так.
- Ну ало, - сказав я в мобілу.
- Ну приїжджай, - сказала мобіла. – Ну роботу отримаєш, а якщо перестанеш нукати, то, можливо, за неї й заплатять.
Я встав і пішов. В очереті захлюпало, й, здається, одразу у двох місцях, але може, то були риби чи жаби, а не ті, на кого я думав. |
|
|
|
Время приёма: 16:00 21.10.2017
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев