17:26 05.11.2017
ПОЗДРАВЛЯЕМ ПОБЕДИТЕЛЕЙ!

1 Юлес Скела ag006 Павутиння Аріадни
2 Радій Радутний ag004 Під греблею
3 Левченко Татьяна ag024 Невмирущий


17:18 22.10.2017
Начался первый тур 44-ого конкурса.
Судейские бюллетени нужно отправить до 29-ого октября 17.00.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №44 (осень 17) Фінал

Автор: Панченко Вадим Количество символов: 40089
Конкурс №44 (осень 17) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ag001 Рівень оптимізації


    

    Чотирнадцятий спустився вниз. Там вже був сьомий. Сьомий задав питання. Чотирнадцятий вибрав відповідь номер три – Сьомий вистрелив у нього.
     
    Чотирнадцятий спустився вниз. Там вже був Сьомий. Сьомий задав питання. Чотирнадцятий вибрав відповідь номер два – Сьомий вистрелив у нього.
     
    Чотирнадцятий спустився вниз. Там вже був Сьомий. Сьомий задав питання. Чотирнадцятий вибрав відповідь номер один – Сьомий пішов. Чотирнадцятий пішов в інший бік. Через сто сорок сім кроків чотирнадцятий зустрів Об’єкт. Об’єкт вистрілив у нього…
     
    ***
     
    – Це тупо! Тупо! Тупо! – Макс у запалі грюкав кулаком по столу, кожного разу вимовляючи своє улюблене «тупо».
    – А що ти пропонуєш? – Алекс, бос Макса, ледь стримуючи своє роздратування, зазирнув у вічі своєму провідному розробнику.
    – Нам треба вийти за ці рамки! Ми ходимо по колу, тупочемося на місці, а справа у тому, що так ми ніколи, розумієш, – ніколи не зможемо досягти чогось путнього!
    – А що ти розумієш під цим словом?
    – Те, що зможе вивести нас на новий рівень!
    – Ага, – іронічно посміхнувся Алекс, – відчуваю прохання про збільшення фондів. Навіщо це нам?
    – А хіба я не заслужив? «Химера» принесла шалені гроші! Тож маю право попросити хоча б частку, га?
    – Ти правий, щодо «Химери», але чому б просто не зробити так само? Додати нових «смаколиків», трохи гумору…
    – Ні! – перебив боса не надто схильний до субординації Макс, – це тупо! Ту-по!
    Алекс стиснув зуби, але знов втримався – Макс справді був генієм. Ну, принаймні, талантом. Рідкісним до того ж: його бачення і методи розв’язання задач вражали всіх, хто мав справу з цим дивакуватим хлопцем. Втім, зауважив, Алекс, «хлопцю» вже за тридцять п’ять: дружина, дві доньки, будинок за містом та дорога машина, яку він взагалі не цінував і рідко їздив. І все тому, що робота для Макса означала все – сенс життя. Нікого не дивувало, коли цей завзятий фанатик своєї справи залишався попрацювати ввечері або на вихідні. Дивувало те, що його дружина ще не пішла від нього. Хоча, з такою платнею, як він отримував…
    – Я хочу «Оберон», – повернув Алекса до реальності голос Макса.
    – «Оберон»?! Тобі? Та ти знаєш…
    – Знаю! І знаю його можливості. Дай мені його, і я здивую тебе! Здивую всіх вас! Ви знімете вершки з ринку, якого ще не існує!
    – Я не можу сам. «Оберон»! Макс, ти вбиваєш мене!
    – Ні! Я даю тобі життя! Повір мені, і через три роки ти отримаєш стільки грошей, що купиш собі цілий хмарочос. Так і скажи їм. Я гарантую!
    – Хоч натякни, навіщо він тобі, – жалібно промовив Алекс. Він вже розумів, що не зможе відмовити, що перспектива, яку намалював Макс, занадто приваблива, щоб нехтувати нею: цей геній жодного разу не підвів і не обманув у очікуваннях, тож якщо він сказав, що це принесе грубі гроші, то так воно і буде. Але як у цьому переконати інших? Доведеться знов вигадувати якісь пояснення.
    – Побачиш. Обіцяю: дай мені «Оберон» і рік часу, і я тобі покажу.
     
    ***
     
    Чотирнадцятий стояв на верхівці голого пагорба – треба було йти вниз. Але там були високі кущі, тож там міг приховуватися ворог. Чотирнадцятий вибрав спуск. У кущах видимість впала майже до нуля. Раптом з-за густої парості вискочив Сьомий. «Хто такий?», – Сьомий наставив на Чотирнадцятого рушницю. «Я – Карат», – відповів Чотирнадцятий. «Ти від Зенона?». «Ні. Я – Карат – сам по собі». «Тоді йди», – Сьомий розвернувся, і пішов у хащі. Чотирнадцятий повернув в інший бік, і рушив поміж кущами. Під густими гілками сидів Об’єкт. Чотирнадцятий зазирнув у Правила і знизив швидкість рухів. Об’єкт вистрибнув і одразу став стріляти. Чотирнадцятий теж вистрілив і сховався за кущем. Об’єкт рухався по колу, і Чотирнадцятий повертав ствол своєї зброї, утримуючи Об’єкт на прицілі. Правила не дозволяли стріляти, але вони не заважали бачити Об’єкт. Нарешті Об’єкт стрибнув, просто у польоті почавши стріляти. Чотирнадцятий почекав потрібний час, і почав стріляти у відповідь. Десята куля Об’єкта припинила його існування.
     
