 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Гемеошки
То був знаменний день.
Мабуть, найкращий.
Принаймні – Френкі вад не бачив.
Бо він уперше їхав на регіональну олімпіаду. Важко було туди потрапити, достобіса важко, але ж зміг! Тривала праця і маса зусиль – таки дали бажаний результат. Це, звісно ж, не остаточна перемога, але навіть і так було схоже на приз – хоч і віртуальний, але, водночас, такий відчутний, справжній!
Френкі тішився ним, подумки гладив і переставляв з місця на місце:
«Отже, не лише гемеошки мають голову! Проста людина теж на щось здатна…» – запишався подумки. От, хіба-що, мабуть, не варто їх гемеошками називати…, бо, зрештою, вони тут в більшості…, майже абсолютній» – і Френкі обвів поглядом автобус, що віз їх в столицю штату. Майже всі були з класів для дітей з генетичною корекцією.
А все починалось просто. AID, IVF, ICSI, і навіть мітохондріальна трансплантація – це було добро, і майже всі ним тішились. Купка войовничих ортодоксів не мала значення. Люди, загалом, почувались дедалі щасливішими. І навіть селекція ембріонів – була благом. Бо хто ж хоче народитись хворим? Та й сам Френкі був «селекційованим». Інколи він думав, що зайняв чиєсь місце – але думав недовго: «Їм же краще, що не народились… Їм ще й пощастило…»
Бо от щодо генетичних корекцій – ставлення у Френкі було вкрай відмінне. По-перше, у його тата і мами на таке чудо коштів не вистачило. Від слова «зовсім». По-друге, це ж, мабуть, аморально – купувати чужі гени, за дурні гроші, щоби вставити їх своїй дитині!
Але…
У Френковому класі ця думка мала б одностайну підтримку. Але тут вона здавалась небезпечною!
«Та й грець з ними» – посміхнувся і задумався: що ж буде на олімпіаді?
А там було якось не по-дитячому.
Відчувалось – то не містечковий рівень.
Не малі класи – а значно більші приміщення.
І учні, хмари учнів, заповнювали ті великі зали.
А серце Френкі тривожно стислось, як то вже бувало останніми роками, у подібних випадках. Але тут занепокоєння виявилось значно сильнішим – бо гемеошки явно переважали. Причому, перевага вже була кількісна!
Звичайні люди приїхали з сіл. Ще трохи, як і Френкі – з малих містечок.
«А всі решта – то була… НЕлюдь!»
Френкі аж сполотнів, сам злякавшись цієї думки. Так, гемеошки. Так, яйце-голові. Так, засранці. Так, … і так далі… Але раніше у нього не виникало думки, що вони НЕ люди, НЕлюди, НЕлюдь… Нині таке було вперше, і це лякало.
«Але якось та буде…» – вирішив Френкі, займаючи місце в аудиторії і прискорено самозаспокоюючись.
І от, всім роздали завдання.
«Це просто, і це, і навіть отаке; а от це складно, але якщо зробити так…; якого дідька!? чому значок інтегралу горизонтальний і над символами?! А…, потім думатиму…»
Але до «потім» не дійшло. Френкі трохи залип на попередніх завданнях, не кажучи вже про втрату і так небагатих каліграфічних здібностей, тому мав мало часу… І, відтак, просто написав – «типографічна або навмисна помилка у завданні – поплив знак інтегралу :)»
Було весело.
Вирішив навіть поспілкуватись з колегами. «Хоч і гемеошки, але ж, мабуть, все-таки, в якійсь мірі, теж люди?» – посміхнувся своїм думкам і, також, і оточуючим.
– Агов, хлопці, а правда ж останнє завдання було смішне? – життєрадісно спитав Френкі.
Але майже всі «хлопці» чомусь не розділили ці веселощі. Так, деякі гемеошки скептично і ядуче вишкірились. А деякі просто спостерігали за Френкі. І здавалось – так, ніби за комахою. Аж от, одна Людина таки прошепотіла Френкі, що такі «інтеграли» вивчають у ВиШах, і то лише на деяких спеціальностях…
Згодом, коли стали відомі результати, Френкі вже й не був вражений розгромним програшем на олімпіаді.
І так само не здивувався, що всі справжні призи й місця отримали гмо-діти.
І навіть не виникло тривалого бажання протестувати…
Але, коли порівнював вкладені зусилля з результатом – відчував ніби щось зламалось всередині. У ньому. І почало муляти.
***
Минув час. Який, ніби-то, все гоїть. Але, чомусь, краще не ставало.
– Мамо, тату, я хочу з вами поговорити – наважився Френкі якось увечері.
Вони якось злякано переглянулись, а потім тривожно втупились в своє єдине чадо.
– Я хотів би знати – навіщо ви мене народили?