    Чотирнадцятий стояв на верхівці голого пагорба, роздивляючись зарості чагарнику у низині. Гарне місце, щоб сховатися. Тож там, цілком можливо, хтось є. Чотирнадцятий перевірив патрони – сорок сім штук – достатньо, щоб відбитися від такого самого, а от якщо буде звір або Об’єкт, то може стати кепсько. Втім, треба йти. Чотирнадцятий обрав північний схил: з цього боку кущі були не такі високі і густі, тож і сховатися великому звіру буде важче. Щойно він спустився в долину, як з-за великого куща вийшов Сьомий.
    – Ти хто такий? – дуло рушниці Сьомого погойдалося вгору-вниз, натякаючи на його серйозні наміри.
    – Я Карат. Так мене звати. Просто йду. Мені туди потрібно.
    – Карат? Не чув про такого. А ти, часом, не з банди Зенона?
    – Нє! Що ти! Я одинак. Я сам тут йду. Мені отуди потрібно.
    – Одинак? Ну добре. Туди хочеш? Я б не ходив.
    – Знаю, та треба ж!
    – То йди, – Сьомий повернувся і розчинився у хащах.
    Чотирнадцятий пішов туди, куди було треба. За декілька сотень кроків він зустрів Об’єкт – той ховався під розкидистим кущем. Чотирнадцятий впав і став чекати. Об’єкт вистрілив. Не попав. Чотирнадцятий поповз вбік, намагаючись обійти Об’єкт по колу. Об’єкт не відставав. Він перебігав між кущами, стріляв навмання, орієнтуючись на шурхіт Чотирнадцятого у траві. Через три хвилини такого кружляння Об’єкт підхопився на ноги і нахабно побіг у бік Чотирнадцятого. Чотирнадцятий почекав стільки, скільки потрібно, а потім вистрілив. Об’єкт впав. Мертвий.
     
    ***
     
    – Не бачу нічого неймовірного! – Алекс розпачливо відкинувся у кріслі. – Ти казав, буде щось таке, що мене аж просто вб’є своєю новітністю.
    – Е-е, отак з вами, гаманцями, говорити! – Макс усівся навпроти, і потяг до себе пляшку пива, яке безсоромно сьорбав просто на робочому місці. – Піци хочеш? Майк приніс. Смачна. Бери, не соромся!
    – Не хочу я піци! І пива не хочу! Ти казав, «Обертон» тобі потрібен для прориву. То де твій прорив? Чого ти взагалі такий нахабний і вдоволений?
    – Того, що я сьогодні отримав перші позитивні результати! Вони вчаться, Алекс! Вчаться, розумієш!
    – То й що?
    – Тю… – розчаровано протягнув Макс, – невже не розумієш? Тепер все буде інакше! Всі, я тебе просто запевняю – всі будуть жадати лише цей продукт! Тепер треба лише трохи наповнити базу. Трохи прикрасити, а далі – воно буде розвиватися само! Уяви: не треба обслуговування, не треба людей – само. І все краще і краще! Хіба ти не про таке мріяв? Уяви фінансові перспективи!
    – Ну, – непевно промовив Алекс, – якщо буде саме так, як ти оце розписуєш, то може воно і варте того. І кажеш, на персоналі можна зекономити? Оце справді цікаво. А скільки тобі потрібно часу на це?
    – Тут маю визнати – трохи часу це забере. Розумієш, я вже чув, що «Горизонт» почав робити щось подібне. Це погана новина. Не знаю, чи самі вони до цього дійшли, чи підказав хтось, – Макс пронизливо подивився в очі Алексу, – але факт такий. Тож маємо зробити щось таке, що вб’є конкурентів одним пострілом. Продукт має бути бездоганним! Дивись: «Лавина» вилизувала свого «Деміурга» десять років – то має триста мільйонів за два тижні. А «ТКК» за ці десять років випустила три покоління «Омерти», і що? А нічого! Вони на межі банкрутства. Кому та «Омерта» потрібна? Шлак!
    – То ти пропонуєш десять років чекати?
    – Най то буде навіть п’ятнадцять! – Макс у звичній манері гупнув по столу, від чого пиво аж підскочило, і він лише у останню мить втримав пляшку, – але маємо зробити щось таке, що просто не матиме конкурентів! А щодо грошей, то я все ж зробив другу «Химеру», ти це бачив. Ринок зустрів її дуже непогано. І грошей вам це дасть чимало. То, дай мені час, Алекс!
     
    ***
     
    Чотирнадцятий стояв на голому пагорбі, вкритому коростою спаленої землі. Йому треба було спуститися з пагорба, і дістатися отої старої будівлі на іншому пагорбі попереду. Там могли бути корисні речі, тому йти було необхідно. Але у долині під пагорбом розстилалися густі чагарники, і це означало, що там може бути пастка. Це погано. Але він має дістатися тієї будівлі. Тож треба обрати найбезпечніший шлях. Здається, отам, де чагарники найнижчі та не такі щільні, можна пройти. Але отой кущ – великий, темний. Там так добре ховатися. Чотирнадцятий відійшов назад, у протилежний від своєї мети бік, і занурився у зелене море. Він запам’ятав, де стоїть той великий кущ, і тепер проповзав відкриті ділянки, намагаючись залишатися непомітним. Ага, ось він. А що там, під ним? Точно – чиїсь ноги! Чотирнадцятий зняв з запобіжника автомат і тихо поповз у напрямку чужих ніг. Коли до них залишалося лише з пару кроків, незнайомець почув шум позаду, стрімко перекинувся на спину і підхопив рушницю. Але чорне дуло автомата уже дивилося йому в обличчя.
    – Кинь ствол.
    – Не стріляй!
    – Чого це?
    Незнайомець був спантеличений:
    – Так я ж помру!
    – То й що?
    – Не знаю. Не можна помирати.
    – Це правда. Я теж знаю. А чому?
    Незнайомець поволі сів і подивився знизу-вгору – прямо в обличчя Чотирнадцятого:
    – Якщо тобі байдуже, може я тебе краще вб’ю?
    – Не знаю. Здається, так не можна.
    – А якщо я тебе щось запитаю?
    – Це можна.
    – Хто ти такий? Звідки? Тебе Зенон прислав?
    – Так, Зенон!
    – Тоді здохни, падло! – з цими словами незнайомець натиснув на гачок. Чотирнадцятий не опирався.
     