Тихе питання прозвучало ніби вибух. Всі завмерли й навіть не дихали – так, ніби час зупинився. Лише нездоровий рум’янець свідчив, що живі. Й аж занадто.
– Не можна так казати. – нарешті озвався батько, якимось страшним, шурхітливим голосом.
– А як можна?
– Ніяк!
– Мамо…
Вона ж у відповідь лише розплакалась, затуливши обличчя руками.
– Сину, нащо ти це робиш? Чого тобі не вистачає? Навіщо доводити маму до такого стану? Ти хоч уявляєш як їй було важко тебе виношувати й народжувати?
– То тим більше! Якщо було важко, то навіщо ви це робили? Особливо, якщо у цьому світі для мене нема пристойного місця!
– Яке ж ти невдячне! Маєш будинок, їжу, освіту. Що ще треба? – почав зриватись батько.
– А що далі? Ким я буду у світі, яким володітимуть гемеошки?
– Не смій казати це слово!
– Яке? Гемеошки? А як їх ще називати? Володарями? Старшими Братами? Господарями…?
Але Френкі не зміг розвинути думку далі, бо велика рука схопила його за потилицю, а ляск ременя по дупі вибив з легень все повітря…
***
Після цього Френкі говорив мало. Лише найнеобхідніше. Він спав, ходив у школу, їв, робив домашку… Але складалось враження, що його нема. Лише тіло. Ходяче тіло.
Але, якось, одного ранку, вони знову несподівано почули сина:
– Мамо, тату, я хочу з вами поговорити… – дивним, надломленим голосом витиснув він, стоячи на порозі в кухню.
– Знову про те…? – напружився батько.
– Ні. Хочу попрощатись – ледь не плачучи мовив Френкі, виймаючи з-за спини пістолет – в одній руці, і подушечку – в іншій.
Чоловік швидко рвонувся до нього. Але пістолет, подушка і його груди вишикувались у пряму лінію, прокреслену кулею – ще швидше.
Дружина перелякано сиділа, переводячи моторошно широкий погляд з обм’яклого тіла чоловіка на скам’янілого сина. Вперед – назад. Вперед – Назад… Але, чомусь мовчки, так ніби вже давно змирилась з таким розвитком подій. Ще до його настання.
– Вибач мамо, але так було треба. – проскімлив син, перш ніж вистрелити вдруге.
Вхід до школи був обладнаний метало– і ще чимось там –шукачами. А як інакше, коли довкола стільки психів? Плодяться як таргани. Постійно задумують якісь мерзенні капості проти мирних людей. Кляті «палії війни!» Але цього разу – повзучої і непомітної. Терористичної.
Френкі стояв у черзі, споглядав всю цю турботу про «мирних людей» і ледь стримував сльози. Хоча, навряд чи від вдячності. А от думка – «А чи ж і я один з таких психів? Але чому, як так сталось, що опинився серед них?» – вельми ймовірна.
Так чи інакше, врешті черга дійшла й до нього.
І… Пройшов успішно. Аж сам здивувався. «Щось-там-шукачі» все ще, чомусь – не визнали його психом.
А далі було вже простіше.
Приготований заздалегідь закапелок у підвалі – містив гранати, автомат, пару пістолетів… Бо якщо є сильне бажання, то таки можна закинути все те на територію школи. Френкі мав бажання. Сильне.
І не лише його. Одяг прибиральника – теж. Свій одяг – бо якісна освіта й навчальні матеріали, а ще й щорічні хворобливі закупівлі, в диких чергах, нових версій іФонів та інших скажено необхідних речей – були неабияк витратними, і доводилось підробляти вже змалку.
Френкі нав’ючився зброєю, дочекався дзвінка і стихання стадного тупоту на горішніх поверхах, і рушив – творити долю власними руками.
Класи зі старшими й молодшими гемеошками – були поряд.
Містечко маленьке, школа одна, тому всього їх назбиралось лише на дві кімнати. Зате – найкращі в школі. Окремий коридор, з дверима, ґратами, безконтактним замком, відео-наглядом… Чудові класи, лабораторії… Південні вікна, а за ними – озеро, ліс, качечки, зайчики… Краса. Найсучасніше обладнання, учителі найвищої кваліфікації, які були дуже заклопотані і, відтак, працювали лише з отими «обдарованими». Чудова звукоізоляція. І навіть двері зі справжнього дерева.
«Мабуть, щоби не чути таких необдарованих і недорозвинених як ми… Ох. От чому й мене хтось так не «обдарував»? Чому й мені не зробили генну корекцію? Сидів би зараз серед них і теж страждав би лише від усвідомлення, що мушу дихати одним повітрям разом з недорозвиненими…» – подумав Френкі, скривившись страшною, лячною усмішечкою, і, блокуючи спочатку двері коридору («на пару хвилин вистачить»), а потім підпираючи клямку одного з класів кріслом. – «Щоби малі гемеошки не порозбігались.»
***
Граната залетіла до старших вже добряче «підігріта» – до вибуху залишались якісь секунда-дві. Спрацювала ще на значній висоті й мала скосити всіх. Але не так склалось як планувалось – Френкі виявив чимало недобитих. А за останніми партами сховались й узагалі неушкоджені.
«Дивовижна реакція!» – з якимось ніби й замилуванням Френкі роздивлявся живих, а потім, схаменувшись, кількома автоматними чергами пристрелив найнебезпечніших на вигляд. Але навіть після цього вцілілі не здригнулись, не заголосили, і не почали вити й плакатись.
«Неймовірно… Гмо-«фарш», що оце потроху стікає стінами, має зовсім простий, тваринний вигляд… А от живі – поза всякими сумнівами справжні гемеошки» – знову здивувався Френкі, але миттю опанував себе. – «Не час для заздрості – їхнє місце наразі не таке вже й привабливе…»
– Руки за голову й на вихід!
Молодші гупали у двері, але сили були нерівні – міцне, товсте дерево витримало би й дорослих. Коней чи биків…
«Мабуть, вони вирішили, почувши гуркіт, що бронебійні вікна таки пропускають гранати, тому й схотіли вийти» – подумалось Френкі, коли він, стоячи збоку, відкидав крісло.
Яким же було його здивування, коли у відкриті двері першими вилетіли не малі гемеошки, а кулі!
«От тобі й малятка! Чи то у них така училка?» – подумав якось відсторонено, поки сліпі вбивці скосили ще пару старших гемеошок. А тоді крикнув:
– Викинути зброю назовні. Всім вийти! Без верхнього одягу, лише у спідньому! Руки НА голові. 10 секунд на роздуми – після чого вкидатиму всередину гранати!
Вистачило й двох секунд. Пістолет пошурхотів по підлозі, а слідом за ним пропищали:
– Вже роздягаємось! Щоб вийти потрібно 15 секунд!
– Гаразд! – відповів Френкі, знову здивувавшись швидкості реакції. – І ви троє – теж роздягайтесь. – наказав і вцілілим старшим.
– А груди оголювати? – манірно поцікавилась сексі-гемеошка.
– Поки що не треба. – не клюнув Френкі, натомість кинувши їм кілька мотків клейкої стрічки.
Для молодших теж був достатній запас.
Після того, як вийшли всі (згідно загальновідомого, і в людській частині школі, переліку гемеошок) Френкі розкомандувався. Майже так, як завжди й мріяв, ще змалку, в дитсадку, коли вперше виявив якусь дивну, незрозумілу й прикру сегрегацію. І лише зараз міг «відірватись» повною мірою – але здалеку, на безпечній, як йому здавалось, відстані:
– Всім розбитись на пари. Дупами до мене. Руки за спину. Лікті й зап’ястя скласти разом. Один стоїть – другий обв’язує. За неякісну роботу – розстріл. Вас є багато, можу дозволити собі прорідити заручників. Пам’ятайте про це!
Але героїв – тих, що з розряду куленевловимих – серед гемеошок чомусь не знайшлось. Поки-що. А, можливо, навіть і вони повільніші за кулі?
Спостерігаючи за «накладанням пут», Френкі затефонував у поліцію:
– Негайно приїздіть у школу. Масове вбивство. А цілий клас «обдарованих» дітей – захоплені як заручники!
«І все-таки дивно як деякі з них відреагували на мою вимову слова «обдаровані». Неймовірно чутлива нелюдь» – вже якось аж втомившись дивуватись, похмуро відзначив Френкі, перериваючи зв’язок.
***
Переговори почались за лічені хвилини.
– Френкі, я капітан поліції міста і мене звуть…
– Капітане! Кепе! Ви дозволите називати вас Кепом? Так буде швидше. А часу мало. Нам справді ніколи знайомитись…
– Френкі, синку, якщо ти відпустиш найменшеньких, то цей жест доброї волі неабияк покращить твоє становище!
– Ні Кепе. Я на це не куплюсь. – зло відрубав Френкі.
– Це ж діти… Вони не повинні постраждати. І, зрештою, малі надто далекі за віком, щоб хоч якось бути пов’язаними з тобою. Подумай: навіщо вони тобі? А їхні страждання або й смерть – будуть болісно сприйняті важливими особами! – не втрачав надію капітан.