    ***
     
    Дощ дріботів у величезні вікна, товсті краплини малювали звивисті доріжки по чистому склу, збігаючи до самої підлоги. За склом сяяла панорама нічного міста, розбита на бризки маленьких іскор мільярдами природних лінз, що падали з неба, оздоблюючи його панорамне вікно. Макс відкинувся у зручному глибокому кріслі, і закинув ноги на стіл. Крісло було старе, потерте – друзі давно вже казали, що його варто змінити, але він цього не робив: за роки, що Макс провів у ньому, крісло ніби всотало в себе частину особистості свого власника, і тільки у ньому можна було відчути, ніби тіло розтікається, наповнюється спокоєм і затишком. Спокій був потрібен сьогодні, як ніколи: чотири роки праці опинилися під загрозою. З кожним кроком, з кожним рівнем складності, якого набувала система, вона вела себе менш прогнозовано. Чому? Він очікував на зовсім інший результат. Зменшуєш обмеження – все розпадається, перетворюється у тупий хаос, збільшуєш – отримуєш нудну детерміновану послідовність, яка ніколи не зможе окупитися, якщо пригадати, скільки грошей та зусиль вже витрачено.
    В око впала світлина – невеличкий портрет маленької дівчинки у мереживному платтячку. Ліззі – молодша. Гострий докір сумління шкрябнув десь у грудях: вчора у неї був виступ – Ліззі закінчувала п’ятий клас. Але він не бачив цього. «Я – поганий батько», – сумно подумав Макс. За минулі п’ять років він жодного разу не відвідав її виступів, не бачив її досягнень у спорті, навіть домашні завдання не допомагав робити. Та що там: він не знаходив часу бодай для перевірки того завдання! Софія – старша дочка – ще могла похвалитися, що татко колись читав їй казки на ніч, але Ліззі так вже не пощастило. «Я одержимий», – подумки картав себе Макс, – «я проміняв життя на роботу. Я захотів стати Богом своєї справи, і за це заплатив своєю сім’єю». Коли у проекті все йшло успішно, він не помічав навколо себе нічого: сумних облич дочок, які проводжають його вранці на роботу, байдужості дружини, її холодних формальних обіймів – навіть не звертав уваги на такі дрібниці, як чужа чоловіча запонка під ліжком, або поїздка дружини до мами, коли діти залишалися з нянькою. Тепер Софія вже не потребувала няньки: наступного року вона вже йде до університету, і чи захоче вона хоча б зателефонувати своєму таточкові?
    Позаду почувся гуркіт. Макс навіть не озирнувся: він знав, що то Пол – нічний прибиральник – затягує у двері своє знаряддя. У порожній будівлі гучно пролунали човгаючи кроки старого робітника.
    – Доброї ночі, Макс, – Пол давно вже звертався до Макса на ім’я, вони були старими приятелями, хоч і посідали надто різні щаблі у цій компанії. – Як твої справи? Дивишся у вікно, бачу. Отже, справа не йде?
    – Не йде, Пол, ти, як завжди, уважний.
    – А чому, Макс? Що сталося?
    Макс замислився, що відповісти цьому літньому чолов’язі. Він взяв собі за правило – ніколи не ухилятися від відповіді. Полу він довіряв, а щодо того, що той не мав ніякої освіти, то це не біда, адже справа була якраз у тому, щоб пояснити, як то кажуть, простій людині суть проблеми. Якщо ти не можеш пояснити це їй, то як ти можеш це пояснити раді директорів? А пояснювати доведеться, якщо все провалиться.
    – Розумієш, Пол, не хоче воно працювати, як слід. Бачиш, оце персонажі. Чотири роки тому я замислив створити гру, яка б поводилася так, як жива людина. Вони мають так поводитися, адже я зробив досконалу модель їхньої поведінки! Але виходить якась тупня! Якщо я даю їм забагато свободи, вони творять казна що! А якщо прикручую цей рівень, то все стає так само, як у конкурентів – тупо.
    – А можна подивитися?
    – Тобі – точно можна. До речі, хочеш піци? Он ще шматочок є.
    – А пиво?
    – Ти ж знаєш, де воно. Бери.
    – Ото красно тобі дякую! То що там у тебе?
    – Ну от, дивись: оце об’єкт номер чотирнадцять. Дивись, от він має йти от сюди. А дивись, що він робить!
    – А хай йому грець! Розбишака твій чотирнадцятий! Так гепнутися – ото був кульбіт!
    – А… Смішно тобі. А мені що робити? Не це він мав робити! А як вводжу обмеження, то дивись: бачиш, дванадцять разів одне й те саме, трохи інші бої, трохи різний час, але глобально – те саме кожного разу.
    – Ну а що ти хотів. Так воно й має бути.
    – Чого ж це?
    – А чого ні? Був у нашому кварталі такий собі Боб – не пощастило хлопцю – народився він несповна розуму, е, тобто мав особливості.
    – Та облиш вже.
    – От він кожного дня надягав такого капелюха – зеленого, старого – брав дрючка і йшов до каналу. Канал той давно був забитий сміттям, у нього зливали весь непотріб, смердів він, як чортова дупа, а той Боб сідав з дрючком на каналізаційну трубу, що йшла понад каналом, і тримав свого дрючка, наче вудку. Ми дражнили його – та що зробиш – самі дурні були, малі. Бувало, кидали його у той смердючий канал, а він все одно кожен день ходив туди. Казав: «колись я спіймаю свою Золоту Рибку, і вона зробить мене розумним, і тоді ви побачите».
    – Навіщо ти розповів мені це?
    – Не знаю. Просто той твій чотирнадцятий нагадав мені Боба, нехай заспокоїться його душа, – Пол підняв пляшку з пивом, і зробив великий ковток.
    – Отак… А знаєш, Пол, але ж у твого Боба була Мета – з великої літери «М».
    – Так, Макс. Мета. Але що то таке?.. – Пол зробив наступний великий ковток і відкусив шматок піци. – Класна у тебе піца. І пиво завжди класне! Знаєшся ти на таких речах! А щодо мети… он у тебе теж мета, і бачиш – сидиш тут серед ночі, незважаючи ні на що. А мій покійний старий, бувало, виявляв такі чудеса кмітливості: аби тільки здобути пляшку оковитої. Так і помер – від вигадливості. Ну, я піду, бо робота сама себе не зробить – сплатити по рахунках, щоб не вигнали, – теж мета. Тож, лечу я на крилах до своєї мети.
    Пол прожував останній шматок піци, запив пивом, випорожнивши пляшку, і пішов у загальний офіс, не забувши забрати порожню ємність із собою.
    – Пол, – гукнув його Макс, – а чому твій батько пив? Чому не міг зупинитися? Невже не було чогось такого, що змогло б його зупинити?
    – Чому не було? Було. Біль, страх – як у всіх людей. Коли моя мама сказала йому, що забере дітей, і залишить його самого, то він кинув. П’ять років не пив. А потім їх не стало. Мама, мій брат та маленька сестричка: нещасний випадок на дорозі. Мені тоді вже дев’ятнадцять було – я був на роботі. А батько… Того дня він втратив все: сподівання, кохання, страхи… Залишився лише біль, який він намагався втопити у пляшці. Врешті, він таки втопив його – у тому самому каналі.
    – Вибач, Пол, що спитав про таке. Співчуваю.
    – Та нічого. Той біль у мене давно вже вщух.
    Пол підхопив свій візок, і покотив його у дальній кут офісу: чомусь він завжди починав свою роботу саме у тому кутку, а закінчував у протилежному.
    «Наш біль керує нами», – подумав раптом Макс, – «вогонь нашого страждання змушує нас робити вибір між добром та злом. А пам’ять дає пальне для цього багаття»
    Макс підійшов до вікна, притулився лобом до холодного скла і вголос повторив цю фразу:
    – … вогонь нашого страждання змушує нас робити вибір між добром та злом, а пам’ять дає пальне для цього багаття. Як поетично і піднесено… Стоп! Біль! Вибір! Пам’ять! Пол! Дякую тобі!
    -Що? Макс, ти щось казав?
    Відповіддю йому був лише швидкий стукіт клавіш.
     