Френкі дихав дедалі зловісніше, а потім вибухнув:
– Всі вони на одне рило! Вся їхня «геніальність», «талановитість» і «важливість» – крадені! Чи куплені – один чорт. Бо всі інші, всі Люди!, позбавлені того єдиного шансу на виграш у генетичній рулетці, який був споконвічним правом Людини. Її єдиним невід’ємним правом! Яке ці падлюки таки змогли відняти! У наш час, так званий «найкращий з часів» – якісь тварюки навіть у ЦЕ запхали свої слизькі й липкі лапи! – люто закричав Френкі й ненадовго затих, даючи перепочинок лінії зв’язку, яка, від надміру децибел, почала хрипіти, ніби вмираюча. – І не зліть мене, бо тут надто багато гемеошок, які ніби аж просяться у найвідповідніше для них амплуа – на роль трупаків. Бо вкрадене – має бути повернуте!
Капітан розважливо вирішив не дискутувати на цю тему. А Френкі, не отримавши заохочення, теж відхилився від вбивчих думок:
– До речі, Кепе, а ваше чадо модифіковане чи просте? Яку долю ви йому «вибрали» – панську чи хлопську? Цікаво, бо тут, у школі, я шукав, але не виявивив гемеошок з вашим прізвищем.
Капітан засопів, але затих – так і не подавши голосу… Схоже, як і слід було очікувати, на генну корекцію дрібний посадовець таки не стягнувся.
Хоча, насправді, його молодшенький, що вже ходив у дитсадок – таки був модифікований. Причому, на диво вигідно – коштом поліцейського управління. І відчувалось, що неабияк розумніший, порівняно з братом і сестрою. Але капітана щось мучило. Гризло зсередини. І навіть лякало: чому та дитина після першого ж наказу батька або матері – слухняно доїдає, чи прибирає, чи йде спати…? Кілька разів Кеп вимагав щось і справді абсурдне, але навіть тоді не отримав від сина вже аж омріяного спротиву – бо то була ніби й не людина, а якийсь робот… І, трясця, чому інші діти бояться брата?!
І от, особисто «смакуючи» такі дивні особливості генної корекції, не десь, а в себе вдома, в своїй «фортеці», та ще й щодня…, капітан наразі й не знав на чиєму він боці – заручників чи терориста?
– Отже, Кепе, я чую – ви все розумієте… Тому коротко: бажаю 10 млн $ і літак. Полечу ним у країну, що заборонила гмо-нелюдь. Виберу потім, але пальне не жалійте. А на випадок штурму, хочу попередити – у всіх заручників руки скручені за спинами. Від ліктів і до зап’ясть. Кисті вільні. Але не зовсім – кожен отримав гранату. Готову до вибуху – досить лише її впустити. Хоч комусь одному! Але вони, здається, зовсім не бажають вмирати, чомусь… Втім, що більше минає часу – то більша ймовірність, що хтось таки впустить. А далі буде ланцюгова реакція! Поспішіть, мабуть… Спочатку потрібен якийсь фургон без сидінь! І майже без вікон. І ще – через пів-години почну вбивати.
– Синку, ми можемо привезти твоїх тата й маму. Впевнені, вони тебе відрадять!
– Не варто. Нащо ганяти сюди катафалк…?
– Вони в лікарні!
– Байдуже. – і Френкі від’єднався.
***
Очікування реакції влади, хоч би як був обмежений час – але таки гнітило.
Френкі вже змирився з думкою, що вб’ють. Та ще й до початку справи саме цього очікував! Втім, існував маленький, крихітний, зникаюче малий – але ж хоч якийсь шанс на вдале завершення.
Аж от, раптом, чомусь у Френкі виникло несподіване бажання. Перепихнутись. Зґвалтувати одну з цих модифікованих сучок, які, скільки він пам’ятав, ще з початкової школи, ні, ще з дитсадка!, дивились на простих людей, як на сміття. Використати як останню шльондру!
А хіба не так? Ось ця дівуля – найстарша зі вцілілих нелюдей, вже давно в’ється і біля лідерів шкільної футбольної команди, і біля якихось сумнівних типів на дорогих машинах. Чим не хвойда?
А ця її єхидна усмішечка… Дивно, що навіть зараз вона її не втратила. Таке відчуття, ніби бачить його наскрізь. Його небажання вмирати… І це злить.
Що ж. Треба спробувати її стерти.
Френкі здер з сексі-гемеошки залишки одягу на очах у молодших. – «Не кидати ж їх самих, без нагляду?»
Але, от що дивно: всі вони спокійно спостерігали і хоч би одне зарюмсало. Але ж ні – дивляться, з якимось на диво награно-насупленим обуренням, яке зовсім не приховувало легке зацікавлення дійством. Ніби науково-популярний фільм з життя тварин дивляться. «Ну нехай, для них я – і справді тварина. Але ж гемеошка їхня!»
А от вона «відривалась» за всіх разом взятих! Якусь мить це ніби й розжалоблювало Френкі, але майже одразу почало просто дратувати: схожістю зі всілякими дешевими мелодрамами. З тих, де розмовляють, стогнуть і навіть дихають, майже чи не щосекунди – підкреслено трагічними словами і сопінням. Так ніби запхали в себе Все Горе Світу, а потім натужно, ледь стримуючи, випускають його нормованими порціями – як пару з гудка.