    ***
     
    Карат стояв на верхівці голого пагорба, вкритого коростою спеченої вогнем землі. Його старі чоботи були діряві, як і штани та шкарпетки, і холодний вітер доторкався до оголеної шкіри його втомлених ніг. Попереду була велика долина, вкрита чагарником, листя якого вже покрутилося в очікуванні зимових холодів. Дивно, що тут взагалі залишилося стільки рослинності – тардійці бомбили цю місцевість так щільно, що тепер було важко знайти бодай одну вцілілу споруду. В животі знов скрутило: Карат не їв вже три доби, та й пив давно. Але брати воду зі струмків, що протікали у місцині, по якій він йшов сюди, було надто ризиковано: радіація, хімічні викиди тощо. «Як тут могло зберегтися стільки зелені?» – вкотре подумав він. Попереду все було тихо, але така гарна місцина не могла не приваблювати, отже, влаштувати тут пастку міг хто завгодно. Не кажучи вже про дингів та дроків, які могли жити під цими великими кущами. «У мене лише сорок сім набоїв – небагато, якщо доведеться стикнутися з цими потворами». До того ж, десь тут ховався той, Інший. Карат знав про це, бо щось у середині його пам’яті казало йому, що Інший любить такі місця, особливо цю долину, тож цілком можливо, він і зараз ховається десь тут. Карат відступив назад, зробивши вигляд, що злякався, і вирішив повернутися: якщо хтось чигав на нього там у заростях, то мав побачити, що Карат пішов. Насправді ж він заліг у траву і тихесенько поповз по схилу, прислухаючись до кожного різкого звуку. Це продовжувалося довго, але Карат не ризикував підніматися, вважаючи, що краще терпіти це нескінченне повзання, ніж отримати кулю. Минулого року він вже отримав поранення в ногу. Тоді він лежав під купою старого сміття, стискаючи зуби від болю, і молився за те, щоб люди Кульгавого не знайшли його: вони не гребували нічим у пошуку їжі, тож, якщо б знайшли, то мали б собі шашлик з Карата на вечерю.
    Попереду щось зашурхотіло – Карат напружився і тихо зняв автомат з запобіжника. Раптом з трави вискочив якісь кремезний чолов’яга, стискаючи у руках стару рушницю. Карат вже встиг перекотитися і встати на одне коліно – його автомат миттєво націлився у груди незнайомця.
    – Ти хто такий? – злякано вигукнув незнайомець високим голосом.
    – А ти хто?
    – Я перший спитав! Відповідай, бо стрельну зараз!
    – Я теж стрельну, – спокійно відповів Карат, демонстративно підбираючись на ноги.
    – Не вставай!
    – Чого це? – з нахабною посмішкою відповів Карат.
    – Лягай, кажу! – з цими словами незнайомець дійсно ліг, втім не відводячи рушниці.
    Карат подумав трохи, а потім все ж присів:
    – Чого це ти? Дурний, чи шо?
    – Сиди, розумник. Ти знаєш, що тут?
    – А що?
    – Тут ТОЙ ходить. Я його вже півдня пасу. Я за ним йшов аж від старої башти.
    – І він не помітив?
    – Мене – нє. Вбив вже трьох дингів та чотирьох дроків. А отам – у тих руїнах – прибив трьох бійців з банди Зенона. Ти, до речі, не з їхньої банди? – недовірливо запитав незнайомець і підняв рушницю, ніби прицілювався.
    – Нє, заспокойся, я одинак. Мене Каратом звати, – Карат ліг у траву, перед незнайомцем і потроху поповз до нього. – Може опустиш зброю? Тобі ж не хочеться у мене стріляти.
    – Не хочеться. Але хто тебе знає? Раптом ти стрельнеш?
    – Нє, не стрельну. Бачиш, прибираю ствол. Тебе як звати-то?
    – Змій я.
    – Змій? Вибач, дурне якесь ім’я, – посміхнувся Карат.
    – А то твоє нормальне. Карат – ніби пса кличуть.
    – Ну ти!..
    – Тихо! Мовчи! Дивись – туди.
    Карат поглянув у той бік, куди вказував Змій: між гілками чагарників пересувалася мерехтлива постать.
    – Бачиш, – тихо прошепотів Змій, – у нього якесь маскування. Лежи тихо: ця падлюка так гатить, що тільки тримайся… Тс-с-с, – Змій притис голову Карата до землі.
    Карат причаїв подих, втискаючись у вологу землю, яка пахла гнилим листям. Інший пройшов повз них, не помітивши, і не приховуючись поліз на схил.
    Тремтячими від хвилювання руками Карат взяв на мушку мерехтливу фігуру. А ТОЙ йшов, не озираючись. Карат натиснув гачок, і у той же час збоку від нього бабахнула дуплетом рушниця. Фігура сіпнулася, крутнулася на місці – Карат з подивом дивився на Іншого, який не вмер від влучання у спину автоматної кулі. Заторохтів автомат чужинця – кулі пройшли над головами несподіваних союзників. Карат перевів автомат на стрільбу чергами і випустив піврожка у ворога. Змій нервово перезаряджав рушницю, лежачи на боці. Нарешті він клацнув затвором і рушниця знов ревонула вогнем – Інший похитнувся і почав танути у повітрі. На землю впала зброя і тут же – наплічник, який ніби виринув з повітря. Все інше розтануло, мов примара.
    Карат і Змій трохи полежали, боючися якихось несподіванок, а потім сторожко рушили до трофею.
    – Ти бачив, яка падлюка? Зник. Просто зник! – Змій на ходу перезаряджав рушницю.
    – Ага. А ти помітив, скільки в нього гатити довелося? Будь-хто з нас вже десять разів сконав би.
    – А то! Я тобі що казав?
    Карат присів біля наплічника Іншого і розв’язав мотузки:
    – Живемо, Змій! Сьогодні у нас з тобою свято, друже!
     