«Гаразд. Подивлюсь як триматиметесь далі…»
Нагнути гемеошну хвойду було на диво легко – дуже помічними в цій справі виявились скручені за спиною руки. А ще – виникало дивне враження, ніби вона не надто й пручається, крім як невибагливою брудною лайкою і злим, неприємним смиканням, що ніби аж заохочувало покласти пістолет і взятись за неї обома руками.
Френкі не піддався на таку прозору провокацію і таки зміг встромитись, не втративши боєздатності.
І виявив щось дивне.
«Чому вона змокла, і як могла зберегти таку тисняву? Не буде ж вона стискати задля мого задоволення?» – спантеличено задумався навіть потьмарений збудженням мозок.
Та ще й шийка матки – була на диво близька. Принаймні, ближча, аніж у справжніх дівчат. І складалось неймовірне враження, що вона якось ніби аж посмоктує. І не лише під час гойдання!
Це був, не інакше, як Замах на споконвічну й прадавню Традицію поступально-коливальних фрикцій. Руйнування Підвалин. Щось дивне, незбагненне і навіть комашине.
Зо п’ять хвилин Френкі напружено шукав підступ і ознаки втоми у гемеошки. І не зміг знайти. Але, аж сам втомився. І тоді, раптом, виникло вкрай невчасне бажання влягтись на бік і розслабитись. На цілу годину, чи й більше… Так, ніби у придуманому в мріях неймовірно довгому-довгому мінеті. Стало цікаво, а на що здатна ця нелюдь? Скільки часу вона може «це», незрозуміле щось, робити й не втомлюватись? От серце людини – працює ціле століття. Невже, під час корекції, гемеошкам роблять додаткове «серце» ще й «там»?
І раптом мозок ніби струснувся – і знову виплила, десь з підсвідомості, стрижнева, давня лють: «Чого це ти аж так розслабився? Чому раптом почав порівнювати людських дівчат з цими гемеошними почварами? Може ще й помріяти про одруження з такою нелюддю?»
А далі, не ризикуючи сперечатись, навіть із собою – Френкі інстинктивно вистрілив їй у потилицю. Череп розлетівся. Бризнула хмара крові й сірої речовини, а натягнуте тіло конвульсивно засмикалось.
Френкі швидко скінчив, стежачи вже не за власними відчуттями, чи за характеристиками й поведінкою того вдосконаленого гмо-тіла, а саме за купкою заручників.
І чи справді на обличчях у «глядачів» промайнуло щось невловимо схоже на розчарування? Чи йому здалось?
Не страх, не обурення, а саме розчарування!
Вдягаючись, Френкі продовжував аналізувати події:
«Задоволення – майже ніякого. Отже, насправді, не дуже-то й хотілось… То чого це він раптом поліз їй між ноги? Хіба для цього зараз був час? І чи розумно спускати штани, коли в будь-яку мить може доведеться бігти? І чому, чорти б вас всіх взяли, знову хочеться!?» – закричав подумки, бо якісь хвилі ніби накочувались і змушували заглядатись і на іншу нелюдь.
Підійшов ближче. Закортіло сильніше. Помацав кількох між ногами. І вражено завмер:
«Чому навіть у малих нема дівочої плівки? І чому всі мокрі? Як таке можливо? Це ж не може бути наслідком розбещення! Не настільки масово. Чи можливо, що їх такими зробили під час генної корекції?»
Відійшов далі. І недарма – там легше думалось. «А що ще «підкорегували?» Мозок паралельно обмірковував всі ці дивні явища і один потік думок таки знайшов цікавий висновок – на відстані думалось і дихалось якось легше. Запах? А якщо й справді саме «гмо-феромони» змусили його аж так відволікатись? Невже Люди настільки безпомічні супроти гемеошок?
«Побачимо!»
І Френкі, не відводячи погляду від зграї заручників, знайшов аптечку, навпомацки вийняв вату і напхав жмутки в обидві ніздрі. А після кількох хвилин дихання ротом – майже отямився. Другий стояк потроху зійшов нанівець, а мозок прояснів. Наскільки то було можливо.
І, як і слід було очікувати – пішов блукати сумними манівцями. Бо, що лишається для звичайних людей? Яку роль вони зможуть виконувати у світі майбутнього?
Інтелект – слабкий.
Тіло – немічне й повільне.
І навіть для сексу – гемеошки, мабуть, кращі. Принаймні, якщо він не нав’язаний феромонами.
Так, йому вдалось їх захопити. Але ж скільки тут його заслуги? Френкі здавалось, що все це – неймовірний збіг обставин. От чому у школі й досі не змінюють коди доступу щогодини?