    ***
     
    – Отже, панове, вітаю вас! Ви справді спромоглися на неможливе! Наші фінансові аналітики вже пророкують нам шалений успіх. За їхніми обережними прогнозами, ми отримаємо не менше тридцяти відсотків ринку. А з огляду на те, що, як зазначено у цій презентації, платформа гнучка, та може бути швидко перебудована під інші сценарії та жанри, можна зробити припущення і про вдвічі більшу частку! Це справжня революція, панове! Запрошую всіх відвідати наш невеличкий святковий бенкет з цього приводу. Поки що – невеличкий. Коли «Модулюс» запрацює на повну силу, ми влаштуємо справді достойне свято!
    – Що ти їм наобіцяв? – Макс сердито штурхнув Алекса у бік.
    – Ай! Ти шо? Нічого я їм не обіцяв. Просто красиво подав твої дані.
    – А що за «Модулюс»? Хто дав цю дурнувату назву? І взагалі, як це ти собі уявляєш – гнучкий перехід на інші жанри?
    – Так, Макс, охолонь. Візьми он креветок. І шампанське. О! Ось воно. Бери! А то все своє пиво дешеве дудлиш.
    – Не заговорюй мені зуби! Я тебе запитав про дещо!
    – Макс!.. О! Дякую, пане голово! Так, так, ми впевнені у нашому успіху. Скажу більше, на наступних зборах ми вас вразимо ще більше! Дякую, пане голово, я теж…
    Макс похмуро дивився у спину літнього чоловіка у дорогезному костюмі, який, перекинувшись парою фраз з його босом, пішов далі, тримаючи під руку молоденьку красуню у відвертій сукні.
    – Не свердли його поглядом! Будь чемним. Це наші гроші! – Алекс взяв Макса за плече, розвертаючи до себе обличчям.
    – Та ти шо? А я, наївний, вважав, що це я їм гроші приношу!
    – Облиш це. Давай, візьми ще червоного прапора до рук, і проголоси революцію!
    – Ти сам це почав! От дідько! Що ти мене збиваєш? Навіщо ти їм щось пообіцяв? Навіть я сам не знаю, як поведе себе моя система! Не кажучи вже про те, як вона зможе розвинутися.
    – А от тут ти помиляєшся! Я не такий дурний, як ти вважаєш. Хоч я й не можу створити щось таке, як от ти робиш, але розібратися у зробленому можу. Більш того, я знаю дещо, про що ти навіть і не здогадуєшся!
    – Та ти шо? Що ж це таке?
    – Завтра, завтра побачиш, і ще, я тебе де з ким познайомлю.
     
    Наступного дня Алекс завів Макса у непримітні двері, розташовані у іншому кінці будівлі фірми. Суворий охоронець перевірив документи. Ще двері. Перевірка сканером сітківки – смарт-карта в руках у Алекса – маленькій ліфт з єдиною кнопкою.
    – Нічого собі! – не втримався Макс.
    Кімната була невеличка, заставлена по периметру обладнанням, якого Максу ще не доводилося бачити. Посеред кімнати стояло крісло, у якому замість підголовника стирчав якісь прилад з купою проводів.
    – Тільки не кажи мені, що це камера для допитів, – пожартував Макс.
    – Ага, так і є, зараз наш друг Чєн покаже тобі, що це.
    У стіні з’явилася щілина, яка перетворилася на ще одні двері. З них до зали вийшов молодий хлопець, який привітно посміхався.
    – А, Чєн, ось ти де. Знайомся, це Макс, голова проекту «Модулюс». А це Чєн – наш блискучий провідник групи передових досліджень, він розкаже тобі про свою розробку.
    – Доброго дня, пане Макс. Вражений Вашою працею. Думаю, що наша розробка може стати не аби яким доповненням до Вашої. Разом ми створимо те, що затьмарить всі досягнення у індустрії розваг.
    Макс скептично повів бровами, але Чєн не засмутився:
    – Дивіться, пане Макс, цей прилад може зчитувати та передавати інформацію напряму у мозок. О! Бачу, Ви вражені. Так, передбачаю Ваше питання: деталізація інформації не обмежена, і за наявності достатньо потужного комп’ютера можна створити таку імітацію світу, яку неможливо відрізнити від реальності.
    – Ого! Вражає. Хоча не розумію, як це дасть нам змогу заробляти. Не буде ж людина купувати суперкомп’ютер заради цього.
    – Не буде. Але й не треба. Пан Алекс запропонував створити нову індустрію – центри розваг, які дадуть можливість мандрувати по віртуальних світах. Ваших світах. Якщо поєднати Вашу розробку з оцим, то можна створити будь-який вигаданий світ, і до нього під’єднати до тисячі користувачів одночасно. Більше того, можна обробляти інформацію у нашому центрі, а передавати вже готовий сигнал. Так гравці зможуть входити у Ваш світ з будь-якої точки планети.
    – Це… Справді вражає. І у вас є така потужність?
    – Так. Отут, під нами розташовано десять «Торнадо», поєднаних у одну платформу.
    – «Торнадо!» Не можу повірити! Це ж…
    – Так, – перебив його Алекс, – ти занадто довго варився у власній шкаралупі. Не помітив, як пройшло дев’ять років з того моменту, як ти випросив у мене «Оберона».
    – Боже мій! Вірно. Не можу повірити навіть.
    – То що, вразив я тебе?
    – Не те слово!
    – Пане Макс, а наскільки деталізоване оточення зможете зробити Ви? – запитав Чєн.
    – З такою системою?! Хо! Та у мене персонажі будуть живими! Всі почуття, мрії, спогади – ми згенеруємо все! Вони стануть діяти абсолютно свідомо! А ми будемо змінювати світ навколо них. Це буде дійсно інша реальність!
    – То що, до роботи, панове? – потер задоволено руки Алекс.
    – До роботи!
     