То де ж місце людини? Прислуга? Прибиральники, в ще суворіше обмежених зонах? Швейцари? Водії? Чи просто Раби? І то лише за умови, що гемеошкам хотітиметься такого «антуражу». Якщо їм буде цікавіше чи приємніше мати справу з «недорозвинутими», аніж з роботами. А якщо ні? Що тоді? Якась брудна й неприємна праця, яку, чомусь, не зможуть виконувати навіть роботи? Чи роль піддослідних тваринок у лабораторіях? Чи, для «обраних недобитків» – місця в зоопарках, поряд з приматами? Чи, якщо дуже вже пощастить і гемеошки так і не навчаться акторської майстерності – то хоч це лишиться людям?
Все це, ніби-то, вже й не було проблемою Френкі, але такі уявно-реальні образи гнітили його. Розчавлювали.
***
Телефонний дзвінок перервав ті болісні, тягучі думки, за що Френкі був йому навіть вдячний.
– Що там у вас сталось? Ми чули постріл! – схвильовано загудів Кеп.
– Придушив маленький бунт на кораблі. Лише один труп. Одна велика хвойда. Все одно її було би надто важко тягнути на літак і довелось би вбити. Тож, це дрібниця – нема про що й говорити. Краще скажіть, як там справи з моїм літаком?
Капітан засопів, але чомусь не скаржився:
– Вже все готово. Фургон буде за чверть години.
– Добре. Думаю вони ще протримаються до того часу.
Вільний час і фільтри в носі дали Френкі змогу задуматись.
«І чого ж то поліція така піддатлива? І на що вони розраховують? Мають снайпера? Але ж моя граната таки вибухне! Може, думають, що ці встигнуть далеко відбігти? З руками і гранатою за спиною? Справді?»
– Агов, ви чого скупчились? Розійдіться, місце є – гукнув Френкі, спостерігши, що більші гемеошки вже майже закрили малих спинами. – «Кляті нелюди. Вдають якесь лицарство! У всьому хочуть мімікрувати людей! Саме тому, мабуть, все зайшло аж так далеко…»
Гуркіт біля школи сповістив приїзд транспорту до волі.
Френкі вигнав половину заручників і пішов посередині, разом з малими, прив’язавши до себе кількох довгими мотузками, і тримаючи по гранаті у високо піднятих руках. – «Хай що станеться, а я піду далеко не сам! Бо ці малі не зможуть відібрати чи прикрити обидві гранати. Добре, що я не піддався на добровільну пропозицію старших і прив’язав саме найменших!»
І судячи з реакції натовпу назовні – всі це розуміли. Десь, віддалік заголосили чиїсь матері. – «Ага. Тут кожен би завив, вгативши такі гроші в генну корекцію. А втім, з іншого боку, для них то може й не гроші взагалі. Легко ж зроблять собі нових гемеошок! Навіть виношувати не треба – купа людських жінок бідує і мріє заробити хоч би сурогатним материнством. Чому ж тоді виють? А, байдуже…» – і Френкі увійшов у рятівний фургон.
Після денного світла було темно. Але, здається, все добре.
Прив’язані малі – були найближче. Інші гемеошки – збились купою в протилежному кутку і глипали на нього вовком. Френкі аж внутрішньо зіщулився, уявивши на що здатна ця зграя, нестримувана гранатами.
Але так як є – вдалось добутись аж до летовища.
Всім. І ста кілограмам готівки у третьому кутку – теж.
Гарний, невеличкий літак вже й справді чекав. Мабуть, приватний. Може навіть сімейний – котрогось із заручників…
– Френкі, всі не влізуть. – оголосив капітан, підійшовши з піднятими руками від наступної машини. – Подумай. Розумно би відпустити найменших. Кепсько буде летіти, якщо вони повпісюються!
– Дійсно… Але малі прив’язані. Негоже замінювати заручників на переправі. Забирайте найбільших і найважчих! – якось інстинктивно Френкі вирішив не погоджуватись навіть з таким приємним копом.
Який час здавалось, що буде біда – люди й нелюди напружились. А Френкі послабив тиск на гранати – щоби легше було кинути, і фаталістично чекав на розв’язку.
Раптом Кеп дивно всміхнувся, іронічно відсалютував малому супротивнику й пішов відганяти тих великих, важких і, ймовірно, ненажерливих.
На диво, вдалось сісти і в літак теж.
Загуділи турбіни.
Поїхали.
І навіть злетіли.
Це здавалось неймовірним, несправжнім, але вібрація таки була реальною. Хто й коли відчував вібрацію уві сні, чи після смерті? Так отож.
Кортіло летіти світ за очі, якнайдалі від цієї загемеошеної країни, кудись за океан. Але час… Скільки він зможе не спати?
– Летимо на південь. Я скажу де повертати.