    ***
     
    – Змій, тобі не здається, що навколо все якось змінилося? – Карат пошарудів гілкою у маленькому багатті, яке вони розпалили у напіврозбитій хаті. Нічого цінного тут давно вже не залишилося, але трохи даху ще нависало у кутку, тож ці розвалини давали хоча б малий прихисток від вітру та холодного дощу.
    – Ні, а що? Хоча… Може й так. Ото вчора бачив сон. Не пам’ятаю, коли я раніше бачив сни.
    – От і я про те. І ще про багато чого. Знаєш, я вчора згадав, як мене звали раніше – до цього всього. Пітер. Пітер Дженкінс. У мене родина була. Дружина, дочка і син. У нас був гарний будиночок у Мелвілі на розі третьої і сьомої. Кетрін прикрашала будинок власними картинами, а нашу ділянку перед будинком – квітами. Там були айстри, тюльпани… А ще лілії. Білі такі. І так пахли… Змій, чому я про це згадав лише зараз?
    – Не знаю, Карат, може то якась травма мозку? Або отруєння. Ти ж пам’ятаєш, як нас бомбили?
    – Пам’ятаю. Знаєш, раніше я просто пам’ятав, що нас бомбили. А тепер можу пригадати кожну дрібницю. Знаєш, я вчора вночі прокинувся і плакав: уві сні я бачив, як згорає шкіра на тендітних ручках моєї маленької Міллі, як дружина стогне під уламком стіни, яким її привалило разом з моїм хлопчиком, – Карат, судомно ковтнув повітря і витер брудною рукою сльози, які покотилися по щокам. – Вона волала там, під уламками, а я не міг нічого зробити. Вона померла у муках, а я не допоміг! Змій, чому я не допоміг їм? Чому?
    – Тихо, тихо. Карат, ти цей, ти не переживай так. Це все у минулому. Ти не зміг їм допомогти. Вони ж нас бомбили. І той газ… Що ти міг зробити?
    – Не знаю, Змій! Але тут щось не те! Не має так бути! Я відчуваю: щось змінилося! Ти бачив, як себе поводив сьогодні коргул, якого ми вполювали?
    – Так, та тварюка виявилася хитрою. Але ж ми змогли!
    – Я не про це. Коли ми підійшли добивати його, він дивився на мене. Розумієш, у нього такий погляд був… Він щось шепотів – я точно це чув. Я не міг зрозуміти, що саме, але він шепотів, Змій! І дивився мені у вічі. Він знав, що буде зараз, і просив пощадити його!
    – Та то ти щось вигадуєш. Примарилося тобі. Може, через твій сон ти такий вразливий?
    – Не знаю, Змій. Але ми з тобою вже декілька років ходимо по цій землі разом, бачили багато чого, виплутувалися з таких пасток і хащів… І ти бачив мене. Хіба я можу брехати?
    – Оце твоя правда. Не брехав ти мені ніколи. А макітра у тебе варить – дай боже. Якби не ти, то сконав би я, мабуть, давно вже.
    – Запам’ятай моє слово, Змій, щось відбувається. Щось дуже недобре.
     
    ***
     
    – Що, Макс, знов не виходить? – Пол тягнув по проходу своє знаряддя, і кричав до приятеля крізь відчинені двері.
    – Ні, Пол. Все виходить. Навіть, занадто.
    – То чого ж ти тут? Чого додому не йдеш?
    – Не можу я, Пол. Нема куди йти.
    – Тобто? – Пол здивовано зупинився навпроти дверей.
    – Нема у мене більше домівки. Нема сім’ї. Дружина подала на розлучення. Та й діти її підтримують. Навіть Софія.
    – От дідько! – розпачливо промовив Пол і зайшов до кабінету. – То що тепер будеш робити?
    – А що я можу? Хіба що не зіпсувати те, що ще залишилося. Буду радий, якщо зможу хоч іноді бачитися з Ліззі.
    – Співчуваю, Макс. Отак воно: рвеш дупу заради сім’ї, тягаєш все у домівку, а вони тобі ніж у спину. Ти ж не зраджував, не пив. Класний ти хлоп, Максе. Не знаю, чого вона ще могла від тебе хотіти…
    – Ех, Пол. Що тут казати. Таке життя. Мабуть, комусь там, на небі, захотілося, щоб я страждав.
    – Може й так. Знаєш, наш панотець каже, що страждання зміцнюють та очищують душу.
    – Може й так, Пол. Може й так.
    – Ну, а як у тебе з твоїм проектом? – перевів розмову Пол.
    – А з цим, якраз, все в нормі. Отримав я таку підтримку, що й не міг уявити. Того тижня закінчили все наповнення, завтра хочу сам випробувати.
    – О! Це приємно чути! Тоді успіхів тобі! Вибач, у тебе пляшечки нема?
    – Ой Пол. Такий тиждень був – я, навіть, про пиво забув.
    – Ех! Оце ти даремно. Ну що робити? Піду працювати! – Пол повернувся до свого «устаткування» і погуркотів у свій улюблений куток.
    Макс розклав на столі фото у дерев’яних рамочках, з яких на нього дивилися дві дівчинки та приваблива молода жінка: Софі, Ліззі та Мила. Три кохання, які він так по-дурному втратив. Тупо.
     
    ***
     
    – Змій, ти як? – Карат схилився над другом, і поплескав того по плечу.
    – Нормально, Карат. Слухай, давай я тебе буду звати Пітером. Не можу я тепер цю кличку використовувати. Наче собаку зву! Не по-людськи це, Пітер!
    – Ну-ну. Ти заспокойся. Ти лишень заспокойся. Все буде нормально. Візьмемо його, і про все дізнаємося.
    – Пітер, а ти мене клич Робертом, а? Не Змій я – Роберт! Я ім’я маю!
    – Добре Роберт, добре. Ти цей, ти лишень себе в руки візьми.
    – Нє, Пітер. Ти пообіцяй. А я нормальний. Все нормально вже.
    – Точно?
    – Точно. Ти не хвилюйся. Роберт я. Пам’ятаєш? Роберт! І всім скажи!
    Карат стомлено сів біля друга. Хлопці, що складали тепер його бойовий загін, сиділи трохи віддалік. Усі молоді, усміхнені. Під керівництвом Пітера, чи то Карата, вони стали грозою всієї цієї місцевості. Найуспішніша команда, яка існувала в усій долині – «Банда Карата». Вони не полювали на звірів – лише вбивали всіх чудовиськ заради безпеки – їм вистачало м’яса, у них була власна криївка – все, про що можна мріяти у такі часи. І все завдяки тому, що Карат був найдосвідченішим, найхитрішим серед усіх ватажків. А ще – він полював на Інших. Давно, багато років тому, він вбив свого першого Іншого. І саме тоді він зрозумів, що хабара з наплічника того чужинця незрівнянно більше, ніж з того, що могло дати полювання чи розбірка з іншою бандою. Так він створив свій власний загін, який живився з полювання на Інших. Ті вже знали про його небезпеку, влаштовували йому пастки, об’єднувалися, але нічого не могли зробити. Карат був невловимим. Він безжально посилав своїх молодих підлеглих у бій, іноді роблячи з них принаду, але сам завжди брав гору над Іншими. Карат ніколи й нікого не жалів, але дуже дорожив єдиним другом – Змієм. Вчора, коли вони полювали на групу з трьох Інших, Змій раптом впав і втратив свідомість. Інші були слабкі, недосвідчені – Карат це відчував всією своєю душею – з них можна було легко отримати добрий хабар, але Змій упав і не рухався. Карат злякався, послав молодих вистежувати Інших, а сам сидів поруч зі Змієм, не знаючи, що робити. Раптом Змій відкрив очі: вони були повні сліз. Карат притулив друга до грудей, і той плакав, як маленький хлопчик, задихаючись від ридань. Виявилося, що до нього теж прийшли Спогади. Він згадав все: родину, дітей, батьків, і за одну мить пережив весь біль і страждання від втрати.
    Тоді вони втратили двох молодих. Змогли вбити одного Іншого. Один розчинився у повітрі, не залишивши по собі нічого, а от третього вони взяли у полон. Тобто, вони лише схопили його. Чи її – це питання так і не прояснилося. Хлопці, розлючені втратою друзів, жорстко тримали Іншого, чекаючи на свого командира. Але Карат не встиг дійти: Інший вигукнув якусь фразу, і теж розчинився. Добре, хоч речі залишилися. Втім, хлопці встигли помітити, що Інший був поранений у руку, і страждав через біль. Особливо, коли ту руку викручували.
    Отже, Карат вирішив йти ва-банк. Сьогодні він планував захопити особливого Іншого. Того, що любив ходити біля пагорба, де Карат зустрів Змія. Інший часто з’являвся у тому місці: іноді у вигляді примари, іноді – у звичайній військовій формі, а іноді у вигляді мешканців долини. Та навіть тоді Карат відчував, що це Інший. Багато разів Карат хотів впіймати того Іншого, але він бачив, як той декілька разів використовував якусь дивну зброю, яка убивала супротивників з одного пострілу, і не ризикував наближатися. Багато разів він з другом переслідував того Іншого, ховаючись від його погляду, дивився, як той вбиває диво-зброєю звірів або бійців інших кланів, а потім зникає, розчиняючись у повітрі. Чомусь Карат був впевнений, що той Інший якось пов’язаний з тим, що тут відбувається, і він дуже хотів задати йому декілька запитань.
    Сьогодні Карат зібрав не тільки свій загін, але й покликав бійців інших банд. Багато хто з них поляже. Вони це знали, але зброя та майно полеглих дістануться тим, що вижили – так обіцяв Карат – і цього було достатньо. Карат озирнув своє військо – майже сотня бійців. Всі проінструктовані, всі підготовані і нагодовані. Залишилося лише розставити їх і чекати.
    Змій лежав біля Карата, щось тихо шепочучи собі під носа. Карат непокоївся за нього, але Змій твердо відмовився залишитися на базі. Сказав, що не впустить можливість потримати за горло того Іншого. Вони лежали у траві майже добу, і багатьом вже здавалося, що все це даремно. Раптом у повітрі пролунав якісь дивний звук: наче луснула тоненька кришталева сфера, розсипаючись у повітрі мільйоном дрібок. На галявині, де щойно не було нікого, раптом з’явилася обвішана зброєю постать у новенькій формі, з наплічником за спиною. Трава навколо неї заколихалася, і звідти стрімко вирвалися бійці. Вони накинулися на прибульця, а той полоснув їх чергою з своєї дивної зброї. П’ятеро бійців одразу впали. Але їхнє місце одразу зайняли нові. Карат кинувся вперед, роблячи гак, щоб зайти ззаду. Одна думка билася у нього в голові: «Тільки не зникни! Тільки не зникни». Навколо Іншого утворилося якесь жахіття. Бійці стрибали на нього не використовуючи зброї: Карат суворо заборонив це, остерігаючись, що поранений Інший одразу втече. Тож він підкрадався, маючи намір роззброїти прибульця, та захопити його у полон неушкодженим. Нарешті пролунав радісний крик: хтось з хлопців вибив зброю з рук Іншого. Той спробував дістати другу, але всі бійці накинулися на нього разом, і повисли на його руках. Карат рвонув вперед, вчепився в Іншого і затулив йому рота. Інший намагався вкусити руку, але Карат терпів, а потім затис тому щелепу другою рукою. Хлопці одразу принесли мотузки і кляп. Щойно Інший на мить відкрив рота, як йому між зуби запхали тугий жмут ганчір’я. Інший сіпався, борсався, але все було марно: його зв’язували професійно, тепер він не міг навіть поворухнутися.
    – Змій! – радісно закричав Карат, – вдалося! Нам вдалося! Тепер, паскуда, ти за все відповіси, – він хижо нахилився над полоненим.
    – Змій! Ти де? Де Змій? Роберт! Роберте? Де він? – дико заверещав Карат, вже знаючи відповідь. Хлопці боязко мовчали.
     