***
Кілька країн, які у минулому славились недостатньо розвинутою демократією і навіть світськістю, у цей час вперто опирались такій привабливій і модній, для декого, генетичній корекції. Програвали цим світову гонитву загемеошування, але чомусь, невідь на що сподіваючись, таки терпіли це відставання.
І Френкі розраховував, що зможе отримати там притулок. – «Зрештою, кого він вбив? Нелюдей. Дрібниці – нема про що й говорити. А тата й маму врятував, можливо, від ймовірних катувань. Втім, ще була, мабуть, училка. Продажна, але ж таки людина. За віком не могла бути гемеошкою. І це кепськувато… Але там буде видно. А сам притулок не постраждає, бо зможе довести свою людяність, повернувши нелюдів-заручників нелюдській владі. Так, згоден… Дивна (не)логічна конструкція. Але, все це має спрацювати!»
«Так. Все буде добре.» – Тіло охоплювала якась приємна дрімота. – «Але ж спати не можна! Граната в руці! І чого це пара малих без дозволу бреде салоном? Що за чорт?»
А ті, вдосталь наблукавшись і роздратувавши Френкі, нарешті всілись навпроти і витріщились людськими очима і страшними, пронизливими нелюдськими поглядами.
– Що треба, малі? – обурено забурчав Френкі. – І хто посмів звільнити вам руки?
– Ой, та не переймайся. Все вже скінчилось. – пропищали моторошно синхронним дуетом.
Френкі спробував підняти гранату і тицьнути малому нахабі в пику, але рука чомусь не слухалась – вона заніміла!
– Що відбувається? – розгублено промимрив.
– Ти вже знешкоджений – зубато вишкірився малий. – Але живий. Ми ще маємо деякі питання. Наприклад, про спільників.
– Маячня! – відрубав Френкі силкуючись якось та впустити гранату. Але рухались, і ті лише трохи – інші кінцівки. А найпотрібніша – зрадила й намертво стиснулась.
– Та невже? – доскіпувався малий – А як вдалось оминути металошукачі й пронести зброю в школу? Це цікаво, бо через неї ми втратити трохи корисних людей. Старого зразка, трохи тупуватих, але таки корисних.
Слова про зброю дещо нагадали Френкі. І, відносно вільна друга рука, невидима гемеошкам, поповзла, як слимак, до кишені. Безнадійно плоскої кишені. Без жодного натяку на хоч якусь зброю.
– Старого зразка..?
– Та звісно ж. Давні генні модифікації не такі вдалі як нині.
– То ви, хоч і наймолодші, але увесь час були головними? – щиро здивувався Френкі. А рука вперто повзла.
– «Ваш покірний слуга» – захихотів малий. – Чи правильніше було би назватись «непокірним імператором?» Але наразі не час для лінгвістичних досліджень.
– Але чому в такому малому містечку? Чому без справжньої охорони? – спантеличено протягнув Френкі
– Дивно ж, ага? Але, якщо подумати: гарні краєвиди, чисте повітря, застарілі, але доброзичливі люди. А то ж неабияк приємно, коли худоба лагідна й слухняна. І навіщо приваблювати диких і кровожерних її представників, виставляючи явну охорону? Але ти, Френкі, нас засмутив. Так різко зірвався… Ми планували довше тобою покористуватись. Як приклад для решти. А тепер доведеться змінювати систему тестування. Ай-ай-ай – і малий, з удавано ображеним виразом на обличчі, зацокотів язиком.
Френкі аж сіпався, внутрішньо, від люті. А малий – від радості. І схоже було, що йому це не скоро набридне. Це ж цікаво – знущатись над людиною, якій здавалось, що так просто поборола клятих гемеошок.
Але всім розвагам рано чи пізно настає кінець.
Френкі нарешті дотягнувся до мікро-запалу в кишені й зміг його активувати. Мала гемеошка смикнулась, і вперше й сама подала голос – щось нерозбірливе верескнула. Може навіть гуркіт літака не приховав для неї тихий шум наближення смерті? Але, так чи інакше, через пару секунд, вибух шматка пластиду, який маскувався під тканину – вбив Френкі, а ще вивільнив вакансії «імператора й імператриці всія Землі», і зробив дірку в корпусі, чим допоміг ображеному повітрю порвати на клапті це «щось» – швидке, тверде, нахабне й чужорідне. А «вакансій» стало ще більше.
Як і метало– і ще щось там –шукачів.
***
А Світ і далі повз по спіралі часу. І мовчки дивувався: всі ж помруть, навіть я; чого аж так смикатись?
Втім, треба визнати, такі ситуації були йому неприємними. Зате – поки-що нечисленними. – «Може воно якось та «розсмокчеться»? Саме. З часом…» – Світ був старий, досвідчений – але вперто не втрачав надії. – «Не можуть же вони довіку бути такими тупорилими фазанами?» – мріялось йому. – «Все що треба – вже мають. Генну корекцію мало чи не розжував і в горлянку їм впхнув. Невже не зможуть правильно нею скористатись?»