    ***
     
    Макс судомно вдихнув і вивалився з крісла, здригаючись від болю.
    – Що сталося?! – Чєн підскочив до Макса і схопив за плечі. – Що з тобою? Я такого ще не бачив: у тебе пульс зашкалив, ти смикався, як у припадку! Я тебе вручну відімкнув.
    – Не можна.. Не можна!
    – Що не можна? Макс! Що сталося?
    – Не можна це запускати!
    – Як? Чому?
    – Чєн! Вони схопили мене! Вони мене катували! Розумієш? Катували! Ти навіть не уявляєш, що я пережив!!!
    – Хто «вони», Макс. Я не розумію!
    – Вони – мешканці того світу. Вони влаштували пастку. Накинулися на мене.
    – То чого ж ти не вийшов?
    – Тому що не міг! – істерично закричав Макс. – Ти тупий! Не міг я! Вони чекали на мене, вони знали!!! Знали, що я можу втекти. І одразу затулили мені рота. Я не міг сказати кодову фразу!
    – Е-е. То навіщо ж вони тебе схопили? Чого хотіли? Питали щось?
    – Ідіот! Тупий ідіот! Я тобі кажу, вони рота мені затулили!
    – То навіщо… Що вони робили?
    – Катували! Як тобі ще сказати?
    – Просто катували?
    – Ні! Не просто! Той, їхній ватажок, він різав мене, здирав шкіру з живого, і весь час промовляв: «Це тобі за Змія. Це тобі за Міллі. Це тобі за Кетрін. А це за сина, якому ви полінувалися дати ім’я». Чєн, вони все знають! Все! Ми не зможемо користуватися цим! Це не може стати ГРОЮ!
    – Не драматизуй, Макс. Проведемо чистку, зітремо спогади…
    – Як?! Як ми зітремо? Не можна стерти знання вибірково. Як фільтрувати? Половина потужності системи піде на це! Але пройде трохи часу, і вони знов здогадаються! Вони будуть вчитися, а потім мститися! Вони кмітливі – ми самі їх такими зробили!
    – То що ти хочеш зробити?!- не витримав Чєн. – Завтра офіційна демонстрація! Відмінити? Ти при своєму розумі?
    – А ти? Уявляєш, що буде, якщо щось таке зроблять з одним з директорів? Ти уявляєш, що з тобою буде? З нами всіма? А раптом у нього серце слабке?
    – То що робити, – тремтячим голосом промовив Чєн, який несподівано зблід.
    – Скидати! Скидати версію! Не можна давати їм таку автономність! Сьогодні вони полювали на мене, а завтра?
    – Але ж… Це тільки тут, у цій локації! А в інших – все гаразд! Дивись, контрольна група грається з насолодою!
    – Сьогодні – так! Сьогодні – з насолодою. Але ти пам’ятаєш, як швидко тепер пливе час там? Скільки його, по-твоєму, пройде до того моменту, як знання про нас розповсюдиться на весь наш віртуальний світ?
    – То що робити?- приречено прошепотів Чєн.
    – Скидаємо версію: ми мусимо спростити свій світ. Інакше – це вже не гра.
     
    ***
     
    Макс стомлено повалився в улюблене потерте крісло. За вікном картинно буяла злива. Блискавки розривали темряву, вихоплюючи силуети далеких хмарочосів – зловісних і похмурих. Грім гуркотів, пробиваючись крізь товсте скло потрійного склопакету.
    «Як доречно», – подумав Макс. – «Ніби фінал трагічного фільму». Раптом вогні за вікном почали гаснути. «Невже у електростанцію влучило? От халепа! Та нічого, у нас же власне жив…».
    Макс отямився у темряві, сидячи у кріслі: ноги його лежали на столі, заваленому паперами. У центрі стола стояв великий чорний монітор по якому повзла нескінченна стрічка символів, обабіч від монітора вишикувалися три картинки у рамках. Макс зняв ноги зі столу, скинувши картинки на підлогу, і підійшов до вікна – крісло крутнулося, виблискуючи новою шкірою у вуличному світлі. За вікном світилася яскрава картина нічного міста: мерехтіли вікна у будинках, по вулиці внизу їхали машини: червона, чорна, синя. Червона, чорна, синя. Червона, чорна, синя.
    За спиною почувся грюкіт.
    – Хто там? – Макс стрімко обернувся.
    – Мене звуть Пол. Я – нічний прибиральник.
    – Добре, Пол. Наведи лад у мене в кабінеті.
    – Так, пане. У вас тут щось на підлозі. Це сміття? Чи воно має своє місце? – Пол подав Максові три картинки у рамках – три нечітких фото жіночих облич.
    Макс подивився на них, і поклав на стіл:
    – Не знаю. Але відчуваю, що тут – правильне місце для них.
    – Так, пане, я теж це відчуваю. Є правильні речі – ми маємо їх робити. Я кожної ночі прибираю цей поверх, починаючи з того кутка: я відчуваю, що це правильно. А от Ви, пане, не маєте бути тут у цей час. Це неправильно, – Пол взяв ручку свого возика з речами, і покотив його між рядами абсолютно однакових робочих місць.
    – Ти правий, Пол. Маю звідси йти. Я маю щось зробити. Щось правильне. Пол, де тут вихід?
    
    

  Время приёма: 10:50 18.10.2017