Але, коли кривава різанина набула характеру епідемії, коли відбувся перший обмін ядерними ударами, але генну корекцію так і не зробили загальнодоступною – Світ здався. Те, що раніше було лише підозрою – вже стало реальністю. І це відчули навіть люди. Слів з пісні не викинеш:
Світ такий
Свої очі закрий
І на інших забий
Цілий світ ти створив
Із нездійснених мрій
Довго в ньому блукав
Повзав, бігав, літав
Щось до купи ліпив
І на волю пускав
Приспів:
В світ дурний і злий, тупий і нависний
В світ дурний і злий, тупий і нависний
Де смакують лайно, де в пошані воно
З нього ліплять мости із нікуди в ніщо
Крила не розкривай
Зломлять їх все одно
Лиш сиди поглядай
Як щедро ллється воно
І цей дивний процес
Всіх торкається скрізь
Хоч від нього тікай
Все ж потрапиш кудись.
(Фліт – Світ Такий.)
Але Світові така точка зору не подобалась. Від підозрював, дедалі сильніше, що все так і є, але йому не хотілось, щоби таке писали і навіть думали. І що, зрештою, означає слово «нависний»? В словнику такого не було, а досліджувати таке гниле питання ще глибше – то було понад Світові Сили й Терплячість.
І, зрештою, він не витримав. Бо, зокрема, його сила і потужність залежали від стану Землі. Посеред радіоактивних пустель він би ослаб. Та й нудно було би. А ще – став би дурнішим. А Світові подобалось бути розумним… І розумні люди теж подобались. Як же жаль, що вони не зуміли правильно скористатись генною корекцією!
Але, й звертатись до них теж не став. Він знав. О, аж занадто добре знав, що люди різних видів/поглядів/уподобань…, коли вже почали битися на смерть, то не заспокояться, «поки не зостанеться лише один». Та й визнати існування, а ще й слушність сторонньої розумної сили – теж було понад їх можливості.
Тому, навіявши трохи незвичного тремтіння елементарним частинкам, Світ сповільнив рух часу. А згодом той і зовсім завмер. Скопіювавши в теку «пропащий світ #365/736558355/92040281847/82647582857» все те цікаве й хороше, що їм вдалось, якимось дивом, створити під час шляху до прірви, Світ пошукав більш-менш вдале місце внизу спіралі і повільно, обережно туди сповз, спостерігаючи як зостаються вгорі всі ті привиди: завзяті й ліниві, люті й спокійні, розумні й не дуже істоти. Ті, що думали, ніби житимуть вічно. По-справжньому, як всі чомусь сподівались. Чи хоч би у нащадках або в історії. А ще краще – у Раю. Неймовірно, але кожне й справді сподівалось, що йому створять особистий і персональний Рай! «Ага. А хоч би одне себе спитало – кому воно потрібне в тій Вічності» – зажурено, але й з якоюсь зловтіхою подумав Світ, знову спиняючись і готуючись до продовження вічного пошуку.
А верхні, примарні, витки спіралі й далі думали, що вони живуть – аж поки лавиноподібно насувалось чуже минуле і остаточно зминало, стирало примар. Час від часу в їхнє псевдо-життя, навіть у вищі витки, вривались якісь незрозумілі зміни. Дивовижні технології, що виникали ніби нізвідки, а насправді були найяскравішими спалахами з чужого минулого, що пробивались навіть у примарне майбуття. Змінювали його, еклектично спотворювали. І, водночас, неабияк приваблювали чи то мертвих, чи просто ненароджених. Так само, як чуже й неприродне світло й вогонь – приваблюють метеликів. З тією лише різницею, що метелики таки живі. Й помирають по-справжньому.
З новин:
«Тривалі, але невдалі спроби здійснити генну корекцію довели лише одне – ми ще дуже багато не знаємо про наш світ. Всі, так необхідні й бажані зміни чомусь запускають вкрай шкідливі побічні реакції. І прискорене старіння чи нежиттєздатні мутації – лише верхівка проблеми. Відтак, вища євгенічна рада людства вирішила накласти столітній мораторій на спроби втручання в геном людини.
Разом з тим, ми хочемо заспокоїти громадськість – є, хоч і повільніші, але цілком безпечні й уже випробувані способи покращити світ. І ми неодмінно ними скористаємось…»
А Світ, неодноразово навчений гірким досвідом, вичікував, невтомно створюючи контрольні точки для відновлення здорового стану. Щоразу, коли вони, ніби малі діти, хотіли щось «вдосконалити». Щось справне і надійно працююче. Просто – щоб було краще. Як їм здавалось… |
|
|
|
Время приёма: 23:17 20.10.2017
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев